Знов загинула душенька праведна;
Тільки б жити, вона ж полягла;
Ніжна квітонька… Доле зненавидна,
Ти за що їй життя відняла?
Підніміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалійте її, молодесеньку,
Що була беззахисно-слаба!
Подивіться: з одежі намоклої,
Що мов саваном труп облягла,
Із ушей, із голівоньки мокрої
Вода крапля по краплі збіга.
Не знущайтесь жорстоко над мертвою,
А на руки здіймайте її;
Запиніть над нещасною жертвою
Безсердечні докори свої!
Не спішіть лиш до неї з наругою,
Тінь погорди згасіть на виду,
А згадайте з глибокою тугою
Про її горювання-біду!
Не врікайте гіркими споми́нами:
Смерть обмила всі плями зараз…
Хай же змовкне злий суд над провинами,
Змовкне галас нелюдських образ!
Що догана жорстка́ перед мукою?
Що гріхи перед млою труни?
Обітріть її губи: грязюкою
Покалялись, облипли вони.
Уквітчайте їй коси гарнесенькі, —
Вони гідні того убрання, —
Поки люд розпускає тихесенькі
Міркування-гадки навмання.
Хто вона? Над її домовиною
Чи заплаче хто-небудь з своїх:
Батько-мати з сумною родиною
Або, може, ще ближчий від їх?
Серед пекла столиці багатої,
Де громада велика така,
Не було в неї, наче заклятої,
Ні рідні, ні близьких, ні кутка.
Над водою, де смутно поблискує
Тінь від світла під час вечорів.
Де у хвилях тремтить і полискує
Млявий промінь нічних ліхтарів;
Де бушують вали над безоднею,
Там стояла вона без шляху,
Без притулку, з журбою самотньою
В непривітливу північ глуху.
Тії ночі вона не лякалася,
Не боялась кромішньої тьми,
Ані арки, що в воду спускалася,
Ні безодні з валами тими.
«Вмерти!» — каже їй думка уїдлива:
Утекти від усіх, від життя…
Прощавай же ти, доле огидлива,
Без людей, без мети, без пуття!
І без жалю, без сліз, не хитаючись,
Вона кинулась в темні вали…
Хто збагне, як жилось їй тиняючись,
Як їй муки життя допекли?
Підніміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалійте її, молодесеньку,
Що була беззахисно-слаба!
Поки тіло зовсім не задубло ще,
Поки кості не стали як лід, —
Потихеньку, уважно та любляче
Ви розправте їх зараз як слід!
Затуліть їй розплющені віченьки,
Що з-під мулу глядять сліпуче,
Наче зір занімілого личенька
Того світу шука боляче.
Бо на сім вона все покінчила вже;
Холод, голод, злість, ганьба людська,
Лиходійність… Ні, ждати несила вже,
Поки сором той пташку спітка.
Чи билинка з негодою бореться?
Покладіть ви їй руки навхрест;
Хай спочине, а все ніби молиться
О тім щасті, що в вічності єсть!
Не нам з вами судить винуватого:
Хто небозі суддя, крім того,
За мир грішний колись розіп'ятого,
Що ніс прощу для люду всього!
|
