До ефективних суспільств/3

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

РОЗДІЛ 3

СКЛАДОВІ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ


ЦІННОСТІ

Оскільки нас цікавить ефективність суспільств, то особливий інтерес викликають цінності / переконання, що впливають на стосунки між індивідами або групами, на взаємини в суспільстві як такому. Отже, найпродуктивніший спосіб класифікації цінностей пов'язаний зі ступенем значущості, що приписується самому собі, іншим особам або громаді в цілому, а саме: індивідуалістсько-конкуренційні, групово-кооперативні та егалітарно-колективістські.

В окремих країнах основні цінності зрозумілі й широко підтримуються; в інших — вони плюралістичні за характером. Проте у більшості націй-держав застосовується або принаймні проголошується система переконань, що панує в суспільстві.

Індивідуалістсько-конкуренційні

Індивідуалістсько-конкуренційні цінності можуть брати початок від релігійних вірувань, певного суспільного досвіду та багатого матеріального середовища, що склалось історично. Увічненню цих цінностей сприяла відсутність безпосередньої спільної зовнішньої загрози. Далі коротко аналізується розвиток цієї системи цінностей.

Згідно з деякими релігіями (наприклад, християнством), людина створена за образом Бога, вища за всі істоти, наперед визначена для панування над ними. Кожний індивід має право зосереджуватися на власній персоні як для задоволення своїх життєвих потреб і прагнень, так і для пошуку спасіння душі. Отже, основна мета існування людини полягає у реалізації самої себе й забезпеченні собі загробного життя, а також у тому, що цього можна досягти лише особистими зусиллями і заслугами. Для задоволення життєвих потреб і прагнень людина мусить докладати багато зусиль. Щоб забезпечити собі загробне життя, вона має боротися зі спокусами, уникати зла і творити добро. В обох випадках людина повинна докладати зусиль, водночас у неї є свобода вибору, наскільки наполегливою в цьому бути. Таким чином, відповідно повинні по-різному винагороджуватися зусилля. На терезах винагород і покарань — святість і / або чистота на противагу прокляттю, а у світському житті — достаток і благополуччя на противагу неталану, злидням і нещастю. Диференціювання винагород за зусилля зумовлює і виправдовує боротьбу за винагороди. Для кожної людини мірилом успіху будь-якої справи є успіх інших; стосовно інших людей успіх досягається шляхом конкуренції. Одні виграють, а інші програють.

До тих, хто програв, слід ставитися зі співчуттям; треба виявляти великодушність до тих, хто меншою мірою удачливий, честолюбний, енергійний, не досяг у житті великого, проте кожен повинен надалі не шкодувати сил для досконалого виконання своєї справи і вирізнятися серед інших. Суспільне благо — побічний продукт прагнень індивідуума до самореалізації. Слід так побудувати суспільство, щоб воно сприяло устремлінням індивідуума, служило його інтересам і, таким чином, було їм підпорядковане.

У такому тлумаченні можливі перекручення Божої Волі, але, зрештою, воно відповідало інстинктивним схильностям людини. Подальше підсилення і виправдання цього погляду відбулося, коли людина опинилась у багатому і благодатному середовищі, прикладом може бути молода американська нація 1776 року. Наявність незайнятого простору давала можливість кожній людині вільно пересуватися, не ущемляючи інших; величезні масиви цілинних земель освоювались і перетворювалися на приватну власність шляхом індивідуальних зусиль без необхідності позбавляти такої можливості інших. Кожен мав іти самобутнім шляхом, розраховувати на власні сили і можливості. Територіально віддалені органи влади не мали можливості надати належної допомоги, вони не могли ні давати багато вказівок, ні забагато обмежувати чиїсь дії. Виникала потреба у взаємній допомозі, проте іноді були й сутички, зумовлені зіткненням інтересів або спробами обмежити поселенців. Описана ситуація формувала і плекала такі риси поведінки, як сильний індивідуалізм, упевненість у собі, прагматизм, мобільність, нонконформізм, честолюбство, прагнення до успіху, наполегливість і конкурентоспроможність.

Існував також інший фактор, що сприяв розвитку індивідуалістської системи цінностей. Суть його полягала у стихійному відборі людей, схильних до індивідуалізму ще до прибуття у США. Дехто привіз із Британії успадковане прагнення до індивідуальних свобод і самоствердження, яким сприяла відсутність зовнішньої загрози безпеці держави. Більшість становили люди, які фактично тікали від феодальних суспільств, в яких вони зазнавали економічної експлуатації, релігійної дискримінації або політичних обмежень. Вони задихались у нестерпних умовах старого суспільного ладу. Отже, вони були схильні до індивідуалістських переконань і поведінки, готові рішуче обстоювати переваги своїх поглядів.

У багатому природному середовищі індивідуальний успіх мав тенденцію також бути здебільшого вигідним для нової громади в цілому. Навіть коли на зміну початковій стадії прийшов тріумф технологій, винахід однієї людини не лише забезпечував її благополуччя, а й примножував можливості багатьох. У XVIII і XIX ст. вплив панівної релігії, стихійний відбір людей, здатних до самоутвердження, і багате природне середовище приводили до спільного результату і підсилювали одне одного, формуючи і концентруючи до крайнощів систему індивідуалістських цінностей.

Чи все ще залишаються чинними ці вирішальні фактори цінностей? Інтерпретація панівної протестантсько-фундаменталістської релігії у Сполучених Штатах може стати винятком, який, можливо, дещо відрізняється від волі Творця. Релігія могла зосередитися переважно на людині як індивідуумі, ніж як на частині людства. Отже, це є предметом розгляду. Спогади про утиски з боку суспільного ладу, з якого прибули іммігранти, інколи перекручувались, а з часом зникли. За життя двох поколінь баланс природного середовища змістився від надзвичайно великої кількості багатства до зменшення окремих ресурсів, від необмежених вільних просторів до перенаселення міст і перевантажених автострад, від героїчних мандрівок, що вимагали надмірних особистих зусиль, винахідливості й часом застосування сили, до перельотів на реактивних літаках, які потребують лише годин. Все це стало можливим завдяки організованим спільним діям багатьох тисяч людей. Суспільство пройшло шлях від “закону прерій”, що тримався на дулові револьвера, до численних законів, що приймаються щорічно різними законодавчими органами, які, зібрані воєдино, утворили б стіс паперів висотою у кілька футів. Відбувся дуже швидкий перехід від “ковбойського” світу до сприйняття “землі як космічного корабля”.

Враховуючи певне зменшення впливу панівної релігії і деякі її нові інтерпретації, стирання у пам'яті спогадів про епоху освоєння прерій, “скорочення” природного середовища та обмеження, пов'язані з взаємозалежністю світу, чи можуть надалі виключно індивідуалістсько-конкуренційні цінності бути путівником до ефективної, функціональної поведінки індивідуумів і для створення інституцій, які, у свою чергу, увічнили б таку поведінку?

Групово-кооперативні

Основні принципи цієї системи цінностей ґрунтуються на тому, що людина — лише частинка, але невід'ємна частинка, світобудови. Вона має бути у гармонії з природою і особливо з іншими людьми. Людина наділена унікальними рисами, проте це не означає, що для неї наперед визначена і передбачена роль володаря над усім сущим. Оскільки людина — це просто складова частина людства і суспільства, то сенс її існування і призначення корениться у суспільстві, її зв'язки з суспільством різноманітні: безпосередньо сім'я, розширена родина, що об'єднує тих, хто жив у минулому і хто з'явиться у майбутньому; робоча бригада, товариство, широка громада, нація. Надійне функціонування цих різноманітних структур пріоритетне над потребами і прагненнями індивідуума.

Кожний індивідуум відіграє особливу роль, що швидше органічно вплетена у тканину суспільства, аніж перебуває поза нею або в опозиції до неї. Отже, кожен мусить знайти своє місце у структурі суспільства, щоб вона могла надійно функціонувати. Людина повинна жити відповідно до своїх громадських обов'язків. Їй слід добровільно підпорядковуватися груповим або суспільним цілям, що перебувають у певній ієрархії, тобто нація, товариство, робоча бригада, сім'я — хоча і не обов'язково у такому порядку.

Достоїнства людини визначаються переважно її бажанням і здатністю жити так, аби відповідати сподіванням, а не демонструвати свої переваги над іншими. Отже, доброчесність полягає скоріше у сприйманні себе, ніж у самореалізації, більше у пристосуванні до сподівань, ніж у індивідуалістському самоутвердженні й диференціації.

Із урахуванням цих поглядів сформована поведінка стає більш групово-, ніж індивідуально-орієнтованою, схильною більше до співпраці, ніж до конкуренції, стосунки між індивідуумами базуються швидше на взаємних зобов'язаннях і прихильності, ніж на перевагах і договірних угодах.

Коріння цих цінностей може сягати релігійних та містичних інтерпретацій походження, природи і долі людини. Далі такі цінності формувалися під впливом досвіду людини, набутого в роботі у специфічних, важких, суворих умовах, а в деяких випадках — із зовнішнім ворожим політичним світом. Серед країн з переважно групово-кооперативними цінностями, в Японії їх походження може бути найзрозумілішим. Для порівняння зі Сполученими Штатами знову можемо повернутися до 1776 року, але на цей раз до Японії. Основна політеїстична релігія — синтоїзм — надавала перевагу розглянутій інтерпретації місця індивідуума у Всесвіті й суспільстві. Тому, хто дотримується віри у многобожжя, значно легше сприйняти ідею про те, що людина — лише частинка творіння, а не унікальне явище, більше частинка суспільства, ніж певна індивідуальна одиниця. Фізичне середовище підсилило мудрість і практичне значення такого тлумачення, породивши довіру до нього. Уже тоді японські острови, що були порівняно малі, мали велику кількість населення. Переважну частину території займали гори, які мало що могли дати людям. Обмежений простір країни не давав свободи маневру без застосування сили або витіснення інших. Не залишалося жодних спільних надбань, до яких можна було б докласти індивідуальних зусиль і які можна було б перетворити у приватну власність. Не вистачало родючих земель. Найприйнятнішим шляхом для виживання залишалося вирощування рису. Це заняття потребувало терасування та іригації. Якщо перше можна було здійснити спільними зусиллями, то друге без них просто неможливе — навіть після спорудження зрошувальних каналів воду слід було дозувати.

Існуючий суспільний лад поміщиків (дайме), воїнів (самураї), селян і торговців з чітко визначеними функціями, взаємозалежністю і глибокою віддаленістю був одночасно відображенням групово-кооперативних уявлень і частково їхнім джерелом. Те, що Японія на той час більш ніж півтора століття існувала майже у повній ізоляції від решти світу, зумовило однорідність культури, отже, і цінностей, сприяло укоріненню їх і підтримці переважною більшістю суспільства.

Може викликати здивування, що цінності, розвиваючись за таких особливих обставин, пережили модернізацію (яка почалась у 1868 році — реставрація Мейдзі), економічну та імперіалістичну експансію у період між двома світовими війнами, нищівну поразку у другій світовій війні і навіть наступне надзвичайне економічне піднесення, завоювання світових ринків і прилучення до клубу економічних гігантів. Панівні групово-кооперативні цінності рясно проявляються на різних рівнях сучасного японського суспільства. Завдяки цьому може існувати “Джапан Інкорпорейтед” (Об'єднана Японія). Відповідно до нього функціонує “економічний струнний квартет” (MITI, банки, торгові фірми, концерни). Цим пояснюється відродження офіційно розпущених дзайбацу (конгломерати японського типу). Групово-кооперативні цінності — основа типу управління “знизу вверх” за наявності зайнятості впродовж усього трудового життя, сеньйоріальної системи, групової відповідальності як основи стосунків між людьми. Усе це — реалії; вони визначають поведінку людей, сприяють їхнім новітнім досягненням.

Японці не відкидали індивідуальні амбіції, мотиви, схильності й пристрасні бажання. Вони лише намагаються “приручити” ці почуття і реалізувати їх через надання кожному можливості відіграти належну роль у структурі суспільства. Існує чимало доказів наявності саме таких підходів. Наприклад, між фірмами Японії спостерігається жорстка конкуренція, за винятком випадків, коли інтереси нації потребують іншого; жорстка конкуренція з іншими країнами світу, коли це безпосередньо передбачене інтересами нації; індивідуальні прориви у сфері технічних нововведень, у створенні нових корпорацій і організацій. Час від часу відбуваються також бурхливі демонстрації, оскільки самодисципліна і добровільне підпорядкування стали для окремих членів громади надто високою ціною безконфліктного функціонування суспільного устрою.

Ці клапани зниження соціальної напруженості виконують заспокійливу функцію щодо самовпевнених, невгамовних членів суспільства, тоді як більшість і далі пристосовується до норм, що розглядаються як соціально прийнятна і бажана поведінка.

Виникають серйозні питання щодо збереження цінностей, описаних вище. Японія відкрилася світові. Вона відкрилася до широкого імпорту усіх видів товарів і знань з боку індивідуально орієнтованих суспільств. Вона випробовує себе протилежними, навіть конкуруючими цінностями, які ефективно пропагуються завдяки сучасним засобам зв'язку, що виробляються Японією в обсязі, значно більшому, ніж їй потрібно. У суспільстві відбувається процес швидкої урбанізації і, як наслідок, спостерігається відчуження від природи, що на початковому етапі породжувало серйозні проблеми. Японська сім'я зменшилася від родини, що охоплювала кілька поколінь, до нинішнього найменшого розміру, об'єднуючи тільки батьків і дітей. Все це є свідченням, що боротьба за збереження групово-кооперативних цінностей буде наполегливою, але не обов'язково програною. Японія — лише один з кількох прикладів східних культур і націй, що перебували під впливом подібних релігій і культур, жили у схожих природних умовах і тепер демонструють таку саму подібність у віруваннях і поведінці. Всі вони належать до регіону китайського конфуціанства. Це Тайвань, Сінгапур (з переважно китайським населенням) і Південна Корея. Протягом останніх десятиліть вони продемонстрували велику життєздатність. Надзвичайно успішно запозичували технічні знання в різних частинах світу і досягли високих темпів економічного розвитку. Перелічені успіхи досягнуто незважаючи на (або, можливо, внаслідок) збереження багатьох традиційних цінностей, соціальних схем і завдяки широкомасштабному імпорту технічного ноу-хау із Західного світу.

Хоча справжніми бастіонами групово- або родинно-орієнтованої, узгодженої, поведінки та підтримки одне одного виступають Японія та деякі інші країни Азії, певну схильність до свідомої дисципліни і згуртованості можна також віднайти навіть серед таких країн з “еллінською” культурою, як Німеччина або Швеція. Можуть бути різними мотиви, основи взаємин та інституційні структури, але результати збігаються (тобто ефективніші мобілізація і гармонізація особистих зусиль, ніж можна бачити нині у сучасних вкрай індивідуалістських суспільствах).

Випробуванням життєздатності групово-кооперативних цінностей стане подальше використання їх у подоланні труднощів сучасного і майбутнього середовища, а також для підтримання ефективної взаємодії між суспільствами, що базуються на різних віруваннях. Оскільки звужуються простори, вичерпуються ресурси, посилюється взаємозалежність у світі, схильність до згуртованості має сенс. Постає лише одне запитання: чи здатні держави з такими цінностями подолати групову й національну відданість та егоїзм, і стати конструктивними партнерами у світовому устрої?

Егалітарно-колективістські

Усі системи цінностей визнають людину індивідуумом із властивими йому рисами і характеристиками, що вирізняють кожного серед інших людей. До того ж усі вони визнають, що зміст існування кожної людини випливає в основному з її взаємодії з іншими людьми. Системи цінностей відрізняються тим, якого значення вони надають людині як особистості або людині як членові громади і, таким чином, характеру й ролі її взаємодії з іншими. Згідно з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, людина — це індивідуум з притаманними йому особливостями, самовизначенням, що і має найбільше значення. У групово-кооперативних цінностях провідне значення має добровільне підпорядкування індивідуумів громадському благу. В егалітарно-колективній системі цінностей перевага надається людині як члену громади, її взаємодії з іншими і мало не злиттю людини з колективною сутністю.

Колективістські ідеї та ідеали походять від деяких релігійних вірувань, окремих етичних і філантропічних мотивів, але найчіткіше вони визначені у марксистській теорії. Конкретні прояви цих ідеалів спостерігались у різні історичні періоди — від ранніх суспільств до сучасних держав і до проектів майбутнього суспільного ладу. Основні ідеї такі: люди народжуються рівними, але з точку зору не лише рівності можливостей або рівності перед законом, а й рівності прав на задоволення своїх потреб. Таким чином, головний принцип — “кожному за його потребами”, але необхідною передумовою його здійснення (отже, першою частиною основного правила) є “від кожного за його здібностями”.

