Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст./V

Матеріал з Вікіджерел
Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії
Гуржій І. О., Русанов Ю. А.
під ред. Олександра Реєнта

Розділ V. Інститут дворянських предводителів у структурі місцевого самоуправління Російської імперії
Київ: 2017
Розділ V.
Інститут дворянських предводителів у структурі місцевого самоуправління Російської імперії

Еволюція законодавчо оформлених прав дворян Російської імперії, на шляху не лише набуття комплексу особистих преференцій та привілейованого економічного статусу, а й впливового політичного стану, включала процес дарування державою права на виняткову внутрішню корпоративну організацію. Остання включила в себе інститути губернських і повітових дворянських зібрань, губернських та повітових предводителів дворянства, дворянських депутатських зібрань, повітових дворянських опік.

Неабияку роль у трансформації статусу дворянства, зокрема, розширенні можливостей для його участі в цивільній службі, відіграв вже згадуваний маніфест Петра III «Про дарування вольності і свободи всьому російському дворянству» від 18 лютого 1762 р.[1]. У цьому контексті, історик кінця ХІХ – початку XX ст. М. Чечулін підкреслював: «До маніфесту про вольності дворянства в російській провінції не було, можна сказати, ніякої громади: провінційні міста були цілком незначні, населення їх – цілком нечисленне – належало майже все до нижчого класу, адміністративних органів було дуже мало, і дворяни майже не брали в них участі – дворянство все було на службі»[2]. Оцінюючи такі погляди дослідника, слід погодитися із цитованими словами щодо значення маніфесту для дворянства, однак автору праці «Російське провінційне суспільство у другій половині XVIII ст.» (1889) все ж таки властиве деяке перебільшення ролі вказаного документу в внутрішньосоціальних та інфраструктурних трансформаціях Російської імперії того часу. Тим більше, варто враховувати, що М. Чечулін репрезентував переважно погляди привілейованої частини населення, оскільки сам належав до його дрібнопомісної категорії. Зокрема, порівнюючи маніфести 1762 р. та 1785 р., він критично відзначав, що останній (Жалувана грамота Катерини ІІ), «хоч і дарував дворянам важливі права та широке самоуправління, разом з тим накладав на них виконання деяких обов'язків, які стосувалися не лише дворянського стану, а всіх обивателів місцевості»[3].

Безумовно, розширення прав дворян Російської імперії у 1762 р., на фоні знайомства їх значної частини з європейським життям та управлінням під час участі в Семилітній війні, стимулювало в деякій мірі відповідні внутрішні перетворення, принаймні в регіонах, в межах поміщицьких маєтків та садиб. Відтак, одним із наслідків прийняття маніфесту стало переселення дворян у провінції та, зародження відчуття «єдності своїх інтересів», станового і «корпоративного зв'язку»[4]. Однак, якщо у цей період лише виникає відповідне прагнення до консолідації, то безпосередній початок формування структури дворянського самоврядування, прийнято все ж таки відносити до 1766 р., коли у маніфесті Катерини II «Про створення в Москві Комісії для підготовки проекту нового Уложення та про вибори до неї депутатів» від 14 грудня було оголошено про скликання Комісії для створення проекту нового Уложення. У окремому «Положенні» до нього вказувалося, що участь у роботі вказаного органу повинні взяти й депутати від дворянства «від кожного повіту, де губернії розписані на повіти…, де є дворянство, від кожного по одному депутату» (ст. 2)[5]. На основі цього, можна говорити про пріоритетність нижчого повітового рівня перед губернським у ході започаткування створення системи відповідного самоврядування, що, на наш погляд, пояснюється елементарною зручністю в обліку, адміністративно-територіальному розмежуванні та забезпеченні належного кількісного представництва.

Крім згаданої статті, «Положення» маніфесту 1766 р. також регламентувало порядок вибору дворянських депутатів. Зокрема, ті повіти, на території яких проживало менше 15-ти дворянпоміщиків (наприклад, Санкт-Петербурзький, Великоустюзький, Кунгурський), мали право довільного вирішення питання щодо доцільності участі в роботі Комісії. Натомість представники привілейованого стану всіх інших повітів (окремо в кожному) мали зібратися для обрання простою більшістю голосів власного предводителя на два роки, а вже під керівництвом останнього – обрати депутата. «Не забороняється й самого дворянського предводителя вибрати депутатом; але в цьому випадку слід обрати іншого предводителя» – уточнювалося в

«Положенні» маніфесту[6]. Відтак, з цього періоду – з 1766 р. бере початок інститут предводителя дворянства як найперший орган дворянського станового самоуправління в Російській імперії.

Право бути обраним на два роки повітовим предводителем дворянства мав будь-який дворянин, «що служить або не служить, якого б то чину або звання він не був, аби дійсно в тому повіті володів селом, і не був молодше 30 років». Власне до видання Жалуваної грамоти 1785 р., ця посада носила винятково почесний характер і не вимагала особливої зайнятості або виконання вагомих управлінських функцій, оскільки предводитель мав лише певним чином зорганізувати повітове дворянство для проведення виборів до Комісії з підготовки проекту нового Уложення. Більше того, барон С. Корф відзначав навіть випадковість започаткування охарактеризованих організаційних змін, спричинених реформуванням центрального управління: «Вся увага Катерини II була спрямована на підготовку проекту нового Уложення. Ця обставина, як це не може здатися дивним, і стала приводом для організації дворянського самоуправління. Для її широко задуманих реформ потрібні були думки представників різних стані і класів її великої держави…»[7]. Дійсно, зважаючи на це, всі обов’язки повітових предводителів дворянства стосувалися саме підготовки до роботи Комісії: призначення дня виборів депутата; головування безпосередньо на дворянському зібранні, де його обирали і спостереження за порядком; ведення списків прибулих та відсутніх. Саме з останнього обов’язку поступово еволюціонувало повноваження ведення родовідних книг і видачі довідок та свідоцтв, які підтверджували дворянське походження, тощо.

Привілейованість посади предводителя, відповідно до маніфесту 1766 р. полягала у праві займати перше місце серед дворян та іменуватися «поважним», виконувати, в певній мірі, дискреційні повноваження у випадку необхідності навести порядок під час роботи виборчих зібрань. Окремо варто вказати й на те, що після обрання депутата, дворяни повинні були також підготувати для нього наказ. Цією роботою також керував предводитель, спостерігаючи, щоб до тексту не були включені «партикулярні вимоги, які завжди судовими органами повинні бути розглянуті»[8]. Насамкінець, у тексті «Повноважень», які дворянство надавало предводителю, була зафіксована довіреність на виконання «особливих повелінь від влади, які стосувалися… становища всіх проживаючих у повіті дворян…»[9]. Таким чином, створювалися потенційні шляхи комунікації між владою та привілейованою категорією населення саме за посередництва повітового предводителя, а підготовка депутатського наказу стала чи не першою опосередкованою формою колективної участі дворян в адміністративно-політичному управлінні Російською імперією, оскільки саме відповідні тексти багато в чому визначили характер майбутніх катерининських реформ. Зважаючи на це, можна говорити про початок поділу законодавчих актів (на першому етапі лише їх положень) на дві групи: 1) щодо визначення місця дворянських предводителів безпосередньо у системі дворянського станового самоврядування та, 2) щодо їх місця і повноважень у владній адміністрації.

