Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст./VI

by Гуржій І. О., Русанов Ю. А.

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Розділ V. Інститут дворянських предводителів у структурі місцевого самоуправління Російської імперії

Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії Гуржій І. О., Русанов Ю. А. під ред. Олександра Реєнта Розділ VI. Персональний склад і адміністративно-управлінська діяльність губернських предводителів Лівобережжя

Післямова ▶

Київ: 2017

Розділ VI.

Персональний склад і адміністративно-управлінська діяльність губернських предводителів Лівобережжя

Характеризуючи адміністративно-управлінську діяльність губернських предводителів у територіальних межах Лівобережної України, неможливо обійти увагою питання персонального складу цієї групи. Втім, стосовно кінця XVIII ст. головною суттєвою перешкодою для історичної реконструкції його є періодичні адміністративно-територіальні перерозподіли в регіоні, які час від часу спричиняли «позачергові» дворянські вибори. Особливо яскраво вираженою така практика стала на повітовому рівні. Відтак, максимально об’єктивні дані можна отримати лише на основі співставлення та порівняння даних різних видів джерел – журналів з’їздів дворян Чернігівської та Полтавської губерній (в окремі періоди також Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв), максимально повний перелік яких знаходиться в архівах; офіційних довідників (на кшталт «Губернського служебника»); статистичних реєстрів (наприклад, «Списків губернських предводителів дворянства Російської імперії» Г. Милорадовича та ін.) тощо.

Зокрема маємо в своєму розпорядженні такі оригінальні списки, представлені нижче у вигляді таблиць.

Нетривала історія існування Новгород-Сіверського намісництва (1781–1796) природно зумовила не лише незначний кількісний склад предводителів, а й обмежила їхню етносоціальну змінність. Так, всі із названих осіб були представниками колишньої козацької старшини і, зрозуміло, належали до давніх українських родів. Ця специфіка цілком відповідала тогочасному етапу уніфікації політичного та соціально-економічного

Таблиця 8

Предводителі Новгород-Сіверського намісництва^[1]

№ п/п	П. І. Б.	Перебування на посаді (рр.)
1	Міклашевський Іван	1782–1785
2	Лобисевич Панас Кирилович	1785–1788
3	Іскрицький Григорій Петрович	1788–1795
4	Бороздна Петро Іванович	1795–1796

життя на землях вже ліквідованої Гетьманщини та співвідносилась з цілеспрямованими і водночас показовими намаганнями центральної влади Російської імперії призначати місцевих вихідців на ключові посади новоствореної адміністративно-територіальної одиниці. Разом з тим, прагнучи нівелювали можливі невдоволення та супротив козацької старшини, її нижчі представники також заохочувались до процесу нобілітації, отримували від вищої влади чиновницькі призначення.

Таблиця 9

Губернські предводителі Чернігівської губернії^[2]

№ п/п	П. І. Б.	Перебування на посаді (рр.)
1	Горленко Іван Андрійович	1782–1785
2	Полетика Андрій Андрійович	1785–1788
3	Масюков Семен Прокопійович	1788–1790
4	Тарновський Василь Якович	1790–1794
6	Чарниш Василь Іванович	1797
7	Стороженко Микола Михайлович	1803–1815
8	Лизогуб Іван Якович	1816–1818
9	Ширай Степан Михайлович	1818–1829
10	Посудевський Іван Іванович	1829–1831
11	Дунін-Борковський Яків Іванович	1831–1832
12	Маркович Олександр Михайлович	1832–1838
13	Ладомирський Василь Миколайович	1838–1847
14	Бороздна Микола Петрович	1848–1862
15	Дурново Іван Миколайович	1863–1870
16	Неплюєв Микола Іванович	1872–1890
17	Милорадович Григорій Олександрович[4]	1890–1896
18	Долгоруков Микола Дмитрович	1896–1899
19	Муханов Олексій Олексійович	1899–1905
20	Голіцин Василь Дмитрович	1905–1908
21	Комаровський Хрисанфій Миколайович	1908–1909
22	Рачинський Олександр Костянтинович	1909–1915
23	Мусін-Пушкін Володимир Олексійович	1915–1917

Навіть неглибокий аналіз персонального складу чернігівських губернських предводителів відображає певну, для тогочасних українських земель, що знаходились у складі Російської імперії, тенденцію: етносоціальну строкатість і неоднорідність. Разом з тим, виділення певних хронологічних рамок і специфічних для них рис дають змогу говорити про конкретні помітні ознаки. Зокрема, як і в Новгород-Сіверському намісництві, наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. посаду губернського предводителя дворянства Чернігівської губернії займали переважно представники або безпосередні нащадки колишньої козацької старшини – І.А. Горленко, А.А. Полетика, С.П. Масюков, В.Я. Тарновський, А.Я. Дунін-Борковський, В.І. Чарниш, М.М. Стороженко, І.Я. Лизогуб. Дехто з їхніх спадкоємців займав аналогічну посаду й у пізніші періоди

(О.М. Маркович, Г.О. Милорадович). По суті, всі вони репрезентували давні місцеві (втім, наприклад, рід Дудіних-Борковських вважається українською гілкою польського роду) козацько-старшинські роди і у досліджуваний період повністю пройшли процес нобілітації, набувши статусу дворянства Російської імперії.

З кінця 1830-х рр. традиційним стало багаторазове переобрання на посаді чернігівського губернського предводителя. Найбільш характерні приклади – 9-ти річна каденція В. Ладомирського (1838–1847), 14-ти річна М. Бороздни (1848–1862), 18-ти річна М. Неплюєва (1872–1890).

