До ефективних суспільств/3/Цінності

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ЦІННОСТІ

Оскільки нас цікавить ефективність суспільств, то особливий інтерес викликають цінності / переконання, що впливають на стосунки між індивідами або групами, на взаємини в суспільстві як такому. Отже, найпродуктивніший спосіб класифікації цінностей пов'язаний зі ступенем значущості, що приписується самому собі, іншим особам або громаді в цілому, а саме: індивідуалістсько-конкуренційні, групово-кооперативні та егалітарно-колективістські.

В окремих країнах основні цінності зрозумілі й широко підтримуються; в інших — вони плюралістичні за характером. Проте у більшості націй-держав застосовується або принаймні проголошується система переконань, що панує в суспільстві.

Індивідуалістсько-конкуренційні

Індивідуалістсько-конкуренційні цінності можуть брати початок від релігійних вірувань, певного суспільного досвіду та багатого матеріального середовища, що склалось історично. Увічненню цих цінностей сприяла відсутність безпосередньої спільної зовнішньої загрози. Далі коротко аналізується розвиток цієї системи цінностей.

Згідно з деякими релігіями (наприклад, християнством), людина створена за образом Бога, вища за всі істоти, наперед визначена для панування над ними. Кожний індивід має право зосереджуватися на власній персоні як для задоволення своїх життєвих потреб і прагнень, так і для пошуку спасіння душі. Отже, основна мета існування людини полягає у реалізації самої себе й забезпеченні собі загробного життя, а також у тому, що цього можна досягти лише особистими зусиллями і заслугами. Для задоволення життєвих потреб і прагнень людина мусить докладати багато зусиль. Щоб забезпечити собі загробне життя, вона має боротися зі спокусами, уникати зла і творити добро. В обох випадках людина повинна докладати зусиль, водночас у неї є свобода вибору, наскільки наполегливою в цьому бути. Таким чином, відповідно повинні по-різному винагороджуватися зусилля. На терезах винагород і покарань — святість і / або чистота на противагу прокляттю, а у світському житті — достаток і благополуччя на противагу неталану, злидням і нещастю. Диференціювання винагород за зусилля зумовлює і виправдовує боротьбу за винагороди. Для кожної людини мірилом успіху будь-якої справи є успіх інших; стосовно інших людей успіх досягається шляхом конкуренції. Одні виграють, а інші програють.

До тих, хто програв, слід ставитися зі співчуттям; треба виявляти великодушність до тих, хто меншою мірою удачливий, честолюбний, енергійний, не досяг у житті великого, проте кожен повинен надалі не шкодувати сил для досконалого виконання своєї справи і вирізнятися серед інших. Суспільне благо — побічний продукт прагнень індивідуума до самореалізації. Слід так побудувати суспільство, щоб воно сприяло устремлінням індивідуума, служило його інтересам і, таким чином, було їм підпорядковане.

У такому тлумаченні можливі перекручення Божої Волі, але, зрештою, воно відповідало інстинктивним схильностям людини. Подальше підсилення і виправдання цього погляду відбулося, коли людина опинилась у багатому і благодатному середовищі, прикладом може бути молода американська нація 1776 року. Наявність незайнятого простору давала можливість кожній людині вільно пересуватися, не ущемляючи інших; величезні масиви цілинних земель освоювались і перетворювалися на приватну власність шляхом індивідуальних зусиль без необхідності позбавляти такої можливості інших. Кожен мав іти самобутнім шляхом, розраховувати на власні сили і можливості. Територіально віддалені органи влади не мали можливості надати належної допомоги, вони не могли ні давати багато вказівок, ні забагато обмежувати чиїсь дії. Виникала потреба у взаємній допомозі, проте іноді були й сутички, зумовлені зіткненням інтересів або спробами обмежити поселенців. Описана ситуація формувала і плекала такі риси поведінки, як сильний індивідуалізм, упевненість у собі, прагматизм, мобільність, нонконформізм, честолюбство, прагнення до успіху, наполегливість і конкурентоспроможність.

