Девять братів і десята сестриця Галя

by Марко Вовчок

Девять братів і десята сестриця Галя Марко Вовчок Нью-Йорк: Руська книгарня ім. Т. Шевченка, 1920

• Цей текст написаний желехівкою. • Інші версії цієї роботи див. Дев'ять братів і десята сестриця Галя

 МАРКО ВОВЧОК 

---

 

Девять братів
і десята
сестриця Галя

 

Оповіданє.

 

---

ЦЇНА 15 ЦЕНТ.

---

 

Накладом Руської Книгарнї ім. Т. Шевченка

 

168 E. 4th St., New York, N. Y.

I.

Жила собі вдова коло Київа, на Подолї та не мала щастя-долї: було гірке її житє. Терпіла вона превелику нужду та вбожество. Жила вдова коло бучного міста, де бучнії будинки висили ся, де сяли та виблискували церкви золотохресті, де люде з ранку та до вечера ворушили ся й метушили ся, а такого вбожества безпомошного, яке вдова собі мала, то хочби і у глухій глуші пошукати — там, де людського житла анї садиби не знайти, людского образу не стріти й голосу не почути, а жити із птицею та із звірюкою, із деревом та із камінєм, із горою та із рікою — що зьвірюка никає собі на здобич, птиця співа та щебече, дерево шумить, камінь лежить, гори висять ся, ріки течуть, а нема тобі кому помогти, анї зарадити: нема кому тебе пожалувати, анї тобою запіклуватись.

Мала собі вдова девять синів і десяту дочку Галю. І вродили ся ті девять синів, як девять соколів, один у одного: голос у голос, — волос у волос, тільки найменший син був трошечки білїйший, трошечку благійш від других, а усї вони такі сьвіжі, сьмілі, чорняві хлопцї, аж глянути мило! І усї вони любили дуже, пестили й жалували сестричку свою малую Галю, а найбільш усїх менший. І усїх братів любила дуже і жалувала Галя мала, а над усїма меншого брата. Було, що підуть брати у бір на ягоди, або по гриби й візьмуть малую сестричку зі собою, то вже нїкому не попустить менший брат нести втомлену Галю, анї до кого Галя не піде на руки від меньшого брата. А як брати сами ходять часом гулять та забарять ся та повернуть ся до доми пізно, усїм Галя раденька страх, а до першого, до меньшого кинеть ся і ввіпєть ся, як пявочка, устоньками і обівєть ся наче хмелинонька ручечками. А знов як не вгодять Галї брати, то Галя поплаче й погорює, плачучи й горюючи пожалить ся тай годї, а вже як меньший брат чім її скривдить, так Галя й словечка не зможе вимовити і втїче од усїх і сховаєть ся од усїх і знайдуть її по тому, що вже сильненько ридатиме — а нїхто теж слїз не згамує, ручечок не одтулить від личка, тільки той менший братик.

Жила вдова з дїтьми у хатцї — навіть би й хаткою назвати не годило ся, хіба хижкою, — і стояла вдовина хатка на луцї під горою, оддалїк собі від усякого иншого житла й садиби, стояла на широкій, зеленій луцї. З одного боку нависла гора камяна над хаткою, поросла лїсом і неначе грозила: — “От, як схочу — один камінець покочу і тебе, хатинку, зовсїм привалю”. У право мимо хатки звивав ся шлях у місто — й який же тихий та пустий сей шлях мимо вдовиної хатки і як же він що ближче до міста, усе люднїйше та грукотнїйше порошить і гурчить, а тамечки, де він вбіга на гору та вже улицї будинків купами до нього приступають, який же він гучний та людний та порохний!

Той самий шлях звивавсь у лїво по луцї мякий та зелений тай ховав ся з очей геть усе по тій же луцї мякенькій. Від хатки вузенька стежка перехрещувала сей шлях і бігла до самого синього Днїпра.

І певно, що кождий, кому лучало ся мимо їхати та хатку вдовину бачити, то певно собі думав: що то за маленька хатинонька стоїть, як вона у землю увійшла й покривала ся: як віконечка скосили ся й як дашок убравсь у мох зелений і сивий. І не огорожена хатинка і нема сїней анї комори, нема садочка анї города кочо неї, тільки стара тиха груша зі зломленою верховиною. І дїтей округи скільки! А коли-б же хто звернув із шляху й вступив у хату, зобачив би той, що яка хата маленька і хоч якого людей у хатцї живе, а зовсїм вона порожня сливе. Нїчого нема, опріч лавочок та узенької полички, що стояла з ложками. Піч потріскала ся й осїла: на припічку перевернений горщик, два кілочки у стїнї, що на їх нїчого: стіл із розколиною упродовж по серединї, що на йому нїчого не стоїть: у куточку іконка з витертим лицем, повита сухими й сьвіжими квітками. А коли-б хто спитав дїточок: де ваші сорочки? Де ваша одежина? — дїтки томи показують, що їх сорочки сохнуть от тамечки на березї, а иншої одежини в їх нема. А зимою? А у холод, у морози? Зима, холод, мороз! Отсе негарний час! Тільки він почина надходити, мати гірш плаче та усе перепитуєть ся: як то ми перебудемо? Як же то ми перебудемо! І нудно такеньки завсїгди перебувати холод, треба сидїти на печі підобгавши ноги, а коли вибігти на луку та потанцювати по снїгу, то хутенько, наче опарений, вкинеш ся у хату на піч і знов сидїти мусиш, підобгавши ноги. Іграшка у докушну, або там яка друга докучить і обридне — ще тільки малую Галю трохи тїшить і сьмішить, а усїх гнїва та сердить: знакома казка про Івася нїкого не поруша — тільки малую Галю трохи: день такий в Бога коротенький, придко вечір наступає й у хатцї темно робить ся. І сидять вони у темнотї на печі, дожидають матїр із поденщини і мовчать, тільки часом Галя пожахнеть ся й пошептом питає: — Що-ж, як гава прийде! — Не прийде, — одказують їй усї. — А як вовк присуне? — шепче знов Галя. — О, пожахачко! О, плохенька: — кажуть усї та усе ближче згортають ся до купи, а менший брат бере Галю на руки. — А як вовк присуне? — знов таки присипаєть ся Галя і усї на Галю похмуряють ся, окрім меншого: менший тихесенько Галю заспокоює і Галя заспокоюєть ся, ще часом і пісеньку заспіва про журавля, “що цибатий журавель, він до млина їздив, дивне диво бачив”, і чує менший брат, як цибатий журавель іде до його і як спів обома рученятами по облуччю ляска. Пісенька якось незавважливо ввірветь сї, цибатий журавель зостаєть ся на дорозї, а Галя засипа в меншого брата на руках. Нудно — нудно! Холодно — холодно! Темно — темно. У скосяне віконечко видно луку під білим снїгом. Білий снїг то виблискує, то виблиск тратить, — се місяць порина в хмарах. Що отсе буде далї: чи заблискотить білий снїг ще лутше та засятне місяць із зорями, а чи повалить сьвіжий снїг, хуртовина заграє, забє, віконечко покосяне, занесе стежку, забарить матїр? І що мати принесе їм?

От по снїгу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, двері у хатку відчиняють ся — мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, — що вона принесла? Принесла хлїба, картоплї, а коли ще трошки пшона на кулїш так уже й хвалить ся зараз дїтям, що “от, дїточки, ми собі зварим кулїш”, — і усї дожидають кулїшу, а Галя то вже завчасу сидить з ложкою в руцї та погукує “мамо!” — і погукує такеньки Галя, наче вона сама має одвагу поспитати про те, про що усї піклують ся і додає усїм сили терпеливо дожидати. Після кождого огука вона пригортаєть ся до меншого брата, немов говорячи: “якова твоя Галя!” А брат менший гладить її головцї і дає на догад, що “славна Галя”.

Запалена піч розгоряєть і тріщить, червоне полумя грає на віконечку, з розколинок печі виходять струмки диму — хатинка разом і сьвітлом-огнем посьвіщаєть ся і димом сповняєть ся, ясно видно помучену і стару матїр, що пораєть ся коло печі, та не можна розглядїти по обличю які собі думки має, який вид, — то здаєть ся, що дусить її якась туга і чогось боязко їй і що від тії душної туги так вона метушить ся коло печі, що не від диму в неї і сльоза біжить.

Діждали ся — вечеря готова: Галя сьмієть ся й усї вечеряють і спати лягають. Огонь у печі потроху погасає, наче сам почина дрімати, гасне зовсїм — у хатцї темнїсїнько, й усї засипають.

Ранїшний холод не хоче нїяк дати поспати, пройма і таки хоче побудити й таки обудить. Уже мати у печі запалила — дрова знов тріщать, полумя шиба, димно у хатцї: в віконце сьвітить ясне сонечко і блищить снїг біленький. От і снїданнє їм готове й мати поспішаєть ся йти на поденщину і приказує їм бути розумниками і йде собі.

У недїлю, в усяке сьвято, їм красше було: мати не ходила на роботу, можна було влїзти у її латані чоботи, загорнутись у її праховеньку кожишаночку і хоч трудно, а все таки можна було погуляти коло хатки — і вони усї гуляли по черзї, навіть Галя, що само уся була, може не завбільшки чобота. По тому мати їм казки усякі розказувала і усякі бувальщини. І що за такі славні часом казки, що то за сьмішні які! І дуже-б богато вони сьміяли ся ї тїшили ся, коли-б їм не мішало неньчине обличчє — таке обличе помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нїчого й сама з ними разом всьміхаєть ся на усе сьмішне та потїшне у казцї.

Одного разу мати прийшла до дому і входячи, покликала старшого сина — “Що мамо?” одказав старший син і скочив із печі на зустріч їй. — “Що? що? що!” — покрикнули другі усї й посипали ся з печі, як достиглі грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже: “Кулїш! Пшоняний кулїш!” — “Нї” — одказували брати, купчучись, товплячи ся цїкаві коло неньки. — “Нї, піждїть, піждїть, мої голубята” — промовила мати, скидаючи з себе одежину, припрушену снїгом та ледві дихаючи від утоми. — “Ґублики!” — гукнула Галя трохи нез-певна й наче лякаючи ся. “О! о!” — почуло ся поміж братів і що то у кождому тому “о” було дива та радіщів! — “Бублики-ж?” — гукнула Галя вже сьміло і у долонечки заплескала. — “Галю! Галю! Послухай бо, — промовив менший брат — слухай бо, мама принесла чоботи!”

— О, чоботи! — вигукнула Галя, наче занесла ся вже у саме небо голубе тай счепила ручечки.

