Два сини й інші оповідання/Ледащиця
| ◀ Два сини | Два сини й інші оповідання Ледащиця |
|
ЛЕДАЩИЦЯ
Пані наша була не перволіток, тай не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько — шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було як намальована.
І в кімнатах було у нас гарно: вичищено, вилощено, покрашено — і кріслечко і столичок, усе як слід, по панськи. Було пані камяних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок із зеленого, з червоного скла. Був у неї й собака з міди кований і зайчик черепяний, мережані ушка. Все те ні до чого, а в купі воно блищить і на очі навертається і рябіє — аж бє. А найдорожча штука — висів у неї на стіні пан мальований, — чорнявий, як жук, а хмурий, як ніч, з золотими перснями на руці, — її батько покійний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до пані з гостей, кожному пані оповістить: — „Се мій татонько покійничок!”
Знала вона, як із ним поводитись, як заговорити, як глянути, зідхнути. Прийде який-небудь бідолах, то вона йому гучно говорить: — „Се мій батько — князь!” — Другому, пихатому, багачеві, зідхаючи: „Ото, як мій батенько живий був, — ось із його мальовання — не знала я біди!” — А третьому, щирому й молодому хлопяті: — „Що, — каже, — те світове — і вельможність і багатство? От був мій пан-отець — князь, великого чину дійшов”…
Отже то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жуковатий князь прогайнував усю батьківщину, зоставив їй тільки будинок невеличкий у місті з садочком і двором, бо то була її материзна — того вже не зміг прогайнувати.
Чотири кімнаточки було кругленьких у тім будинкові, створчаті вікна, рундучок із піддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двір травою високою поріс; од воріт дві стежечки по йому бігло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гилляста яблуня стояла.
Половину будинку пані оддавала якимсь паничам під найми; ще й столувала їх, — з того й жила небога. А чоловік її десь далеко служив; ми його й не бачили. Тай пані було байдуже.
Паничі скучати їй не давали: що дня, що вечора з нею бавились, то в карти грали, то пісеньок співали…
Не гадки нашій пані по такому життю!…
Мене їй подаровано. Я родом із Глущихи; була колись Іванківських панів… Жила я в батька-матері. — Боже мій милий! Тепер спогадаю, як то жилось тоді мені! Оженився наш пан і взяли мене на вслугу до молодої пані. А вона, ця вже моя пані, у пригоді якось їй ставала. Гостює, було, місяць, або й більш, догоджає їй. От, як стала вона жалкуватись: — „Що мені робити? Нема слуги! Чи не дасьте ви мені яку з ваших?”
— Чому ні? Беріть собі, котру схочете. — То вона і взяла мене і завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене й батько й мати померли; без мене рід увесь перевівся. Зосталась я сама одна у світі.
Жила я у пані років з пять. Спершу я сама була у неї, а далі, як уже столовників завелося багато, пані взяла свою кріпосну молодицю з дочкою. Доти пані їх держала у якихсь приятелів своїх, бо в неї, окрім цього двору, не було ні садиби, ані кроку землі своєї: усе спродане, — тільки отсю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, пан-отець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдаті і довго пані виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вільного роду, козаки, чи що, якось то ними князь той жуковатий неправдою завладав: то й опасувалась небога держати їх у місті, щоб не збаламутились за вільність проти неї, зайшовши у ради, в совіти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка — Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привітна: якась хмара повила її на віки. Чи пані свариться, чи бє (бо хоч пані й не зла була, а все часом попобє), чи там спідницю дарує, або хустку, — Чайчиха прийме усе мовчки й одійде. Роботяща, покірна людина, здається, з неї, поки не глянеш на ті брови здвигнуті, чорні, на ті очі ямкуваті, огнем блискотючі.
Якось було мені смутненько. От я й плачу собі, сидючи на лавці. Звісно, чоловік і в щасті, то часом смуток обіймає, — не то, що нам. Воно кажуть: привикнеш!… Ні!… Втомишся терплючи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, — та разом прокинеться лихо. Часом одне слово… А що ви думаєте? Часом бійку забудеш у годину, а якесь там слово гіркеє вразить тебе до самого серця, — місяці, роки памятатимеш.
