До ефективних суспільств/3/Політичне правління

by Богдан Гаврилишин

◀ Цінності

До ефективних суспільств. Розділ 3. Складові суспільного ладу Богдан Гаврилишин Політичне правління

Економічні системи ▶

Київ: 2009

ПОЛІТИЧНЕ ПРАВЛІННЯ

Друга основна компонента будь-якого суспільного ладу — тотальність його політичних інституцій і процедур, яку називатимемо політичним правлінням. Існує безліч способів класифікації і визначення характеру політичних режимів, що різняться аналітичною точністю і практичним застосуванням. Найпоширеніші політичні ярлики виявляють тенденцію до перетворення у велику мобілізуючу силу, проте вони мало сприяють істинному розумінню, оскільки люди приписують їм різні значення. Вони більше використовуються для створення або підтримання політичної напруженості, ніж як основа нової політичної структури. Мається на увазі словосполучення типу “демократія проти автократії”.

Визначення режиму як автократичного викликає негативний присмак. Воно мимоволі супроводжується такими поняттями, як “диктаторський”, “той, що пригнічує”, “деспотичний”, “несправедливий”, “узурпаторський”. Отже, жодний уряд не обере для себе таку назву.

На відміну від автократії, демократія як концепція, ідеал, бажана форма політичного правління стала у недавній історії надзвичайно привабливою, вона здобула майже загальне визнання в сучасному світі. Якщо це твердження викликає подив, то віднайдіть хоча б один сучасний політичний режим, який проголошує себе недемократичним або антидемократичним. Навіть ті режими, які уособлюють абсолютну владу, виправдовують її за допомогою демократичної термінології. Ті, хто скасовують демократичні інституції, тлумачать свої дії як тимчасові заходи, зумовлені особливими обставинами. Така велика привабливість, майже гіпнотична сила слова “демократія” свідчить, що вона торкається чутливих струн людей, які досягли певної стадії політичної свідомості й зрілості.

Однак поняття демократії охоплює різноманітні моделі політичного правління, що існували у минулому і мають місце сьогодні. Основні з них такі.

Пряма демократія. За цієї системи члени певної громади беруть безпосередню участь у розробленні політичних рішень, зокрема в ухваленні законів або розв'язанні питань щодо особливих дій. Виразне обґрунтування такого типу політичного правління знаходимо у Ж.-Ж. Руссо: “Жоден закон не є легітимним, доки він не виражає загальну волю і консенсус усієї спільноти. Жодна людина не може нести повну моральну відповідальність і тому справді бути громадянином, доки вона не бере участі в досягненні консенсусу, що її узаконено стримує”^[1].

Представницька демократія. Члени громади все ще залишаються основним джерелом влади і мають право на ухвалення рішень, але вони реалізують це право через своїх обраних представників. Виправдання такої системи швидше утилітарне, ніж моральне, оскільки виявляється надто важко зібрати усіх членів громади в одному місці для того, щоб забезпечити безпосередню участь їх у розробленні законів або ухваленні виконавчих рішень. Розв'язання цієї проблеми відбувається через систему виборних представників, які мають виступати у ролі делегатів своїх виборців і обстоювати їхні волю та інтереси.

Конституційна демократія. Влада здійснюється виборними представниками, але їхні повноваження щодо ухвалення і виконання законів обмежені конституцією, якою встановлено межі законів і повноважень, захищено права меншин та громадян. Потреба в конституції визнається повсюдно, хоча конституції були і все ще часом залишаються швидше замінником законності, ніж її основою.

Соціальна, або економічна, демократія. Загальновизнана головна мета полягає швидше у послабленні соціально-економічних суперечностей, ніж у гарантуванні рівних можливостей, рівності перед законом або особистих свобод. Інший провідний принцип — безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виробничому процесі.

Тоталітарна демократія. Це крайня форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на ідеї, що економічні умови життя людини — вирішальний фактор її політичного і соціального статусу. Необхідною передумовою політичної рівності визнається економічна рівність. Концентрація влади в руках диктатора, олігархії або однієї партії виправдовується необхідністю соціальних перетворень для забезпечення економічної рівності. У цьому випадку поняття “демократичний” використовується, аби показати, що влада здійснюється на благо народу, тож в ім'я народу.