Еге-ж, се таки й були чоботи. Старі, проношені, маленькі чоботи з великими латками на обох. Сьвіте мій! Як же ті чоботи з рук до рук передавали ся! Чоботи розглядали, чобітьми любували, а Галя то ледві що не вицїлувала чобіт — вона вже й устонька цяпочкою склала, — та засьміяла ся й не барячись хвилиноньки, пожадала собі у чоботи вбрати ся й на усїх дивила ся радісно та жалібненько такеньки, серед хати, немов гарне малюваннє, тільки що з роду віку, мабуть, не було малювання з таким личеньком сьміючим з такими очима танцюючими. Брати дивували, яка то Галя гарна у чоботах, прибираючись на другий день рано-рано рано-ранесенько йти далеко-далеко, далеко-далеченко гуляти. Пішла-б вона гуляти, того таки самого вечора, коли-б не той вовк невірний з лїсу, а що гірше — турбував її той гава навісний, що не знає вона навіть, де він і сидить у сьвітї — чи у лїсї, чи під горою на луцї, чи у Днїпрі, у нуртї, — не знала, бачите з якого боку його стерегти ся й звідки його берегти ся, а може вискочить він і схопить її несподівано — негадано.

З сонньої Галї тихенько менший брат зняв чоботи і усї по черзї почали їх приміряти і кождий казав, що йому чоботи як раз, наче влипили, хоч добре вони пригодили ся тільки старшому братови. Йому мати й принесла ті чоботи і принесла йому для того, що завтра хоче його забрати із собою у місто і віддати хазяїнови у наймити.

До хазяїна! За наймита! Усї очі на його обернули ся, усї серденятка іздрігнули ся: хто дивує, а хто засмутивсь: кого порушала надїя на щось дивноє та чудноє, а кого то жах затомив, що скоїть ся: той у думцї вже випроважав його, другий знов уже прибирав ся його стрічати та почути нечутого з роду: инший замисливсь, як то вони сами без його житимуть… Мати смутненька. А старший син одказав спокійненько на сю вістоньку: “Добре, мамо!” — Як будеш добре служити, моя дитино, — заслужиш собі ласку, вислужиш заплату, — каже мати. — Дасть Бог милосерний, то потім собі й кожушок справиш… Добре, синочку?

— Добре, мамо! — одказує їй знов син.

— Хазяїн твій, здаєть ся, чоловік хороший буде, а як що там і випаде тобі у службі… яке там лихо — горе, то ти приймай за добре… Коханий, ти перетерпи… Добре, синоньку?

— Добре, мамо! — одказав знов син.

Вже більше мати нїчого не примогла казати, голосу в неї не хватило, неначе важка рука дусила її: вона сидїла вже мовчки та тілько дивила ся на старшого сина та усе тїснїйше дусила її важка рука тая… А старший син задумавсь і недбало, невважливо одказував братям, що товпили ся у хатцї, стукали дверима, по черзї брали на себе чоботи, виходили у чоботах гуляти коло хатки, говорили про братову службу.

Місяць сьвітив у повнї, зорі наче палали — одна зоря поломнїйша від другої, мороз був сильний, аж тріщав, снїг хрискав під чобітьми на вдивовижу, на прочудо. Навіть сам старший брат, уже який хлопець нелегкоумень, тай той як узяв на себе чоботи та вийшов — іде та все оглядаєть ся та зупиняєть ся раз-у-раз, наче його хто пита що хвилинки: — “чий ти парубок — чий парубок у чоботах, чий бо ти? — Скажи, будь ласка!”

На другий день мороз такий самий, що вчора. Дерева тріщали на горі ссипаючи з себе иней, сонечко сяло блїдненько, наче зблїдло й собі від холоду, наче теж змерзло: а усї брати вибігли з хатки проводити старшого брата, що вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину ішов у місто.

— Ходїм уже, дитино, — промовила мати до старшого сина, а ви голубята, зоставайте ся здоровенькі, — каже вона до других.

Вони пішли а у слїд їм кричали голосочки: і “бувай здоров” — і “верни ся” і “вертайсь хутче”, а Галя, то вона тілько вигукувала: — “братїк милий, милий братїк!” Усї танцювали на морозї, поки зникли з очей вони, а потім повскакували у хатку на ніч і усїм такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата: усї зажурили ся й затужили: у Галї вже слїзоньки капали.

І я піду у наймити! — каже один брат.

— От як! — промовила Галя, а слїзочки закапали одна по другій швиденько.

— І я! І я! І я. — кажуть усї брати у один голос. У Галї слїзки закапали вже по три тай по чотирі разом, гонячи одна одну.

— Ой, лихо! — покрикнула Галя. — Усї підете! Усї мене покинете! І ти? І ти мене покидаєш? Покид…

Та вже до меншого брата вона більше промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гірко заридала.

— Годї, Галю, годї! — кажуть брати, — слухай но, що тобі казатимемо…

Галя не слухала.

— Не плач, Галю! — каже менший брат і бере Галю до себе на колїна. — Я найму ся у службу та зароблю тобі чобітки.... — Одкрий бо личенько!

— Не хочу чобітків! — хлипле Галя… — Не хочу чобітків і личенька не одкрию.

— Слухай бо, Галю, Галочко! — промовляв менший брат, — от яка-ж ти недобра! От як мене красно слухаєш! — Одна Галина ручка оддала від личенька й одне очко, повнїсеньке сльозою, зиркнуло на братїка і риданнє впинило ся.

— Помисли лишень, Галю, коли ми усї підемо у наймити, так усї чоботи собі покупимо, а тобі вже найкращі — ми усї собі кожухи покупимо, а вже тобі…

— І я піду у наймички! — вимовила Галя і друга ручка одпала від личенька і оченятка вже веселенько виблискували у слїзках.

І порішили вони такеньки усї, щоб іти в наймити: а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидїти на печі і міцненький жаль посягав їх по старшому братови. Й усї вони дивили ся по усїх боках, або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вміли, як його бути. Коротенький день прутко збігав, та їм здавало ся, що він кілька разів повертавсь назад, поки таки діждали ся вечера морозного й мати прийшла. Як тодї серденятка усї не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно: буде спати він у теплий хатї й годуватимуть його добре.

— Чуєш? Чуєш? — промовляли брати одно до одного. — От як йому буде! От як виборно! — І Галя погукнула: — О, славненько. О, любенько!

Та чогось у братів впали голоси їх дзвінкі і Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тілько, а там і стихла. І мати, хвалячи житє його запинала ся — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусили ся. На вечерю був кулїш пшоняний, та нїхто до його й не доторкнувсь і нїкого сон не змагав.

— Ви, дїточки, не скучайте за братїком — почала була мати, та голос ввірвавсь і вмер: вона влила ся гіркими-гіркими і як послїплена наче слїзми, тілько ловила дїток коло себе, схоплювала та поцїлунками всипала та усе голоснїйше ридала.

Пішли днї за днями й часи за часами, попривикали дїтки, що нема старшого брата, та не перестали про його думати — й сливе що годинки його згадували то сим, то тим, то знов другим. Тепер уже усякі казки і бувальщини у сьвято вони покинули, а розмовляли з мамою про брата — у сьвято мама ходила його одвідувати і приносила од його вісти — усе вісти однакові, що здужає, що служить… І се на усякі лади брали і на усякі лади про се балакали: уявляли собі його хазяїна — знали вони, що хазяїн порядний чоловік, кравець сивий у синїх шараварах і у чорний свитцї і шиє сам усякі кожухи й свитки: уявляли собі хату хазяйську — знали вони, що хата хазяйська у три віконечка, під тисовим дашком, а у хатї по білих стїнах висять образки — птицї рябопері, морський розбишака-турок у червоній чалмі з кинджалом у правицї: уявляли собі хазяйку — вони знали, що хазяйка молоденька і усе сидить біля віконця та вишива собі очіпки шовками та золотом. І чорну корову хазяйську собі уявляли вони із рижим телятком: а як розмова заходила про хазяйські санки та про білого коня, так Галя починала розкочуватись з боку на бік, наче вона вже сидїла на санках, а білий кінь швиденько віз санки по грудовому шляшку.

Вони прибирали ся, як лїтечко прийде, частенько ходити до брата: як тілько що весна дихне, піти його одвідати. Еге-ж! Підуть вони до його, побачать його й наговорять ся з ним. Що то як хороше буде зобачити ся! Що то як дожидать бридко. Що то яка зима укропила холодна та люта!

От як у хатцї та гадали про старшого брата і над усе на сьвітї жадали із ним побачити ся і Галя таково вже частенько казала: “хоч би одним очком поглянули його””, — що вже тепер тілько вона намине: “хоч би одним очком”, усї знали, на що “одно очко” хоче глянути, й зітхали.

А тим часом хазяїни на старшого брата дивили ся за тим тілько, щоб бачили, чи справний він, чи не пустує і жадного йому словечка не промовили, опріч якого приказу грозьби та лайки. І на пляцу, коло криницї, де він ходив що ранок й що вечір води брати і де сходилось богато людей, рідко хто вважав на поважного, тихого хлопчика, що він що день то робивсь похмурнїйший та понурійщий, у латаній сорочцї, у праховенькій світцї, не на його пошитій, у старенькій шапцї, которий терпеливо стояв на морозї пекучому, дожидав собі води зачерпнути, — нїхто до його не озивавсь.

Перша робота була його у хазяїна воду носити з криницї. В досьвіта його слали до тієї криницї далекої під горою на пляцу, коли ще усе місто бучне стояло у сивій імлї, люде не уявляли ся, димочок не звивавсь і коли ще не було коло криницї нїкого — часом хиба стрічала ся яка-така наймичка гірка, або дві, тай се дуже рідко. Його відерце перше пробила лїд, що у криницї, що у ночі замерза і таскав він сповнені відра під гору. Притаскавши дві відрі, котрі хазяйка у той таки час розплеска на вмиваннєчко, на своє чорнобриве личенько, на білі ручки, та знов, знов туди й сюди по хазяїству, — він знов йшов по воду. Сива імла рідшала, димочок де-не-де вже звивавсь, уже люде попадали ся і коло криницї: вже товпило ся, купчило ся богато народу — треба дожидати черги. Він стояв та дививсь, як шпарко дбайливі городяночки поспішали, заспавши, й гонили одна однієї до криницї й від криницї: як ішли наймички, під'їздили бочки. Сива імла зникала: сходило сонечко й сяло якими-ж то блискучими, холодними, недружними ранками… — Повертавсь він із повними відрами до хазяїв. Тут йому треба було двір промітати, носити дрова з сїней до хати, побігти до сусїда в вечері спитати, коли буде мученика Лаврентія, — у середу чи у четвер, бо хазяйка прибирала ся на іменини до Лаврентія шевця: або побігти до сусїда Меласї позичити трохи дріжджей, бо хазяйка заходила ся ставити пироги: або побігти на торг купити за шага голок, коли хазяйка зломила голку — і богацько побігушок й пошарнушок треба йому було спожити. Та хазяйцї можна було вгодити — була хазяйка весела, недбала молодиця, що як вона не хазяїнувала, так, сидячи коло віконця, шила та вишивала та пріспівувала і поглядала з вікна на прохожих людей та на себе у дзеркальце, що умисне й висїло тут проти неї на цьвяшку. А хазяїну не можна було вгодити, — хазяїн був задирливий чоловік, а до того ще окрутний дуже. Жінку свою він дуже любив, а тілько у ранцї він очі розплющить, то вже й почав зачіпати та задирати її, й доти не відчепить ся, поки аж жінка не заплаче, або хоч заходить ся на плач — тодї він і довольний, скаже їй, що вона йому милїйша над усе в сьвітї й пожалує її, й обіцяє купити якусь там витребеньку нову, — а що вже наймита маленького то він поїдав немилостиво. Тілько-б зобачив його було за що пригрозити й прикикнути, було за що й шторхнути. Хлопець із роду не одказав йому слова гіркого, та нїколи теж не виговорювавсь й не повинив ся — усе хлопчик приймав мовчки. Здаєть ся, що тая безодмовність дражнила хазяїна ще більше і цїлїсенький день він не так щиро працював із кожухами та кобеняками, як із тим, як би то лучше доняти терпеливого хлопця.