Іншою характерною рисою того періоду стало й те, що всі з названих осіб (українці та росіяни) мали значний управлінський досвід або були добре обізнані з місцевими потребами. Так, В. Ладомирський до свого обрання займав аналогічну посаду в Московській губернії. М. Бороздна працював у Міністерстві внутрішніх справ, де виконував переважно обов’язки, пов’язані із землевпорядними роботами. У подальшому, зарекомендувавши себе на Чернігівщині успішним адміністратором, він отримав призначення губернатором Смоленського губернії. Натомість М. Неплюєв, подібно до М. Бороздни, протягом багатьох років займав посаду повітового предводителя вказаної губернії (перший Глухівського повіту, другий – Новозибківського)^[5].

У подальшому (кінець ХІХ – початок XX ст.) середній термін перебування на означеній посаді зменшився, і в цілому не перевищував трирічної каденції. Щодо причин дострокового припинення обов’язків, то найбільш поширеними серед них були пов’язані із поганим станом здоров’я або переходом на вищі посади виконавчої влади.

З огляду на останнє, цікавий інцидент стався з О. Мухановим. Зокрема, він потрапив у немилість вищого керівництва після того, як у 1904 р. надіслав імператору адрес-телеграму, у якій вказував на необхідність скликання зборів народних представників. Як результат, його позбавили придворного звання камер-юнкера, відсторонили від посади голови губернського земського зібрання та не затвердили чернігівським губернським предводителем. Зауважимо, що у подальшому, О. Муханов став активним членом Конституційно-демократичної партії, (очолив її Чернігівський губернський комітет) і був обраний до складу І Державної думи (1906). Вже в якості парламентаря він неодноразово підписував запити з приводу порушення демократичних прав і свобод урядовцями різного рівня^[6].

Правда, цей приклад слід вважати швидше за виняток, ніж як типове явище, адже предводителі, будучи тісно пов’язаними із губернською адміністрацією та залежними від імперського уряду, зазвичай активно підтримували самодержавство та формували основу підтримки політики монарха. Загалом же початок XX ст. означився піднесенням революційно-демократичного руху та прийняттям ряду нормативно-законодавчих актів, що лібералізували права населення. Водночас спостерігалось і деяке зменшення ролі губернських предводителів в адміністративно-управлінському житті кожного регіону Російської імперії. Така ситуація зумовлювалась наростаючою активізацією діяльності земств і все частішим апелюванням місцевого населення до представників політичних партій і депутатів Державної думи.

Аналіз персонального складу предводителів Полтавської губернії дозволяє стверджувати про аналогічність ситуації з Чернігівською губернією. Обидві адміністративно-територіальні одиниці до 1764 р. становили основу Гетьманщини і наприкінці XVIII ст. їхнє населення практично не різнилося за суспільно-політичним устроєм. У свою чергу, це зумовлювало не лише схожість у персональному складі, а й адміністративно-управлінській діяльності губернських предводителів. Більше того, звичними стали випадки, коли певна особа могла займати посади предводителів різного рівня (повітового чи губернського) спочатку на Чернігівщині, а потім Полтавщині і навпаки. Як виглядав персональний склад предводителів початку XX ст., зокрема Полтавської губернії, наведено у талиці 10.

Правда, для жителів означеної адміністративно-територіальної одиниці виявилось характерним більш пізніше запровадження виборних дворянських посад, порівняно із Чернігівською губернією. Так, після відкриття Полтавської губернії 9 березня 1802 р. були проведені і перші дворянські збори (влітку того ж року). Із загального списку губернських предводителів слід окремо сказати про В. Чарниша, який тричі займав цю посаду в різні періоди своєї діяльності (1802–1805, 1808–1811, 1817–1820 рр.). Цікаво, що його особистість після двох каденцій настільки стала авторитетною, що навіть отримавши на чергових виборах у січні 1818 р. при балотуванні

Таблиця 10

Губернські предводителі Полтавської губернії^[7]

№ п/п	П. І. Б.	Перебування на посаді (рр.)
1	Чарниш Василь Іванович	1802—1805
2	Кочубей Семен Михайлович	1805—1809
3	Чарниш Василь Іванович	1809–1812
4	Трощинський Дмитро Прокопович	1812–1815
5	Данилевський Олексій Федорович	1815–1818
6	Чарниш Василь Іванович	1818–1820
7	Капніст Василь Семенович	1820–1823
8	Левенець Степан Федорович	1823–1826
9	Білуха-Кохановський Дмитро Петрович	1826–1829
10	Капніст Іван Васильович	1829–1842
11	Попов Олександр Васильович	1842–1844
12	Бразоль Євген Григорович	1844–1847
13	Скоропадський Іван Михайлович	1847–1853
14	Кочубей Лев Вікторович	1853–1859
15	Кованько Семен Миколайович	1859–1865
17	Мандерштерн Олексій Євгенович	1873–1880
18	Устимович Прокоп Адріанович	1880–1883
19	Мещерський Олександр Васильович	1883–1889
20	Мещерський Борис Борисович	1889–1892
21	Бразоль Сергій Євгенович	1892–1907
22	Щербатов Микола Борисович	1907–1913
22	Герценвіц Михайло Іванович	1913–1917

набагато менше голосів, ніж його опонент (багаторічний пирятинський повітовий предводитель О. Закревський), він все одно отримав посаду генерал-губернатора. Зрозуміло, що в даному випадку не обійшлось без втручання з «гори», адже В. Чарниш «носив звання се з честю і відзнакою Всемилостивого Государя в нагороду старанного і корисного служіння йому дарованими»^[8].