Короткий огляд змісту демократії свідчить про труднощі застосування такого традиційного способу класифікації форм політичного правління. На наш погляд, таксономія (категоризація), що включає противагу (боротьба за владу), колегіальність (співпраця при владі) та унітарну владу, наочніше показує, як насправді здійснюється влада — право на управління й ухвалення рішень. Більшість країн обов'язково підпадають під одну з цих категорій. Далі дається характеристика названих трьох типів політичного правління.

Влада типу противаги
(боротьба за владу)

Форма політичного правління типу противаги ґрунтується на індивідуалістсько-конкуренційних цінностях та існує у країнах, де переважають такі цінності, а саме в англосаксонських, англомовних. За такої форми політичного правління існують правляча група та опозиція; влада звичайно ділиться на законодавчу, виконавчу і судову, а інституції, особливо в американському варіанті, побудовані так, щоб функціонувати як система контролю і рівноваги.

Такий тип правління виник в основному або як протидія унітарній владі, або як її розвиток. Можливо, корисно було б простежити шлях еволюції цього типу правління, перш ніж аналізувати його сутність. Типи правління унітарної влади різняться за ступенем концентрації влади (від абсолютної, якою наділяється одна особа, до значного її поділу з малими групами в суспільстві). Рим існував як олігархічна республіка, де вузькому колу людей належала дуже велика влада. Згодом вона стала автократичною імперією. У середньовічних феодальних суспільствах знаходимо зародки влади типу противаги. Деякі монархії, наприклад, Об'єднане Королівство, не були абсолютними, оскільки монархи не могли ухвалити рішення з такого питання, як податки, без згоди феодалів, церковної влади і привілейованих міст. Зібрання цих груп у досягненні згоди щодо нових податків та інших важливих рішень були попередниками сучасних парламентів. Монархії були обмежені у використанні влади не лише зазначеними факторами, а й потребою підтримувати законність своєї влади. У цієї влади могло б бути три джерела: Божа Воля, що дарувала монарху владу; так звана “спадкоємність”; а також підпорядкованість здійснення влади “закону землі”, системі вірувань і звичаїв, що розвивалися з плином часу в тлумаченні справедливого і несправедливого. Конституції виникли як спроба кодифікувати розуміння справедливого і несправедливого, визначити зміст “закону землі” і встановити обмеження на здійснення влади для захисту певних непорушних прав.

Незважаючи на те, що у XVI–XVII ст. утверджувався абсолютизм, знову відбулося повалення влади необмежених монархів в одних країнах шляхом революцій, в інших — внаслідок поступового розвитку. До влади прийшли парламенти. Так, в Об'єднаному Королівстві парламент спершу здобув право на ухвалення законів, вирішення фінансових питань, а згодом проголосив верховенство над виконавчою функцією уряду. Наступний поділ влади на законодавчу і виконавчу, обґрунтований у філософських працях Джона Локка (“Про громадський уряд”^[2]), поклав початок чіткому формуванню політичного правління типу противаги. Ідеї про поділ влади, включаючи судову як незалежну сферу, сформулював й поширював барон де Монтеск'є (“Дух законів”^[3]). Цей поділ залишається наріжним каменем англосаксонських моделей сучасного демократичного типу правління.

Концепція поділу базується на припущенні, що людина може помилятися і бути схильною до зла. Інституції слід створювати таким чином, щоб вони застерігали людей від помилок, які неодмінно є складовою людської сутності. Такий спосіб мислення забезпечує виправдання появи опозиції — іншого наріжного каменя розвитку інституцій політичного правління. Щоб гарантувати ухвалення парламентом справедливих законів і точне виконання їх урядом, опозиція мусить здійснювати владу стримування, противаги у законодавчому і виконавчому процесах (закликати уряд до порядку, вотум недовір'я тощо).