Існував також інший фактор, що сприяв розвитку індивідуалістської системи цінностей. Суть його полягала у стихійному відборі людей, схильних до індивідуалізму ще до прибуття у США. Дехто привіз із Британії успадковане прагнення до індивідуальних свобод і самоствердження, яким сприяла відсутність зовнішньої загрози безпеці держави. Більшість становили люди, які фактично тікали від феодальних суспільств, в яких вони зазнавали економічної експлуатації, релігійної дискримінації або політичних обмежень. Вони задихались у нестерпних умовах старого суспільного ладу. Отже, вони були схильні до індивідуалістських переконань і поведінки, готові рішуче обстоювати переваги своїх поглядів.

У багатому природному середовищі індивідуальний успіх мав тенденцію також бути здебільшого вигідним для нової громади в цілому. Навіть коли на зміну початковій стадії прийшов тріумф технологій, винахід однієї людини не лише забезпечував її благополуччя, а й примножував можливості багатьох. У XVIII і XIX ст. вплив панівної релігії, стихійний відбір людей, здатних до самоутвердження, і багате природне середовище приводили до спільного результату і підсилювали одне одного, формуючи і концентруючи до крайнощів систему індивідуалістських цінностей.

Чи все ще залишаються чинними ці вирішальні фактори цінностей? Інтерпретація панівної протестантсько-фундаменталістської релігії у Сполучених Штатах може стати винятком, який, можливо, дещо відрізняється від волі Творця. Релігія могла зосередитися переважно на людині як індивідуумі, ніж як на частині людства. Отже, це є предметом розгляду. Спогади про утиски з боку суспільного ладу, з якого прибули іммігранти, інколи перекручувались, а з часом зникли. За життя двох поколінь баланс природного середовища змістився від надзвичайно великої кількості багатства до зменшення окремих ресурсів, від необмежених вільних просторів до перенаселення міст і перевантажених автострад, від героїчних мандрівок, що вимагали надмірних особистих зусиль, винахідливості й часом застосування сили, до перельотів на реактивних літаках, які потребують лише годин. Все це стало можливим завдяки організованим спільним діям багатьох тисяч людей. Суспільство пройшло шлях від “закону прерій”, що тримався на дулові револьвера, до численних законів, що приймаються щорічно різними законодавчими органами, які, зібрані воєдино, утворили б стіс паперів висотою у кілька футів. Відбувся дуже швидкий перехід від “ковбойського” світу до сприйняття “землі як космічного корабля”.

Враховуючи певне зменшення впливу панівної релігії і деякі її нові інтерпретації, стирання у пам'яті спогадів про епоху освоєння прерій, “скорочення” природного середовища та обмеження, пов'язані з взаємозалежністю світу, чи можуть надалі виключно індивідуалістсько-конкуренційні цінності бути путівником до ефективної, функціональної поведінки індивідуумів і для створення інституцій, які, у свою чергу, увічнили б таку поведінку?

Групово-кооперативні

Основні принципи цієї системи цінностей ґрунтуються на тому, що людина — лише частинка, але невід'ємна частинка, світобудови. Вона має бути у гармонії з природою і особливо з іншими людьми. Людина наділена унікальними рисами, проте це не означає, що для неї наперед визначена і передбачена роль володаря над усім сущим. Оскільки людина — це просто складова частина людства і суспільства, то сенс її існування і призначення корениться у суспільстві, її зв'язки з суспільством різноманітні: безпосередньо сім'я, розширена родина, що об'єднує тих, хто жив у минулому і хто з'явиться у майбутньому; робоча бригада, товариство, широка громада, нація. Надійне функціонування цих різноманітних структур пріоритетне над потребами і прагненнями індивідуума.

Кожний індивідуум відіграє особливу роль, що швидше органічно вплетена у тканину суспільства, аніж перебуває поза нею або в опозиції до неї. Отже, кожен мусить знайти своє місце у структурі суспільства, щоб вона могла надійно функціонувати. Людина повинна жити відповідно до своїх громадських обов'язків. Їй слід добровільно підпорядковуватися груповим або суспільним цілям, що перебувають у певній ієрархії, тобто нація, товариство, робоча бригада, сім'я — хоча і не обов'язково у такому порядку.

Достоїнства людини визначаються переважно її бажанням і здатністю жити так, аби відповідати сподіванням, а не демонструвати свої переваги над іншими. Отже, доброчесність полягає скоріше у сприйманні себе, ніж у самореалізації, більше у пристосуванні до сподівань, ніж у індивідуалістському самоутвердженні й диференціації.