Минав день — який же холодний, блискучий, вражий день! От звечеріло. Хазяїн понїс роботу пошиту, хазяйка пішла до сусїди посидїти, поговорити, або до вечернї — наймит знов із відрами по воду до криницї проходив. Вечерами зграя коло криницї була гучнїйша, нїж ранками. По трудах дневних і по роботї й по клопотї знимав ся регіт, заводили ся голосні розмови. Тут бачив хлопець, як иньша весела дївчина і прудкая, що не посмирили її анї робота, анї труди, щиро співала й підтанцьовувала, танцювала й підспівувала з відрами на плечах на загальну втїху людську і на потїху: як возницї борють ся або прискають водою й лякають дївчата: як часом наймички, розваживши ся, сьміяли ся теж й грали ся між собою. Гомонїла зграя поки сонечко не заколувало ся, червоний захід не обгортав в кармазин — і мороз не кріпчав — дзвінко й різко одтупували, у дзвін вдарено, риплять полозя й біжать санки і людський голос і собаче гавкання. І вечір згасає який же холодний, червоний, самотний вечір!

У хатї сьвічка горить. Хазяїн шиє, якусь полу від кожуха строчить, хазяйка вишиває кругленьку квітку на очіпку шовком, — сидять коло столу обоє. Наймит веде коня напувати, дає коню вівса й сїна і корову заганяє на ніч, теж упертого кабана заганяв, приносив у хату дров на завтра, щепив тріски на підпал, вигрібав попіл із печі, мазав хазяйські чоботи. А хазяїн усе шиє, хазяйка вишиває і що не будь розказує чоловікови про те, що бачила на торзі, що чула від сусїди: хазяїн слухав мовчки, й часто оглядає ся на наймита, прикрикує, пригрожує: була й те, ще уставав хазяїн, кидав роботу і карав наймита свого або за те, що погано мазав чоботи, або за те, що двері не добре причиня… Потому знов сїдає й шиє а хазяйка зиркнувши на хлопця, часом зітхнувши, знов починає розказувати далї. У хатї душно та горячо: порозвішувані по стїнах білих рябопері птицї, здаєть ся, сказили ся від сїєї духоти — одні крила свої порозпростягали у розпуцї та такеньки й зостали ся. Й нема сили полетїти, нема сили й крила згорнути: другі знов у такій самій розпуцї стулили ся й нагогошили ся. А морський розбишака-турок — той завсїгди поважно й сьміло дививсь із під своєї червоної чалми, держучи кинджала. Скілько то разів, як гасили сьвітло й хазяїн із хазяйкою спокійненько засипали й товстим сном спали, потомленому, побитому наймиту малому снило ся що усї ті птицї рябопері зірвали ся із стїн і гучною, розпучливою зграєю вють ся, — кружляють над його узголовячком усе придче, усе горячійше і разом наче повів вітровий, наче вода плескає — зникають птахи усї, широке та глибоке море колисає й плеще у береги, на березї сидить Турок в червоній чалмі, держучись за кинджал, дивлячись на наймита сьмілими й поважними очима і наче-б чимсь питаючи, в далекости киваючи… Скільки то вже разів йому снило ся, що знїма його щось у воздух з птицями, що падає він і розбиваєть ся. Скільки то разів в снї він плавав по глубокому морю й тонув у глубі!

Зима доходила кінця, та холоди ще сильнії кріпили і брати з Галею сидїли на печі, підобгавши ноги. Тихо було у вечері, коли вчула ся ступа чиясь і щось мигонуло мимо віконця.

— Мама! — покрикнула Галя.

— Нї, се не мама, — одказали брати.

— О! — шепотнула Галя, оченятка в неї побільшили ся, а бровенятка вище зняли ся.

— Не бійсь, Галю! — промовив менший брат, усї вони виглядали з печі витягнувши шиї.

Отже відчинила ся хатка — і старший брат уступив.

Господи сьвіте, який вигук, побачивши його! Як же до його кинули ся! Як же за його вхопили ся! Як же не знали, що казати й про що спитати! Несподївані радощі такеньки усїх обхопили, що у голові закрутило ся, у очах усе округи заходило й затанцювало — усї обступили старшого брата і більш, чули, що він тутеньки, нїж його на очи бачили, то й не вжахнули нїкого їх у раз, що старший брат смертно блїдий, що волосє в його поплутане та попатлане, що комір у сорочцї подраний, наче хто ухватив силоміць і що він не промовить слова, обіймаючись із ними усїма, тільки важко дихає. І Галя перша покрикнула: “О, який же став ти білий! О який же став ти наймит! Такий самий, як колись я бачила, по дорозї за хазяйськими волами йшов! Такий самісїнький!”

І Галя своїми жвавенькими оченятками у їх питала ся: — чи її правда!

Правда, правда! Зробивсь старший брат білий, як крейда й спражнїй наймит… Та чого-ж се комір розірваний, чого-ж се волосє поклочене? Чого-ж се обличе так покривило ся? Чому се дихає він тяжко та важко так?

Раптові радощі прудко десь подїли ся, — усї очі впили ся у старшого брата, усї дивили ся на його пильно ї неспокійно і тепер уже бачили його добре.

— Сїдай, сїдай, братїку, сїдай любий! Ти втомив ся, коханий! — щебетала Галя, прихиляючи тихисенько старшого брата за руку, а благі оченята у трівозї перепитували усїх, що таке не гаразд, або що таке зробити, як запобігти?

Старший брат сїв на лавцї, а усї иньші у рядочок коло його, Галя коло його стала та дивлячись та турбуючись і забула, якого тим босим малим ніжкам холодненько стояти.

Старший брат усе таки мовчав і дививсь у землю. А середний брат його поспитав: — Як се ти до нас прийшов, брате?

— Хазяїн мене прогнав, — одказав старший брат. Довгенько нїхто не промовляв.

Галя сховала личенько до старшого брата у колїна.

— Він тебе бив, мабуть? — поспитав знов середнїй.

— Він мене давно бив, з першого дня, — одказав старший.

— Чому-ж ти не втїк від його, чому його зараз таки не кинув, брате? — з опалом та швидко промовив найменший.

— Було-б тобі втїкати, — ледві чутно щебетала Галя, не знїмаючи головки з братових колїн. Було-б тобі до нас зараз прибігти… Любий, любенький, любесенький братїку!

— Я хотїв іще перетерпіти, хотїв іще служити, — одказав старший.

Такого-такого було прибирали ся, як зобачать ся, розказати старшому братови про те, як вони усї теж підуть у наймити служити та заробляти, про те, які в їх тут були холоди та морози і як середнїй брат трохи пожару не наробив, узявши ся у печі розпалювати та не слухаючи Галї, наклав повну піч дров: і про те, яка Галя господиня вже стала й як варила їм сама картоплю: і про те, як Галя одного разу перелякалась на віки, признавши стару грушу коло хатки за гаву… Такого, такого хотїли розпитати ся в його: як він що дня жив, що бачив і що чув там у містї, де такеньки людно й гучно завсїгди… Та теперки не приходило нїкому на думку анї розказувати, анї розпитувати: сидїли усї мовчки та тихо і усї дивились, як старший брат, у землю. Галя не раз, не двічі підносила головочку з братових колїн, не двічі не тричі і ручечки у гору простягала, поки не опинила ся у його сама на колїнах, не обняла його за шию та не притулила ся личеньком до його плеча. Тодї й Галя втихла, тільки часочком тихенько міцнїйш пригортали до себе старшого брата нїжнії рученятка.

Так вони сидячи діждали неньки. Ненька злякала ся, зобачивши старшого сина, вхопила його й цїлуючи притягнула до віконця і у жаху оглядала його і в жаху питала: — Що таке стало ся? Що тобі, дитино моя. Шо? Коли! Як?

— Мене хазяїн вигнав, мамо, — одказав старший син.

Більше вона не питала вже нїчого, тільки подивилась на його довше та міцнїйше його обняла та заплакала.

— Не плач, мамо! — каже старший син. — Як знайдеть ся хазяїн де, вишукеєть ся яка служба, я знов служити піду.

— Ох, дитино моя, дитино моя! — промовила мати, неначе серце в неї розривали.

Потім вона знов його притягнула до себе до вікна, знов на його дивила ся… Потім від його одхутнула ся, одірвала ся, затопила у печі, постановила вечерю варити і знов до його присунулась. Вона розчесала спатлане волосє, дала білу сорочку, дала водицї вмитись і коли вже він сидїв умитий, розчесаний і в білій сорочцї, вона знов таки на його дивила ся — і усї дивили ся на його. І вона і усї бачили, як він привяв і не той став, шо колись був.

От і вечеронька на столї: усї сїли вечеряти й усї примічали, як він потроху їсть теперки — й усїм не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.

Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мов би знайшов ся скарб, що його було треба, що був він дорогий — і хоч смуток крушить, а таки скарб тутоньки, маємо його. Здаєть ся, таке усї очі промовляли, дивлячись на старшого брата і з такою думкою спати полягали.

У хатї темно й тихо: в віконечко сяють дві пламенистї зірочки іскрясті з неба голубого і білий снїг блищить: у хатї дуже тихо й темно. І чує старший брат, що хтось нечутно до його підійшов і над ним схиливсь: він пізнав руку, що доторкнулась до його плеча й шохіт розібрав. Мати схилила ся й мати питала ся: Дитя моє, — питала вона — чи богато там терпів?

— Еге, — одказав він теж пошептом.

Довгенько нїчого не чутно, мов усе змерло.

— Мамо! Мамо! — шепоче Галя, та нїхто Галї не чує: так уже тихенько шепоче вона, — мамо! мамо, шепоче Галя усе тихш та тихш, тай змовкає.

— Ох, моє дитя кохане, — знов чутно, мати шепоче. — Ти моє безщасне дитя!

І знов усе наче змерло — тихо.

— Мамо! Мамо! — знов шепче Галя і знов Галї нїхто не чує й не бачить нїхто доброго, журливого личенька.

— Чи в тебе не болить де, синочку? Скажи менї, серденько моє, — пита ще мати.

— Нї, мамо, в мене нїщо тепер не болить, а як хазяй вишукаєть ся, я знов служитиму. Ти, мамо, пошукай менї служби, — просить старший син.

— Душе ти моя, серце ти моє! — чуєть ся виразно й наче-б слова ті з самої душі, з самого серця вишарпані, з болючого серця й з болючої душі, тай остатнї вже слова. Усе знов тихо й темно. Дарма Галя насторожує ушко і довго-довго, довгенько слуха й прислуха — усе тихо й темно — й прислухаючи Галя сама зітхає.

