До ефективних суспільств/4

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

РОЗДІЛ 4

СТАН НАЦІЙ-ДЕРЖАВ

Таким розвинутим країнам північної півкулі, як Сполучені Штати, Радянський Союз, Японія, і державам Західної Європи, разом взятим належить значна частина світової економічної діяльності й воєнного потенціалу. Вони мають великий політичний вплив. До цієї категорії можна віднести й Китай, але не у зв'язку з рівнем його економічного розвитку, а через кількість населення і його потенційну можливість досягти економічних, політичних або воєнних цілей.

Решту світу становлять численні держави, багато з яких виникли недавно. За розмірами вони різні — від континентальних до “карликових” держав; за запасами природних ресурсів — від дуже забезпечених до таких, що не мають нічого; за майбутнім розвитком — від нових лідерів (Південна Корея) до таких, що приречені на тривале відновне злидарювання (Чад). За допомогою постійних або тимчасових коаліцій цей так званий третій світ набуває все більшої політичної ваги на різних форумах. Це сприятиме формуванню майбутнього економічного і політичного світу, проте лише окремі його представники зможуть утвердитися на світовій арені до кінця нинішнього тисячоліття.

У цьому розділі зроблено спробу здійснити політико-економічний екскурс до всіх країн та регіонів, віднесених до першої категорії і до деяких — із другої. Вибір країни ні наперед визначений, ні випадковий. Такий вибір має бути достатнім, щоб визначити шляхи можливого майбутнього розвитку країн з кардинально різними суспільними устроями. Коментар буде подано у формі короткого історичного огляду сильних і слабких сторін, активів і пасивів, а також аналізу сумісності й несумісності складових їхніх суспільних устроїв. І, нарешті, буде запропоновано дороговкази, що могли б привести ці країни до кращого майбутнього.

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ

1. Їхнє недалеке минуле

Більше ніж два десятиліття США належало місце абсолютної першості у світі, що міцно трималася на трьох стовпах могутності:

  • найсильніша у світі економіка;
  • найпотужніший воєнний арсенал;
  • висока мораль народу і його віра у високе призначення своєї країни.

Протягом останнього десятиліття роль країни на світовій арені знизилась. Це сталося внаслідок часткового послаблення трьох названих стовпів могутності. Хоч економіка, поза всяким сумнівом, залишається найпотужнішою, вона не найефективніша. США не досягли найвищих показників зростання валового національного продукту (ВНП); частка ВНП на душу населення зменшується і гроші дещо знецінюються, експортні операції уповільнюються, абсолютне домінування американських фірм серед найбільших транснаціональних корпорацій світу значно послабилось, іноземні інвестиції йдуть у зворотному напрямку. Як наслідок усіх цих процесів зростає кількість бідних людей у США (їх тепер десятки мільйонів), які різко контрастують на фоні суспільного багатства, спостерігається, таким чином, ситуація, що відійшла в минуле у багатьох країнах Західної Європи.

Воєнна могутність США наростала швидкими темпами, проте здатність багаторазового знищення противника втратила значення інструменту здійснення політичного впливу. Запровадження ядерного озброєння у певному розумінні нейтралізувало воєнну могутність, зокрема у такій країні, як Сполучені Штати Америки. Це трапилося з двох причин. По-перше, руйнівна сила наявних атомних арсеналів така, що ціна будь-якої тотальної війни з огляду на матеріальні й людські втрати була б жахливою, навіть потенційний переможець у такому конфлікті не зможе відродитись. Аналіз співвідношення ціни - вигоди такої війни дає негативний результат. По-друге, беручи до уваги яскраво виражені гуманітарні цінності американського суспільства і його політичну систему, здається неможливим, щоб США могли розпочати ядерну війну. Дуже красномовний приклад в'єтнамської війни, де вибір було зроблено між застосуванням атомної зброї і поразкою. Єдине, що може ядерний арсенал, — забезпечити оборонне стримування, прикрити парасолькою Європу і Японію. За рахунок певних витрат дедалі більше ядерних боєголовок розміщують у шахтах, усе більша кількість їх заноситься до каталогу. Зменшуються сила і можливість США прокладати собі шлях у світі за допомогою воєнних м'язів.

Політична вага США підтримувалася могутнім економічним і воєнним арсеналом, але на додаток вона мала властиву саме їй першопричину — високий дух народу, що відповідав прагненню відігравати провідну роль у світі. Він базувався на глибокому переконанні більшості американців у тому, що вони мають найкращу країну, найефективнішу економіку, найдосконаліші політичні інституції, суспільство найбільшої свободи — все, що робить їхню країну зразком для наслідування! Успіхи США в минулому — перемога у Другій світовій війні, швидке економічне відродження після війни, плідні результати плану Маршалла й відчуття, що “американська мрія” близька до здійснення і могла б бути експортована, породили прагнення управляти тою частиною світу, яка бажає, щоб нею управляли більше для її блага, ніж на користь самої Америки.

Цей дух народу послаблюється, що ускладнює мобілізацію людських зусиль, підривається віра у високе призначення країни і, як наслідок, зникають воля і здатність “допомогти світу” вийти на правильний шлях. Існує низка причин, які пояснюють це явище: по-перше, в'єтнамська війна, в якій виявилися сумнівна мудрість втягування в неї і принизливий вихід із неї у результаті поразки. По-друге, радянський виклик, що триває. Як може країна з “помилковими” політичною й економічною системами спромогтися на якісь справжні наукові досягнення і на створення воєнної сили? По-третє, нафтова криза. Вразливість критичної ситуації з її постачанням ще більше загострилась у зв'язку з усвідомленням відносного безсилля протидіяти свавільним вчинкам з боку менших країн, що добувають нафту. Додатковий фактор — безумовна підтримка Ізраїлю. Це загальне зобов'язання стало серйозною перешкодою на шляху “вигідного альянсу” між США та їхніми головними постачальниками нафти, водночас воно повністю зрозуміле у зв'язку з глибокою симпатією американців до страждань євреїв у минулому, із силою єврейського політичного лобі в Америці й справжнім захопленням Ізраїлем як демократичною країною, що виросла серед пустелі.

Деякі чисто внутрішні події також сприяли падінню моралі. Концепція “плавильного котла” не привела до повного злиття різних етнічних груп, до однорідного національного змішування; етнічне і расове відродження деяких груп викликало певну напруженість у суспільстві. Великим потрясінням став Уотергейт (політичний скандал з президентом Р. Ніксоном. — Ред.), навіть якщо він, зрештою, й закінчився благополучно. Подібну реакцію викликали давно очікувані банкрутства деяких великих міст. Нерівність між багатими й дуже бідними, зростання кількості законів та інструкцій, явне зниження загальновідомої американської ефективності — все це зумовило виникнення питання: чи маємо ми справді ідеальний суспільний лад, який міг би бути зразком для решти світу?

Численні дані про втрату віри, падіння моралі наводяться, зокрема, у низці соціологічних досліджень, що свідчать про майже драматичне зниження довіри людей до свого уряду, політичних лідерів, великих корпорацій та інших інституцій.

2. Сучасний стан

Можна побудувати “балансову таблицю” активів і пасивів США, посилаючись на “формулу” суспільної ефективності, описану раніше:

Еф = ƒ[(ресурси / населення, наснага до праці, ноу-хау, інвестиції); суспільний лад; світовий контекст].

2.1. Позитивні риси

  • Велика територія, широкий спектр природних ресурсів.
  • Продуктивне сільське господарство, яке і надалі створюватиме значні надлишки продуктів харчування, в яких світ відчуває гостру потребу. Це досягається завдяки природній родючості земель, підсилюється великим спонуканням до праці фермерів-власників, комбінується з відповідним ноу-хау, технікою та інфраструктурою.
  • Наснага до праці все ще загально поширена, значною мірою заохочення базується на матеріальних або інших особистих винагородах.
  • Ноу-хау передового типу в усіх сферах технології та управління; здатність продукувати оригінальні наукові знання, перетворювати їх на потрібні нововведення у вигляді продуктів або технологічних процесів; здатність створювати організації різних масштабів і складності й управляти ними; дуже широка і різноманітна система освіти; певний пережиток колишнього прагматизму.
  • Індустріальна база, створена завдяки високим рівням інвестицій протягом століття, дуже широка і різногалузева, так само як інфраструктура транспорту і зв'язку.
  • Інституційна структура все ще сприяє політичному й економічному динамізму, стимулює приватну ініціативу, даючи можливість різним політичним інтересам проявити себе, дозволяючи вільному ринку здійснювати в основному розподіл ресурсів.
  • Для зовнішнього світу США все ще залишаються силою, з якою слід рахуватись. Одні це роблять із захопленням, інші — вимушено.

2.2. Негативні риси

  • Ресурсна база недостатня (енергія, багато видів корисних копалин), беручи до уваги поточні та перспективні рівні й форми споживання.
  • Зникає бажання працювати старанно і продуктивно. Дехто сприймає багатство як буденну справу, послаблюється “протестантське” релігійне спонукування; чисто матеріальні винагороди і супровідна шалена гонитва за ними все менше приваблюють певну частину населення (наприклад, добровільний рух за простіше життя); недосить сильний гуманістичний мотив, за якого праця бачиться як можливість самовираження або служіння суспільству.
  • Здається недостатнім ноу-хау соціополітичного типу, що полягає у відповіді на запитання: як управляти етнічними проблемами, містами, охороною здоров'я або усувати економічні несправедливості? Враховуючи значення досвіду країни, її розміри і попередні успіхи, Сполученим Штатам Америки важко запозичувати позитивний досвід інших країн у таких галузях, як управління державою, підприємствами або регулювання трудових стосунків.
  • Низький рівень і незначні масштаби інвестицій. Вони здаються не достатніми й не досить вдало орієнтованими, щоб запобігати втраті конкурентоспроможності у низці галузей і підготувати рівномірний перехід від нафти до енергії атомного ядра, сонця або іншої індустріальної цивілізації.

Найважливіші пасиви розміщуються на інституційному рівні за наявності компонентів суспільного ладу, що випливають з гармонії між ними і матеріальним навколишнім середовищем. Нинішня система базується на індивідуалістсько-конкуренційних цінностях, формі правління типу противаги (представницька демократія з контролем і рівновагою) та економіці вільного підприємництва, що схематично представлено на мал. 3.

Цінності Політичне правління Економічна система
+ +
Індивідуалістсько-конкуренційні Противага Вільне підприємництво
Мал. 3

Названий суспільний лад був, очевидно, високоефективним практично для всієї минулої історії Америки, зокрема для так званої ери “ковбойської економіки”[1]. Аж до останніх десятиліть США були країною з величезними ресурсами, відносно негусто заселеною і фактично з відкритими кордонами. Основні цінності базувалися на відвертому індивідуалізмі, ініціативі, самоутвердженні й пошуку, забезпечували стимули для освоєння континенту. Чим більших успіхів досягала кожна особа, тим краще це було для суспільства.

Система вільного підприємництва, основана на приватних корпораціях, набула поширення саме в той час, коли Америка була готова до наступної індустріальної фази — будівництва великих фабрик, створення широкомасштабного виробництва, використання нових технологій. Чим активніше діяли окремі компанії і чим гострішою була конкуренція між ними, тим більше це сприяло розвою країни. В міру розвитку робітничий рух зосереджувався на одержанні більшого шматка пирога, залишаючи відповідальність за його випікання управлінню. Політичне правління типу противаги з його контролем і збалансованістю здавалося природним інституційним наріжним каменем для країни із самовпевненим, експансіоністським, динамічним населенням. Це дозволило докласти значних зусиль у всіх напрямках, що мають результатом нововведення і прогрес, до того ж це відвертало серйозні ексцеси. Загалом суперницькі взаємини між урядом, бізнесом і робітництвом спонукали всі сторони швидше до надзусиль з їхнього боку, ніж до стримування.

Протягом останніх двох десятиліть кордони почали звужуватись. Виявилися зайнятими привабливі простори, стали обмеженими деякі ресурси, і Мати-Природа застогнала під натиском надмірно активного, могутнього і часом нерозважливого населення. Простори зникають. Звужене екологічне середовище у поєднанні з мобільністю і переміщенням населення створили ситуацію перенаселення і потребували обмежень, дбайливого ставлення до навколишнього середовища, відповідальної поведінки організацій та індивідів, стримування певних апетитів, визначення зовнішніх меж самоутвердженню.

Найефективнішою реакцією на перехід від “ковбойської економіки” до сприйняття землі як космічного корабля була б зміна деяких переконань і поведінки у напрямі більшого самоконтролю, добровільної дисципліни і схильності до співпраці. Але такі зміни потребують часу. Натомість слід було повернутися до закону, оскільки США є країною, де “править закон, а не особа”. Тому зрозумілим стає інстинктивне звертання до законодавчих засобів. Ухвалено закони, створено органи для нагляду за їх дотриманням і постійно випробовуються нові “правила гри” та обмеження шляхом судових справ із метою необхідного стримування індивідуумів, корпорацій, організацій. Результатом стало майже торжество системи “законодавство - управління - судочинство”. Показовим є існування в США 600 000 юристів: на душу населення це втричі перевищує показник більшості країн Західної Європи і вдесятеро — Японії. Якщо це не причина, то, зрештою, — наслідок названого законодавчого “розгулу”. В результаті виникла диспропорція між сукупністю зусиль, що поглинаються діяльністю, яка ні примножує запаси товарів, послуг, розваг і відпочинку, ні підвищує економічну конкурентоспроможність у порівнянні з іншими країнами, які можуть спиратися більше на самодисципліну і самоконтроль, а не на обмеження, встановлені законодавчо і, отже, бюрократичним шляхом.

Так само змінюються пріоритети у сфері економіки. Нині може бути задоволена більшість потреб у товарах індивідуального користування (наприклад, в електричних побутових приладах). На передній план виходять суспільні потреби у таких сферах, як високоґатункова освіта, охорона здоров'я і сприятливе навколишнє середовище. Дійсно вільний ринок неспроможний справедливо розподілити ресурси на такі потреби. Це потребує більшого втручання з боку уряду.

Виникає напруженість політичних інституцій. Велика влада концентрується в руках президента, хоча ноша його державних обов'язків важча, ніж його повноваження. На ньому лежить основна відповідальність за управління дуже складною країною, за стосунки з рештою світу, за підтримування сприятливого балансу між щедрістю і національними егоїстичними інтересами. Президента водночас стримують Конституція і Конгрес, а також перешкоджають йому різні усталені групи тиску, що обстоюють свої інтереси. Така ситуація змушує президента бути суперменом, хоча суперменам немає місця в умовах демократії. Нині президента часто “валять додолу” і применшують його роль з надією, що наступний президент забезпечить бажане “лідерство”.

Послаблюються позиції країни щодо зовнішнього світу. США менше відповідають зразковій моделі, ніж, наприклад, два десятиліття тому. Це стосується політики, економіки, технології, управління і пов'язано зі значним прогресом на окремих соціальних і політичних напрямах, досягнутим деякими країнами Європи; активним економічним розвитком деяких країн Азії (Японії, Південної Кореї), значною мірою започаткованого американською допомогою і потім підтримуваного американським технічним ноу-хау.

Зрештою, пасиви США, здається, перевершують їхні активи. Отже, зрозуміла і великою мірою вірогідна подальша втрата позицій щодо решти світу в цілому (а не окремої країни). Основна причина полягає у досить несподіваному виникненні невідповідності між компонентами суспільного ладу: цінностями, політичним правлінням і економічною системою. Вони більше не відповідають ні одна одній, ні новим внутрішнім і зовнішнім реаліям. Вони явно потребують не просто часткового ремонту, а докорінної перебудови.

3. Перспективні напрями

Три названі компоненти суспільного ладу будуть краще узгоджені й координовані, якщо великий матеріальний і людський потенціал країни буде спрямовано на служіння економічним цілям народу, його політичним устремлінням і соціальним потребам. Найпершими і найістотніше мають, напевно, змінитися цінності. Потім мають зазнати змін політичні інституції. Економічна система вільного підприємництва могла б у такому разі краще функціонувати навіть без суттєвих змін.

3.1. Цінності

Основним поштовхом і основним напрямом змін у цінностях, має бути, перехід від індивідуалістсько-егоїстично-конкуренційних до громадсько-усвідомлених кооперативних цінностей. Ці зміни схематично представлені на мал. 4.

Від: Через: До:
Особи в центрі Особу як частинку громади Вираження через співробітництво
Мал. 4

Як уже зазначалося, перша група цінностей була високоефективною у “ковбойському” і навіть у первісному індустріальному середовищі; третя, здається, більше відповідає середовищу “земля як космічний корабель”.

Щоб підсилити контраст, дві групи цінностей подаємо схематично в табл. 7.

Щоб попередити подальше погіршення становища і викликати необхідні інституційні зміни й оновлення, окремі такі зміни в цінностях мають відбутися протягом кількох десятиліть. Чи можливе таке? Відповідь уявляється цілком позитивною з таких міркувань:

1. Багато “нових” цінностей кореняться в минулому Америки. Християнство не лише проголосило, що людину створено в образі Бога, а й повчає: “Ставтеся до людей таким чином, як бажаєте, щоб вони ставилися до вас”. Ця заповідь визначає бажану поведінку й може бути відроджена. Добровільна взаємодопомога була саме такою важливою частиною періоду першовідкривачів, як ковбойські “поєдинки”. Ощадливість і самодисципліна часто були умовами виживання. Такі чесноти минулого певною мірою відсувалися на задній план, але, можливо, не повністю атрофовані їх можна було б відновити.

Таблиця 7

Індивідуалістсько-конкуренційні цінності Громадсько-усвідомлені, групово-кооперативні цінності
Верховенство особи Особа — частинка громади
Людина — унікальне створіння і господар природи Людина — частинка всесвіту, пошуки єднання з природою
Може виправдано зосереджуватися на власних потребах, устремліннях Має деякі потреби і визнає наявність їх у інших
Шукає самовираження через:
Самовпевненість, самоутвердження, самостійність.
Індивідуалістсько-конкурентну поведінку для досягнення успіху в межах закону.
Демонструючи толерантність, співчуття до інших
Шукає самовираження через:
Використання талантів із обмеженнями, самодисципліною та почуттям обов'язку.
Кооперативний спосіб поведінки для одержання вигоди собі та іншим, керуючись моральними кодексами й суспільними правилами

2. У минулому головною рисою американського народу був прагматизм. Він означає усвідомлення реальності, зміни її, якщо це можливо, і пристосування до неї, якщо немає змоги її змінити. Недавні зміни дійсності були досить драматичними і, таким чином, зручними, щоб викликати прагматичну реакцію. Матеріальне середовище, що використовувалося для пробудження експансіоністської агресивної поведінки, зменшилося від безмежних просторів до дорогих земельних ділянок, залишивши у спільному користуванні лише море і космос. Абсолютно очевидна потреба в якомусь самообмеженні, розподілі й співробітництві. Змінився також світ за межами США: від того, який без перебільшення рятували американці, через світ, поділений на дві зони впливу (американська і радянська), до плюралістичного — з численними джерелами сили і впливу. Вивчення питань участі у створенні нового світового ладу шляхом пристосування до його плюралістичної природи, вивчення того, як поділити владу і співпрацювати з різними людьми, ставши на їхні позиції, — це нові фактори, що відіграватимуть вирішальну і конструктивну роль на майбутній світовій арені.

3. Американське суспільство має плюралістичну природу. Один із позитивних результатів того, що процес “плавильного котла” був лише частково успішним, є те, що американське суспільство і, як наслідок, його цінності не зовсім однорідні. Представлені раніше “типові” цінності більше панівні, ніж поодинокі. У США можна знайти прихильників різних філософських поглядів, цінностей та проявів найрізноманітнішої поведінки. Можна побачити, наприклад, що деякі японські дочірні компанії успішно діють у США, користуючись японським стилем управління, котрий базується на групово-кооперативному типі цінностей. Це означає, що американське суспільство легко сприймає нові ідеї, воно може змінювати свої поширені переконання, не вдаючись до руйнівних дій.

4. Уже відбувається пошук нових цінностей: від інтелектуальних розшуків[2] раннього періоду до оновленого погляду крізь економічну призму[3], до перегляду цінностей, що змінюються з точки зору менеджменту[4], і зрештою до основних проявів нових звичаїв життя з добре визначеними цінностями[5]. Насправді заслуговують на увагу деякі передумови добровільного (на противагу нав'язаному), спрощеного погляду на життя[6].

Права сторона табл. 8 — це проміжний, перехідний тип цінностей, які шукають в американському суспільстві.

Беручи до уваги минуле з його культурною спадщиною, традицією прагматизму в “пошуку обставин, що спрацьовують”, нове середовище, яке робить неможливим функціонування старих цінностей, плюралістичну природу американського суспільства й очевидність досить широкого пошуку нових переконань, можна дійти висновку, що суттєва переорієнтація цінностей не лише можлива, а й дуже вірогідна впродовж кількох наступних десятиліть.

Таблиця 8

Верховенство індустріального погляду на світ Верховенство добровільно-спрощеного погляду на світ
Передумови цінностей:
Розвиток матеріального виробництва.
Зверхність людини над природою.
Конкуренційний егоїзм.
Сильний індивідуалізм.
Раціоналізм
Передумови цінностей:
Матеріальний достаток у поєднанні з психологічно-духовним розвитком.
Людина — частинка природи.
Розумний егоїзм.
Кооперативний індивідуалізм.
Раціональність та інтуїція

3.2. Політичне правління

У міру того як нові цінності починають зміцнювати свою основу, політичні інституції також можуть змінюватись, щоб бути з ними узгодженими. Головний напрям має пролягати від досить централізованої, хоча формально федеральної, форми правління з владою типу противаги через децентралізоване й урізноманітнене здійснення влади до колегіальної влади, моделі прямої демократії. Символічно це відображає мал. 5.

Від: Через: До:
Противаги Децентралізовану владу Колегіальної влади, прямої демократії
Мал. 5
Основні структурні властивості нової системи могли б бути такі:

1. Децентралізація влади в ухваленні рішень на рівні держави, округу або навіть місцевої громади. Лише зовнішні стосунки (як політичні, так і економічні), оборона, певна координація діяльності у сфері зв'язку, транспорту і загальна правова структура суспільства мусять залишатися федеральною прерогативою. Освіта, здоров'я, добробут та більшість економічних питань — сфера діяльності органів управління, що наближені до людей.