Як іншу особливість персонального складу полтавський губернських предводителів, слід розглядати суттєве домінування тут представників давніх козацько-старшинських родів (аж до кінця 1850-х рр.). До таких, окрім згаданого В.І. Чарниша, належали С.М. Кочубей, М.М. Милорадович, Д.П. Трощинський, В.В. Капніст, І.В. Капніст, І.М. Скоропадський та Л.В. Кочубей.

Однак вже з 1860-х рр. вагомі позиції почали займати представники російських дворянських родів (О.М. Долгоруков, О.В. Мещерський, Б.Б. Мещерський, М.Б. Щербатов).

Помітною специфікою служби полтавських губернських предводителів (порівняно з чернігівськими) можна вважати меншу середню тривалість перебування на цій посаді. Для регіону була рідкістю десятилітня каденція ( виняток становили І.В. Капніст і С.Є. Бразоль), що свідчить як про певну демократичність місцевого привілейованого стану при виборах, так і про наявність необхідного кадрового потенціалу. Щодо останнього характерне те, що пізніше нерідко відбувалось призначення осіб, які «відіграли» свою роль у якості губернських предводителів на ще вищі та відповідальніші посади. Зокрема, після другого обрання Д. Трощинського у 1815 р. губернським предводителем, дворянські збори послали до нього депутацію, побоюючись відмови того з огляду на «стомленість довготривалим служінням»^[9]. Однак «стомлений» службою Д. Трощинський все ж таки відмовився від цієї посади, бо перед тим йому запропонували вищий пост, а саме міністра юстиції Російської імперії (1814 р.). До того ж зауважимо, що ще у 1812 р. обрано предводителем дворянства не лише Полтавської, а й Київської губерній. Проте він обрав першу, оскільки сподівався, що «буде більш корисний там, де знаходить більшу одностайність» (полтавські дворяни обрали його одноголосно)^[10].

Цікавим фактом у його біографії є написання ним невеликої праці під промовистою назвою «Про незручності, що походять від державного управління за формою одноосібної…», яка, хоч і була спрямована проти запровадження міністерської форми управління, цілком вірно окреслила вікові недоліки функціонування бюрократичного апарату Російської імперії. Зокрема, Д. Трощинський виділив дві форми державного управління, «до яких підходять всі інші в різних державах під різними назвами: 1) канцелярська, або одноосібна, форма державного управління, де одна особа керує більш-менш розлогою частиною, і в якій всі знаходяться під її керівництвом, будучи її підлеглими; і

2) колезька, або товариська, форма державного управління, коли кілька з’єднаних осіб керують якою-небудь більшменш розлогою частиною, як товариші»^[11]. Існують вагомі підстави вважати, що цю працю Д. Трощинський завершив уже будучи міністром юстиції Російської імперії. Разом з тим, очевидно, що вона є синтезом аналізу всього його попереднього життєвого досвіду, зокрема й адміністративно-управлінського під час перебування на посаді полтавського губернського предводителя. Прикметно, що у главі 7 під назвою «Про форму державного правління, властиву Російській державі», він відверто констатує: «по відношенню до політичного впливу в Росії існують тільки два класи: керуючі і керовані [курсив – Д. Трощинського], з яких перші можуть робити все, а останні нічого, навіть у законному користуванні невеликим числом прав і переваг, дарованих законами»^[12]. Втім, така здавалося б ліберальна позиція автора, насправді демонструє лише один аспект загального бачення проблеми, адже далі по тексту положення він наголошує: тільки імператор гармонійно поєднує в собі владу та рятує монархію від встановлення олігархічного правління.

Загалом, можна по-різному сприймати погляди та особистість Д. Трощинського, якого С. Корф красномовно назвав «представником реакційного напряму», однак власне намагання розкритикувати міністерську систему побічно наштовхнуло його на деякі об’єктивні оцінки щодо політичного устрою Російської імперії. І не вбачаючи головну проблему негараздів у системі самодержавства, він цілком слушно виділив ряд недоліків у роботі тогочасного бюрократичного апарату.

Говорячи про випадки переходу полтавських губернських предводителів на більш високі посади, слід назвати І. Капніста, якого після 13-ти річного виконання обов’язків предводителя, спочатку призначили смоленським губернатором, а пізніше – московським; а також Б. Мещерського, котрий у зв’язку із отриманням посади саратовського губернатора навіть не добув до кінця попередньої каденції.

Високий авторитет, не лише в Полтавській губернії, а й Чернігівській, мав нащадок гетьмана І. Скоропадського – Іван Михайлович Скоропадський]]. До обрання полтавським губернським предводителем, він двічі обирався прилуцьким повітовим предводителем (у 1844 і 1847 рр.) і займав цю посаду безпосередньо на момент обрання у 1847 р., коли особисто імператор надав йому перевагу серед трьох інших кандидатів, запропонованих місцевим дворянством^[13]. Неабияку повагу серед різних категорій населення він заслужив своєю ініціативністю в роботі та благодійною діяльністю. Так, у 1867 р. офіційне урядове видання – «Журнал Міністерства народної освіти», – інформувало про те, що голова Прилуцької училищної ради І.М. Скоропадський пожертвував особисті кошти для підготовки 28-ми учителів для повіту, так як зібраних з місцевого дворянства 1 500 руб. не вистачало. У даному випадку мова йшла про покриття ним витрат не лише на навчання майбутніх вчителів, а й на забезпечення житлом, одягом та харчуванням^[14].