Цікаво, що суттєва частина згаданих наказів лівобережного шляхетства (ніжинського, батуринського, переяславського та чернігівського) носили дуже узагальнений, невизначений характер. Наприклад, стосовно особи предводителя, в них йдеться лише про його обрання на два роки (відповідно до маніфесту 1766 р.). Натомість переяславський наказ зобов’язував його надавав йому повноваження піклуватися про дворянську нерухому власність, а інші – ні[10]. Зважаючи на цей факт, слід, на наш погляд, враховувати специфіку внутрішнього управління Лівобережною Україною того періоду, а також розуміти й те, що із загальної кількості дворянських наказів (158) про виборні органи ставилось питання тільки в їхній сьомій частині (23). Крім того, лівобережні накази (як і балтійські та слобідські) вирізнялися серед інших наявністю прохання затвердити для представників колишньої козацької старшини дворянські права та привілеї. Загалом же, привілейована верства населення Російської імперії чітко засвідчила не стільки прагнення отримати внутрішню корпоративну організацію, скільки важелі впливу на адміністративне правління у повітах. Роз’яснення цього знаходимо в тезі професора В. Латкіна, який, поділяючи за змістом накази на дві групи, писав у докторській дисертації «Законодавчі комісії у XVIII ст.» (1887 р.) наступне: «…Суть прагнень наказів першої категорії зводиться до того, щоб в області повітового управління дворянству має належати провідна роль – усі члени повітової адміністрації повинні обиратися дворянами та знаходитися в цілковитій залежності від органу дворянського товариства – з’їзду… Накази другої категорії не наважуються остаточно покінчити з коронною адміністрацією в повіті і, допускаючи її існування, намагаються лише обмежити її владу на користь представників дворянського товариства»[11]. Втім, статус-кво в існуючій системі місцевого самоуправління зберігався до видання Жалуваної грамоти Катериною II у 1785 р. Від цього моменту і до 1796 р., розпочався активний розвиток дворянських корпоративних структур в Російській імперії та, відповідно, інституту дворянських предводителів.

Проте, два десятиліття до появи маніфесту 1785 р. відзначені суттєвою трансформацією статусу посади повітового предводителя, яка, перш за все, поступово втратила характер тимчасовості (для підготовки виборів дворянських депутатів до Комісії з підготовки проекту нового Уложення), адже спочатку термін її функції визначили в два роки, потім продовжили ще на два, а вже з 1771 р. – затвердили як постійну. Зокрема, в 1768 р. закінчилися повноваження дворянських депутатів і процедура їхніх виборів, а водночас і предводителів. Спеціальним указом їх продовжили. При цьому зазначалось: «якщо дворяни погодяться мати предводителя того ж, то [слід] змінити лише його повноваження; надавши йому нові на два роки»[12]. По суті, мова йшла про поновлення терміну дії попереднього указу 1766 р. Натомість, наступний указ з’явився лише 29 квітня 1771 р., зміст якого зводився до посилання на законодавчий акт 1768 р.[13]. Постійного статусу особа повітового предводителя набула 25 вересня 1771 р., коли новий указ безпосередньо вказував на необхідність періодичного проведення відповідних дворічних переобрань без особливих на те розпоряджень[14].

Кардинальне значення цього законодавчого нововведення, на думку С. Корфа, полягало в тому, що «уряд вперше визнав повітові дворянські товариства, як щось ціле, єдине; вони отримали свій постійний орган, який закріпив за ними… назавжди право окремого від урядового, станового управління»[15]. Наступний же указ того ж дня – «Про розпорядження губернаторам і воєводам, щоб кожний, спільно з вибраними від дворян предводителями свого повіту, здійснювали визначені в цьому указі перестороги від поширення прилипливої хвороби», – надав названим особам відповідні загальноадміністративні повноваження. З огляду на це, посада повітового предводителя, будучи становою по своїй суті, відтепер, і ніколи в майбутньому своїми функціями не виходила за межі однієї категорії населення. Очевидно, що побачивши у представниках привілейованої верстви надійних помічників, уряд в подальшому лише поглиблював напрацювання в цьому напрямі.

Зокрема, у першій половині 1770-х рр. було прийнято ряд указів, які помітно розширили адміністративні функції повітового дворянства. В першу чергу, мова йшла про їхні обов’язки та права щодо:

  • присутності при рекрутському наборі – по одному виборному на повіт (1770–1771 рр.)[16];
  • контролю за очищенням товару після епідемії чуми

(1772 р.)[17];

  • подачі в разі потреби клопотань у провінційні та губернські канцелярії (відповідний указ фактично урівняв їхню посаду з іншими в повітових органах влади) (1772 р.)[18] тощо.
Про те, наскільки невід'ємною складовою в місцевому адміністративно-управлінському житті була діяльність предводителів у першій половині 1770-х рр. можна визначити на основі змісту указу від 21 березня 1773 р., який регулював процес створення нових повітів у Новгородській губернії. Зокрема, у ньому зазначалося, що місцевий губернатор повинен здійснювати розподіл погостів і розпис повітів тільки на підставі узгодження питання з предводителями[19]. Відтак, варто визнати за справедливе твердження стосовно того, що на той момент останні, займаючи належне місце у регіонах, фактично перетворились на управлінських чинників, яким тільки й лишалося затвердити своє становище спеціальним законодавчим актом. «Становий зв'язок місцевих товариств все зміцнюється, інтереси визначаються, разом з тим все наполегливіше відчувається потреба у станових органах; уряд пішов назустріч цьому прагненню, не видаючи втім ще особливого законодавчого акту, а задовольняючись півзаходами...» – обґрунтовував логічність власних аргументів щодо необхідності посилення ролі дворянства в повітовому адміністративному управлінні С. Корф[20]. Обмеженість його історичного бачення визначається консервативно-державницькою позицією, адже навіть вирішення проблем щодо «постійного поневолення козацтвом посполитства на ґрунті утисків старшиною козацтва» в українських землях, він вбачав у проведенні реформи місцевого врядування, одним з основних елементів якої повинно стати створення повноцінної дворянської корпоративної організації.

Прийняття 7 листопада 1775 р. «Установи для управління губерній Всеросійської імперії», хоч і було покликане, перш за все, упорядкувати адміністративно-територіальний поділ (особливо з огляду на розширення території та зміну статусу раніше приєднаних), чітко розподілити повноваження відомств, відокремити судову владу від урядових установ, спрямовувалося й на усунення недоліку щодо «недостатнього забезпечення [губерній] …потрібними для управління людьми»[21]. Власне останнє і визначило характер ряду нововведень стосовно реформування місцевого управління в рамках подальшого формування дворянської станової корпорації.

Серед них створення:

– мережі судових інстанцій, де окремо були представлені дворянські представники (земські та совісні суди, розправи);

при цьому обрання деяких суддів (повітових, окружних, земських справників) і засідателів (повітових судів) цілком передавалися до компетенції дворянства;

– Приказу громадського опікування (займався управлінням народними школами, госпіталями, притулками для хворих, лікарнями, в’язницями та ін.) в кожній губернії/намісництві, де дворянський елемент значився в особі засідателів верхнього земського суду та верхньої розправи, а також власне предводителя у випадку необхідності отримання «відомостей детальних або місцевих»;

– дворянської опіки для вдів і сиріт при кожному повітовому суді, в якій головував повітовий предводитель дворянства (по суті, це положення визначило створення другого станового органу)[22].

Серед означеного, найбільш яскраво станове начало проявилося в совісних судах, адже «благородні» представники в них брали участь в розгляді виключно дворянських справ. Характерно, що селянським представникам дозволялося не обмежуватися виборами засідателів з-поміж себе, а обирати їх і з дворянського середовища, з учених і чиновників, а також – із різночинців. Відтак, засідателі від дворян фактично брали участь у судових засіданнях, коли розглядалися справи порушників закону, що належали до будь-якого стану. Натомість представники від міщан і селян не брали участі у судових засіданнях, на яких розглядалися справи дворян[23]. Саме таке твердження не дало змоги сучасній українській дослідниці В. Шандрі погодитися з думкою московської дослідниці Л. Писарькової, що совісні суди мали всестановий характер[24]. Додамо, що проаналізовані нами списки обраних осіб до складу й інших повітових судових інстанцій (перш за все, земських) Лівобережної України періоду другої половини 1770-х – 1780-х рр. засвідчують цілковите домінування дворян[25].