Походження колективістських ідеалів часто приписується їхнім релігійним витокам, проте різне тлумачення релігійного вчення може привести до майже діаметрально протилежних висновків. Можна, наприклад, так тлумачити християнство: людина створена за образом і подобою Бога, а тому — як унікальне творіння. Таке надання значення людині як особистості виправдовує зосередження на власному “Я”. Водночас можна зазначити, що інші люди теж створені за образом і подобою Бога. Отже, всі люди рівні перед Творцем. Враховуючи заповіді “любіть свого ближнього, як самого себе”, “ставтесь до інших так, як би ви хотіли, щоб ставились до вас”, людину можна розглядати лише як частинку людської спільноти. У такому разі зміст її існування полягає у співіснуванні з іншими. Звідси залишається один крок до ідеалу суспільної власності й громадського життя. Етичні й філантропічні основи громадського існування також пов'язані з подібними міркуваннями.

Зовсім інша аргументація на користь егалітарно-колективістського суспільства, яке в недалекому минулому мало значно більшу мобілізуючу силу, базується на науковому матеріалізмові, що розглядає людину як продукт еволюції, підпорядкованої законам розвитку природи. Стисло — це марксистська школа мислення.

Марксизм пропонує історичний аналіз і передбачення / поради на майбутнє: у минулому людину до праці спонукував її власний економічний інтерес, оскільки вона жила в умовах матеріальних нестатків. Подібність інтересів об'єднувала людей у суспільні класи. Ці класи конфліктували між собою, оскільки суттєво різнились їх економічні інтереси, це, наприклад, власники і робітники. Власники засобів виробництва нарощують виробничі потужності і зменшують заробітну плату робітникам з метою свого збагачення. Нарощування засобів виробництва веде до конкурентної боротьби за ринки, зменшення прибутків і послаблення системи, а також водночас — до збільшення чисельності пролетаріату. В міру зростання усвідомлення своєї сили пролетаріат повалить послаблений клас капіталістів, створить раціональну систему виробництва і розподілу товарів. Це дозволить створити основу матеріального достатку і можливості задоволення матеріальних потреб усього населення. Як тільки ці умови будуть виконані, дефіцит, що в минулому визначав манеру поведінки людей, буде усунено, одразу ж індивідуалістсько-конкуренційна поведінка людей змінюється на кооперативно-підтримувану. Після цього можливий перехід до стану комунізму, що ґрунтується на принципі “кожному за його потребами, від кожного за його здібностями”, оскільки відпаде потреба боротися за мізерні ресурси. Зникнуть класові суперечності, а відтак і класові конфлікти, а тому могла б зникнути потреба в державному апараті, який раніше був покликаний врегульовувати такі конфлікти.

В усі періоди історії спостерігалися спроби застосувати на практиці егалітарно-колективістські цінності. Раннім суспільствам, зокрема острівним громадам, були притаманні форми примітивного комунізму. Наприклад, морське риболовство потребувало певних організованих групових зусиль, співробітництва і розподілу вилову для виживання громади. Таким чином, розвивалися способи розподілу як зусиль, так і результатів. Згідно з дослідженнями антропологів, розподіл відбувався не за принципом “кожному за його потребами”, а за ієрархічною системою: ступінь спорідненості з рибалкою, роль у житті громади тощо. У переважно пасторальних суспільствах більшого значення набула власність на пасовища громади, а не окремої особи. Це зменшувало потребу в робочій силі, сприяло раціональному використанню пасовищ, дозволяло здійснювати кочівницькі колективні переміщення на зеленіші простори. Однак за такої форми суспільної організації наголос робився швидше на колективному використанні власності й на поєднаних зусиллях, ніж на подальшому розподілі результатів зусиль.

На самому початку XIX ст. в Об'єднаному Королівстві та Сполучених Штатах спроби запровадити егалітарно-колективістські форми організації викликалися, здебільшого, релігійними, етичними та філантропічними мотивами. Деякі громади організувалися згідно з комуністичними принципами. Вони не гармоніювали з панівними у цих суспільствах цінностями, розглядалися сучасниками як утопічні експерименти і тому зазнали невдачі. Пізніші експерименти з громадським співжиттям у Сполучених Штатах, включаючи такі крайні форми, як колективний секс, також і здебільшого зазнали невдачі — знову ж таки тому, що великою мірою не узгоджувалися з пануючими в суспільстві цінностями.

Інший цікавий приклад втілення егалітарно-колективістської філософії — кібуци в Ізраїлі. Поява їх частково завдячувала марксизмові і частково мотивувалася патріотичними настроями. Мета полягала в освоєнні земель і виробництві у межах країни певної кількості харчових продуктів. Тоді як триває дія початкових стимулів, значна кількість членів громади мусить знаходити достатнє задоволення у цій формі організації і способі життя, щоб виникало бажання слідувати йому надалі незалежно від патріотичних вимог. Кібуци — одна з крайніх форм колективізму. У них немає приватної власності, усе належить колективу, і його члени мають рівні права на участь в ухваленні рішень. Повсюдно діє принцип “кожному за його потребами, від кожного за його здібностями”. Особливо цікавим є те, що ця форма організації існує на нижчому суспільному рівні й фактично якоюсь мірою різко контрастує зі способами організації переважної більшості промисловості, торгівлі й навіть політичного життя країни. Кібуци нагадують егалітарно-колективістські острови в індивідуалістсько-конкуренційному морі.

Найважливіші події і досвід пов'язані з марксистською філософією. Під її знаменом спалахнула і перемогла Жовтнева революція 1917 року. На місці самодержавної Російської імперії виник Радянський Союз, одна з наймогутніших держав світу. Китай, країна з найбільшою кількістю населення, також пройшов через соціальну революцію, скориставшись марксистським баченням майбутнього як рушійною силою і суспільною перспективою. До егалітарно-колективістського табору різними шляхами долучалися деякі менші країни. Отже, офіційною ідеологією третини людства був марксизм у його різних інтерпретаціях.

Жодна з розглянутих країн не проголосила досягнення стадії повного комунізму. Окремі країни, типу Китаю, вважали, що вони були близькі до ідеалу, оскільки досягли відносно високого ступеня рівності у розподілі багатства та у рівні життя, навіть якщо вони перебували на досить низькому рівні економічного розвитку. Інші перебували на перехідному етапі, завдання якого полягає у забезпеченні достатку і, таким чином, створенні матеріальної бази для запровадження комунізму. На цьому перехідному етапі допускається наявність нерівності, а з метою заохочення людей до продуктивнішої праці застосовуються диференційовані винагороди за різні трудові зусилля. Це має прискорити створення матеріального достатку, що все ще розглядається як передумова впровадження справжнього комунізму.

Подібно до двох попередніх егалітарно-колективістську систему цінностей можна розглядати у моральному й утилітарному аспектах. Перший підхід викликає такі запитання: Чи справді людина Божою Волею або законами природи приречена на колективістський спосіб існування? Чи відображає він повною мірою істинну природу людини? Чи може цей спосіб існування пристосуватися до видимої неповторності кожної особи? Само собою зрозуміло, постають запитання утилітарної “серйозної перевірки” : Чи можуть егалітарно-колективістські форми існування пробуджувати найпродуктивніші, творчі здібності людини, водночас забезпечуючи заохочення і простір для творчих зусиль? Чи можуть вони в подальшому сприяти технологічному та економічному прогресові? Чи можуть вони якщо не усувати, то принаймні істотно послабляти конфлікти в суспільстві? Чи буде людина свідомо приймати їх і добровільно докладати зусиль для спільного блага? Чи буде вона схильною робити все це завдяки новим методам виховання, чи потрібні певні засоби примусу? Чи можна досягти абстрактної точки на шкалі економічного розвитку, що дозволить проголосити досягнення стану достатку і потім запровадити справжній комунізм? Чи не надто відносне поняття багатства? Чи можна знаходити задоволення у більшою мірою узгодженій взаємодії з іншими людьми, якій протистоять майже інстинктивні індивідуальні мотиви і прагнення, або чи існує потреба примушувати людину до такої поведінки?

Мені здається, потяг до егалітарно-колективістських цінностей був досить поширений. Їхня мобілізуюча сила була величезна. Випробувана також можливість втілення їх, принаймні на нижчому суспільному рівні, наприклад у кібуцах. Керуючись цими ідеями, окремі країни мали визначні індустріальні й воєнні досягнення. На думку переважної більшості дослідників, суспільна і політична ціна таких досягнень вважається, однак, надто високою. Отож чи до егалітарно-колективістських цінностей прямуватиме світ завтрашнього дня?


ПОЛІТИЧНЕ ПРАВЛІННЯ

Друга основна компонента будь-якого суспільного ладу — тотальність його політичних інституцій і процедур, яку називатимемо політичним правлінням. Існує безліч способів класифікації і визначення характеру політичних режимів, що різняться аналітичною точністю і практичним застосуванням. Найпоширеніші політичні ярлики виявляють тенденцію до перетворення у велику мобілізуючу силу, проте вони мало сприяють істинному розумінню, оскільки люди приписують їм різні значення. Вони більше використовуються для створення або підтримання політичної напруженості, ніж як основа нової політичної структури. Мається на увазі словосполучення типу “демократія проти автократії”.

Визначення режиму як автократичного викликає негативний присмак. Воно мимоволі супроводжується такими поняттями, як “диктаторський”, “той, що пригнічує”, “деспотичний”, “несправедливий”, “узурпаторський”. Отже, жодний уряд не обере для себе таку назву.

На відміну від автократії, демократія як концепція, ідеал, бажана форма політичного правління стала у недавній історії надзвичайно привабливою, вона здобула майже загальне визнання в сучасному світі. Якщо це твердження викликає подив, то віднайдіть хоча б один сучасний політичний режим, який проголошує себе недемократичним або антидемократичним. Навіть ті режими, які уособлюють абсолютну владу, виправдовують її за допомогою демократичної термінології. Ті, хто скасовують демократичні інституції, тлумачать свої дії як тимчасові заходи, зумовлені особливими обставинами. Така велика привабливість, майже гіпнотична сила слова “демократія” свідчить, що вона торкається чутливих струн людей, які досягли певної стадії політичної свідомості й зрілості.

Однак поняття демократії охоплює різноманітні моделі політичного правління, що існували у минулому і мають місце сьогодні. Основні з них такі.

Пряма демократія. За цієї системи члени певної громади беруть безпосередню участь у розробленні політичних рішень, зокрема в ухваленні законів або розв'язанні питань щодо особливих дій. Виразне обґрунтування такого типу політичного правління знаходимо у Ж.-Ж. Руссо: “Жоден закон не є легітимним, доки він не виражає загальну волю і консенсус усієї спільноти. Жодна людина не може нести повну моральну відповідальність і тому справді бути громадянином, доки вона не бере участі в досягненні консенсусу, що її узаконено стримує”[1].

Представницька демократія. Члени громади все ще залишаються основним джерелом влади і мають право на ухвалення рішень, але вони реалізують це право через своїх обраних представників. Виправдання такої системи швидше утилітарне, ніж моральне, оскільки виявляється надто важко зібрати усіх членів громади в одному місці для того, щоб забезпечити безпосередню участь їх у розробленні законів або ухваленні виконавчих рішень. Розв'язання цієї проблеми відбувається через систему виборних представників, які мають виступати у ролі делегатів своїх виборців і обстоювати їхні волю та інтереси.

Конституційна демократія. Влада здійснюється виборними представниками, але їхні повноваження щодо ухвалення і виконання законів обмежені конституцією, якою встановлено межі законів і повноважень, захищено права меншин та громадян. Потреба в конституції визнається повсюдно, хоча конституції були і все ще часом залишаються швидше замінником законності, ніж її основою.

Соціальна, або економічна, демократія. Загальновизнана головна мета полягає швидше у послабленні соціально-економічних суперечностей, ніж у гарантуванні рівних можливостей, рівності перед законом або особистих свобод. Інший провідний принцип — безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виробничому процесі.

Тоталітарна демократія. Це крайня форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на ідеї, що економічні умови життя людини — вирішальний фактор її політичного і соціального статусу. Необхідною передумовою політичної рівності визнається економічна рівність. Концентрація влади в руках диктатора, олігархії або однієї партії виправдовується необхідністю соціальних перетворень для забезпечення економічної рівності. У цьому випадку поняття “демократичний” використовується, аби показати, що влада здійснюється на благо народу, тож в ім'я народу.

Короткий огляд змісту демократії свідчить про труднощі застосування такого традиційного способу класифікації форм політичного правління. На наш погляд, таксономія (категоризація), що включає противагу (боротьба за владу), колегіальність (співпраця при владі) та унітарну владу, наочніше показує, як насправді здійснюється влада — право на управління й ухвалення рішень. Більшість країн обов'язково підпадають під одну з цих категорій. Далі дається характеристика названих трьох типів політичного правління.

Влада типу противаги
(боротьба за владу)

Форма політичного правління типу противаги ґрунтується на індивідуалістсько-конкуренційних цінностях та існує у країнах, де переважають такі цінності, а саме в англосаксонських, англомовних. За такої форми політичного правління існують правляча група та опозиція; влада звичайно ділиться на законодавчу, виконавчу і судову, а інституції, особливо в американському варіанті, побудовані так, щоб функціонувати як система контролю і рівноваги.

Такий тип правління виник в основному або як протидія унітарній владі, або як її розвиток. Можливо, корисно було б простежити шлях еволюції цього типу правління, перш ніж аналізувати його сутність. Типи правління унітарної влади різняться за ступенем концентрації влади (від абсолютної, якою наділяється одна особа, до значного її поділу з малими групами в суспільстві). Рим існував як олігархічна республіка, де вузькому колу людей належала дуже велика влада. Згодом вона стала автократичною імперією. У середньовічних феодальних суспільствах знаходимо зародки влади типу противаги. Деякі монархії, наприклад, Об'єднане Королівство, не були абсолютними, оскільки монархи не могли ухвалити рішення з такого питання, як податки, без згоди феодалів, церковної влади і привілейованих міст. Зібрання цих груп у досягненні згоди щодо нових податків та інших важливих рішень були попередниками сучасних парламентів. Монархії були обмежені у використанні влади не лише зазначеними факторами, а й потребою підтримувати законність своєї влади. У цієї влади могло б бути три джерела: Божа Воля, що дарувала монарху владу; так звана “спадкоємність”; а також підпорядкованість здійснення влади “закону землі”, системі вірувань і звичаїв, що розвивалися з плином часу в тлумаченні справедливого і несправедливого. Конституції виникли як спроба кодифікувати розуміння справедливого і несправедливого, визначити зміст “закону землі” і встановити обмеження на здійснення влади для захисту певних непорушних прав.

Незважаючи на те, що у XVI–XVII ст. утверджувався абсолютизм, знову відбулося повалення влади необмежених монархів в одних країнах шляхом революцій, в інших — внаслідок поступового розвитку. До влади прийшли парламенти. Так, в Об'єднаному Королівстві парламент спершу здобув право на ухвалення законів, вирішення фінансових питань, а згодом проголосив верховенство над виконавчою функцією уряду. Наступний поділ влади на законодавчу і виконавчу, обґрунтований у філософських працях Джона Локка (“Про громадський уряд”[2]), поклав початок чіткому формуванню політичного правління типу противаги. Ідеї про поділ влади, включаючи судову як незалежну сферу, сформулював й поширював барон де Монтеск'є (“Дух законів”[3]). Цей поділ залишається наріжним каменем англосаксонських моделей сучасного демократичного типу правління.

Концепція поділу базується на припущенні, що людина може помилятися і бути схильною до зла. Інституції слід створювати таким чином, щоб вони застерігали людей від помилок, які неодмінно є складовою людської сутності. Такий спосіб мислення забезпечує виправдання появи опозиції — іншого наріжного каменя розвитку інституцій політичного правління. Щоб гарантувати ухвалення парламентом справедливих законів і точне виконання їх урядом, опозиція мусить здійснювати владу стримування, противаги у законодавчому і виконавчому процесах (закликати уряд до порядку, вотум недовір'я тощо).

Люди самі створюють інституції, їхня форма впливає на поведінку людей. Отже, якби єдиною метою опозиції було запобігання зловживання владою тими, хто її здійснює, то цю функцію можна було б виконувати конструктивно і законно. Проте якщо обмежитися лише цією функцією, то з часом зменшилися б стимули до її виконання. Тож система створює умови для періодичних виборів. Вони мають надійне логічне обґрунтування:

  • гарантують, що уряд (законодавча і виконавча влада) залишається виразником волі більшості;
  • заохочують сумлінне виконання функцій тими, хто при владі, обіцяючи максимальну винагороду у вигляді наступного переобрання;
  • запобігають зловживанням владою, що можуть виникати в разі надто тривалого її використання, а отже, карають непереобранням (майже щодня американським і англійським школярам нагадують вислів лорда Ектона: “Влада розбещує, абсолютна ж влада розбещує абсолютно”[4];
  • підтримують стимули для опозиції перспективою приходу до влади.