2. Поряд із децентралізацією слід запроваджувати пряму демократію: рішення, що безпосередньо впливають на населення, мають ухвалюватися відповідно всіма виборцями шляхом прямого голосування на рівні країни, штату, округу або громади. Ініціативи і референдуми на різних рівнях мають за мету прискорити загальне голосування з нових питань чи пропозицій і скасовувати закони, розроблені виборними представницькими органами. Децентралізація і пряма демократія могли б бути організовані таким чином, аби надати освіченому, політизованому населенню можливість безпосередньої участі у легітимації політичних рішень і визначати відповідальних за наслідки таких рішень. Це має послабити нинішню відчуженість від політичних інституцій і посилити до них лояльність і почуття обов'язку.

3. Більша безпосередня політична активність громадян може викликати більше розмаїття політичних угруповань. Неоднорідність американської нації швидше могла б сприйматись як постійна реальність, ніж як перехідне явище, що могло б зникнути у “плавильному котлі”. Нині загальнонаціональні партії відрізняються переважно пріоритетами і діячами, ніж політичними програмами. Зрештою, на регіональних рівнях, можливо, з'являться нові партії, що об'єднають споживачів, екологів, робітників та етнічні групи для того, аби висувати альтернативи і здійснювати тиск у напрямах, що здаються їм пріоритетними.

4. Найважливішим, якщо не найімовірнішим, має бути перехід до коаліційного типу керівних органів на всіх рівнях, тобто виконавчих угруповань пропорційно до одержаних ними голосів. Такі виконавчі органи обиралися б відповідними законодавчими органами і, таким чином, мали б від них повноважень більше, ніж від партій. На федеральному рівні це означало б, що кабінет обирають обидві палати у такому самому співвідношенні, як і політичне представництво у палатах. Президент обирався б одночасно, і його основним завданням було б головувати в кабінеті, який функціонуватиме на колегіальних засадах, коли кожний член має досить широку владу в межах своїх повноважень.

Доступ до влади має здійснюватись у вигляді поступового, висхідного, ступінчастого процесу: спочатку люди працюють на місцевому рівні, опісля на рівні штатів і тільки потім їх обирають до загальнодержавних органів. Таким чином, продемонструвавши свою компетентність, чесність і відданість на різних рівнях управління, вони могли б досягти вершин, будучи обраними близькими до них людьми — тими, хто здатен їх оцінити. Це значною мірою зменшить протекціонізм і потенціальні зловживання владою шляхом встановлення “фільтрів”, через які пройдуть ті, хто прагне служити своїй громаді, штату або державі, а не ті, хто рветься до влади, пов'язаних з нею пільг, навіть якби це були лише гонорари за сенсаційні мемуари.

Даний процес сповільнив би плинність кадрів на найвищих державних посадах, хоча одночасно уповільнив би процес ухвалення рішень. Це могло б також знизити ймовірність того, що дехто без достатнього досвіду ведення внутрішньої і зовнішньої політики зрештою виявився неспроможним справитись із завданням, бо не пройшов через усі етапи керування на різних рівнях і не отримав необхідного досвіду. Система була б послаблена: менше передвиборних хвилювань, але й більше розчарувань після виборів, менше несподіваних змін, проте більші стабільність і передбачуваність.

Названі зміни здаються досить фундаментальними. А чи можливі вони? Так, вони здаються можливими у зв'язку з окремими як негативними, так і позитивними причинами.

1. У багатьох верствах американського суспільства існує серйозне невдоволення функціонуванням нинішнього політичного правління країною. Основна вина все ще лежить на причетних до цього особах, та дехто починає привертати увагу до слабких місць сучасних інституційних структур.

2. Відтоді як США почали втрачати певною мірою світову винятковість, багатьом американцям легше було вивчити інституційні альтернативи, що випробувані в інших суспільствах, і запозичити їхній досвід. Деякі зі згаданих ознак існують і досить пристойно представлені у низці західноєвропейських країн.

3. Однією з характерних рис американців як нації є здатність започатковувати нову тенденцію і надавати їй великого імпульсу, як тільки визначено й усвідомлено мету. Існує перспектива “спрямувати народ на добрий шлях”, щоб він потім зміг показати іншим народам шлях у майбутнє. Вона могла б стати досить привабливою, аби створювати достатній консенсус в разі потреби конституційних та інституційних реформ.

4. Здатність цього суспільства підніматися над вузькопартійними інтересами підтверджується існуванням двопартійних комітетів у Конгресі або виходом за межі інтересів однієї партії при формуванні кабінету.

5. Той факт, що відмінності між програмами демократів і республіканців неістотні (більша чи менша увага до питань бізнесу, добробуту і прав меншостей), за відсутності суттєвих ідеологічних розбіжностей дозволив би приступити до поділу влади й відповідальності між ними. Це сприйматиметься не як відмова від демократії й обмеження свобод, а швидше як поглиблення демократії та розширення свобод і залучення більшої частини населення до ухвалення рішень.

6. У кінцевому підсумку названі зміни припускають, що цінності уже змістились у напрямі більшої співпраці, співучасті й міцнішого добровільного об'єднання у межах суспільного ладу.

3.3. Економічна система

Якби цінності й політичне правління стали розвиватися у вказаних напрямах, то ніякі істотні зміни економічної системи не були б потрібні. Зміни могли б відбуватись у напрямі від неприборканої економічної системи вільного підприємництва до системи узгодженого вільного підприємництва. Схематично така еволюція зображена на мал. 6.

Від: До:
Окремі підприємства, взаємодіючи з урядом, бізнесом, робітництвом, спрямовують зусилля у різних напрямах Всі діють в одному напрямку, добровільно узгоджуючи зусилля на краще служіння національним цілям і пріоритетам
Мал. 6
Основні вимоги до економічних реформ у США могли б бути такі:

а) зберегти такі переваги приватної ініціативи, як заохочення, настирливість і зумовлені ними нововведення;

б) зменшувати економічні збитки і зловживання, пов'язані з енерго- та ресурсомістким виробництвом, непродуктивним використанням, посиленим підбурюванням приземлених або навіть шкідливих бажань, відчайдушною і надто гострою внутрішньою конкуренцією;

в) збільшувати потік ресурсів на такі суспільні потреби, як якісні освіта, охорона здоров'я, громадський транспорт, а також чисте навколишнє середовище.

Основні риси системи вільного підприємництва зберігалися б, але роль і прояви змінилися б.

1. Максимізація прибутків неприйнятна як єдина мета і виправдання діяльності будь-якого підприємства. Проте прибуток був би легітимним як показник надлишку обсягу виробленої продукції над витратами на будь-якому підприємстві й, таким чином, як показник ефективного використання ресурсів, необхідна умова життєздатності й розвитку підприємства, пов'язаних із ним переваг (необхідні товари або послуги, зайнятість, податки на фінансування суспільних потреб та ін.).

2. Приватна власність могла б залишатися на всіх підприємствах промисловості та сфери послуг за винятком освіти, деяких галузей зв'язку, охорони здоров'я, громадського транспорту тощо, де бракує приватної ініціативи, перспектив прибутковості або надмірний ризик міг би позбавити суспільство задоволення багатьох його потреб.

3. Вільний ринок міг би залишатись основним механізмом розподілу більшості ресурсів, зокрема товарів індивідуального споживання. Думка, що конкурентоспроможність нині визначається на міжнародних ринках більше, ніж у межах країни, була б цілком прийнятною і підтримувала б відкриту економіку. Фірми відчували б більшу відповідальність і обмеження, стримували б себе щодо інших шляхом проголошення чітких заяв про свої наміри, цілі, політику, етичні норми, що уже стають тенденцією.

4. Змінилася б роль уряду. Менше уваги приділялося б важелям управління у вигляді законів і адміністративного регулювання, а більше — узгодженню цілей через індикативне прогнозування, менше — антитрестівським законам, більше — забезпеченню продуктивності й структурних змін у галузях промисловості. Відбувся б реальний перехід від взаємин суперництва до більшої взаємодії між урядом, бізнесом, робітництвом, а також громадськими діячами з метою визначення національних пріоритетів, цілей. Компанії та інші об'єднання вважалися б знаряддям служіння суспільним потребам.

Чи бажані й чи можливі такі модифікації системи вільного підприємництва, за яких фірми з більшою готовністю підпорядковують себе суспільним потребам, діють відповідально i погоджують свої плани на майбутнє? Стверджувальну відповідь можуть підтримати такі міркування: 1. Перехід до командної економіки з централізованим плануванням i керованим ринком не здається привабливим, більшість американців не приймають його. Досвід країн із такою системою свідчить, що їхні можливості стають надто обмежені в міру досягнення вищих стадій економічного розвитку. Низка соціалістичних країн намагається вийти з цієї системи шляхом відновлення прибутковості, як показника ефективності, надання більшої самостійності підприємствам i можливості встановлення деяких цін через вільні ринки[7].

2. Курс на націоналізацію без переходу до повністю планової економіки (тобто підтримування свободи ринків) також не дає позитивного результату. Це занадто легкий політичний захід, спрямований на збереження наявних галузей промисловості й робочих місць. Він здійснюється шляхом вилучення коштів у ефективного виробництва для підтримування неефективного, зменшуючи тим самим потенціал розвитку i більшість робочих місць, які мають ефективні підприємства i галузі.

3. Вражаючий приклад таких передовиків сучасного економічного розвитку, як Японія і Південна Корея, по суті, демонструють силу ліберальної економіки за співпраці уряду й бізнесу.

4. Тривалий високий рівень розвитку Західної Німеччини свідчить, що стосунки “партнерства” між управлінням і робітництвом можливі й реально виступають важливим фактором економічної ефективності й політичної стабільності.

5. У США спостерігається пошук нових способів взаємодії між бізнесом та урядом. Одним із результатів такого пошуку є створення “Круглого Столу” представників різних підприємств.

6. У напрямі самоуправління уже зроблено такі істотні кроки, як ширше представництво різних зацікавлених груп у правліннях наглядових рад підприємств i підвищення їхньої відповідальності. Корпорації охопила “лихоманка” соціальної відповідальності й вони ведуть пошук зовнішніх проявів у вигляді політичних заяв, управлінських перевірок i кодексів поведінки. Подібні публічні заяви про добрі наміри можуть повторюватись іншими, ставати обов'язковими у виконанні.

Такими шляхами могли б іти США впродовж кількох наступних десятиліть. Вони могли б якоюсь мірою вести до відродження Америки, до зближення з іншими суспільствами і, таким чином, до більшої узгодженості й ефективності у стосунках із рештою світу. Все це визначає підготовку до руху в напрямі ще далекого, але неминучого світового ладу.


РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

1. Його минуле

Вийшовши з Другої світової війни у складі переможців, Радянський Союз відтоді набув статусу країни, що має світове значення. Він став безпосереднім i могутнім суперником Сполучених Штатів, їхнім найбільш наполегливим конкурентом у намаганні посісти провідну роль у світі. Він мав для цього підстави з огляду на наявність відповідної бази.

По-перше, це його економіка. Оскільки остання, по суті, орієнтована на внутрішній ринок i тому не є складовим елементом світової торгівлі, зросли і масштаби, й можливості виробництва значної кількості основних промислових i споживчих товарів, хоч і обмеженого асортименту й невисокої якості. Радянська економіка посідає друге місце у світі щодо кількісних показників у загальному світовому обсязі виробництва. Радянський Союз має найбільші традиційні збройні сили, створив дуже сильний військово-морський флот і володіє потужним ядерним арсеналом, здатен доставляти боєголовки до будь-якої цілі. Все це підтримується розвинутою системою управління військами світового масштабу.

Зміцніло також політичне становище Радянського Союзу, принаймні щодо явної його могутності. Внутрішньо — це монолітна структура влади без будь-якої альтернативи. Зовнішньо Радянський Союз скористався кількома своїми козирними картами. В історичний період, відомий під назвою десятиліття деколонізації, Радянський Союз підтримував національно-визвольні рухи. Він запропонував чітку, виразну альтернативу суспільному устроєві, залишеному колоніальними державами, а також запропонованому Сполученими Штатами. Країнам, що прагнули до прискореної індустріалізації, він запропонував модель планової економіки, здатної нібито швидко провести будь-яку країну через стадії ранньої форсованої індустріалізації. Щоб забезпечити “дисципліну”, необхідну для такого процесу індустріалізації, Радянський Союз обстоював систему унітарної влади у формі диктатури пролетаріату. Наведені раніше рекомендації коренилися в офіційній марксистській ідеології, узаконювалися нею і далі приваблюють багатьох у всьому світі. Економічна спроможність утримувати велику воєнну силу і політична можливість розгортати її без широкого внутрішнього обговорення підсилили привабливість радянської моделі для тих, хто вважає, що “сила є право”.

Всупереч такій очевидній могутності Радянський Союз, можливо, уже пройшов зеніт своєї сили і впливу. Слабкі сторони його, напевно, зростатимуть, а здатність визначати долю світу зменшуватиметься. На даному етапі його економічного й соціального розвитку здається необхідною докорінна перебудова суспільного ладу, до того ж існує дуже мала ймовірність її здійснення безболісним, еволюційним шляхом. Проте якщо істотна перебудова не буде здійснена протягом кількох наступних десятиліть, остаточним наслідком матимуть повний розпад Радянського Союзу як політичної реальності. Підставою для таких висновків є аналіз сучасного становища Радянського Союзу.

2. Позитивні та негативні риси

Скориставшись раніше запропонованим підходом до аналізу ефективності країн, тобто формулою:

Еф = ƒ[(ресурси / населення, наснага до праці, ноу-хау, інвестиції); суспільний лад; світовий контекст],

можемо розпочати перелік деяких ключових елементів.

2.1. Позитивні риси

1. Найбільша серед усіх країн територія, що простяглася на два континенти з виходом до різних морів. Родючі землі, дуже багаті запаси фактично усього спектру природних ресурсів, включаючи широку базу джерел енергії і навіть значні родовища золота. Хоча доступність і кліматичні особливості зумовлюють високу собівартість експлуатації деяких ресурсів, загальне співвідношення ресурсів і населення надзвичайно сприятливе, що робить коли не економічно привабливою, то принаймні теоретично можливою автаркію (економічне самозабезпечення).

2. Наснага до ефективної праці присутня у тієї частини населення, якій система надає високі винагороди. Це стосується великої частини партійної еліти, вищих технократів, частини наукових і мистецьких кіл. Однак для значної частини населення стимули ефективно працювати здаються недостатніми і необхідне “підстьобування” шляхом різних кампаній.

3. Масштаб нововведень, зокрема в галузі техніки, широкий, поряд з ґрунтовними знаннями теоретичних наук (математика, фізика, кібернетика) і великим потенціалом у деяких галузях прикладної інженерії. Мережа освіти широка й різноманітна, принаймні у природничих науках і технічних галузях. У результаті велика частина населення високоосвічена технічно і, як наслідок, володіє високою потенціальною продуктивністю.

4. Підтримувалися значні рівні інвестицій, і в результаті склалася широка індустріальна база. Видобувається величезна кількість вугілля, нафти, газу, виробляються сталь і верстати, їм відповідає спроможність перевозити цю основну продукцію промисловості.

5. Негативно впливають на суспільний лад різні суперечності й невідповідності; нині він діє переважно як “суспільна гамівна сорочка” і тому розглядається у розділі пасивів.

6. Зовнішнє становище залишається досить міцним завдяки воєнній силі Радянського Союзу, чітко сформульованій ідеології, що може ще частково експортуватися, перебування людей при владі упродовж довгого періоду та очевидній свободі використання цієї влади як в середині країни, так і ззовні.

2.2. Негативні риси

Усі істотні пасиви походять від інституційної структури, власне суспільного ладу, зокрема суперечностей між:

  • офіційно проголошеними егалітарно-колективістськими цінностями й адміністративною практикою, що спонукає індивідуалістську, конкурентну поведінку;
  • досить ліберальною конституцією і диктаторською природою політичного правління;

  • економічною системою, прийнятною для ранніх стадій економічного розвитку, і власне економікою, що наближається до стадії масового споживання; цінності більшості населення — характерна риса цієї вищої стадії розвитку.

Названі суперечності слід враховувати, аналізуючи пасиви радянського суспільного ладу.

1. Відкрито проголошено егалітарно-колективістські цінності, й вони пропагуються як бажані, хоч і не зовсім дієві, й такі, до яких наближається радянське суспільство. В дійсності зберігаються індивідуалістсько-конкуренційні цінності, які фактично підсилюються глибокою диференціацією у винагородах (грошових та інших) відповідно до участі особи у виробництві та лояльності до режиму. Така суперечність може послабити повсюдне бажання працювати. Відмінності у винагородах підривають “патріотичний” мотив, крім того, для більшості професій матеріальні винагороди нетотожні. Завдяки своїм можливостям впливати на перебіг справ і одержувати високі винагороди лише еліта у партії, адміністрації, науці, мистецтві й спорті має великі стимули до праці.

2. Із цим пов'язаний низький рівень втілення теоретичних знань і наукових відкриттів у потрібні нові вироби, процеси і технології. Для декого привабливість зростаючої академічної респектабельності й перспективи наукової кар'єри здається важливішою, ніж невеликі винагороди і великий ризик залучення до діяльності, що приводить до “комерційно” вигідних нововведень. Проблему поглиблює те, що велика кількість співробітників найбільшого у світі наукового комплексу працює у головних науково-дослідних інститутах, далеких від промисловості й ринку. Як свідчать емпіричні дослідження, найкорисніші нововведення більшою мірою “викликані попитом ринку”, ніж є результатом накопичених теоретичних знань. Таким чином, Радянський Союз у низці галузей імпортує технології, втім, не у військовій сфері, де чітко визначені цілі спонукують вчених до необхідних технічних нововведень.

3. Незважаючи на високий рівень інвестицій і передові позиції науки, реальна продуктивність залишається низькою у більшості галузей економіки.

4. Сільське господарство — найслабша ланка радянської економіки. У ньому зайнято понад 25 % працездатного населення; до того ж країна, що століття тому була найбільшим експортером пшениці, перетворилась останніми роками на найбільшого її імпортера, хоча кількість населення збільшувалася повільно і традиційне харчування фактично не змінилось. Причини такого становища різноманітні: рани від насильницької колективізації, надмірне вилучення сільськогосподарської продукції для фінансування індустріалізації, а звідси — неадекватна оплата праці селян, незадовільна модернізація сільського господарства (механізація, застосування добрив), серйозні труднощі із застосуванням централізованого планування у галузі. Нарешті, великі зусилля селяни спрямовують на інтенсивний обробіток приватних ділянок, з яких вони одержують додаткові харчові продукти. Тут винагорода за працю прямо пропорціональна трудовим зусиллям.

5. Економічна система з її централізованим плануванням і здебільшого адміністративним розподілом ресурсів досі не відповідає нинішній стадії розвитку радянської економіки. “Командний тип економіки” сприяв прогресу на ранньому етапі індустріалізації (якщо не брати до уваги соціополітичні втрати). Тоді стояло чітке завдання — створити індустріальну базу. Було кілька пріоритетів: енергетична база, металургійна, машинобудівна та оборонна галузі промисловості й матеріальна інфраструктура. Таким чином, це дало можливість централізовано розв'язувати більшість економічних проблем і спрямовувати ресурси у визначені галузі. Це був форсований процес індустріалізації, що частково мав характер виробництва заради виробництва (більше металургійних заводів для нарощування виплавки сталі, виробництва більшої кількості верстатів, будівництва нових домен тощо) і легко узгоджувався з директивним плануванням.

Нині існують широка індустріальна база та інфраструктура, задовольняються основні потреби у промислових товарах. У своєму розвитку економіка наближається до стадії масового споживання, на якій могли б бути задоволені вишукані й найрізноманітніші все більші потреби населення. Для цього треба мати можливості визначати попит і потреби споживачів і, таким чином, збільшувати кількість центрів, в яких вирішувати, що виробляти, для кого і як. На цьому шляху перешкодою стає централізоване планування. Складності додає потреба формувати плани і контролювати їх виконання в той час як більшість людей прагне швидше служити собі, ніж добровільно підпорядковуватися суспільним пріоритетам, що відповідало б фактичному пануванню егалітарно-колективістських цінностей. В результаті — надмірна бюрократизація. В суспільстві виникає нагальна потреба децентралізувати процес розроблення економічних рішень, однак нинішнє керівництво не готове піти на поступки, бо це означало б втрату політичного контролю.

6. Існують також великі розбіжності у сфері політичного правління. Конституція досить ліберальна і гарантує широкі свободи, але монолітний і обмежувальний характер має структура влади. Теоретично влада належить народу, який делегує її своїм обранцям. Реально влада перебуває у руках партійного керівництва, управління здійснюється лише в одному напрямку — зверху донизу. Виправдання цієї форми “тоталітарної демократії” значною мірою випливає з марксистської доктрини, а не з волі народу. Ці суперечності зумовлюють напруженість, зняття якої потребує великої організаційної роботи, значних суспільних зусиль, що збільшує тягар “макроуправління”.

7. Інша розбіжність полягає у великій нетривкості політичної будови. Теоретично СРСР є тим, що закладено в його назві: союз республік. Номінально республіки мають широкі повноваження і навіть конституційно гарантоване право на відокремлення. Одне з основних мобілізуючих гасел Жовтневої революції — руйнація Російської імперії і створення самостійних, хоча й об'єднаних у федерацію республік. Однак, скориставшись своєю чисельною перевагою і панівним становищем, росіяни зосередили у своїх руках політичну владу й були впевнені, що інші нації погодяться з їхньою керівною роллю не лише в політичній, а й в економічній, культурній та мовній сферах. Залученими до структури влади виявлялися лише ті представники інших національностей, які визнавали таку зверхність і працювали в напрямі створення “нової радянської людини” на кшталт росіянина.

Така ситуація викликає глибокі національні почуття, що легко перетворюються, як показала Друга світова війна, на відцентрові сили. Відтоді як протягом останніх десятиліть національні прагнення до самовизначення були задоволені шляхом деколонізації у більшості частин світу, багатьом у Радянському Союзі вони здавалися природними і законними. Ці приховані відцентрові сили стійкі. Особливим аспектом вказаної проблеми стала швидка демографічна експансія азіатів, зокрема мусульман у Радянському Союзі, саме в добу всесвітнього відродження ісламу як життєздатної сили. Це було подібним до збільшення рядів “національного відхилення”, чисельних в Україні, Прибалтиці та Кавказьких республіках.

