До ефективних суспільств/4/Західна Європа

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
До ефективних суспільств. Розділ 4. Стан націй-держав (2009
Богдан Гаврилишин
Західна Європа
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: 2009.

ЗАХІДНА ЄВРОПА

Для багатьох людей Об'єднана Європа — давня мрія; для тих, хто був свідком її народження, — це майже страшний сон; для більшості — це швидше програма, ніж реальність. Європа — це чітке географічне поняття, континент з багатою спільною культурною спадщиною. На її території співіснують у нелегкому перемир'ї два політичних блоки — Західний і Східний, в економічному плані — три різні об'єднання — ЄЕС (Європейське Економічне Співтовариство), ЄАВТ (Європейська Асоціація Вільної Торгівлі) та РЕВ (Рада Економічної Взаємодопомоги).

Доля країн Центральної і Східної Європи пов'язана з долею Радянського Союзу. Країни ЄАВТ тримаються разом, керуючись спільним бажанням зберігати свій політичний нейтралітет навіть ціною відмови від значних економічних вигод, які вони могли б мати в разі приналежності до Європейського Спільного Ринку. З часом вони тяжітимуть до інтеграції з Європейським Економічним Співтовариством, що є ядром Європи і її майбутньою надією. Я досліджуватиму це “ядро Європи” разом зі Швецією і Швейцарією, чий досвід найбільше відповідає прийдешньому.

Впродовж кількох століть Європа була передовим континентом, джерелом культурного, релігійного і технологічного прогресу. Вона була також континентом з великою руйнівною силою. Вражають кількість та напруженість конфліктів між її різними країнами. Маючи таку історію, чи стала тепер Західна Європа конгломератом країн досвідчених, зрілих або таких, що старіють, чи обох разом? Які її сучасне становище і можлива майбутня доля? Яку роль може вона відіграти, якщо може, у створенні справедливого світового ладу?

1. Сучасний стан

Вражає економічний потенціал Європейського Економічного Співтовариства. Воно забезпечує достатню узгодженість економічної стратегії країн — членів ЄЕС, враховує і використовує їхні відносні переваги. Співтовариство далеко не однорідне. Його південний учасник і майбутні члени перебувають на нижчому рівні індустріального розвитку, ніж північні країни, що раніше пройшли стадію “економічного злету”. Серед північних країн є динамічніші, такі, як Німеччина, а також певною мірою “знесилені” члени, наприклад, Об'єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії. Проте в цілому вони мають багато спільного: відносна близькість їхньої економічної зрілості, переважання галузей промисловості, структурно орієнтованих на експорт, велика залежність від імпорту сировини.

Політично Європа не справляє враження величезної могутності. Вона не має достатнього воєнного прикриття; все ще покладається на американську воєнну парасольку; і навіть французька ядерна зброя має більше значення для Франції, ніж для світового балансу сил. Співтовариство і політично ще недостатньо об'єднано, його голос не має великої сили на світовій арені, оскільки не ґрунтується на спільній політиці, його реакції на нові ситуації і події далеко не узгоджені. Як наслідок, Західна Європа здається політично безсилою порівняно з її становищем у минулому і нинішнім спільним валовим національним продуктом. Чи не означає це, що можемо визначити належне місце Європи в історії, визнати її великі досягнення у минулому і “скинути з рахунку”. Висновок спокусливий, але дещо поспішний. Зовсім інша картина постає, коли розглядати Західну Європу у зв'язку з майбутнім окремих країн і можливими наступними подіями у світі.

ФРАНЦІЯ

Складається враження, що Франція може жити за наявності певних суперечностей і, незважаючи на них, досить ефективно функціонувати. Вона ліквідувала свою імперію без відчутних втрат. Ідеологічні конфлікти, розбіжності між партіями, відносини протиборства між управлінням і високополітизованими робітничими спілками утримують її у стані напруги. Франції притаманні егалітарні політичні гасла, а до того ще й елітарна система освіти, що служить засобом добору і підготовки тих, хто призначений для керівництва, — це зразок “меритократії” (системи відбору за оцінками). Незважаючи на часті зміни урядів, що передували де Голю, втрату загарбаних зарубіжних джерел сировини і ринків, постійні заворушення серед робітництва, соціальні вибухи 1968 року, близькість до перемоги на виборах тимчасової партнерської коаліції комуністів і соціалістів, економіка функціонувала досить ефективно. Темпи зростання продуктивності праці залишалися постійно високими. Протягом тривалого часу зростав валовий національний продукт. Істотно підвищився життєвий рівень більшості населення. Після кількох потрясінь стабілізувався грошовий обіг. Присутність Франції на міжнародній арені стала відчутною. Зразок її дипломатичних ініціатив — наполегливе відстоювання своїх прав у відносинах зі США й НАТО, незалежна політика щодо СРСР і раннє відкриття для себе Китаю.