Саме цей останній пункт, що здається життєздатним, на практиці може зумовлювати викривлення і навіть певне “виродження” системи. Система могла б функціонувати задовільно доти, доки головною метою опозиції було б запобігання зловживанню владою. Коли ж основним мотивом (цілком природно) стає прагнення до влади, відповідно поведінка набирає своєрідного характеру; метою опозиції стає протидія. Це веде до спроб послабити тих, хто при владі, до загострення суперечностей, поширення конфліктів, поляризації суспільних сил, посилення чвар і, отже, до перетворення потенційно корисної суспільної енергії на зайве політичне напруження. Цей процес справедливо можна назвати соціально-політичною ентропією. У кінцевому підсумку він стає інституціоналізованим, законним і навіть доброчесною руйнацією влади (тобто здатністю до дії, до вдосконалення).

Заслуговують на увагу очевидні процеси: аби бути обраним, слід апелювати до виборців. Найлегший шлях досягнення мети — критика можновладців за неефективність їхньої діяльності, неспроможність, безчесність, корупцію і порочність, а з іншого боку — обіцянки “задовольнити” те, чого бажають і “гідні” виборці, за допомогою кращих програм, більшої порядності, ефективнішої організації, кращого управління. Спосіб створення тиску полягає в тому, щоб перебільшувати, прикрашати, збурювати пристрасті й сподівання населення. Система перетворюється на політичну біржу, де влада може перейти до тих, хто пропонує найвищу ціну. Коли опозиція приходить до влади, ролі змінюються, а процес триває. Задовольнити сподівання значно важче, ніж їх породити. В результаті виникають розчарування, зростає тиск на тих, хто при владі, і т. д. Щоб залишитися при владі, слід підтримувати популярність серед виборців. Подальші дії мотивуються більше бажанням виграти наступні вибори, ніж максимальним суспільним благом. Скорочується відтинок часу на прийняття політичних рішень. Недооцінюються наслідки на далеку перспективу, меншого застосування знаходять раціональні заходи, і в результаті основні проблеми можуть залишатися нерозв'язаними. У зв'язку з цим дуже красномовною є нинішня нездатність справитися з інфляцією у суспільствах, де популярність — необхідна умова перебування при владі.

Періодичні вибори покликані також діяти як протиотрута щодо “корупції влади”, різновид політичних циклів очищення, спосіб дезінфекції системи. Проте це викликає переривчастість, час від часу зміни політичного курсу, а як наслідок — зайві витрати енергії і уповільнення суспільного прогресу.

Формі політичного правління типу противаги притаманні й інші риси, які є сумнівними. В окремих випадках правило більшості означає, що можна досить чисельну меншість ошукати і за законом нав'язати їй свою волю. Такі меншості можуть відчувати втрату опори в суспільстві, відчуження від нього, що може викликати відповідну руйнівну поведінку, зокрема масові страйки або навіть насильство. З іншого боку, закони та інституції, покликані забезпечувати надійний захист меншостей, можуть надати добре організованим, згуртованим меншостям непропорційно великі важелі впливу на перебіг законодавчих або виконавчих процесів. Отже, все більшого відчуження можуть зазнавати навіть численніші групи населення, але не такі організовані, не такі багаті або не здатні так голосно про себе заявити.

Існують значно важливіші причини глибокого переосмислення системи. Низка специфічних факторів сприяла формуванню політичних інституцій в Об'єднаному Королівстві й Сполучених Штатах. По-перше, релігійні відмінності. Щоб вони не вилились у релігійні війни, які вирували у континентальній Європі, слід було знайти способи примирення суперечностей, усунення перешкод і досягнення рівноваги.

Відсутність реальної зовнішньої загрози для Великобританії і Сполучених Штатів уможливила спрямування більших зусиль на з'ясування внутрішніх питань. Водночас домагання розширити імперію в Об'єднаному Королівстві та освоїти багатий континент у Сполучених Штатах забезпечувало достатню мобілізуючу силу і згуртованість у подоланні певної напруженості, викликаної внутрішньою боротьбою за владу. Обидві країни могли дозволити собі таку розкіш, як політичні ігри, завдяки зростанню їхнього багатства.

Останнім часом названі умови докорінно змінились. У цих країнах несуттєвими стали релігійні відмінності; нині більшого значення набувають етнічні, расові та соціальні відмінності, що потребують різних способів розв'язання можливих конфліктів. Зникла Британська імперія так само, як щезли незайняті багаті простори у Сполучених Штатах. Процвітання й ефективне функціонування країн потребувало консолідації суспільства; однак біржа політичних обіцянок утруднювала цей процес. Вивчення громадської думки Інститутом Геллапа свідчить про те, що стриманість і самодисципліна, породжені дефіцитом та зовнішніми обмеженнями діяльності, не є природним побічним продуктом правління.

Колегіальна влада
(співпраця при владі)

Існують два характерних варіанти колегіальної форми політичного правління, за яких інституції і процеси ухвалення рішень докорінно різняться, хоча вони мають однакові кінцеві результати. Обидва забезпечують високий ступінь згоди у відповідних суспільствах за відсутності гострих чвар або конфліктів і дисциплінованої прихильності до політичних курсів і рішень та досить ефективної їх реалізації.

Взірцем першого варіанту може бути Швейцарія. Цей тип правління співіснує з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, оскільки наявні формальний поділ влади у вигляді постійних коаліцій на всіх рівнях політичного правління і водночас пряма демократія, що передбачає широку участь населення в ухваленні конкретних рішень, знову ж таки на різних рівнях політичної організації від федерального через кантональний до рівня громади (комуни. — Ред.).

Швейцарський тип прямої демократії має історичні корені. Форма прямої демократії існувала в окремих первісних суспільствах, де члени спільноти брали безпосередню участь в ухваленні рішень. Таке практикувалося лише у відносно малих спільнотах. Подібна система в значно складнішому вигляді застосовувалась і розвивалася у грецьких містах-державах типу Афін. Незважаючи на те, що ця система була досконалішою за методами та інституційними формами, вона у деяких аспектах демонструвала відступ від ранніх форм прямої демократії, оскільки право на участь у ній поширювалося лише на громадян, раби виключались. І знову-таки до цього процесу залучалася відносно мала кількість населення, система передбачала рабовласницький тип економіки, щоб дозволити громадянам у вільний час брати участь в громадській діяльності. Повністю зазнали невдачі спроби поширити систему за межі окремого міста-держави і створити більшу політичну сутність, подібну до сучасних націй-держав, застосувавши концепцію конфедерації. Такі невдачі пояснювалися кількома причинами. Означені спільноти за природою свого політичного досвіду не могли бути достатньо сумісними. Дехто припускає, що пряма демократія може функціонувати лише у відносно малих спільнотах. Однак сучасний досвід Швейцарії свідчить, що вона здатна функціонувати й у більших утвореннях типу нації-держави.

Той факт, що Швейцарська конфедерація створювалася поступово протягом тривалого часу за умови, що нові території, нині кантони, приєднувалися до неї здебільшого на добровільних засадах, зумовив розвиток інституцій офіційно колегіальної влади у вигляді постійних коаліцій різних партій. Оскільки нові території мали істотні регіональні або мовні відмінності, вони могли б приєднуватися до конфедерації лише за гарантії збереження певних їхніх особливостей. Все це передбачало, що нові території мали б значну автономію і впливали б на управління конфедерацією в цілому.

Окремі принципи швейцарської демократії та її інституційні особливості розглянуто у розділі, присвяченому Західній Європі. Можливо, корисно було б вказати на наріжні камені теорії, що лежить в основі колегіальної влади. Згідно з цією теорією, інтереси індивідуумів можуть найбільшою мірою задовольнятися в разі, коли вони мають найбільшу можливість безпосередньо впливати на політичні рішення. Водночас чим більше індивідуум впливатиме на рішення, тим більшу відповідальність він відчуватиме перед суспільством. Отже, відповідальність за поведінку кожного індивідуума щодо системи залежить в першу чергу від здатності впливати на неї. З цього випливає, що розпорошення і децентралізація влади не послаблюють здатність суспільства до дій, звершень, мобілізації сил, а, навпаки, породжують більші обов'язки громадян перед суспільством, а тим самим суспільну мобілізуючу здатність.

Інший тип правління, якому більше підходить назва консенсуальний, ніж колегіальна влада, функціонує не тому, що створено відповідні політичні інституції, а тому, що система групово-кооперативних цінностей, яка лежить в його основі, формує загальну схильність населення до уникнення конфліктів і пошуку згоди. Японія — взірець цієї форми правління із широким застосуванням консультацій і досягненням згоди, що є головною рисою процесу ухвалення рішень.

До Другої світової війни в Японії існувала унітарна система влади. Видозмінювались її форми від абсолютної монархії через олігархію до конституційної монархії. У період золотої ізоляції (1602–1867) провідну роль відігравали шогуни, проте вони ділили владу із землевласниками (даймійо). З часом там встановилася конституційна монархія, що в дійсності була олігархією, за якої влада поділялася між монархом і малочисельною воєнною та промисловою елітою. Після Другої світової війни американці запропонували і розробили нову політичну систему, яку японці з готовністю сприйняли. Для неї були характерними основні риси конституційної монархії, коли роль імператора чисто символічна, існує парламентарна демократія за наявності кількох політичних партій. Партія, що одержує більшість голосів на виборах, формує уряд. Отже, в принципі діє правило більшості при існуванні опозиційних партій, іншими словами — це класична структура політичних інституцій влади типу противаги.

Проте у цій офіційній політичній структурі переважає досягнення згоди; як домінуючий процес ухвалення політичних рішень. Він поширюється на всі сфери життя Японії. Поведінку японців здебільшого все ще визначають групово-кооперативні цінності. Процесу пошуку консенсусу сприяють певні почуття, що існують у традиціях. По-перше, особливе значення надається збереженню репутації, існує страх втратити її. Цим зумовлюється уникнення прямого протиборства ідей, поглядів, альтернатив. На різних рівнях суспільства проводяться тривалі дискусії з метою досягнення спільного бачення проблеми або ситуації, віднайдення рішення як побічного результату такого бачення, на відміну від різкого переходу до альтернативних конкуруючих пропозицій. По-друге, бажання індивідуумів підпорядкувати себе вищим цілям, їхні погляди, пропозиції і дії можуть викликати довіру, оскільки спричинені, принаймні частково, міркуваннями блага робочої групи, компанії або країни.

Про ефективність цієї системи свідчать швидка повоєнна відбудова, три десятиліття небаченого економічного зростання та успішне подолання наслідків такого потрясіння, яким була нафтова криза. У виборах суперниками виступають різні кандидати, відбуваються справжні парламентські дебати, нерідко трапляються політичні маніфестації, проте сила культурних традицій і цінностей така, що переважує сили, які сіють розбрат, і підтримує високий ступінь згоди та обов'язку на всіх рівнях японського суспільства.

Система політичного правління деяких країн, наприклад, Німеччини, посідає місце між двома типами, розглянутими раніше. Між політичними партіями точиться відкрита і безпосередня боротьба за владу. Коли жодна партія не може досягти простої більшості, формується частково коаліційний уряд.

У процесах ухвалення рішень не вдаються до прямої демократії. Крім того, системі колегіальної влади притаманні певні властивості, зумовлені швидше інтеграцією різних верств населення, зокрема робітництва, з політичною системою, раціональним ступенем децентралізації влади на користь складових частин федерації (земель), поділом влади на рівні підприємств, у цілому переважно “партнерством”, ніж антагоністичними стосунками між різними суспільними класами. Протягом кількох останніх десятиліть Швейцарія, Японія та Німеччина були країнами, що функціонували найефективніше. Інші країни, зокрема з демократією англосаксонського типу, зіткнулися з труднощами у запозиченні й засвоєнні корисних уроків з досвіду системи правлінь цих трьох країн.

Істинний характер політичних інституцій Швейцарії або недостатньо відомий, або не враховується як специфічна ситуація, як приклад малої країни з надзвичайно досвідченим народом. Проте географічне розташування цієї системи правління саме в Швейцарії далеко не випадковість. Ця система, створена з урахуванням окремих положень американської конституції, в подальшому випробовувалася, модифікувалась і старанно зберігалась. Для швейцарців влада означає швидше відповідальність, ніж привілеї, і це захищало їх від руйнівних наслідків концентрованої влади.

Японія як велика держава залишається дещо загадковою і частіше викликає острах, ніж захоплення. Надзвичайна однорідність цінностей багатьма сприймається як унікальна, аби служити зразком для інших; проте якщо врахувати природні умови, за яких сформувалися такі цінності, то ця суспільна модель подає повчальний приклад на майбутнє.

Німеччину, безперечного економічного лідера в Європі, все ще пам'ятають за її руйнівні дії в минулому. Вони стали можливими внаслідок схильності німців до дисципліни і добровільного підпорядкування, а відтак великої мобілізуючої здатності, яку можна спрямувати у хибному напрямку. Проте нині країна ефективно функціонує не лише в економічній, а й у політичній сфері. Цей особливий суспільний досвід міг би стати корисною наукою для інших.

Унітарна влада

Унітарна влада, характерна для широкого кола політичних укладів минулого і сьогодення, відома під назвами абсолютна, автократія, деспотія, диктатура (ліва чи права, воєнна чи пролетаріату); інші назви обіймають однопартійну систему, неконституційні монархії, революційні уряди, верхівку племені. У сучасному світі більшість згаданих характеристик має і додаткове негативне забарвлення. Сучасні уряди, навіть з відвертими рисами унітарної влади, приписують собі різні назви, використовуючи переважно термін “демократичний”. Незважаючи на те, що існують різні підходи до виправдання концентрації влади, сам факт концентрації є одним зі спільних знаменників усіх названих варіантів.

Інший спільний знаменник — відсутність легальної опозиції, або противаги, і тому широким народним масам дуже важко відібрати владу у тих, хто нею володіє, і передати її іншим. У минулому такі зміни влади могли б здійснюватися лише насильницькими методами, як-то революція, палацова або народна, чи державний переворот. Часто таким подіям сприяли поразка у війні, інші біди, критичні ситуації.

Як же виникло правління типу унітарної влади і чому воно досі існує? Будь-яка організація потребує порядку, системи правил, яких мають дотримуватись її члени. Першопричина такого порядку і правила, що з нього випливають, пов'язані безпосередньо з уявленнями про людину та її походження. Зважаючи на те, що людина — творіння Волі Божої або результат еволюції, керованої законами природи, можна дійти висновку: основна визначальна влада перебуває поза і над людиною. Отже, цілком природним є усвідомлення, що має бути вершина в будь-якій суспільній організації і хтось на вершині піраміди влади. Це може бути абсолютний монарх, який успадковує владу від творця, глава “істинної” церкви, якому Творець відкрив істину, або це може бути “найприйнятніший”, який витримав боротьбу з іншими, нав'язавши право сили, як це роблять справжні тирани. Якщо згідно з пануючими уявленнями людина навіть має право на волевиявлення, унітарна структура влади може утвердитись як вияв волі народу. Це може статися тоді, коли виникає гостре загальне усвідомлення потреби у різкій зміні суспільного і, головним чином, економічного ладу, так само, як переконання, що подібне суспільне перетворення неможливе без сильної руки, не стримуваної ніяким послабленням влади або неправомірними обмеженнями.

Якщо унітарна влада і має притягальну силу, то тільки тому, що в неї є окремі привабливі риси. Вона дозволяє сформувати спільну мету і досягати її. Пріоритет може надаватися державним, колективним або громадським потребам над індивідуальними. Унітарна влада сприяє директивному плануванню й нібито раціональному розподілу ресурсів. Вона дозволяє ухвалювати швидкі рішення і так само швидко їх виконувати. Як правило, це ефективна система для ведення війни чи подолання труднощів у критичних ситуаціях.

Цій системі правління притаманні деякі очевидні недоліки. Вона як у минулому, так і тепер породжує шалений опір. Спостерігається тенденція до усунення будь-якої опозиції централізованій владі, заборони поглядів, що виникли за межами структури влади. Це веде до суспільного обману з подальшою небезпекою ігнорування реалій і руху по дотичних. Гальмується еволюційний розвиток, оскільки немає достатньої конкуренції ідей, аналізу витрат і прибутків від різних варіантів, а також прагматичне пристосування до нових реалій. Така система дозволяє тим, хто при владі, стати на шлях свавілля, служіння власним егоїстичним цілям, корупції. Втім, найбільшою трудністю є необхідність нав'язування людям волі вождя, партії або так званої волі народу. Цим зумовлюється потреба створення бюрократичного апарату нагляду, контролю і, як правило, примусу, що може стримувати ініціативу, послаблювати мотивацію і викликати прихований або відкритий опір.

Отже, можна сформулювати фундаментальне положення: ефективність управління або влади меншою мірою визначається їхньою внутрішньою природою, ніж тим, наскільки добровільно вони сприймаються тими, на кого поширюються, тобто:

Ефективність влади = ƒ(прийнятність влади).

