Дитинство (1929)/Їсти
Було це на м'ясниці. Люди варили вареники, пекли млинці, пили горілку.
Уже днів зо три не було дома батька. Кажуть, що він десь пив горілку, — ну, мабуть-же, їв млинці й вареники. А мати вже в третьої сусідки позичала паляницю. Уже днів чотири видавцем нам давала хліба: — нас було п'ятеро — вранці по скибці й увечері. І ми вдвох з сестрою цілий день перемінно трималися матери за поли і прохали „папи“. Вже в третього сусіди позичила хліба і ніде було більше: та й ті прохали яко мога швидше повернути. І мати що-дня разів по п'ять шукала у кого-б ще можна було-б позичити. І не знаходила. У одних не було, до других почуття гонору не дозволяло йти. Що-разу вона вагалась, але потім таки ні, не ходила.
А ми таки мало схожі були на людських дітей, — обтрьопані, замурзані. Пам'ятаю, у нас на голові були струпи: злипалось волосся від гною і крови; гній тік просто на обличчя й на шию; якось важко було повернути голову; руки завжди стирчали у волоссі й чухали, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе людськими дітьми. Другі діти були чистіші й кращі. Вони дражнили нас „мурзами“. Ми почували себе страшенно приниженими, прибитими, нелюдськими дітьми.
Якось інстинктивно що-дня мене тягло до сусідів. Діла ніякого не було, а я навмисне там довго затримувався: хотілось побачити, як їдять. Чомусь найзручніше мені стоялося біля одвірка, далі якось ніяково було йти, особливо тоді, як їдять. Я тихо з задрістю дивився на щасливих людей, але не прохав, — не насмілювався. І коли все таки, пообідавши, нічого не давали, я швиденько виходив з хати і йшов додому з плачем, — мені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощів.
Але найчастіше мене тягло до Гнатихи. То найбагатіша й найдобріша була жінка в нас. О, там мені тільки треба було дочекатися до обіду: там і вареники були в маслі та в сметані. Мені треба було тільки перечекати, поки вони пообідають. Слина так і котилася і очі заздро-заздро дивились. Часто траплялось, Гнатиха після обіду садовила мене за стіл і я доїдав лишки, — їв, аж по-за вухами тріщало. Під'ївши, я хапався за шапку і миттю біг додому. Веселий і радий хвалився, ото я наївся; і борщ із хлібом і вареники їв у сметані.
А брати були старші за мене. Вони не ходили до сусідів дивитись, як ті їдять. Вони лише з заздрими очима слухали про те, як я оповідав, і зараз-же запитували:
— Що, нічого не приніс?..
Тільки тоді я згадував, що і їм-же їсти хотілося.