II.

Знов почали жити та поживати з старшим братом у купі, та примічати, що старший брат уже не той став, що колись перше був. Був він із роду поважнїйший од усїх їх, похмурнїйший, — тепер став він ще більше поважний, ще похмурнїйший. — Кільки раз питавсь він неньки, чи нема де йому служби, кільки раз і сам ходив шукати й питати по містї, й усї уже бояли ся, що знов він піде від них, та хазяїна усе таки не знайшло ся і потроху минувсь той страх і жах. Дожили вони зиму до кінця й першу весінню теплину стріли з великою радістю усї. Хатка спустїла на цїлі днї й як тільки очима сягнути широкої луки, усюди очі бачили удовиних дїтей, що грали ся та бігали та тїшили ся тамечки.

Настало велике сьвято. В досьвіта у Київі задзвонили у дзвони і народ заснував тудою ї сюдою по усїх улицях і проулочках.

Удовині дїти давно вже чули про те, що буде велике сьвято й чогось — сами вони не знали, чого — дожидали собі від сього сьвята. — Зірвали ся вони того дня до зорі сьвітової й побігли усї гонячи до Днїпра вмивати ся. Чистенько змивши ся, вони жвавенько повернули ся до неньки і стали проти неї, наче у полку проти гетьмана, дожидаючи, що їх убере, а єй-же Богу мойому виборні се десять хлопцїв стояло: чорноброві, кучераві, обличя, як лїтнїй ранок веселий падають очі як зорі сяють: і виборна се була сестричка Галя, хоч у плохенькій, та у вишиваній сорочечцї, хоч у латаній, та в синїй юпочцї, хоч у виношеній, та у червоній стрічечцї: босії ніжечки, тільки диви — затанцюють, а вічки то вже й танцюють, а голова так то швиденько вже повертала ся до того й до того й до усїх, що ось-ось темні кучері вибють ся з під червоної стрічки. — Галя сьмієть ся й погукує на братів і брати теж сьміють ся до неї — найбільше менший братїк і сама удова усьміхаєть ся.

Перш усього побрали ся вони до церкви. І веселенько було йти швиденько по дорозї, дивили ся по боках і у перед. З-за гір, із округи, з-за темних сосен, з-за кучерявих дубів пробивали ся рожеві промінї усе пломенистїйші та червонїйші, росяна лука усе далї вирізувала ся: Днїпро синїй шумів і легкий туманець хитавсь понад їм. Чутно, як із моцна бють у дзвони у містї й видно — наче комашня, купки людей поулицях.

Вони прийшли до маленької церковцї, до старенької, що стояла збочивши ся коло міської брами. На цвинтарі росли високі дерева — клен да береза: з-за їх тільки видать було хрест похилий на бік та тамки, де всьох клен один, кріз сухі віти вбачало ся церковне віконечко, узеньке і довгеньке й частинки сивої мшистої стїнки. Вони пройшли поуз деревами до рундучка, що хитавсь і подававсь під ногою і вступили у церковцю.

Темна, стара церковка. Уся вона наче скорчила ся від старости. Лики іконні якось страх як смутненько дивили ся зі стїн — древні, стемнїлі, померхлі лики: тоненькі воскові сьвічечки жовтенькі падали якимсь поломям пропасним: кілька стареньких жінок молило ся на колїнцях, усї вони звязані чорними хустками, усї з маленькими головочками, зі зморщеними обличами. Якась молода, ставна дївчина заплакана, стояла прихиливши ся до стїнки, пильненько дивлячись на сьвічечку, що жарко палала, та мабуть чуючи своє лишенько та думаючи про свою бідоньку: піп, білий як молоко, виразно щось читав та зітхав — усе якось було скорботненько й тихенько, смирненько. Старший брат задумав ся, другі брати вгамували ся і Галя втихла, а мати, як увійшовши впала на колїнця, так увесь час і зостала ся молячи ся. Дїтки подивили ся на неї, зглянули ся із собою таї теж щиро почали собі молити ся, наче об чімсь благаючи, тільки сами вони не знали об чім. Серденятко якось стискало ся, мислоньки не збирали ся до купи: вони нї про що не просили, а жадали вони — як уже жадали! — жадали собі сьвіту та веселенької радощі, та легенької втїхи.

От уже по службі й вийшли вони з церковцї знов на сьвіт божий. Сонечко вже зійшло і скрало росу з травицї й з дерева і забиралось у всї куточки ї забивало у лице золотим своїм промінням, аж зажмурувало очі. Удова зітхнула немов покидаючи яку важку думку й глянула на дїток, а у дїток серденятка знов заграли ся й знов охопила їх надїя на щось хороше.

Дві старенькії жінки сидїли, сопочивали на церковному рундучку і словце “ярмарок”” попало в уха дїтям: вони припинили ся.

— Чудовний ярмарок сьогоднї! — казала старенька ї непричасно дивила ся проти себе у далиню.

— Еге-ж, еге! — одказала друга кашляючи, — люде вироють ся ще з вечора тудою.

Дїтки ізглянули ся й всьміхнули ся, наче говорячи: от воно й є! Не дурно-ж й дожадали чогось… Галя вигукнула: — Мамо! Ярмарок, ярмарок! Ой ходїм, мамочко, ой ходїм, сердечко, хутчій у ярмарок!

— Ходїм, мамо, у ярмарок! Ходїм, мамо у ярмарок! — почали просити ся усї сини.

— Ходїмте, ходїмте, мої голубята! — каже удова. Тай пішли усї у ярмарок.

Сонечко пломенисто грало ся у небі, вітрець жвавенько хитав деревами, що попадали ся де не-де по дорозї й шумів у міських садочках: народ гучно валив улицями: вози якось веселенько рипіли один по другому, ледві можна було пробити ся, протискати ся поміж рябенькою купою людською. У голові аж крутило ся: то мигне проти тебе просто розшитий рукав тонкий, то ледві не зачепить тебе колесом, то одсахнеш ся від пари очей грізних, то на шиї у себе чуєш морду волову, то рогами тебе заштовхне він, то знов ти заштовхнув та покотив качана капусти з чойогось воза: то ти на когось на торкнувсь, то тебе сунули. Люде, облича, одежина, різноголоса птиця у садках, квітки, кошики, сїно, риба, овощ, дошки, верівки, дьоготь, ягода, віники — усе движить, мішаєть ся, моготить, зникає і знов показуєть ся проти очей. Поверх усього того вють ся по вітру стрічки дївочі різноцьвітні-квітчасті, білі намітки жіночі, сиві та чорні шапки козацькі, верховини високопокладеного воза то бочками, то знов сїном, із вилами торчма у йому. А від голосів тебе глушить, а від слів та вигуків тебе повертає тудою й сядою… Та що й казати! Не можна з роду вималювати словами, як воно бува: треба самому бути й самому бачити.

Нема-ж бо дива, що у вдовиних дїтей очі розбігли ся й серденятка швиденько колотили ся від утїхи й що не можна було розібрати гаразд, чи то від переляку, чи то від радощі. Галя раз у-раз гука та погукує. От вони вже дочапали до самого пляцу на другім кінцї міста, де ярмарок став.

Ту уже Галя затулити аж мусїла вічки на якій час, тай брати теж не знали, де мусїли дивити ся наперед і навіть старший брат був спершу повразивсь. Тут купами солодкі пряники-медовики, вязки бубликів, гора і груда оріхів, сухих грушок, купи й кучі сластьон… От чоботи з червоним закотом, — такі самі чоботи, як треба: от і сопілка, що давненько вже такої бажало ся: от смишева шапка, — краще вже сїєї шапки й шукати нема чого: от сива шапка ще лучча від чорної. — “Мамо! Мамо! — жибонїла Галя, — купи менї, ох, купи менї хутенько того великого медовика! Ох, я хочу того медовика дуже!… Ох, мамо, купи менї от таку хусточку!… Ох, от сю! сю рябеньку, славненьку! Або сю червоненьку! Он те намисто менї! Ох, намисто менї!

І маленька ручечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманені обертали ся, та усе більш та більш Галя охкала й голоснїйш прохала й не чула, як мати тихенько до неї промовляла: — Нема за що, Галю, нема за що купити, дитино!

Менший син теж почав просити: — “Мамо, купи менї шапку!” — і другі брати теж просють: “Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!” Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче: той показує на сластьони, а той тягне туди, де цїла купа дїтей оступила перекупку, що спродає дудки та сопілки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очіпку житому, грає на дудї поважно, а що вже хлопцї усї, то надули щоки, як мога й як напилюють на усякий голос, — писк й скиг… “Не можу! Не можу! — каже удова усїм дїткам потихесеньку, — нема за що, дїти! Нема”…

Сини змовкли й разом спинили ся й подивили ся на матїр і на старшого брата. У неньки обличе наче-б покорчувало ся і уста наче трусять ся трохи, як вона вимовля: “Не можу, нема!” і погляда на їх на усїх жалібненько. — Старший брат стоїть і втопив очі у землю своїм звичаєм — такий самий він тепер, як тодї, коли вигнаний повернувсь від хазяїна: так само лице збілїло, так само уста стиснули ся. Сини більш уже нїчого не прохали й як стали, то так і стояли, мовчки дивлячи ся округи. Галя ще може двічі покрикнула та охнула, то може кілька раз перепитала: “Чому? Чому нема?” — коли спинив її менший брат.

— Галю! Годї просити! — каже пошептом.

Галя свої очки розпалені впила у меншого брата й поспитала: — Чому?

— Не проси, Галю? — знов каже менший брат — нема за що купувати, тільки турбуєш…

Галя втихла і знов була стрепенула ся і скинула на всїх очима й знов утихла.

— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.

— Я хочу, — шепоче Галя на одвіт, низенько схиливши головку.

— Галочко, нема! Нема де взяти!

Галя піднесла головоньку — у, які-ж блискали в очицях дві сльози дужі! — подивила ся на всїх своїх і округи всюди, вже ледві чутно шепотнула: “Ой я хочу!” і се в останнїй раз. Пригорнувши ся до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши ручечку, а там і обидві разом і усе те для того, щоб як не викотили ся ті дві сльози дужі мимоволї з оченяток.

Усї вони довгенько стояли меж купами й зграями, що двигали, гомонїли й рябіли — стояли вони та дивили ся. Дивили ся брати пильненько й наче-б у перше бачили людське убранє хороше й достаточок і наче у перше бачили вони людську жвавість, недбайливість і веселість і наче у перш пізнали своє турбованнє та вбожество.

А мати дивила ся на них. Вона озивала ся до них, то, знов без слова, без мови гладила по головцї, то знов посилала ближче піти полюбувати тим чи тим, то знов показувала їм те або друге.

— Мамо — каже старший син — ходїм до дому!

І усї дїти почали прохати ся: — Мамо, ходїм бо до дому!

Галя тільки міцнїйше прикушувала свої пучечки маленькії.