Указ 1775 р. також подовжив термін повноважень повітових предводителів дворянства – до трьох років. Така ж тривалість встановлювалася й по відношенню до всіх судових чиновників. Значення подібної уніфікації полягало у зручності обрання останніх разом з предводителями на одному зібранні. У цьому ж документі, при розписі «як кому за ким слідувати» при урочистих зборах, вперше згадується про «дворянського предводителя губернії», який повинен йти попереду «повітових дворянських предводителів»[26]. Спеціального указу про створення нової посади на той момент ще не було, однак, подібно до цього, у документах за 1778 р. і 1781 р., вона згадується[27]. З огляду на це, С. Корф припустив, що «в предводителі губернії перетворився предводитель повіту губернського міста»[28]. Однак, спогади сучасників про особливості проведення виборів вказаних осіб у 1775 р. на території новостворених намісництвах демонструють дещо іншу картину. Так, щодо Тверського намісництва вчений і письменник А.Т. Болотов залишив чіткий опис: «Дворянство зібралось в окремій палаті. Збори розпочалися промовою губернатора, після чого було запропоновано всьому дворянству, щоб воно зробило загальний вибір губернського предводителя… На другий день без намісника, а під головуванням губернського предводителя та в присутності прокурора, сталися вибори повітових предводителів, завдяки чому кожний повітовий стан отримав власного начальника…»[29]. Як бачимо, відповідний механізм був доволі простим: першочергове обрання загальними дворянськими зборами губернського предводителя та представниками кожного повіту – повітових предводителів. Загальна ж процедура проведення дворянських зібрань зберігалася й протягом наступних років, про що наочно свідчать записи в їхніх журналах[30].

Стосовно дворянських зібрань вищеназвана «Установа для управління губерній Всеросійської імперії» визнавала лише виборчий характер: обрання представників у загальноадміністративні та станові органи. Хоча, очевидно, вже у цьому простежувалась опосередкована можливість впливати на систему повітового управління. Виборча форма все міцніше закріплювала дворянство на місцях, підвищувала його зацікавленість у вирішенні регіональних проблем. Слід зазначити, що на посади предводителів могли балотуватися (а відповідно і брати участь у виборчих зібраннях) ті, хто володів у межах конкретного повіту або губернії земельною власністю. Зважаючи на це, траплялися випадки обрання однієї особи на відповідні посади у різних регіонах, як це сталося з Д. Трощинським у 1812 р. Так, будучи обраним губернським предводителем у Київській і Полтавській губерніях, він віддав перевагу останній, оскільки «сподівався бути корисним там, де знаходить більшу одностайність»[31]. Зазвичай, такі ситуації мали місце у випадках з можновладцями. Зокрема, Д. Трощинський мав високий чин дійсного таємного радника, був сенатором, перед обранням займав міністерський пост та ін.

По суті, власне практичне запровадження губернських положень у 1775 р. зумовило перетворення посад губернського і повітового предводителя дворянства на окремий центр місцевої адміністрації. Відтепер, саме до вказаних осіб, регулярно зверталася губернська і центральна влада для вирішення ряду проблем або з метою збору необхідної інформації. Зважаючи на це, на посаду предводителя, зазвичай, обиралася людина з досвідом статської служби, більш-менш обізнана зі справою управління[32]. У такій ситуації, для більшості «предводитель ство» дуже швидко стало важливою сходинкою в службовій кар’єрі, адже губернський предводитель за значенням і повноваженнями зайняв перше після губернатора місце в губернії, а повітовий – очолив повітових урядників.

Наступне десятиліття (1775–1785 рр., до прийняття Жалуваної грамоти), слід поціновувати як перехідний етап на шляху до зміцнення статусу предводителя. Серед тогочасних нормативно-законодавчих нововведень і фактичних напрямів адміністративної діяльності вказаних осіб, а також загалом компетенції дворянських станових органів (наприклад, з огляду на їхню залежність від губернської адміністрації) слід виділити такі:

– підтвердження обов’язкової участі повітових предводителів у рекрутському наборі (1776 р.)[33];

– підготовка інформації про дворян повіту, які вступали на військову службу (1777 р.)[34];

– заборона губернаторам бути присутніми на дворянських зібраннях при виборах губернських предводителів (1778 р.)[35];

– законодавче визначення ролі губернських предводителів на дворянських зібраннях (головування, приведення присутніх і новообраних до присяги)[36];

– надання дворянам права відмовлятися від виборної служби у випадку повторного обрання (1778 р.); ця норма породила у майбутньому (особливо в середині ХІХ ст.) безліч ухилянь від посади;

– унеможливлення обрання особи на посаду нижчу тієї, яку він займав перед тим (1778 р.), що, безумовно, надало ієрархічній системі більш жорсткішого характеру (втілення цього указу на практиці досить чітко простежується на прикладі складання списків Чернігівського намісництва[37]);

– надання дворянським зібранням права: відправки до імператриці, в обхід генерал-губернаторів, депутатів; обговорення всіх питань щодо інтересів та потреб стану; організації дворянських складок (1778 р.), що перетворило їх з виключно виборних органів на підрозділи станового управління[38];

– надання дворянам, котрі займали виборні посади, права отримувати пенсії за їхню попередню вислугу (як відомо особам, які знаходилися на державній службі, це заборонялося, 1781 р.)[39];

– запровадження обов’язку повітових предводителів бути присутніми при розмежуванні земель (1781 р.)[40].

Крім означених нововведень, слід звернути увагу на роз’яснення Катерини ІІ, які вона надала П. Румянцеву-Задунайському при створенні на початку 80-х років Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв[41]. Так, у законодавчому акті від 26 жовтня, поряд із вказівкою щодо запровадження в їх межах виборної служби на загальних принципах, йшлося про заборону місцевій владі чинити перешкоди тим дворянам, які бажали перейти до неї з армії[42]. Така специфіка виявлялась виключно для Лівобережжя, і пояснюється, на наш погляд, «козацьким» характером його населення, а також прискореною трансформацією соціальної структури в умовах зміни адміністративно-територіального поділу – ліквідації залишків автономії колишньої Гетьманщини. Виявлені нами архівні справи засвідчують, що місцеве дворянство активно користувалося відповідною преференцією[43].

Отже, 1766–1784 рр. – важливий етап в історії зародження дворянських корпоративних органів самоврядування, який характеризувався перетворенням посади повітового предводителі з тимчасової на постійну, а також і набуттям нею повноцінного (хоч і не настільки впливового, як після видання Жалуваної грамоти) адміністративно-управлінського статусу.

Неодноразово згадуваний документ 1785 р., крім регламентації особистих прав дворян, включав також і розділ «Про зібрання дворян, створення товариства дворянського в губернії, і про вигоди дворянського товариства» (35 статей), який разом з деякими положеннями інших частин детально визначив повноваження представників інститут предводителів і дворянських станових органів управління[44]. Зокрема, у цій частині грамоти уряд у чіткій формі визнав статус, права та прерогативи губернських дворянських зібрань, які мали збиратися раз на три роки з дозволу генерал-губернатора або губернатора для обрання виборних посадових осіб, перш за все, губернських та повітових предводителів (ст. 37–40). Крім того, вони мали право звертатися до вищої адміністрації щодо «власних потреб» (ст. 47). Для повноцінної роботи дворянські зібрання могли утримувати спеціальний будинок, власні архів і печатку, секретаря та спеціальну казну із «добровільних складок», використовуючи її кошти «за загальною згодою» (ст. 50–54). Важливими у справі розуміння статусу зібрань є статті щодо заборони притягнення до відповідальності за злочин чи проступок окремого члена та виклику в суд або віддання під варту (ст. 55–57). Водночас, їм не дозволялося приймати рішення, які суперечили законам (за це накладався штраф у розмірі 200 руб.) і подавати вимоги порушуючи чинні узаконення (у цьому випадку подібні документи знищувалися) (ст. 49)[45].

Зібрання також отримали й деяку дисциплінарну владу над дворянами – право виключати з свого середовища тих, хто був «зганьблений судом» і викритий у «явних та безчесних вадах». «Подібне дисциплінарне право, – зазначив згадуваний С. Корф, – мало величезне значення; дворянське товариство не лише отримало контроль над виборною службою, виключаючи з неї небажані елементи, але тим самим отримало можливість опосередкованого впливу і на державну службу; очевидно, що особа виключена із зібрання і від виборної служби, не могла вже розраховувати бути прийнятою на яку-небудь адміністративну посаду»[46]. Частково погоджуючись з такою оцінкою, зауважимо, що відповідне положення було покликане, перш за все, усунути потенційні чинники для зниження авторитету недавно створених станових органів, однак, за деяких обставин використовувалося й у цьому контексті. Можливості для зловживань виникали через відсутність регламентованого механізму для виключення дворянина зі складу зібрання, мінімального кворуму, джерел ініціативи розгляду таких питань та ін.

