Доля (1897)/Сльози Аракса

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сльози Аракса.

Дивлюсь на тебе, мій Араксе:
Ти занїмів, мов той мертвяк…
А перш бувало… Боже! Як се
З тобою здїяло ся, як?
 Журба бере… Та щось недуже
 Похмура хвиля дочува:
 О беріг бєть ся, гірко туже,
 З нудьги в далечінь уплива.
Скажи-ж менї, Араксе славний:
По кому сльози ллєш дрібні?
Про час згадавши стародавний,
Чи що, не радий ти веснї?
 Чого так гнївно поверх піниш,
 Даремно очи туманиш,
 Від нас до моря гоном линеш,
 Мов там і краще і яснїйш?
Не каламуть води з натуги ;
Куди хапаєш ся втекти?
Нїгде тобі не збутись туги,
Булого щастя не знайти!
 Хай береги твої байдужі
 Знов оживлять рясні садки,

 В день розцьвітають пишні ружі,
 В ночи витьохкують пташки;
Нахилять верби думне чоло,
Розпустять віти молоді,
А вдарить спекою навколо, —
Купають листячко в водї.
 Забувши під сопілку лихо,
 Вівчар веселої утне,
 В обід напитись любо, тихо
 Свої ягнята прижене.
Аракс погнав клубками піну,
Сердито став швирять вали,
Весь затрусив ся, вигнув спину,
Мов грім слова його гули:
 „Для чого, блазню, зняв ти мову
 Таку безглузду та дурну,
 Замерлі тїни кличеш знову,
 Мене зворушуєш зі сну?
Вдовицї чим себе втїшати?
В нудьзї, сльозах, чи до пуття
Їй убиратись в красні шати
Як за призвільного життя?
 Причепурюсь, — що з того буде?
 Кого до лона пригорнуть?
 Мої враги панують всюди
 Мої сини в полонї мруть!

Пройшли ті днї, як краєм вільним
Пишавсь я з радостю відсїль,
До моря плив шляхом повільним,
Не колотив прозорих хвиль.

 Вони рівнесенько дзюріли,
 В них розсипали ся зірки,
 Сьвітання одлиски лелїли
 Та задивляли ся квітки.
Деж наша слава предковічна,
Де воля з чарками тими,
Де та минувшина велична,
Міста, та замки, та храми?
 Сам Арарат не забуває
 Про долю рідної землї,
 Мене з любовю напуває,
 Як мати — дїтоньки малі.
Але… Що нам струмцї цїлющі?
Не оживуть лани сухі,
Бо скрізь царюють Турки злющі,
До стонів болїсних глухі.

 Моїх синів немає тута,
 А скільки їх на чужинї
 У злиднях носять рабські пута,
 Горить в пекельному огнї!
Моїх синів враги прогнали,
Ярмом все чисто опрягли,
Невірні гнїзда позвивали,
Де наші праотцї жили!
 Для кого-ж я квітчатись буду,
 Садами всїю береги?
 Не діждуть ся до віку-суду
 Того побачити враги.
Поки сини мої в неволї,
Поки країни в їх нема,

Мене все мучити-муть болї:
Аракс завітів не лама!“
 Замовк сердега з суму-горя,
 Що гине мила сторона,
 І знов подавсь собі до моря,
 А в його думцї — все вона!