— До дому? До дому? — перепитала мати. — Вже до дому хочете? Чи не погуляли-б ви ще на ярмарку, мої голубятка? Чого-ж се так хутко до дому, мої кохані? Та ви ще усього ярмарку не бачили!…

— Дарма, мамо, ми до дому хочемо вже — кажуть в один голос сини.

— До дому? То ходїм до дому, пташки мої! — вимовила вдова і ледві що вимовила — то до дому ходїмте, мої дїточки! Галочко! Подай менї ручечку. Може понести тебе, донечко?

Галя простягнула рученьки до мати і як уже на руках була у неньки, такеньки міцненько обхопила її за шию і сховала личенько на плечі.

І пішли вони усї до дому.

Купи людей усе ріджали, що далї вони йшли, усе дужче відрізнявсь голос від голоса, гук від погуку: усе було вільнїйш проходити по улицях. Ось і кінець місту і вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, й Днїпро синїй і за Днїпром гори — близькії одна над одною зеленїйш, далекії одна над одною синїйш.

— Кажіть, дїточки, чому такі мов невеселії ви? — промовила вдова. — Піждїть, мої любенькі от Біг дасть… — і не доказала, що Біг дасть — чи то разом вона надїю стратила, що дасть Біг що небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.

— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогі? — промовила знов вдова. — Ох, Боже мій, Боже ти мій милосердний!

І знов усї мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутнїйш плескавсь та колисавсь Днїпро, а гори за горами все вище й далї знимали ся — високо-високо й далеко-далеко! І такеньки вертаючись до дому із ярмарку, із поуз зграї живої, із порожними руками, брати дивились на ті високі та далекі гори й думали собі, що там за тими високими й далекими горами — що там?

— Мамо — поспитав менший син — що се, який се шлях он там, тамечки по горі в гаю і кудою він звиваєть ся?

— Шлях той? Ох, моє голубятко, сей шлях проводить тудою, де я з роду віку не бувала — у далекії міста и села. Покійний ваш батько, хай царствує, ізжав тим шляхом, як служив у війську, й чула я від його, що се шлях небезпечний. При тім шляху розбійники розбивають: звиваєть ся він темним непроглядним бором, проходить між камяних, крутих гір… Було й слухати, як ваш батько-покійночок розказує, то мороз з-за плечей бере.

— Чи на батька теж розбійники нападали, мамо? — спитав менший брат.

— Нї, моя дитино, нї, Господь милував. А то товариша його, якогось Ласуна, так напали і полонили його. І жив він, Ласун той, у них у камяній горі, у печері, аш три днї, чи що.

— І що-ж він там у них бачив і чув мамо? — спитав середний брат.

— Чудове богацтво він там бачив, моя дитино! Печера тая у них сповнена золота та срібла та дорогого каміння самоцьвітного. З золота та із срібла його там смачненько годували й напували і спати його клали під одягали злототкані, на мякенькому пуху. І конї в їх були у золото, в сріблю зашпанї. З роду-віку нїхто й не снив такого богацтва та розкоші, якова в них там — казав Ласун вашому батьку-покійничку. Звали вони Ласуна жити із собою: Зоставай ся, Ласуне, жити з нами — говорили — житє тобі буде хороше й привільне в нас.

— Що-ж Ласун? — спитав старший син.

— А Ласун був і погодивсь і зоставсь у їх, та коли зараз напала його туга. Жалко стало жінки, дїток, своєї хаточки, свого спокою. Став він у їх просити ся: — Відпустїть мене, добрі люде, будьте милостиві! — “То йди собі!” — Накидали йому повну шапку золота й срібла й пустили його. “І як пішов я пріч від них — казав Ласун вашому батькови — от дуже менї як стало жалко їх кидати, хоч плач!”

— Що-ж, знов повернувсь до них? — спитав старший брат.

— І був повернув ся знов до них. Та як повернув назад, знов його став посягати жаль по свойому житю у сем'ї і втримав його. Та чималий часок він, той Ласун, мордувавсь, що й у печеру його тягне й до дому притяга…

— Що-ж, кілька разів він вертавсь і куди прийшов? Чи пристав де? — питав старший брат, і по йому добре було видати, що він не повернув ся-б, коли-б де пішов.

— Та вже таки кинув він шапкою об землю, занедбав усе золото й срібло й до дому прийшов.

— Лучче-б він не кидав, а до дому-б принїс — каже середнїй брат, а менший на Галю подививсь, мов би подумав: отсе-б було втїхи тодї Галї!…

І Галя немов зрозуміла, що подумав менший брат — вона всьміхнулась такеньки, як всьміхають ся, коли уявляють перед собою якусь уявоньку дуже хорошу.

— Не годило ся кидати! — промовили усї брати з пожалем. — Або не брати, або вже не кидати — що небудь одне! — каже старший брат.

— А потім, дїточки, — говорить вдова, — потім той Ласун був рибалкою при Днїпрі та упав у воду і втопивсь якось, казав ваш батько покійний.

Прийшли вони до дому й посїдали усї під грушею коло хати.

— І що-ж, мамо — спитав середний брат, — чи й досї ті розбійники там засїдають?

— Теперки не чути про них нїчого, моє серце! — одказла вдова.

— Деж вони подїли ся, мамо?

— А хто їх зна, мій голубе! Чи вони перевели ся, чи пішли далї де, на краще привіллє… Ох, дїточки, втомилась я дуже, кохані! Ляжу тут, чи не засну коло вас.

Вдова лягла на траві й затулила була очі, та сон не змагав — очі усе одмикали ся та на дїточок продивляли ся, що тут сидїли усї задумані, поки аж Галя не поклала рученят їй на лице, та не заспівала “котка“ й “голуба”, прикликаючи сон та дрімоту.

Заснула вдова, тай Галя ї себе заколисала своєю пісенькою і впала сама коло мами у міцненькому снї.

А брати сидїли та дивили ся на високі, лїсом урослії, далекії гори, очей не звертали — дивили ся та часом поглядав старший брат і на місто веселе та гучне. І так вони задивили ся, так вони задумали ся, що смеркло — вони не завважали і схаменули ся вже тодї, як Галя прокинувшись, вигукнула: — Ой, як темно! — Де-ж бо сонечко?

Днї приходили й уходили. Богато ще сьвяткувало ся сьвят, чимало ярмарок ще становило ся, тільки що вдовині дїти вже нїколи більш сьвята такеньки не дожидали і нїкому у ярмарок уже не просили ся й не ходили.

Росли вони собі та виростали, ходячи та бродячи по улицї, дивлячись на гучне, бучне місто та у другий бік — на тихі, високі урослії гаєм гори, на той шлях поглохлий, що звивавсь і зникав там у густому гаю. І що вони росли та виростали, то вони пильнїйш поглядали. І раненько ранком при сьвітлому сонечку і пізненько в вечері при зореньках іскристих — усе туди іх очи звертали ся.

А час спливав і вони собі росли та виростали одно одного краще та лучче.

І як дійшли вже вони лїт дорослих, старший брат став іще понурійший, сумнїйший, — такий задуманий, та мовчазний: середнїй брат зробивсь іще цїкавійший — усього питавсь та перепитувавсь, а менший брат іще гірш палкий та спочуйливий: а усї брати зробили ся неспокійні та невдоволені. Мати побивала ся, жалуючи їх, Галя падала, розважуючи їх, а вбожество ще скрутнїйш тиснуло й давило.

Ходили усї брати шукати собі роботи, служби й по містї й по селах округи, та чи то вже божа воля, чи така нещасна доля, тільки що не знаходило ся їм працї й за малую заплату. І повернули ся вони з тих пошуканок усе сумнїйші та смутнїйші.

Коли-ж бо й добра година трапилась: разом знайшла ся служба двом братам — старшому і середньому. Пішли обоє у наймити. — Старший брат пішов служити до молодого заможнього хазяїна-баштанника, а середнїй брат служити пішов до вдовця старого, хлїбороба: обоє недалечко вони занапастили ся — тут таки під самим містом наймитували. Молодий баштанник був собі чоловік веселий та гордий та щасливий та немилостивий — себелюбець і самоправець. Мав він і хату білу, й жінку милу, й рід величний, й усякий достаток добрий. Баштан в його великий славний: людей повно раз-у-раз — і городян і селян: він із жінкою своєю ходить похожає та спродає, та гроші лїчить та балакає й жартує з купцями своїми та погукує на наймита свого. Родючий баштан жовтїє динями, зеленїє кавунами й усяким овощем — рябить люд і купчить ся коло куріня хазяйського, наймит усїм услугує, подає, носить, возить, мете, складає: хазяїн шле його — він іде й повертає — хазяїн іще нарікає: хазяїка гонить — він біжить та назад поспішаєть ся — хазяйка ще лає його: купцям годить, чужим людям прислугує, тай ті не приймають за добре і разу не подякують тоже, нїколи за душу живу його не помислють. Ранок ясний минув, день змерк горячий, вечір потемнїв сьвіжий, а сон не бере, нема спокою, сумно та важко. Коли-ж відпустить? Коли вияснить? Чи коли згладить ся з сьвіту та кривда нерівна? Чи буде полегкість? чи вменшить ся хоч мало скорботи? Чи колись щось буде?

Хлїбороб був собі тихий роботящий чоловік, дбайливий, обережний: знав уже він як у сьвітї жити має простий чоловік межи князі та сильники, то так він і жив собі й добре йому ся вело усе: він нїкого не зачіпав і його нїхто не займав, — вікував він собі гарненько з дочкою своєю одиночкою. Господарство хоч не яке там скарбове, — можна-б йому цїну скласти, та таке-ж то порядненьке, любеньке, що кращого й не бажати.

— Чи він добрий буде для мене? — думав середнїй брат, ідучи поруч зі своїм хазяїном у перше до хазяйської господи та говорячи про те, як хлїб родить. — Чи буде добрий? Походить на те. У сьвітї-ж, кажуть, не без добрих людей…

Дуже йому вподобало ся хазяйське господарствечко, як оглянув він його: дуже приємненько було йому чути, що у хатї співав голосок, а вітер заносив теплим повівом і спів і слова.

— Жив би до віку такеньки, коли-б менї так Бог дав, — подумав він, уступаючи у хату за хазяїном, де пісенька усе не змовкала, а чула ся вже зовсїм істно і де стріла їх дївчина як краля.

Вона й привитала ся і снїданнє подала і щось промовила і про щось поспитала і глянула і подякувала, та усе якось наче недбайливо, якось байдужливо, наче добродїйка, наче госпоженька й трохи засмутила вона тим молодого наймита.

Та не таке ще спожив він, як послужив там далї, та як стала йому дївчина за сьвітло й за темність, — що як вона тут, то усе сяє й блискує а як її нема, то наче хто сонце зняв і зорі зібрав та у кишеню поховав. Дізнав він того, що як він угоняв три кроки в один, поспішаючи ся потомлений з поля хутче на добри-вечір їй дати, а вона — одказуючи — “добри-вечір” і не оглядала ся на його. Скоштував він і того, що як ранком ідучи на роботу, припинить ся, дожидаючись, сподїваючись, трусячись словечка любого, а вона минаючи його, приказує йому: “йди робити”. Приняв і того, що як у вечері сяде де та зажурить ся, та задивить ся на її, вона його пошле десь потомленого по якусь там примху для себе.