8. Така сама нетривкість притаманна відносинам із країнами Центральної Європи, що потрапили до сфери радянського впливу після Другої світової війни. Незгода Югославії з радянським керівництвом у 1949 році, повстання в Угорщині 1956 року, спроба Чехословаччини розвивати власну модель “соціалізму з людським обличчям” у 1968-му, постійне обстоювання Румунією своїх прав, періодичні заворушення в Польщі — все це більше прояви почуттів національної незалежності, ніж ностальгія за попередніми соціально-економічними порядками. Тим самим демонструються межі “ненаситності” Радянського Союзу і, як наслідок, його потенціалу для подальшої територіальної експансії.

9. Конфлікт із Китаєм — дуже значний пасив. Він має три корені: націоналістичний, територіальний та ідеологічний. По-перше, китайцям — нації, чисельність якої сягає мільярда, з понад чотирьохтисячолітньою історією, визначними культурними здобутками і недавньою успішною революцією, важко погодитися на керівництво з боку молодшої, менш чисельної російської нації. По-друге, для китайців є великою спокусою освоєння багатого, рідко заселеного Сибіру своїми енергійними, працьовитими масами. Проте, на відміну від монголів, китайці не мають багатої історії територіального експансіонізму. Нація, схильна до загарбання нових територій, навряд чи побудувала б захисну стіну довжиною кілька тисяч кілометрів. Як тільки виникає потреба у здобутті нових земель, зусилля на пересування такої стіни здаються невиправданими у порівнянні з одержаним “нерухомим майном”. Хоча, беручи до уваги той факт, що на росіян у минулому нападали як зі сходу, так і з заходу і що їхня історія насичена територіальною експансією, загроза китайського проникнення до Сибіру, напевно, виглядає для них досить реальною.

Ідеологічний конфлікт також очевидний. Радянське керівництво виправдовує нинішню практику матеріальних стимулів і нерівних винагород як необхідну частину “перехідного соціалізму”, етапу створення багатої матеріальної бази для запровадження комунізму. До цього часу китайці зберігали більшу рівність у розподілі, навіть за низького рівня матеріального добробуту. Названі конфлікти, могли ослабнути, але не зникнути зовсім.

Загалом матеріальний потенціал Радянського Союзу величезний, проте його інституційні структури досить нетривкі й потребують докорінної перебудови.

3. Перспективи

Очевидними є напрями, якими розвивався б радянський суспільний лад, щоб послабити розбіжності, привести до більшої гармонії інституційні складові й, таким чином, бути спроможним перейти до наступних логічних стадій економічного розвитку і політичного досвіду. Великі сумніви викликає ймовірність такого розвитку. Для перебудови радянської системи були б логічними насамперед докорінні економічні реформи, розширення системи влади, зміни у політичному правлінні й, нарешті, переоцінка цінностей.

3.1. Економічна система

Зміни повинні були б відбуватись у напрямі, запропонованому в минулому навіть радянськими економістами: від централізованого планування, через помітну децентралізацію розроблення економічних рішень, до системи типу “ринкового соціалізму”. Схематично зміни економічної системи представлені на мал. 7.

Від: Через: До:
Державної власності; централізованого планування; адміністративного розподілу ресурсів Державну власність; керовану економіку; ринковий розподіл ресурсів Кооперативної і частково приватної власності; узгодженої економіки з більшою самостійністю республік; ринкового розподілу ресурсів
Мал. 7

Еволюція могла б пройти такі етапи:

1. На першому етапі реформи слід значно скоротити централізоване планування і змінити його характер. У нових умовах основними функціями централізованого планування були б визначення ключових пріоритетів для інвестицій, розподіл ресурсів, узгодження планів різних підприємств у сфері виробництва і розподілу. Насамперед ціни можна було б привести у більшу відповідність із фактичною вартістю, дефіцитом і попитом. Потім слід поступово знімати контроль за цінами, щоб для визначення їх відкрити простір закону попиту і пропозиції, найперше для споживчих товарів, а далі для напівпромислових і промислових товарів. Що могло б залишитись у сфері централізованого управління? Це були б такі життєво важливі стратегічні ресурси, як нафта, вугілля, газ, окремі рідкісні метали, а також загальнодержавні системи послуг, наприклад, зв'язок і транспорт.

2. На наступному етапі зміни могли б торкнутися чисто кооперативної власності на більшість промислових підприємств, колгоспів і в цьому разі управління ними здійснювалося б виборними комітетами. Система могла б запозичити деякі риси югославського “робітничого самоуправління” і кібуців Ізраїлю. Приватну власність можна було б дозволити на малих підприємствах, зокрема у сфері послуг. З плином часу в міру зростання вимог населення можна було б повернути приватну власність на землю шляхом поступового перетворення у спільні підприємства, придбання товарів на спільні потреби, чи оренду машин і збут продукції.

3. Таким чином, економіка могла б крок за кроком розвиватися від повністю планової і контрольованої до узгоджуваної і керованої, використовуючи фінансово-грошову систему, диференційовані кредити, нормативи розподілу прибутків, мінімум і максимум заробітної плати та “індикативно-прогнозний” тип планування. Щоб забезпечити кредити, уникнути створення надмірно великих заводів і гарантувати місце на ринку збуту, великі підприємства мали б подавати свої плани до планово-координаційних органів, які порівнювали б їх із подібними планами інших підприємств, здійснювали б зворотний зв'язок і пропонували зміни.

4. Більшість цих функцій могли б здійснюватися не на всесоюзному, а на республіканському рівні. Всупереч нинішній практиці вольового розподілу квот за цінами, встановленими центром, ресурси розподілялися б між союзними республіками шляхом торгівлі.

5. Більшої справедливості у життєвих рівнях можна було б досягти шляхом зменшення відмінностей у заробітній платі й використання таких механізмів поділу як, наприклад, у Скандинавських країнах.

3.2. Політичне правління

Зміни характеру політичного правління надзвичайно важливі й водночас їх важко здійснити безконфліктним шляхом. Перетворення мають бути спрямовані від нинішньої унітарної структури, коли владу зосереджено у руках верхівки, через розширення основи влади до колегіального правління, уникаючи фази зі структурою влади типу противаги. Схематично такий перехід зображено на мал. 8.

Від: Через: До:
Унітарної влади, вузької олігархії Розширену основу влади Вираження через співробітництво
Мал. 8

Яким чином міг би відбуватися такий розвиток?

1. У разі здійснення економічна децентралізація започаткувала б політичну еволюцію, оскільки вона автоматично привела б до певного перерозподілу і децентралізації політичної влади. Ось чому економічні реформи мають передувати змінам політичного правління[8].

2. Суть наступного важливого кроку полягала б у поступовій ліквідації сучасної “подвійної” структури правління, за якої партійні органи визначають політику й цілі та контролюють їх виконання, а адміністрація (від міністрів і нижче) лише виконує рішення.

3. Такі зміни послабили б владу партії і зміцнили функцію виборних органів та адміністрації у виборі рішень. Вони могли б упевненіше формувати політику й ухвалювати рішення при підтримці народу і / або більш професійно компетентними людьми, аніж ті, що віддані партії.

4. Далі можна було б розпочати істотну політичну лібералізацію шляхом поступового і суворого дотримання чинних конституції та законів.

5. Разом із забезпеченням свободи поглядів могла б бути проголошена більша свобода об'єднань. Це могло б привести до створення нових політичних угруповань.

6. Потім, напевно, можна було б усунути монополію Комуністичної партії на владу через дозвіл кандидатам від різних угруповань бути обраними до законодавчих і виконавчих органів. Верховна Рада в такому разі могла б, наприклад, призначити Раду Міністрів, що мала б представників усіх угруповань у такій пропорції, яка відповідала б поданим за них голосам.

7. У цьому разі прерогативи були б перерозподілені з метою перетворення Радянського Союзу з фактично унітарної держави у справжню і добровільну федерацію рівноправних та самостійних республік. Конституційне право на відокремлення слід було б відновити, удавшись до референдуму, а для багатьох республік слід було б визнати можливість виходу з федерації.

3.3. Цінності

Основні цілі щодо зміни цінностей такі: усунути суперечність між тим, що офіційно проголошується, і тим, що практично здійснюється; розвивати систему цінностей і способів поведінки, яка відображала б нову економічну й політичну системи і сприяла б їхньому функціонуванню. Зміни варто було б проводити в напрямі від офіційно егалітарно-колективістських (а в дійсності індивідуалістсько-конкуренційних) цінностей до групово-кооперативних. Схематично зміна цінностей зображена на мал. 9.

Від: До:
(офіційно)


Егалітарно-колективістських цінностей


Групово-кооперативних цінностей

(фактично)


Індивідуалістсько-конкуренційних цінностей

Мал. 9
Можливість такого перетворення повністю залежала б від успіху економічних реформ і змін у системі політичного правління і, таким чином, мала б стати швидше наслідком реформ, ніж їх предтечею. Така послідовність змін протилежна тій, що була запропонована для Сполучених Штатів.

У США могли б відбуватися спонтанні зміни в цінностях за умови, що політичні й економічні інституції відповідають потребам суспільства у зв'язку з плюралістичним характером країни, існуючою свободою слова і вірувань. Народ розуміє, що країна стикається з різними внутрішніми і зовнішніми середовищами, які потребують зміни переконань, поведінки та інституцій.

У Радянському Союзі розбіжність між офіційними і фактичними цінностями, а також неспроможність публічно сформулювати нові цінності свідчать, що зміни цінностей можливі за умови, коли економічні й політичні інституції (у межах яких люди працюють, мислять і сприймають світ) створять потребу і викличуть появу нової моделі поведінки, а отже, нові погляди й цінності. Тому можна було б визначити таку послідовність розвитку:

1. Перетворення промислових підприємств, а також колгоспів і радгоспів на кооперативи із самостійним управлінням пробудило б почуття власника і відповідальності перед такими економічними утвореннями. Члени подібних утворень поступово усвідомлювали б вплив своїх рішень і своєї праці на інших і навпаки. Таке сприйняття приналежності і взаємозалежності породжувало б схильність до більшої співпраці.

2. При децентралізації процесу розроблення політичних рішень і обмеженні диктату згори почуття обов'язку перед угрупованнями і громадами, на які люди могли б потім впливати, поступово стимулювало б більш свідому дисципліну й підпорядкування місцевим громадським потребам та пріоритетам.

3. За умови, коли політичні інституції на всіх рівнях процесу підготовки рішень допускають справжні дискусії і участь у них, змінюється почуття приналежності людей до цих інституцій і могла б стимулюватися готовність до уникнення конфліктів та пошуку консенсусу. Розглянутий процес тривав би десятиліття. На цьому шляху були б деякі зриви й економічні труднощі. З часом вони окупилися б сторицею за рахунок скорочення витрат на примусовий бюрократичний апарат та посилення почуттів свободи й гідності.

4. Вірогідність мирної еволюції

Постає таке фундаментальне запитання: чи можуть економічна система і політичне правління змінитися без нової революції, війни та інших катаклізмів? Хоча вірогідність мирного розвитку дуже мала, деякі обставини могли б сприяти цьому процесу:

1. Очевидною є потреба в економічних реформах, її визнають багато економістів; вона обговорювалася досить відверто у 60-х роках (ліберманізм); була спроба здійснити деякі реформи. До того ж подібні реформи проводилися мирним шляхом у деяких країнах, зокрема в Угорщині.

2. Внутрішня нагальність реформ зростатиме, оскільки ускладнення планування породжуватиме подальше стримування розвитку, Більше того, уже очевидний уповільнений поступ економічного зростання збільшить труднощі задоволення все більших потреб населення.

3. Подібно діятимуть деякі зовнішні фактори. Не можна ігнорувати той факт, що нинішні нові індустріальні країни типу Південної Кореї працюють скоріше на засадах “узгодженого вільного підприємництва”, ніж командної економіки. Стане нестерпним постійне звертання до імпорту деяких технологій. Стимулом до лібералізації буде також не тільки потреба конкурувати на світових ринках сировини, а й торгувати якісними промисловими товарами.

4. Очевидно, що в політичному житті Радянського Союзу згаданих тенденцій немає. Усі імперії деколонізувалися. Приклад Іспанії красномовно свідчить, що диктаторські режими можуть трансформуватися шляхом еволюції. Інші країни (наприклад, Бразилія або навіть Чилі) можуть успішно випробувати цей процес у недалекому майбутньому.

5. Внутрішньо зростатиме “ціна” утримання в покорі людей високоосвічених і краще поінформованих про зовнішні реальності, які можуть запропонувати політичний вибір. Не можна безкінечно приховувати або заперечувати розбіжності між теорією і дійсністю.

6. У декого з росіян, що належать до верхівки влади, можуть виникнути внутрішні сумніви щодо переваг підтримання їхньої монополії на владу над іншими національностями у Радянському Союзі. Задоволення національного его — головне, що вони здобувають. Проте економічна і політична ціна такого верховенства висока. Тоталітарне управління такою величезною і складною системою, як Радянський Союз поглинає надмірну кількість енергії, яку в іншому випадку можна було б використати на створення корисних економічних та соціальних благ і послуг. Підтримання політичної слухняності усього населення означає визнання багатьох обмежень свобод, навіть для тих, хто належить до верхівки влади.

7. Досвід Західної Німеччини після Другої світової війни може мати цінність зразка. Німці відчували, що їм потрібен більший простір для творчого використання своєї надмірної суспільної енергії. Як наслідок програної війни їхня територія виявилася навіть меншою, ніж та, що була до війни. Тоді німці зосередили зусилля на цьому обмеженому просторі й у результаті створили високорозвинену економіку і політично вільне суспільство. Деякі росіяни, здається, усвідомлюють, що абсолютно те саме трапилося б із ними, якби вони скинули тягар “управління” Радянським Союзом. Вони могли б дійти висновку справедливішого поділу влади з іншими національностями.

8. Нарешті, той факт, що структура влади пройшла шлях розвитку від абсолютної диктатури Сталіна до олігархічної влади без серйозних політичних потрясінь, може надихнути декого з верхівки навіть на подальше розширення системи влади.

Проте існують серйозні сумніви:

1. Росіяни не мають ніяких традицій ліберального типу правління. Вести інших до такої системи було б для них нелегким завданням. Це майже подібно до того, як сліпий веде сліпого.

2. Ті, хто тепер біля верхівки влади, безумовно, боялися б утратити здобуті привілеї, більше того — можливої втрати контролю над процесом лібералізації, якби він повністю розгорнувся. Вторгнення до Чехословаччини у 1968 році — яскравий приклад таких побоювань.

3. Враховуючи труднощі відкритої дискусії, практично неможливо, щоб будь-хто у цій країні запропонував генеральний план або проект із необхідними перетвореннями. Політична влада занадто монолітна, несприйнятлива до будь-яких ідей, що кидають серйозний виклик нинішньому стану.

4. Люди, що належать до верхівки влади, зовсім старі. Для них привабливіша є перспектива виходу на пенсію, аніж починати непевну авантюру лібералізації. Недавнє (липень 1979 року) повернення до жорсткішого управління економікою — показник цього.

5. Найпридатніший сценарій

Можливими наслідками спроби зберегти наявний стан були б зростання невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами. Вони прагнули б уберегти свою незалежність протягом кількох десятиліть. Зазнавши радощів і гіркоти такої незалежності, вони, можливо, добровільно створили б більші об'єднання, подібні до Сполучених Штатів Європи або Середньої Азії, водночас відповідно зберігаючи свою культурну самостійність, як у сучасному Європейському Економічному Співтоваристві. Російська республіка також знайшла б своє місце у такій наднаціональній будові, де вона посіла б місце сильного партнера, але тільки партнера.

Чи реально говорити про можливі революційні події у країні, яка виглядає такою монолітною, має могутню армію, що діє як інструмент зближення різних національностей, і сили внутрішньої служби безпеки, які неодноразово демонстрували здатність знищувати будь-яку опозицію, не зупиняючись навіть перед ліквідацією або депортацією великих людських мас?

Деякі хімічні процеси допускають розчинення певної кількості твердих речовин до стану насичення. Навіть один додатковий кристал може викликати випадання осаду. Недавня історія свідчить, що в суспільствах, перенасичених напруженістю, можуть спостерігатися подібні явища. У цих умовах потрібен каталізатор. У Португалії ним може стати книга, написана генералом. В Ірані, який також мав сильну армію і безпощадні органи безпеки, це був голос Хомейні, почутий безпосередньо (ніби з небес) завдяки магнітофонним записам. Під час останнього візиту до Польщі Папа Римський міг би викликати практично будь-які події, які б забажав.

Що стосується Радянського Союзу, процес розпаду могла б прискорити низка подій такого типу: повернення до жорсткого централізованого планування створює нові вузькі місця. Ситуація погіршується кількома підряд поганими урожаями. Видобування нафти у країні падає, в той час як попит на неї все ще зростає. Радянський Союз має забезпечувати деякі зарубіжні поставки. Робити це не так просто: він мусить рахуватися зі зростанням світових цін; водночас повинен купувати велику кількість зерна; він ще не спроможний за все це платити експортом своїх промислових товарів високого ґатунку. Зростає спокуса проникнути принаймні на частину Близького Сходу. Привид іноземної інтервенції використовується, щоб відволікати людей від внутрішніх труднощів і готувати їх до зовнішньої авантюри шляхом підігрівання спогадів про Чингізхана, Наполеона й Гітлера. Проте просування на Близький Схід зустрічає протидію, і одночасно доходить до сутичок з Китаєм. В результаті спостерігаються боротьба за владу у верхівці, окремі великі страйки робітників і виступи деяких “націонал-ухильників”. Визріли умови для процесу розпаду.

Наведений сценарій не є прогнозом; це роздуми, подібні до раніше викладених можливих наслідків еволюційних кроків.

Отже, Радянський Союз перебуває на роздоріжжі. “Дороговказ у майбутнє” відкриває два головних напрями — або істотні перетворення еволюційного характеру, що потребують великої рішучості й уміння з боку нинішнього керівництва, або збереження статус-кво з вірогідністю розпаду у кінці цього шляху.

Будь-який із зазначених напрямів розвитку допоможе Радянському Союзу або його державам-спадкоємцям перейти до стану відповідності прогресу решти світу й, таким чином, наблизитися до оптимального світового ладу.


ЯПОНІЯ

1. Минуле

Японія — гідна подиву країна з дивовижною історією, її досягнення викликали найбільше захоплення, а іноді й острах. У своїй внутрішній політиці вона керується прагненням будь-що уникати конфліктів, досягати консенсусу і підтримувати гармонію на всіх рівнях суспільства. Це стосується багатьох внутрішніх суперечностей і запобігає виникненню, занадто частим або занадто гострим їхнім проявам. До таких суперечностей належать: надзвичайна ввічливість, шанобливість і благопристойність поведінки японців в особистому оточенні уживаються з грубістю на межі з жорстокістю у знеособленому масовому оточенні; традиційна вседозволеність, що дарується малим дітям, співіснує з надією на їхню високу дисциплінованість і добровільне підпорядкування у школах в старшому віці; групова, кооперативна орієнтація є і високою моральністю, і нормою поведінки, гостре індивідуальне суперництво, змагання за успіхи, наприклад, на рівні середньої школи, також виступає нормою і є ціною вступу до бажаних університетів та пізніше до бажаних компаній.

Можливо, саме існування суперечностей і розбіжностей у поєднанні з самодисципліною, яка вражає, зумовлює те, що японці здаються напруженими, “наелектризованими” і, як наслідок, надзвичайно динамічними. Мені здається, що саме Андре Зигфрід якось сказав: процес розвитку вимагає від людей ставити себе в стан напруженості й викликати додатковий приплив енергії. Японці справляють враження людей, які перебувають у стані напруження, схожому на стиснуту пружину, що готова вивільнитись. Це робить їх енергійними, схильними до дій і досягнення мети.

Японці у своїй історії пережили кілька чітко окреслених етапів розвитку.

Були періоди широкого запозичення культурних надбань, які змінювалися періодами ізоляції, засвоєння і видозміни цих надбань. Був період цілковитої ізоляції, що тривала понад два з половиною століття. Це дозволило японцям примирити і поєднати все запозичене з існуючими здавна традиціями, віруваннями, культурою, досягти високого ступеня однорідності суспільства. Потім відбувся певною мірою вимушений перехід до відкритого суспільства, що супроводжувався повсюдним пошуком джерел корисних знань у світі, які запозичувались або ж привласнювались у широких масштабах.

Наприкінці XIX ст. в Японії відбулось одне з найуспішніших суспільних перетворень переважно мирним, еволюційним шляхом. Зазнала змін суспільна структура — на місці суто феодальної виникла сучасна індустріальна структура, що дозволило здійснити наступну швидку індустріалізацію і сприяло економічному розвитку. До того ж новий уряд замість того, щоб усунути попередню суспільну ієрархію, пристосував її, наділивши новими функціями. Дехто з колишніх землевласників, самураїв став власником промислових підприємств, що поступово перетворювалися на промислово-бізнесові імперії у вигляді конгломератів (дзайбацу). Суспільна ієрархія, відданість, шанобливість, покірність і схильність до добровільного підпорядкування залишились, проте були використані, щоб служити національним цілям, заохочували до сучасної продуктивної діяльності.

Після створення певного промислового і воєнного потенціалу японці, відчувши себе обділеними, обмеженими у своїх діях, стали зухвалими і вдалися до воєнного привласнення джерел сировини і забезпечення майбутніх ринків для своєї продукції. Вони повторили цикл, міряючись силами з Китаєм, потім Сполученими Штатами, Південно-Східною Азією, загалом вирішили боротися до останнього. Однак було дивно спостерігати, як саме таке рішення несподівано переорієнтовувалося в напрямі примирення з колишнім смертельним ворогом. Програвши у війні, Японія вирішила виграти в умовах миру — після Другої світової війни така перемога означала здобуття економічної переваги над іншими країнами, що визначалося зростанням валового національного продукту. Протягом трьох десятиліть Японія залишалася гордовитим переможцем у постійному “змаганні росту”.

Японці досягли надзвичайно великих успіхів в економічному розвитку, забезпечуючи всі необхідні передумови цього процесу. Маючи дієві стимули, кожний японець працював старанно. Суворими природними умовами Японії пояснюється той факт, що для більшості праця стала засобом виживання, перетворилась у велику доброчесність. Після поразки у війні відзначені традиційні стимули доповнилися патріотичним мотивом, потребою японців стати на ноги, відновити національну самоповагу шляхом досягнення економічної переваги над іншими народами.