Люди самі створюють інституції, їхня форма впливає на поведінку людей. Отже, якби єдиною метою опозиції було запобігання зловживання владою тими, хто її здійснює, то цю функцію можна було б виконувати конструктивно і законно. Проте якщо обмежитися лише цією функцією, то з часом зменшилися б стимули до її виконання. Тож система створює умови для періодичних виборів. Вони мають надійне логічне обґрунтування:

• гарантують, що уряд (законодавча і виконавча влада) залишається виразником волі більшості;
• заохочують сумлінне виконання функцій тими, хто при владі, обіцяючи максимальну винагороду у вигляді наступного переобрання;
• запобігають зловживанням владою, що можуть виникати в разі надто тривалого її використання, а отже, карають непереобранням (майже щодня американським і англійським школярам нагадують вислів лорда Ектона: “Влада розбещує, абсолютна ж влада розбещує абсолютно”^[4];
• підтримують стимули для опозиції перспективою приходу до влади.

Саме цей останній пункт, що здається життєздатним, на практиці може зумовлювати викривлення і навіть певне “виродження” системи. Система могла б функціонувати задовільно доти, доки головною метою опозиції було б запобігання зловживанню владою. Коли ж основним мотивом (цілком природно) стає прагнення до влади, відповідно поведінка набирає своєрідного характеру; метою опозиції стає протидія. Це веде до спроб послабити тих, хто при владі, до загострення суперечностей, поширення конфліктів, поляризації суспільних сил, посилення чвар і, отже, до перетворення потенційно корисної суспільної енергії на зайве політичне напруження. Цей процес справедливо можна назвати соціально-політичною ентропією. У кінцевому підсумку він стає інституціоналізованим, законним і навіть доброчесною руйнацією влади (тобто здатністю до дії, до вдосконалення).

Заслуговують на увагу очевидні процеси: аби бути обраним, слід апелювати до виборців. Найлегший шлях досягнення мети — критика можновладців за неефективність їхньої діяльності, неспроможність, безчесність, корупцію і порочність, а з іншого боку — обіцянки “задовольнити” те, чого бажають і “гідні” виборці, за допомогою кращих програм, більшої порядності, ефективнішої організації, кращого управління. Спосіб створення тиску полягає в тому, щоб перебільшувати, прикрашати, збурювати пристрасті й сподівання населення. Система перетворюється на політичну біржу, де влада може перейти до тих, хто пропонує найвищу ціну. Коли опозиція приходить до влади, ролі змінюються, а процес триває. Задовольнити сподівання значно важче, ніж їх породити. В результаті виникають розчарування, зростає тиск на тих, хто при владі, і т. д. Щоб залишитися при владі, слід підтримувати популярність серед виборців. Подальші дії мотивуються більше бажанням виграти наступні вибори, ніж максимальним суспільним благом. Скорочується відтинок часу на прийняття політичних рішень. Недооцінюються наслідки на далеку перспективу, меншого застосування знаходять раціональні заходи, і в результаті основні проблеми можуть залишатися нерозв'язаними. У зв'язку з цим дуже красномовною є нинішня нездатність справитися з інфляцією у суспільствах, де популярність — необхідна умова перебування при владі.

Періодичні вибори покликані також діяти як протиотрута щодо “корупції влади”, різновид політичних циклів очищення, спосіб дезінфекції системи. Проте це викликає переривчастість, час від часу зміни політичного курсу, а як наслідок — зайві витрати енергії і уповільнення суспільного прогресу.

Формі політичного правління типу противаги притаманні й інші риси, які є сумнівними. В окремих випадках правило більшості означає, що можна досить чисельну меншість ошукати і за законом нав'язати їй свою волю. Такі меншості можуть відчувати втрату опори в суспільстві, відчуження від нього, що може викликати відповідну руйнівну поведінку, зокрема масові страйки або навіть насильство. З іншого боку, закони та інституції, покликані забезпечувати надійний захист меншостей, можуть надати добре організованим, згуртованим меншостям непропорційно великі важелі впливу на перебіг законодавчих або виконавчих процесів. Отже, все більшого відчуження можуть зазнавати навіть численніші групи населення, але не такі організовані, не такі багаті або не здатні так голосно про себе заявити.

Існують значно важливіші причини глибокого переосмислення системи. Низка специфічних факторів сприяла формуванню політичних інституцій в Об'єднаному Королівстві й Сполучених Штатах. По-перше, релігійні відмінності. Щоб вони не вилились у релігійні війни, які вирували у континентальній Європі, слід було знайти способи примирення суперечностей, усунення перешкод і досягнення рівноваги.