Із урахуванням цих поглядів сформована поведінка стає більш групово-, ніж індивідуально-орієнтованою, схильною більше до співпраці, ніж до конкуренції, стосунки між індивідуумами базуються швидше на взаємних зобов'язаннях і прихильності, ніж на перевагах і договірних угодах.

Коріння цих цінностей може сягати релігійних та містичних інтерпретацій походження, природи і долі людини. Далі такі цінності формувалися під впливом досвіду людини, набутого в роботі у специфічних, важких, суворих умовах, а в деяких випадках — із зовнішнім ворожим політичним світом. Серед країн з переважно групово-кооперативними цінностями, в Японії їх походження може бути найзрозумілішим. Для порівняння зі Сполученими Штатами знову можемо повернутися до 1776 року, але на цей раз до Японії. Основна політеїстична релігія — синтоїзм — надавала перевагу розглянутій інтерпретації місця індивідуума у Всесвіті й суспільстві. Тому, хто дотримується віри у многобожжя, значно легше сприйняти ідею про те, що людина — лише частинка творіння, а не унікальне явище, більше частинка суспільства, ніж певна індивідуальна одиниця. Фізичне середовище підсилило мудрість і практичне значення такого тлумачення, породивши довіру до нього. Уже тоді японські острови, що були порівняно малі, мали велику кількість населення. Переважну частину території займали гори, які мало що могли дати людям. Обмежений простір країни не давав свободи маневру без застосування сили або витіснення інших. Не залишалося жодних спільних надбань, до яких можна було б докласти індивідуальних зусиль і які можна було б перетворити у приватну власність. Не вистачало родючих земель. Найприйнятнішим шляхом для виживання залишалося вирощування рису. Це заняття потребувало терасування та іригації. Якщо перше можна було здійснити спільними зусиллями, то друге без них просто неможливе — навіть після спорудження зрошувальних каналів воду слід було дозувати.

Існуючий суспільний лад поміщиків (дайме), воїнів (самураї), селян і торговців з чітко визначеними функціями, взаємозалежністю і глибокою віддаленістю був одночасно відображенням групово-кооперативних уявлень і частково їхнім джерелом. Те, що Японія на той час більш ніж півтора століття існувала майже у повній ізоляції від решти світу, зумовило однорідність культури, отже, і цінностей, сприяло укоріненню їх і підтримці переважною більшістю суспільства.

Може викликати здивування, що цінності, розвиваючись за таких особливих обставин, пережили модернізацію (яка почалась у 1868 році — реставрація Мейдзі), економічну та імперіалістичну експансію у період між двома світовими війнами, нищівну поразку у другій світовій війні і навіть наступне надзвичайне економічне піднесення, завоювання світових ринків і прилучення до клубу економічних гігантів. Панівні групово-кооперативні цінності рясно проявляються на різних рівнях сучасного японського суспільства. Завдяки цьому може існувати “Джапан Інкорпорейтед” (Об'єднана Японія). Відповідно до нього функціонує “економічний струнний квартет” (MITI, банки, торгові фірми, концерни). Цим пояснюється відродження офіційно розпущених дзайбацу (конгломерати японського типу). Групово-кооперативні цінності — основа типу управління “знизу вверх” за наявності зайнятості впродовж усього трудового життя, сеньйоріальної системи, групової відповідальності як основи стосунків між людьми. Усе це — реалії; вони визначають поведінку людей, сприяють їхнім новітнім досягненням.

Японці не відкидали індивідуальні амбіції, мотиви, схильності й пристрасні бажання. Вони лише намагаються “приручити” ці почуття і реалізувати їх через надання кожному можливості відіграти належну роль у структурі суспільства. Існує чимало доказів наявності саме таких підходів. Наприклад, між фірмами Японії спостерігається жорстка конкуренція, за винятком випадків, коли інтереси нації потребують іншого; жорстка конкуренція з іншими країнами світу, коли це безпосередньо передбачене інтересами нації; індивідуальні прориви у сфері технічних нововведень, у створенні нових корпорацій і організацій. Час від часу відбуваються також бурхливі демонстрації, оскільки самодисципліна і добровільне підпорядкування стали для окремих членів громади надто високою ціною безконфліктного функціонування суспільного устрою.

Ці клапани зниження соціальної напруженості виконують заспокійливу функцію щодо самовпевнених, невгамовних членів суспільства, тоді як більшість і далі пристосовується до норм, що розглядаються як соціально прийнятна і бажана поведінка.

