Дитинство (1929)/Їсти

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дитинство (1929
Андрій Заливчий
Їсти
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: Бібліотека газети „Пролетарська правда“, 1929.
 
ЇСТИ
 

Було це на м'ясниці. Люди варили вареники, пекли млинці, пили горілку.

Уже днів зо три не було дома батька. Кажуть, що він десь пив горілку, — ну, мабуть-же, їв млинці й вареники. А мати вже в третьої сусідки позичала паляницю. Уже днів чотири видавцем нам давала хліба: — нас було п'ятеро — вранці по скибці й увечері. І ми вдвох з сестрою цілий день перемінно трималися матери за поли і прохали „папи“. Вже в третього сусіди позичила хліба і ніде було більше: та й ті прохали яко мога швидше повернути. І мати що-дня разів по п'ять шукала у кого-б ще можна було-б позичити. І не знаходила. У одних не було, до других почуття гонору не дозволяло йти. Що-разу вона вагалась, але потім таки ні, не ходила.

А ми таки мало схожі були на людських дітей, — обтрьопані, замурзані. Пам'ятаю, у нас на голові були струпи: злипалось волосся від гною і крови; гній тік просто на обличчя й на шию; якось важко було повернути голову; руки завжди стирчали у волоссі й чухали, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе людськими дітьми. Другі діти були чистіші й кращі. Вони дражнили нас „мурзами“. Ми почували себе страшенно приниженими, прибитими, нелюдськими дітьми.

Якось інстинктивно що-дня мене тягло до сусідів. Діла ніякого не було, а я навмисне там довго затримувався: хотілось побачити, як їдять. Чомусь найзручніше мені стоялося біля одвірка, далі якось ніяково було йти, особливо тоді, як їдять. Я тихо з задрістю дивився на щасливих людей, але не прохав, — не насмілювався. І коли все таки, пообідавши, нічого не давали, я швиденько виходив з хати і йшов додому з плачем, — мені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощів.

Але найчастіше мене тягло до Гнатихи. То найбагатіша й найдобріша була жінка в нас. О, там мені тільки треба було дочекатися до обіду: там і вареники були в маслі та в сметані. Мені треба було тільки перечекати, поки вони пообідають. Слина так і котилася і очі заздро-заздро дивились. Часто траплялось, Гнатиха після обіду садовила мене за стіл і я доїдав лишки, — їв, аж по-за вухами тріщало. Під'ївши, я хапався за шапку і миттю біг додому. Веселий і радий хвалився, ото я наївся; і борщ із хлібом і вареники їв у сметані.

А брати були старші за мене. Вони не ходили до сусідів дивитись, як ті їдять. Вони лише з заздрими очима слухали про те, як я оповідав, і зараз-же запитували:

— Що, нічого не приніс?..

Тільки тоді я згадував, що і їм-же їсти хотілося.