Доля (Грабовський, 1985)/Сльози Аракса
| ◀ Спис — велика, славна річ… | Доля Сльози Аракса (Патканян) пер.: Павло Грабовський |
Молитва ▶ |
|
Дивлюсь на тебе, мій Араксе:
Ти занімів, мов той мертвяк…
А перш бувало… Боже! Як се
З тобою здіялося, як?
Журба бере… Та щось не дуже
Похмура хвиля дочува:
О берег б'ється, гірко туже,
З нудьги в далечінь уплива.
Скажи ж мені, Араксе славний:
По кому сльози ллєш дрібні?
Про час згадавши стародавній,
Чи що, не радий ти весні?
Чого так гнівно поверх піниш,
Даремно очі туманиш,
Від нас до моря гоном линеш,
Мов там і краще, і ясніш?
Не каламуть води з натуги;
Куди хапаєшся втекти?
Нігде тобі не збутись туги,
Булого щастя не знайти!
Хай береги твої байдужі
Знов оживлять рясні садки,
Вдень розцвітають пишні ружі,
Вночі витьохкують пташки;
Нахилять верби думне чоло,
Розпустять віти молоді,
А вдарить спекою навколо —
Купають листячко в воді.
Забувши під сопілку лихо,
Вівчар веселої утне,
В обід напитись любо, тихо
Свої ягнята прижене».
Аракс погнав клубками піну,
Сердито став швирять вали,
Весь затрусився, вигнув спину,
Мов грім, слова його гули:
«Для чого, блазню, зняв ти мову,
Таку безглузду та дурну,
Замерлі тіні кличеш знову,
Мене зворушуєш зі сну?
Вдовиці чим себе втішати?
В нудьзі, сльозах чи до пуття
Їй убиратись в красні шати,
Як за призвільного життя?
Причепурюсь, — що з того буде?
Кого до лона пригорнуть?
Мої враги панують всюди,
Мої сини в полоні мруть!
Пройшли ті дні, як краєм вільним
Пишавсь я з радістю відсіль,
До моря плив шляхом повільним,
Не колотив прозорих хвиль.
Вони рівнесенько дзюріли
В них розсипалися зірки,
Світання одлиски леліли
Та задивлялися квітки.
Де ж наша слава предковічна,
Де воля з чарками тими,
Де та минувшина велична,
Міста, та замки, та храми?
Сам Арарат не забуває
Про долю рідної землі,
Мене з любов'ю напуває,
Як мати — дітоньки малі.
Але… Що нам струмці цілющі?
Не оживуть лани сухі,
Бо скрізь царюють турки злющі,
До стонів болісних глухі.
Моїх синів немає тута,
А скільки їх на чужині
У злиднях носить рабські пута,
Горить в пекельному огні!
Моїх синів враги прогнали,
Ярмом все чисто опрягли,
Невірні гнізда позвивали,
Де наші праотці жили!
Для кого ж я квітчатись буду,
Садами всію береги?
Не діждуться довіку-суду
Того побачити враги.
Поки сини мої в неволі,
Поки країни в їх нема,
Мене все мучитимуть болі:
Аракс завітів не лама!»
Замовк сердега з суму-горя,
Що гине мила сторона,
І знов подавсь собі до моря,
А в його думці — все вона!