Виникають серйозні питання щодо збереження цінностей, описаних вище. Японія відкрилася світові. Вона відкрилася до широкого імпорту усіх видів товарів і знань з боку індивідуально орієнтованих суспільств. Вона випробовує себе протилежними, навіть конкуруючими цінностями, які ефективно пропагуються завдяки сучасним засобам зв'язку, що виробляються Японією в обсязі, значно більшому, ніж їй потрібно. У суспільстві відбувається процес швидкої урбанізації і, як наслідок, спостерігається відчуження від природи, що на початковому етапі породжувало серйозні проблеми. Японська сім'я зменшилася від родини, що охоплювала кілька поколінь, до нинішнього найменшого розміру, об'єднуючи тільки батьків і дітей. Все це є свідченням, що боротьба за збереження групово-кооперативних цінностей буде наполегливою, але не обов'язково програною. Японія — лише один з кількох прикладів східних культур і націй, що перебували під впливом подібних релігій і культур, жили у схожих природних умовах і тепер демонструють таку саму подібність у віруваннях і поведінці. Всі вони належать до регіону китайського конфуціанства. Це Тайвань, Сінгапур (з переважно китайським населенням) і Південна Корея. Протягом останніх десятиліть вони продемонстрували велику життєздатність. Надзвичайно успішно запозичували технічні знання в різних частинах світу і досягли високих темпів економічного розвитку. Перелічені успіхи досягнуто незважаючи на (або, можливо, внаслідок) збереження багатьох традиційних цінностей, соціальних схем і завдяки широкомасштабному імпорту технічного ноу-хау із Західного світу.

Хоча справжніми бастіонами групово- або родинно-орієнтованої, узгодженої, поведінки та підтримки одне одного виступають Японія та деякі інші країни Азії, певну схильність до свідомої дисципліни і згуртованості можна також віднайти навіть серед таких країн з “еллінською” культурою, як Німеччина або Швеція. Можуть бути різними мотиви, основи взаємин та інституційні структури, але результати збігаються (тобто ефективніші мобілізація і гармонізація особистих зусиль, ніж можна бачити нині у сучасних вкрай індивідуалістських суспільствах).

Випробуванням життєздатності групово-кооперативних цінностей стане подальше використання їх у подоланні труднощів сучасного і майбутнього середовища, а також для підтримання ефективної взаємодії між суспільствами, що базуються на різних віруваннях. Оскільки звужуються простори, вичерпуються ресурси, посилюється взаємозалежність у світі, схильність до згуртованості має сенс. Постає лише одне запитання: чи здатні держави з такими цінностями подолати групову й національну відданість та егоїзм, і стати конструктивними партнерами у світовому устрої?

Егалітарно-колективістські

Усі системи цінностей визнають людину індивідуумом із властивими йому рисами і характеристиками, що вирізняють кожного серед інших людей. До того ж усі вони визнають, що зміст існування кожної людини випливає в основному з її взаємодії з іншими людьми. Системи цінностей відрізняються тим, якого значення вони надають людині як особистості або людині як членові громади і, таким чином, характеру й ролі її взаємодії з іншими. Згідно з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, людина — це індивідуум з притаманними йому особливостями, самовизначенням, що і має найбільше значення. У групово-кооперативних цінностях провідне значення має добровільне підпорядкування індивідуумів громадському благу. В егалітарно-колективній системі цінностей перевага надається людині як члену громади, її взаємодії з іншими і мало не злиттю людини з колективною сутністю.

Колективістські ідеї та ідеали походять від деяких релігійних вірувань, окремих етичних і філантропічних мотивів, але найчіткіше вони визначені у марксистській теорії. Конкретні прояви цих ідеалів спостерігались у різні історичні періоди — від ранніх суспільств до сучасних держав і до проектів майбутнього суспільного ладу. Основні ідеї такі: люди народжуються рівними, але з точку зору не лише рівності можливостей або рівності перед законом, а й рівності прав на задоволення своїх потреб. Таким чином, головний принцип — “кожному за його потребами”, але необхідною передумовою його здійснення (отже, першою частиною основного правила) є “від кожного за його здібностями”.