У подальшому він неодноразово жертвував на розвиток навчальних закладів Прилук, а також виступав ініціатором створення нових, як це видно у випадку із жіночим училищем^[15].

«Шестирічне існування у нашому місті жіночого училища, влаштованого Іваном Михайловичем Скоропадським… на власні кошти достатньо показало нам потребу у такому закладі для бідного класу нашого міста; у ньому виховувалося щорічно від 50-ти до 60-ти дівчат і результати блискучі, неодноразово доводилося йому чути з різних сторін заяви батьків щиро вдячних за виявлене благочинство… Зрозуміло, що місто було б позбавлене такого училища, якби не пожертви Івана Михайловича», – зазначив у промові міський голова Прилук Г. Московченко на засіданні міської думи 31 травня 1878 р.^[16].

У полі зору нащадка гетьмана постійно знаходилося і ряд питань, пов’язаних з облаштуванням Прилук. Зокрема, у 1874 р. І. М. Скоропадський звернувся до органів місцевого самоуправління із проектом облаштування місцевих боліт з метою покращення водопостачання міщан і створення альтернативного джерела води на випадок пожежі. Як результат, цю ініціативу підтримала спеціальною постановою міська дума від 9 лютого 1875 р.^[17]. За активну діяльність на благо Прилук йому присвоїли звання почесного громадянина міста. Цей приклад наочно демонструє необхідність виваженої й об’єктивної переоцінки існуючих історіографічних стереотипів (особливо поширених у радянський період) щодо ролі та вагомості дворянства в загальному розвитку окремих регіонів України та загалом Російської імперії.

Також слід зазначити: спільною рисою персонального складу губернських предводителів не лише лівобережного дворянства, а й інших регіонів Російської імперії було те, що практично всі з них перед обранням займали посади повітових предводителів (інколи навіть іншої губернії). При цьому, серед повітів Полтавської губернії найбільше губернських предводителів «зростив» Миргородський повіт – 5 чоловік, Зіньківський і Полтавський – по 3 особи, Гадяцький – 2, Золотоніський, Прилуцький, Констянтиноградський, Кременчуцький, Хорольський та Кобеляцький по одному. Така загальна специфіка не лише відповідала суто бюрократичним потребам, а й дозволяла кандидатам набути необхідні управлінський досвід та авторитет серед представників привілейованого стану.

Динаміка та активність діяльності губернських предводителів Лівобережжя напряму залежала як від конкретної особистості, так і розвитку зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації в Російській імперії. Для прикладу: етапи інтенсивної роботи станових органів спостерігалися у періоди збройних конфліктів з іншими державами (російськотурецькі війни, похід Наполеона 1812 р., Кримська війна 1853–1856 рр.) або підготовки кардинальних реформ (перш за все, селянської 1861 р.). Натомість створення земських органів місцевого самоврядування, як вже неодноразово вказувалося, суттєво нівелювало роль предводителів та, відповідно, знижувало їхню адміністративно-управлінську працездатність у регіонах.

У перші роки після створення дворянських виборних посад траплялися випадки непорозумінь між їхніми представниками, пов’язані як з внутрішнім кар’єрним суперництвом, так і з відсутністю практичного досвіду щодо вирішення певних питань. У цьому контексті слід показово виділити суперечку між І. Горленком і А. Полетикою стосовно відшкодування першому витрат на службові поїздки до Санкт-Петербургу. Зокрема, після обрання останнього предводителем Чернігівського намісництва у 1785 р. до нього звернувся попередник із «проханням доповісти дворянству про винагородження його за завдані ним збитки поїздкою до Санкт-Петербургу у вищий двір»^[18]. Повітові представники, які саме зібралися у Чернігові на зібрання, оголосили: «Нехай-де пан Горленко і депутати проявлять терпіння поки дворянська сума збереться, в ту пору згодні будемо їх нагородити, а нині-де треба думати про відправлення ваше до двору і про службу». Втім, скориставшись відсутністю А. Полетики, який поїхав до столиці, І. Горленко «умовив» депутатів виділити йому тисячу рублів. Однак, довідавшись, що реальні витрати для новообраного предводителя становили суму вдвічі більшу, він звернувся із відповідною скаргою до намісника А. Милорадовича. Пояснюючи свою позицію в цьому питанні, А. Полетика категорично заявив: «Я ні під яким приводом грошей від дворян не вимагав, а пояснював тільки перед усіма зборами, що вибирали мене в губернські предводителі, людину досить незаможню, і що поїздка до Санкт-Петербургу без загальної допомоги буде для мене збитковою, відтак товариство погодилося допомогти мені на проїзд тисячею рублів, а депутатам двом при мені колишнім – по п’ятсот рублів»^[19]. По суті, на цьому інцидент вичерпався, але описана ситуація засвідчила: у перші роки після запровадження посади дворянського предводителя мали місце фінансові непорозуміння, а також траплялися нехарактерні для подальших років випадки обрання незаможних представників привілейованого стану.