Також було задоволено іншу передумову — володіння необхідним технологічним і соціальним ноу-хау. Японці запозичували або купували технічне ноу-хау і виявляли надзвичайний хист щодо його впровадження і пристосування до власних потреб. Водночас їм вистачило мудрості зберігати знання, накопичені суспільством, застосовувати власні методи функціонування організацій, заохочення людей до праці і вибору рішень з метою забезпечення зайнятості робітників протягом усього їхнього життя та існування сеньйоральної системи для використання субпідрядників, аби запобігти циклічним коливанням в економічній діяльності, та ін.

До того ж японці виконали іншу необхідну передумову економічного розвитку, досягнувши стабільно високих рівнів інвестицій. Впродовж трьох десятиліть вони підтримували середній рівень інвестицій — близько 35 % валового національного продукту. Це стало можливим завдяки такій характерній рисі, як справжня бережливість, а не показний її прояв, звідси високий рівень індивідуальних заощаджень і кредитне фінансування капіталовкладень, тому що японські компанії працюють з більше ніж 80 % позикового капіталу. Іншим фактором, що сприяв швидкому зростанню, було спрямування інвестицій головним чином безпосередньо у виробничу сферу економіки, передусім у промисловість, водночас на невисокому рівні підтримувалися витрати на соціальні та урядові потреби.

Основним поясненням здатності японців пристосуватися до всіх неодмінних умов швидкого економічного зростання є їхній особливий суспільний лад. Як показано на мал. 10, він базується на групово-кооперативних цінностях, консенсуальному ухваленні політичних рішень (що перевершує офіційну форму правління, побудовану на противазі сил) та системі вільного підприємництва, з високо узгодженим типом економіки.


Цінності Політичне правління Економічна система
Групово-кооперативні Консенсуальне Узгоджене вільне підприємництво
Мал. 10

Як зазначалося раніше, необхідність появи групово-кооперативних цінностей пояснювалася суворими природними умовами, а правильність їх виправдовувалася релігійними віруваннями. Після війни американці нав'язали японцям західного типу форму правління противаги сил. Всі інституційні й процедурні атрибути цієї влади. Традиційна схильність японців до уникнення конфліктів і пошуку консенсусу змінює політичний процес.

Все це найкраще виявляється в економічній сфері.

Хоча японська економіка — це система ліберального вільного підприємництва, однак складається враження, що їй притаманне централізоване планування у зв'язку з високим ступенем узгодженості приватної ініціативи, для якої основним критерієм є благо Японії. Тому країну вдало названо “Інкорпорована Японія”. Можливо, там і немає у повному обсязі “національної економічної симфонії”, в будь-якому разі там є першокласна камерна музика, виконувана “економічним струнним квартетом”, до якого входять Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості як перша скрипка, що разом з торговими фірмами, банками і провідними промисловими підприємствами забезпечують гармонію. Можна визначити пріоритети, оцінити шанси проникнення на нові ринки збуту, розподілити економічні завдання, не вдаючись до прямого адміністративного нав'язування і, отже, уникаючи тягаря громіздкого бюрократичного апарату. Таким чином, система поєднує переваги ліберальної економіки з її численними центрами ініціативи, нововведень і ефективного виробництва, а також певні переваги планової економіки, зокрема здатність визначати загальнонаціональні цілі та пріоритети.

2. Сучасний стан

Японія має низку визначних активів:

  • дуже сумлінне, дисципліноване і кваліфіковане населення, що має великі стимули до праці, повсюдне панування технології та відповідне соціально-організаційне ноу-хау для ефективного управління інституціями всіх рівнів;
  • надзвичайно різноманітний і продуктивний промисловий сектор, що швидко еволюціонував від трудомісткого до капіталомісткого й матеріаломісткого;
  • суспільний лад та інституційна структура дозволяють країні ефективно функціонувати, оскільки її різні складові частини вдало гармонують одна з одною.

Існують певні пасиви:

  • країна фактично позбавлена будь-яких природних ресурсів, повністю залежить від імпорту і, таким чином, дуже вразлива до політичних ускладнень з іншими країнами або навіть шантажу з їхнього боку;
  • Японія також чутлива до ринків збуту, в яких вона зацікавлена;
  • її справжній успіх, досягнутий завдяки спеціалізації на досить вузькому колі товарів і глибокому проникненні на завойовані ринки, викликає не лише захоплення, а й певне вороже ставлення і протекціоністські заходи.

3. Шляхи в майбутнє

Якими напрямами міг би розвиватися суспільний лад Японії у майбутньому?

Сучасна система цінностей Японії здається цілком прийнятною для моделі “земля як космічний корабель”, яку вона уже частково випробувала у період ізоляції і яка стала новою реальністю для більшості країн світу. Проте могли б мати місце деякі зміни у системі цінностей з метою надання індивідуумам більшої незалежності й зниження психологічної ціни добровільного підпорядкування, яка і дотепер, можливо, надто висока. Дещо вищий ступінь індивідуальної самостійності та волевиявлення потребує сумісності зі схильністю до спільних дій. Невеликі групи, робітничі бригади, корпорація, нація могли б залишатись об'єктами відданості й зобов'язань. Не виключено, що японці могли навчитись від інших моделей поведінки, що приходять із-за кордону, взаємодіяти з більшим розумінням з країнами світу. Японці тяжіли до етноцентризму, працювали охоче, але виключно для себе. Враховуючи їхню велику виконавську майстерність, певну частину їхньої енергії слід було б переорієнтувати на служіння інтересам людства в цілому. Навіть якби значна міра схильності до лояльності, почуття обов'язку і співпраці вийшли б за національні межі, це не применшило б значення національної згуртованості, не послабило її ефективності, проте забезпечило б Японії надійне і бажане місце у світовому співтоваристві.

Що стосується політичного правління, можна було б здійснити певні конституційні зміни, які забезпечили б правову основу для коаліційних урядів, до яких входили б представники різних політичних угруповань. Враховуючи здатність японців досягати консенсусу, це було б цілком можливим і більшою мірою відображало б їхню систему цінностей-вірувань, ніж офіційний тип правління противаги сил. Коаліційний уряд міг би краще взаємодіяти із зовнішнім світом, оскільки мав би можливість робити це на основі врахування різних поглядів.

Японська економічна система потребує незначних змін. Що, очевидно, слід зробити, то це швидко замінити нинішні матеріало- і капіталомісткі виробництва, перейшовши до більш наукомісткого виробництва з метою зменшення залежності від поставок великої кількості сировини. Зменшення тягаря імпорту дозволило б також дещо змінити розподіл ресурсів, щоб поліпшити життєві умови, інфраструктуру, збільшити соціальні витрати і допомогу іншим країнам. Взявши до уваги великі прибутки, накопичені Японією від торгівлі, стає очевидним, що рівень прямих іноземних інвестицій може далі навіть зростати. Це уявляється кращим варіантом, ніж добровільні обмеження експорту або витрати прибутків на такі дуже дорогі предмети розкоші, як твори мистецтва або алкогольні напої.

Нагальною потребою Японії стає її переміщення у світовому геополітичному й економічному сузір'ї. Японія могла б звернути погляд на Сибір, щоб зменшити залежність від поставок сировини. Невикористані місцеві ресурси, їх географічна близькість до Японії у поєднанні з японським капіталом і технологією здаються потенціально ймовірною комбінацією. Проте зближення з Радянським Союзом не викликало б великого захоплення Сполучених Штатів, оскільки їхні інтереси оборони і готовність поглинути величезний японський експорт і надалі зберігатимуть велике значення. У Китаї також не сприйняли б із великою прихильністю таку угоду між Японією і Радянським Союзом.

Іншим варіантом є розвиток стосунків з Китаєм, якому Японія, здається, віддає перевагу. Вражає привабливість цієї комбінації. Китай володіє різноманітними природними ресурсами, має величезну сумлінну робочу силу, кваліфікацію якої можна швидко підвищити, а також великий потенціальний ринок. Все це у поєднанні з японським надлишком капіталу і запасом будь-якого необхідного ноу-хау могло б привести до блискучих економічних досягнень. Щоправда, на пам'яті колишня ворожнеча між двома державами, проте існує й певна культурна спорідненість, а перспектива майбутньої вигоди сторицею перекрила б минулі образи. Економічне співробітництво між Японією і Китаєм, результати якого підсилюються взаємодією з низкою азіатських країн тихоокеанського регіону, що уже розвиваються швидкими темпами, створить новий важливий центр тяжіння для світової економіки. Сьогодні тривожний і навіть загрозливий для Західного світу, він міг би з часом стати іншим наріжним каменем для спорудження ширшої в основі, а отже, стабільнішої світової економічної будови.


КИТАЙ

1. Великий похід

Протягом останніх трьох десятиліть Китайська Народна Республіка пройшла складний шлях. Похід часом був дуже важким, шлях звивистим, хода різною, а іноді здавалося, що країна рухається назад. Упродовж цього періоду все ж зростала потужність і зміцнювалося становище Китаю. Він вийшов на міжнародну арену через парадні двері, а не через службовий вхід.

Народження нового суспільного ладу в країні було тривалим і болісним процесом. Тривале чотирьохтисячолітнє існування Китаю може бути як поштовхом до розвитку і джерелом духовної сили, так і зайвим багажем, каменем на шиї суспільства.

Ще в ранній період у Китаї склався досить стійкий суспільний лад. Відповідні нововведення дозволяли здійснювати інтенсивний обробіток землі й виробляти предмети першої необхідності. Ранній розвиток думки й освіти, зокрема формування і втілення основних принципів і чеснот вчення Конфуція (сумлінність, покірність, відданість, повага), встановив систему рекомендацій щодо суспільної організації і поведінки.

У той період, коли основними осередками були родина і поселення (група родин), зміст національної згуртованості сформувався шляхом сприйняття імператора як батька. Величезна країна об'єднувалася завдяки державній службі (бюрократії), до якої могли прилучатися люди всіх соціальних верств, відкрито склавши іспити на знання класиків. Ця система сприяла збереженню культури і суспільного ладу, що були найдосконалішими для тогочасного світу. Філософія, що звеличувала відданість і покірність, існувала лише доти, доки імператор залишався мудрим і великодушним. За існування певної соціальної мобільності й наявності адміністративної системи влада надавалася переважно за достоїнства, а не у спадок, отже, це зумовлювало більшу готовність підпорядковуватися їй. Знання філософії, традицій і принципів управління, що їх поділяли державні службовці, забезпечувало загальновизнаний підхід до управління.

Однак у цілому система надто міцно трималася за минуле і прагнула до увічнення. Вона перешкоджала будь-яким важливим нововведенням. Коли протягом двох останніх століть до Китаю проникли західні ідеї, порядки, а пізніше — технології і війська, він не зміг на це відповісти своїм оновленням (що зробила Японія наприкінці XIX ст.). Його суспільний лад перестав функціонувати, почався процес руйнації і розпаду.

Сунь Ятсен, фундатор новітнього націоналістичного руху, висунув програму реконструкції Китаю, що базувалася на трьох принципах — “націоналізм, народовладдя, народне благоденство”, але для її здійснення у країні не було достатньої згуртованості. Війни з Японією, збройні сутички із західними державами, тривала громадянська війна між комуністами й націоналістами привели країну до хаосу, що підсилювався бідністю мас, епідеміями, наркоманією і корупцією.

На тлі такого минулого слід оцінити зміни, що сталися протягом кількох останніх десятиліть. Новий режим енергійно взявся за вирішення головних проблем: задоволення потреб виживання при більш гарантованому постачанні харчових продуктів, якість одягу, забезпечення житлом, ліквідація епідемій, надання елементарного медичного обслуговування, зниження рівня неписьменності, запровадження загальної освіти, здійснення часткової емансипації жінок.

Упродовж останніх десятиліть названі основні цілі було досягнуто. Здається, ніхто не голодує. Так чи інакше зникли жебраки і повії. Якщо для більшості населення основною їжею є загальновідома чашка рису з кількома шматочками овочів зверху і лише зрідка трохи м'яса, це все-таки краще, ніж зовсім без їжі. Хоча і чоловіки, й жінки одягнені в однакову “уніформу” синього або сірого кольору, це, напевно, краще, ніж голі спини або лахміття. Люди похилого віку носять дореволюційний чорний одяг, а молоді віддають перевагу кольоровому, очевидно, як надії на рожеве майбутнє. Навіть “взірцеві” помешкання у процвітаючих комунах не відповідають стандартам розкоші, але кожен має дах над головою, відколи у країні не стало бездомних. Епідемії зникли, хвороби виліковуються завдяки чи то голкотерапії, чи то хімічним препаратам, навіть якщо це здійснюється частіше частково зайнятими босоногими лікарями, ніж фахівцями-медиками. Діти відвідують школу і зрідка, принаймні у містах, ігровий майданчик або парк. Кожен працює наполегливо. Кожен мусить і водночас має можливість працювати.

Все це вельми далеке від багатої держави і майбутнього комуністичного суспільства, в якому здійсниться принцип “кожному за його потребами”, який все ще здається справедливим критерієм задоволення потреб зі зрозумілих причин. Китай — могутня і великою мірою ізольована від решти світу країна. Отож, він допускає порівняння лише із самим собою. Більшість китайців не зіставляють свої умови життя з тими, що має населення Каліфорнії або Рив'єри, а порівнюють зі власними або з умовами життя батьків кілька десятиліть тому. Для більшості порівняно з минулим сучасне життя значно поліпшилось. Вони також порівнюють себе зі своїми співгромадянами, умови життя яких дуже подібні. Якщо в Китаї навіть існує багатство, то воно добре приховане й не може служити зразком для порівняння і прагнення. Спостерігається дивне явище: виникло загальне почуття відносного добробуту (якщо не багатства) за умови дуже низького рівня матеріального споживання ($400 річного валового національного продукту на душу населення).

Перетворення здійснювалися далеко не цивілізованими методами. Злітали голови, тріщали черепи, багаті люди “зникали” або нівелювалися до “загального стандарту”. Незалежні мислителі добре пристосувались до офіційної думки. Важливі зміни у віруваннях і поведінці не були досягнуті ні шляхом тривалого масового терору, ні нав'язуванням могутнього бюрократичного апарату. Вони здебільшого здійснювалися масовим наставницьким примусовим перевихованням, яке проводилося соціальними групами контролю в робітничих бригадах, районах тощо[9]. Що було зроблено з особливою майстерністю, це використання традиційної доброчесності китайців для нових “революційних” цілей. Таким чином, критикуючи конфуціанство за проповідь покірності, відданості й поваги до встановленого порядку (родина, імператор), керівництво застосувало ті самі чесноти для підтримки нового суспільного ладу, поширюючи принципи відданості на робітничу бригаду, комуну, партію і країну. Щоб забезпечити виконання завдань і підтримувати певну згуртованість, режим має можливість, таким чином, більше покладатися на окремі моральні стимули, ніж на матеріальні винагороди або на примус.

Були деякі потрясіння і болючі повороти у певних напрямах. На зміну певному прогресу прийшов період “великого стрибка” з безглуздою спробою побудувати доменну піч на кожній садибі. Повернення економіки до розсудливих рішень потребувало певного часу. Короткий період нормального функціонування, впродовж якого люди пристосувалися до нового порядку і стабільності, закінчився “великою культурною революцією”, покликаною очистити душі й, за задумом її ініціаторів, виконати роль профілактичної соціальної медицини, відвернувши громадян від сповзання назад до старих буржуазних звичаїв. Високою виявилася ціна культурної революції. Це — уповільнення розвитку економіки, часткова руйнація багатої духовної спадщини, закриття університетів. Втрачено чи не ціле покоління вчених. Певною мірою як результат зазначених негативних процесів очевидною стала необхідність проведення “чотирьох модернізацій” — нового проголошеного курсу (сільське господарство, промисловість, наука і технологія, оборона), хоча навряд чи можливе його здійснення у передбаченому темпі.

За чотири тисячоліття китайської історії чверть населення світу ніколи не досягала такого рівня стандартизації, як за три десятиліття докорінних перетворень (уніформа, уніфікація зовнішнього вигляду чоловіків і жінок, однодумність). Настороженого іноземного відвідувача вражають відсутність видимого гніву і своєрідне сприйняття провідної моралі — не як моделі для інших суспільств, а як співчутливе ставлення переважної більшості китайців до їхнього нинішнього суспільного ладу. Чи не пояснюється це розбіжностями між теорією і практикою, що стосується розумного поєднання цінностей, політичного правління й економічної системи?

2. Сучасний стан

Як і в усіх інших країнах, розглянемо дві сторони балансової таблиці Китаю.

2.1. Позитивні риси

1. Співвідношення ресурсів і населення значною мірою позитивне. Кількість населення наближається до мільярда, велика територія, хоча більше ніж половина її використовується недостатньо. Багаті й різноманітні природні ресурси, зокрема поклади кам'яного вугілля, дедалі вищі оцінки запасів нафти. Враховуючи нинішні масштаби використання їх і можливі потреби на наступні кілька десятиліть, природні ресурси створюють відповідну основу для запланованого економічного розвитку.

2. Традиційно велика наснага населення до праці, яка попри все ще й посилилась. Старанність людей вражає навіть випадкового відвідувача. Вона корениться у традиційній доброчесності, необхідності виживання і моральних стимулах.

3. Ноу-хау, зокрема технологічне, не відповідає потребам країни, яка фактично залишається технологічно відсталою. Що можна відзначити тут як актив, то це наявність інтелекту, здібності й бажання вчитись у більшості людей. Таким чином, існують дуже великі можливості для запровадження необхідного ноу-хау.

4. Інвестиції можуть підтримуватися на відповідному рівні завдяки політичному хисту “мобілізувати заощадження”, хоча понад 80 % населення живе бідно, за рахунок сільського господарства.

5. Відносно узгоджена інституційна структура. Суспільний лад умовно зображено на мал. 11.

Егалітарно-колективістські цінності Унітарна влада Централізовано керована економіка
Центральний уряд
Місто або регіон
Мал. 11

Наявні цінності, можливо, не зовсім егалітарно-колективістські, серед китайців спостерігається велика схильність до групової, общинної і суспільної орієнтації, що зумовлює високу самодисципліну і добровільне підпорядкування.

Хоча партія володіє монополією на владу, а повноваження розподіляються з верхівки піраміди влади, ефективність груп народного контролю, що перебувають в основі цієї піраміди, гарантують необтяжливість і невисоку ціну всеосяжного контролю згори. Політичне керівництво має велику мобілізуючу силу і здатне істотно впливати на поведінку людей, наприклад, у сфері контролю над народжуваністю.

Економічна система, основа якої — державні підприємства і централізоване планування зі справді колективними комунами і досить широкими повноваженнями органів влади в економічних сферах на рівнях регіонів або великих міст, здається, розумно поєднується як із цінностями, так і зі системою політичного правління. Можливо, це прийнятно для нинішньої ранньої стадії економічного розвитку, на якій пріоритет надається задоволенню основних потреб закладення бази процесу індустріалізації, і водночас встановлення відносної рівності у розподілі доходів.

6. Міцна позиція у стосунках із зовнішнім світом. Китай пропонує чітку модель суспільства, що повністю відповідає марксистським ідеалам. Після розриву з Радянським Союзом він продовжував курс самозабезпечення економічного розвитку, залишаючись фактично незалежним від решти світу. На Китай мало вплинули б припинення поставок або закриття зовнішніх ринків. Більше того, китайці традиційно розглядають час у великих вимірах. Вони можуть перечекати інших. Така витримка — велика перевага у сучасному світі, який так поспішає.

2.2. Негативні риси

1. Ноу-хау дуже неоднакове. Воно водночас охоплює як виробництво ядерної зброї, так і використання застарілих технологій у більшості галузей сільського господарства і промисловості. Ці технології реалізуються із застосуванням трудомістких процесів, що зумовлюють дуже низьку продуктивність праці й стають перешкодою на шляху індустріалізації. Частковий занепад освітніх установ під час культурної революції має компенсуватися поступовим поетапним імпортом ноу-хау.

2. Все ще незначні промисловий капітал і матеріальна інфраструктура. Фізична праця залишається основним джерелом розвитку економіки. Більшість вантажів переноситься на спинах чоловіків і жінок із застосуванням бамбукових жердин або перевозиться на тачках. Люди в основному ходять пішки, їздять на велосипедах і лише деколи на вантажних автомобілях і автобусах. Потрібні величезні капіталовкладення для справжнього піднесення економіки.

3. Інституційна структура достатньою мірою узгоджена, але має і певні слабкі сторони. Нові цінності ще не повністю закріпились і не захищені. Якби особисті матеріальні стимули різко посилилися, щоб забезпечити швидке зростання продуктивності праці у деяких галузях, це могло б привести до відродження егоїстичнішої поведінки, коли відданість обмежується безпосередньо родиною і, таким чином, підривається колективістська єдність. Політична влада не така вже міцна і монолітна, як це могло б здаватись. Проявами політичної нестабільності виступають різкі зміни в напрямах розвитку і постійне звертання до гасла “знищити банду чотирьох”. Людям легше бути відданими стабільним ідеям, наслідки яких можна передбачити.

4. Нинішні прискорення темпів розвитку і відкритість до зовнішнього світу з метою здійснення надто претензійної програми “чотирьох модернізацій” можуть утворити “вузькі місця”, породити розчарування і викликати втрату віри. Все більша залежність від зарубіжних кредитів, ноу-хау, заводів під ключ і спільних підприємств обмежує свободу маневру у внутрішній політиці. Студенти переконано твердять першомуліпшому іноземному візитерові: ми повинні наздогнати інші країни світу, а тому слід вчитись у них. Однак чи будуть вони в змозі у разі направлення за кордон, здобути під час навчання і привезти додому лише чисто технічне ноу-хау і повністю уникнути впливу зарубіжних цінностей, поведінки або інституційних моделей? Небезпека “зараження” знижується тим, що лише незначна частина населення може поїхати за кордон або вступити у безпосередній контакт з іноземцями. Величезна кількість населення Китаю повинна змогти знову прийняти і в разі необхідності “перевиховати”, а після невдачі позбутися тих, хто потрапив під вплив іноземщини.

3. Шляхи, що належить пройти

На довгому шляху Китаю у майбутнє можна визначити кілька віх:

  • інтернаціоналізація і модернізація економічного розвитку набирає власної динаміки і процес розвитку стає сталим;
  • певне вдосконалення суспільного ладу з метою приведення у повну відповідність його складових частин між собою та з рисами, притаманними китайському народові, які, хоч і значно змінилися внаслідок революції, але не відірвані від їхніх традиційних коренів повністю;
  • стабілізація суспільства або принаймні зменшення амплітуди змін у напрямі, характерному для кількох останніх десятиліть;
  • підготовка до справжньої інтеграції на засадах повноправного члена майбутнього світового ладу.