Таким чином, концентрована влада — форма правління унітарної влади — може бути ефективною за таких умов:

  • спільнота позбавлена досвіду життя в інших системах або глибокого розуміння цих систем;
  • народ визнає владу однієї особи або олігархії з релігійних, моральних, прагматичних причин;
  • існування групи багатих і маси бідних;
  • наявність групи освічених і маси неписьменних;
  • існування групи рішучих і маси байдужих, інертних;
  • наявність групи амбітних і маси конформістів;
  • панування досить однорідних культур, у яких переважна більшість поділяє цінності і прагнення;
  • усвідомлення зовнішньої загрози і надзвичайних ситуацій;
  • обіцяне краще майбутнє здатне переважити жертви (в основному індивідуальні свободи), яких потребує унітарний тип правління.

Тип правління унітарної влади демонструватиме неефективність за таких умов:

  • вища влада не вважається недоторканною;
  • існування переважно внутрішньої взаємозалежності, а не залежності бідних від багатих;

* освіченість мас;

  • політична свідомість і пробудження мас;
  • прагнення більшості до самоутвердження;
  • неоднорідність, плюралістичність країн;
  • відсутність близької зовнішньої загрози для суспільства.

Наведений аналіз абстрагується від морального обґрунтування типу правління унітарної влади (тобто чи пристосовується система до істинної природи, прагнень і призначення людини), але не відкидає його. Отже, можливо, слід було б далі вивчати питання в прагматичному, утилітарному аспекті, тобто: Що таке ефективність політичного правління? Ефективним можна вважати правління, здатне зберігати й увічнювати себе, сприяти технологічному та економічному прогресові, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення. Ефективність системи політичної влади можна розглядати з позицій балансу сил. Яка суспільна енергія потрібна, щоб обстоювати інституції політичного правління? Яке співвідношення здобутків / витрат? Це співвідношення, як зазначалося раніше, в свою чергу залежить від готовності більшості населення визнавати законність унітарних принципів влади, пристосовуватися до бажаної поведінки. Чим більше зусиль потрібно, щоб забезпечити прийнятність системи, прихильність до неї, тим більший слід мати бюрократичний апарат, тим більше енергії слід вилучити з економічної або суспільно корисної діяльності на підтримання власне системи влади. Зайві витрати такої енергії можуть породити порочне коло: чим більше насильства, тим більше невдоволення та опір у різних формах, чим більша загроза можновладцям, тим більші зусилля з їхнього боку потрібні, щоб утриматися при владі. Чи можна розірвати це коло, не вдаючись до насильницьких дій, до революцій, що так дорого обходяться людям і такі непередбачувані у своїх кінцевих результатах?

ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ

Третьою компонентою будь-якого суспільного ладу і важливою детермінантою ефективності будь-якого суспільства є економічна система. Її функції — виробництво і розподіл багатства. Основні питання, які розв'язує кожна економічна система, такі: що і як виробляти, де розміщувати, як розподіляти й обмінювати, кого і як винагороджувати за виробничу діяльність? Природа будь-якої економічної системи залежить від того, яким чином розв'язуються зазначені питання. Існує кілька характерних прототипів систем і, як наслідок — різних гібридних варіантів. Основні ознаки прототипів згруповані у табл. 2.

Зміст таблиці — спрощене відображення реальності; єдина її мета — полегшити безпосереднє порівняння економічних систем і здійснити аналіз умов, за яких кожна із систем може бути найефективнішою. У розділі 1 згадувалися лише перші три прототипи з п'яти, що можна пояснити їх поширенням серед країн або тим, що країни з такими системами відіграють важливу роль у світовій економіці. Два інших прототипи представлені в таблиці у зв'язку з тим, що вони можуть послугувати корисною наукою.

Існують й інші способи аналізу і порівняння економічних систем. Основним ознакам, науково представленим у табл. 2, віддані переваги тому, що вони мають різні ідеологічні корені. Ці ознаки дозволяють порівнювати детермінанти ефективності економічної системи. Вибір назв для цих п'яти систем породжує певні проблеми. Загальновживані назви типу “капіталізм” і “комунізм” у свідомості багатьох людей суто негативно забарвлені. Крім того, вони неповно відображають сучасну реальність. Капіталізм зазнав суттєвих змін, зокрема це стосується відокремлення власності на засоби виробництва від управління ними. Отже, назва “вільне підприємництво” сприймається більшою мірою як описова щодо сучасної сутності системи цього типу, оскільки її найхарактернішими ознаками стали відносна свобода ринків і свобода започаткувати нову діяльність. Незважаючи на те, що “узгоджене вільне підприємництво” дуже подібне до “вільного підприємництва”, його все ж слід виділити залежно від ступеня гармонізації економічних рішень, яка можлива у країнах, де особисті цілі підпорядковані народному благу.

Комунізм — не дуже вдала назва для економічної системи, позаяк це більше мета, аніж реальність. Радянська економіка, що підпала б під цю категорію, офіційно називається соціалістичною. Проте це скороминуща стадія, проміжний тип системи, головне призначення якої — підготовка бази матеріального достатку для запровадження комунізму. Назва “адміністративно-командна система” краще відображає методи ухвалення економічних рішень і характер власності.

Таблиця 2

Основні ознаки Типи систем
Вільне підприємництво Узгоджене вільне підприємництво Адміністративно-командна система Розподільчий соціалізм Ринковий соціалізм
1. Головний мотив і / або критерій діяльності Максимізація прибутку Максимізація приросту і прибутку Максимізація виробництва Прибуток Життєздатність
2. Характер власності Приватний Приватний Державний Приватний Колективний
3. Характер ринку Вільний Вільний Керований Вільний Контрольований
4. Роль уряду Обмежена вищеназваними характеристиками Гармонізувати економічну діяльність Ухвалення рішень; планування; контроль Компенсувати несправедливість при розподілі Визначення цілей; координація; регулювання
5. Першопричина і головна мета Економічна; ефективне виробництво Економічна i політична; поліпшення становища країни, задоволення індивідуальних потреб Політична; створення матеріальної бази комунізму Соціальна; ефективне виробництво; справедливий розподіл Соціополітична; економічна демократія через самоуправління
“Розподільчий соціалізм” у застосуванні, наприклад, до Швеції — цілком прийнятна назва, його головна опора і мета, що усвідомлювалися соціалістичним урядом впродовж чотирьох десятиліть, полягали у досягненні справедливості при розподілі багатства.

“Ринковий соціалізм”, назва, що застосовувалася до Югославії, може означати більшу свободу ринків, ніж це існує в дійсності. Така назва підкреслює цю ознаку, щоб показати відмінності подібної системи від інших, наприклад, Радянського Союзу. Визначальною рисою ринкового соціалізму є міра участі робітників у процесі управління підприємством.

Вільне підприємництво

Капіталізм прийшов на зміну середньовічним, феодальним системам, що характеризувалися кріпацтвом у сільському господарстві, ремісництвом і незначною торгово-обслуговуючою сферою, яка зв'язувала сільське господарство з ремісництвом. Суспільство складалося з невеликої групи дуже багатих і переважної більшості дуже бідних людей. Багаті вирізнялися високим рівнем особистого споживання, а не вкладанням одержаних прибутків у виробництво. І, як наслідок, спостерігалося незначне підвищення продуктивності праці, неістотні розширення виробничих потужностей, економічне зростання.

З часом про себе дали знати нові сили, і вони сформували обличчя “капіталізму”. Розширення міжнародної торгівлі викликало необхідність спеціалізації, збільшення розмірів виробничих одиниць, появи комерційного хисту та механізмів кредитування і, таким чином, зумовило концентрацію капіталу та його відповідне вкладання. Технічні нововведення дозволили здійснювати спеціалізацію і широкомасштабне виробництво. Реформація і виникнення протестантської моралі, що схвалили й узаконили капіталістичний спосіб життя, визначили інший шлях спасіння через напружену працю, ощадливість і високу віддачу, вивільнили і раціональніше використали енергію, необхідну для виробничої діяльності. Потурання багатству перестало бути основною метою його створення. Значно важливішого значення набула ефективність його використання. Це забезпечувало моральне виправдання накопичення багатства, оскільки воно потрапило б до рук, які використовували б його найефективніше, а отже, найдоброчесніше. Наголошуючи на святості будь-якої праці, протестантська мораль заохочувала самовіддану, дисципліновану працю на всіх рівнях суспільства.

Нації-держави сприяли подальшому розвитку “капіталізму”, створюючи правову та інституційну інфраструктуру у вигляді кодексу законів, стабільності грошової одиниці та внутрішніх ринків, а також прилучаючись до вдосконалення і розширення матеріальної інфраструктури, а саме транспорту і зв'язку. Таким чином, вони сприяли спрямуванню подальших приватних інвестицій безпосередньо на продуктивну промислову і комерційну діяльність.

Адам Сміт у праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) розкрив деякі гідні уваги ознаки капіталізму, виправдав його появу переважно економічно, а частково й морально, обґрунтував аналітично та ідеологічно, тим самим підтвердивши подальший розвиток капіталізму.

Наступні технологічні нововведення та зміни у виробництві привели до промислової революції, що супроводжувалася механізацією, поглибленням спеціалізації, зростанням продуктивності праці та розмірів підприємств, а також розширенням ринків.

Капіталізм піддавали гострій критиці. Найістотніший виклик кинув йому Карл Маркс. Він визнав, що протягом відносно короткого проміжку часу капіталізм створив могутні продуктивні сили і вважав його необхідною стадією розвитку людства, яку слід пройти, аби зруйнувати попередні менш продуктивні системи. Водночас К. Маркс наголошував, що капіталістична система надто несправедлива і страждає від напруженості й конфліктів. Тож вона неодмінно занепаде, а на її місці виникне комунізм як надзвичайно ефективний і справедливий лад.

На додаток до виклику, кинутого марксизмом та різними породженими ним рухами, на капіталізм чатували інші випробування на виживання. У процесі розвитку він перетворився на систему, яку нині можна з більшою відповідністю йменувати “вільне підприємництво”. До наступних викликів капіталізму належать:

  • втрата Західною Європою лідерства на світовій арені, що підірвало основи капіталізму в цій частині світу;
  • глибока криза з її банкрутствами, відмовою від сплати боргів, скорочення зовнішньої торгівлі, підрив фінансової стабільності та згуртованості;
  • “Новий курс” Рузвельта і розширене використання державою фінансових і грошових важелів у Сполучених Штатах, країні, яка щойно стала новим бастіоном капіталізму;
  • поступове розпорошення власності на засоби виробництва шляхом розпродажу акцій і наступним відокремленням власності від управління.

Найсерйознішою загрозою стали народження і розвиток діаметрально протилежної економічної моделі, адміністративно-командної системи, що виникла в результаті Жовтневої революції 1917 року.

Серйозної критики система вільного підприємництва зазнає і досі з боку країн, що належать до цієї самої системи. Зазначене вище відокремлення власності від управління породжує ситуацію, за якої існують “власність без влади і влада без власності”, послаблюючи основне виправдання влади, що ґрунтується на власності як на “природному праві”. Нестача ресурсів і зміна контролю над їх використанням стримували економічне зростання, що має вирішальне значення для життєздатності системи вільного підприємництва.

Усі названі виклики і загрози призвели до змін, що визначили напрямок розвитку економіки вільного підприємництва. Враховуючи зазначені історичні передумови, можна дослідити характер такого розвитку і перетворень, яких зазнала система вільного підприємництва. Це буде здійснено шляхом розгляду її основних структурних ознак, пов'язаних з ними проблем, критики, а також реагувань коригуючих дій та реформ. Розвиток цієї системи узагальнено у табл. 3.

Максимізація прибутку — важлива спонука приватного підприємництва та основний критерій оцінки його ефективності. Вона має таку першопричину: прибуток — винагорода за діяльність, вкладення капіталу і наражання на ризик. Прибуток — також міра перевищення результатів над витратами. Цей надлишок можна вкласти у подальший розвиток, зростання виробництва, а відтак у розширене відтворення багатства. Основна критика, націлена на максимізацію прибутку, полягає в тому, що прибутки можна максимізувати, мінімізуючи заробітну плату, розвиваючи засоби виробництва і підвищуючи ціни. Мінімізація заробітної плати була соціально небажана, оскільки робила багатих багатшими, а бідних Таблиця 3. Розвиток системи вільного підприємництва

Основні ознаки Породжені системою проблеми і критика Реагування і реформи
1. Максимізація прибутків
Для створення надлишків; інвестицій; зростання
Надмірне розширення; мінімізація заробітної плати; зубожіння пролетаріату Виникнення профспілок; законодавство про мінімальну заробітну плату; зниження рівня бідності
2. Приватна власність
“Природне право” і винагорода ефективності
Можливість нагромадження багатства у руках кількох людей Прогресивне оподаткування доходів і спадщини; поширення та інституціоналізація власності
3. Вільні ринки
Конкуренція спрямовує фактори виробництва у найефективніші сфери
Вільний ринок веде до циклічних коливань, спадів, монополізації, до створення картелів, недовикористання ресурсів Податкове, монетарне, інше втручання держави; антитрестівське законодавство; певний контроль над цінами
4. Обмежена роль уряду
Гонитва індивідуума за власною вигодою задовольнятиме переважну більшість людей
Зумовлює матеріальну та іншу нерівність; надає верховенство індивідуальним потребам над суспільними; допускає високий рівень безробіття Соціальне законодавство: пенсійне забезпечення по старості, страхування на випадок хвороби та безробіття; громадські роботи; розширення контролю
5. Головна мета —
ефективне відтворення багатства і задоволення індивідуальних потреб
Економічна і соціальна несправедливість Поступове використання соціальних і політичних критеріїв у сфері ухвалення рішень та оцінки діяльності підприємств

біднішими, і ставала економічно саморуйнівним процесом, позаяк обмежувала попит на товари і послуги та подальше розширення виробництва. Доведено, що тривалого розвитку засобів виробництва можна було б досягти тільки шляхом завоювання колоніальних або іноземних ринків, викликаючи небезпеку можливих конфліктів і послаблення системи. Мінімізація заробітної плати породила певні реагування і реформи: виникли профспілки, що набирали сили на переговорах при укладенні колективних договорів і змушували істотно підвищувати заробітну плату відповідно до зростання продуктивності праці, а іноді й більше. Дійсно експлуататорський рівень заробітної плати був здебільшого ліквідований шляхом запровадження законодавства про мінімальний заробіток, прийнятого в усіх країнах вільного підприємництва. В результаті у країнах вільного підприємництва, що досягли високого рівня економічного розвитку, більшість людей стала багатшою, а бідність в основному було ліквідовано. Економічна нерівність ще існує, проте вона значно зменшена.

Інша важлива структурна ознака системи вільного підприємництва — приватна власність на засоби виробництва, її своєрідне моральне обґрунтування походить від так званого природного права на власність, тобто людина, докладаючи зусиль до створення спільного майна, може перетворити його на приватну власність. Проте ще вагоміші, логічніші її обґрунтування лежать у сфері економіки. Суть доказів полягає в тому, що якраз багатство дає можливість заощаджувати і вкладати капітал, що веде до його накопичення, розширення сфери застосування і подальшого зростання добробуту дедалі більшої кількості людей. Отже, збільшення приватної власності — основна винагорода тим, хто ефективно використовує фактори виробництва. Вістря критики цієї ознаки спрямоване на те, аби показати, що в разі відсутності контролю цей процес привів би до накопичення багатства в руках дедалі вужчого кола людей. Багатьом все це здавалось і морально, і політично несправедливим. До того ж мали місце спроби довести, що й економічно приватна власність могла бути неефективною. Оскільки в ході концентрації багатства віддається перевага інвестиціям, це обмежує попит на товари широкого вжитку і зменшує потребу в подальших інвестиціях. Накопичення капіталу в руках небагатьох автоматично приводить до розширеного виробництва.

Доведено, що попит, принаймні на товари широкого вжитку, залежить від купівельної спроможності населення, отже, більше визначається рівністю, ніж нерівністю у розподілі багатства. Якщо економічно і можна виправдати накопичення багатства у руках тих, хто ефективно його використовує, то право успадкування багатства менш обґрунтоване, позаяк немає жодної гарантії, що спадкоємці зможуть так само ефективно його використовувати. В той час як визнано, що вкладати капітал доцільніше у великих розмірах, аніж малими порціями, альтернативна структура капіталу, наприклад, в Японії, де основну частину капіталу позичають банки, свідчить, що фінансові інституції можуть збирати і об'єднувати малі заощадження у досить великі суми на інвестиційні цілі. Отже, концентрація капіталу у приватних руках не є обов'язковою передумовою накопичення капіталу. Головними реформами, що мали за мету подолання негативних наслідків концентрації багатства, передбачалося прогресивне оподаткування доходів і спадщини, яке більше сприяє процесові розпорошення власності, аніж прогнозованій її концентрації. По обидва боки Атлантичного океану ще існують підприємства могутніх сімей-власників. Проте вони швидше стали винятком, аніж правилом. Домінуючою реальністю є широке розпорошення власності. Це зумовило докорінну зміну ролі власності у системі вільного підприємництва. Розпорошення через володіння акціями поступово послабило здатність акціонерів здійснювати прямий контроль над засобами виробництва. Фактично рішення про те, що виробляти, для яких ринків, шляхом якого поєднання ресурсів і як розпоряджатися прибутками, належить нині професіоналам, менеджерам підприємств, які не є їхніми власниками. Інституціоналізація власності через пенсійні фонди просунула цей процес ще на один крок вперед. Пряме володіння акціями, зрештою, дозволяє акціонерові розпоряджатися своєю часткою в разі невдоволення результатами або виходячи зі своєї оцінки сучасного курсу і перспектив, отже, це і є спосіб непрямого впливу на управління. Право на пенсію не дає подібних привілеїв. Члени правління і менеджери фондів, які діють від імені їхніх (фондів) справжніх власників, ними однак не контролюються.

