Раз барон в своїм покою
Лежав з думою тяжкою,
Нагло захворав.
Вила буря, мов палати
Завзялася поваляти,
Де барон вмирав.
Лихо сталось… Ні васали,
Ні раби не рятували
Владника свого,
Ні маєтки, ні багатства,
Всі здобутки розбишацтва
Прадідів його.
Не поправить ніщо вади;
Вічми просить барон ради
У свого ченця;
Той сів мовчки коло ліжка, —
Перед ним розкрита книжка, —
Не сказав слівця.
Хуга злиться, плаче смутно
Перед дверми; ледве чутно
В церкві вдарив дзвін:
Що Христос у Палестині
Народився саме нині, —
Сповіщає він.
Посеред старої зали
Сеї ночі і васали
І раби зійшлись;
Там були співці захожі;
Людські співи, гімни божі
Зараз полились.
В них співали про свободу,
Що Христос приніс народу,
Визволення всіх;
Скрізь піснями голосними
Так лунало, що за ними
Наче й вітер стих.
Роздались ті гімни хором
Над бароном нашим хворим,
Змученим вкінець;
Йому в ухо слова пісні,
Для нещасних благовісні,
Став шептать чернець.
Стару голову та сиву
До святого того співу
Мручий повернув
І заслухавсь мимовільно
Любих звуків так він пильно,
Що й про смерть забув.
Блискавиця з лютим громом
Як свіне-свіне над домом,
Над рядком ікон;
Затрусилось все навколо…
«Зглянься боже!» — схилив чоло
Зляканий барон.
І з журбою, край могили,
Темні очі його вздріли
Вічну правду там,
Де лжа всяка панувала,
Метушня гніздо звивала,
Кривда мала храм.
Всіх заман заласні пута,
Що з колиски була скута
День крізь день душа,
Враз огидли; хмурий розум
Подихнув на все морозом,
З тьми на світ руша.
Всіх, хто з панської сваволі
Не мав щастя, не мав долі,
В сльозах вік губив
Та спивав гірких мук чашу, —
Всіх барон від того часу
Вільними зробив.
На розп'ятті в тім поклявся
Та й зо світом розпрощався;
Зникла смутку тінь
На обличчі непорушнім,
А чернець звичаєм слушним
Проказав: «Амінь!»
У церковній огорожі
Поховали труп вельможі,
Що рабам дав жить;
Він зітлів; віки минули;
Давно всі вже позабули,
Хто в труні лежить.
Але його добре діло
Поміж людом живе ціло,
Ходить з роду в рід;
Все пишніш росте та зріє,
Ясніш зіроньки зоріє
Того вчинку плід!
|