Перша віха потребує таких заходів, частина яких уже передбачена:

  • інтенсифікація технічної освіти на всіх рівнях; більша опора на компетентність професорів, ніж на “соціальну творчість”, яка корениться в ідеологічній непохибності;
  • широке запозичення технічного ноу-хау для відновлення втрачених зв'язків у технологічному ланцюгу, а також для того, щоб ліквідувати деякі з найочевидніших прогалин технологічної відсталості;

  • поступова модернізація сільського господарства і вивільнення більшої кількості робочих рук для промисловості;
  • розширення промислового сектора навіть за умови, якщо частина його повинна фінансуватися за рахунок іноземних кредитів або іноземних інвестицій;
  • розширення зовнішньої торгівлі, щоб дістати певні вигоди від “порівняльної переваги” і відкрити економіку назустріч стимулам міжнародного змагання;
  • збільшення винагород за нововведення, навіть якщо вони направлялися б переважно групам, а не особам, і скоріше носили б моральний, а не тільки матеріальний характер.

Приведення суспільного ладу у відповідність із вимогами часу не так легко здійснити: величезні зусилля пішли на створення сучасної інституційної структури, інерція в цьому напрямі зберігається. Необхідні певні зміни, їхній напрям представлено на мал. 12.

Від нинішнього ладу, що базується на:
Егалітарно-колективістських цінностях Унітарному типі правління Централізовано керованій економіці
До:
Егалітарних групово-кооперативних цінностей Консенсуальної системи влади Економіки, що базується на узгоджено-кооперативних принципах
Мал. 12

Чи можна здійснити такі перетворення? Що стосується розглянутих змін у цінностях, то вони можливі, оскільки збігаються як із деякими сучасними віруваннями, так і окремими традиційними цінностями. Традиційна схильність до відданості й покірності у поєднанні з нинішнім уявленням про рівність забезпечує, по суті, надійну основу взаємин співпраці, принаймні у групах і спільнотах, з якими особа себе тісно пов'язує. Основна мета змін у цінностях полягала б у тому, щоб надати особам дещо більшої незалежності, тобто відчуття меншої невіддільності від колективної сутності. Після всього стало можливим втілення гасел “нехай розцвітають сто квіток” і “нехай сперечаються сто шкіл думок”[10] без спроби придушити одна одну. Таким чином, можна було б послабити тиск на кожного у пристосуванні його думок і поведінки до офіційних стандартів, не впадаючи в протилежні крайності самовпевненості й користолюбства, що досягаються суперницьким, конфліктним шляхом.

Таке часткове надання особистих свобод потребує уникнення серйозних розбіжностей і напруженості, оскільки протягом останніх десятиліть посилилося почуття національної ідентичності й згуртованості, незважаючи на те, що й далі існують мовні, а на периферії — етнічні суперечності.

Чи можливий перехід від нинішнього унітарного типу політичного правління до консенсуального? В далекій перспективі, можливо, так і буде. За величезної кількості населення, серйозних суперечностей між регіонами, навряд чи можливі повна однорідність і однаковість підходів. Геніальні люди, подібні Мао, наділені сильною волею, даром передбачення і, відтак, особистою владою, здатною мобілізувати і вести таку могутню націю, не створюються, вони часом з'являються. Інший геній, можливо, не з'явиться протягом тривалого часу. Навіть за життя Мао виникали очевидні розбіжності у поглядах і боротьба за владу в партійній ієрархії. Існує потреба і, напевно, можливість розвивати систему, в якій дедалі більше людей брали б участь у розробленні рішень на вищому рівні, переважно шляхом узгодження, а не за принципом “виграв - втратив”. Це швидше викликало б глибоке почуття спільної відповідальності, ніж наявність фракцій, що розставляють одна одній політичні пастки. Система колегіальної влади дозволила б регіонам мати неоднаковий поступ і різні пріоритети, іншими словами, це дозволило б краще справитися з неоднорідністю, яка неминуча у країні континентальних розмірів. Ще одним важливим мотивом, що зумовлює таку еволюцію, є потреба для політичного правління втілити в життя “розцвітання сотень квіток”, яке на той час було б побіжним. У разі невдачі виникла б серйозна невідповідність між цінностями, що розвиваються, і політичним правлінням.

Неминучим стане також розвиток економічної системи. Коли буде зведена достатня кількість доменних печей, сталеплавильних заводів, нових залізниць, нафтопереробних підприємств і заводів з виробництва мінеральних добрив, вантажних автомобілів і тракторів, то наступною стадією розвитку має стати розширення асортименту промислових і споживчих товарів. На такій стадії розвитку багаторазово збільшується кількість економічних завдань, експоненційно зростає складність планування й управління з центру. Отже, це потребує реальної децентралізації процесу підготовки економічних рішень, збільшення центрів, де можуть виявлятись ініціатива і розподілятися ресурси. Необхідність і можливість виявляти ініціативу в різних галузях промисловості посиляться у зв'язку з переходом до розширеної зовнішньої торгівлі, а значить, із прийняттям зарубіжних норм і методів. Іншими словами, передумовою ефективного функціонування економіки на наступній вищій стадії майбутнього розвитку Китаю є певна децентралізація економічної влади.

Чи не означало б це повернення до системи вільного підприємництва? Безперечно, але не в її класичній формі. Відновлення максимізації прибутку як основної мети будь-якого економічного об'єкта та індивідуумів безпосередньо суперечило б егалітарно-кооперативним схильностям, які на той час надійно вкоренилися б у людях. Повернення до приватної власності, зокрема у промисловості, було б дуже складним і політично нерозумним. Хто став би новим власником? Як виправдати створення нового класу власників перед рештою суспільства? Чи не було б це зрадою ідеї революції'? Здійсненним здається все ж таки поступовий перехід від державної до кооперативної власності. В будь-яких місцях поселення китайські іммігранти виявляють сильний інстинкт власника і користолюбця, а також велику наполегливість у праці. Вони схильні до високоефективної господарської діяльності в усіх країнах проживання. Дотепер їхні інстинкти власника і користолюбця з готовністю підпорядковуються інтересам родини. Коли припустити, що ці риси притаманні також китайцям у Китаї, то можна було б скористатися названими інстинктами і мотивами при створенні структури кооперативної власності. Цього можна було б швидко домогтися у трьох випадках: економічні об'єкти малі й досить однорідні, що пробуджує у їхніх членів почуття приналежності та обов'язку; існує тісний взаємозв'язок між працею індивідуума, результатами роботи трудового колективу та одержуваними винагородами; розподіл винагород сприймається як справедливий. У сільському господарстві це могло б означати реорганізацію сучасних величезних комун (30 000 членів комуни — звичайне явище); у компетенції центральних органів управління залишилося б задоволення таких громадських потреб, як освіта й охорона здоров'я, а економічну функцію виробництва харчових продуктів і продаж надлишків могли б здійснювати менші об'єднання, що мали б спільне право на землю і високий ступінь незалежності.

Реформою, навіть необхідною і легше здійсненною, стало б ширше запровадження вільного ринку. Це більше відповідатиме майбутній потребі спрямовувати ресурси туди, де вони найнеобхідніші й можуть використовуватися найефективніше. У такій величезній країні, як Китай подібні функції важко було б здійснювати шляхом централізованого планування й управління. Свобода ринку створить ситуацію, коли економічні одиниці (підприємства, комуни, кооперативи) переступлять через певний мінімальний поріг ефективності. Уряд усе ще здійснював би загальне управління економікою: проголошував би ключові пріоритети, надавав би кредити на різних умовах, діяв би як великий покупець і контролював би ціни. Він спирався б більше на добровільну дисципліну і народний контроль, підтримувані тривалими наполегливими зусиллями “громадського виховання”, ніж на примус чи на громіздкий бюрократичний апарат.

Разом з розглянутим раніше розвитком відбулася б певна стабілізація суспільного ладу. Протягом кількох останніх десятиліть керівництво Китаю вдавалося до досить різких змін типу “ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч”, змусивши все суспільство коливатися між так званими “месіанською і прагматичною” фазами[11].

З фізики відомо, що чим більші швидкість і маса, чим крутіший поворот, тим більша відцентрова сила. Цей закон можна застосувати і до суспільних явищ. Ще зо дві такі різкі зміни — і китайські лідери могли б піти в одному напрямі, а народні маси — в іншому.

Здається безпечним розмірковувати про те, що бажана стабілізація автоматично стала б побічним продуктом переходу до консенсуальної системи влади. Якщо виходити з визначення консенсусу, то він покликаний відвертати різкі коливання. Красномовний доказ цього — уповільнені зміни в такій країні, як Швейцарія.

Остання і, напевно, найскладніша проблема, з якою зіткнуться китайці у наступні десятиліття, це буде спроба інтегруватися з рештою світу. Багато перешкод чекають їх на цьому шляху. Спершу були століття відчуженості, зверхнього ставлення до зовнішнього світу. Затим минуло століття приниження з боку цього світу. А далі був затяжний конфлікт зі Сполученими Штатами, уособленням сили сучасного світу, на додаток розчарування щодо Радянського Союзу і розрив з ним, вчорашнім ідеологічним партнером Китаю, що став найлютішим ворогом. Усе це зумовило і частково змусило Китай обрати шлях опори на власні сили, незалежності й справжньої ізоляції. Як у такому разі китайці можуть прилучитися до решти світу й розпочати розвиватись у гармонії з ним? Це може здаватися неймовірним, проте не є неможливим.

Великим психологічним бар'єром стала нормалізація відносин зі Сполученими Штатами. Китайці подолали його, якщо й не з радістю, то принаймні із задоволенням від того, що зміцнили свої позиції у протистоянні з Радянським Союзом. Вкрай необхідні й офіційно проголошені “чотири модернізації” не лише змусили Китай повернутися обличчям до світу, а й узаконили такий крок. Китайці переконані в тому, що вони здатні швидко запозичити досвід зарубіжних країн. Той факт, що вони виставляють себе у ролі учнів, хоч на перших порах обмежуючись технологічним ноу-хау, створює сприятливі умови для майбутньої дружньої взаємодії з іншими країнами.

Можливо, найзначнішим поодиноким кроком у напрямі примирення зі світом стануть своєрідне паління “люльки миру” з Японією і перспективи значного розширення торгівлі з нею. Компроміс між Китаєм і Японією має враховувати наступне: з одного боку, спомини про війну і приниження, завдане Японією, “культурним сателітом” Китаю. З іншого боку, культурна спорідненість і велика привабливість поєднання старанних і кмітливих мас китайців за наявності широкої ресурсної бази з японським капіталом і ноу-хау. Сила такого поєднання очевидна. Однак для того, щоб воно запрацювало, Китаю слід дещо пристосуватися до іншої політичної та економічної системи. Це буде корисною наукою полівалентності (як взаємодіяти й ефективно співпрацювати з тими, хто не схожий на тебе), основною передумовою перетворення на рівноправного партнера у світовій системі — не на її господаря, але й не на її жертву.

Якби китайці у своєму майбутньому розвитку дотримувалися запропонованих шляхів, сформувався б образ суспільства:

  • яке далеке від достатку, але й відійшло вже від бідності;
  • в якому традиційні чесноти відданості й покірності найкраще спрацьовують на нижньому рівні соціальної піраміди;
  • в якому індивідууми дещо відновлять право самостійного існування замість того, щоб бути просто найдрібнішою частинкою колективного організму;
  • в якому зберігатиметься добровільне або насаджуване соціальними групами стримування агресивної самовпевненості;
  • з урядом, у якому влада має ширшу базу з меншою потребою “розгрому банди чотирьох” або інших подібних вождів, що стали “ворогами народу”;
  • з малою кількістю різких поворотів у напрямі руху;
  • з дещо ліберальнішою економічною системою, яка створює сприятливіші умови для перетворення природженого китайського економічного таланту в продуктивну силу;
  • яке не відчуває себе ні дуже зверхнім щодо решти світу, ані його жертвою і готове прилучитися, пристосуватися до неоднорідного зовнішнього середовища, усвідомлюючи, що кожний зроблений ним великий крок залишить глибокий слід на світовому тлі.

Може, це сон серед білого дня? Сприйняття бажаного за дійсність? Якоюсь мірою поєднання обох припущень, але тільки після перегляду багатьох інших передбачень, зокрема:

  • Чи пройде Китай через нові великі потрясіння? Він мав їх достатньо за життя кількох поколінь.
  • Чи йде Китай до крайнощів тоталітаризму? У випадку незначного “провітрювання” суспільства, що спостерігається тепер, такий вибір стає утрудненим.
  • Чи стає Китай агресивним і готовим підкорити світ? Неможливий замір.

* Чи змінює Китай нестримний свій курс? Це могло б розірвати країну на шматки.

  • Чи йде Китай до повної ізоляції? Економічна ціна такого кроку була б жахливою.
  • Чи засинає Китай знову? Він щойно прокинувся. Його динамізм визначається відродженням нації.
  • Чи вторгається Китай у світовий “плавильний котел”? Брила надто велика, аби розплавитись.

Можна розмірковувати і сподіватися, що Китай піде в майбутнє “розумним” шляхом, базуючись на вдалому поєднанні традиційної мудрості народу і сучасної готовності набиратися розуму в решти світу. Для того щоб однієї днини виник раціональний світовий лад, Китай мусить поводитись якоюсь мірою так, як зазначено вище. Ми можемо, принаймні, сподіватися на це.


ЗАХІДНА ЄВРОПА

Для багатьох людей Об'єднана Європа — давня мрія; для тих, хто був свідком її народження, — це майже страшний сон; для більшості — це швидше програма, ніж реальність. Європа — це чітке географічне поняття, континент з багатою спільною культурною спадщиною. На її території співіснують у нелегкому перемир'ї два політичних блоки — Західний і Східний, в економічному плані — три різні об'єднання — ЄЕС (Європейське Економічне Співтовариство), ЄАВТ (Європейська Асоціація Вільної Торгівлі) та РЕВ (Рада Економічної Взаємодопомоги).

Доля країн Центральної і Східної Європи пов'язана з долею Радянського Союзу. Країни ЄАВТ тримаються разом, керуючись спільним бажанням зберігати свій політичний нейтралітет навіть ціною відмови від значних економічних вигод, які вони могли б мати в разі приналежності до Європейського Спільного Ринку. З часом вони тяжітимуть до інтеграції з Європейським Економічним Співтовариством, що є ядром Європи і її майбутньою надією. Я досліджуватиму це “ядро Європи” разом зі Швецією і Швейцарією, чий досвід найбільше відповідає прийдешньому.

Впродовж кількох століть Європа була передовим континентом, джерелом культурного, релігійного і технологічного прогресу. Вона була також континентом з великою руйнівною силою. Вражають кількість та напруженість конфліктів між її різними країнами. Маючи таку історію, чи стала тепер Західна Європа конгломератом країн досвідчених, зрілих або таких, що старіють, чи обох разом? Які її сучасне становище і можлива майбутня доля? Яку роль може вона відіграти, якщо може, у створенні справедливого світового ладу?

1. Сучасний стан

Вражає економічний потенціал Європейського Економічного Співтовариства. Воно забезпечує достатню узгодженість економічної стратегії країн — членів ЄЕС, враховує і використовує їхні відносні переваги. Співтовариство далеко не однорідне. Його південний учасник і майбутні члени перебувають на нижчому рівні індустріального розвитку, ніж північні країни, що раніше пройшли стадію “економічного злету”. Серед північних країн є динамічніші, такі, як Німеччина, а також певною мірою “знесилені” члени, наприклад, Об'єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії. Проте в цілому вони мають багато спільного: відносна близькість їхньої економічної зрілості, переважання галузей промисловості, структурно орієнтованих на експорт, велика залежність від імпорту сировини.

Політично Європа не справляє враження величезної могутності. Вона не має достатнього воєнного прикриття; все ще покладається на американську воєнну парасольку; і навіть французька ядерна зброя має більше значення для Франції, ніж для світового балансу сил. Співтовариство і політично ще недостатньо об'єднано, його голос не має великої сили на світовій арені, оскільки не ґрунтується на спільній політиці, його реакції на нові ситуації і події далеко не узгоджені. Як наслідок, Західна Європа здається політично безсилою порівняно з її становищем у минулому і нинішнім спільним валовим національним продуктом. Чи не означає це, що можемо визначити належне місце Європи в історії, визнати її великі досягнення у минулому і “скинути з рахунку”. Висновок спокусливий, але дещо поспішний. Зовсім інша картина постає, коли розглядати Західну Європу у зв'язку з майбутнім окремих країн і можливими наступними подіями у світі.

ФРАНЦІЯ

Складається враження, що Франція може жити за наявності певних суперечностей і, незважаючи на них, досить ефективно функціонувати. Вона ліквідувала свою імперію без відчутних втрат. Ідеологічні конфлікти, розбіжності між партіями, відносини протиборства між управлінням і високополітизованими робітничими спілками утримують її у стані напруги. Франції притаманні егалітарні політичні гасла, а до того ще й елітарна система освіти, що служить засобом добору і підготовки тих, хто призначений для керівництва, — це зразок “меритократії” (системи відбору за оцінками). Незважаючи на часті зміни урядів, що передували де Голю, втрату загарбаних зарубіжних джерел сировини і ринків, постійні заворушення серед робітництва, соціальні вибухи 1968 року, близькість до перемоги на виборах тимчасової партнерської коаліції комуністів і соціалістів, економіка функціонувала досить ефективно. Темпи зростання продуктивності праці залишалися постійно високими. Протягом тривалого часу зростав валовий національний продукт. Істотно підвищився життєвий рівень більшості населення. Після кількох потрясінь стабілізувався грошовий обіг. Присутність Франції на міжнародній арені стала відчутною. Зразок її дипломатичних ініціатив — наполегливе відстоювання своїх прав у відносинах зі США й НАТО, незалежна політика щодо СРСР і раннє відкриття для себе Китаю.

Суперечлива роль Франції у побудові Європи. Француз Жан Монне значною мірою передбачив вигляд і програму ЄЕС, але де Голь і його наступники бачили Європу як сукупність націй-держав. Все ж президентом Європейського Парламенту стала Сімона Вейл. Французи схильні засуджувати своїх колишніх друзів-англійців за пізній вступ до ЄЕС, водночас проводять близькі консультації на рівні глав держав зі своїми колишніми ворогами — німцями. Франція забезпечила собі впливову позицію в ЄЕС, незважаючи на існуючі суперечності й частково одержуючи певний зиск на напруженості, породженій цими суперечностями.

Сучасна картина Франції дещо похмура. Після нафтових потрясінь стала очевидною вразливість деяких галузей промисловості (сталеплавильної, текстильної, суднобудівної) і різко зросли безробіття та інфляція. Керівні ліберальні економічні настанови, хоч, по суті, й були проголошені, та не забезпечили швидких очікуваних результатів. Ці настанови могли б дати кращий ефект у країні, де більша добровільна прихильність усіх верств населення до національних інтересів, ніж спостерігається у Франції.

Якими в такому разі будуть загальний баланс Франції і його перспективи? У країні не вистачає нафти, але вона має певні природні ресурси, міцну сільськогосподарську базу і широку промислову основу. Франція показала здатність до істотного промислового прориву (“Каравела”, “Сітроен”, “Аеробус”, ядерні реактори, шини фірми “Мішлен”). Її суспільний лад міцний, незважаючи на очевидні напруженості й перевантаження. Цінності здебільшого індивідуалістські, до того ж сильні почуття національної ідентичності й погорди зумовлюють у поведінці багатьох представників різних елітних груп почуття патріотизму і бажання служити інтересам Франції.

Політичне правління типу противаги сил, за якого політика для багатьох стає улюбленим заняттям. Президентська влада дозволяє піднятися над партійними діячами і вводити до уряду людей, враховуючи їхню компетентність, а не просто відданість партії. Семирічний президентський строк забезпечує більшу послідовність політики, ніж в інших демократіях. Існують глибокі ідеологічні розбіжності, нинішній уряд ніби балансує на краю прірви, до того ж суперечності між “лівими” надто серйозні, аби дозволити їм об'єднатись і радикально змінити сучасну політичну доктрину.

Економічна система — це, по суті, вільне підприємництво. Проте французьким винаходом стали індикативне планування й узгодженість як процес гармонізації цілей вільних учасників, принаймні що стосується економічного контексту. У Франції функціонують державні підприємства, але діяльність деяких з них (“Рено”) підпорядкована дисципліні вільного ринку і зазнає впливу міжнародної конкуренції.

Зрештою, концептуально така система може поєднувати переваги як вільного підприємництва, так і економіки командного типу. У Франції “меритократи” виступають як сила, що породжує зміни в суспільній структурі і її зміцнює. Їх направляють до елітарних шкіл, виходячи з інтелектуальних здібностей, готують до напруженої роботи впродовж усього життя, визначаючи таким чином наперед зайняття ними відповідальних посад.

Ці сучасні “мандарини” з професійним ноу-хау не в злагоді з французькою егалітарною філософією, все ж вони діють і далі діятимуть як важлива частина суспільної рушійної сили — її маховик і кіль.

НІМЕЧЧИНА

Німеччина посідає центральне місце в європейській будові у зв'язку з її значним економічним розвитком, політичною стабільністю і передбачуваністю.

Після повоєнної відбудови, якій сприяла допомога за Планом Маршалла, Німеччина вирвалась уперед і досягла небачених раніше економічних висот. Це стало можливим завдяки дії низки факторів. Після згубного експерименту нацизму, руйнації і поділу країни на дві частини у ФРН склалося одностайне розуміння того, що відбудова країни і примирення із сусідами стали нагальною потребою. За цим розпочався період сильної економічної політики, сучасної техніки і відновленої інфраструктури, стабільного зростання продуктивності праці, широкого розвитку експорту, посилення надійності економіки, зміцнення грошової системи. Всьому цьому значною мірою сприяло уникнення конфліктів у промисловості, що, у свою чергу, стало можливим завдяки традиційній схильності до самодисципліни та порядку і посилювалося соціальним партнерством між адміністрацією і робітництвом у межах офіційного курсу спільних дій. Німеччина не лише прийняла велику кількість іммігрантів зі Сходу, а й пізніше змогла прискорити темпи свого економічного розвитку завдяки прибуттю “гастарбайтерів” (“запрошених робітників”) із країн Середноземномор'я.