Останнім часом виникли нові обмеження прав власників, а потім і менеджерів. Групи людей у суспільстві, яких хвилює діяльність того чи того підприємства, утворювали виборчі округи і проголошували “права на право власності”, щоб впливати на управлінський апарат підприємства просто тому, що їх стосується його функціонування.

Все це розкриває зміст твердження “власність без влади і влада без власності”. З часом змінилися основи влади, право розпоряджатися ресурсами. Спершу влада походила від власності. Цей період можна було б назвати ерою “промислової аристократії”. Потім влада змістилася в бік компетентності, технічної здатності забезпечувати економічно ефективне використання ресурсів. Це, все ще домінуюче становище, можна було б назвати ерою менеджерів — “професіональної меритократії”. Потім влада знову зміщується і виявляє тенденцію залежності від різних вкладників. “Власники” муситимуть схвалювати, визнавати або принаймні неохоче погоджуватись із управлінськими рішеннями. Така наступна стадія могла б називатися “власницька демократія”.

Третьою і, напевно, найсуттєвішою ознакою вільного підприємництва є вільний ринок. Існує два різні, але близькі способи обґрунтування цієї структурної ознаки системи. Згідно з першим, вільний ринок означає існування конкуренції за придбання ресурсів і засобів виробництва. Оскільки той, хто найефективніше використовує ресурси, забезпечує найбільші прибутки, може запропонувати за них найвищу ціну і, таким чином, найшвидше їх придбати. Такий механізм автоматично забезпечує найпродуктивніше використання наявних ресурсів. Інше обґрунтування подав Адам Сміт. Він стверджував, що вільний ринок діє подібно до невидимої руки, яка керує індивідуумами з метою забезпечення їхніх економічних потреб, таким чином задовольняє інтереси переважної більшості.

Проте механізм вільного ринку має певні слабкі місця і помітні перебої у функціонуванні, отож за це він зазнає гострої критики. По-перше — схильність до циклічних коливань рівня економічної діяльності. Може зменшитися попит на деякі товари. Це може спричинити ланцюгову реакцію: зменшення попиту підсилюється скороченням матеріальних запасів, поступово посилюючи економічний спад. Досвід свідчить: якщо розпочався спад в економіці й немає втручання з боку держави, він може йти по спіралі до повної депресії. По-друге, складається враження, що у вільний ринок ніби вмонтовані саморуйнівні сили. За умови наявності справжньої конкуренції ринок функціонує надійно, розподіляючи найраціональніше засоби виробництва. Це передбачає існування багатьох дрібних виробників і покупців, які конкурують. Ціни відображають співвідношення попиту і пропозиції, ніхто не здатен взяти їх під контроль. У житті таке трапляється рідко. Оскільки прибутковість значною мірою може зростати залежно від здатності контролювати попит і пропозицію, а отже, й ціни, то до сфери короткочасних інтересів економічних учасників вільного ринку слід віднести якомога більший вплив на нього. З цим пов'язані спокуса і мотиви картелізації, монополізації або принаймні досягнення провідної ролі на будь-якому ринку. За таких умов можливе неоптимальне використання ресурсів. У зв'язку з цим підприємці, які найбільше переконані у перевагах вільного ринку і виступають його палкими прихильниками, час від часу стають його найзапеклішими конкурентами.

Для подолання слабких сторін вільного ринку і врахування спрямованої на них критики розроблялися нові заходи, приймався новий курс і здійснювалися реформи. Насамперед створювався механізм фіскально-податкового і монетарного інструментів впливу. Нагадаємо, як вони повинні функціонувати: коли починається цикл спаду, шляхом збільшення кількості грошей в обігу і зниження ціни за допомогою зменшення процентних ставок на кредити, іпотеку тощо можна досягти зростання купівельної спроможності й викликати додатковий попит. Іншим заходом, що по суті рівноцінний за ефективністю, але який важче застосувати, є зниження податків. Коли попит на товари і послуги переважає пропозицію, викликаючи інфляцію, можна вдатися до протилежних заходів. Для відновлення рівноваги між попитом і пропозицією можна зменшити кількість грошей в обігу, підвищити їхню вартість шляхом збільшення процентних ставок і податків. Застосовувалися й інші механізми компенсації циклічних коливань, зокрема інвестиції в громадсько-корисні роботи, антициклічне фінансування, а також були спроби збалансувати циклічні коливання попиту, породжені приватним сектором і попитом з боку державної влади. Останнім часом фіскальний й монетарний механізми дещо втратили свою ефективність. Це пояснюється політичними, а не економічними причинами. Урядам з політичним правлінням типу противаги важко підтримувати фіскальну і монетарну дисципліну, вони бояться програти вибори.

Інший напрямок реформ — ухвалення антитрестовського законодавства, покликаного захистити конкуренцію від руйнівної дії монополізації і картелізації. Його реалізація пов'язана з певними труднощами. Коли вперше було застосовано антитрестівське законодавство, зокрема у Сполучених Штатах, конкурентоспроможність будь-якого підприємства, по суті, визначалася на внутрішньому ринку. Нині конкурентоспроможність визначається переважно на світовому рівні. Запобіжне об'єднання підприємств, корисливе придбання і панівне становище на внутрішньому ринку можуть бути серйозною перешкодою на шляху до ефективної участі підприємств у міжнародній конкуренції, тим самим знижуючи ефективність системи в цілому.

Наступною структурною ознакою системи вільного підприємництва стала обмежена роль уряду в економічному житті. Спочатку передбачалося, що уряд лише гарантуватиме відповідне функціонування трьох детермінант ефективності системи: максимізація прибутків, законність і захист приватної власності та справжня свобода ринків. Обґрунтування обмеженої ролі уряду базувалося на переконанні, що реалізація власних інтересів індивідуума задовольнятиме переважну більшість людей. Невтручання як ознака капіталізму нині перестала бути реальністю. Досвід свідчить, що невтручання уряду могло б спричиняти надмірне безробіття, значну матеріальну і соціальну нерівність, вищість особистих цілей над громадсько-державними. Якщо вільний ринок функціонує нормально, це означає, що ресурси розподіляються між тими, хто платить за них найвищу ціну. Ринок сприяє і тим, хто має що запропонувати. Молоді, енергійні й компетентні люди можуть запропонувати свої сили і вміння, одержуючи за це велику платню, забезпечуючи свій добробут і навіть багатство. Хворі, менш компетентні або люди похилого віку перестають бути економічним активом, оскільки їм нічого запропонувати на ринку. Немає жодних економічних підстав, аби користуватися будь-якими ресурсами. Якщо йти за цією логікою до її крайніх форм, то суспільство слід очищати від таких людей, передавати їх під опіку родичів або друзів, а якщо вони багаті, дозволяти жити за рахунок спадщини. Тоді як економічно найприйнятніша логіка виживання є жорстокою, вона не прийнятна соціально і політично в будь-якому сучасному суспільстві, що визнає право кожної людини на задоволення принаймні основних життєвих потреб. Отже, спостерігається поступове зростання ролі урядів у виправленні несправедливостей ринкового розподілу шляхом розвитку соціального законодавства, запровадження пенсій по старості, страхування на випадок хвороби або безробіття, загальної допомоги всім нужденним. Тут уряди країн із системою вільного підприємництва відрізняються від урядів країн розподільчого соціалізму лише мірою втручання у механізм вільного ринку.

Зроблений аналіз показав сили, які сформували систему вільного підприємництва. У більшості випадків вона надійно функціонує і дозволяє країнам по обидва боки Північної Атлантики принаймні досягти дуже високих рівнів економічного розвитку. Хоча тут може виникнути низка суттєвих запитань: Чи здатна ця система бути ефективною в усіх країнах, за всіх умов, пов'язаних з наявністю ресурсів, зростанням населення та його щільністю, а також на всіх стадіях економічного розвитку? За яких умов ця система найефективніша?

Щоб відповісти на ці запитання, наведемо деякі загальні міркування. Система вільного підприємництва, очевидно, високоефективна, коли:

  • населення зростає повільно, що дозволяє поступово і без обмежень накопичувати капітал, нарощувати промислове виробництво, відбувається міграція населення із сільського господарства до промисловості, підвищується продуктивність праці в промисловості, а через запровадження нових технологій — і в сільському господарстві;
  • країна в економічному розвитку досягає стадії масового споживання, на якій найвищим пріоритетом виступає задоволення індивідуальних потреб споживача, зокрема у товарах тривалого користування, комфорту і предметах розкоші, вимагаючи наявності великої кількості “вільних підприємств”, здатних задовольняти різні смаки і запити, а також зацікавлених у цьому.

Система, напевно, не дуже ефективна, коли:

  • населення зростає дуже швидко і приватна ініціатива не спроможна забезпечити достатню кількість нових робочих місць;
  • ресурси дуже бідні й потребують спрямування на очевидні пріоритетні потреби;
  • країна обирає шлях швидкої індустріалізації, особливо в умовах зростання населення і певних ресурсних обмежень;
  • країни в економічному розвитку наближаються до постіндустріальної стадії, і пріоритети починають зміщуватися в бік суспільних потреб — чисте навколишнє середовище, високий рівень, доступність освіти і охорони здоров'я, до того ж цікава, а не лише вигідна праця для всіх.
Система капіталізму з початку існування була “спроектована” так, аби відзначитись у накопиченні капіталу й ефективному створенні багатства. Лише поступово у функціонуванні системи усувалися зловживання і перебої, переваги надавалися соціальним та політичним аспектам. Нині діють різні сили, що знову видозмінюють систему і якоюсь мірою змусять її зблизитися з іншими системами. Аналіз цих систем дається у наступних розділах.

Система узгодженого вільного підприємництва

Основні ознаки цієї системи нагадують ознаки системи “вільного підприємництва”. Суть її насамперед зумовлюється тим, що прибутковість — головна передумова тривалої життєздатності підприємств і, отже, важливий критерій їхньої діяльності; панує приватна власність на засоби виробництва; розпорошення власності здійснюється через володіння акціями; ринок відносно вільний, з великою кількістю постачальників і покупців, ціни визначаються залежно від пропозиції, попиту і собівартості виробництва.

Система відрізняється від “найчистішої” форми вільного підприємництва узгодженістю економічних цілей у межах ділової спільноти, рівнем консультацій між бізнесом, урядом, а в деяких випадках — робітничими лідерами, а значить, можливістю визначати національні економічні цілі й пріоритети, не вдаючись до імперативного планування або адміністративного розподілу ресурсів. Нами досліджено три моделі цієї системи — французька, західнонімецька і японська, перелічені у порядку підвищення ефективності систем з огляду на загальний економічний стан названих країн.

Поняття “узгоджене”, застосоване до економічної системи, вперше використали французи, і саме у Франції, напевно, у нього найглибші історичні корені. Появу його можна віднести до XVII ст., часів Людовика XIV і його міністра фінансів Ж. Б. Колбера. Вони заснували низку державних компаній і ввели жорсткий урядовий контроль над економічним життям країни. Сучасне перевтілення колбертизму виникло після Другої світової війни у формі індикативного планування і низки націоналізованих підприємств. 1946 року було створено Генеральний Комісаріат Планування як головний орган управління французькою економікою. Водночас у приватних руках залишалася більша частина власності, а ринковим силам дозволялося здійснювати основний розподіл і розміщення ресурсів[5].

Послідовний перехід Франції від трьох- до п'ятирічних планів сприяв здійсненню відбудови, економічному зростанню і проведенню змін у структурі економіки. Процес планування виявився досить складним. По-перше, в нього було закладено загальні темпи економічного розвитку. Потім розроблялися детальні плани у різних комісіях, де представники відповідних сфер економічної діяльності зіставляли свої плани, інвестиційні пропозиції тощо. Результати роботи комісій порівнювали з метою встановлення незбалансованостей типу надмірних або недостатніх потужностей. Розроблялася загальна програма, що містила детальні галузеві плани. Такі плани не мали сили закону. У забезпеченні виконання їх уряд покладався в основному на розміщення капіталу через націоналізовані банки і політику кредитування. В результаті стали можливими сприяння розширенню “бажаної” діяльності й створення перешкод на шляху небажаної.

У Франції існують також інші причини, що забезпечують можливість повної узгодженості економічної діяльності і здійснення урядом великого впливу на економічне життя країни. Найважливіша з них — це, ймовірно, існування елітарної цивільної служби, професіонального управлінського мандаринату. Це випускники престижних елітарних шкіл (grandes ecoles) і Академія Державного Управління, де вони здобувають знання і набувають уміння до напруженої і компетентної праці, прилучаються до спільних уявлень про долю нації та готові присвятити себе служінню їй. Така мережа освіти зберігає традиційні тенденції до централізації і визначає верховенство загальнонаціональних цілей над індивідуальними. Існує також добре організована система власників, що може обстоювати ідеї лідерів бізнесу і промисловців після консультацій у галузевих комітетах.

Розширення економічної діяльності, посилення її взаємозв'язків, більша відкритість до міжнародної торгівлі ускладнили індикативне планування і дещо знизили його ефективність. Останнім часом більші надії покладаються на ринкові фактори за умови, що і “узгодженість” досягається спрямуванням окремих команд в одному напрямі. Наприклад, у випадку з енергетичною проблемою вдалися до поширення інформації про неї, збільшення цін на нафту, широкого рекламування економії енергії, іншими словами, до “підвищення рівня свідомості” та одночасно до спонукального фінансування альтернативних джерел енергії.

Дієвість цієї системи послабляється гострими ідеологічними і політичними суперечностями між партіями і тим, що більшість організованого робітництва з неприязню ставиться до системи і залишається поза структурою влади.

Складається враження, що Федеративна Республіка Німеччина беззастережно віддана системі вільного підприємництва. Більше того, вона здатна забезпечувати високий ступінь гармонізації і управління економікою, не вдаючись до централізованого планування або адміністративного примусу. Цьому сприяє низка факторів та інституційних заходів.

По-перше, з часів Бісмарка існує традиція, згідно з якою уряд підтримує бізнес за допомогою протекціоністських тарифів або безпосередньої участі у бізнесі через державні компанії.

По-друге, спостерігається схильність населення до громадської дисципліни і підпорядкування вищим цілям. Ще важливішими є широке консультування, законодавство, що з нього випливає, і роль банків у формуванні напрямів діяльності у сфері промисловості і бізнесу.

Як роботодавці, так і робітники добре організовані й надійно захищені федераціями. Існує небагато випадків американського типу лобіювання спеціальних інтересів. Індивідуальні компанії звертаються не в асоціації, а до уряду через свої федерації.

Чиновники з виконавчих органів проводять широкі консультації з різними групами тиску, що є основою для формування політики і підготовки законодавчих ініціатив. Саме виконавча сфера розробляє законодавчі пропозиції, спрямовуючи економічне життя країни. Парламентарі обговорюють й ухвалюють закони, але вони не мають у своєму розпорядженні допоміжного персоналу, а отже, не готують закони.

Банки володіють акціями великої кількості компаній, надають їм кредити і можуть суттєво впливати на їхні головні рішення. Це додатково сприяє гармонізації ділової активності.

Своєрідна комбінація уряду, що загалом прихильно ставиться до бізнесу, незначних відмінностей між законодавчою і виконавчою сферами, добре організованих роботодавців і робітництва, могутніх банків та широкі консультації між цими різними складовими частинами структури влади дозволяють Німеччині виконувати злагоджену економічну мелодію без необхідності співати в унісон.

Якби існував приз за організацію економічної діяльності і водночас за обстоювання в основному системи вільного підприємництва, то перший такий приз одержала б Японія. Красномовним свідченням ефективності цієї системи стали визначні економічні досягнення Японії кількох останніх десятиліть. Із другорядного становища вона піднялася майже до рівня Сполучених Штатів за валовим національним продуктом на душу населення і перевершила їх майже в десять разів за валовим національним продуктом на 1 км² площі[6].

Забезпеченню такої ефективності економіки сприяє низка факторів:

  • перший і найголовніший полягає в тому, що культурними цінностями пояснюються природність і майже обов'язковість для японців підпорядковувати інтереси індивідуума або невеликої групи “вищим цілям” типу національного економічного розвитку;
  • другий — природі процесу ухвалення рішень в Японії притаманна велика схильність до уникнення конфліктів, обговорення кола питань і проблем з усіма заінтересованими. Досягнення згоди — процес повільний і виснажливий, однак у подальшому забезпечує прихильність до ухвалених рішень;
  • третій — інституційні заходи, тобто організація діяльності уряду, промисловості й робітництва;
  • четвертий полягає в існуванні компетентної і відданої справі адміністративної еліти[7].