Значно розширились повноваження губернських предводителів у 1812 р., особливо в сфері формування ополчення та забезпечення армії продовольством і фуражем. Як засвідчують вищенаведені дані, такі посади на Лівобережжі займали М. Стороженко (Чернігівська губернія) та Д. Трощинський (Полтавська губернія). Про активність першого наочно свідчить наступний витяг із справи архіву Чернігівського дворянського депутатського зібрання, опублікованого у «Працях Чернігівської губернської архівної комісії»: «Збір ратників, засобів і формування ополчення покладені на дворянський стан в особі губернського маршала (предводителя дворянства) Миколи Михайловича Стороженко. Отримавши маніфест, М.М. Стороженко негайно став закликати дворян до справи ополчення. Він розіслав відозви з приписами повітовим маршалам [предводителям]. Останні запросили з’явитися на збори всіх дворян, що значилися в повіті, і дворянські зібрання всіх повітів одностайно зійшлися на думці, що для того, щоб виконати волю монарха і виконати обов’язок до Батьківщини, необхідно створити ополчення, чого б це не коштувало»^[20]. Основним же джерелом для його формування стало селянство (одна особа з 15 ревізьких душ), озброєння для якого мали надати власники маєтків. Крім того, сума зібраних дворянством коштів склала 226 645 руб. 27 коп. За деякими даними, загальна чисельність чернігівського ополчення досягла майже 24,5 тис. осіб^[21]. Пізніше, у 1816 р., імператор Олександр I, проїжджаючи через Чернігів усно засвідчив губернському та повітовим предводителям подяку за пожертви, зроблені в ході війни з Наполеоном. 26 лютого 1820 р. він видав спеціальну «вдячну грамоту» за відмову від компенсації витрат^[22].

Прояви неабиякого патріотичного підйому в 1812 р. спостерігали і серед дворян Полтавської губернії, які з ініціативи губернського предводителя відразу ж зібралися на нараду, де прийняли кілька принципових рішень. Перш за все, вони домовились сформувати ополчення з поміщицьких селян – по одному від 25 чол. З огляду на те, що загальна чисельність приватновласницьких селян становила 330 286 осіб, то ополчення, відповідно, повинно складатися з 13 211 чол. Загальна ж кількість ополченців, враховуючи казенних, поміщицьких і удільних селян, міщан, однодворців становила 16 116 чол. Всього ж полтавським дворянством, як стверджував дослідник його історії І. Павловський, споряджено «7 піших полків, 4 кінних, шестисотенна команда для нестройової служби та батальйон для прислуги по госпіталях і артилерійська команда з 24 знаряддями різного калібру»^[23]. Аналогічно вирішувалися питання обмундирування та озброєння, оплати для канцелярій і організаційних комісій (займалися формуванням ополчення).

Вагому допомогу полтавському ополченню надав і безпосередньо губернський предводитель Д. Трощинський, який мав багато особистих знайомств у колі вищих посадовців ще за часів Катерини II і Олександра I. У своєму донесенні про військо, організоване дворянством губернії, він написав: «За вершину щастя вважаю, що в похилих роках моїх, коли не маю сил підняти руки на захист царя і Вітчизни, я можу направити до ополчення … воїнів з очолюваного мною стану, полум’яніючих завзяттям, підставити стіною груди ворогові, що хизується, убити його або з трупів своїх спорудити на спотикання для нього оплот»^[24].

У листі схожого змісту до М. Кутузова від 26 вересня 1812 р. він рішуче заявив: «Вважаю за потрібне повідомити Вашу Світлість, що Полтавської губернії земське ополчення, яке складається із 13 тисяч кінних козаків…, з доданням ще 3000 з казенних поселян, уже цілком сформоване… Дворянське ополчення стоїть в готовності у Переяславі, Прилуках, Золотоноші та Пирятині. Будьте ласкаві розпоряджатися ним, і якщо цього мало, то іменем керованого мною дворянства, запевняю, що до захисту Престолу та Вітчизни готові всі жертвувати маєтком та життям…»^[25].

До обов'язків губернських предводителів, які визначились у зв'язку з подіями 1812 р., варто додати і те, що, по суті, розпорядження всіма зібраними дворянством коштами також здійснювали вони. У межах Полтавської губернії такі суми досягали значних розмірів. Так, обмундирування, озброєння та постачання ополчення кіньми з кінською збруєю, провіантом і обозом коштувало дворянству та представникам інших станів 1 026 800 рублів; на платню офіцерам і ратникам, купівлю фуражу витрачено 537 911 рублів. Точні дані щодо внеску виключно «благородного» стану подавав Д. Трощинський місцевому генерал-губернатору:

«1) внесено грошима до 400.000 руб. асигн., 2) поставлено 6.500 коней з повною збруєю 650.000 руб., 3) заготовлено на продовольство війська 80.000 чвертей. борошна, що коштувало більше – 300.000 руб., 4) споряджено 13.500 козаків, даний одяг, озброєння, фури з погоничами. Всіх пожертвувань було понад 1.300.000 руб. асигн.»^[26].

Зауважимо, що питання розподілу зібраних коштів досить часто породжували суперечки між губернськими предводителями та правлінням, яке прагнуло мати вирішальний голос при визначенні витратних статей. Більше того, навіть коли від асигнованих на ополчення дворянських коштів залишилося невикористаних 69 257,47 руб., то центральні органи влади (перш за все, Сенат) виступили проти перетворення залишку на капітал, який би передбачався для позик поміщикам з метою поліпшення землеволодіння. Лише спеціальна постанова дворянського зібрання, у якій йшлося про право дворянства (згідно Жалуваної грамоти Катерини II), використовувати подібні суми за власним розсудом, остаточно вирішила це питання на користь привілейованого стану^[27].

