Доля (1897)/До стокроти

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
До стокроти.

Безщасна квітко польова!
В лиху годину зустріва
Тебе мій плуг і загинеш ти.
 Чи міг же я

Від леміша тебе спасти,
 Красо моя?

Не будуть жваві мотилї
Тепер, на ранїшній зорі,
В росї купаючись живій,
 Тебе хитать,
Коли злетять ся — день новий
 Гуртом витать.

Дощ над тобою поливав,
Північний вітер завивав;
Грозою хмара перейшла,
 Спинив ся грім, —
Ти потихеньку розцьвіла
 На диво всїм.


Від спек, від бур свої квітки
Укриють в затишку садки;
Деж сиротї знайти куток
 Посеред піль?
Хиба повіє холодок,
 Сховає шпиль.

З трави ти виткнулась на сьвіт;
Як снїг блищав твій нїжний цьвіт;
Всьміхалось сонечко тобі;
 Рости-б, так нї;
Мій плуг підтяв — ти мреш в журбі,
 Не жаль менї.


Отак і квітонька села:
Біди не знаючи, росла
Голубка-дївчина, як ось —
 На веснї лїт,
Де лихо нагле не взялось,
 Побило цьвіт.

Така-ж і доленька сьпівця:
Швиряють хвилї скрізь пловця,
Обвисне тьма, не видно зір;
 А він жене
Хиткий свій човен, поки вир
 Не заплисне.

Так добрий не втече від злих:
Працює з малечок малих,
Не скажеш, щоб „сякий-такий“,
 А сльози ллє…
Не тут для праведних покій,
 А в небі є !

Журюсь… А може вже черга
Давно й на мене пристига,
Життє — не счуєш ся й коли —
 Плуг відбере,
І все замовкне в царстві мли,
 На вік замре!