Відсутність реальної зовнішньої загрози для Великобританії і Сполучених Штатів уможливила спрямування більших зусиль на з'ясування внутрішніх питань. Водночас домагання розширити імперію в Об'єднаному Королівстві та освоїти багатий континент у Сполучених Штатах забезпечувало достатню мобілізуючу силу і згуртованість у подоланні певної напруженості, викликаної внутрішньою боротьбою за владу. Обидві країни могли дозволити собі таку розкіш, як політичні ігри, завдяки зростанню їхнього багатства.

Останнім часом названі умови докорінно змінились. У цих країнах несуттєвими стали релігійні відмінності; нині більшого значення набувають етнічні, расові та соціальні відмінності, що потребують різних способів розв'язання можливих конфліктів. Зникла Британська імперія так само, як щезли незайняті багаті простори у Сполучених Штатах. Процвітання й ефективне функціонування країн потребувало консолідації суспільства; однак біржа політичних обіцянок утруднювала цей процес. Вивчення громадської думки Інститутом Геллапа свідчить про те, що стриманість і самодисципліна, породжені дефіцитом та зовнішніми обмеженнями діяльності, не є природним побічним продуктом правління.

Колегіальна влада
(співпраця при владі)

Існують два характерних варіанти колегіальної форми політичного правління, за яких інституції і процеси ухвалення рішень докорінно різняться, хоча вони мають однакові кінцеві результати. Обидва забезпечують високий ступінь згоди у відповідних суспільствах за відсутності гострих чвар або конфліктів і дисциплінованої прихильності до політичних курсів і рішень та досить ефективної їх реалізації.

Взірцем першого варіанту може бути Швейцарія. Цей тип правління співіснує з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, оскільки наявні формальний поділ влади у вигляді постійних коаліцій на всіх рівнях політичного правління і водночас пряма демократія, що передбачає широку участь населення в ухваленні конкретних рішень, знову ж таки на різних рівнях політичної організації від федерального через кантональний до рівня громади (комуни. — Ред.).

Швейцарський тип прямої демократії має історичні корені. Форма прямої демократії існувала в окремих первісних суспільствах, де члени спільноти брали безпосередню участь в ухваленні рішень. Таке практикувалося лише у відносно малих спільнотах. Подібна система в значно складнішому вигляді застосовувалась і розвивалася у грецьких містах-державах типу Афін. Незважаючи на те, що ця система була досконалішою за методами та інституційними формами, вона у деяких аспектах демонструвала відступ від ранніх форм прямої демократії, оскільки право на участь у ній поширювалося лише на громадян, раби виключались. І знову-таки до цього процесу залучалася відносно мала кількість населення, система передбачала рабовласницький тип економіки, щоб дозволити громадянам у вільний час брати участь в громадській діяльності. Повністю зазнали невдачі спроби поширити систему за межі окремого міста-держави і створити більшу політичну сутність, подібну до сучасних націй-держав, застосувавши концепцію конфедерації. Такі невдачі пояснювалися кількома причинами. Означені спільноти за природою свого політичного досвіду не могли бути достатньо сумісними. Дехто припускає, що пряма демократія може функціонувати лише у відносно малих спільнотах. Однак сучасний досвід Швейцарії свідчить, що вона здатна функціонувати й у більших утвореннях типу нації-держави.

Той факт, що Швейцарська конфедерація створювалася поступово протягом тривалого часу за умови, що нові території, нині кантони, приєднувалися до неї здебільшого на добровільних засадах, зумовив розвиток інституцій офіційно колегіальної влади у вигляді постійних коаліцій різних партій. Оскільки нові території мали істотні регіональні або мовні відмінності, вони могли б приєднуватися до конфедерації лише за гарантії збереження певних їхніх особливостей. Все це передбачало, що нові території мали б значну автономію і впливали б на управління конфедерацією в цілому.