Суперечлива роль Франції у побудові Європи. Француз Жан Монне значною мірою передбачив вигляд і програму ЄЕС, але де Голь і його наступники бачили Європу як сукупність націй-держав. Все ж президентом Європейського Парламенту стала Сімона Вейл. Французи схильні засуджувати своїх колишніх друзів-англійців за пізній вступ до ЄЕС, водночас проводять близькі консультації на рівні глав держав зі своїми колишніми ворогами — німцями. Франція забезпечила собі впливову позицію в ЄЕС, незважаючи на існуючі суперечності й частково одержуючи певний зиск на напруженості, породженій цими суперечностями.

Сучасна картина Франції дещо похмура. Після нафтових потрясінь стала очевидною вразливість деяких галузей промисловості (сталеплавильної, текстильної, суднобудівної) і різко зросли безробіття та інфляція. Керівні ліберальні економічні настанови, хоч, по суті, й були проголошені, та не забезпечили швидких очікуваних результатів. Ці настанови могли б дати кращий ефект у країні, де більша добровільна прихильність усіх верств населення до національних інтересів, ніж спостерігається у Франції.

Якими в такому разі будуть загальний баланс Франції і його перспективи? У країні не вистачає нафти, але вона має певні природні ресурси, міцну сільськогосподарську базу і широку промислову основу. Франція показала здатність до істотного промислового прориву (“Каравела”, “Сітроен”, “Аеробус”, ядерні реактори, шини фірми “Мішлен”). Її суспільний лад міцний, незважаючи на очевидні напруженості й перевантаження. Цінності здебільшого індивідуалістські, до того ж сильні почуття національної ідентичності й погорди зумовлюють у поведінці багатьох представників різних елітних груп почуття патріотизму і бажання служити інтересам Франції.

Політичне правління типу противаги сил, за якого політика для багатьох стає улюбленим заняттям. Президентська влада дозволяє піднятися над партійними діячами і вводити до уряду людей, враховуючи їхню компетентність, а не просто відданість партії. Семирічний президентський строк забезпечує більшу послідовність політики, ніж в інших демократіях. Існують глибокі ідеологічні розбіжності, нинішній уряд ніби балансує на краю прірви, до того ж суперечності між “лівими” надто серйозні, аби дозволити їм об'єднатись і радикально змінити сучасну політичну доктрину.

Економічна система — це, по суті, вільне підприємництво. Проте французьким винаходом стали індикативне планування й узгодженість як процес гармонізації цілей вільних учасників, принаймні що стосується економічного контексту. У Франції функціонують державні підприємства, але діяльність деяких з них (“Рено”) підпорядкована дисципліні вільного ринку і зазнає впливу міжнародної конкуренції.

Зрештою, концептуально така система може поєднувати переваги як вільного підприємництва, так і економіки командного типу. У Франції “меритократи” виступають як сила, що породжує зміни в суспільній структурі і її зміцнює. Їх направляють до елітарних шкіл, виходячи з інтелектуальних здібностей, готують до напруженої роботи впродовж усього життя, визначаючи таким чином наперед зайняття ними відповідальних посад.

Ці сучасні “мандарини” з професійним ноу-хау не в злагоді з французькою егалітарною філософією, все ж вони діють і далі діятимуть як важлива частина суспільної рушійної сили — її маховик і кіль.

НІМЕЧЧИНА

Німеччина посідає центральне місце в європейській будові у зв'язку з її значним економічним розвитком, політичною стабільністю і передбачуваністю.

Після повоєнної відбудови, якій сприяла допомога за Планом Маршалла, Німеччина вирвалась уперед і досягла небачених раніше економічних висот. Це стало можливим завдяки дії низки факторів. Після згубного експерименту нацизму, руйнації і поділу країни на дві частини у ФРН склалося одностайне розуміння того, що відбудова країни і примирення із сусідами стали нагальною потребою. За цим розпочався період сильної економічної політики, сучасної техніки і відновленої інфраструктури, стабільного зростання продуктивності праці, широкого розвитку експорту, посилення надійності економіки, зміцнення грошової системи. Всьому цьому значною мірою сприяло уникнення конфліктів у промисловості, що, у свою чергу, стало можливим завдяки традиційній схильності до самодисципліни та порядку і посилювалося соціальним партнерством між адміністрацією і робітництвом у межах офіційного курсу спільних дій. Німеччина не лише прийняла велику кількість іммігрантів зі Сходу, а й пізніше змогла прискорити темпи свого економічного розвитку завдяки прибуттю “гастарбайтерів” (“запрошених робітників”) із країн Середноземномор'я.

