Доля (1897)/Чого голота скіглить так?

Доля
Павло Граб
«Чого голота скіглить так?» (Роберт Соуті)

Львів: 1897

— Чого голота скіглить так? —
Спитав мене дукач.
— Глянь за ворота, що там, як, —
То сам — кажу — побач.

Білїв ся снїг. Мороз тріщав,
Хапав ся нам до вух.

Трусились ми: не захищав
Від холоду й кожух.

Дїдусь сивенький зустрівсь,
Весь гнеть ся в три біди.
— По що в таку добу поплївсь,
Питаю я: куди?

— По що? — Відрік дїдусь на те:
Бо в хатї не теплїйш;
От і бреду, чи не дасте
На вязку дров хоч гріш. —

Роззуте, голе та слабе
Тиняєть ся хлопя.
— Що з дому вигнало тебе? —
Звернувсь до його я.

— Недужий батечко вмира,
Нам гинуть припада,
Мене й послали геть з двора
По хлїб, — оповіда.

Під лїхтарем сидить блїдна,
Задубла до кісток,
Якась то женщина сумна,
З двойком малих дїток.

— Невже, спитав я тут її,
Тобі не милий сьвіт?
Пожалуй дїтоньки свої. —
Вона-ж менї в одвіт:

Мій чоловік за короля
Пішов десь воювать,
А ми… нас голод дошкуля,
Наш жереб — старцювать! —

Причепурившись найгарнїйш,
Красавиця пройшла,
Нам усьміхнулась, ще смачнїйш
Бровами повела.

— Чи то-ж, промовив я, така
Ганьба солодка річ,
Що на розпусту виклика
І в сю студену ніч?

Вона очицї потушля,
Схиляє враз чоло:
— „У мене в ротї, — одмовля, —
Ще й риски не було!“ —

Дукач мовчав та дивувавсь.
— Ходїм, кажу, чи що?
На запит твій сам люд озвавсь;
То знай же — як і що.