Сумно мені було і перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печі порається, — „Горпино! — кажу, — ось я журюся, я плачу, а ви все однакові. Так нам, мабуть, Бог дав!… Певно, що й ви лихо знаєте?”
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, тай одказала:
— Чому ні?
— Господи! — кажу знов, — як я колись молодого віку жила в батька, в матері!…
— А я — каже, — вік ізвікувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Тай змовкли ми.
— Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? — знов питаю.
— Ні, мене взято з семї маленькою. Батька й матір ледве зазнаю. І вони чи познали б, у послі мене побачивши!… Та не бачили — вмерли.
— А чоловік ваш, небіжчик, звідки був родом?— З того села, де я жила з панами, з Говійовки. Дворак був.
— І довгенько ви жили з ним?
— Пів року.
— Господи! І не нажилися! Щож то йому за лихо сталося?
— Спянчивсь і вмер.
По сім слові вийшла з хати і вже ніколи я до тієї речі з нею не верталась.
Було над вечір одробимось, пані куди в гостину піде, — сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусідчиною. Жила проти нас міщаночка; сирітка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дівчинка була! Очі в неї були ясні, коси довгі, великі, чорнорусі, а личко — як яблучко. Було, як не побачиш, весела собі, щебетлива й голосочок був у неї — наче струмочок прудко біжачий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рідні — все було в купці. Діла не багато в Насті: що тоді вона тільки з дітей виходила; от собі й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
— Горпино! кажу, — чому ви хоч із дочкою своєю не поговорите? Веселіш вам було б…
— Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дійде.
— А на мене, — говорю, — то я б і з малою дитиною розмовляла. Нехай мені спочує, аби хто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…— А дитина, то пятому, десятому оповіщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в Бога!
— Що ж, кажу, — добрий чоловік пожалкує!
На те мені Чайчиха нічого не відказала.
А дівчина була в неї хороша, як квітка. І така вона була якась палка, чующа… Вже було як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що в неї за пісні, за вигадки!… Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очі! Там були такі, що й без мови говорять. От інше, то поплаче собі тихенько, зідхне, тай годі; а весело — всміхнеться. Ні, воно було у горі, то сльози виплаче, у радощах — сміх висміє. Що спочує, то з самої душі, з самого серця, щирого кипячого… От і росла вона, виростала.
А Чайчиха, що далі усе вона хмурніша — от от мов хмара чорна. І замічати я стала, що вона почала кудись ходити. У вечорі пізно якісь до неї люди приходять і довго вона з ними говорить. Я собі мовчу, мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, іде у двір чи москаль, чи хто його зна, — з червоним коміром, такий пикатий, усатий і питає, чи дома пані? От я кажу: — дома. — А сама — зирк. Горпина стоїть на хатньому порозі, біла як хустка і проводить того москаля очима.
Я аж злякалася. До неї: — „Що вам, Горпино?” — Вона тільки рукою махнула.Оддав той москаль бумагу якусь пані. Вона ж як прочитала, розгнівалась, стривожилась. Написала щось і дала тому москалеві. Він поніс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань і стали вони у двох із панією радитись. Пані так і сипле словами і хусточкою очі обітре і руками сплесне. Дала йому гроші. А він усе слухав, брови піднімаючи та по кріслечку нігтями стукаючи. Гроші взяв і сховавши в кишеню: — „Не бійтесь, каже, нічого не бійтесь!” Пані йому дякує, до воріт проводить і там дякує. Прихожу я тай розказую Горпині.
— Що се таке?
А вона тільки зуби спинила, та простогнала ніби: — „Знала я, знала!”
Я нічого не розумію. А тут приходять якісь судовії два панки. Веліли Горпині стати перед себе, а сами сіли. Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, тай питають:
— Ти, молодице, вільности шукаєш?
А вона: — Я.