Походження колективістських ідеалів часто приписується їхнім релігійним витокам, проте різне тлумачення релігійного вчення може привести до майже діаметрально протилежних висновків. Можна, наприклад, так тлумачити християнство: людина створена за образом і подобою Бога, а тому — як унікальне творіння. Таке надання значення людині як особистості виправдовує зосередження на власному “Я”. Водночас можна зазначити, що інші люди теж створені за образом і подобою Бога. Отже, всі люди рівні перед Творцем. Враховуючи заповіді “любіть свого ближнього, як самого себе”, “ставтесь до інших так, як би ви хотіли, щоб ставились до вас”, людину можна розглядати лише як частинку людської спільноти. У такому разі зміст її існування полягає у співіснуванні з іншими. Звідси залишається один крок до ідеалу суспільної власності й громадського життя. Етичні й філантропічні основи громадського існування також пов'язані з подібними міркуваннями.

Зовсім інша аргументація на користь егалітарно-колективістського суспільства, яке в недалекому минулому мало значно більшу мобілізуючу силу, базується на науковому матеріалізмові, що розглядає людину як продукт еволюції, підпорядкованої законам розвитку природи. Стисло — це марксистська школа мислення.

Марксизм пропонує історичний аналіз і передбачення / поради на майбутнє: у минулому людину до праці спонукував її власний економічний інтерес, оскільки вона жила в умовах матеріальних нестатків. Подібність інтересів об'єднувала людей у суспільні класи. Ці класи конфліктували між собою, оскільки суттєво різнились їх економічні інтереси, це, наприклад, власники і робітники. Власники засобів виробництва нарощують виробничі потужності і зменшують заробітну плату робітникам з метою свого збагачення. Нарощування засобів виробництва веде до конкурентної боротьби за ринки, зменшення прибутків і послаблення системи, а також водночас — до збільшення чисельності пролетаріату. В міру зростання усвідомлення своєї сили пролетаріат повалить послаблений клас капіталістів, створить раціональну систему виробництва і розподілу товарів. Це дозволить створити основу матеріального достатку і можливості задоволення матеріальних потреб усього населення. Як тільки ці умови будуть виконані, дефіцит, що в минулому визначав манеру поведінки людей, буде усунено, одразу ж індивідуалістсько-конкуренційна поведінка людей змінюється на кооперативно-підтримувану. Після цього можливий перехід до стану комунізму, що ґрунтується на принципі “кожному за його потребами, від кожного за його здібностями”, оскільки відпаде потреба боротися за мізерні ресурси. Зникнуть класові суперечності, а відтак і класові конфлікти, а тому могла б зникнути потреба в державному апараті, який раніше був покликаний врегульовувати такі конфлікти.

В усі періоди історії спостерігалися спроби застосувати на практиці егалітарно-колективістські цінності. Раннім суспільствам, зокрема острівним громадам, були притаманні форми примітивного комунізму. Наприклад, морське риболовство потребувало певних організованих групових зусиль, співробітництва і розподілу вилову для виживання громади. Таким чином, розвивалися способи розподілу як зусиль, так і результатів. Згідно з дослідженнями антропологів, розподіл відбувався не за принципом “кожному за його потребами”, а за ієрархічною системою: ступінь спорідненості з рибалкою, роль у житті громади тощо. У переважно пасторальних суспільствах більшого значення набула власність на пасовища громади, а не окремої особи. Це зменшувало потребу в робочій силі, сприяло раціональному використанню пасовищ, дозволяло здійснювати кочівницькі колективні переміщення на зеленіші простори. Однак за такої форми суспільної організації наголос робився швидше на колективному використанні власності й на поєднаних зусиллях, ніж на подальшому розподілі результатів зусиль.

На самому початку XIX ст. в Об'єднаному Королівстві та Сполучених Штатах спроби запровадити егалітарно-колективістські форми організації викликалися, здебільшого, релігійними, етичними та філантропічними мотивами. Деякі громади організувалися згідно з комуністичними принципами. Вони не гармоніювали з панівними у цих суспільствах цінностями, розглядалися сучасниками як утопічні експерименти і тому зазнали невдачі. Пізніші експерименти з громадським співжиттям у Сполучених Штатах, включаючи такі крайні форми, як колективний секс, також і здебільшого зазнали невдачі — знову ж таки тому, що великою мірою не узгоджувалися з пануючими в суспільстві цінностями.