“Соціальне партнерство”, яке все ще дебатується всередині країни і викликає інтерес за її межами, потребує подальшого з'ясування. Залучення робітництва до управління, що підтримувалося Англією і частково Сполученими Штатами як превентивний захід проти відродження німецького “воєнно-промислового комплексу” , не послабило промисловість Німеччини, а створило умови для мирного розв'язання можливих конфліктів і зміцнило політичну стабільність країни шляхом залучення робітництва до структури управління підприємством. Як стало це можливим?

Хоча Німеччина XIX ст. дала Маркса, а Німеччина XX ст. побачила спотворення нацистського тоталітаризму, все-таки збереглися різноманітні національні традиційні цінності. У деяких колах німецького суспільства існувала думка про класове співробітництво, яка, наприклад, привела до втілення в життя Бісмарком у 70-х роках XIX ст. першої у світі програми страхування здоров'я робітників, що відбулося майже на 50 років раніше, ніж у будь-якій іншій країні. Це було фактично початком ідеологічного обґрунтування ідеї “партнерства” між власниками (які вкладають капітал) і робітництвом (яке вкладає свою працю) — на противагу ієрархічним і антагоністичним стосункам між власниками і найманими, підлеглими робітниками. До інституційних заходів, що зробили систему дієвою, можна віднести: післявоєнний консенсус щодо потреби відбудови; визнання організованим робітництвом економіки вільного підприємництва, як закономірної і навіть ефективної; поділ влади шляхом інформування і проведення консультацій з трудовими радами; ухвалення рішень з ключових питань і відносно напрямів розвитку за посередництвом органів наглядових рад, в яких брали участь і на які могли впливати представники робітництва, беручи участь у призначеннях на посади в управлінських органах, без втручання в оперативні управлінські рішення.

Уряд соціал-демократів сприяв реалізації соціалістичного принципу розподілу, допомагаючи вільному підприємництву ефективно функціонувати, усуваючи за допомогою урядових заходів несправедливість розподілу на вільному ринку.

Та ось на ясному в цілому небосхилі з'явилися хмари. Нафтова криза загострила проблему безробіття. Зростання витрат на соціальні потреби стримувало створення приватного капіталу. Поширення закону про співуправління підігріло дух і відкрило деякі старі рани. Проте загальний баланс і перспективи розвитку були сприятливі: певне зростання валового національного продукту, надзвичайно вигідна ситуація з експортом, великі валютні запаси, збільшення зарубіжних інвестицій як на великих ринках, наприклад, у Сполучених Штатах, так і на ринках нових індустріальних країн типу Бразилії. Спала хвиля тероризму без заходів, що обмежували б свободи, на які сподівались екстремісти. Злодіяння останньої війни частково сплачені, частково пробачені, частково забуті, а певній частині молодого покоління вони просто невідомі. Поділ Німеччини викликав біль, проте реакція на нього швидше була схожа на покірність, ніж на заклик до бою.

Суспільний лад досить гармонійний. Панують індивідуалістські цінності, проте вони вдало поєднуються зі свідомою дисциплінованістю та інстинктивною здатністю працювати в організованому оточенні. Офіційно — це політичне правління типу противаги сил. Існує певний поділ політичної влади у зв'язку з федеральною структурою країни, можливістю консервативних елементів впливати на сферу виробництва, а лівих інтелектуалів — на освіту, і робітничих лідерів — на наглядові ради або — парламент. Економічна система — вільне підприємництво, яке швидше підтримується політикою уряду, ніж диктується надмірно роздутим бюрократичним апаратом. Таким чином, складається враження, що країна добре підготовлена до майбутнього розвитку.

ІТАЛІЯ

Італія вражає здатністю до пристосування. Порівняно з нею структури інших країн нагадують кристалічну решітку; під тиском руйнуються деякі їхні складові частини. В Італії вони ущільнюються або розтягуються, і країна живе далі. В країні спостерігається разюча роздвоєність: з одного боку, процвітання сільського господарства і високий рівень індустріального розвитку на півночі, з іншого — бідний слаборозвинутий південь; найбільша у Західній Європі мережа державних підприємств, паралельно з цим — досить динамічний приватний сектор. В Італії є кілька фірм світового рівня і значна кількість невеликих, де національна схильність до творчої імпровізації заповнює прогалини, залишені великими фірмами. Найсильніша комуністична партія після Китаю і Радянського Союзу, до того ж три десятиліття наявне правління консервативної партії християнських демократів, незважаючи на розігрування спектаклів безперервних урядових криз. Незвична угода між двома партіями щодо поділу влади, а отже, і відповідальності офіційно була майже досягнута. Якби такої угоди судилося досягти в якій-небудь країні, то нею стала б Італія. Як нація-держава Італія є молодою країною. Порівняно з її попередниками, Римською імперією і містами-державами, у неї коротка, але цікава історія. Вона охоплює несумісні диктаторський і демократичний режими. З Італії до обох американських континентів рушила велика кількість енергійних емігрантів, країна пройшла бурхливу стадію італійського економічного дива, що поглинуло все більшу кількість робітництва, і потім знову “позичила” маси здорових робітників своїм багатим північним сусідам.

Позбавлені переваги, пов'язаної зі статусом світової мови типу англійської, а також схильності до вивчення іноземних мов, притаманної голландцям і швейцарцям, італійці все-таки спромоглися бути серед першопрохідців нових зарубіжних економічних зв'язків, зокрема з Радянським Союзом (“Фіат”), чи арабськими країнами (спершу державне підприємство нафтодобувної промисловості — ЕНІ, потім підприємства готові до здачі в експлуатацію).

Згаданий дуалізм, ідеологічні розбіжності, соціальні антагонізми у промисловості й спалахи насильства переконливо свідчать, що країна не є гомогенною, мається на увазі, що країна ще не досягла рівноваги. Її суспільний лад — нестійка система, оскільки вона не може бути скріплена глибоко усвідомленими цінностями / переконаннями. Переважно індивідуалістські цінності, упереджене політичне правління і змішаний тип економіки (вільне підприємництво, державний капіталізм) частково узгоджені, а частково просто співіснують. Гнучкість, пристосованість і відома невимушеність італійців в разі зіткнення з невідповідностями дозволяють суспільству рухатися вперед. Більшість керівництва країни, незалежно від їхніх ідеологічних поглядів, здається щиро відданою європейській ідеї. Для Європи це стане активом, оскільки “еластичність” як суть Італії допоможе послабити певну напруженість між не такими гнучкими країнами-учасницями європейського процесу. Італія подарує Європі розмаїття багатої історії, частково сучасну бідність, досвід різних форм політичного правління, гібридної економічної системи, витонченості й майстерності пристосування.

ОБ'ЄДНАНЕ КОРОЛІВСТВО

Об'єднане Королівство — батьківщина парламенту, ініціатор індустріальної революції, що докорінно змінила обличчя світу, засновник найбільшої з відомих імперій. Перехід від Великобританської імперії до сучасного Об'єднаного Королівства, що являє собою острівну державу середньої величини, — мав певні наслідки. Надзвичайно плідна у досягненні своїх попередніх геополітичних цілей, країна вдавалася до таких критеріїв ефективності, за допомогою яких інші оцінювали її, а нині вона оцінює сама себе. Суспільний лад, що добре слугував у минулому, не зазнав істотних змін, у той час як у зовнішньому світовому контексті сталися реальні зрушення.

Головне в ієрархії цінностей англосаксонського світу — верховенство особи. Утвердження і забезпечення прав особи стали рушійною силою розвитку політичних і соціальних інституцій країни у процесі її перетворення від деспотичної через конституційну монархію до парламентської системи, за якої громадяни реалізують себе як основу влади за допомогою виборчого права.

Прагнення до самореалізації втілюються не лише у політиці, а й у сфері технічних нововведень, створенні та функціонуванні імперії, що приваблює найздібніших до її управління. Дехто з багатих міг би реалізувати свої здібності, проводячи дозвілля джентльмена у творчих заняттях. Виникають соціально значущі віхи і пріоритети в житті: служба за кордоном, внутрішня цивільна служба та інші заняття, наприклад, у промисловості, що оцінюються однозначно нижче за попередні; успадковане багатство забезпечує достоїнство, в той чає як дехто зневажливо ставиться до здобуття його прозаїчними способами типу виробництва або торгівлі різними товарами. Національна згуртованість і підпорядкованість національним цілям утверджувались як реакція на виклик, кинутий можливостями і досягненнями зовнішнього світу.

Зникли загарбані або преференційні джерела і ринки, звузилися простори і можливості. Претензії світу щодо вкладу в поліпшення балансу платежів не викликають адекватної реакції. Спостерігається певна криза устремлінь, оскільки сучасні можливі цілі істотно програють досягненням минулого. Нелегко Великобританії дотримуватися темпів індустріального розвитку, запропонованих Японією та іншими країнами.

Не допомагають навіть характер політичного правління і структура робітничих спілок. Утвердження системи влади типу противаги — велике досягнення порівняно з попередньою унітарною владою, здійснюваною деспотичним монархом, і значний крок вперед у політичному розвитку. Протягом останніх десятиліть дали про себе знати симптоми розладу функціонування цієї системи. Узаконено право на опозицію, яка як ціль сама по собі являється важливою. Це веде до поляризації зусиль, конфліктів, розбіжностей — форми політично-соціальної ентропії, за якої потенціальна енергія перетворюється на зайву соціально-політичну напруженість. Це знаходить вираження у зміні урядів (непогано); частих змінах у політиці, таких, як націоналізація або денаціоналізація, стримування прогресу (погано); промислових заворушеннях (дуже погано), що зумовлює невигідні позиції промисловості у міжнародному економічному суперництві. Необхідною і виправданою реакцією на жорстокість періоду промислової революції стало виникнення профспілок, їхня організація за професійним принципом цілком природна в період виникнення, яка нині перетворилася на анахронізм, оскільки зростає небезпека допускатися прорахунків (кілька осіб можуть позбавити праці тисячі робітників), водночас зменшуючи їхні можливості щодо конструктивного використання влади, оскільки, враховуючи їхній поділ, профспілки не можуть брати участь в управлінні ні компанією, ні країною. Таким чином, робітництво сильне, хоча ще не інтегроване безпосередньо у структуру влади, незважаючи на його зв'язки з лейбористською партією.

Основа економічної системи Великобританії — вільне підприємництво, хоча притаманні й риси державного капіталізму. У її межах існує кілька фірм, що сягають рівня найкращих у світі зразків у галузі техніки й управління, однак у цілому економіка функціонує нижче за свої можливості. Тягар державного сектора підсилює труднощі правильного розподілу енергії в економіці, як було зазначено вище. Здебільшого націоналізація фірм і галузей відбувалася внаслідок їхнього занепаду. Існують цілком достатні докази того, що одні лише зміни форм власності не поліпшують діяльність фірм. Щоб бути ефективними, слід підпорядкувати державні фірми законам конкуренції або точному і дієвому плануванню. Саму суть командної економіки як такої англійці приймають як прокляття. Абсолютне і беззастережне прийняття вільного ринку було б політично важким завданням. Не слід розраховувати на добровільне підпорядкування державним планам; у мирний час його нав'язування суперечить духу країни.

Напрями бажаного розвитку очевидні: в основному кооперативна суспільна орієнтація; добровільне підпорядкування, що спостерігалося під час останньої війни; національний коаліційний тип уряду, запропонований деякими діячами; ширше залучення робітництва до влади і завдяки цьому його мобілізація на досягнення плідних результатів; дотримання законів вільного ринку; істотна свідома гармонізація економічних і промислових пріоритетів. Чи можливий такий розвиток? Йому протидіють певні сили. Втрата позиції порівняно з іншими країнами відбувалася повільно, майже непомітно для більшості населення. У такому разі не виникало загрози широким політичним свободам і прийнятному стилю життя. Великобританії, що звикла бути провідною і повчати інших, важко нині побачити і запозичити мудрий досвід у колишніх “залежних країн”.

Водночас зростає усвідомлення реальностей світу, членство в ЄЕС на рівні з іншими країнами, з'явилося нове покоління, для якого не підходять норми життя їхніх батьків і дідів та яке не дорожить традиційними інституціями. Несподіване нафтове багатство могло б посилити рішучість британців перебудувати свої ряди і швидше розвивати економіку. Воно могло б також діяти як заспокійливий засіб, відкладаючи на майбутнє потребу в реформах, у неухильному дотриманні суспільної дисципліни. Якби все це стало наслідком використання багатства Північного моря, то Об'єднане Королівство протягом двох десятиліть перетворилося б на сильного партнера у новій європейській системі.

БЕЛЬГІЯ Й НІДЕРЛАНДИ

Бельгія й Нідерланди мають багато спільних характеристик, і в нашому дослідженні можуть розглядатися разом. Такими спільними рисами є географічне сусідство, розмір території і кількість населення, рівень економічного розвитку, втрата колоній без відчутних наслідків, високі темпи зростання продуктивності праці й заробітної плати.

Подібний у них також суспільний лад. Цінності, зосереджуючись на правах особи, врівноважуються сильним прагненням до соціальної справедливості. Все це найвиразніше виявляється у Нідерландах. Обидві країни — конституційні монархії з коаліційними урядами: поділ між “партнерами” по коаліції у Бельгії за етнічними (фламандці – валлони) ознаками, а в Нідерландах — за соціально-економічними. Економічна система базується на вільному підприємництві, при цьому Нідерланди практикують індикативне планування-прогнозування і справедливий розподіл. Найконструктивніший висновок, який можна зробити з досвіду двох країн щодо створення великих політичних структур, подібних до Європи, — це коаліційні типи уряду, і, отже, поділ влади виявляється життєздатним навіть в умовах гострих мовних або політичних розбіжностей.

Можна також екстраполювати їхній сучасний досвід, аби показати, наскільки відносно незначні зміни в інституційних заходах поліпшили б функціонування коаліційного, колегіального типу політичного правління.

Розглянемо, наприклад, Нідерланди. Після загальних виборів королева, як правило, пропонує лідеру найвпливовішої партії стати прем'єр-міністром і сформувати уряд. Потім він має звернутися до різних партій, запрошуючи їхніх представників увійти до уряду. Перш ніж увійти до кабінету міністрів, кандидати відповідно до основних цілей їхніх партій викладають конкретні положення програм або політичного курсу, яких новий уряд повинен дотримуватись або яким протистояти. Виникають “політичні торги”, а тому донедавна формування уряду тривало близько шести місяців. Сформований таким чином уряд розпочинає діяльність, виходячи з наперед визначених умов, обмежень і компромісів. Не так легко за таких обставин дотримуватися політичного курсу, що відповідав би загальним інтересам суспільства. На відміну від розглянутої процедури, прем'єр-міністра і членів кабінету міг би обирати парламент, причому представництво кандидатів пропорційне голосам, отриманим їхніми партіями на виборах, але обрання їх не повинно бути обтяженим жодними іншими умовами. У такому разі члени кабінету могли б, зрештою, частково позбутись обмежень партійної політики й більше присвятити себе служінню країні. Приклад Швейцарії свідчить, що така система може дуже добре функціонувати, враховуючи, безперечно, що складовою системи є також інші інституційні заходи типу прямої демократії.

ШВЕЦІЯ

Швеція — одна з країн, що не належить до ЄЕС і присутня у цьому дослідженні проблем Європи, оскільки є найбільшою скандинавською державою і навколо неї точаться дискусії. Одні розглядають її як класичну модель для передових країн, інші — як перший приклад “повільно розповсюджуваного, потаємного соціалізму”. Вона, безумовно, запропонувала найяскравішу модель розподільчого соціалізму.

Протягом останнього століття Швеція різко змінила напрям розвитку. Вона пройшла шлях від нації із зубожілим населенням, ураженим нестримним алкоголізмом, до країни з найвищим рівнем життя, найсправедливішим розподілом національного доходу, з найпередовішою системою соціального забезпечення. Формально Швеція політично нейтральна, водночас належить до країн, що найбільше залучені до міжнародних справ. Вона енергійно виступає на захист “жертв несправедливості”; значною мірою поводиться як своєрідний громадянин світу й підтверджує це щедрістю у допомозі іншим країнам.

Перехід од відносно відсталого рівня розвитку до такого передового становища був чисто еволюційним процесом, з повільною, але стабільною ходою, що є позитивним прикладом поступових дій. Після загоєння ран, спричинених зарубіжними авантюрами, після того, як країна позбулася надлишку бідного населення, що попрямувало до Північної Америки, вона стала продуктивніше використовувати такі свої ресурси, як залізна руда та ліс, що зростали в ціні. Від видобування і перероблення сировини Швеція перейшла до виробництва товарів, розвинувши потужну галузь вторинної переробки. З 50-х років ХХ ст. промисловість Швеції за новизною і досконалістю могла б суперничати з найбільшими, найпередовішими країнами світу.

Які ж головні складові успіху? Зрозуміло, до них належить розвиток інституційних заходів і стосунків, що забезпечує політичну та економічну стабільність, а також заохочує технологічні нововведення, зростання продуктивності праці, усунення неконкурентоспроможних підприємств і розвиток таких, що забезпечують нові відносні переваги на міжнародних ринках. Постійне зростання продуктивності праці в економіці в цілому зробило можливим фінансування соціальної програми “від колиски до могили”, що підвищило рівень життя бідних, не ущемляючи багатих. Зображена в рожевих барвах картина досить точно відображала дійсність до середини 70-х років ХХ ст.

Прогрес Швеції зумовлений багатьма причинами, але насамперед можна виділити дві: “дух Салтсьобадена” у координації дій робітництва й адміністрації та розподільчий соціалізм.

Зустріч між представниками адміністрації і робітництва у Салтсьобадені 1938 року заклала підвалини для наступних, по суті, погоджених, а не антагоністичних відносин. Від адміністрації вимагалися додаткові зусилля щодо інформування, консультування робітництва і переговорів з ним. Все це і те, що заробітна плата зростала стабільними темпами, врівноважувалися міцним індустріальним миром, співпрацею робітництва у сфері технологічних нововведень, структурними змінами у сфері зайнятості й галузях промисловості, постійним підвищенням професійності, майстерності робітників (робочі спілки навіть влаштовували курси підвищення продуктивності праці); таким чином, постійно зростала продуктивність праці й створювалася реальна основа для більших заробітків та щедріших програм соціального забезпечення.

Економічна система, запроваджена соціалістами, сприяла надійному функціонуванню суспільства в цілому. Прийнявши концепцію розподільчого соціалізму, вони чітко розмежували дві сфери: створення багатства, яке, на їхню думку, могло б найефективніше забезпечуватися приватним підприємництвом (приватна власність, максимізація прибутку і вільний ринок); здійснення більш справедливого розподілу цього багатства, що має бути головним завданням уряду, який піклується про соціальну й економічну справедливість.

Політично країна була стабільна, оскільки забезпечувалися умови стійкого розвитку для більшості членів суспільства, організоване робітництво залучали до системи влади на рівнях підприємства, держави, і хоча з власників, підприємців та управлінців стягували великі податки, у них залишалася певна свобода дій, ініціативи й ухвалення рішень. Загалом суспільний лад здавався міцним.

Картина затьмарилася в останні роки. Соціальне законодавство / соціальне забезпечення одержало новий імпульс у розвитку відповідно до бюрократизації і зростання заробітної плати. Заробітна плата збільшувалася швидше, ніж продуктивність праці. Коли розвіялася химера дешевої енергії, з'явилася напруженість, занепала конкурентоспроможність, і тоді повсюдне втручання навіть доброзичливого уряду лягло важким тягарем на населення. Після чотирьох десятиліть стабільності сталася зміна уряду; кількома роками пізніше відбувся великий страйк.

Напевно, суспільство все ще здатне підтримувати досить високий рівень ефективності, незважаючи на неминучі труднощі, пов'язані з реорганізацією, і відносною слабкістю нинішнього коаліційного уряду. Для нього характерні вміння уникати різкої поляризації та великих конфліктів, поділяти владу і водночас досягати як економічної ефективності, так і більшої соціальної рівності, не допускаючи між ними гострого протистояння.

Отже, досвід Швеції свідчить, що існують способи поділу влади з робітництвом, що розподільчий соціалізм у разі підтримки ним ринкових санкцій з огляду на економічну ефективність і соціальну справедливість функціонує краще, ніж “соціалізм власності” (тобто модель, яка потребує націоналізації засобів виробництва), бо веде до найприйнятнішого розподілу багатства й більшої соціальної справедливості, забезпечуючи економічну ефективність. Переконливих свідчень цінності моделі такого типу існує небагато.

ШВЕЙЦАРІЯ

Швейцарію включено до розгляду тому, що ця країна добре функціонує як економічно, так і політично. Позбавлена будь-яких значних ресурсів, вона досягла найвищого рівня валового національного продукту на душу населення серед країн ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку). На її маленькій території співіснують чотири мови. Політично Швейцарія надзвичайно стабільна, тут існує неістотне соціальне протистояння. Розгадка надійного становища країни полягає в унікальному характері її політичного правління, яке з цієї причини розглядається докладніше.

Швейцарія, як свідчить її латинська назва (CH — Confederation Helvetica), — це конфедерація з 23 кантонами (три з них поділяються на напівкантони), що об'єднує загалом 3000 громад. Кантони вступили до конфедерації у різні періоди, починаючи з 1291 року, останній створено 1978 року. Кожний кантон має свою конституцію і користується широкою автономією. До двопалатного федерального парламенту входять представники чотирьох великих і п'яти менших партій — від комуністичної до правоконсервативної. Чотири великі партії, що дають понад 85 % представників, утворюють постійну коаліцію. Федеральний уряд складається з кабінету із семи міністрів, яких обирає парламент на чотирирічний поновлюваний період. Один з них обирається парламентом для виконання функцій “президента” протягом року. В дійсності він просто “перший серед рівних” без будь-яких особливих повноважень. Кабінет міністрів діє на колегіальних засадах. Під час виборів кабінету приділяється особлива увага забезпеченню пропорціонального представництва не лише партій, а й основних мовних груп, регіонів і релігій. Оскільки члени кабінету не призначаються ні президентом, ані прем'єр-міністром, а обираються парламентом, вони незалежні від президента і не виступають уповноваженими представниками своїх партій. Їхнє призначення полягає в служінні нації. Тут не буває урядових криз. Основні принципи і характерні риси політичного правління Швейцарії такі:

Неоднорідність, але не “плавильний котел”. Це істотний момент. Система правління сконструйована таким чином, щоб зберігати розмаїття культурних, мовних, регіональних, релігійних і політичних відмінностей. Попри культурне відцентрове тяжіння до сусідніх країн (Франція, Німеччина та Італія) існує міцна національна згуртованість, тобто “єдність у різноманітності”; швейцарців об'єднує не надмірна любов одне до одного, а прихильність до політичних, економічних, соціальних інституцій та форм правління, а також спільна доля.