— Попадешся у біду, дурна! служи своїй пані та роби.
Вона мовчить.
— Чуєш? Розумієш… Гляди ж, шануйся! Не зволь напасти на себе! Почуємо іще — негарно буде!
Тай пішли.
Хочу їй слово сказати… Та гляну на неї — не вимовлю. Сіла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!
І Настя тут стоїть; задумала і на лиці міниться.Господи, як же сварились пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два.
А Настя мені якось і каже: — „Так от чого матуся така думна ходила!… Ось чим журилась! Отож вона мені маленькій, було, розказує про наших батьків вільних, тай сама волі збажала! Веселіша вона тоді була… — каже, а сама задумалася, зажурилася — не така, як тепер… Розказує, було, мені, прядучи, казки, як наші батьки вільними козаками по Дніпру жили і пісень гарних про ту старовину співала.
А я їй говорю: — То чого ж се ти й собі, Настусю, усе думаєш?
— Та все мені — каже, — давня воля сниться. Чогось мені не впокійно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… І думки мої мішаються і сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волі!…
А Настя вже шіснадцятий рочок починає. Пані гаптувати її вчить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: пані зраділа, та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: — „Маю тут сусідку молодицю; вона гарно шиє“ — тай дасть Насті пошити. І добрі гроші вона брала і багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, у неї ще думки рояться веселі дівочі, ще б молоденькій пороскошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати, любих річей, проти місяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Інша, кажу, поплакала б, тай сумирилась. Настя не така вдалася. Скільки вона сліз вилила, Боже мій, світе мій! Станула, як віск. Ясні очі веселі стемніли і стала вона похмура, як її мати.
Якось пані пішла в гостину й нікого зі столовників дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хаті, пішли до Насті. А Настя шила у паніному покою. Увійшли, а дівчина, затулившись руками, ридає — ридає! Аж задихається.
— Що тобі, Насте? — питаю.
А Чайчиха тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла.
— Що тобі?
Настя мені в вікно показує, на вулицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собі, на божий світ дивляться, а я оттут над чужою роботою пропадаю.
— О, пташко! — я вмовляти, — хіба в їх горя не має, в тих людей?
— То що горе! Я горя не боюся!… Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я мов камінь тут каменію.
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ця пісня відома, — і головою не поведе.
Зідхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні, тай каже: — Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене.Що тут мені їй говорити?
— Ти, Насте, не журися, не плач…
А вона не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матері, як ухопить її за руки:
— Мамо„мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла… Моє серце схне!
— А що тобі казатиму, дочко? — зговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема!
Коли тут хтось — шам, шам!
— Пані, кажу, — пані… А вона в двері.
— От, — крикне пані, — який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Насті, дивиться: — Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?… Ледащице, у матір удалася! Може й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю?…
А сама на порозі стоїть, не дає й нам із Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо мені робити не хоче!
— Може, собі роблю? — каже Настя, да так то вже гірко каже тії слова: — Може, собі заробила що?
— Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! — Тай стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — тай за це кажіть дякувати!…
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!— Нехай буде!
Гляну я — пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама розпач гіркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!
Та на наше щастя столовники надійшли. Пані випхала тоді Настю за двері. — „От життя моє! — жалкується, — яке ледащо, да й те грубить мені. А за що? Що не школено по хазяйськи, не бито, як у інших. О, мій татоньку! — зиркає на мальованого князя, а в самої очі такі зробились, як у його, в самої така морщина між бровами, — чи думав ти, чи гадав, що твоя доня-княжна мусить із тою негіддю поганитись, клопотатись!”
А столовники їй: — „Та годі вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!”…
Життя наше, життя! Молодого віку робиш-робиш, а сам в убожестві, в ганьбі, — і такеньки старість нахопиться… По чім вас, молоді літа, згадувати?…
І вже в нас у хаті ні мови, ні говірки. Чутно з покоїв, як там сміються, жартують голосно.