Окремі принципи швейцарської демократії та її інституційні особливості розглянуто у розділі, присвяченому Західній Європі. Можливо, корисно було б вказати на наріжні камені теорії, що лежить в основі колегіальної влади. Згідно з цією теорією, інтереси індивідуумів можуть найбільшою мірою задовольнятися в разі, коли вони мають найбільшу можливість безпосередньо впливати на політичні рішення. Водночас чим більше індивідуум впливатиме на рішення, тим більшу відповідальність він відчуватиме перед суспільством. Отже, відповідальність за поведінку кожного індивідуума щодо системи залежить в першу чергу від здатності впливати на неї. З цього випливає, що розпорошення і децентралізація влади не послаблюють здатність суспільства до дій, звершень, мобілізації сил, а, навпаки, породжують більші обов'язки громадян перед суспільством, а тим самим суспільну мобілізуючу здатність.

Інший тип правління, якому більше підходить назва консенсуальний, ніж колегіальна влада, функціонує не тому, що створено відповідні політичні інституції, а тому, що система групово-кооперативних цінностей, яка лежить в його основі, формує загальну схильність населення до уникнення конфліктів і пошуку згоди. Японія — взірець цієї форми правління із широким застосуванням консультацій і досягненням згоди, що є головною рисою процесу ухвалення рішень.

До Другої світової війни в Японії існувала унітарна система влади. Видозмінювались її форми від абсолютної монархії через олігархію до конституційної монархії. У період золотої ізоляції (1602–1867) провідну роль відігравали шогуни, проте вони ділили владу із землевласниками (даймійо). З часом там встановилася конституційна монархія, що в дійсності була олігархією, за якої влада поділялася між монархом і малочисельною воєнною та промисловою елітою. Після Другої світової війни американці запропонували і розробили нову політичну систему, яку японці з готовністю сприйняли. Для неї були характерними основні риси конституційної монархії, коли роль імператора чисто символічна, існує парламентарна демократія за наявності кількох політичних партій. Партія, що одержує більшість голосів на виборах, формує уряд. Отже, в принципі діє правило більшості при існуванні опозиційних партій, іншими словами — це класична структура політичних інституцій влади типу противаги.

Проте у цій офіційній політичній структурі переважає досягнення згоди; як домінуючий процес ухвалення політичних рішень. Він поширюється на всі сфери життя Японії. Поведінку японців здебільшого все ще визначають групово-кооперативні цінності. Процесу пошуку консенсусу сприяють певні почуття, що існують у традиціях. По-перше, особливе значення надається збереженню репутації, існує страх втратити її. Цим зумовлюється уникнення прямого протиборства ідей, поглядів, альтернатив. На різних рівнях суспільства проводяться тривалі дискусії з метою досягнення спільного бачення проблеми або ситуації, віднайдення рішення як побічного результату такого бачення, на відміну від різкого переходу до альтернативних конкуруючих пропозицій. По-друге, бажання індивідуумів підпорядкувати себе вищим цілям, їхні погляди, пропозиції і дії можуть викликати довіру, оскільки спричинені, принаймні частково, міркуваннями блага робочої групи, компанії або країни.

Про ефективність цієї системи свідчать швидка повоєнна відбудова, три десятиліття небаченого економічного зростання та успішне подолання наслідків такого потрясіння, яким була нафтова криза. У виборах суперниками виступають різні кандидати, відбуваються справжні парламентські дебати, нерідко трапляються політичні маніфестації, проте сила культурних традицій і цінностей така, що переважує сили, які сіють розбрат, і підтримує високий ступінь згоди та обов'язку на всіх рівнях японського суспільства.

Система політичного правління деяких країн, наприклад, Німеччини, посідає місце між двома типами, розглянутими раніше. Між політичними партіями точиться відкрита і безпосередня боротьба за владу. Коли жодна партія не може досягти простої більшості, формується частково коаліційний уряд.

У процесах ухвалення рішень не вдаються до прямої демократії. Крім того, системі колегіальної влади притаманні певні властивості, зумовлені швидше інтеграцією різних верств населення, зокрема робітництва, з політичною системою, раціональним ступенем децентралізації влади на користь складових частин федерації (земель), поділом влади на рівні підприємств, у цілому переважно “партнерством”, ніж антагоністичними стосунками між різними суспільними класами. Протягом кількох останніх десятиліть Швейцарія, Японія та Німеччина були країнами, що функціонували найефективніше. Інші країни, зокрема з демократією англосаксонського типу, зіткнулися з труднощами у запозиченні й засвоєнні корисних уроків з досвіду системи правлінь цих трьох країн.