Насамкінець, Жалувана грамота 1785 р., як вже зазначалось вище, запроваджувала мінімальний віковий (25 років) і посадовий – не нижче чина (обер-офіцера) – виборчий ценз, а також встановлювала майнові обмеження (річний дохід повинен складати не менше 100 руб.). Врешті, документ покладав на предводителів діловодні обов’язки з ведення родовідних книг: на повітових – збір даних на повітовому рівні і передача їх губернському, на останніх – ведення книг разом з «особливими» депутатами[47]. При цьому названі особи зобов’язувались перевіряти достовірність наданих доказів для отримання «благородного достоїнства». Звідси виходила й їхня загальна відповідальність за правильне ведення родовідних книг. У цьому контексті практична діяльність лівобережних губернських предводителів наприкінці XVIII ст. супроводжувалась суттєвими труднощами при отриманні інформації з повітів та постійними затримками з уточнення наявних даних[48].

Оцінюючи значення нормативно-законодавчого акту 1785 р. для розвитку дворянського самоуправління, О. Романович-Славатинський зазначив його головне слабке місце: «Жалувана грамота включає в себе мало положень про відношення місцевої влади до дворянських зібрань і ступеню влади над ними…, при такій невизначеності закону, фактично генерал-губернатори і навіть губернатори поневолили зібрання своєю владою»[49]. Така ситуація, на наш погляд, пояснюється тим, що з огляду на ті повноваження, які отримало дворянство від 1775 р., центральна влада залишала за собою основні важелі контролю за їхньою роботи. Однак, слід визнати за достовірне твердження П. Сумарокова, чиновника початку ХІХ ст., про те, що хоч грамотою і не вирішено всі існуючі непорозуміння, але вона значною мірою впорядкувала сферу станового законодавства, при цьому заклавши основу самоуправління дворянства[50]. Від себе додамо: багато в чому цей документ зафіксував на правничому рівні і навіть вирішив ряд реальних проблем, до розгляду яких лише наблизились попередні імператорські укази. Проте, у загальній сукупності, окрім очевидних позитивних наслідків, створена система породила й ті адміністративно-управлінські та соціально-економічні негаразди, котрі стали невід’ємною складовою суспільного життя Російської імперії вже на початку ХІХ ст. До того ж більша частина населення – селянство, незрівнянно більше обмежувалось у своїх правах.

Стосовно предводителів, професор права другої половини ХІХ ст. О. Градовський наголосив: цей інститут станової і адміністративної влади дозволив привілейованому класу зберігати панівне становище в імперії протягом наступних десятиліть[51].

Загалом же, поступове розширення повноважень дворян пов’язане з такими причинами, як: прагнення уряду скористатися освітнім потенціалом кращих представників їхнього стану, вплив економічних міркувань (зважаючи на реальні можливості цієї категорії населення), дефіцит управлінських кадрів[52].

Останній період правління Катерини II (1785–1796 рр.), у сфері розвитку інституту предводителів, позначився відсутністю нових важливих нормативно-законодавчих актів. Така обставина пояснюється наявністю ряду невідкладних зовнішньополітичних проблем і делегуванням повноважень у цій сфері Сенату та адміністрації на місцях. Окрім того додалися наполегливі намагання губернаторів зберегти всевладдя в регіонах і його втручання у профільні кадрові питання[53]. Малочисленні узаконення того часу стосувалися, насамперед, дозволу сумісництва «звання губернського предводителя» з іншими адміністративними посадами, окрім губернаторської та генерал-губернаторської (1786 р.)[54]; «заборони правителям губернії входити у дворянські зібрання» (1788 р.) (це положення зміцнило незалежність дворянських корпорацій від впливу урядовців)[55]; обов’язку предводителів не допускати дворян-контрабандистів до участі в зібраннях (1790 р.)[56]; деталізованого регулювання порядку внесення «благородних» у родовідні книги (1791 р.)[57] та ін. Зокрема, прийняття останнього указу зумовило проведення в регіонах засідань дворянських депутатів, про що губернські предводителі інформували громадськість через нижчі земські суди[58].

Нетривалим гальмуванням у розвитку станового управління та загалом процесі розширення дворянських прав характеризується правління Павла І. Чи не єдиним важливим нововведенням того періоду, зважаючи на предмет нашого дослідження, став указ 6 лютого 1797 р, за яким дворянство Малоросійської губернії отримало повноваження у сфері призначення суддів. Так, відтоді йому дозволено обирати відповідних кандидатів (3–4 особи), один з яких затверджувався Сенатом[59]. Цілком очевидно, що політика Павла І різко констатувала як з попередніми історичними передумовами становища привілейованого стану, так і відповідними заходами його наступників, але нетривалість правління цього імператора практично не мала помітних наслідків для загального становлення інституту предводителів і загалом привілейованих станових корпорацій.

Натомість, на початку ХІХ ст. було не лише поновлено дію законодавства Катерини ІІ щодо «благородного» стану, а й забезпечено зростання адміністративно-управлінських повноважень його корпоративних органів.

Одним із пріоритетних напрямів імперського законодавства щодо інституту предводителів на початку ХІХ ст. визначився аспект доцільності встановлення оплати під час перебування на відповідній посаді. Нами вище вже зазначалося про її почесність, задекларовану в ряді указів. Такий стан речей обумовлював своєрідну противагу предводительських посад платній службі урядовців і, як наслідок, різні дворянські зібрання періодично, втім безуспішно, робили спроби встановлення відповідної грошової винагороди предводителям. Безапеляційно скасовуючи такі рішення, Сенат аргументував свої дії тим, що за суттю предводительської служби не передбачалася будь-яка винагорода, а значення даної посади полягало у вияві поваги до вповноважених членів корпорації[60]. Як приклад, слід зауважити положення указів від 3 вересня 1801 р. та від 30 травня 1804 р. Зокрема, у першому з них скасовувався, запроваджений у Новгородській губернії, 5-ти копійчаний подушний збір серед дворянства на користь повітових предводителів і заборонялися нові податки, не визначені у чинному законодавстві[61]. Натомість у другому документі встало питання про відшкодування предводителям дорожніх витрат в ході забезпечення контролю за рекрутськими наборами. Принципово, що вимога збору коштів для поїздки в чотири повіти виходила від дворянського предводителя Слобідсько-Української губернії В. Донець-Захаржевського – представника колишньої старшини. В результаті Сенат відповів на це відмовою через відсутність необхідного розпорядження[62].

Особливо часто виникало питання про співвідносини предводителів повітових і губернських. Цілком природно, що останні займали вище становище, однак жоден із тогочасних законів не визначив їхню ієрархічну підпорядкованість. У ряді ж конкретних випадків, імперський уряд уряд відстоював незалежність повітових предводителів, при тому що губернські постійно намагалися затвердити своє панівне становище. Все це, за умов посилення суспільно-політичної та економічної вагомості обох посад і загалом дворянських корпорацій, породжувало конфлікти, а часто і ворожнечу між представниками привілейованого стану на регіональному рівні. Так, про дворянські вибори початку ХІХ ст. академік М. Дубровін писав: «Тут було все, пристрасть, ябедництво, допуск осіб, які не мали права балотуватися, покровительство вадам і наклеп на людей чесних»[63].

З огляду на ряд конкретних негативних випадків і прагнучи їхнього унеможливлення, у 1808 р. при розгляді Сенатом рапорту смоленського губернського правління, було підготовлено указ, який забороняв губернським предводителям приймали скарги від дворян один на одного, а тим паче на повітового предводителя. У документі зазначалося, що дане право належить тільки судовим інстанціям, за можливого контролю губернської адміністрації[64]. Втім, уже в наступному році схожа ситуація повторилася: ярославський губернський предводитель М. Майков скаржився міністру внутрішніх справ О. Куракіну на дії повітових предводителів. У відповідь останній лише послався на вищевказаний сенатський указ 1808 р. Тим не менш, у ній йшлося: «якщо губернські предводителі ніколи не мали влади над повітовими, то навпаки в даному відношенні, завдяки сприянню уряду, за ними утвердилося згодом право розглядати суперечки помісних дворян і навіть деякої дисциплінарної влади над ними». Цікаво, що такий стан речей тогочасними істориками права виправдовувався юридичною неосвіченістю суспільства, яке «не могло обійтися без подібного зовнішнього примусу»[65]. Схоже пояснення у контексті розуміння суспільного значення «благородності» дворянства дозволяє уявити аналогічну аргументацію стосовно «доцільності» безправного юридичного статусу селянства Російської імперії.

