Доля (1897)/Честь тому, хто в землю чорну…

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Доля (1897
Павло Граб
«Честь тому, хто в землю чорну…» (Фрейлїґрат), переклад — Павло Грабовський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Львів: 1897.
***

Честь тому, хто в землю чорну,
В спеку, в холод, піт свій ллє!
Честь тому, хто коло горну
Важким молотом кує!

Честь тому, хто під землею
Вік довбаєть ся в норі,
Щоб пробитись із сїмєю,
Щоб не пухнуть дїтворі!

Честь і шана всїм трудящим
В кузнї, шахтї чи з серпом;
Хай для нас життє їх кращим
Буде прикладом-зразком!

Не забудьмо також, доле,
І про того — честь йому! —
Хто облоги думки оре,
Іскри сьвітла кида в тьму!


Чи в книгарнї гне він спину
Та архівний пил глита,
Не даючи очам впину,
Чи в поезиї вита;

Чи за гроші виправляє
Нїсенїтницї чужі,
Чи на розум наставляє
Дїток — водить по межі;

Поки сивий волос гляне,
Горе зігне в три дуги,
Поки бачить перестане
З працювання та нудьги.

Передвчасно гаснуть сили;
Инший думав тільки жить,
А вже трапив до могили,
Непорушливо лежить.

Стоять буднї, прийдуть сьвята, —
Він хвилинки не згуля;
Просять їсти немовлята, —
Мов кайданник заробля.

Був один… Він все до неба
Свої зори обертав,
Але… хлїба всюди треба,
То далеко не злїтав.

Сьвітлі думи він лелїяв,
Поривання чарівні,

Але голод своє дїяв,
Спиняв мрії запальні.

Скільки він списав паперу,
Крив ся в закутку з пером,
Як другі весну веселу
Зустрічали за двором!

Соловейко над віконцем
Тьохка, жайворонок взвивсь;
Мир сьмієть ся, влитий сонцем…
Він нї на що не дививсь.

Затуливши очі й вуха,
Що дня тїлом гірше слаб
Віковічний наймит духа,
Невизвольний нужди раб.

А застогне серце хворе,
Щастя-долї забажа, —
Він хотїння враз поборе,
На замани не зважа.

Занедужав, злїг до ліжка,
Наробив ся — сил нема,
Хоч буяє думка знишка,
Душу в гору підійма.

Незабаром склав він руки,
Збув ся мук життя свого;
Нї хреста нї камінюки
Над могилою його.


Не зібрав трудовник спадку
Малим сиротам своїм,
А зоставив добру згадку, —
Тяжко в сьвітї битись їм.

Спогадаймо-ж, слїпа доле,
І про того — честь йому,
Хто облоги думки оре,
Іскри сьвітла кида в тьму!