Перемучивши ся днями, не поспавши ночами, одного разу наймит перестрів свою господню кохану тай сказав її усю щиру правдоньку. Як же вона задивила ся, як же вона личенько своє вродливе одвернула від його! Як неласкаво почула, як вразливо озвала ся!

— Не займай мене нїколи, наймите! — промовила. — Чи я-ж тобі рівня? Коли хочеш у нас служити, поводь ся слугою. Не говори до мене! — А він таки заняв, а він таки заговорив, тай мусїв на віки попрощатись, — утратив службу й повернувсь до дому, у хатку неньчину на луцї, — такий повернувсь, немов прибитий на цьвіту.

Розважала мати, жалувала Галя, брати моци додавали і з усїма сими лїками добрими прожував він, не видужуючи та дожидаючи, поки де служба йому трапить ся.

А тим часом на баштанї велико спродано овощу і хазяїн свого наймита посила з возами у місто розвозити спродане та збирати часом гроші незаплачені. Тільки одного разу, чи не злїчив добре беручи, чи загубив якось везучи наймит, а хазяїн не долїчив ся свого лїку й зняв бучу: узвав злодїєм і пройдисьвітом і голотою: а хазяйка собі підказує та відгукує, то пищить то верещить.

— Я більш у вас заслужив — візьміть із моїх запрацюваних, тай не лайте ся! — каже наймит.

— Іди собі геть тай не вартайсь! — гонить хазяїн.

— Щоб твого й духу невірного не було! — кричить хазяйка.

— Заплатїть менї, — каже наймит.

— Заплатити? То я тобі, злодїю, щербатої копійки не дам! — Іди геть! — пихає хазяїн.

— Я на вас суда шукатиму! — промовив наймит.

— Суда на мене, ти! — скрикнув хазяїн тай зареготав із потїхи великої.

— Бач! — вигукнула хазяйка і хазяйчин регіт дрібненько роскотивсь та втїшненько.

Наймит пішов собі геть від них тай теж засьміявсь до себе, кепкуючи з себе, що заходив ся хазяїна засудити.

Питання та жалуваня було доволї у дому, а ще більше вбожества та суму. Знов усї до купи зібрали ся дожидати, терплячи, та сподївати ся, не маячи. Неспокійні сумні ходили брати усї — найсумнїйший усїх старший був, найсмутнїйший — середнїй. Галя вже не займала їх, мати не розважала, а у меншого брата то серце жалем сходило.

— Коли одного вечора старший брат говорить усїм братам: “Життє наше гірке та вбоге… Що ви робитимете? Я присягаю зеленому гаю! Чи ви менї, брати товариші?” Усї брати погодили ся й казали: “Добре!” — “А мати? а Галя?” — схаменув ся менший брат. “Чи за велику пораду ми досї були їм?” — каже старший брат. — “Брати-товариші, не поступайте ся!”

Усї одказали: — Не поступимось!

Увійшли вони у хатку — мати ї Галя вже спали. Мати зараз прокинула ся, почула що міцненько її обняли — то менший брат обняв її.

— Що? — спитала Галя, серденько в неї затредихало ся — почула, що щось є, — та менший брат не сказав нїчого й обнявши, покинув.

— Мамо! — заговорив тодї старший брат, — ідемо ми шукати щастя та долї. Зоставайтесь здорова та не дожидай нас! Прощавай, сестро!

За сим словом вийшов із хати, а за їм усї брати слїдом. Вдова тільки рученьками сплеснула таї упала з горя та з жаху. Галя зірвала ся, побігла, догнала, ухопила ся за меншого брата, не пускала й ридала, та любого братїка вона не втримала — рванувсь і втїк він за другими й тільки з далека вона ще почула його голос: — Прощавай, Галю, прощавай!…

— Усї пішли! Усї покинули. Пішли ї не повертають ся!

— Гукай, Галю, гукай голоснїйше! Прикликай! Зови! — прохала вдова наче несамовита.

І Галя голосно гукала й звала, та дарма розносивсь сьвіжий, розпачливий голосочок — на одвіт тільки поуз гір дзвінко відкликало ся.

— Чуєш, Галю, чуєш гомін? Вони йдуть, — ідуть! — промовляла разом вдова.

Та се Днїпро гомонїв плескаючи, та дерева шелестїли, — нїхто не йшов.

— Бачиш, бачиш Галю, — он-там, там хтось стоїть? Се Івась стоїть а біля його — бачиш Грицька? Біжи, біжи, Галю, тудою… — Галя бігла тудою ї сюдою, по сей бік і по той бік — усюди, де тїшила й дурила їх нічна тїнь та мла.

І на сьвітаннє заняло ся. Сьвітаннє появило їм, яка лука зелена пуста й які гори округи безмовні. Вони все таки дожидали — що вернуть ся, тай обертали очи свої потомлені на всї боки.

І сонечко зійшло, та таке ясненьке, наче-б то хотїло й мало вмисне для їх найлучче всьвітити пусті шляхи округи. Вони усе таки дожидали — вернуть ся, вернуть ся… Та з того часу нїхто вже до дому не вернувсь.

III.

Хутенько казка кажеть ся, та не так то хутко дїло робить ся. Богато минуло днїв, тижнїв, місяцїв, тай лїт проминуло чимало, що вдова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенький хатцї на луцї, усе дожидаючи, що повернуть ся любії сини, що повернуть ся брати милі. То усе чув ся їм гомін якийсь, нїби йшли по луцї макенькій у вечері, а на сьвітаннї пробужав їх гомін коло дверей — і поспішали ся вони й трепетали ся вони: та на луцї округи усе пусто в вечері й на сьвітаннї коло дверей нема нїкого. Пусто! Нїкого!… Дарма Галя лїтала тудою й сюдою, як тая ластівка, й вдова вибивала ся з сили своєї, поспішаючи за нею — пусто нїкого!

Еге-ж, еге-ж! — пусто й нїкого. Й на який часок переставали вони поривати ся, наче заспокоювали ся, трохи набирали ся терпеливости.

— Галю, — говорить знов вдова, — чуєш, гомонить?

— Се Днїпро шумить, мамо!

— Нї, нї, Галю! Слухай-бо!

— Дерева шелестять, мамо!

— Усе Днїпро шумить! Усе дерева шелестять! — промовить вдова й зітхне і прошепоче: Боже мій, Боже мій!

А трохи згодом вдова знов почина: — Галю! Галю! вийди, подиви ся, прислухай.

І Галя виходить, дивить ся й прислухує — не чутно нїчого, не видко нїкого, тільки Днїпро шумить та дерева шелестять.

Галя, що виростала, то усе вона розумнїйше робила ся: вже вона “гави” не бояла ся, анї вовка, щиро робила і коли вже теперки вона плакала гірко, де небудь приховавши ся, нїхто-б її не знайшов по плачу — вона тихенько-тихесенько вже вміла тепер плакати.

Жили вони так само вбого як і перше. Усе так само ходили вдова на поденщину, та усе менша її плата була з тим, що вона усе старіла, слабіла, все більш тратила міць і прудкість. Галя теж ходила на поденщину й теж по троху заробляла за тим що була ще дуже молоденька, невміла, недосьвідчена. Рано-ранесенько прокидали ся вони і йшли у місто на роботу. І кажу вам, нїколи вони не йшли по горі гаєм, не постоявши на луцї, дурно не піждавши. Не діждавши ся нїкого, хіба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нїчого, окрім тих знакомих тихих гір та деревів високих, вони йшли. Приходили у місто й наймали ся робити, де трапляло ся й що Бог насилав: воду носити, городи полоть, сїкти капусту, хати білити — усе, що кажу, Господь їм насилав. Цїлий день вони робили — зрідко у купі, в одній господї, сливе завсїди різно по різних господах, а в вечері сходили ся на дорозї до дому. Тодї-ж бо Галин голосочок сьвіженький дзвенить — Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке ій здало ся.

Вдова слуха, часочком сама що небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки, до дому. Сьвітла вони нїколи не сьвітили — місяць та зорі їм замість сьвітла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгірш вдову мучило безсоннє: вона брала ся плакати якимись скудними, старечими слїзами, що від їх здавало ся, розірветь ся її покрушене старе серце. Галя обнимала її й обойко вони говорили й балакали й обойко смутили ся й обойко сподївали ся на кращі часи, поки аж вдова була втїшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь і мислоньки починали блукати й роїти ся коло усього доброго та відрадісного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачили ся з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску ї усе округи теж сяло й блищало… Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що вдова занедужала и звалила ся.

От тодї-ж бо пригодонька стала ся: і робити треба і недужую не можна саму покинути. Тодї-ж бо Галя показала, що за прудкі в неї ніжечки. Вона наймала ся за наймалїйшу плату з такою умовою, щоб одвідувати недужую матїр, та тричі або й більш на день прибігала до хатки й повертала ся знов у місто. Та що далї, то вдова робила ся кволїйша, слабша і Галя вже не відходила від неї.

Недужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши очі й походило, наче вона одпочивала по тяжкій утомі й працї.

Одного разу вона питає: — Галю, що отсе — чи Днїпро шумить?

— Нї, мамо, Днїпро не шумить: зима — Днїпро під льодом.

— Галю, дерева шелестять?

— Нї, мамо, зима — дерева в інею.

А тодї саме зима була — біла, люта кріпка зима.

Довгенько лежала недужа, не відмикаючи очей і не мовлячи слова, та усе білїла, та усе слабіла. І ледви чутно знов поспитала: — Галю, Днїпро-ж бо не шумить — я не чую… шумить, чи нї?

— Нї, мамо!

— Так се дерева шелестять?

— Нї, мамо!

Вдова піднесла ся, наче в силу ввібрала ся.

— Галю, я чую, я чую! Відчиняй хутенько двері! Стрічай хутко. Ось вони! — Тай разом, сративши останню міць, упала вдова й очі її вже на віки склепили ся.

Добрі люде якось допомогли Галї поховати матїр і стала Галя жити сама одна, самотненька у своїй хатцї на зеленій луцї.

IV.

Прожила Галя такеньки цїлу зиму холодную, сидячи вечорами під скосяним віконечком, дивлячись на луку у снїговій пеленї, білій та гладенькій, без шляхів, без слїдів округи, окрім тієї стежечки, що походила сама Галя, ходячи на роботу.

Часом Галя заспіває пісеньку яку небудь, що переняла, роблячи з иншими веселими дївчатами в купі. Заспіває Галя пісеньку й довгенько співає, підперши втомленою рученькою свою самотненьку головоньку.

Часом їй здавало ся, що от хтось зазирнув у її віконце, от-от хтось пробіг мимо, от-от хтось стукнув — се або місяць вирина з хмари, або мороз вдарить. І Галя почала дожидати самотними вечорами, коли місяць зазірне у віконце, вітер пробіжить мимо хатки, або мороз постукає, і звикла дожидати сього і приймати, наче гостей дорогих та любих.

І такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, сьвіжая, квітуща. — Лука зазеленїла, груша зі зломленою верховиною біля хатки вбрала ся у ліству й почала тихенько шелестїти ранками, як ранковий вітрець повівав і зашумів гай по горах округи й засинївсь і розливсь Днїпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком і налетїли птахи з теплих країн, заспівали й защебетали.

Одного вечора весїннього сидїла собі Галя коло віконечка у своїй хатцї й співала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квітками та з пахучими зїллями, і для того вона голоснїйш і веселїйш того вечера співала. Коли разом щось мигонуло коло віконця: Галя глянула на небо — небі мріли зорі ледвенко. Знов щось мигонуло тай заступило вже віконце. — Галя побачила чоловіка, стрепенула ся, злякала ся й дивила ся на його здивовано.

Проти неї стояв молодий і хороший козак. Стояв і питав: — Дївчино, чи тією доріжкою у місто зійти?

— Тією самою, — одказала Галя йому.

— Добре! — промовив козак. Та хоч було “добре”, однак же він іще стояв під Галиним віконечком і то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько било ся від диву та від несподїваного, негаданого того…

— І я просто таки сїєю стежкою потраплю до міста? — спитав знов козак, постоявши.

— Просто втрапите.

Розпитав козак і про те, що просто втрапить у місто, а все ще його ноги не несли від Галиного віконця.

— Чи не буде ваша ласка дати менї водички напитись? — попрохав козак.

— Зараз — одказує Галя й зараз дала йому водички у віконечко.

Козак напивсь водички.

— Спасибі, дївчино! — каже. — Яка вода славна! Се з Днїпра берете?

— Нї, з криницї.

— А де-ж тут у вас криниця?

І козак почав оглядати ся та озирати ся у вечернїй млї та вишукувати криницї.

— Далеко, на луцї, он там під горою геть, — показувала йому Галя.

— Чудова в вас лука ся: і Днїпро шумить і дерева округи й гори — сьвіжо, благодатно!… Хороше, мабуть, вам тут жити?

Галї й самій разом чогось здало ся, що тут і справдї житє таке, що й не прирівняти його до иньшого — й Галя одказала козакови: — О, жити тут славно!

— А до міста чи ви частенько ходите? — спитав козак.

— Що дня хожу.

— Що дня? на роботу, чи що?

— Еге, на поденщину.

— Що-ж, роботи маєте до схочу мабуть? Добра робота?

І Галї знов здало ся, що й справдї робота добра, — й Галя одказала козакови: — О, добра робота.

— А чи рід у вас є у містї? — питавсь цїкавий козак.

— Нї, в мене нїкого нема в містї. В мене жадної родини нема. Я сирота.

— І сами живете тутоньки?

— Сама живу.

Здаєть ся, так уже трошечку вони розмовляли й трохи одно одному сказало, а богато часу вплило. Зорі легш та легш усе мріли, наче вхопили усе дальш у синє небо: стало сьвіжить, із Днїпра потягнує вітрець і з того берега перенїс пахощі тополь, ще там цьвіли саме. Не козак і не Галя схаменули ся що вже близько сьвітанє, а вже чайка днїпрова почула і пронеслась із кигиком понад Днїпром.

— Прощайте! — промовив козак.

— Прощайте! — промовила Галя.

І пішов козак шляхом у місто.

А Галя провівши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж зморив її коротенький сон до ранку — тут таки, коло віконечка, схиливши ся головкою на складені рученята ї заснула.

Як вона прокинула ся пломенистий соняшний промінь задав їй сьвітлом у вічі несподївано — вона проспала ранкову зорю — от собі маєш! І Галя засьміяла ся небувалому випадку і почала поспішати ся на роботу і вмиваючись, вона впустила кухлик із водою не хотячи ї відра вивернула невмисне і усе сьміяла ся сама із собою, за тим, бачте, що усе якось виходило несподївано, нежданно, негадано… разом… Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидче било ся її сердечко, а ще швидче вироювали ся мислоньки… Уявлявсь їй самотний, весїнний вечір коло віконечка, своя самотна пісенька, весїнна теплиця й мла, й сьвіжість і зорі мріють… і разом заступлений сьвіт у віконцї й молодий козак… так разом-разом… такеньки несподївано!…

Того дня Галї вилучило ся робити на городї в купі з другою молодицею, що вона з нею й перш часом у купі робила та балакала про людську бідоньку та напастоньку, тугу подїляла, лишенько тїшила.

— Хоч ляж та вмирай! — каже ся молодиця, як вони узяли ся полоти.

— О, що се ви говорите, любочко! — покрикнула Галя.

— Що-ж я говорю? Що є, то й говорю!

І справдї ся молодиця не мала вже рясту топтати — суха, блїда, знесилена.

— Нї, нї, — каже Галя — нї, не журіть ся! Як знати, що вилучить ся, що буде, випаде уперед?

— Що-ж буде, випаде? — перехопила молодиця. — Нїчого, окрім біди та лиха!

— Ой, нї-нї! — покрикнула Галя — усе може бути… усе! Не пожидаєш зовсїм, не чуєш, не спиш і разом несподївано-негадано…

І Галя покинула полоти й оглянула ся округи, наче от стріти готовенька щось несподїване.

— Еге, буде тобі лихо та ще з лишком! — промовила молодиця.

— Чого-чого не бува! — защебетала знов Галя. — Усе вилучаєть ся! Усе може бути!

І Галя подивила ся з усьміхом на сонечко, що грало ся понад нею, наче думаючи: скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивуватиму теперки, — навіть рученьки підставлю, не бою ся!

А молодиця промовила: — Годї тобі, дївчино! Ти накажеш такого, що на вербі груші, а на соснї яблука ростуть!

І в вечері дома, сидячи коло свого віконечка, Галя думала про те, що усе може бути й вилучити ся, усього треба дожидати несподїваного та негаданого і всьміхала ся і здаєть ся, одважно та веселенько дожидала усьго того: та як уявила ся висока постать по дорозї до хатки, Галю поняло горячим наче жаром і зимним голодом. І що близче підходила висока постать, то жар горячійш її понимав, а холод зимнїйш. І як учорашний козак став коло віконечка й казав їй “добри-вечір”, Галя на одвіт йому ледви вимовила свого доброго вечора.

На сей раз козак не питавсь дороги, а підійшов, як знакомий, гуляючи й повів розмову про те, що се за місто Київ — красне та велике й оповістив про те, що він недавненько ще сюди приїхав із товаришами на дива усякі подивити ся, розважити ся і що дуже раденький з того, що приїхав…

І справдї вбачало ся, що козак раденький. І Галя раденька.

Потому він оповістив, як приблудивсь до зеленої луки у перше — товариш, бачте, призначив йому під містом де зобачитись, та він, товариша шукаючи, не знайшов — загледїв луку, Днїпро, схотїло ся йому понад Днїпром лукою пройти ся, він і пішов і бачить — хатка і подумав: чия се хатка тут стоїть? І почув Галину пісню, слухав-слухав тай підійшов під віконечко…

І хоч козак недодав, що він раденький, що підійшов до віконечка, тільки сеє ї без козацького слова вбачало ся. І Галя раденька.

Потому він оповістив, що він теж сирота, теж нема роду й плїмя, що він козак із далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада, (тут він спитав, як звуть дївчину і дївчина йому каже — Галею), що село його велике й богате, там дві церкви в їх, хати усе славнії, — скрізь у поспіль сади: село на горі, а попід горою той самий Днїпро шумить, що й по під Київом: що люде в їх усе хороші й дївчата штучно та гарно сорочки вишивають.

Галя слухала-слухала-слухала й пізненько вони розійшли ся. І Галя не заснула сїєї ночи, а просидїла до ранку під віконечком і так їй істенко наче у снї снило ся велике біле село на горі, у зелених садах, дві церкви високі, з золотими хрестами, синїй Днїпро по під горою: снили ся люде тамечки з такими то вже принадними обличчями, що таких вона нїколи ще не стрічала: дївчата такі чепурнії та любії, що таких вона ще з роду не бачила. І наче весїнний тихий, пахучий вечір і далеке село снило ся їй без гомону, без галасу, хоч живе і нїчого не чутно було нїде — окрім, що било ся своє власне сердечко дуже.

Козак почав учащати що вечора і в їх вела ся мова й розмова трохи ще не до сьвітання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечко від церкви, з віконечок видко Днїпро й далеко гори округи й гаї, що у його сад величенький і має він теж пасїку.

І дізнала Галя теж богато усяких трівог та радощів, туги та щастєчка, невідомісеньких їй до того часу. З тієї години, як Галя несподївано признакомила ся з козаком, вона усе дожидала чогось особливого, сьміло та весело дожидала вона, та разом же з тим далось у знаки їй, як дожидати сподїваного. Спершу вона було сидїла біля віконця й дожидала, так уже не під силу стало їй сидїти спокійненько, коли душа її уся порушала ся, серденько, колотило ся і дух займавсь, захоплявсь, — вона починала ходити та прохожати по луцї, зривала квітки, що попадали ся, з опалом впивала їх пахощі, наче лїкарствечко від нетерплячки, то вона йшла у сей бік, то у другий, то стояла на одному місцї, — поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозї.

Одного разу повернула ся вона з роботи й застала козака вже на луцї коло хатки й зараз він до неї промовляв: — Я прибираю сї до дому їхати.

Галя збілїла, спахнула й знов змертвіла і нїчого не промогла йому одмовити.

— Галю, будь менї жінкою та поїдьмо зо мною — каже козак.

І тодї Галя нїчого не примогла йому промовити.

Та згодом за те-ж як вона щебетала, плакала і сьміяла ся, червонїла й блїдла від свого щастечка!…

І у першу таки недїлю після сього вечора Галя у сьвіжому вінку, рука із рукою з козаком Нарадою, пішла до церкви рано-ранесенько, без дружок і без сватів, без роду й без друзїв, у двох сами й повінчали ся собі любенько.

І того вечора таки недїльного з Київа виїхав славний новий віз, запряжений двома міцними волами. На возї сидїв гарний козак молюдий, що йому мабуть добре було жити у сьвітї, а коло його близенько-близенько сидїла молода козачка у білій намітцї — о, яка-ж хороша, щаслива козачка! І поїхали шляхом до села Глибова.

V.

Понад Днїпром, поуз гір, є богато камяних печер і в одній такій печері зібрали ся девять братів-молодцїв. Хто лежав, хто сидїв: палило ся кілька люльок… У, які-ж округи скелї та шпилї! Днїпро прориваєть ся, розбиваючи кручі між них і гурчить по камінню й високо прискає, перелїтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилї кипучій та бистрій крутить ся й вертить ся. Окрім ясного того неба у горі да грукучого Днїпра у низу, за шпилями-скелями округи видко далеко-далеко темнії гаї, ще позлочувані вони іскряним сонечком.

Старший брат і усїм отаман сидить, люлька його згасла й дивить ся він у землю і нема у його на лицї нїчого, опріч обичайного суму та моцї.