Водночас з розширенням станових повноважень предводителів зростала і сфера їхньої провінційно-адміністративної компетенції, а саме щодо: – обов’язкової присутності у повітовому суді при розмежуванні земель відновлених губерній (1801 р.)[66];

– участі у вирішенні суперечок між поміщиками та їх селянами (1803 р.);

вирішення інфраструктурних проблем (наприклад, покращенні шляхів сполучення);

– обов’язків, пов’язаних із виконанням земських повинностей (1805 р.);

– залучення населення до щеплення вакциною від віспи у рамках роботи у спеціальних комітетах (1811 р.)[67].

Так, одним із показників розширення повноважень губернських предводителів стало запровадження їхнього обов’язку брати участь у процесі звільнення селян з кріпацтва за взаємною згодою з поміщиком. Відповідно до указу 20 лютого 1803 р., вказані особи виступали посередниками між землевласниками та міністром внутрішніх справ при подачі відповідних документів, а також у випадку суперечливої ситуації (зобов’язувались з’ясовувати обставини конфлікту та стежити за дотриманням сторонами букви закону)[68].

Указом Олександра I від 2 травня 1805 р. про земські повинності від предводителів вимагалось брати участь при визначенні розміру земських повинностей (разом з губернаторами та віце-губернаторами), контролювати виконання дворянами тих чи інших господарських обов’язків місцевого значення, а також спонукати та організовувати соціальну еліту повіту чи губернії до участі в так званих «добровільних дворянських складках», тобто пожертвах для проведення важливих громадських робіт[69]. Аналіз указу, а також його практичних наслідків свідчить про те, що у процесі виконання земських повинностей державні органи влади були наділені переважно контролюючими функціями, тоді як дворянські станові корпорації (очолювані предводителями) являлись фактичними виконавцями цих робіт. Відтак, можна впевнено стверджувати не лише про поступове розширення їх адміністративно-управлінських функцій, а й економічних повноважень і обов’язків.

Безпосередній зв’язок з комплексом таких аспектів мала продовольча проблема. Відтак, чергове законодавче нововведення стосувалося запровадження указом 15 лютого 1818 р. тимчасових губернських комітетів, покликаних залучити дворянство (через особи предводителів) до контролю: за утриманням «сільських запасних магазинів» хліба й їхнім наповненням поміщиками, урожайністю господарств селян і їх спроможністю прогодувати сім’ї до чергового урожаю тощо[70]. Втім, у процесі доопрацювання указу, окремим розпорядженням 1822 р. обов’язок утримання в належному стані хлібних магазинів переклали власне на поміщиків, а за предводителями залишили функцію моніторингу справ у продовольчій сфері ввірених їм губерній і повітів та своєчасному інформуванню губернаторів про загрозу голоду[71].

У першій чверті ХІХ ст., за особистої ініціативи Олександра I, відбулося розширення прерогатив дворянських предводителів у ході вирішення конфліктних ситуацій між поміщиками та їхніми селянами. Більшість дослідників ХІХ ст., які демонстрували консервативно-державницькі погляди, традиційно підкреслювали солідарність імператора у таких справах з підданими, а не їхніми панами. Зважаючи на це, суть указу зводилася до наділення губернських предводителів повноваженнями нагляду за маєтками, де мали місце конфлікти. Відтак, право розгляду подібних справ і накладення дисциплінарних санкцій отримали дворянські зібрання, а предводителі – завдання реалізації відповідних заходів[72]. Крім того, на усунення досить частих суперечок між вказаними особами та губернською адміністрацією був спрямований указ Сенату 28 травня 1808 р. Документ регламентував форму таких відносин та листування між ними, обмежуючи в деякій мірі самостійність дворянських станових органів[73].

Також правління Олександра I виокремилось прийняттям ще декількох законодавчих актів, які мали безпосереднє відношення до уточнення інституту місцевої влади та станового самоуправління. Зокрема, це укази про: встановлення для 252 губернських дворянських предводителів чину V класу (1818 р.) та їх право займати ієрархічне місце відразу після губернатора (а відтак, – перед віце-губернатором) (1816 р.); заборону губернським правління та палатам надсилати предводителям накази та вимагати від них рапорти (1821 р.). Натомість у сфері урядового управління вказані особи наділено обов’язками закупівлі хліба для селян (1812 р.), долучено до участі в проведенні народного перепису (1815 р.), вповноважено збирати для уряду відомості про майновий стан поміщиків (1816 р.), визначена роль у роботі ради кредитних установ (1817 р.) та постійних губернських комісій з народного продовольства (1822 р.), доручено нагляд за селянами-втікачами та жебраками (1823 р.). Отже, означені заходи помітно розширили та урізноманітнили коло повноважень предводителів, поглибили «двоїстість» цих посад – їхній станово-корпоративний і урядово-адміністративний характер. «Ця особлива риса правового становища предводителів, – зазначив С. Корф, – протрималась до шістдесятих років. Вона надала предводителям деяку послугу у тому відношенні, що сприяла збереженню за ними їх високого становища та престижу; однак одночасно вона сприяла падінню значення станового управління; предводителі зберігали за собою своє попереднє становище не внаслідок міцніючої корпоративної єдності дворянства, а саме тому, що стали дієвими та необхідними помічниками уряду в провінційному управлінні»[74].

Важливу роль у трансформації інституту предводителів відіграв указ Миколи I від 6 грудня 1831 р. «Про порядок дворянських зібрань, виборів і служби по ним»[75]. Документ досить детально регламентував повноваження вказаних осіб, як повторюючи норми попередніх законів, так і дещо розширивши їх. Зокрема, чи не вперше звернуто увагу на розмежування функцій предводителів на губернському та повітовому рівнях. До їхніх загальних обов’язків визначено такі:

– відстоювання перед урядом інтересів дворянства (на підставі клопотань дворянських зібрань);

– посередницька роль між владою та дворянськими зібраннями, прерогатива подання на обговорення останніх всіх питань, які необхідно було вирішувати;

– зберігання та використання корпоративних коштів;

– відкриття/закриття, головування та нагляд за дотриманням порядку в ході дворянських зібрань, приведення обраних до присяги;

– участь у складанні родословних книг, встановленні дворянської опіки, збиранні відомостей про спосіб життя та поведінку привілейованого стану, роботі судових органів (при розгляді справ про звинувачення чиновників у розпусній поведінці);

– збирання відомостей про новонароджених дворян, зокрема і сиріт тощо;

– участь у діяльності місцевих державних комісій (рекрутських, продовольчих, по збиранню земських повинностей та ін.);

розгляд клопотань прохань дворян про звільнення із виборної служби (завдяки цьому положенню вони отримували важелі впливу для протидії випадкам ухиляння від виконання обов’язків), а також клопотань селян про переведення їх у категорію «вільних хліборобів»[76]. Більше того, вони мали право безпосередньо звертатися до міністра внутрішніх справ в обхід зібрань і були захищені від судового переслідування (лише за «Височайшим дозволом»).

Натомість представники від повітів займалися веденням списків дворян відповідних територіальних одиниць (розподіл родовідних книг за повітами запроваджено ще у 1799 р.), головуванням у опіці та ревізійній комісії, освітою дітей канцеляристів, видачею свідоцтв «про людей, що переселялися в Сибір по волі поміщиків» тощо[77]. До сфери їх повноважень належали також аспекти, пов’язані з видачею дворянам річних паспортів на проїзд в інші губернії Російської імперії. Ця процедура здійснювалась у відомстві цивільного губернатора, однак перед отриманням відповідного дозволу, губернатор звертався до місцевого предводителя з питанням щодо наявності перешкод і застережень у членів дворянського товариства з цього приводу[78]. Прикметно, що зберігалася незалежність дій повітових предводителів від губернських – вони вважалися «в своєму повіті нарівні». До суду (за посадові помилки та недбальство) їх можна було притягти тільки за рішенням Сенату.