Пані, було, на картах столовникам долю вгадує, або що розказує, іноді то співає, — і все про якогось друга милого співає: „Чому друг не любить, забуває, чому не буває”, — себто свого пана згадує, чи що…
А в нас тихо. У печі палає. Я в кутку, Настя у другому понура. Чайчиха коло печі, як мара, хибається, робить.Убіжить, було, сусідочка-дівчина до Насті: — Настусю, іди бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе пані не пускає, то ти тим не журись; а ось, як годинонька вільна, то собі й погуляй, надоложи, що втеряла!
— Не надоложу, сестрице, не надоложу! — скаже гірко так, аж та весела щебетушечка голівку схилить, зідхне і змовкне.
Коли це так уже почалося: як вечір, то й нема Насті. І так було не два, не три вечорі.
Одного вечора ми й спати полягали, її нема. У день її не бачили: робила при пані, а ввечорі знов зникла.
Не лягла Чайчиха, сидить і дожидає дочки. І я собі не сплю: сумно мені такеньки, Мати Божа!
І от іде вона вже в ночі, вже зорі поперед нею мерехнуть. Іде вона, а мати стріча й питає: — Де була дочко?
А голос у самої, як струна перебита…
— Не питай мене, моя мати! Не питай! — одкаже їй Настя. І задзвеніли слова її по хаті, як плач…
І почне Чайчиха: — Що се ти робиш, дочко? Що ти собі задумала? Чи не на мою голову безталанну?
А дочка лягла; лежить — німа, мов убита.
— Де ти була? Де ти була, дочко? — Ні просьби, ні грозьби не чує — німа.
— Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати і цілісінький вечір просиділа Настя у кутку, руки схрестивши, дивлючись у землю, слова не промовивши.
І вже так пішлося: аби мати не догледіла — дочка втіче. Як уже не просили, як не благали — нічого не сказала. Ми й слідком за нею слідкували, — іде вона, оглядається; а загледівши, що її доганяють, побіжить, як полетить на крилах: не дожене й молоде, не то що підбита мати, або й я. Ані слів, ані слів не чує, не вважає.
Як то сумно було в нас у хаті! Як то тихо, глухо!… По тижнях слівця, було, не перемовимо любого. Я, було, й хочу озватись до матері або до дочки, — не зважуся хіба тільки подивлюсь на них.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хаті. Пані вже спать полягали, усе тихо. Насті нема. Довгенько сиділи ми. Тільки й чути, як вітер у садку зіллям колисає, та соловейко свище-щебече.
Коли з необачка Настин регіт почувся. Аж ми іздрігнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула двері з гуком, стала на порозі й сміється. В хаті каганець ледві-ледві світив. Стоїть вона така червона, очі горять; стоїть і сміється. Мати проти неї стала, дивиться. І от Настя почала… Та так весело, що мені стало сумно-сумно…
— Матусенько моя? Мабуть ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо! Хіба не пізнали? Се я… Мені весело…Та ступила й захиталась… Боже мій! Світе мій! Се ж вона пяна!
Хитаючись, пройшла до столу й сіла.
— Ну, моя матінко! Ізнайшла вже я чоловіка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вільні, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його Богу молитись… Хоч він тепереньки й зневажає мене і од людей мене не криє, та нехай! Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко низесенько кланяюсь у самі ноги… Пані не має жадного права до нас. У неї землі, мовляв, не має… Ми ж, моя матінко, козачого роду… Як то нам застряти у неволі вічній… Ні, він нас визволить… І її визволить (на мене вже). Весело мені, як то вже весело, мати моя рідна!… А засмучуся — він грошей мені дасть… Я горілки куплю… і зорі ясні в голові в мене світять…
І так то вона говорить і сміється, а Чайчиха тільки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стіл схилившись.. І каганець ізгас… Темна їх ніч покрила.
І з того часу, що вечір — вона було й пяна; а вирве в день годинку, то і в день упється. Постерегла й пані: гнівалась велико, соромила її й матір: — „Ти мати: чому не впиняєш?”…
Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вікнами, а втече. Лає пані, бє, а вона було:
— Нехай, нехай! Упюся — все забуду, весело буде!Чого вже пані не робила! Було, як іще твереза Настя, то пані умисне її перед столовниками соромить:
— От дівка, от золото, от ледащиця!