Поділ влади. Враховуючи існування чотирьох мовних груп, двох основних релігій, регіонів з різними запасами ресурсів і, отже, різними економічними напрямами розвитку та проблемами, неможливо, щоб лише дві партії гідно представляли різноманітні інтереси. Саме тому утворилися чотири основні партії, що дозволяє долати мовні й регіональні бар'єри. Щоб підтримувати лояльність різних верств населення, усі вони мають можливість впливати на систему, брати участь у підготовці рішень, як партнери відповідально ставляться до системи, не утворюють опозиції, яка могла б послабити позиції провідної партії в управлінні. Отже, немає поляризації, жорсткої боротьби за владу, а існує переважно її поділ.

Більшість задовольняє потреби меншостей. Цей принцип протилежний принципу більшості, який характерний для інших демократичних систем. Це питання не конституції, а угоди, взаєморозуміння. Щоб підтримувати єдність, слабший має відчувати захищеність. Таким чином, хоча близько 70 % швейцарців розмовляють німецькою і лише 20 — французькою мовами, при зустрічі людей з двох груп мовою їхнього спілкування майже неодмінно буде французька. Влада здебільшого розглядається як обов'язок, а не привілей.

Колегіальність, а не індивідуальна влада. Після того, як розподілені портфелі між членами кабінету, головні питання обговорюються і розв'язуються колегіально, шляхом досягнення згоди, широких консультацій з тими, хто поза урядом, але на кого можуть вплинути його рішення.

Звичайні люди, а не супермени. Президент лише перший серед рівних. Він не має більшої влади, ніж інші члени кабінету. Жодна найвища посада, як і жодна окрема особа, не наділяється абсолютною владою. Той факт, що більшість швейцарців не знає, хто є нинішнім президентом, свідчить не про їхню необізнаність, а про те, що це не так важливо. Від президента не вимагаються ні іскра божа, ні надзвичайні здібності. Люди, що перебувають на вершині влади, пройшли через фільтри державної служби, випробування на чесність і компетентність. Вони не викликають ні великого захоплення, ні ненависті; від них очікують лише виконання відповідних обов'язків.

Розпорошення-децентралізація, а не концентрація влади. Це подальше розширення принципу поділу влади. Незважаючи на те, що Швейцарія невелика країна, вона не унітарна, а федеративна держава, в якій основні повноваження концентруються на рівні кантонів, громад і навіть місцевих асоціацій, вже не кажучи про різні торгові товариства. Показовим у зв'язку з цим є те, що швейцарське громадянство надається владою кантону або громади, а не федеральною.

Швидше пряма, ніж представницька, демократія. Право брати безпосередню участь у розв'язанні основних проблем забезпечується за допомогою законодавчої ініціативи, що стосується можливого доповнення конституції, референдуму, згідно з яким населення на рівні кантону або громади може скасувати ухвалений парламентом закон. Референдуми можуть проводитися з досить широкого кола питань: від збільшення податків і до спорудження нового футбольного стадіону. Якщо рішення або дії органів влади якоюсь мірою суперечать інтересам певних верств населення, то повторне голосування змушує органи влади рахуватися з волевиявленням громадян. Це діє як профілактичний захід проти зловживань владою.

Більша зацікавленість — більший вплив. У декого з політичних філософів виникали сумніви відносно правильності принципу “одна людина — один голос”. Вони пропонували надавати голосам додаткову вагу залежно від власності (право) або освіти (передбачувана здатність). У Швейцарії можливість участі у частих виборах з широкого кола питань забезпечує автоматичне надання голосам певної ваги, відповідно до зацікавленості людей з конкретних питань. Кількість населення, що бере участь у виборах, може коливатись від 20 до 80 %. Це декого турбує. Але чому люди мусять голосувати, коли до поставлених питань вони байдужі? Що поганого в тому, якщо голосування хвилює лише тих, хто страждає від зростання шуму розширеного аеропорту, або тих, хто міг би виграти від збільшення вуличного руху?

Влада — це відповідальність, а не привілей. Коли президента обрано, навряд чи зможе будь-яка особа усунути його з цієї посади. Ця посада не забезпечує великих переваг і не дає зиску. Не слід чекати великої слави і навіть плекати надію на одержання великого гонорару за мемуари про скандали, які виникали під час перебування на державному посту. Таким чином, немає гіпнотичного потягу до влади, існує незначна потреба в ній і малий шанс використання її у корисливих цілях. Відомо, що “абсолютна влада розбещує абсолютно”, а влада будь-кого з політиків у Швейцарії далека від абсолютної.

Чи прийнятна для інших модель Швейцарії? Розглянуті “принципи” свідчать про її позитивні риси. Вони можуть здаватись ідилічними. Втім, модель має і темніші барви: трапляються зловживання, ухвалюються й помилкові рішення, можуть виникати упереджені погляди. Система не викликає захоплення, позбавлена романтичного ореолу, дуже неприваблива для молоді й позбавлена сенсацій. Це “стримана система”. Вона змінюється повільно шляхом граничних пристосувань. Цим зумовлені певні достоїнства системи: вона не схожа на маятник, що коливається; відсутні будь-які перебільшення і відповідно незначні похибки; ейфорії немає, але інтерес до системи зростає; ніякого пожвавлення, але не спостерігається загальне відчуження, яке викликане втратою почуття значущості, що зустрічається деінде.

Ця система функціонувала досить довго, функціонує і тепер. Вона, очевидно, — один з основних факторів процвітання країни. Швейцарське економічне диво не пов'язане з природними ресурсами країни, оскільки їх немає, з її численними банківськими рахунками, оскільки потік іноземного капіталу здебільшого викликає незручності, враховуючи дуже позитивний баланс платежів, а завдячує швидше тому факту, що майже кожний швейцарець знає, як зробити будь-що досить компетентно, ґрунтовно і робить це з задоволенням. На політичні розбіжності витрачається не так багато енергії, в основному вона спрямовується на задоволення економічних або соціальних проблем.

Швейцарія може стати взірцем для країн, що досягають високого рівня політичної зрілості й можуть розпочати перехід від поляризованої двопартійної системи, яка викликає чвари, до системи колегіального правління. Вона може дещо запропонувати розвинутим країнам, котрі базуються на різних культурах (як Канада), наприклад, способи збереження національної єдності, забезпечуючи різним етнічним групам відчуття культурних гарантій і справжню заінтересованість у системі шляхом безпосередньої участі в ухваленні політичних рішень.

Досвід швейцарців може бути корисний навіть для такої великої країни, як Сполучені Штати. Плюралізм, яким американці справедливо пишаються, не дуже добре пристосований до існуючих у них інституцій. Очевидно, у країні існують відцентрові, поляризовані й навіть “сепаратистські” сили. Оскільки інтереси регіональних, етнічних та інших груп різні, вони проявляються у конфліктах, в результаті розв'язання яких одні стають переможцями, а інші програють. Наклейки на автомобілях у Техасі — “їдьте швидше! Заморозимо янкі цієї зими!” — для них це більше ніж гумор. Спільними є почуттях відчуженості, безпорадності й брак довіри до інституцій, оскільки вони занадто далекі від простої людини. Надійними швейцарськими ліками здаються відновлення справжнього федералізму, ширше залучення до розроблення політичних рішень, поділ влади й відповідальності. Оскільки швейцарці запозичили від американської системи окремі найкращі елементи під час перегляду конституції країни століття тому, нині вони могли б сплатити свій політичний борг, реекспортуючи деякі елементи власної системи. Модель Швейцарії цінна також і з огляду на можливість передбачення розвитку нових наднаціональних утворень типу Об'єднаної Європи. Такі утворення не можуть виникати на основі гегемонії однієї країни або двопартійної системи, чи загальноприйнятних коаліцій (створених на певних засадах) із централізованою владою, яка концентрується на вершині в особі сильного президента. Вони можуть сформуватися лише як федеративні структури з широкою колегіальною владою, зобов'язаною зберігати різнорідність при істотній допомозі слабшим і наданні можливості кожному втручатись у справи, що мають для нього (для неї) особливе значення.

Бажано було б мати деякі з названих властивостей, оскільки світ стає дедалі більше взаємопов'язаним і починає формуватися єдиний світовий лад. На цій системі не буде позначки “Зроблено у Швейцарії”, проте вона могла б узяти деякі інституційні складові цієї країни.

2. Європа — політичний експеримент?

Спроба в Західній Європі об'єднати країни, які тривалий час були ворогами, згуртувати політичні сили для ухвалення рішень на наднаціональному рівні, не допускаючи руйнації, підкорення або “поглинання” повноправних членів співтовариства, в майбутньому може мати цінність для розвитку інших континентів. Вона може визначити модель перехідного етапу, який мають пройти інші регіони земної кулі, перш ніж з'явиться єдиний світовий лад. Незважаючи на повільне просування Європи до політичної єдності й численні перешкоди на шляху до Сполучених Штатів Європи, вона залишається своєрідною лабораторією, експериментальною установкою для випробування можливості створення нової політичної будови, як проміжної стадії між державами і спільним світовим ладом. Інші континенти світу можуть спостерігати й навчатися на досвіді Європи, як створювати таку перехідну систему. Це благородна нова роль, нова місія для старого континенту.

Реальне єднання може забезпечити йому багато переваг. Для Європи це також можливість покрити моральні борги перед рештою світу, до якого вона експортувала здобутки своєї розвинутої цивілізації і водночас завдала йому великої шкоди.

Чи не занадто таке уявлення нагадує мрію, утіху сучасному недостатньому використанню потенційних можливостей Європи, чи це реальність, що утверджується? Існує низка супровідних факторів, що визначили вибір Європи на цю роль. По-перше, попри те, що країни-члени співтовариства перебувають не на однаковій стадії економічного розвитку, вони дуже близькі одна до одної. Більше того, їхні економічні системи — різновиди вільного підприємництва — істотно орієнтовані на соціальний добробут. Різняться питома вага суспільної власності та втручання уряду в економіку, проте основна орієнтація усіх країн відповідає принципу “приватне підприємництво для суспільного блага”. Отже, економічні системи в основному сумісні.

Можливо, ще важливіше значення має схожість минулого політичного досвіду країн-членів співтовариства. Ці країни-члени здавна і дотепер реалізують дуже подібні політичні схеми. Багато з них ведуть свій родовід від племен і міст-держав, але всі вони з невеликими відхиленнями в часі пройшли через утвердження державності, створення імперій, війни одна з одною, розпад імперій, відступ до метрополій і терпимість до національної незалежності з усіма пов'язаними з цим радощами й болями. Враховуючи також нову реальність сприйняття ідеї “земля як космічний корабель”, зменшення фізичного вільного простору, більшу взаємозалежність між державами та ілюзорну природу справжньої, національної незалежності, більшість європейців готові перейти на новий етап політичної будови світу.

Подібність типів політичного правління у вигляді представницьких демократій, притаманна всім країнам-членам або новим кандидатам на членство у співтоваристві — ще один фактор, що забезпечує перспективи політичного об'єднання. Існують відмінності між країнами: одні з них — конституційні монархії, інші — республіки; деякі мають структуру влади типу противаги сил у чистому вигляді, як Об'єднане К оролівство, а інші подібно до Нідерландів наближаються до типу колегіальної влади. В усіх країнах відбуваються справді вільні вибори при суперництві кількох партій. Періодично влада переходить від однієї партії до іншої, проте політичні курси відрізняються значно менше, ніж передвиборні обіцянки.

Існує ще одна реальність, яка поряд із нарощуванням зусиль до об'єднання забезпечує Європі відповідний статус потенційної моделі для решти світу, тобто мовну і культурну неоднорідність націй-держав. Єдиний підхід, на основі якого може постати політично об'єднана Європа, — збереження її розмаїття, розвиток інтеграції і на фоні цього створення нової системи політичної влади. Це відвертає верховенство однієї країни над майбутніми Сполученими Штатами Європи: Німеччини, попри її економічну могутність; Об'єднаного Королівства, незважаючи на його минулий політичний досвід управління великими й різними системами; Франції, хоча деякі її політики вважають, що вони могли б управляти Європою краще, ніж управляють Францією. Аби функціонувати, наднаціональна влада має створюватись усіма повноправними членами співтовариства й підтримуватися ними, навіть за умови, що франко-німецький союз становив би його ядро. Таким підходом передбачається коаліційний тип уряду, в якому представлено повний спектр політичних поглядів при колегіальному і консенсуальному розробленні політичних рішень. Наступною передумовою є швидше співіснування різноманітних мов, ніж визнання однієї “панівної мови”, яка з часом поглинула б інші.

Заслуговує на увагу і такий фактор: рух до спільної влади на наднаціональному рівні підтримується усвідомленням того, що сучасна дійсність виходить за межі державних кордонів — це і низка основних проблем людського існування, зокрема енергетичних, виснаження ресурсів, проблеми монетарної політики, торгівлі та екології, які вже не можна повністю розв'язати на рівні націй-держав. Водночас спостерігається наполегливе відстоювання своїх прав і самовизначення на індивідуальному, місцевому, етнічному та регіональному рівнях. Все це зумовлено в основному швидким підвищенням рівня освіти в згаданих країнах, глибиною демократизації суспільств і звідси зростанням прагнень індивідуумів впливати на важливі для них питання. Об'єднання повноважних органів для ухвалення рішень на рівні, вищому за нації-держави, має врівноважуватися з високим рівнем поширення розподілу влади, децентралізації процесу підготовки рішень на різних рівнях: від націй-держав до регіональних органів управління. Потреба перерозподілу влади одночасно у двох напрямах викликає напруженість і плутанину, проте це об'єктивна необхідність не лише для Європи, а й для інших регіонів.

Звідси вимальовується картина нової політичної будови. В ній узгоджуються мовні й культурні неоднорідності, що базуються на більшій самостійності індивідуумів, місцевих і регіональних громад, керованих широкими постійними коаліціями, які ухвалюють рішення і поділяють відповідальність за їхні наслідки. Ця будова поєднується з економічними системами, що різняться відповідно до умов і сучасних потреб окремих регіонів Європи.

Уже покладено частину фундаменту цієї нової будови. Зрештою, існують спільні зовнішні тарифи, принаймні у межах ЄЕС. Спостерігається вільне переміщення капіталу, товарів і робочої сили у співтоваристві. Проводиться робота з узгодження деяких законодавств. Уже досягнуто певної домовленості між головами держав. Прямим голосуванням обрано навіть новий наднаціональний парламент, хоча і з обмеженими повноваженнями, але справді символічного значення. Варто взяти до уваги, що люди схильні грати визначені їм ролі. Чим більше людей залучається до європейських справ, а не до національних, тим більше вони готові відзначитись і мати від цього задоволення. Тож існує потреба в тому, щоб більшість людей співпрацювали, пристосовувалися до державних вимог. Поєднана із широким залученням до пошуку рішень на різних рівнях, вона напевно впливає на пануючі в Європі цінності — більшу схильність до співпраці, колегіальної влади й відповідальності.

З урахуванням всього вищесказаного, бачення Західної Європи як континенту здається обґрунтованим, досвід якого може визначити певні дороговкази у майбутнє і сприяти створенню проекту перебудови світового ладу.


ІНДІЯ

Індію слід було б віднести до провідних країн світу, враховуючи її розміри, кількість населення і багату культурну спадщину. Проте, беручи до уваги сучасний стан її економіки, величезний тягар численного населення, що швидко зростає, злидні, безробіття, неповну зайнятість і біди минулого тисячоліття, можна лише дивуватись, як Індія під шаленим тиском цього тягаря не зазнала руйнації.

1. Її багата історія і сучасний стан

Складається враження, що тривала історія Індії діє як суспільний маховик і джерело духовної підтримки, що допомагають суспільству долати труднощі в усі періоди. Нерозривність історичного процесу Індії і вражає, і викликає подив. Населення представлене багатьма расами. В Індії існують різні культури, мови, релігії, касти і звичаї. Патани на північному заході й таміли на півдні здаються зовсім різними, проте вони співіснують. Що ж забезпечує зв'язок між ними, згуртованість, почуття приналежності до того, що зветься Індією? У чому полягала привабливість Індії для великої кількості завойовників у минулому і звідки їхнє прагнення здатності сприйняти та інтегруватись у її культуру?

Зрештою, частково відповідь полягатиме в тому, що на ранній стадії її суспільного розвитку виник дух високої толерантності до інших культур, вірувань і поведінки. Його витоки слід шукати у панівних релігіях та філософії. За таких обставин виникла можливість примирити істотні відмінності сусідніх територій, які свого часу були об'єднані у різні князівства, не усуваючи існуючих місцевих відмінностей. Таким чином, кожен міг би ототожнити себе з якоюсь певною частиною дуже неоднорідної структури, що називається Індією, і це допомагало б уникати надзвичайно гострих внутрішніх протиборств і сприяло б зміцненню почуття єдності. Чи можна назвати таку ситуацію “єдність у різноманітності”? По суті, це так, навіть якщо і схоже на виборче гасло, яке часто з'являється у різних країнах, єдності яких загрожує етнічна строкатість, наприклад, у Канаді.

Однак досвід Швейцарії яскраво свідчить: якщо мовні й культурні відмінності не лише заохочуються, а й виховуються, то регіональні інтереси і національна єдність стають почуттями, що взаємно підсилюються.

Оскільки Індія здатна до тривалих дій з неослабною силою, то вона має надійні перспективи виживання. Це підтверджують три десятиліття її розвитку з часу здобуття незалежності. Визнано, що доля валового національного продукту на душу населення за ці роки навряд чи змінилась. Промисловість не розвивалася такими темпами, як сподівались, і не могла поглинути величезну кількість додаткової робочої сили. Проте населення за цей період подвоїлось. Це вирішальний факт. Хто міг би передбачити у 1947 році, що Індія, вже на той час значно перенаселена, якщо враховувати ресурси і виробничі потужності, зможе взяти додаткову ношу 300 млн осіб і якось вижити? Великим досягненням є те, що їй це вдалося без масового голоду, без серйозної суспільної розрухи і навіть вдалося зберегти одне з політично найвільніших суспільств у світі.

У майбутньому Індії слід працювати ще краще, щоб бути готовою прийняти додатковий приріст населення — ще 300 млн громадян, які, можливо, з'являться протягом наступних двох десятиліть, та поліпшити хоч би скромно умови життя народу. Для цього Індія повинна урізноманітнити функціонування свого суспільного ладу. Її сучасний обтяжений проблемами устрій, незважаючи на те, що має багато позитивних рис, має удосконалюватись. Нині він містить компоненти, представлені на мал. 13.

Індивідуалістські цінності мають переважно глибокі історико-філософські корені й не втратили свого значення протягом тривалого панування Британії. Уже в стародавніх філософських творах Упанішади індивідуум поставлений на перше місце: “Немає нічого вищого за особу”[12]. Це заохочувало індивідуумів зосереджуватися на собі; відкриття себе і пошук внутрішнього вдосконалення відбувається швидше шляхом медитації і усамітнення, ніж через дії і взаємодію з іншими. У філософських пошуках країна рано досягла небачених висот. В окремих людей медитація замінила дію, яка в поєднанні з певними релігійними віруваннями проклала легкий шлях до фаталізму.

Влада Опозиція
Переважно індивідуалістсько-конкуренційні цінності Форма правління типу противаги Змішана економічна система вільного підприємництва і державного капіталізму
Мал. 13

Проте не всі індійці віддавали перевагу роздумам перед діями і багато монументальних споруд стало свідченням здатності діяти, творити, що часом стимулювалося новими загарбниками. Індійський індивідуалізм не існує у чистому вигляді через розмаїте суспільство Індії. Воно з часом не лише видозмінилося, а й навіть урівноважилося іншими віруваннями, що становлять ядро індо-арійської культури. Такі вірування збереглись у Дхармі, віровченні, що зосереджується на усвідомленні обов'язку не лише перед собою, а й перед іншими. Згідно з цим віровченням, кожний індивід відповідає тому, що сприймається як універсальний лад і перебуває у гармонії з ним. До того ж приписування “нехай ніхто не робить іншим те, чого він не хотів би, аби робили йому” звучить як парафраз заповіді Христа, хоча його фактично приписують Яджнявалк'я, який з'явився за сім століть до Христа[13].

Однак почуття обов'язку зосереджувалося переважно на невеликих структурах типу розширеної сім'ї, а не на нації. До того ж виникали гострі суперечності між панівними релігійними віруваннями, моральними заповідями і соціальною практикою. Найнегативніший приклад таких суперечностей — виникнення і живучість кастової системи. І саме це суспільство Індії, яке досягло філософських вершин, штовхнуло деяких своїх членів у вир касти “недоторканих”.

Отже, сучасна Індія успадкувала систему цінностей, вірувань і мотивів, яка чи не занадто широка, аби відкрити простір, достатній для мобілізації зусиль. Надзвичайно важко створити мережу політичних і економічних інституцій, які пристосувалися б до усіх вірувань, сподівань і, таким чином, пробуджували б найкращі почуття в людях. Культурне багатство минулого частково стає перешкодою і в результаті знижує сучасну суспільну ефективність.

Тепер розглянемо характер політичного правління і пов'язані з ним труднощі. Індійські лідери до і після проголошення незалежності залишалися палкими прихильниками демократичної форми правління з метою гарантування свободи, якою пронизана індійська філософія. В Упанішадах можна віднайти такий розділ: “Постає питання: що таке всесвіт? З чого він утворився? У що перетвориться? Відповідь така: “У свободі він постав, у свободі перебуває й у свободі він зникне”[14].

Все це повинні враховувати політичні інституції. Ґрунтуючись на політичній спадщині колоніального періоду, форма правління створювалася за британським зразком: представницька (а не пряма) демократія базувалася на загальному виборчому праві, періодичних виборах за участю суперницьких партій, поділ законодавчої, виконавчої і судової влади, що гарантує права і свободи особи. Іншими словами — це структура влади типу противаги сил.

Значно розширились і гарантуються політичні права й свободи індивідуумів. Існує певна свобода слова. Процес розроблення політичних рішень має відкритий характер. В Індії не було масових політичних вбивств, концентраційних таборів, нікого не запроторили до психіатричної лікарні за відстоювання права розмовляти рідною мовою. За винятком короткого періоду надзвичайного стану, в країні не було серйозних зловживань політичною владою або її свавільного використання.