Ведення імперським урядом активної зовнішньої політики (наприклад, участь у наполеонівських війнах) і необхідність силового вирішення ряду внутрішніх проблем у різних регіонах держави (зокрема, придушення польського повстання 1830–1831 рр.) обумовлювали поступове зростання функцій предводителів й під час мобілізаційних рекрутських наборів. Така тенденція яскраво проявилася в Правобережній Україні у першій половині 1830-х рр., де вказані особи опікувалися та контролювали процеси, пов’язані з формуванням рекрутських дільниць для різних груп селян, наданням возів для супроводу військ, полегшенням повинностей при забезпеченні військ кіньми і провізією та ін.[79].

Деякі зміни в систему дворянського законодавства були внесені в результаті видання нового зводу законів Російської імперії в редакції 1842 р., тобто за минуле десятиліття (від 1832 р.) Так, стосовно предводителів надано дозвіл на створення власної канцелярії у складі діловода та двох допоміжних працівників, які водночас могли перебувати на державній службі, однак додатково отримувати зарплату з дворянської казни. Також вони здобули повноваження щодо накладання «опіки» над поміщиками за жорстоку поведінку з селянами та у випадку їхнього марнотратства, зречення від православної віри. Разом з тим, нова редакція статей про підсудність фактично урівняла в статусі вказаних осіб з іншими посадовими особами[80]. Спеціальний указ 1848 р. покладав на предводителів додаткові обов’язки – участь у поставках провіанту до армії (сприяння ректорському набору зберігалася) та долучення до справи допомоги військовим – відпускникам при їхньому поверненні додому. Серед інших загальних повноважень: присутність в губернських попечительствах стосовно дитячих притулків; головування в посередницьких комісіях з розмежування земель; видача свідоцтв відставним військовим, які побажали вступити на цивільну службу (про їх поведінку у відставці); оформлення документів тим, хто хотів повернутися на військову службу; участь у справі заготівлі коней для поштових потреб під час імператорських подорожей. Натомість до виключної компетенції губернських дворянських предводителів входили: підготовка свідоцтв про благонадійність поміщиків, головування у повітових попечительствах про дитячі притулки, участь («за особливим запрошенням») у засіданнях приказу громадського опікування, нагляд за вбранням обивательських коней для імператорських мандрівок, головування у повітових комітетах з питань вжиття заходів щодо припинення чумної інфекції[81].

Натомість повітові предводителі були зобов’язані виступати в ролі посередника у випадку суперечок між цивільними чиновниками та особами воєнного відомства, командированих у регіони для оцінки збитків, нанесених військами при маневрах (1839 р.)[82].

Комплекс заходів стосовно корпоративно-станової та адміністративно-управлінської влади пов’язаний і з наступними роками правління Миколи I (тобто від 1842 р.). У цьому контексті слід назвати, перш за все, участь губернського предводителя у веденні слідства щодо вбивств поміщиками селян (1842 р.)[83].

Доцільність останнього нововведення, на нашу думку, визначалося гарною обізнаністю дворянських посадовців з специфікою тієї чи іншої місцевості.

Крім виконання судових функцій, вказані особи активно залучалися до різноманітних місцевих комітетів. Наприклад, повітові предводителі – до роботи особливих установ, що створювалися керівниками губерній для ревізій поштових станцій (1842 р.)[84]; губернські – губернських комітетів з проблем кіннозаводства (1843 р.)[85]та ін.

Характерним прикладом демонстрації консервативності державного курсу тогочасної влади став указ від 2 квітня 1842 р., який призначав повітових предводителів до «керівництва» земською поліцією. «У випадку невиконання селянами взятих ними на себе по договору обов’язків, вони спонукаються до того земською поліцією під керівництвом повітових предводителів дворянства і під вищим наглядом губернського правління» – йшлося у законі[86]. Іншими словами – вказані особи, окрім станових, адміністративно-управлінських і судових повноважень, додатково отримали й поліцейські функції. На початку 1850-х рр. до названих вище додалися ще військово-пенітенціарні, навчально-виховні та обов’язки, пов’язані з охороною здоров’я. Безпосередньо серед господарських визначились: участь в організації громадського заорювання та регулювання проведення різноманітних громадських робіт, нагляд за закупками хліба та видачею селянам хлібних позик. Звичайно, в інтересах свого стану, предводителі, з очевидних причин, діяли як захисники поміщиків. Зокрема, в справах з продовольчої сфери йшлося, насамперед, про численні прохання відстрочки та розстрочки хлібних позик, свідчення перед урядом тяжкого становища окремих землевласників та ін.[87]. Такий вид робіт предводителів набував особливого значення в неврожайні роки, як це сталося, скажімо, в Полтавській губерній у 1839 р. Складність відповідної ситуації зумовила потребу в тимчасовому розширенні повноважень повітових предводителів щодо: розпорядження продовольчих капіталів; спостереження за справедливою видачею позик для тих, хто їх дійсно потребував; наданням субсидій для закупівля насіння та ін.[88].

Про те, яким авторитетом серед поміщиків користувалися очільники дворянських станових органів на той період наочно свідчить приклад, який мав місце стосовно І. Скоропадського – полтавського губернського предводителя кінця 1840-х – початку 1850-х рр. Так, саме до нього з проханням підтримки у справі ліквідації приватних боргів і казенних недоїмок по маєтку в Гадяцькому повіті звернувся у 1848 р. граф О. Строганов[89]. Пікантність ситуації полягала у тому, що останній належав до найвпливовіших сановників Російської імперії – він почергово займав посади малоросійського генерал-губернатора, керуючого Міністерством внутрішніх справ, воєнного губернатора Санкт-Петербурга та ін. Очевидно, звернувшись до І. Скоропадського, О. Строганов розраховував не лише на власний авторитет, а й усвідомлював масштаб компетенції, яку мали губернські предводителі на той час.

Поряд з конкретними прикладами констатації загального розширення повноважень інституту предводителів, необхідно зазначити: нами виявлено лише один указ, який його дещо обмежував – звільняв попечителів від участі в засіданнях окружних правлінь шляхів сполучення (1845 р.). Щоправда, цим документом лише частково обмежувався загальний вплив дворянства на названі установи, оскільки замість предводителя до їхнього складу вони делегували спеціально обраних депутатів[90]. До того ж на практиці, різноманітні відомчі та губернські органи влади постійно зверталися до предводителів щодо обговорення того чи іншого проекту розвитку шляхів сполучення. Прикметно, що право делегування власних депутатів до складу окружних правлінь отримали й купці, що, на наш погляд, пояснюється їхнім зростаючим впливом у загальній структурі економіки Російської імперії середини ХІХ ст.

Насамкінець, варто звернути окрему увагу на тенденцію, яка розвивалася водночас із підвищенням значущості й авторитету дворянських корпоративних органів. Так, намагаючись тісніше пов’язати привілейований стан з державною службою, уряд разом з цим здійснював постійний контроль за ним з боку губернських і повітових властей. Відтак, у 1830–1840-х рр. дворянські корпоративні органи перетворилися на своєрідний придаток до місцевого бюрократичного апарату, а губернські предводителі дворянства – на помічників керівників губерній[91].

У цілому ж, ще раз наголосимо на цьому, перша половина XIX ст. (головним чином, правління імператорів Олександра I та Миколи I), до початку підготовки проведення селянської реформи, означився подальшим розширенням компетенції повітових і губернських предводителів. Надаючи ряд непритаманних їм до цього функцій, центральна влада прагнула якнайтісніше інтегрувати цей інститут до загальноімперської структури управління. Відтак, саме завдяки цьому й відбулося перетворення його із суто станового на адміністративний орган, що не лише відстоював дворянські корпоративні інтереси, а й займався державними справами. Цілком очевидно: певне мотиваційне значення мала й значна роль дворянства у численних війнах і регіональних збройних конфліктах, які мали місце протягом усієї першої половини XIX ст.