Натомість післявоєнний період в адміністративно-управлінській діяльності досліджуваної нами станової групи означився необхідністю вирішення ряду проблем, пов’язаних із продовольчим питанням і матеріальною допомогою вдовам і сиротам. Так, з ініціативи Д. Трощинського у різних повітах Полтавської губернії дворянство, після обговорення цієї теми, прийняло рішення щодо збору додаткових пожертв на вказані потреби. До справи долучилося гадяцьке, кобеляцьке, костянтиноградське, пирятинське дворянство.

В ході вирішення продовольчого забезпечення спостерігалася періодична актуалізація проблеми, в залежності від урожайних років. Лівобережні губернські предводителі у повній відповідності із чинним законодавством виконували всі покладені на них обов’язки, однак місцева специфіка вносила владні корективи у життя. Так, незважаючи на прийняття чергового указу в 1818 р. про створення в губерніях запасних хлібних магазинів на випадок загрози голоду, цей процес йшов досить повільно. На прикладі Полтавської губернії можна вивести деякі закономірності. Так, у 1821 р. генерал-губернатор М. Рєпнін запропонував дворянському зібранню створити профільні магазини, оскільки це «найнадійніший, найближчий засіб для забезпечення поселян при нещасних випадках: неврожаях, градобоях, пожежах і тому подібному». Поставившись прихильно до цієї ініціативи, дворянські збори, тим не менш, аж до 1832 р., лишили без змін традиційний 25-ти коп. збір на подібні потреби^[28].

Проте, ситуацію різко змінили природні негаразди, адже саме у 1830-х рр. у Полтавській губернії почастішали випадки неврожаїв. У результаті мусили закуповувати хліб в інших регіонах Російської імперії. На практиці скористатися наявними засобами виявилося складно, адже спочатку необхідно було надіслати губернатору чіткі відомості про місце, де стався неврожай, визначити його наслідки тощо. Крім того, всі питання треба було узгодити з міністерством внутрішніх справ, а це потребувало часу. Більше того, міністерство довго розглядало клопотання, а вже потому просило імператорського дозволу на взяття позики з 25-ти копійчаного капіталу. Губернатор, дочекавшись відповіді, інформував губернського предводителя, а той, у свою чергу, – повітових. Саме таку схему мала процедура офіційного листування, що могла тривати не один тиждень, а то й місяць. Відтак, переконавшись на власному досвіді, в незручності діючої процедури, полтавські дворянські збори дійшли висновку про доцільність влаштування хлібних магазинів. Характерно, що станом на 1832 р. вони вже існували в сорока губерніях Російської імперії^[29]. Водночас слід об’єктивно констатувати: навіть створення запасних хлібних магазинів не усунуло потенційної загрози нестачі продовольства, адже неодноразові ревізії виявляли численні порушення в ході заготівель та випадки відсутності запасів (як це було в 1856 р.).

Досить часто губернські предводителі, будучи досить добре обізнані із соціальною ситуацією в регіонах, отримували від Міністерства внутрішніх справ різноманітні анкети з питаннями, що стосувалися з’ясування настроїв селянства. Так, деякий супротив і невдоволення серед незаможних верств населення викликав імператорський указ від 8 листопада 1848 р. «Про надання селянам маєтків, які продаються з публічних торгів за борги, права викуповувати себе з землею»^[30]. Відтак, міністр Л. Перовський звернувся наприкінці літа 1848 р. до губернських предводителів (в тому числі й лівобережних) із проханням надати відомості: про ставлення місцевих землеробів до вищезгаданого указу, зміни у вартості поміщицьких маєтків, динаміку кількості угод з їх купівлі^[31]. Очевидно, що найповніші та об’єктивні дані з цих питань мали або могли оперативно зібрати інформацію у своєму розпорядженні саме регіональні станові органи. Згідно деяких даних, на кінець 1840-х рр. близько половини маєтків поміщики вже заклали. Зважаючи на це, указ 1847 р. надавав реальну можливість для заможної частини селянства отримати свободу. Втім, оцінивши ці масштаби, влада указом 19 липня 1849 р. узаконила викуп тільки з дозволу власника маєтку. Таким чином, де-юре зберігши можливість викупу, указ скасував її де-факто, і чи не ключову роль у цього відіграла саме консервативна позиція дворянства^[32].

Власне посилення з 1840-х рр. тенденції розорення окремих представників поміщиків, як з огляду на неможливість та об’єктивну нездатність їхніх господарств пристосуватися до нових буржуазних умов соціально-економічного розвитку, так і внаслідок некваліфікованого та неефективного управління, сталося деяке розширення повноважень губернських предводителів у аспекті надання корпоративної допомоги за рахунок використання власного авторитету та адміністративних важелів.

Досить часто губернський предводитель виступав і в якості захисника дворян своєї губернії, які зчинили кримінальний злочин. Так, досить відомою стала історія із виголошенням у квітні 1848 р. місцевими дворянами штабс-ротмістром Сергієм Бальменом, братами ротмістром Віктором і поручиком Михайлом Закревськими в маєтку в с. Линовиці Пирятинського повіту Полтавської губернії тосту: «Хай живе Республіка, ура!», за який їх заарештували та доставили до Петербургу. Першим, хто почав клопотання перед міністром внутрішніх справ графом Л. Перовським про їх звільнення та виправдовувати, виявився губернський предводитель І. Скоропадський. «Проголошений ними тост за Республіку проголошено без будь-якої самосвідомості і, без сумніву, в період хмільних напоїв, що вони проспавшись, я цілком впевнений, відразу зрозуміли всю вульгарність і недоречність їхніх слів. Це швидше може викрити їх у поганій поведінці, невідповідній званню Дворянина, ніж не у відданості до Престолу…» – писав І. Скоропадський у листі до міністра в червні 1848 р.^[33].