Все назване викликає подив, оскільки до такого становища або його передумов багато країн можуть лише прагнути. Однак чи є право голосу достатньою втіхою для сотень тисяч мешканців тротуарів, чиє головне бажання — просто вижити, а відлік часу нерідко може обмежуватись очікуванням наступного обіду. Наскільки наповнена змістом рівність політичних прав для мільйонів домашніх слуг, які мають можливість один раз за кілька років віддати свої голоси на виборах, коли їхній добробут, радощі й печалі повністю залежать від хазяїв, дехто з яких вважає спілкування зі своїми слугами принизливим для власної гідності.

А що можна сказати про кілька десятків мільйонів безробітних, серед яких є достатньо освічені, аби усвідомлювати і свої широкі права, і своє реальне жалюгідне існування? Нарешті, що можна сказати про кілька сотень мільйонів найбідніших селян, для яких наступний урожай має важливіше значення, ніж витонченість парламентських процедур у Вестмінстері?

Розкіш і часткова невідповідність сучасного політичного правління майже 80 % населення стали предметом дискусій щодо зловживань владою прем'єр-міністром Індірою Ганді у період надзвичайного стану в країні. Близько двох місяців, наприкінці 1978-го – на початку 1979 року, зусилля федерального уряду і парламенту повністю зосередилися на обговоренні питань, пов'язаних зі справою Індіри Ганді. Доведено, що вона, перебуваючи на посту прем'єр-міністра, свавільно ставила під загрозу виплекані політичні інституції, хоча Індіра Ганді — лише одна людина з 600-мільйонного населення країни. Саме у цей короткий період з'явилося на світ 2 млн новонароджених. Здавалося, що у вищого керівництва країни залишилося дуже мало сил, щоб виявити турботу про їхнє здоров'я, навчання і майбутню роботу. Тоді як нечисленна політична еліта розкошувала в умовах “надмірної демократії”, доля нових мільйонів людей залишалась у руках провидіння. Це випливає швидше не з демократичної суті, а з природи політичного правління типу противаги, основна риса якого полягає в тому, щоб протистояти, засуджувати, руйнувати — іншими словами, політично знищувати опонента, перебувати при владі або прилучатися до влади, обіцяти кращу долю, навіть якщо незначні шанси на досягнення успіху. Це безвідповідальне використання влади або, у кращому разі, — з відповідальністю, яка відкладається до наступних виборів.

Економічна система, що певною мірою забезпечує потреби подвоєної кількості населення у товарах першої не обхідності, навряд чи може бути прототипом ефективності. Слабкі сторони цієї системи пов'язані з її змішаною природою: вільне підприємництво з державним сектором і державним плануванням, що на нього поширюється. На практиці, ні вільному ринку, ні плануванню не надаються широкі можливості, водночас вони не використовуються на повну потужність[15]. Вільне підприємництво частково задихається від отруйної дії надмірного регулювання і бюрократії. Навіть компанії, що контролюються цілими родинами (такі, як “Тата”), які добре функціонують і в таких умовах, не залишилися б у програші й за умов вільного підприємництва. З ідеологічного погляду, державні підприємства більш привабливі для країни. Але, як показує досвід інших країн, підприємства, які піддавались націоналізації, здебільшого були економічно неефективними, якщо на них не запроваджували жорсткий критерій контролю ефективності. Щоправда, існували винятки, такі, як “Бхарат Хеві Електрікал”. Ця компанія розвивалась швидкими темпами упродовж кількох років, а її технічний та управлінський рівень компетентності міг витримати тест на конкурентоспроможність на міжнародних ринках. Проте багато інших компаній тільки дарма витрачали ресурси країни.

З огляду на необхідність відновлення індійської економіки після довгого колоніального періоду, спокуса впровадження системи центрального планування цілком зрозуміла і виправдана. Країні потрібна модернізація економічної системи. Тим не менш, система центрального планування не була запроваджена з двох основних причин. По-перше, вибравши економіку змішаного типу, країна автоматично накладає обмеження на систему центрального планування. По-друге, важливим є той факт, що, вибравши систему правління типу парламентської демократії, просто неможливо запроваджувати плани силою. Не дивно, що у світі немає жодної країни з командним типом економіки без унітарного типу правління (і, таким чином, без застосування сили). Також командної економіки не існує в жодній країні з консесуальним типом правління, або з типом правління противаги сил. Таке можливо тільки у воєнний період, коли населення визнає необхідність раціоналізації та контролювання економіки.

Зважаючи на широку різноманітність та складність Індії, а також на переважно індивідуалістські цінності, ніхто не може розраховувати на те, що відносини між представниками уряду та керівниками приватних і державних підприємств несподівано гармонізуються. Таким чином, у країні спостерігається дисбаланс між економічною системою та системою політичного правління. Економічна система та система цінностей також не збігаються.

2. Шляхи в майбутнє

Поліпшення стану економіки для Індії буде першочерговим завданням упродовж наступних кількох десятиліть. Для досягнення цього спершу необхідно мобілізувати волю людей працювати на користь держави, а також підвищити рівень їхніх знань. Від прогресу в розвитку наведених вище складників соціального ладу залежить успіх економічного розвитку.

Спершу визначимо, якими будуть головні пріоритети на кілька наступних десятиліть:

  • Стабілізація населення. Майже неминучий приріст населення Індії на 300-400 млн осіб. Чим швидше зменшуватиметься приріст населення, тим легше буде якоюсь мірою підвищити життєвий рівень його більшої частини.
  • Постійне розширення виробництва сільськогосподарської продукції. Країна залишатиметься надто бідною для того, аби дозволити собі імпорт продуктів харчування. Високі врожаї кількох останніх років свідчили, що Індія може виробляти продукцію навіть на експорт. Цьому могли б сприяти розширення і поліпшення систем зрошення земель, застосування добрив, удосконалення знарядь праці й раціональніше використання землі.
  • Поряд зі зростанням продуктивності праці в аграрному секторі має відбуватися поступове переміщення дедалі більшої кількості людей у переробні галузі виробництва та сферу послуг. Суть пов'язаної з цим серйозної проблеми полягає в тому, що поглинання надмірної робочої сили, яка вивільняється у сільському господарстві, мусить відбуватись одночасно з певним скороченням числа безробітних і частково зайнятих. Можливість здійснення цього значною мірою залежатиме від розширення, вдосконалення і переорієнтації системи освіти, зосередженої на набутті потрібної майстерності в усіх професіях, щоб домогтися зростання продуктивності праці й, отже, підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку, зростання реальної заробітної плати, купівельної спроможності та відповідного попиту. Девізом могло б бути: нехай кожен індієць навчиться робити щось корисне компетентно і якісно.
  • Усунення кастової системи та інших класових відмінностей.

Визначені завдання грандіозні, якщо брати до уваги нинішнє становище країни і швидке зростання кількості населення. Яким шляхом можна мобілізувати достатні сили на їх виконання? Яким чином, наприклад, можна було б створити “державну службу розвитку”, що залучила б мільйони безробітної молоді та випускників шкіл і спрямувала б їхні зусилля на економічно і соціально “корисні справи, зокрема на будівництво доріг та іригаційних мереж або подолання неписьменності?

Чи є в Індії потреба в диктатурі? Такий варіант для країни неприйнятний і небажаний. Більшість представників еліти Індії, які мали б започаткувати будь-які зміни у характері політичних інституцій, відчувають відразу до диктаторської системи. До того ж, враховуючи особливості індійського народу, малоймовірним було б ефективне функціонування диктатури — вона просто не могла б діяти. Конструктивніший напрям пролягає через розвиток колегіальної влади, справжнього національного уряду, укомплектованого з усіх політичних фракцій, але обраного і, таким чином, уповноваженого швидше парламентом, ніж відповідними партіями. Подібний розвиток має супроводжуватися децентралізацією процесу підготовки політичних рішень владою до рівня штатів, більшість із яких за територією і населенням належить до категорії середніх націй-держав. Така децентралізація потрібна для того, щоб пристосувати політичні стратегії і способи розв'язання проблем до різноманітних природних, економічних і культурних умов штатів. Чи ймовірний такий розвиток? Можливо, і так. По-перше, нині перед Індією постали великі труднощі. Прийшло розуміння того, що політична система, основана на партійній політиці, пройшла зеніт своєї ефективності не тільки в Індії, а й у деяких зв'язаних із нею країнах, наприклад, у Великобританії. Поряд із цим зростає усвідомлення високої економічної ефективності деяких країн Азії, подібних до Японії, що у пошуку політичних рішень обрали шлях консенсусу. Очевидність гострої потреби змін у поєднанні з розумінням того, що лише система колегіальної влади повністю зберігає демократичні свободи, може забезпечити достатній поштовх до таких змін.

Мусять відбуватися певні модифікації домінуючих цінностей і як сприятлива передумова, і як наслідок змін політичного правління. Такі модифікації мають здійснюватись у напрямі більшої схильності до співпраці, більшого добровільного підпорядкування громадським і державним потребам. Індійська філософія, зокрема Дхарма раннього періоду, має великий банк ідей, з якого можна багато запозичити для перегляду цінностей. Що слід насамперед зробити, то це висвітлити такі традиційні чесноти, як почуття обов'язку і дух пристосування, що практикувалося, наприклад, у великих сім'ях. Водночас переконання, що “не існує нічого вищого за особу”, потребує наближення до реальності. Така зміна у цінностях, як більше добровільне підпорядкування, не спонукає до підриву традиційної толерантності до відмінностей, яка залишатиметься вкрай потрібною для того, щоб справлятися з вражаючою неоднорідністю країни.

Здається вірогідною відсутність драматичних змін в економічній системі. На першому етапі слід було б підвищити авторитет планування, зокрема на рівні штатів, а на федеральному рівні — підтримувати лише загальну координацію. Кращого виконання планів можна було б досягти на шляху більшої єдності та послідовнішої політики уряду і швидше добровільної прихильності, ніж подальшого регулювання і бюрократизації. В разі створення необхідних основ і появи рушійної сили в розвитку економіки міг би здійснюватися послідовний перехід до економічної системи вільного підприємництва узгодженого типу. Це за умови, що політичне правління набуло б форми колегіальної влади, а цінності наблизилися б до кооперативного типу за посилення самодисципліни, добровільного підпорядкування громадським і державним потребам.

Можна було б передбачити для Індії і не такий мирний сценарій. Населення неконтрольовано зростає. Імпорт нафти як важкий тягар в економіці гальмує її розвиток і збільшує безробіття. Як правило, в Індії з кожних трьох років два недощові. Дедалі знижується рівень освіти, дисципліни й моралі. Зростає напруженість між регіонами і партіями. Освічені безробітні безробітні, більшою мірою політизовані й зневірені, заповнюють вулиці, спричиняють масові безпорядки, воєнне втручання і громадянську війну. Тоді Індія вдається до спокуси тоталітаризму. Сказане не є особливо привабливою запропонованою перспективою і недостатньо ймовірною, оскільки не відповідає духу Індії.

3. Індія — об'єкт симпатії чи приклад для вивчення?

Більшість світу ставиться до Індії з дещо поблажливою симпатією, оскільки нині величезної ваги набув такий показник суспільного виробництва, як валовий національний продукт на душу населення. Кілька попередніх сторінок могли викликати подібну приховану думку. Тому корисним було б кинути погляд на іншу частину образу Індії: Індія як країна мудрих думок, як країна, де панує релігіяфілософія індуїзм, визначена Махатмою Ганді як “пошук правди ненасильницькими методами”, Індія як батьківщина буддизму, що вказує “середній шлях”, “золоту середину”, філософії, яка могла б сприяти примиренню нинішніх антагоністичних суспільних устроїв і в далекому майбутньому їхньому наближенню до “золотої середини”. Навіть сучасна Індія, незважаючи на її низький економічний статус, слабкість політичної системи, як політична сутність має цінність певного зразка — провісника явищ в інших місцях світу. Після всього Індія — це континентальна країна з величезним населенням, якому притаманні істотні культурні, етнічні та інші відмінності; все-таки всі тут влаштувалися під одним політичним дахом, без гегемонії однієї етнічної групи, не зазнавши процесів “плавильного котла”, гомогенізатора або політичного тиску з метою створення індійця стандартного типу. Зрештою, чи не цього прагнуть країни Західної Європи і чи не така доля очікує на весь світ?

БРАЗИЛІЯ

Очевидно, Бразилія — кандидат на вихід у позицію країни з реальною вагою у світовій економіці й реальним впливом на світову політику протягом кількох наступних десятиліть. Цьому сприяє низка факторів, водночас існують і певні перешкоди.

1. Її недавній старт

Економіка Бразилії нещодавно стала досить багатогалузевою та інтегрованою. Впродовж чотирьох століть після відкриття Бразилія завдяки своїм природним багатствам пройшла низку своєрідних економічних циклів, у кожному з них переважав один-єдиний експортний товар із кожного регіону країни. Такими товарами були ліс, цукрова тростина, золото, каучук і кава поряд з іншими “менш важливими”, зокрема бавовною і какао, що періодично то належали до основних, то відігравали в експорті другорядну роль. Протягом кожного циклу економіка Бразилії була близькою до монокультурної, орієнтованої на зовнішній світ, і задовольняла його попит.

В останні десятиліття відбулися значні зміни в напрямі становлення видобувної та обробної галузей, отож було започатковано повний економічний розвиток. Переміщення столиці з Ріо до спеціально збудованого міста Бразиліа відображало намір орієнтувати країну на внутрішні проблеми й було швидше символічним збігом обставин, ніж причиною початку нового етапу економічного розвитку. Керівництво країною на цій ранній стадії злету здійснювалося досить майстерно і часом навіть з певною віртуозністю управління економікою на макрорівні, достатньою для того, щоб зробити Бразилію вдалим об'єктом вивчення. Прийнята Бразилією економічна модель була подібна до реалізованої країнами Західної Європи століття тому: заохочування інвестицій у видобувну, металообробну та обробну промисловість, створення необхідних матеріальної і управлінської інфраструктур. Очікувалося, що цей процес приваблюватиме дедалі більше людей з менш продуктивного сільського господарства до продуктивніших промислових галузей, які можуть запропонувати більші заробітки, тим самим підвищуючи купівельну спроможність трудового населення, а також внутрішній попит на товари. Як тільки пройдено певний етап, процес стає саморегульованим. Він діяв би подібно до поширення хвилі на ставку, поступово охоплюючи майже всю його поверхню, тобто з часом переміщаючи основну частину трудового населення із сільського господарства до обробної промисловості й пізніше частково до сфери послуг. Незначна частина населення, яка залишилася б у сільському господарстві, також почала б працювати продуктивніше і підвищувала б свій добробут завдяки модернізації (механізації, застосування добрив, іригації, зберігання продукції), зробило б можливим необхідне постачання із розширеної промислової сфери.

Цей процес далекий від вдалого старту. Однак для Бразилії характерні два елементи, з якими не стикалися країни Західної Європи, починаючи процес модернізації. Це: високі темпи приросту населення і “транзисторна революція”, що робить можливим швидкий і всеосяжний зв'язок.

У більшості європейських країн населення зростало відносно повільно, потребуючи для подвоєння майже століття. В міру розширення промислового виробництва і створення нових робочих місць відбувалося вимивання робочої сили зі сільського господарства. До того ж, хоча й існували значні перепади у рівнях життя різних верств населення, вони не були надто разючими. Населення у своїй масі не було ні високоосвічене, ні добре поінформоване, його прагнення зростали не надто швидко, однак в суспільстві спостерігався прогрес. Таким чином, освічена еліта могла управляти масами.

У Бразилії населення подвоюється кожні два з половиною десятиліття. Навіть відносно швидке розширення промислових анклавів, подібних до Сан-Паулу, не може справитися з темпами зростання населення. Отже, характерним для Бразилії є виразний економічний дуалізм: менше ніж третина населення — це сучасна привілейована, заможна частина суспільства, а решту — дві третини — становлять бідні й затуркані люди. Проте ті, кого не торкнувся процес індустріалізації, нині “приєднуються” до решти країни і частини зовнішнього світу за допомогою транзистора. Вони мають певні уявлення про рівень життя в інших місцях; можуть домагатися кращих умов життя і праці й багато хто їх досягає. Це утворює вибухову суміш. Цілком зрозумілі труднощі управління ситуацією за допомогою попереднього бразильського правління типу противаги, створеного за американським зразком. Будь-який демагог легко набавляє собі ціну обіцянками (які не можна виконати), аби бути обраним. Та не так просто нормальним демократичним шляхом послабити напруженість, викликану крахом нереалізованих сподівань. “Спокуса тоталітаризму” у вигляді військового уряду, покликаного стримувати напруженість, також зрозуміла, хоча й сприймається більшістю на Заході не із захопленням.

2. Сучасний стан

Бразилія сьогодні — це країна з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, унітарним типом політичного правління, економічною системою вільного підприємництва за наявності твердої руки уряду в її спрямуванні.

2.1. Активи

  • Територія наближається до розмірів Сполучених Штатів. Значна частина незаймана, хоча здебільшого придатна для користування.
  • Величезні запаси окремих природних ресурсів.
  • Чималий розмір має промисловий анклав, що швидко розширюється.
  • Постійно підтримується імпульс модернізації та індустріалізації, зокрема завдяки успішному змішуванню і мирному співіснуванню різних рас, віри в долю країни з боку промислової та професійної еліти.

2.2. Пасиви

  • Недостатні природні запаси нафти. Провидіння не було надто щедрим до Бразилії з цим надзвичайно важливим нині ресурсом. Проте завдяки кліматичним умовам у Бразилії біомаса забезпечує більшу перспективу як потенційний замінник нафти, ніж у переважній частині інших країн.
  • Величезний зовнішній борг, що зростає здебільшого через значний імпорт нафти.
  • Приріст населення надто великий, аби рівномірно поглинатися сучасними галузями економіки.
  • Двоїстий характер економіки, що може призвести до соціальних і політичних конфліктів.

3. Шляхи в майбутнє

Демографічна проблема загрожуватиме Бразилії приблизно протягом наступних трьох десятиліть. Стримати приріст населення буде майже неможливо, поки воно знову не подвоїться порівняно з нинішніми 110 млн. Враховуючи цей факт та характер сучасного суспільного ладу, якими могли б бути шляхи, що привели б Бразилію до ХХІ ст., що подає великі надії'?

Цінності, напевно, не зазнають докорінних змін. Можливо, ще деякий час зберігатиметься схильність до ня або навіть потурання своїм бажанням завдяки наявності величезних просторів, природних багатств і здебільшого сприятливого клімату. Звертання до кальвіністських принципів (“ви можете робити все, що не приносить вам радощів”), добровільне підпорядкування вищим цілям і, таким чином, кооперативні або колективістські цінності не є справою завтрашнього дня.

Не здаються легкими також різкі зміни економічної системи. Навряд чи має успіх у Бразилії справді адміністративно-командний тип економіки при суспільній власності на засоби виробництва. Вона не сумісна з експресивним, діяльним і підприємливим характером багатьох бразильців. Це скоротило б прямі іноземні інвестиції, що відіграють важливу роль у стимулюванні розвитку бразильської економіки; змістило б акценти у зовнішній торгівлі й зумовило б її швидку переорієнтацію на нові ринки. Нарешті, нав'язування таких змін і дотримування необхідної дисципліни потребувало б навіть жорсткішого політичного режиму, ніж існуючий. Це нагадувало б натягування важкої вологої ковдри на сонячну Бразилію.

Що можна сказати про характер її політичного правління? Здійснюється тиск з метою швидкого відновлення демократії типу противаги, коли партії борються за владу, але перспективи невтішні. Такого може й не бути, а якщо це навіть і станеться, то, напевно, триватиме недовго. Враховуючи дуалізм бразильської економіки і суспільства та зазначений тиск, підсилений перспективами модернізації, правління типу противаги різко розмежувало б населення, вело б до серйозних розбіжностей і вибуху у вигляді революції або ще одного воєнного перевороту. Чи залишається поновлення воєнного режиму єдиним шляхом стримування тиску, доки темпи індустріалізації не перевищать темпи приросту населення? Можливий інший варіант — поступове залучення до наявної структури влади людей з різною політичною орієнтацією і створення коаліційного типу правління, обминаючи стадію політичного розвитку з владою типу противаги.

Щоб запобігти перетворенню коаліційного уряду в увіковічену владу олігархії, уряд мусить обиратися парламентом та бути перед ним підзвітним. Для подальшого гарантування демократичних свобод (свободи слова, зібрань, правового захисту), забезпечення гармонії між урядом і населенням слід було б частіше вдаватися до референдумів. З метою відновлення федерального устрою в країні можна було б здійснити певну децентралізацію політичної влади, як передбачалося спочатку і як того потребують величезні простори і різноманітність країни.

Вирішального значення для Бразилії набуває проблема надання стосункам між урядом, бізнесом і звільненими робітничими лідерами швидше консультативного і кооперативного, ніж суперницького характеру. У цьому плані для Бразилії доречнішим є досвід таких країн, як Німеччина або Японія, ніж Сполучені Штати. Оскільки експорт Бразилії переорієнтовано на “нових чемпіонів росту”, це слід поширити і на політичні та соціальні орієнтири.


  1. Первинна фаза економічного розвитку. Boulding K. Economics of the spaceship earth. Environmental Quality in a Growing Economy: Essays from the 1966 RFF Forum. Johhs Hopkins Press, 1968.
  2. Bell D. The End of Ideology. Free Press, New Yоrk, 1962.
  3. Boulding, op. cit.
  4. Lodge G. C. Top priority: renovating our ideology. Harvard Business Review, September–October 1970.
  5. Elgin D. and Mitchell A. Voluntary simplicity (3), The Co-Evolution Quarterly, Summer 1977.
  6. Ibid., p. 15.
  7. Glinski B. System of Central Management of the Socialist Economy and its Evolution, Oeconomica Polona, 1979 no. 1., pp. 45–61.
  8. Okun A. M. Capitalism and Democracy: some unifying principles. Columbia Journal of World Business, Winter 1978.
  9. Lindlum C. E. Politics and Marcets: The World's Political Economic Systems. Basic Books, New York, 1977
  10. Mao Zedong, speech in Peking, 27 February 1957.
  11. Mender T. Lectures at IMI, Geneva.
  12. Nehru I. The Discovery of India. Asia Publishing House, 1965, p. 90.
  13. Ibid., p. 122.
  14. Nehru I. The Discovery of India. Asia Publishing House, 1965, p. 92.
  15. Lindblom E. C. Poilitics and Markets. Basic Books, New York, 1977, p. 6.