Перейти до вмісту

Два сини й інші оповідання/Два сини

Матеріал з Вікіджерел
Два сини й інші оповідання
Марко Вовчок
Два сини
• Інші версії цієї роботи див. Два сини Краків: Українське видавництво, 1940

ДВА СИНИ

I.

Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам убогим своє добро збувати, що воно в нас кровю обкипіло.

Збула… клопочуся, бідкаю з ночі до ночі.. Ніколи гаразд і діточками втішатись…

А діти ростуть, уже й вються коло мене і щебечуть мої соловейки.

II.

Андрійко був у мене повновидний, ясноокий; веселий був хлопчик, жвавий. Було за день добре мені впечеться своєю пустотою, а ще лучше розважить. І посварюсь, і поцілую його. Він був старшенький.

А що вже Василько — тихий, сумирний: і в хаті не чуть і на дворі не видно. Був якийсь задумливий змалку. Чи те, що він у таку тяжку годину народився, хутенько після мого чоловіка, чи таку вдачу йому Бог дав.

Андрійко село оббіжить — вернеться червоний сміючися, пустуючи; а цей, гляди, під хатою денебудь сидітиме: землею пересипається або зілля всякі вишукує: розкопує щось — хробачка вигребе, або метелика вловить — дивиться, думає… Гукне Андрій, він увесь іздрігнеться. А коли то було ляже в садку та цілісенький день і пролежить нерухомо, мов прислухується до чого.

— Що це задумався, сину? — спитаю.

— Який це світ великий, нене!

Ще хлопям був, приземком, а всі вже зілля знав: і як зветься, де й коли процвітає і яким цвітом: і коли пташки у вирій відлітають і коли прилітають з вирію — усе він теє знав.

— Це йому так Бог дав! — було мені кажуть люди.

— Нехайте його — це йому так Бог дав.

III.

Ото було тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати — як вмію, так і навчаю…

Розказую їм і про те і про друге — толкуюся з ними. Отже мій Андрійко хутко й заскучає; так він і вариться; очі собі тре і позіхає і зідха́.

— Пустіть вже, мамо! — проситься. — А скоро пустила, чого не загадає! І гомонить і пустує, поки сон і зможе. А Василько буде хоч цілісіньку ніч тую довгу зо мною сидіти, мене слухаючи та мені в очі пильнесенько дивлячись.

Поснемо. В ночі прокинешся — не спить Василько мій.

— Сину! Чому не спиш?

— Так… Не хочу! Чого, мамо, ніч темна — невидна?

— Так Бог дав, дитино, ще темно у ночі… — Спи! — кажу йому, — спи!

Він і замовкне… Тільки довго ще неспокійно ворочається.

Було як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я від людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням — то й укриваю було їх і наказую Василькові: „Не дивись, Василечку, на місяць — не годиться!” Він і зідхне… То вже в ряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом — або зовсім нема йому сну, або ж сни неспокійні сняться.

Андрійко не такий. Уже зоря знялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався — розгорівся… Як його з вечора трудно упорхати, так і підняти у ранці. А прокинувся він, мій пустунчик — і гуком його в хаті, аж сохи движать! Ну, бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке раде, веселе, миле!…

Та то вже, хоч жалко не жалко, а треба впинити: і пострахаєш було і покрикнеш на нього…

Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорший був, палкий як іскра: то було тричі на день і більш посвариться з дітьми на вулиці, а то й побється за яку пустоту.

— Андрійко! — каже Василь, — а що ти невеселий?

— Бивсь, от що!

— Ото й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби не заводивсь, то й не смуткував би тепер і не стидно б було, що тебе побито!

А Андрійко йому своє:

— І, так сидіти нудно!

Та знов югне з хати — і слід загинув!…

Тихий був Василько, розсудливий, хто його й на розум добрий наставляв, Господь його знає! Чи піде було чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті сам із собою.

Не говіркий був, не сміливий. У кого вже він вдався такий! Андрійко то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а годинку урве собі на гуляння на парубоцьке! Сейже, як до чого став, і очей не зведе і думки ні на що не зверне — уся душа його в роботі.

IV.

Діти мої, діти мої!