Водночас специфіка окремих регіонів України потребувала посилення інтеграційних процесів щодо колишньої козацької старшини (Лівобережжя), нівелювання впливу польського елементу (Правобережжя), а також забезпечення економічних інтересів під час колонізації й освоєння нових земель (Південь).

Напередодні реформ 1860–1880-х рр. складалася така ситуація, що фактично всі корпоративні інтереси дворянства відстоювалися його предводителями — повітовими та губернськими. Разом з тим, це не заважало нівелюванню станового характеру вказаних посад, що підтверджується численними нормативно-законодавчими актами, починаючи з 1762 р. Станом на середину XIX ст. відповідні зміни набули таких масштабів, що адміністративно-управлінські функції предводителів уже домінували над суто становими. Відтак, створення і подальша діяльність, наприклад, земських установ згідно реформи 1864 р. не могло відбутися без участі і навіть без прямого керівництва «благородними особами». Одним із наслідків цього стало фактичне поєднання адміністративних і станових органів (в особі предводителів), що в умовах поглиблення системної кризи в Російській імперії зумовила екстраполяцію значної частини суспільного невдоволення з губернських установ на дворянські. Така закономірність пояснювалась тією «захисною» роллю, яку виконували предводителі по відношенню до поміщиків.

У пореформений період, з огляду на законодавчі зміни 1860-х рр., проявилися якісно нові риси розвитку інституту предводителів. Так, ще на стадії підготовки селянської реформи 1861 р. планувалося реорганізувати систему місцевого самоуправління. Мова йшла, насамперед, про обмеження компетенції повітових предводителів винятково внутрішньостановими проблемами. Проте реалії тогочасного життя внесли свої владні корективи, однак вже поява нових осередків влади – земських управ, зумовила інші, раніше не заплановані, тенденції. Очільник такої установи не підпорядковувався напряму предводителю і, по суті, обирався представниками всіх станів повіту. До того ж для ліберальної частини дворянства предводитель у значній мірі асоціювався з минулою дореформеною епохою[92]. Втім, говорячи про певне суперництво між названими владними органами, слід розуміти, що саме на повітових предводителів покладався обов’язок головування в місцевих комісіях з підготовки відкриття земств, а вибори першого триріччя (1865–1868 рр.) засвідчили цілковите домінування дворян серед очільників управ і їхніх членів. Разом з цим, подальша історія не позбавлена прикладів їх плідної та ефективної господарсько-адміністративної співпраці з новоствореними установами[93].

У цьому контексті необхідно усвідомити: ліквідація суттєвої частини дореформених дворянських, як губернських, так і повітових установ не призвела до остаточного занепаду інституту предводителів, навіть до відмови від самої ідеї делегування владою широких прерогатив привілейованому стану. Останній, будучи надійною опорою самодержавства протягом десятиліть, не лише брав активну участь у проведенні реформ, а й багато в чому продовжував відігравати помітну роль в адміністративно-управлінському життя регіонів. У подальшому така фактична незмінність становища, поряд з іншими факторами, нерідко ставала причиною не лише локальних селянських заворушень, а й загальної дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Російській імперії.

