Перейти до вмісту

Доля (1897)/Прачка

Матеріал з Вікіджерел
Прачка.

Не складає рук бабуся,
Сорочки пере весь вік,
Хоч недавно їй минув ся
Сїмдесятий шостий рік.
Щоб добути скибку хлїба,
Не спочине, не здихне,
Мовчки бєть ся наче риба,
У ряди-годи здрімне.

Повінчалась вона з милим,
В щастї думала прожить
За своїм жіночим дїлом,
А припало — потужить.
Що дня просять їсти дїти;
Занедужав тай умер
Мужик кволий… Що робити
Удові самій тепер?

Працювати вдвоє стала,
Все заради немовлят;
Їх до труду навертала
Замісць злота і палат.
На далекі заробітки
Всїх синів повиряжа,
В люту зиму, в теплї лїтки, —
Сиротує — не зважа.


На льон, правши заробляла,
Та тонесенько в ночі
У починки переклала, —
Сувій виткали ткачі.
Знов бабуся не сидїла:
Дожидаючи кінця,
Все сорочку на смерть шила,
При мигтїнню каганця.

Дай же, Боже, так спокійно,
І менї в труну зійти,
А не плакать безнадїйно,
Та блукати без мети;

Знавши втїхи, знавши втрати, —
Горе й радість заодно, —
Не моргнувши споглядати
На могильне полотно.