Пройшла в нас чутка — рекрутчина цього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків: що то за хороші, за молоді, Боже мій добрий!

Одного ранку — бодай такого ніхто не оглядав — сказано мені, що на черзі Андрійко у рекрути…

Збираю останнє, споряжаю його. Яково то свою дитину на лихо, на біду виряжати! Хто того не знає, нехай же мене спитає!… А він то на моїх очах уже привяв… Де той погляд молодецький, де той усміх веселий!

Чи мені ж те оповідати, що не одна я ненька стара хлопцеві серденько слізми вялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні виспівує було ясними зорями. Голос його по усьому селу розлягається. Отже й виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами лежу було довго без сну — думаю та горюю, і чую було розмову їх тиху та любу… Сподівалась я невісточки як ластівочки собі на втіху… Пішла моя сподіванка слідом за рекрутами.

V.

Казано в середу брати бранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тої години — коли вбігає мій Василько задиханий, блідий, а за ним два чоловіки в хату.

— Пані матко! спорядіть обох; пан звелів і Василя брати.

Я віри не йму їм.

— Не буде цього! — таки на їх кажу. — Атже-ж пан і сам людина!

— Ні, мамо, — промовив Василь, — так воно дійсно є, як вони тобі сказали!…

І всі мене вмовляють, а в мене серце наче завмерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить…

VI.
Виїзджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, провожає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить; гаї та поля на очі набігають…

І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не памятаю. Тілько як гляну на дітей, то страшно стане.

Приїхали до приєму, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, Боже мій: Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучше б я у землю поховала їх обох!…

VII.

Привели мене у темну якусь хатину — землянка чи льох чи що воно таке, не скажу! Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, під щотиною увесь, як іжак. Се буде їх старший, дядько…

Кланяюсь, прошу:

— Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів.

Даю йому, що змоглась, грошенят; а то полотна і на діток дещо…

— Не журись, старушка, — прохрипів, трошка ваші синки проскучать, без того не можна на світі, а там злюбиться; молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!

Поглянула я тоді спильна на нього: нервовий, обдутий якийсь він, очі в нього якось померхли… Боже-ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у них душа тепереньки свята і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!

VIII.

Попрощалися. Провели мене діти за місто… От іще й досі, як вибереться літом на день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом… позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна далека заступила шлях пісковатий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче…

IX.

Зісталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені ні відпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую.

Минає рік і другий і пятий…

Обняла мене мов хмара чорна; тілько й світяться мені як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!

По Різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду… На дворі заверюха, аж у вікна бє, і світло мигтить…

Коли — стук-стук! Відчиняю — Василь!

— Василечку, синочку мій! а Андрійко де?

— Нема вже, мамо, Андрія. Ляг Андрій, мамо, тай не встане вже!…

А я наче знала, я його що дня в Бога, що ночі оплакувала!… А жити б такому та жити! На виріст і на силу й на личко у батька удавсь: отже за батьком і на той світ погнався!…

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

— Зостаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? нужди приняли?

— А так мені жилося: устаю — плачу, і лягаю — плачу, так мені жилося!

— Я, мамо, до вас умирати прийшов!

Придивляюсь до нього — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!

— Синочку мій! бодай я не діждала твого слова почути!

Отже то щира правда була, що він сказав.

Тане й тане мій Василько, як свічка. Полежав, похирів — тай на весні переставився.

Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а ті виправки та походи силу йому усю вибрали…

— Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити, — було каже. — Не для таких як я війна, і боєвик з мене не жвавий!

Як уже в тяжкому недузі лежав, то все було дума тай дума собі.

— О Боже, Боже! — заговорить, — який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, я й не знаю нічого!…

І в останню годину промовив:

— Не жив я, мамо, на світі! тілько збирався жити!…

Молоде, то як косою скосило… А я зісталася!…

X.

Тілько мені й потіхи, що коли присняться мої дітки. Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.

І як живі вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітками та зіллями сидить, задумався…

Прокинусь — пусто! робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько…
Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю — якось туманію, наче жива у землю входжу.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.


  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Польщі і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала в суспільному надбанні в Польщі
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 1978 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1907 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 100 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.