Доля (1897)/Про вірного друзяку

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Доля (1897
Павло Граб
Про вірного друзяку (Іван Шерр), переклад — Павло Грабовський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Львів: 1897.
Про вірного друзяку.

На сьвітї держались вони з будування;
То й нинї стояли поверх рештування;

Під ними Париж, як що дня, клекотїв,
А вітер північний все в коло крутив.

Були вони голі, хоч вік свій робили,
В лахміттї старчачім сердеги ходили;
Звялила, зіссала їх нужда тяжка;
Палати складали, самі-ж без кутка.

Дворець підіймав ся, зростав собі в гору;
Недовго-б до краю… А тут на сю пору
Піднявсь лютий вихор, ворушить усе,
До долу валяє, в повітрі несе.

Гуде, розкотив ся — все вниз загурчало…
Ратуйтесь, нещасні, — надїї щось мало;
За крокву схопились, висять на кінцї,
Як часом до щогли улипнуть пловцї.

А вихор скажений бушує все злїще,
Завиє, застогне, здрігнеть ся, засвище…
Хитаєть ся кроква… Чорнїє земля,
Та пащу прожерну на них роззявля.


Промовив тут один: „Що будем казати?
Доводить ся, брате, обом загибати:
Тріщить клята кроква… Як думаєш ти?
Комусь неминуче до Бога піти.“

Зітхнув на те другий: „Ой, жалко родини!“ —
„Бувай же здоровий!“ — Не ждавши й хвилини,
Відрік йому перший: „Я — сам, без ріднї…
Така мабуть доля судилась менї!“


І кинувсь на камінь з гори головою:
Пожертвував сьміло для других собою.
Нїхто не питав ся: хто згинув і як?
А був він друзяка з вірнїйших друзяк!