Інший цікавий приклад втілення егалітарно-колективістської філософії — кібуци в Ізраїлі. Поява їх частково завдячувала марксизмові і частково мотивувалася патріотичними настроями. Мета полягала в освоєнні земель і виробництві у межах країни певної кількості харчових продуктів. Тоді як триває дія початкових стимулів, значна кількість членів громади мусить знаходити достатнє задоволення у цій формі організації і способі життя, щоб виникало бажання слідувати йому надалі незалежно від патріотичних вимог. Кібуци — одна з крайніх форм колективізму. У них немає приватної власності, усе належить колективу, і його члени мають рівні права на участь в ухваленні рішень. Повсюдно діє принцип “кожному за його потребами, від кожного за його здібностями”. Особливо цікавим є те, що ця форма організації існує на нижчому суспільному рівні й фактично якоюсь мірою різко контрастує зі способами організації переважної більшості промисловості, торгівлі й навіть політичного життя країни. Кібуци нагадують егалітарно-колективістські острови в індивідуалістсько-конкуренційному морі.

Найважливіші події і досвід пов'язані з марксистською філософією. Під її знаменом спалахнула і перемогла Жовтнева революція 1917 року. На місці самодержавної Російської імперії виник Радянський Союз, одна з наймогутніших держав світу. Китай, країна з найбільшою кількістю населення, також пройшов через соціальну революцію, скориставшись марксистським баченням майбутнього як рушійною силою і суспільною перспективою. До егалітарно-колективістського табору різними шляхами долучалися деякі менші країни. Отже, офіційною ідеологією третини людства був марксизм у його різних інтерпретаціях.

Жодна з розглянутих країн не проголосила досягнення стадії повного комунізму. Окремі країни, типу Китаю, вважали, що вони були близькі до ідеалу, оскільки досягли відносно високого ступеня рівності у розподілі багатства та у рівні життя, навіть якщо вони перебували на досить низькому рівні економічного розвитку. Інші перебували на перехідному етапі, завдання якого полягає у забезпеченні достатку і, таким чином, створенні матеріальної бази для запровадження комунізму. На цьому перехідному етапі допускається наявність нерівності, а з метою заохочення людей до продуктивнішої праці застосовуються диференційовані винагороди за різні трудові зусилля. Це має прискорити створення матеріального достатку, що все ще розглядається як передумова впровадження справжнього комунізму.

Подібно до двох попередніх егалітарно-колективістську систему цінностей можна розглядати у моральному й утилітарному аспектах. Перший підхід викликає такі запитання: Чи справді людина Божою Волею або законами природи приречена на колективістський спосіб існування? Чи відображає він повною мірою істинну природу людини? Чи може цей спосіб існування пристосуватися до видимої неповторності кожної особи? Само собою зрозуміло, постають запитання утилітарної “серйозної перевірки” : Чи можуть егалітарно-колективістські форми існування пробуджувати найпродуктивніші, творчі здібності людини, водночас забезпечуючи заохочення і простір для творчих зусиль? Чи можуть вони в подальшому сприяти технологічному та економічному прогресові? Чи можуть вони якщо не усувати, то принаймні істотно послабляти конфлікти в суспільстві? Чи буде людина свідомо приймати їх і добровільно докладати зусиль для спільного блага? Чи буде вона схильною робити все це завдяки новим методам виховання, чи потрібні певні засоби примусу? Чи можна досягти абстрактної точки на шкалі економічного розвитку, що дозволить проголосити досягнення стану достатку і потім запровадити справжній комунізм? Чи не надто відносне поняття багатства? Чи можна знаходити задоволення у більшою мірою узгодженій взаємодії з іншими людьми, якій протистоять майже інстинктивні індивідуальні мотиви і прагнення, або чи існує потреба примушувати людину до такої поведінки?

Мені здається, потяг до егалітарно-колективістських цінностей був досить поширений. Їхня мобілізуюча сила була величезна. Випробувана також можливість втілення їх, принаймні на нижчому суспільному рівні, наприклад у кібуцах. Керуючись цими ідеями, окремі країни мали визначні індустріальні й воєнні досягнення. На думку переважної більшості дослідників, суспільна і політична ціна таких досягнень вважається, однак, надто високою. Отож чи до егалітарно-колективістських цінностей прямуватиме світ завтрашнього дня?