Зрозуміло, що виступаючи у ролі захисника та навіть поручителя вказаних осіб, він неабияк ризикував власною кар’єрою. Навіть сам факт подібної поведінки дворян губернії, де І. Скоропадський займав посаду предводителя, ставив його під серйозний удар, тому, взявши ситуацію під особистий контроль, він зумів досягти позитивного результату. Як наслідок, вже 10 червня 1848 р. міністр повідомив, що С. Бальмен, В. і М. Закревські були викликані до Петербурга не з політичних причин чи з огляду на вчинення ними державного злочину, а з приводу необережності їхніх висловлювань. У цьому ж листі Л. Перовський зазначив: ці особи можуть повертатися на місце проживання^[34]. Очевидно, що в період наростання революційного руху в ряді європейських країн («Весна народів»), подібний вчинок міг би мати набагато гірші наслідки і, швидше за все, міцна позиція І. Скоропадського відіграла у даному випадку вирішальну роль.

Діяльність губернських предводителів, спрямована на захист економічних прерогатив дворянства, набула особливого значення наприкінці ХІХ – початку XX ст., коли модернізаційні процеси, охопивши найпродуктивніші галузі промисловості, спричинили неабияку хвилю розорень поміщицьких господарств. Як характерний приклад, можна виділити особу Г. Милорадовича, чернігівського предводителя у 1890–1896 рр. Прагнучи дещо призупинити процес зубожіння місцевого дворянства, він долучився до ініціативи Ф. Лизогуба, городянського повітового предводителя, щодо «організації допоміжної дворянської каси для порятунку дворянських маєтків від продажу на публічних торгах». Власне, благодійна пожертва Г. Милорадовича у розмірі 5 тис. руб. і започаткувала «капітал дворянської самодопомоги імені Г. Милорадовича та Ф. Лизогуба»^[35]. Згодом розміри вкладів збільшилися до 30 тис. руб. і врешті-решт «капітал» було трансформовано у «губернську дворянську касу взаємодопомоги»^[36].

Говорячи про Г. Милорадовича, слід погодитися із позитивною оцінкою сучасної дослідниці О. Коваленко щодо його адміністративно-управлінської діяльності на посаді губернського предводителя. Так, головуючи на засіданнях Чернігівського губернського земського зібрання він, поряд із традиційним для представників привілейованого стану відстоюванням позицій владних структур й інтересів дворянської верстви, намагався знайти спільну мову із демократично налаштованими гласними.

Така позиція мала гарні наслідки для роботи губернського земського зібрання. В іншому випадку, предводитель порушив клопотання про реорганізацію Ніжинського історико-філологічного інституту у вищий сільськогосподарський навчальний заклад^[37]. Загалом, приклад Г. Милорадовича, який, займаючи високу посаду в Чернігівській губернії, не просто репрезентував потреби давнього козацько-старшинського роду, а й чітко ідентифікував себе з національною культурною спадщиною. Останнє як суспільне явище набуло особливого поширення в межах Лівобережжя наприкінці ХІХ – початку XX ст.

Як узагальнення, слід констатувати, що багатовекторність адміністративно-управлінської діяльності губернських предводителів Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст. підпорядковувалась загальноімперським тенденціям, а також мала суто регіональний характер. Зокрема, аналіз їхнього персонального складу засвідчив наявність яскраво вираженого українськостаршинського представництва (особливо наприкінці XVIII – в першій третині ХІХ ст.), а динаміка «станової» роботи досить часто виходила за рамки виконання суто бюрократичних повноважень, охоплюючи різноманітні життя місцевого населення. Разом з тим, необхідно підкреслити: активна благочинна діяльність свідчила не лише про позитивні особисті якості того чи іншого предводителя, а й демонструвала їх виняткові (порівняно з більшістю жителів – селянством) економічні можливості.

