Дзьвін/Слово правди

Дзьвін
Куліш Олелькович Панько
Слово правди

• Цей текст написаний кулішівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Слово правди

Женева: Украінська друкарня, 1893

XXXIX.

СЛОВО ПРАВДИ.^[1]

Я не проречистий на красне слово,
У мене річ не сьвяткова, щоденна:
Що-дьня на мене грімала сурово
Сердита доля, мачуха злиденна.

Я кривсь од неі міз людьми чужими,

Наймавсь до зьлющих у тяжку роботу;
Я брязкотів кайданами важкими,
И добре знаю варварську тісноту.

На мій первоцьвіт вдарили морози,

Заціпило мені від холоднечи,
Не докотившись застигали сьлёзи,
В сумне стогнаньнє обертались речі.

А все таки в моім немудьрім слові

Була якась недовідома сила:
Бо с правдою було воно у змові,
Що рідна мати промовляти вчила.

И не зьлюбили царедворьці ниці

Мене за правду, що навчила мати,
Глумились глумом, мучили в темниці
И похвалялись на кресьті роспъяти.

Я втік од них и в пустирі осівся,
Я міз зьвірят вселився бессловесних.
Риканьнєм их мій дух не веселився,
Як и словами столичан бешчесних.

Одним один душею між чудовищ,

Я поучавсь твореньням рук Господьніх;
Цураючись невольницьких соборищ,
Шукаючи одради в помислах свободних.

Я забував свою лиху годину,

Не згадував про голоднечу раньню,
И позирав на рідну Украіну,
Як на свою матусю бесталанну.

Умерла ти, матусенько Вкраіно,

Серед козащини, серед незгоди;
В крові й руіні цьвіт найкрашчий згинув
Твоеі благодатьнёі природи.

Умерла ти в своій красі роскішній,

Заплющила очиці, склала руки.
Побив мороз и тьвій первоцьвіт пишний,
Дознала й ти від лиходіів муки.

Умерла.... Може ж, на твоій могилі

Цьвіте калина, соловъі співають?
Ні! всюди мертво; тількі в домовині
Тебе потомки-черви розъідають.

Умерла ти в своій красі роскішній,
Погасли очі, знемоглися руки.
Гидке робацтво — ввесь тьвій плід величній,
Твоі синове, дочки, внуки й внучки.

Таке твое насьлідницьке потомство,

Твоя сьвятая память, вічня слава, —
Мизерне, як ехидне віроломство,
Гидке, як зрада підступна, лукава.

Вони в тобі взяли починок жизни,

Тебе й гризуть, аж покіль догризуцьця
До тих останків, що у материзьні
Ні на̀ що вже нікому не здадуцьця.

Тогді почезнуть, як мара нікчемна,

Без образу, без назви, без ознаки,
Жидівське смітьтє, підла грязь корчемна,
Саможері, сіпаки-гайдамаки.

Ти ж, паньматусю, перед Богом вічним,

Мов перед сонцем раняшня росина,
Зассьсяеш знову духом предковічним,
Бессмертна мати бідолахи сина.

Воскреснеш, нене, встанеш з домовини,

Тебе я словом правди привітаю,
И розільлєцьця слава Украіни
По всій вселеньній од краю до краю.

—o—

——————