Істинний характер політичних інституцій Швейцарії або недостатньо відомий, або не враховується як специфічна ситуація, як приклад малої країни з надзвичайно досвідченим народом. Проте географічне розташування цієї системи правління саме в Швейцарії далеко не випадковість. Ця система, створена з урахуванням окремих положень американської конституції, в подальшому випробовувалася, модифікувалась і старанно зберігалась. Для швейцарців влада означає швидше відповідальність, ніж привілеї, і це захищало їх від руйнівних наслідків концентрованої влади.

Японія як велика держава залишається дещо загадковою і частіше викликає острах, ніж захоплення. Надзвичайна однорідність цінностей багатьма сприймається як унікальна, аби служити зразком для інших; проте якщо врахувати природні умови, за яких сформувалися такі цінності, то ця суспільна модель подає повчальний приклад на майбутнє.

Німеччину, безперечного економічного лідера в Європі, все ще пам'ятають за її руйнівні дії в минулому. Вони стали можливими внаслідок схильності німців до дисципліни і добровільного підпорядкування, а відтак великої мобілізуючої здатності, яку можна спрямувати у хибному напрямку. Проте нині країна ефективно функціонує не лише в економічній, а й у політичній сфері. Цей особливий суспільний досвід міг би стати корисною наукою для інших.

Унітарна влада

Унітарна влада, характерна для широкого кола політичних укладів минулого і сьогодення, відома під назвами абсолютна, автократія, деспотія, диктатура (ліва чи права, воєнна чи пролетаріату); інші назви обіймають однопартійну систему, неконституційні монархії, революційні уряди, верхівку племені. У сучасному світі більшість згаданих характеристик має і додаткове негативне забарвлення. Сучасні уряди, навіть з відвертими рисами унітарної влади, приписують собі різні назви, використовуючи переважно термін “демократичний”. Незважаючи на те, що існують різні підходи до виправдання концентрації влади, сам факт концентрації є одним зі спільних знаменників усіх названих варіантів.

Інший спільний знаменник — відсутність легальної опозиції, або противаги, і тому широким народним масам дуже важко відібрати владу у тих, хто нею володіє, і передати її іншим. У минулому такі зміни влади могли б здійснюватися лише насильницькими методами, як-то революція, палацова або народна, чи державний переворот. Часто таким подіям сприяли поразка у війні, інші біди, критичні ситуації.

Як же виникло правління типу унітарної влади і чому воно досі існує? Будь-яка організація потребує порядку, системи правил, яких мають дотримуватись її члени. Першопричина такого порядку і правила, що з нього випливають, пов'язані безпосередньо з уявленнями про людину та її походження. Зважаючи на те, що людина — творіння Волі Божої або результат еволюції, керованої законами природи, можна дійти висновку: основна визначальна влада перебуває поза і над людиною. Отже, цілком природним є усвідомлення, що має бути вершина в будь-якій суспільній організації і хтось на вершині піраміди влади. Це може бути абсолютний монарх, який успадковує владу від творця, глава “істинної” церкви, якому Творець відкрив істину, або це може бути “найприйнятніший”, який витримав боротьбу з іншими, нав'язавши право сили, як це роблять справжні тирани. Якщо згідно з пануючими уявленнями людина навіть має право на волевиявлення, унітарна структура влади може утвердитись як вияв волі народу. Це може статися тоді, коли виникає гостре загальне усвідомлення потреби у різкій зміні суспільного і, головним чином, економічного ладу, так само, як переконання, що подібне суспільне перетворення неможливе без сильної руки, не стримуваної ніяким послабленням влади або неправомірними обмеженнями.

Якщо унітарна влада і має притягальну силу, то тільки тому, що в неї є окремі привабливі риси. Вона дозволяє сформувати спільну мету і досягати її. Пріоритет може надаватися державним, колективним або громадським потребам над індивідуальними. Унітарна влада сприяє директивному плануванню й нібито раціональному розподілу ресурсів. Вона дозволяє ухвалювати швидкі рішення і так само швидко їх виконувати. Як правило, це ефективна система для ведення війни чи подолання труднощів у критичних ситуаціях.

