Про вірного друзяку.
На сьвітї держались вони з будування;
То й нинї стояли поверх рештування;
Під ними Париж, як що дня, клекотїв,
А вітер північний все в коло крутив.
Були вони голі, хоч вік свій робили,
В лахміттї старчачім сердеги ходили;
Звялила, зіссала їх нужда тяжка;
Палати складали, самі-ж без кутка.
Дворець підіймав ся, зростав собі в гору;
Недовго-б до краю… А тут на сю пору
Піднявсь лютий вихор, ворушить усе,
До долу валяє, в повітрі несе.
Гуде, розкотив ся — все вниз загурчало…
Ратуйтесь, нещасні, — надїї щось мало;
За крокву схопились, висять на кінцї,
Як часом до щогли улипнуть пловцї.
А вихор скажений бушує все злїще,
Завиє, застогне, здрігнеть ся, засвище…
Хитаєть ся кроква… Чорнїє земля,
Та пащу прожерну на них роззявля.
Промовив тут один: „Що будем казати?
Доводить ся, брате, обом загибати:
Тріщить клята кроква… Як думаєш ти?
Комусь неминуче до Бога піти.“
Зітхнув на те другий: „Ой, жалко родини!“ —
„Бувай же здоровий!“ — Не ждавши й хвилини,
Відрік йому перший: „Я — сам, без ріднї…
Така мабуть доля судилась менї!“
І кинувсь на камінь з гори головою:
Пожертвував сьміло для других собою.
Нїхто не питав ся: хто згинув і як?
А був він друзяка з вірнїйших друзяк!
|
