Перейти до вмісту

Доля (1897)/В чистім полї на роздолї…

Матеріал з Вікіджерел
Доля
Павло Граб
«В чистім полї на роздолї…» (Єлизавета Броунінґ)
Львів: 1897

 В чистім полї на роздолї
 Молоде ягня стрибає;
 Скрізь лїтаючи по волї,
 Пташка весело сьпіває;
 Молоденька швидка сарна
 Утїкає в холодок;
 Запахуща квітка гарна
 Розцьвілась на весь садок…

Тілько ми дїтий мордуєм
В підземелї без пуття,
Муки-стогону не чуєм
Та збавляємо життя.
Тілько ми дїтий неволим,
Запрягаємо в ярмо,
Поки дукам з тїлом кволим
І душі не продамо!


 Плачуть дїтки бідолашні:
 „Ми не знаємо й доби;
 Ще мозолї учорашні
 Не зійшли, а знов роби!
 Инший раз не держуть ноги,
 Відпочинув би; так де?
 Напрацюєш ся до змоги,
 Що й гульня на ум не йде.
 Нас не тягнуть зелень, квіти,
 Не принажують луги,
 Хиба тілько, щоб спочити,
 У труну лягти з нудьги!


Змориш ся весь, аж повіки злипають ся,
 Трохи не падаєш з ніг;
Білими рожі червоні ввижають ся,
 Білими наче той снїг.
День під вагою мов клятий згинаєш ся,
 Важко, а треба нести;
Сьвіт ще не блимне, а ти підіймаєш ся, —
 Гайда — машину верти!

З грюком колеса закрутять ся,
 Ріже повітря, свистить;
В очах одразу помутить ся,
 Швидко й тебе завертить.
Мозок, і серце, і вікна, і стїни,
 Небо і стеля, і мухи, і все —
Разом закрутить ся (бігають тїни), —
 Мов його вихром несе!


З раннього ранку до пізньої ночи
 Пекло та грюк…
Прагнуть покою натружені очи,
 Слїпнуть від мук.
Перед машиною хочеть ся впасти,
 Крикнуть: „Спинись!“
Нї, нам судило ся тут і пропасти,
 Де нї піткнись!


Годїж, колеса, отак грюкотїти!
Плечі і спина — все тїло щемить.
Хай оддихнуть лиш знесилені дїти,
Збудуть ся пекла на мить!
Хай після труду зберуть ся до купи, —
Дїтям так любо в гуртї погулять;
Братні взаємини може сї трупи
Сьвіжим струмцем оживлять!

Годї знущатись над дїтьми невинними!
Хай промисловий наш рух
Їх поробив уже змалку машинами,
Людський понївечив дух:

Та не охопить узькими обсягами…
Сьвітло нового життя
Ярко засьвітить над тими нетягами,
Збудить нові почуття.

І зрозуміють усї до останнього,
Що не машини вони,

Знищуть основи життя безталанного,
Правдою стануть ся сни!

Задаремні всї благання:
Не дочувши нарікання,
Дальш колеса торохтять…
Що бездушні зрозуміють?
Люди людям кривду дїють,
Люди правди не хотять.
Замісць дїтям дати долю,
На природний шлях звести, —
Запакуєм у неволю,
Бо ми — вороги, кати
Тих створінь малих, безщасних,
Жертв безладдя повсякчасних,
Вікової слїпоти!