Перші два фактори уже розглянуто в цій книзі. Два останніх потребують невеликого уточнення.

Уряд вбачає своє головне призначення в тому, щоб сприяти діяльності у сфері бізнесу, а не регулювати її. Він покладається швидше на “адміністративні директиви”, вплив через сприятливі умови кредитування і механізми типу ліцензій на спорудження підприємств, ніж на правила і закони, аби змусити компанії додержуватися визначених цілей. Законодавці, які не одержують підтримки “персонального виборчого округу” і не мають власного штату, у процесі підготовки законів мусять спиратися на виконавчі органи. Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості (MITI) проводить дослідження, розробляє прогнози, визначає цілі й завдання, широко інформує про них законодавців. Міністерство фінансів контролює Національний Банк Японії, який позичає гроші великим банкам, а ті, у свою чергу, забезпечують компанії левовою часткою капіталу. Оскільки Міністерство фінансів також контролює систему податків, то воно може істотно впливати на виконання директив MITI.

Обидва міністерства, особливо MITI, залучають промисловість до широких консультацій. Велика промисловість відіграє провідну роль в економіці й згрупована у три традиційні “конгломерати” (дзайбацу) і пізніше утворені об'єднання, що концентруються навколо трьох великих банків. У цих об'єднаннях проводиться багато консультацій та узгоджується стратегія розвитку. Крім того, існують торгові асоціації, утворені за галузевою ознакою, де проводяться подальші консультації, і, на завершення, могутня організація покликана прикривати головні фірми “Кейданрен”, що забезпечує форум обговорення усіх ключових економічних питань, обстоює інтереси бізнесу, а її штат фахівців здійснює численні дослідження, котрі використовуються різними міністерствами як вхідна інформація для формування стратегії розвитку. Позаяк робітництво організоване у профспілки переважно на рівні компаній, і, враховуючи традиційну практику зайнятості робітника протягом усього життя у великих фірмах, виникає думка, що інтереси робітництва в основному збігаються з інтересами його компаній. Робітничі лідери консультуються між собою та одержують поради від деяких урядових органів.

Виникають зіткнення інтересів, одні компанії зазнають збитків, зате інші, чия діяльність відповідає урядовим цілям, мають підтримку, однак складається враження, що все це чиниться в інтересах країни.

Загальна схильність до уникнення конфліктів, проведення консультацій, налагодження співробітництва доповнюється діяльністю елітарного ядра чиновників (сформоване переважно з випускників престижного факультету права з не менш престижного Токійського університету), що й дозволяє системі так ефективно функціонувати. Завдяки жорсткій системі відбору такі чиновники кмітливі, компетентні, працьовиті й беззастережно віддані справі. Таких управлінців не завжди люблять, іноді навіть недолюблюють за зверхність, проте рідко беруться під сумнів їхні компетентність і обов'язок служити нації. Чиновники володіють моральним авторитетом, підтримуваним методом батога і пряника, що посилює їхній вплив у суспільстві.

Розглянуті різні форми системи “узгодженого вільного підприємництва” мають низку спільних рис. По-перше, уряди вважають однією з головних своїх функцій сприяння економічній діяльності, а не просто її регулювання або контроль. Законодавча і виконавча влади різко не розмежовані й, безумовно, не протистоять одна одній, отже, законодавство й управління краще узгоджені. По-друге, групи з різними економічними інтересами мають широку соціальну базу, добре організовані, усі дотримуються правил гри та усвідомлюють значення національних інтересів. По-третє, надійно відпрацьовано процес консультацій. Нарешті — це наявність компетентної, відданої справі й досить стійкої адміністративної еліти.

Все це дозволяє дійти висновку: чим більші загальне визнання “справедливості” системи і схильність до взаємин співробітництва між урядом, бізнесом і робітництвом, тим ефективніше функціонує система.

Адміністративно-командна система

Така назва системи визначає витоки економічної влади, ініціативи і ключових рішень, державну власність та контроль над засобами виробництва. Найхарактернішим представником такого типу економічної системи є Радянський Союз. Її поява пов'язана з егалітарно-колективістськими цінностями, що ґрунтуються на марксистській ідеології, яка виникла з аналізу капіталізму у вигляді реакції на нього. Основоположний постулат цієї ідеології полягає в тому, що економічні відносини визначають усі інші. Тому кінцевою метою суспільного ладу, а отже, її економічної системи, має бути повна економічна рівність. Капіталізм базується на економічних несправедливостях та експлуатації робітників шляхом присвоєння власниками доданої вартості, створеної робітниками. Незважаючи на те, що капіталістична система вивільняє великі продуктивні сили і створює простір для їхнього розвитку, вона приречена на руйнацію внаслідок внутрішніх антагонізмів і класової боротьби. Зруйнування капіталістичної системи має здійснюватися через пролетарські революції. Першою такою подією стала Жовтнева революція 1917 року. Багато дослідників доводять, що Жовтнева революція відбулась у непідготовленій країні, оскільки царська Росія не досягла достатньо високого рівня капіталістичного розвитку. Країни Західної Європи теоретично більше дозріли для революцій, бо мали високий рівень індустріалізації, сформований клас пролетаріату і порівняно високу політичну свідомість. Оскільки соціально-економічний прогрес у Західній Європі досягався мирними демократично-парламентськими засобами, у середовищі робітничого класу не виникало достатньої прихильності до революції у цій частині світу. Перемога революції в Російській імперії зумовлена низкою причин. Царський режим залишився без підтримки більшості населення. Дехто з аристократії боявся, що режим ставав надто ліберальним, надто прогресивним. Інтелігенція ж вважала, що він недостатньо прогресивний. Селяни все ще не мали землі, робітники зазнавали експлуатації, а неросійські національності — пригноблення. Армія була деморалізована воєнними невдачами у Першій світовій війні. З іншого боку, були ленінські приваблюючі гасла: “землю — селянам, волю — неросійським народам, владу — пролетаріату”, а також невелика, але дисциплінована і віддана справі група революціонерів. Схилити чашу терезів у бік революції допоміг той факт, що декадентський режим за допомогою Заходу часом, здавалося, більше дбав про придушення національно-визвольних рухів, ніж про протидію комуністичній революції.

У своєму розвитку радянська економіка пройшла кілька стадій. Спершу це була фаза “воєнного комунізму”, яка тривала з 1918-го по 1922 рік. Вона характеризувалася націоналізацією промислових, банківських і комерційних підприємств, ліквідацією власників і заснуванням рад робітників. Технічна та управлінська некомпетентність нових керівників, усунення нормальних комерційних стосунків і ліквідація грошово-матеріальних стимулів призвели до дуже слабкої економічної діяльності цього періоду. Аби підняти економіку, було запроваджено “нову економічну політику (НЕП)”. Відновлювалися приватна власність на дрібні підприємства і нормальні комерційні стосунки. За кілька років вдалося відбудувати економіку, а обсяг її виробництва досяг довоєнного рівня.

У 1929 році нову економічну політику скасували й перейшли до фази швидкої, форсованої індустріалізації, що почалася з першим п'ятирічним планом. Вибір цього нового курсу пояснювався кількома причинами. Вільне підприємництво як характерна ознака нової економічної політики було ідеологічною поступкою капіталізму, складалося враження, що Радянський Союз обирає шлях, протилежний його політичним цілям. Темпи індустріалізації і модернізації оцінювались як неадекватні. Вважалося за необхідне створити надійний захист Радянського Союзу від ворожого навколишнього світу й підтримувати наступні пролетарські революції за кордоном; таким чином, все це вимагало сильної армії і, в свою чергу, потребувало міцної індустріальної бази.

Нова політика містить низку складових. Перша — насильницька колективізація сільського господарства. Її цілями були: знищення приватної власності в аграрному секторі, сприяння широкомасштабному обробітку землі й механізації, вивільнення частини робочих рук із сільського господарства для промисловості, встановлення повного контролю над виробництвом і постачанням продовольства для міського промислового населення, що швидко зростало, та вилучення прибутків від сільськогосподарського виробництва для фінансування інвестицій у промисловість. Друга складова політики — надання пріоритету розвиткові енергетичної бази, металургії, машинобудуванню та створенню матеріальної інфраструктури. Третя складова — рішення про підтримання високого рівня інвестицій шляхом стримування тогочасного споживання. Все це втілювалося в життя методами централізованого планування, адміністративного розподілу ресурсів та інтеграції всіх економічних об'єктів через державний апарат. Друга світова війна затримала цю фазу економічного розвитку, і вона тривала аж до початку 60-х років. На той час в країні основні економічні цілі було досягнуто, завершено піднесення економіки і створено широку індустріальну базу. Оскільки економіка стояла на порозі стадії зрілості, то змінилися пріоритети і спостерігалася нерішуча спроба реформувати економічну систему.

За ці звершення заплачено величезну соціальну і політичну ціну у вигляді масового голоду під час колективізації, наступного постійного недопостачання товарів широкого вжитку і, безумовно, сталінського терору. Тут не аналізується ця ціна, оскільки ставиться за мету зосередити увагу на механізмах і функціонуванні різних економічних систем, поглибити розуміння того, як узгоджуються або не відповідають одні одним різні системи цінностей, типи політичного правління й економічна система та яким чином можна вдосконалити їх функціонування.

На підставі цього короткого історичного екскурсу розглянуто головні структурні ознаки економічної моделі адміністративно-командного типу, окремі її слабкі сторони і Таблиця 4. Розвиток адміністративно-командної системи

Основні ознаки Породжені системою проблеми і критика Реагування і реформи
1. Максимізація виробництва продукції
Через кількісні показники задля швидкої індустріалізації; добробут
Відхилення, пов'язані з показниками поодиноких успіхів; марнотратство; непотрібні товари Зростання кількості показників діяльності доданої вартості; введення вартісних показників; відновлення показників прибутковості
2. Державна власність
Ліквідувати нерівність у матеріальному становищі; забезпечити раціональне використання засобів виробництва
Недостатні винагороди за працю; збереження неефективних підприємств; неоптимальне використання ресурсів Стимулювання індивідуальної діяльності; поділ прибутків, одержаних підприємством; приватні земельні ділянки у сільському господарстві (приватна власність на більшу частину земель у Польщі)
3. Керований ринок
Ресурси направляються у пріоритетні галузі; повне використання обладнання та ресурсів; стабільність; самозабезпечення
Реформа цін з метою приведення у відповідність з вартістю; проценти на капітал; ціни вільного ринку на окремі товари; розширення зовнішньої торгівлі Ціна не відображає вартість; нераціональне використання капіталу; низька якість товарів широкого вжитку; неадекватна міжнародна спеціалізація / брак конкурентоспроможності
4. Визначальна роль уряду
Чіткі цілі; пріоритети; верховенство державних потреб над індивідуальними
Багаторазове збільшення пріоритетів; проблеми з логістикою; ускладнення централізованого планування; бюрократизація Децентралізація; відносини між підприємствами на комерційних засадах
5. Першопричина та основні цілі
Переважно політичні; змінити відносини власності й створити матеріальну базу для побудови комунізму
Відхилення, пов'язані з відступом від “економічних законів”, зокрема дефіциту; нераціональне цінотворення Поступово визначаються “об'єктивні економічні закони” і частково інтегруються у систему
необхідні реформи. Разом з тим здійснено і спробу виділити напрямок її розвитку. Результати наведені у табл. 4.

Перша ознака адміністративно-командної системи — орієнтація на максимізацію виробництва продукції. Позаяк комунізм визначався як кінцева мета, реалізація фундаментального принципу “кожному за потребами” вимагала спершу створення бази матеріального достатку. Творці цієї системи вбачали найкращий шлях її організації в наданні кожному економічному об'єктові точного кількісного завдання щодо виробництва продукції. Максимізація прибутків розглядалась як засіб експлуатації робітників, а тому вважалась ідеологічно неприйнятною. Отже, замість оцінювання діяльності підприємств і управління ними за створеним прибутком визначалося виконання (або перевиконання) планів виробництва продукції за обсягом і в результаті отримували “показник успіху роботи”.

Такий спосіб оцінювання діяльності підприємств веде до викривлень. Існує безліч шляхів максимізації виробництва продукції через надмірні витрати капіталу, праці, сировини або нераціональне використання обладнання. Викривлення можуть бути особливо значними, якщо продукція не має єдиної провідної характеристики або стандарту якості. Наприклад, можна виробляти заплановану кількість водопровідних кранів, використовуючи нестандартні матеріали і робочу силу низької кваліфікації, в такому разі крани швидше за все працюватимуть ненадійно, потребуватимуть частих ремонтів або вийдуть із ладу. Необхідну кількість дахового заліза можна швидше виготовити, використовуючи дедалі більше прокатних станів, шляхом надмірного витрачання прокату, а отже, витрат сировини, виконуючи марну роботу лудіння заліза чи застосовуючи дорожче обладнання й більше робочої сили. З кількісними завданнями пов'язана інша трудність: оскільки планові органи встановлюють обсяги виробництва, одержавши від підприємств показники їхніх виробничих потужностей, цілком природнім є потяг до заниження цих показників, аби одержати занижені планові завдання. Це веде до тривалих уточнень планів і навіть досягнення “домовленостей” між різними заінтересованими органами і тими, які визначають плани, що можуть бути заниженими або завищеними порівняно з фактичними виробничими потужностями і наступним неоптимальним використанням засобів виробництва й ресурсів.

Цей внутрішній недолік системи викликав серйозну критику і спроби виправити становище. На перших порах це досягалося збільшенням кількості показників успішної діяльності. Повернемося знову до прикладу з даховим залізом. Підприємство замість єдиного завдання виготовити певну кількість дахового заліза у квадратних метрах одержало б, наприклад, такі завдання і нормативи: обсяг виробництва різного сортаменту в тоннах і квадратних метрах, процент поновлення фондів, витрати людино-годин на одиницю виробленої продукції тощо. Однак значне збільшення кількості показників успішної діяльності ускладнює ухвалення управлінських рішень, не створюючи раціонального критерію розподілу ресурсів, оскільки існує ще й інша істотна трудність, пов'язана з цим типом економічної системи. Підприємства не розпоряджаються своєю продукцією і не несуть відповідальності за її реалізацію. Тому в них відсутні внутрішні стимули до забезпечення якості продукції та її придатності для вжитку. Виявляється, набагато важче розвиватися, застосовуючи показники успішної діяльності, ніж використовувати такий один показник, як прибуток, що визначає приріст виробленої продукції над витратами підприємства. Різні країни Східної Європи застосовували окремі показники доданої вартості, але, що важливіше, з часом повернулися до показників прибутковості. Нині процес планування для багатьох підприємств на додаток до деяких кількісних показників успішної діяльності повинен в окремих випадках включати план прибутку, тоді робота підприємств оцінюватиметься за його виконання.

Друга ознака адміністративно-командної системи — державна власність на засоби виробництва. Вона має подвійне обґрунтування. За приватної власності допускається експлуатація, і це може посилювати економічну нерівність, класові суперечності й конфлікти. У марксистській ідеології приватна власність — основне соціальне зло. Крім того, вважалося, що привласнення державою усіх засобів виробництва вестиме до раціонального використання ресурсів, зростання виробництва продукції і тим самим сприятиме створенню матеріальної бази для побудови комунізму. Цій характерній ознаці притаманні недоліки. Багатьом людям властива схильність до користолюбства; якщо вони позбавлені можливості отримувати і примножувати результати своєї праці, то їхні зусилля зменшуватимуться. Подібне спостерігалось особливо в аграрному секторі економіки. Праця у сільському господарстві справляє враження улюбленого заняття. Здавалося б, що приватновласницький інтерес до землі посилює стимули до праці. До того ж приватна власність у поєднанні з вільним ринком потребує дотримання принципу економічної ефективності під загрозою банкрутства. Це автоматично породжує стимули до праці й гарантує ощадливе використання ресурсів. В умовах, коли власником усіх підприємств виступає держава, яка водночас ставить неекономічні цілі, зокрема досягнення повної зайнятості, неефективні підприємства можуть функціонувати й далі, що призводить до далеко не оптимального використання ресурсів.

Заходи з метою подолання деяких із цих труднощів вживали принаймні у період переходу до комунізму. Отже, відновлювалися матеріальні стимули, що ґрунтувалися на індивідуальній праці. Підприємствам дозволялося залишати у власності й розпоряджатися частиною створених ними прибутків. Це забезпечувало підприємствам, насамперед їхньому управлінському персоналу, стимули до ефективного функціонування, оскільки від цього також залежать заробітки менеджерів. У сільському господарстві дозволено мати присадибні ділянки, на яких колгоспники можуть вирощувати продукцію для власного споживання і продажу на відносно вільному ринку з метою поповнення своїх неадекватних заробітків, одержуваних за працю в колгоспах. Окремі країни Східної Європи, зокрема Польща, відновили приватну власність на більшу частину земель.