А Настя ніби й не чує. Сміються вони і вона ще всміхнеться. Втомилася вже й пані сердившись: — „Хоч у день же роби мені добре, ледащо! Нехай тобі всячина!”
Замикає, було, у день її, стереже; а ввечорі тільки пустила, — вона й зникне до ночі.
Найшлася в Насті дитинка… Таке то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як зобачила його Настя: — „Дитино моя! Лихо моє!” — Застогнала і затулившись руками, заплаче… А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привітить, та підношу до неї тихенько:
— „Бог, кажу, дитинку вам дав!”
Вона взяла дитинку на руки, тай дивиться пильно й журливо й понуро… Дивиться, поки аж сльози в неї покотилися.
— Горе, каже, горе, да горе!…
Я й собі кажу: — Горе! — плачучи. Оттак ми народження привітали — сумом та плачем!
І росло ж воно трудно та болізно: усе нездужає та квилить. А Настя стала більш іще пити. Як пяна, то було що заговорить до мене і дитину попестить, пожалує. — „Дитино моя! Чому твій тато не прийде одвідати?… Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Він і не спитає ніколи… А ти мене, янголятко, не клени”. — Оттакі, було, слова промовляє, а сама до дитини всміхається і ладки їй бє. Бє ладки — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то з роду не підійде до дитини, не гляне, біжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Насті два дні, чи що, Господи! Билась вона, кричала наче її гарячим залізом пекли: — „Ой, пустіть мене, пустіть! Або з мене голову здійміть! Змилуйтеся! Мучите мене на що й про що? Я пяниця вічная… Помилуйте мене, пустіть! Упюся я, своє лихо засиплю… А в тверезої — лихо обік мене сидить, лихо мені в вічі дивиться!”
А пані все не велить пускати та жалкується столовникам: — „Які ці люди пяниці? Мабуть вони вже іншу істоту мають, не таку як у нас… Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, тай годі!… Пхе! І дитя своє зовсім занедбала, — пропадає дитя”…
А вони вже їй на те: — „Страх! У цих людей ні сорому, ні совісти, ні душі, десь, не має!”
Да так і судять собі, смачненько вечеряючи, або так бавлючись.
Вхожу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить.
Я до неї кинулась, перехристила. Воно зідтхнуло разочок і душечка її одлетіла… Ні Чайчихи, ані Насті не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стіл заслала і на столі її положила. Збігала — свічечку купила, засвітила в головках, ручечки їй зложила…
Прийшла Горпина, перехристила, поцілувала холодну унучечку і довго стояла над нею, довго. Прийшла Настя весела й пяна. — „Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднісінькі! Личенько моє привяле!” — Сама бере її за ручечки, цілує, у головку цілує. — „Яке-ж німе! Колись то квилило тихенько — тепер німе… Так отсе ти вмерло… Добре, донечко, добре! Єй-же Богу добре!”
А сама слізми обливається, наче й горює, й радіє чогось разом.
Коли схопиться хутенько: — „Горілки треба, горілки! Люди будуть, ховати доню прийдуть!… Чи прийдуть же? Щож? Все треба горілки… Побіжу!”
І побігла і до ночі не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зіллячком уквітчали. У ночі Настя вернулась. Знов дитину за рученьки брала, знов у головку цілувала. Коло труночки й звалилась і заснула і все: — Добре, добре, єй-же Богу добре!“ — Все те слово промовляла.
А в ранці прокинулась, побачила труночку, — іздригнулась, зблідла.— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула… До дитини; а я її одвожу: — „Насте! Насте!”
— Пустіть! — гримнула, — нехай подивлюсь! Я ще не бачила її й доси, до самої смерти її… Дивилась-дивилась, якось тихшала все ніби сумирялася, тай вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку, її не було; а потім, як уже прийшла — того вечора твереза і біла-біла, стомлена така прийшла, — нічого в нас не питала… Після цього ще гірш запила.