——————

  1. О даровании вольности и свободы всему Российскому дворянству (№ 11444) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XV (1758–1762). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 912–915.
  2. Чечулин Н.Д. Русское провинциальное общество во второй половине XVIII в.; изд. Славянского благотворительного комитета. – СПб.: Тип. В.С. Балашева, 1889. – С. 27.
  3. Там же. – С. 57.
  4. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 6.
  5. Об учреждении в Москве Комиссии для сочинения проекта нового Уложения, и о выборах в оную Депутатов (№ 12801) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XVII (1765–1766). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1094.
  6. Об учреждении в Москве Комиссии для сочинения проекта нового Уложения, и о выборах в оную Депутатов (№ 12801) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XVII (1765–1766). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1100.
  7. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 17.
  8. Об учреждении в Москве Комиссии для сочинения проекта нового Уложения, и о выборах в оную Депутатов (№ 12801) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XVII (1765–1766). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1097, 1100.
  9. Там же. – С. 1098.
  10. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 48.
  11. Латкин В.Н. Законодательные комиссии в России в XVIII ст. Историко-юридическое исследование. Т. 1. – СПб.: Л.Ф. Пантелеев, 1887. – С. 413–414.
  12. О возобновлении выборов в Депутаты Комиссии о сочинении проекта нового Уложения через два года (№ 13119) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XVIII (1767–1769). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 673.
  13. О избрании вновь Дворянских Предводителей и городских Голов (№ 13600) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХІХ (1770–1774). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 267.
  14. О избирании Дворянских Предводителей и Городских Голов по прошествии двухгодичного срока, без особенного в том указа (№– 13661) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХІХ (1770–1774). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 315.
  15. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 86.
  16. О наборе рекрут со ста душ по одному человеку (№ 13651) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХІХ (1770–1774). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 305–308.
  17. Учреждение, каким образом поступать в очищении от сомнения товаров при отпуске оных из Москвы купечеством во все города и уезды, исключая Петербург и лежащие по пути в оной, далее Твери, места и в Тверь (№ 13748) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХІХ (1770–1774). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 431–436.
  18. О представлении прошений Дворянскими Предводителями о неудовольствиях на Городовые Канцелярии, касательно рекрутских наборов, не прямо в Сенат, но в Провинциальные и Губернские Канцелярии (№ 13757) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХІХ (1770–1774). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 446.
  19. Об учреждении Новгородской губернии в Тихвинской уезде Воеводской Канцелярии и о приписке некоторых погостов к городам Порхову, Гдову, Старой Русе, Новой Ладоге, и к Тихвину (№ 13966) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХІХ (1770–1774). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 740–744.
  20. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 93.
  21. Учреждения для управления Губерний Всероссийской империи (№ 14392) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХХ (1775–1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 230.
  22. Учреждения для управления Губерний Всероссийской империи (№ 14392) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХХ (1775–1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 232–234, 271.
  23. Шандра В. Совісний суд в Україні кінця XVIII – першої половини ХІХ століття: структура, судові практики та архівні фонди // Український археографічний щорічник. – К., 2009. – Вип. 13/14. – С. 535.
  24. Писарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVIII века: Эволюция бюрократической системы. – М.: РОССПЭН, 2007. – С. 410.
  25. Див.: ЦДІАК України, ф. 204, оп. 5, спр. 3177, арк. 59–62.
  26. Учреждения для управления Губерний Всероссийской империи (№ 14392) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XX (1775–1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 295.
  27. О порядке выборов в Губерниях должностных людей из Дворян и купечества (№ 14816) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XX (1775–1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 760–763.
  28. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 105.
  29. Записки А.Т. Болотова 1738–1794 гг. Ч. 15–21 (1771–1784 гг.) / Приложение к «Русской старине». – 1871. – Т. III. – С. 718.
  30. ЦДІАК України, ф. 736, оп. 1, спр. 675, арк. 8–11.
  31. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 350.
  32. Сурева Н.В. Повітові й губернські дворянські предводителі на півдні України (остання чверть XVIII ст.) // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Запоріжжя, РА «Тандем-У», 1999. – Вип. VII. – С. 81.
  33. О сборе рекрут с 500 душ по одному человеку (№ 14509) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XX (1775–1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 416.
  34. О доставлении в Военную Коллегию полевым и гарнизонным Командирам подробным сведений о Дворянстве, определяемых на военную службу Дворян (№ 14612) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XX (1775– 1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 526–528.
  35. О порядке выборов в Губерниях должностных лиц из Дворян и купечества (№ 14816) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XX (1775–1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 760.
  36. Там же. – С. 760–761.
  37. ЦДІАК України, ф. 204, оп. 5, спр. 3177, арк. 58; Там само. –Ф. 736, оп. 1, спр. 675, арк. 2–5.
  38. О порядке выборов в Губерниях должностных лиц из Дворян и купечества (№ 14816) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XX (1775–1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 761–762.
  39. О нелишении пенсии уволенных с оною в отставку и потом выбранных Дворянским обществом в земскую службу (№ 15140) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXI (1781–1783). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 81–82.
  40. О положении границы между Наместничествами и между уездами каждого Наместничества (№ 15160) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXI (1781–1783). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 124–125.
  41. Див.: ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 842, 22 арк.
  42. О порядке выбора в Киевской, Черниговской и Новгород-Северской Губерниях, в Дворянские Заседатели, Предводители и в Уездные Судьи (№ 15265) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXI (1781–1783). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 295–296.
  43. ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 168, 81 арк.
  44. Там само. – Ф. 736, оп. 1, спр. 366, арк. 20–28.
  45. Грамота на права, вольности и преимущества благородного Российского Дворянства (№ 16187) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784– 1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 349–350.
  46. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 156.
  47. Грамота на права, вольности и преимущества благородного Российского Дворянства (№ 16187) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784– 1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 352.
  48. ЦДІАК України, ф. 193, оп. 1, спр. 1906, арк. 1; Там само. – Ф. 204, оп. 2, спр. 134, арк. 319-зв.
  49. Романович-Славатинский А. Дворянство в России от начала XVIII века до отмены крепостного права. – СПб: Типография Министерства внутренних дел, 1870. – С. 441.
  50. Сумароков П.И. Черты Екатерины Великой. – СПб.: Типография Департамента народного просвещения, 1819. – С. 286.
  51. Градовский А.Д. Начала русского государственного права. В трех томах. – С.-Петербург: Типография М. Стасюлевича, 1883. – Т. III: Органы местного управления. – С. 127.
  52. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 179–180.
  53. Стосовно зміщення випадків зміщення намісниками предводителів дворянства див: ЦДІАК України, ф. 204, оп. 2, спр. 48, арк. 1.
  54. Об определении в Нижние Земские Суды, по два Заседателя от Дворянства и от сельских обывателей, и о принятии Председателю Палаты звания Губернского Предводителя (№ 16331) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 535–536.
  55. О запрещении Правителям Губерний входить в Дворянские Собрания (№ 16731) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХХІІ (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1131–1132.
  56. О восстановлении в Могилевской Губернии таможенной стражи и о исключении Дворян, приличившихся в провозе запрещенных товаров, из собрания Дворянского, с тем, чтобы их не определять впредь ни к каким должностям (№ 16852) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIII (1789 – 6 ноября 1796). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 123–124.
  57. О внесении в родословные Дворянские книги Дворян, имеющих в городах дома, иностранных Дворян, присягнувших на верность подданства и разночинцев, дослужившихся по службе Военной до Оберофицерского чина и по Гражданской до 8 класса, хотя бы они недвижимого имущества не имели (№ 16968) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIII (1789 – 6 ноября 1796). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 239–241.
  58. ЦДІАК України, ф. 193, оп. 5, спр. 335, арк. 1.
  59. О выборе Дворянству в Малороссийских Губерниях кандидатов для Главных и генеральных Судов и о представлении об оных в Сенат для испрошения Высочайшего утверждения (№ 17789) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIV (6 ноября 1796–1797). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 319.
  60. Горобець О. Інститут предводителя дворянства в структурі місцевого управління першої половини ХІХ ст.: правовий статус та його реалізація (на матеріалах Київської губернії) // Український історичний збірник / Гол. ред. Т. Чухліб. НАН України. Інститут історії України, Рада молодих вчених. – К.: Інститут історії України, 2012. – Вип. 15. – С. 51–52.
  61. О нечинении никаких противозаконных поборов (№ 19999) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXVI (1800–1801). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 772.
  62. О нетребовании прогонных денег Дворянскими Предводителями на проезд по их должностям (№ 21311) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXVIII (1804–1805). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 345–346.
  63. Дубровин Н. Русская жизнь в начале XIX века // Русская старина. – 1899. – Т. 97. – С. 556.
  64. О запрещении губернским предводителям дворянства принимать жалобы от дворян друг на друга (№ 23128) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXX (1808–1809). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 400–401.
  65. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 311–313.
  66. О восстановлении пяти Губерний и подчинении пограничных Губерний Военным Губернаторам (№ 20004) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХХVІ (1800–1801). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 775–779.
  67. О распространении прививания коровьей оспы в Губерниях (№ 24622) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXXI (1810–1811). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 640–645.
  68. Об отпуске помещиком крестьян своих на волю по заключении условий на обоюдном согласии основанных (№ 20620) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXVII (1802–1803). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 462–463.
  69. Предварительное положение о земских повинностях (№ 21737) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXVIII (1804–1805). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1011–1016.
  70. О остановлении сбора хлеба для наполнения сельских и запасных магазинов (№ 27272) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXXV (1818). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 112–115.
  71. Об учреждении в каждой Губернии комиссии для продовольствия в неурожайные годы жителей хлебом и денежным пособием (№ 29000) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXXV (1818). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 146–153.
  72. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 430–431.
  73. О форме сношений Начальников Губерний с Предводителями Дворянства (№ 23042) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXX (1808–1809). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 278.
  74. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 412.
  75. О порядке Дворянских Собраний, выборов и службы по оным (№ 4989) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. VI (1831). – Ч. II. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1832. – С. 247–273.
  76. Горобець О. Інститут предводителя дворянства в структурі місцевого управління першої половини ХІХ ст.: правовий статус та його реалізація (на матеріалах Київської губернії) // Український історичний збірник / Гол. ред. Т. Чухліб. НАН України. Інститут історії України, Рада молодих вчених. – К.: Інститут історії України, 2012. – Вип. 15. – С. 56.
  77. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 561.
  78. Див.: Державний архів Київської області (ДАКО), ф. 1238, оп. 1, спр. 149; Там само. – Спр. 163.
  79. Там само. – Спр. 8, арк. 1–4; Там само. – Спр. 9, арк. 1–6; Там само. – Спр. 30, арк. 1–2-зв.
  80. О дополнении и пояснении разных статей положения 6 Декабря 1831 года, о порядке дворянских собраний, выборов и службы по оным (№9322) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XI (1836). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1837. – С. 726–732.
  81. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 606–608.
  82. Варадинов Н.В. История Министерства внутренних дел: В 3 ч. – СПб.: Тип. М-ва внутр. дел, 1862. – Ч. 3, Кн. 1: Период третий: С 19 ноября 1825 по 20 августа 1855 г. – С. 256.
  83. О порядке производства следствий об убийстве помещиков своими крестьянами (№ 15846) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XVII (1842). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1843. – С. 761.
  84. Див.: Положение об управлении почтовыми станциями (№ 16229) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XVII (1842). – Ч. II. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1843. – С. 139–141.
  85. О нормальном расписании состава земских случных конюшен в губерниях (№ 16613) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XVIII (1843). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1844. – С. 131–132.
  86. О предоставлении помещикам заключать с крестьянами договоры на отдачу им участков земли в пользование за условленные повинности, с принятием крестьянами, заключившими договор, названия обязанных крестьян (№ 15462) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XVII (1842). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1843. – С. 261.
  87. Див.: Середонин С.М. Исторический обзор деятельности Комитета министров: К столетию Комитета министров (1802–1902): [В 7 т.]. – СПб.: Канцелярия Комитета министров, 1902. – Т. 2: Ч. 1: Комитет министров в царствование императора Николая Первого (1825 г. ноября 20 – 1855 г. февраля 18). – С. 209–210.
  88. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 615.
  89. ЦДІАК України, ф. 1219, оп. 1, спр. 326, арк. 8–8-зв.
  90. О назначении для присутствования в Окружных Правлениях I и IV округов Путей Сообщения особых депутатов по выбору дворянства и купечества (№ 18758) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XX (1845). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1846. – С. 236.
  91. Циганенко Л.Ф. Предводителі дворянства Бессарабської губернії та їх роль у системі управління краєм (перша половина ХІХ ст.) // Інтелігенція і влада: Громадсько-політичний науковий збірник. – 2008. – Вип. 14. – С. 65.
  92. Шаповалов В.А. Председатель земской управы и предводитель дворянства: административный паритет, или борьба за лидерство в уездной жизни пореформенной России (60–90-е гг. XIX в.) // Научные ведомости БелГУ. Серия «История. Политология. Экономика». – Белгород, 2011. – №7 (102). – Вып. 18. – С. 124.
  93. ЦДІАК України, ф. 219, оп. 1, спр. 327, арк. 1–11.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.