Цій системі правління притаманні деякі очевидні недоліки. Вона як у минулому, так і тепер породжує шалений опір. Спостерігається тенденція до усунення будь-якої опозиції централізованій владі, заборони поглядів, що виникли за межами структури влади. Це веде до суспільного обману з подальшою небезпекою ігнорування реалій і руху по дотичних. Гальмується еволюційний розвиток, оскільки немає достатньої конкуренції ідей, аналізу витрат і прибутків від різних варіантів, а також прагматичне пристосування до нових реалій. Така система дозволяє тим, хто при владі, стати на шлях свавілля, служіння власним егоїстичним цілям, корупції. Втім, найбільшою трудністю є необхідність нав'язування людям волі вождя, партії або так званої волі народу. Цим зумовлюється потреба створення бюрократичного апарату нагляду, контролю і, як правило, примусу, що може стримувати ініціативу, послаблювати мотивацію і викликати прихований або відкритий опір.

Отже, можна сформулювати фундаментальне положення: ефективність управління або влади меншою мірою визначається їхньою внутрішньою природою, ніж тим, наскільки добровільно вони сприймаються тими, на кого поширюються, тобто:

Ефективність влади = ƒ(прийнятність влади).

Таким чином, концентрована влада — форма правління унітарної влади — може бути ефективною за таких умов:

• спільнота позбавлена досвіду життя в інших системах або глибокого розуміння цих систем;
• народ визнає владу однієї особи або олігархії з релігійних, моральних, прагматичних причин;
• існування групи багатих і маси бідних;
• наявність групи освічених і маси неписьменних;
• існування групи рішучих і маси байдужих, інертних;
• наявність групи амбітних і маси конформістів;
• панування досить однорідних культур, у яких переважна більшість поділяє цінності і прагнення;
• усвідомлення зовнішньої загрози і надзвичайних ситуацій;
• обіцяне краще майбутнє здатне переважити жертви (в основному індивідуальні свободи), яких потребує унітарний тип правління.

Тип правління унітарної влади демонструватиме неефективність за таких умов:

• вища влада не вважається недоторканною;
• існування переважно внутрішньої взаємозалежності, а не залежності бідних від багатих;

• освіченість мас;
• політична свідомість і пробудження мас;
• прагнення більшості до самоутвердження;
• неоднорідність, плюралістичність країн;
• відсутність близької зовнішньої загрози для суспільства.

Наведений аналіз абстрагується від морального обґрунтування типу правління унітарної влади (тобто чи пристосовується система до істинної природи, прагнень і призначення людини), але не відкидає його. Отже, можливо, слід було б далі вивчати питання в прагматичному, утилітарному аспекті, тобто: Що таке ефективність політичного правління? Ефективним можна вважати правління, здатне зберігати й увічнювати себе, сприяти технологічному та економічному прогресові, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення. Ефективність системи політичної влади можна розглядати з позицій балансу сил. Яка суспільна енергія потрібна, щоб обстоювати інституції політичного правління? Яке співвідношення здобутків / витрат? Це співвідношення, як зазначалося раніше, в свою чергу залежить від готовності більшості населення визнавати законність унітарних принципів влади, пристосовуватися до бажаної поведінки. Чим більше зусиль потрібно, щоб забезпечити прийнятність системи, прихильність до неї, тим більший слід мати бюрократичний апарат, тим більше енергії слід вилучити з економічної або суспільно корисної діяльності на підтримання власне системи влади. Зайві витрати такої енергії можуть породити порочне коло: чим більше насильства, тим більше невдоволення та опір у різних формах, чим більша загроза можновладцям, тим більші зусилля з їхнього боку потрібні, щоб утриматися при владі. Чи можна розірвати це коло, не вдаючись до насильницьких дій, до революцій, що так дорого обходяться людям і такі непередбачувані у своїх кінцевих результатах?

---

1. Rousseau J.-J. Du Contrat Social, first written in 1762. French & European Publications, New York, 1971.
2. Locke J. Of Civil Governement 2nd Essay, first written in 1690. South Bend, Indiana, Regnery-Gateway, 1960.
3. Baron de Montesquieu. The Spirit of the Laws, first written in 1735–40. Berkeley, University of California Press, California, 1978.
4. Lord Acton. Letter to Bishop Mandell Creighton, 5 April 1887.