——————

1. Складено на основі даних: ЦДІАУК (ф. 736, оп. 1), Губернский служебник, или Список генерал-губернаторам, правителям, поручикам правителя, председателям уголовной и гражданской палат и дворянским предводителям в 47 наместничествах (губерний): (1777–1796 г.) / сост. кн.Н. Туркестановым. – СПб: Тип. В.В. Нусвальта, 1869. – [8], 143 с. та ін.
2. Складено на основі даних: ЦДІАУК (ф. 204, оп. 1; ф. 736, оп. 1), Списки губернских предводителей дворянства Российской империи 1785–1895. Составлены и изданы Черниговским губернским предводителем дворянства графом Милорадовичем. – Чернигов: Типография Губернского земства, 1895. – 47 с.; Губернский служебник, или Список генерал-губернаторам, правителям, поручикам правителя, председателям уголовной и гражданской палат и дворянским предводителям в 47 наместничествах (губерний): (1777–1796 г.) / сост. кн. Н. Туркестановым. – СПб: тип. В.В. Нусвальта, 1869. – [8], 143 с. та ін.
3. До 1796 р. існувало Чернігівське намісництво, а у 1796–1801 р. – Малоросійська губернія.
4. У 1895 р. майже півроку обов’язки предводителя виконував Лизогуб Федір Андрійович.
5. Витевский В.Н. И.И. Неплюев, верный слуга своего отечества, основатель Оренбурга и устроитель Оренбургского края: Биогр.-ист. очерк. – Казань: тип. Имп. ун-та, 1891. – С. 227.
6. Государственная дума, созыв первый, 1906, сессия первая / Стенографические отчеты. Т. 1: Заседания 1–18 (с 27 апреля по 30 мая). – Санкт-Петербург: Государственная типография, 1906. – С. 270–272.
7. Складено на основі даних видань: Губернский служебник, или Список генерал-губернаторам, правителям, поручикам правителя, председателям уголовной и гражданской палат и дворянским предводителям в 47 наместничествах (губерний): (1777–1796 г.) / сост. кн. Н. Туркестановым. – СПб: Тип. В.В. Нусвальта, 1869. – [8], 143 с.; Павловский И.Ф. К истории полтавского дворянства 1802–1902 г. Очерки по архивным данным с рисунками. Издание полтавского дворянства. – Полтава. Электрическая типо-литография Торгового Дома И. Фришберг и С. Зорохович, 1907. – Вып I. – 278, XLI с.; Списки губернских предводителей дворянства Российской империи 1785–1895. Составлены и изданы Черниговским губернским предводителем дворянства графом Милорадовичем. – Чернигов: Типография Губернского земства, 1895. – 47 с. та ін.
8. Павловский И.Ф. К истории полтавского дворянства 1802–1902 г. Очерки по архивным данным с рисунками. Издание полтавского дворянства. – Полтава. Электрическая типо-литография Торгового Дома И. Фришберг и С. Зорохович, 1907. – Вып I. – С. 74.
9. Там же. – С. 77.
10. Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 350.
11. Трощинский Д.П. О неудобствах, происходящих от государственного управления по форме единоличной, введенной закрытием коллегий и отменою коллежского обряда и подтвержденной общим учреждением министерств 1810 и 1811 годов // Сборник Императорского Русского исторического общества. – СПб, 1868. – Т. 3. – С. 44.
12. Там же. – С. 55–56.
13. ЦДІАК України, ф. 1219, оп. 1, спр. 326, арк. 2.
14. Известия о деятельности и состоянии наших учебных заведений: начальные народные училища // Журнал Министерства народного просвещения (ЖМНП). – СПб.: Печатня В. Головина, 1867. – Т. CXXXVI. – С. 69.
15. ЦДІАК України, ф. 1219, оп. 1, спр. 328, арк. 4.
16. Там само. – Арк. 4-зв.
17. Там само. – Арк. 4-зв.
18. Там само. – Ф. 736, оп. 1, спр. 698, арк. 1.
19. Там само. – Арк. 2-зв.
20. Материалы по истории формирования ополчения 1812 г. в Черниговской губернии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. – Черниго, 1913. – Вып. 10. – С. 93.
21. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО), ф. 133, оп. 1, спр. 188, арк. 396–397.
22. Маркович А.М. Историческая и статистическая записка о дворянской сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии. – Чернигов: Типо-литография губернского правления, 1894. – С. 22.
23. Павловский И.Ф. К истории полтавского дворянства 1802–1902 г. Очерки по архивным данным с рисунками. Издание полтавского дворянства. – Полтава. Электрическая типо-литография Торгового Дома И. Фришберг и С. Зорохович, 1907. – Вып I. – С. 182.
24. Михайловский-Данилевский А.И. Описание Отечественной войны 1812 года: Часть II. – СПб.: Издательство: Тип. Штаба Отдельного Корпуса Внутренней Стражи, 1843. – С. 43.
25. Попов А.Н. Записка Дмитрия Прокофьевича Трощинского об учреждении министерств // Сборник Императорского Русского исторического общества. – СПб, 1868. – Т. 3. – С. 11.
26. Павловский И.Ф. К истории полтавского дворянства 1802–1902 г. Очерки по архивным данным с рисунками. Издание полтавского дворянства. – Полтава. Электрическая типо-литография Торгового Дома И. Фришберг и С. Зорохович, 1907. – Вып I. – С. 186, 188.
27. Там же. – С. 191.
28. О распределении капитала народного продовольствия (№ 43240) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XLI (1866). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1868. – С. 477.
29. Павловский И.Ф. К истории полтавского дворянства 1802–1902 г. Очерки по архивным данным с рисунками. Издание полтавского дворянства. – Полтава. Электрическая типо-литография Торгового Дома И. Фришберг и С. Зорохович, 1907. – Вып I. – С. 191.
30. О предоставлении крестьянам имений, продающихся с публичных торгов за долги, права выкупать себя с землею (№ 21689) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XXII (1847). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1848. – С. 841–842.
31. ЦДІАК України, ф. 1219, оп. 1, спр. 326, арк. 14–15.
32. Див.: Положение о порядке описи, оценки и публичной продажи имуществ (№ 23405) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XXIV (1849). – Ч. II. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1850. – С. 552–602.
33. Там само. – Арк. 12.
34. Там само. – Арк. 11–11-зв.
35. Коваленко О. Доброчинна діяльність Г. Милорадовича // Скарбниця української культури: Збірник наукових праць. – Чернігів, 2007. − Вип. 8. − С. 106.
36. Журналы Черниговского очередного губернского собрания дворянства в мае 1905 года. – Чернигов, 1906. – С. 5, 89.
37. Коваленко О. Громадсько-політична та наукова діяльність Г.О. Милорадовича (1839–1905 рр.): автореф. дис. … канд. іст. наук. – Чернігів, 2011. – С. 12–13.