Не день же й не два таке життя велося… Матінко; два роки! Коли Настя разом покинула пити, нікуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна: в лиці міниться, здригається, труситься, — от наче б вона собі смерти чи… волі ждала! Питаю — мовчить. І так три дні. На третій день увечорі промовила слово: — „Обманив!”
— Насте, голубко, — кажу їй — що тобі таке? Скажи ж мені, моя безталанна!
— Що мені зробити? Я піду до його, піду!… Або я його з світу зведу, або сама зійду. Він мене впевнив, що в понеділок волю пришле… Піду, піду, хоч задушу його… Може, полегшає…
Вирвалась у мене з рук, тай побігла. Я за нею, сама старій кричу: — Лихо, горе буде!
А стара тільки головою кивнула, ніби й не ждала іншого.Біжу я та кричу: — Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобі поможу у всьому.
Не слухає, біжить. Мусіла я до дому вернутись.
Нема Насті до ночі; нема у ночі; не прийшла і в день. Посилала пані шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обідню добу, йде вона і два москалі її провадять.
Кинулась я до них: — Голуби мої сизі! що ви з нею робитимете?
— От баба здуріла! Певно всі ви дурного роду! каже мені сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От і ся, — на Настю показує — вот їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила.
— Яка воля? — питаю не розуміючи.
— А вже ж вільна буде! От яка!… Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль: — Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні весела, — от мов з каменю.
Вибігла Чайчиха. Кажу їй — віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо-ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось у нас такеньки аж тиждень. Зовсім уже порішили, що ми вільні, а все пані пускати нас не хотіла, — та мусіла вже.
От, як зібрали нас в останній раз, то обявили, що ми всі вільні, у руки бумагу дали, — вийшли ми за ворота панські, — як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає так, Господи! Та тільки приказує: — „Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій красний!”
Зійшлися сусіди, товплються на вулиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами плачуть, а нас умовляють. А Чайчиха їм на те: — „Сестриці! Брати! Родино! — так то вже величає їх! — Не бороніть — нехай поплачу! Я двадцять років не плакала!”
І так вона вимовила, що всі знов дрібними сльозами вмилися.
Як я тоді на неї глянула, тоді я тільки й побачила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далі, як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурніла й осмутніла знов тяжко.
А Настя стоїть, на всіх, на все дивиться, та шепче: — „Я вже сьогодні випила, — шумить мені в голові”…
А далі: — „Люди добрі! — простогнала, — чи я вільна, чи я тільки пяна?”
Настина подруга давня, ота Кривошиєнківна, приняла нас до себе в хату. Зібралось ще скільки добрих сусідочок туди до нас, та радимось. Тільки Настя, як сіла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте! — кличемо, — йди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день іще гірше вона занедужала; вже з того дня не вставала. Танула вона, як свічечка. Нікого не пізнає, дивиться страшно і все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На пятий день підвелась, хустки шукає, зривається ніби куди бігти.
— Насте, куди се?
Мати заплакала, — просить: — Доню уся, схаменись!
— Горілки хочу!… Піду! Піду!
— Пустіть мене, пустіть!
— Куди ж тебе пустити? Ти на ногах не встоїш… Ляж!
— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на ліжко. Почала вона кидаться, почала стогнати, кричати.
— Я вільна, вільна!… І вільна і пяниця і ледащо!… Де ж мені прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене. — Пяниця, ледащо, — треба її з свого двору вигнати! — скаже й вижене, — і добре зробить…
К ночі вже з сили зовсім вибилася, — тільки стогнала стиха та просилась:
— Не женіть мене, не женіть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матінко, яж ваша дитина, — не женіть!
Усе їй привиджується, що її женуть. І дитину свою згадувала.— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!
Так, о півночі, піднялась на ліжку…
— Зима люта! — вимовила, — куди ви мене женете?
І впала.
Се вже її останнє слово було…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|