А инші брати не так: один брат гроші лїчить, а коло його другий дивить ся неначе з гнївом, неначе з погордою на них: третїй знов теж дивить ся і чи він сумує чогось, чи він у чімсь каєть ся — хто його зна: один здаєть ся, спить, одвернувши ся од усїх до стїни: другий лежить, дивлячись байдужними очима, закинувши руки під голову, мов порішивши вже з усїма докушними думками на віки: двоє палять люльки, люльку за люлькою, тільки вилїтає іскра та дим вєть ся й повиває своїм звоєм невеселі їх обличчя: самий менший сидить коло дверей до печері і з першого огляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько біднесеньке сповнено туги та ще гіркої притуги.

А у печері анї золота, анї срібла, анї каміння дорогого. Гола, сїра се печера тай більш нїчого. Холодно там, твердо, нїде там і голови прихилити вигідненько…

Вечір наступав тихий та рожевий. І все порожевіло: кременисті шпилї, грукучий Днїпро у низу, далекії, темнії гаї на верховинах ріських і навіть пташка, що пролинула по над Днїпром. Лїсова берізка легенько звідкись запахла і очі не знаходили округи, де було їй тут зрости нїжній квіточцї на дикому камінї.

Середнїй брат, що здавало ся, спав, разом піднїс голову й промовив: — Чи не пора?

Усї оглянули ся й два голоси йому одказали: — Ще не пора, ще рано!

Середний брат змовк і знов одвернув ся до стїни, знов наче заснув.

Рожевий вечір розгоравсь та розгоравсь пломенистий, потім почав темнїти та темнїти: місяць вирізував ся з-за верха гори і заблискотїли зорі на небі.

— Пора! — каже старший брат і устає.

В один мент усї вони були на ходї: печера спустїла. Прудко, швидко пробираючи ся по шпилях та скелах, брати зникли за ними.

VI.

Їдуть козак із козачкою до дому… О, весела, весела доріженька: де глянути — усе цьвіте й пахне, про що здумати — усе любо та мило та ясно!…

Як тепер усе добре — і згадувать колишнї напасти й лихо і забігти мислоньками у перед, у пришлость одрадісну! Розмовляли вони про те як житимуть у купі, як господарюватимуть разом.

— Будемо жити сами двойко — каже козачка — а вже-ж у нас нїкого нема!

І дві пароньки найщаслівших очей ізглянули ся із собою.

Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку — вона змінила ся на лицї й промовила: — А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькі?…

Та сльози й побігли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнути ся, до кого головкою припасти. І наплакавши ся ревними сльозами, козачка піднесла головку і знов промовила: — Нїколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер!… Як то їх Бог милує, Михайле коханий, а? — спитала вона й дожидала козакового одвіту — як їх Бог милує?…

Почала ся в їх мова про братів і всякі здання помисли й надїї усякі певні уявили ся… І в пришлости палкая козачка наладила ї погодила усе так, як бажало ся її душеньцї, як жадало ся її сердечку. А козак на все согласний і на все довільний.

У такій мові вони невважливо їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо. Оглянули ся вони й забачили темні гаї з усїх боків, сонечко, що за їх заходило ї у право якийсь хуторець.

— Та ми се з шляху зблукали ся, Галю! — каже козак всьміхаючись. — От тобі маєш! — Дивись після того у яснї оченята, так і дорогу прогледеш!…

— А он дорога поперед — каже Галя, показуючи вперед.

У передї лежав шлях узенький, мало їзжаний, такий самий, на який вони з'їхали — попали, сами не знали коли й як.

— Шлях є, та кудою він провадить? — каже козак. — Треба під'їхати до того хуторця й поспитатись.

І козак, відрікаючись наперед дивити ся у яснії оченята, звернув волів до хуторця.

Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тільки можна по землї, заріс він червоним маком пломенистим: мак поспіль укрив городи коло кожнїсенької хатки, снопчиками та жмутками ріс при дорозї: то забиравсь на дашок одною квіткою пишною то цїлою семейкою та наче габою внизував округи дашок, перериваючись де не-де, як порване коралеве намисто і з далека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому вогнї.

— О, який мак! — покрикнула Галя. — Що-ж за пишнії маки! Я собі насїю такого!

Під'їхавши до першої хуторянської хатки з краю, вони стріли молодицю з дитиною на руках і поспитали, де шлях у Глибове.

— Не знаю такого села, нема — одказала молодиця.

— А які-ж коло вас села? — спитав козак.

— Хрумово, Іваньково, Кривушино…

— А далеко Кривушино?

— О, далеченько. Лїчать люде більш, як сорок верстов.

— А як туди проїхати?

— Та от сим шляшком. Перши ви приїдете у Хрумово, потім… Та тільки що сей шлях тепереньки небезпешний.

— Чому?

— Та чутно — розбивають тепер і ріжить. Чутно — недавненько богатого козака вбито у яру… Ну-ну! ну-ж бо! — спиняла вона дитину, що тягнулась до волів, — ну бо! Не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбійників.

Та дитина, мабуть, була сьмілого, одважного козацького роду — вона тільки почувши сеє, засьміяла ся і охопила вола за роги.

— Малий козак, та сьмілий! — каже Михайло.

Мати глянула на малого сьмілого і всьміхнула ся. А Галине сердечко, що йому усе, що стрічало ся, що вбачало ся приповняло та прибільшало щастєчка й радощів, Галине сердечко до усїх озивало ся.

— То прощавайте, спасибі вам! — каже Михайло молодицї. — Прощавай, козаче, та рости! — каже до дитини.

— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.

— Спасибі… щаслива дорога! — одказувала молодиця. — Вклони ся, сину, вклони ся! — Син не хотїв вклонити ся й уперто драв головку до гори, як мати нахиляла.

— Бачте який! — каже молодиця, сьміючи ся. І Михайло й Галя одказали їй усьміхом.

— Так се шлях у Хрумово? — спитав іще раз Михайло.

— Сей, сей самий. Тільки, що ви не боїтесь їхати? Говорють, що небезпечно… славлють.

— А усього чи-ж переслухати, що говорють та славлють! — одказує Михайло.

— Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїть ся!

Ще всьміхи, ще вклони й пожаданя добрі — й от уже хуторець зник із очей з своїми маками червоними й млин не шумить і вони гаєм, то спускають ся к Днїпру, чуючи його прохолоду, то знов піднимають ся високо, прислухаючи тільки плески та лелїннє хвилї Днїпрової.

VII.

— Коханий — говорить Галя — а що, як справдї нападуть на нас розбійники?

— Боїш ся, Галю? — пита козак.

— Галя не боїть ся, а як бо нападуть?

— Не бійсь, моє серце: то усе верзіннє — говорить козак. — Бувай собі спокійненька, Галю!

— О, нї, я не боятиму ся, коханий! Я не бою ся — одказує Галя.

І їхали вони далї темним гаєм, та усе, щасливі, розмовляли про щастєчко. А гай усе темнїв і Днїпро все шумів бистрійш. Спершу оступав гай шлях і їдучи вони чули пахощі гаєвих квіток, потім гай наче разом знявсь і по обох боках висють ся голе каміннє, а на них наче настромлені стріли — сосни чорні: а у низу на зустріч їм бєть ся Днїпро, нагле завернувши свою хвилю круто у щілину. Тільки що встигло мигонути проти очей їм усе те, як на них кинула ся орда людей. Міцнії руки спинили воза, вхопили Галю, притиснули козака.

Галя примогла тільки скрикнути: боротись почав козак…

Не довга боротьба: хтось один упав і застогнав, а за тим загальний вигук яросливий і козак захитавсь і впав коло Галї. У жаху вона схопила його і притулила до себе: у ляку вона чула, що кров поливає їй руки…

Уся орда побивала ся коло вбитого товариша й чули ся слова: “Не дихає! Мертвий!” І страшний плач чувсь і глухе питаннє: “Де поховати лучче!” і ступа у той і у той бік, пошуканнє… рили землю й викидали землю з ями…

Ніч минала, усе округи сьвітлїщало. Кров що вливала руки, сякла, холодїла: з далека поза деревами копали яму й михтїли люде: близько — нїкого…

То от хтось наблизивсь. Ще у більшому жалю Галя міцнїйш притулила до себе козака свого й наглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квітка вяла і здавало ся, жалко йому було Галї: так як зглянули ся їх очи, він затрепетавсь разом і хутко спитав: — Звідки ти? Чия ти?

— Я сирота — одказала Галя. — Я живу сама одна коло Київа, у хатцї на луцї… Нї, нї бо, не те… Я заміж пішла і от мій козак…

— Галю! — промовив парубок, трохи не падаючи коло неї. — Галю, сестрице! Чи ти пізнала свого брата меншого?

— Ох, братїк милий! Се ти? Здоров був! Здоров був! Чому-ж так барив ся, довгенько не приходив? — Вона схилила ся до його і богато й горячо його цїлувала, усе не пускаючи з рук козака, а далї спитала: — А деж другі брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де-ж брати?

Наче вменшив ся її жах і страх: вона пильнїйш подивилась округи. Менший брат покликав других братів і вони прийшли з поза дерева.

— Се наша сестра Галя: — каже їм менший брат.

— Се я, братїки рідні! — промовила до їх Галя. Та вони чогось не підходили до неї витати ся, а старшого брата зовсїм не було поміж ними. І обличчя в їх такі страшні, такі чудні… жах знов напав Галю!

— Де старший брат? — спитала вона. — Де він?

Жах усе більш та міцнїйш її понимав і посягав і з почону вона нїчого не здолала зрозуміти: потім далї усе вже зрозуміла, усе побачила й розібрала.

Вона бачила старшого брата мертвого під дубом і знала, що забив його Михайло її. Вона була на похоронї й бачила, як старшого брата опустили в купі з її Михайлом у глубоку яму, всипану листом і вона прощалась із обома… Та чудно якось усе змішало ся у неї в голові і навіть якось чудно очи бачили й уха чули: то вона думала про іграшки з братами на луцї, про покійну неньку й нагле уявляли ся у думцї молодиця з дитиною сьмілою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь і усьміхаючись показувала, шлях який: то йшла вона з церкви і прислухалась до Михайлового голосу, то Днїпро своїм плеском усе поглушив: то чуло ся їй — стогнуть, бачило ся голе каміннє, темні гаї, а разом вечір весїнний, чаруючая квітуща сьвіжість і здалека велике село на горі… то все живе, одрадісне й дороге, то все мертве, поховане дороге… Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голоса його, а коло неї менший брат знаходить ся, проти неї його вже мужнє та знакоме любе обличе і вона йому всьміхаєть ся й дуже раденька… А от і усї брати сидять рядочком на землї, тільки не стає старшого, нема старшого…

Нагле якийсь сьвіт, наче й память й розум вернули ся і жах знов напада й посяга і в жаху вона кидаєть ся бігти і біжить-біжить до Днїпра і в жаху вкидаєть ся у Днїпро. За нею брати по сьлїду, та Днїпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гострім камінцї й дарма брати ходять по над берегами — у бистрих нуртах нїчого не видно, опріч одкиду неба ясного, гаїв та шпилїв округи.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.