Третя ознака адміністративно-командної системи — керований ринок. Вважалося, що шляхом централізованого вирішення питань — хто і що виробляє; за допомогою яких засобів; кому передає і за якою ціною, і контролю за виконанням їх держава змогла б спрямовувати ресурси у пріоритетні галузі, домагатися повного використання виробничих потужностей, ресурсів і тим самим гарантувати економічну стабільність, повну зайнятість і високий ступінь економічної самостійності. Для Радянського Союзу автаркія здавалась економічно можливою у зв'язку з його масштабами і широким спектром запасів природних ресурсів. Політично вона була бажана, бо відповідала намірам захистити і поширити комуністичну революцію. Ця ознака системи також породжує окремі проблеми. Коли ціни встановлюються централізовано, відповідаючи будь-яким критеріям, крім суто економічного, вони перестають відображати справжні витрати виробництва. Ціни, встановлені таким свавільним шляхом, викликають певні збитки і зловживання дефіцитними ресурсами. Наприклад, з ідеологічних мотивів було вирішено, що не слід застосовувати поняття ціни капіталу і норми прибутку. У деяких галузях економіки це призвело до невиправдано капіталомістких виробничих процесів.

У подальшому труднощі виникають тоді, коли економіка урізноманітнюється і розширюється асортимент продукції. Збільшується перелік цін, які мають визначатися централізовано, зумовлюючи розширення і неефективну діяльність бюрократичного апарату. Додаткова складність пов'язана з впливом такого методу встановлення ціни на якість товарів широкого вжитку. Досить легко централізовано встановити ціну за кількість продукції, та набагато складніше визначити її відповідно до певного критерію якості. Зрештою свавільне встановлення цін деформує розуміння відносних переваг економіки, ускладнює вибір рішень у галузі зовнішньої торгівлі.

Щоб подолати ці труднощі, вдавалися до різноманітних заходів і реформ. З метою наближення механізму формування цін до ефективного ціноутворення, ціни періодично переглядали. Відновлювали норму відсотка на капітал, визнаючи той факт, що її нульовий рівень передбачає необмежений приплив капіталу і, отже, марнотратство у його використанні. Позаяк ця норма прибутку встановлювалася свавільно відповідними органами, вона далеко недостатньо відображала попит на капітал та альтернативні способи його використання. Щоб зменшити тягар централізованого встановлення цін, товари відносять до кількох різних категорій. Ціни на стратегічні товари визначають централізовано; так само централізовано формується шкала цін на проміжні товари; на товари виключно місцевого значення ціни встановлюються відповідно з попитом і пропозицією.

Рішення у сфері зовнішньої торгівлі ґрунтуються здебільшого на аналізі співвідношення витрати / випуск. Після розроблення економічного плану проводиться аналіз, щоб виявити витрати, які бажано скоротити, і прибутки, які слід збільшити або можна створити. Перше потребує імпорту, а друге призначене на експорт. Світові ціни частіше, ніж внутрішні, використовуються для обмінних операцій. Розроблено певні показники, щоб дати приблизну оцінку порівняних переваг. Зовнішня торгівля частково стосується імпорту передових технологій, які допомагають подолати ще й іншу трудність, пов'язану з невідповідним рівнем впровадження теоретичних наукових знань у нові товари та ефективніші технологічні процеси.

Наступна характерна ознака цієї економічної системи — провідна роль уряду у розв'язанні всіх економічних питань. Її логічне обґрунтування полягало в тому, що уряд мусить бути здатним визначати через свої планові органи ясні цілі й пріоритети, надавати верховенство суспільним потребам над приватними і відповідно розподіляти усі ресурси.

На ранніх, первісних стадіях економічного розвитку за наявності кількох пріоритетів уряду значно легше здійснювати тотальний контроль над економічним життям. У міру урізноманітнення економіки відбувається багаторазове збільшення пріоритетних напрямків і ускладнюються планування, управління, контроль. Складність зростає швидше експоненціально, ніж як лінійна функція від збільшення масштабів та різноманітності економіки. Це породжує інформаційне перевантаження і комунікаційні труднощі, що спричинює виникнення вузьких місць, тимчасових криз і подальше зростання бюрократичного апарату. Впродовж останніх десятиліть неодноразово вдавалися до певних реформ, щоб подолати зазначені труднощі. До них слід віднести створення економічних районів, наступне їх перегрупування, децентралізацію процесу ухвалення рішень і запровадження комерційних взаємин між підприємствами, які виробляють продукцію, і тими, що її розподіляють.

Основу структури розглянутої економічної системи становили суто політичні міркування, тобто зміна стосунків власності й створення матеріальної бази комунізму. Таке підґрунтя зумовило чотири основні її структурні ознаки, а саме: максимізація виробництва продукції, державна власність, керований ринок і провідна роль уряду. Кожна з цих ознак окремо й у взаємодії з іншими зумовила виникнення певних деформацій. Спроби подолати їх приводили до застосування ортодоксальних економічних критеріїв у процесі ухвалення рішень. Головним серед них є прибуток, як найкращий і найпростіший критерій визначення результатів діяльності підприємства й ціноутворення, що адекватно відображає вартість і забезпечує раціональніше використання дефіцитних ресурсів. Часткове застосування в економіці цих та інших “об'єктивних економічних законів” — важливий напрям розвитку системи. Окремі країни, що створили свої економічні системи на кшталт радянської, наприклад, Угорщина, здійснили навіть глибші економічні реформи.

З усього цього, очевидно, можна зробити висновок, що, з одного боку, адміністративно-командна система все ще істотно відрізняється від системи вільного підприємництва, якщо брати до уваги характер власності на засоби виробництва, а з іншого — спостерігається тенденція до зближення у підході використання матеріальних стимулів, критеріїв прибутковості та окремих механізмів вільного ринку у розподілі ресурсів. Цим пояснюється висновок про наявність конвергенції між обома системами, що з самого початку були ідеологічно протилежні.

Хоча зроблений аналіз висвітлив багато наявних труднощів, а також застосовуваних модифікацій первісної структури економічної системи адміністративно-командного типу, безперечним є той факт, що Радянський Союз швидко зростав як одна з найбільших індустріальних держав світу. Прийнята ним економічна система стала очевидним знаряддям здійснення швидкої індустріалізації. Чи не слід в результаті зробити висновок, що цей тип системи найефективніший і може бути зразком для багатьох суспільств, які перебувають на різних стадіях розвитку і володіють різними запасами ресурсів? Навряд. Так само, як і будь-яка інша, ця економічна система високоефективна за певних умов і зовсім неефективна за інших. Вона забезпечує окремі характерні переваги, але за них доводиться дорого платити.

До переваг системи слід віднести можливості:

  • визначати стійкі пріоритети і відповідно розподіляти ресурси: тож існує можливість послідовно зосереджуватися, наприклад, на створенні енергетичної бази, важкої промисловості й матеріальної інфраструктури, наслідуючи приклад інших країн;
  • обмежувати споживання і нарощувати темпи зростання інвестицій;
  • надавати перевагу суспільним потребам, зокрема освіті, охороні здоров'я, над індивідуальними потребами, наприклад володіння автомобілем;
  • гарантувати повну зайнятість.

Вона має окремі недоліки, а саме:

  • потреба в нав'язуванні дисципліни і повної одноманітності;
  • насильне зволікання у задоволенні індивідуальних потреб споживача;
  • загальний низький рівень якості товарів широкого вжитку;
  • трудність перебування на передових рубежах у сфері комерційно вигідних технологічних нововведень за умови планування призводить до вибору легшого шляху копіювання наявних досягнень, ніж сприяння новим винаходам;

* відсутність конкурентоспроможності на світовому ринку, за винятком експорту сировини та відносно простих товарів.

Цілком логічно припустити, що економічна система адміністративно-командного типу може бути ефективною:

  • у країні з наявним широким спектром ресурсів, а отже, з потенціальною автаркією;
  • у країнах з надлишком робочої сили, в яких зайнятість людей навіть у низькопродуктивних сферах це краще, ніж масове безробіття;
  • за надзвичайних ситуацій, коли раціонування і розподіл ресурсів — єдиний шлях задоволення основних потреб;
  • в умовах необхідності швидкого проходження ранньої стадії індустріалізації, особливо на етапі економічного піднесення.

У міру того, як країна досягає вищих щаблів індустріального розвитку і могла б перейти до стадії масового споживання, економічна система командно-адміністративного типу стає громіздкою і несприйнятливою до змін — вона більше стримує розвиток, ніж сприяє йому. Лише за наявності численних центрів ухвалення економічних рішень і прояву ініціативи система може відгукнутися на різноманітні потреби й вимоги населення. Водночас можна стверджувати, що після проходження країнами стадії масового споживання і надання більшої ваги суспільним потребам в економічному житті дедалі зростатиме роль уряду; отже, окремі ознаки економіки адміністративно-командного типу можуть бути ефективнішими за відповідні ознаки системи чисто вільного підприємництва, в якій вільний ринок виступає єдиним розподільником.

Розподільчий соціалізм

Ця економічна система — своєрідне поєднання соціалістичних цілей і, в основному, системи вільного підприємництва. У різних варіантах вона існує у Скандинавських країнах, але для цього конкретного дослідження, мабуть, найбільше підходить приклад Швеції. Основоположний принцип системи полягає у розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Перша здійснюється приватним сектором за принципами вільного підприємництва.

Друга — шляхом прямого втручання уряду, щоб компенсувати і виправити способи, визнані як несправедливі у розподілі, які відрізняються від механізмів вільного ринку. Основні ознаки системи, її окремі проблеми і наслідки представлено у табл. 5.

Таблиця 5. Розвиток розподільчого соціалізму

Основні ознаки Породжені системою проблеми і критика Реагування і реформи
1. Максимізація прибутку
Дієвий стимул до праці; дисципліна на виробництві у використанні ресурсів
Високі податки і соціальне забезпечення послаблюють індивідуальну мотивацію, якщо праця не стала умовою виживання Збільшення внутрішньої мотивації через участь працівників в ухваленні рішень; якісні умови праці; соціальні винагороди від роботи
2. Приватна власність
Свавільне відчуження власності вважається несправедливим і економічно неефективним
Окремі групи приватних власників; банкам все ще належить провідна роль в економіці Високі державні податки, зменшення акумуляції багатства; поступова інституціоналізація власності профспілками
3. Вільний ринок
Найкращий механізм розподілу ресурсів, зокрема товарів широкого вжитку
Схильність до циклічних коливань; нерівномірність розвитку регіонів; згасання окремих галузей промисловості Податкове стимулювання інвестицій для рівномірного розвитку регіонів, а також для контролювання циклічності в економіці
4. Роль уряду
Сприяти створенню багатства соціально справедливими способами і гарантувати справедливий розподіл
Великий бюрократичний апарат, який зменшує ініціативу; докучливість “опікунської” держави, що викликає песимізм Запобігання втрати конкурентоспроможності на міжнародному ринку; спроби зменшити бюрократизм
5. Першопричина і цілі
У створенні багатства панує вільне підприємництво; роль соціалістичного уряду полягає у встановленні справедливого розподілу
Дилема між ефективністю, а отже, стимулами, незначними витратами і рівністю у доходах; можливості; соціальне забезпечення Брати до уваги малий розмір країни; потреби в імпорті і експорті; таким чином міжнародна конкурентоспроможність встановлює зовнішні обмеження на розподільчу справедливість
Дещо докладніше розглянемо головні структурні ознаки системи розподільчого соціалізму. Максимізація прибутку є мотивом і основним критерієм оцінювання діяльності підприємств. Прибутки розглядаються як міра перевищення обсягів випуску продукції над витратами виробництва, отже, як свідчення раціонального використання ресурсів. Країні не загрожують методи максимізації прибутків за рахунок мінімізації заробітної плати, завдяки силі профспілок і їхній підтримці соціалістичним урядом, що перебував при владі понад сорок років. Це знайшло відображення у законодавстві, яке запобігає всякій формі експлуатації та зловживанню владою, що нею наділені підприємства.

Занепокоєність і проблеми, які виникли у зв'язку з максимізацією прибутку, зосереджені на труднощах збереження відповідного рівня рентабельності, щоб забезпечити інвестиції та нововведення для збереження тривалої життєздатності. Рентабельне функціонування підприємства, окрім іншого, потребує значного стимулювання людей, які на ньому працюють. Оскільки існують, з одного боку, високе прогресивне оподаткування, а з іншого — істотний рівень соціального забезпечення, праця приносить менші матеріальні винагороди і перестає бути жорсткою економічною необхідністю, в результаті послабляючи стимул до праці. Аби запобігти цим негативним проявам, вживалися численні заходи на рівні приватних фірм, а також на державному макрорівні у вигляді відповідного законодавства. Основна увага згаданих заходів зосереджувалася на компенсації послабленої зовнішньої мотивації (висока платня за сумлінну працю) посиленням внутрішньої мотивації до праці. Цього було досягнуто шляхом розширення можливостей робітників впливати на рішення, які позначаються на їхній праці, підвищенні її якості, поліпшенні умов праці, зростанні соціальних винагород за роботу, спрямовану на більшу самостійність робочих груп; зменшення ієрархічних відмінностей, тобто на посилення почуття гідності людини праці. Після проведеного експерименту участь робітників у керівництві підприємством на рівні його правління було закріплено законодавством. Мета такого заходу — виділити істотнішу “частку” тих, кого найбільшою мірою торкається діяльність підприємства, посилити почуття їхнього обов'язку, відповідальності й, таким чином, підвищити економічну ефективність підприємства.

Приватна власність протистоїть соціалістичній ідеології, яка обстоює громадську, колективну або державну власність. Проте вона визнається і допускається як основна форма власності з огляду на низку причин. По-перше, у Швеції, коли до влади прийшли соціалісти, приватна власність була усталеною формою. Стрімке проведення суцільної націоналізації демократичним способом було б неможливим і могло б призвести до економічно руйнівних наслідків. По-друге, свавільне і раптове позбавлення людей власності політично виглядало несправедливим. Найсуттєвіші міркування, напевно, стосувалися сфери економіки. Досвід інших країн свідчить, що вільне підприємництво, важливою складовою якого була приватна власність, справляє враження ефективної системи для створення багатства. Проведення націоналізації, автоматично не підвищувало економічну ефективність відповідних країн, а часто-густо призводило до протилежного результату. Отже, вважалося, що уряд не може мати відносних переваг у безпосередньому управлінні підприємствами, які виробляють продукцію і розподіляють її. Як наслідок, попри чотири десятиліття правління соціалістів у Швеції, переважна частина засобів виробництва у країні залишилась у приватних руках. Лише незначна частина їх набула форми кооперативної власності, а безпосередньо державі належить близько п'яти відсотків засобів виробництва.

Критика, націлена на цю характерну ознаку системи, зосереджувалася на тому фактові, що окремі сім'ї, невеликі групи приватних власників і банки відіграють провідну роль в економіці. Аби стримувати накопичення і надконцентрацію багатства, а також сприяти його розпорошенню, встановлено високе прогресивне оподаткування. Більше того, перспективним вбачалося здійснення поступової передачі власності профспілкам шляхом придбання акцій компанії, що забезпечувало б їм фінансування з одержаних додаткових прибутків. Якби така політика була реалізована, то протягом двох десятиліть профспілкові об'єднання здобули б контрольні позиції в компаніях. Однак у такому разі власність не належала б безпосередньо робітникам. Вона набула б більшою мірою колективної, інституціоналізованої форми. Останні зміни в уряді Швеції відклали на невизначений час впровадження саме цього пакета пропозицій.

Важлива складова цієї економічної системи — свобода ринку. Вважається, що вільний ринок забезпечує ефективні розміщення ресурсів у сфері виробництва і розподіл товарів широкого вжитку. Ціни, в яких відображаються попит і пропозиція, більше сприяють ефективному розміщенню продуктивних сил, ніж ціни, встановлені централізовано. Інше міркування пов'язане, безперечно, з тим фактом, що Швеція великою мірою залежить від зовнішньої торгівлі, отже, ціни її внутрішнього ринку мають складатися з урахуванням цін зовнішнього ринку. Як і в інших країнах, вільному ринку Швеції властиві схильність до циклічних коливань і потенціальна регіональна нерівномірність, спричинена у свою чергу кліматичними умовами, розподілом природних ресурсів і топографією. Вдавалися до різних заходів, щоб запобігати таким відхиленням. Один із них дозволив фірмам вкладати на спеціальні рахунки 50 % своїх прибутків до оподаткування. Їм надавалася можливість вилучати кошти, не сплачуючи податків, за умов, що вони інвестуватимуть їх у відповідні періоди у сфери, погоджені з урядом. Це приваблива форма податкових стимулів для досягнення антициклічності й вирівнювання регіонального розвитку.

Основну увагу у своїй діяльності уряд приділяв відверненню несправедливостей розподілу вільного ринку, вдаючись до прогресивного оподаткування, високорозвинутого соціального законодавства і заходів підвищення добробуту, що охоплюють доступність освіти, охорони здоров'я, щедре страхування на випадок безробіття і пенсії по старості. Уряд також вбачав своє призначення у підтримці адміністративної, правової сфер та окремих галузей матеріальної інфраструктури, щоб полегшити функціонування приватного сектора. На додаток до забезпечення ефективного виробництва багатства і справедливого його розподілу уряд намагався впливати на виробництво таким чином, щоб воно здійснювалося “соціально справедливими” засобами за сприятливих умов праці, пониженого ризику й рівноваги сил управління і робітництва.

Занепокоєність і критика стосуються здебільшого дуже високих прогресивних податків, громіздкого бюрократичного апарату та обтяжливої, повсюдно присутньої, всесильної, “опікунської” держави. Звідси випливають такі наслідки: зростання накладних витрат, зниження конкурентоспроможності на світовому ринку, виникнення необхідності швидких структурних змін у промисловості й наступна потреба в тому, щоб уряд втрутився і взяв на себе управління галузями промисловості, які занепадають.

Першопричина і мета розподільчого соціалізму були цілком зрозумілі: таке відокремлення створення багатства і його розподілу, коли перше залишається у приватному секторі для подальшого накопичення, а другий великою мірою регулюється урядом. Виникає дилема, бо загострюється питання щодо несумісності економічної ефективності та економічної рівності. Перша потребує стимулювання та мотивації, а відтак диференціювання винагород, а друга — зменшення такого диференціювання, щоб досягти рівності у доходах, можливостях, впливові на систему і в соціальному становищі. Орієнтація на досягнення ще більшої рівності, здійснення глибоких змін у характері власності, схоже, можуть стримувати країну типу Швеції поліпшувати свої експортні можливості, отже, і конкурентоспроможність на зовнішньому ринку, що базується на економічній ефективності країни. Саме це накладає обмеження на перспективні соціальні й політичні цілі цієї системи — досягнення повністю соціально справедливого розподілу.

Хоча мета полягала у докорінній зміні суспільства, для її досягнення обрали еволюційний, а не революційний, шлях. Перевагу віддали поступовому, але швидкому зростанню матеріального добробуту населення замість ущемлення нинішнього покоління на догоду обіцянкам світлого майбутнього. Зростання рівності знайшло широку підтримку з боку населення.

Перевага надавалася збереженню законності й політичних свобод, а не нав'язуванню масам політичної дисципліни та слухняності, з метою створення справедливого і жаданого майбутнього ладу.

Як зазначалося раніше, розподільчий соціалізм породжував гостру критику і у розглянутих країнах, і поза їхніми межами. Піклування уряду про людину від колиски до могили суперечить індивідуалістським ідеям ініціативи, самопомочі та особистої відповідальності за власну долю. Високе соціальне забезпечення багато хто розглядає як демобілізуючий фактор, що знижує стимули до праці. Про це свідчить приклад Швеції з її високим ступенем ухиляння і плинності робочої сили. Певні побоювання стосуються можливого загального послаблення моралі. Інший аспект критики пов'язаний з тим, що, незважаючи на гарантування законності й конституційних свобод, уряд твердою рукою встановлює значні адміністративні обмеження, тим самим фактично пригнічує реальні свободи. Ще одне застереження пов'язане з тим, що розподільчий соціалізм на вищій стадії розвитку породжує цінності, звичаї і поведінку, які властиві лише постіндустріальному, надзвичайно багатому суспільству. Швеція як країна, можливо, й близька до такої стадії, проте внаслідок існування економічної взаємозалежності між нею та іншими країнами, які ще не досягли такої стадії розвитку, їй напевно доведеться певний час підтримувати свою життєздатність на світовій економічній шаховій дошці.

Функціонування цієї системи протягом майже чотирьох десятиліть у цілому було позитивним. Зберігалися високі темпи технологічного прогресу. Спостерігалися значне піднесення і переорієнтація промислової діяльності в напрямі досягнення вищої продуктивності прибуткових методів виробництва. В результаті мали високі темпи економічного зростання, які супроводжувались істотним зменшенням економічної нерівності. Це потребує певного уточнення: розподільчий соціалізм зробив значний внесок у цей процес, водночас були й інші причини, що зумовлювали швидкий розвиток, зокрема наявність природних ресурсів, висока політична зрілість населення зі схильністю до співпраці, відсутність гострих соціальних конфліктів і, як наслідок, можливість спрямування зусиль у переважно продуктивне русло. Перед системою останніми роками постало таке головне питання: Чи породжує вірогідність тривалого прогресу в напрямку соціальної та економічної рівності й зростання добробуту власну рушійну силу? Чи застосовуватиметься політичний примус з метою забезпечення такого прогресу, навіть якщо він не зможе бути економічно сталим внаслідок уповільнення економічного зростання і неадекватного збільшення продуктивності праці? Прийнятність розподільчого соціалізму як моделі для інших суспільств залежить від його здатності справлятися з цією дилемою.

Ринковий соціалізм

Ця особлива економічна система склалася в Югославії. У табл. 6 узагальнено аналіз “будівельних конструкцій” її структури, визначено напрямки її розвитку та критики.

В основу структури цієї системи покладено таку головну ідею: якраз робітництво створює надлишок і додану вартість. Отже, воно повинно управляти засобами виробництва і мати вирішальне слово щодо можливості розпоряджатися надлишком і доданою вартістю, яку вони створюють. Цю функцію не може виконати уряд, який управляє економікою в цілому від імені робітництва, навіть якщо він базується на партії Таблиця 6. Розвиток ринкового соціалізму

Основні ознаки Породжені системою проблеми і критика Реагування і реформи
1. Життєздатність
Рентабельність і максимум випуску продукції
Труднощі поєднання соціалістичних цілей і капіталістичного критерію ефективності Законодавчі обмеження автономності підприємства; ідеологічні застереження
2. Власність
Належить робітничим колективам; робітництво створює вартість, а отже, мусить нею розпоряджатися
Відсутність компетентності в управлінні; механічне схвалення рішень; верховенство короткочасних інтересів над довгостроковими інвестиціями; громіздкий апарат у сільському господарстві й на дрібних підприємствах сфери послуг Навчання робітників; професіоналізація управління, принципи розподілу прибутків, більшість земель і дрібних підприємств сфери послуг повернути у приватне користування підприємств
3. “Узгоджений” вільний ринок
Надійний механізм розподілу ресурсів
Монополія окремих підприємств; неефективні можуть виживати; безробіття; технологічне відставання Заохочення внутрішньої конкуренції; відкритість до конкуренції на зовнішньому ринку; “експорт” робочої сили до країн вільного підприємництва; спільні підприємства з іноземними компаніями
4. Уряд “диригує”
Визначає цілі; координує, регулює; забезпечує політичну владу
Відсутність кваліфіковано розробленого плану; неоптимальні інвестиції; регіоналізм Спрямування інвестицій через кредитування; посилення політичного контролю за економічною діяльністю
5. Першочергові цілі
Робітнича самостійність і самоуправління
Проблеми узгодження державних інтересів і автономії робітничих колективів Пошук компромісу між централізованим управлінням і автономією підприємств, між ідеологією і жорсткістю економічних законів
пролетаріату. Ті, хто працюють на будь-якому підприємстві, мають бути здатні безпосередньо впливати на рішення, що стосуються того, яку роботу слід виконувати, як її здійснювати, хто ними керуватиме і якими мають бути матеріальні винагороди.

Отже, югославська система виступає швидше як пряма, а не представницька економічна демократія. В умовах другої влада здійснюється від імені трудящих, можливо, для їхнього блага, та безпосередньо не враховуючи їхньої думки. Таким чином, приклад Югославії — справді соціальне нововведення. У практиці його впровадження постали численні труднощі, проте експеримент тривав. Напевно, швидше має місце щире прагнення створити нову соціальну модель, ніж просто використати набір гасел, аби організувати народну підтримку нового політичного режиму. Ця модель стимулювала виникнення ідей та здійснення експериментів (хоча й в істотно різних формах) щодо участі робітників в управлінні підприємствами у країнах вільного підприємництва і розподільчого соціалізму.

Перша ознака ринкового соціалізму — життєздатність, що є основним мотивом і критерієм, за яким оцінюється діяльність підприємств. Однією з основних спонук робітників до праці має бути забезпечення життєздатності свого підприємства. На підприємстві слід створювати певні надлишки (прибутки) для майбутніх інвестицій, технологічних нововведень і розширення виробництва. Для блага народу необхідно також максимізувати випуск продукції. З вищеназваними ознаками пов'язані певні труднощі, зокрема: для ідеї соціалізму характерні служіння суспільним потребам і підготовка базису майбутнього матеріального достатку. Кожне підприємство повинне діяти відповідно до потреб загального блага, що відтворені у пріоритетах, планах і директивах уряду. Разом із тим треба приділяти увагу підтриманню ефективності й прибутковості підприємства, щоб забезпечити його життєздатність — іншими словами, ним слід управляти відповідно до ортодоксальних критеріїв капіталізму. Складність схрещення соціалістичних цілей і капіталістичного механізму породила законодавчі обмеження автономії підприємств і застосування політичного та ідеологічного тиску на них із використанням партійних і урядових важелів.

За своєю природою власність на більшість засобів виробництва колективна. Робітники підприємства не мають права індивідуальної власності на нього. Вони можуть реалізовувати своє колективно-групове право до того часу, доки працюють на даному підприємстві; це право реалізується безпосередньо й через обраних представників. Обґрунтування такої форми власності, по суті, є марксистським. За Марксом, робітництво створює всі багатства, отже, воно і мусить управляти засобами виробництва. Як уже зазначалося, в Югославії робітники безпосередньо самі (а не через партію або уряд) управляють підприємствами. Якщо викласти стисло, то ця система функціонує так наступним чином: на кожному підприємстві робітники обирають певну кількість представників до робітничої ради — основного керівного органу підприємства. Щоб контролювати діяльність штатних професіональних менеджерів, із числа обраних представників утворюються різні комітети. Повноваження робітничих комітетів дуже широкі. За погодженням з місцевою владою вони можуть навіть призначати або звільняти чинного директора підприємства. Їм також належать вирішальне слово в інвестиційній політиці й право розпоряджатися надлишками.

Проте в реальній дійсності виникає чимало труднощів. Робітники, обрані до різних комітетів, часто виявляються некомпетентними, щоб дати кваліфіковану оцінку пропозиціям професіональних управлінців, їхній діяльності та брати участь у розробленні стратегічних рішень розвитку підприємства. Адже минув той час, коли влада формально належала робітничим комітетам, що походили на органи, які механічно схвалюють рішення. Мали місце спроби проводити тренінги робітників та підвищити рівень їхньої технічної компетентності. Це породило й інші труднощі. Той, кому вдавалося досягти успіху в здобутті професійних знань, волів стати менеджером і не повертатися до статусу робітника. Інша трудність пов'язана зі спокусою для робітників отримувати сьогоденну вигоду й віддавати перевагу розподілу прибутків між собою, аніж робити довгострокові інвестиції, що забезпечують життєздатність підприємства.

Особливо це було справедливим для тих, хто мав намір незабаром вийти на пенсію. Аби запобігти цьому, уряд був змушений нав'язати певні принципи розподілу прибутків. Н арешті, система колективної власності й робітничого самоуправління надто громіздка та складна для застосування у сільському господарстві, а також обтяжлива і надмірно гальмівна для діяльності дрібних підприємств сфери послуг. Все це зумовило відновлення приватної власності на більшу частину земель і на дрібні підприємства сфери послуг.

Незважаючи на націоналізацію власності, в Югославії зберігався відносно вільний ринок. Вважалося, що в такий спосіб можна було б ефективніше розподіляти ресурси; наявність певної конкуренції між підприємствами підвищила б ефективність діяльності; їхня автономність краще забезпечувалася б, якби вони мали свободу ухвалювати рішення стосовно того, що виробляти, для кого, як і за якими цінами продавати. В дійсності підприємства, започатковані урядом, були здатні посісти монопольні або близькі до монопольних позиції. Крім того, враховуючи зацікавленість політичних лідерів у забезпеченні економічної життєздатності такої системи, деякі неефективні підприємства могли виживати завдяки урядовій підтримці. Аби протистояти таким проявленням відхилень від ефективного функціонування, уряд намагався заохочувати і внутрішню, і зовнішню конкуренцію, відкриваючи внутрішній ринок для імпорту деяких товарів.

Вільному ринку притаманна схильність до циклічних коливань економічної діяльності. Водночас він допускає існування структурного і навіть значного безробіття. Одним зі способів розв'язання цієї проблеми в Югославії був експорт робочої сили до країн вільного підприємництва. Оскільки система виявилася нездатною забезпечувати достатній рівень технологічних нововведень, деяким зарубіжним фірмам дозволялося на основі угод про співробітництво і створення спільних підприємств розгортати діяльність, аби сприяти технологічному прогресу і завоюванню позицій на нових зарубіжних ринках.

Уряд розглядався як диригент, який шляхом визначення широкого спектру цілей, координації і регулювання керував економічною діяльністю. Оскільки в цій системі зберігається політичне правління унітарного типу, верховенство уряду ставиться під сумнів. Для того, щоб підтримати робітниче самоуправління на підприємствах могли бути відсутні обов'язкові для виконання плани для всіх економічних об'єктів, що виробляють продукцію і розподіляють її. Дехто з критиків вважав, що відсутність таких планів призводила до неоптимальних інвестицій і пріоритетності регіональних інтересів. Щоб запобігти цьому, уряд змушений був вдатися до таких механізмів, як диференційовані процентні ставки на кредити, які надавалися різним підприємствам. Це могло стимулювати бажані інвестиції, шляхом надання великих кредитів з низькими процентними ставками і ставити перешкоди інвестиціям, що вважалися небажаними чи то в певній галузі, чи то в певній місцевості, за допомогою встановлення кредитів надто дорогих або таких, що важко одержати.

Кінцева мета ринкового соціалізму — забезпечення робітничого самоуправління. Отже, першопричина, що лежить в основі структури цієї економічної системи, соціополітична за своїм характером. Основний поштовх до змін пов'язаний з труднощами узгодження державних інтересів з інтересами автономних робітничих колективів. Для забезпечення місцевої самостійності й автономності підприємств відбувається пошук компромісу між централізованим управлінням і децентралізацією. Основна дилема і конфлікти виникають між ідеологічно бажаним і економічно ефективним, між повним політичним контролем і робітничим самоуправлінням.

Якщо не брати до уваги політичні міркування, певну соціальну ціну й визначати функціонування ринкового соціалізму лише економічними показниками, результат може бути цілком позитивним. Цю систему запроваджено у складних умовах. Югославія — це федерація, в якій представлено різні нації, мови та релігії. Її складові частини мають різне історичне минуле. Так, над однією частиною країни століттями панували турки, а над іншою — австро-угорці.

Отже, республіки, що входять до складу Югославії, окрім мовних і релігійних відмінностей, також різняться ступенем економічного і політичного розвитку. У країні є економічно високорозвинута, навіть вишукана Словенія і бідна та відстала Чорногорія. Югославія не має особливо багатих природних ресурсів. Рівень професіональної майстерності населення залишався низьким. Попри все це в Югославії спостерігалися досить високі темпи економічного зростання. Це було досягнуто без значної зовнішньої допомоги, оскільки Югославія обстоювала свою незалежність віч-на-віч із Радянським Союзом і мала тільки скромну підтримку від західних країн.

Бажання і здатність експортувати з Югославії до країн Західної Європи істотну частку надлишкової робочої сили стали важливою умовою її відносного економічного успіху. Часом понад десять відсотків її робочої сили працювало за кордоном. Це істотно скоротило витрати на допомогу безробітним і частково зайнятим, викликало великий потік грошових переказів від югославських робітників із-за кордону, що значною мірою полегшило проблеми платіжного балансу і забезпечило надходження необхідної валюти для імпорту товарів широкого вжитку та інвестиційного капіталу. Таким чином, важко пов'язати життєздатність югославської економіки з особливостями її економічної системи. Проте є всі підстави стверджувати, що робітниче самоуправління у поєднанні з частково вільним ринком та суттєвим втручанням уряду не допустило економічного хаосу і краху, що фактично зробив воєнний комунізм у Радянському Союзі з 1918-го по 1922 рік.


  1. Rousseau J.-J. Du Contral Social, first written in 1762. French & European Publications, New York, 1971.
  2. Locke J. Of Civil Governement 2nd Essay, first written in 1690. South Bend, Indiana, Regnery-Gateway, 1960.
  3. Baron de Monesquieu. The Spirit of the Laws, first written in 1735–40. Bevkeley, University of California Press, California, 1978.
  4. Lord Acton. Letter to Bishop Mandell Creigthton, 5 April 1887.
  5. Kindelberger C. P. French Planning in Comparative Economic Systems. Richard D. Irwin, Homewood, 111, 1969.
  6. Okita S. Japan, China, and the United States: Relations and Prospects Foreign Affairs, Summer 1979, 57 (5).
  7. Vogel F. E. Guided free enterprise in Japan. Harvard Business Review, May–June 1978, 56 (3).