“Соціальне партнерство”, яке все ще дебатується всередині країни і викликає інтерес за її межами, потребує подальшого з'ясування. Залучення робітництва до управління, що підтримувалося Англією і частково Сполученими Штатами як превентивний захід проти відродження німецького “воєнно-промислового комплексу” , не послабило промисловість Німеччини, а створило умови для мирного розв'язання можливих конфліктів і зміцнило політичну стабільність країни шляхом залучення робітництва до структури управління підприємством. Як стало це можливим?

Хоча Німеччина XIX ст. дала Маркса, а Німеччина XX ст. побачила спотворення нацистського тоталітаризму, все-таки збереглися різноманітні національні традиційні цінності. У деяких колах німецького суспільства існувала думка про класове співробітництво, яка, наприклад, привела до втілення в життя Бісмарком у 70-х роках XIX ст. першої у світі програми страхування здоров'я робітників, що відбулося майже на 50 років раніше, ніж у будь-якій іншій країні. Це було фактично початком ідеологічного обґрунтування ідеї “партнерства” між власниками (які вкладають капітал) і робітництвом (яке вкладає свою працю) — на противагу ієрархічним і антагоністичним стосункам між власниками і найманими, підлеглими робітниками. До інституційних заходів, що зробили систему дієвою, можна віднести: післявоєнний консенсус щодо потреби відбудови; визнання організованим робітництвом економіки вільного підприємництва, як закономірної і навіть ефективної; поділ влади шляхом інформування і проведення консультацій з трудовими радами; ухвалення рішень з ключових питань і відносно напрямів розвитку за посередництвом органів наглядових рад, в яких брали участь і на які могли впливати представники робітництва, беручи участь у призначеннях на посади в управлінських органах, без втручання в оперативні управлінські рішення.

Уряд соціал-демократів сприяв реалізації соціалістичного принципу розподілу, допомагаючи вільному підприємництву ефективно функціонувати, усуваючи за допомогою урядових заходів несправедливість розподілу на вільному ринку.

Та ось на ясному в цілому небосхилі з'явилися хмари. Нафтова криза загострила проблему безробіття. Зростання витрат на соціальні потреби стримувало створення приватного капіталу. Поширення закону про співуправління підігріло дух і відкрило деякі старі рани. Проте загальний баланс і перспективи розвитку були сприятливі: певне зростання валового національного продукту, надзвичайно вигідна ситуація з експортом, великі валютні запаси, збільшення зарубіжних інвестицій як на великих ринках, наприклад, у Сполучених Штатах, так і на ринках нових індустріальних країн типу Бразилії. Спала хвиля тероризму без заходів, що обмежували б свободи, на які сподівались екстремісти. Злодіяння останньої війни частково сплачені, частково пробачені, частково забуті, а певній частині молодого покоління вони просто невідомі. Поділ Німеччини викликав біль, проте реакція на нього швидше була схожа на покірність, ніж на заклик до бою.

Суспільний лад досить гармонійний. Панують індивідуалістські цінності, проте вони вдало поєднуються зі свідомою дисциплінованістю та інстинктивною здатністю працювати в організованому оточенні. Офіційно — це політичне правління типу противаги сил. Існує певний поділ політичної влади у зв'язку з федеральною структурою країни, можливістю консервативних елементів впливати на сферу виробництва, а лівих інтелектуалів — на освіту, і робітничих лідерів — на наглядові ради або — парламент. Економічна система — вільне підприємництво, яке швидше підтримується політикою уряду, ніж диктується надмірно роздутим бюрократичним апаратом. Таким чином, складається враження, що країна добре підготовлена до майбутнього розвитку.

ІТАЛІЯ

Італія вражає здатністю до пристосування. Порівняно з нею структури інших країн нагадують кристалічну решітку; під тиском руйнуються деякі їхні складові частини. В Італії вони ущільнюються або розтягуються, і країна живе далі. В країні спостерігається разюча роздвоєність: з одного боку, процвітання сільського господарства і високий рівень індустріального розвитку на півночі, з іншого — бідний слаборозвинутий південь; найбільша у Західній Європі мережа державних підприємств, паралельно з цим — досить динамічний приватний сектор. В Італії є кілька фірм світового рівня і значна кількість невеликих, де національна схильність до творчої імпровізації заповнює прогалини, залишені великими фірмами. Найсильніша комуністична партія після Китаю і Радянського Союзу, до того ж три десятиліття наявне правління консервативної партії християнських демократів, незважаючи на розігрування спектаклів безперервних урядових криз. Незвична угода між двома партіями щодо поділу влади, а отже, і відповідальності офіційно була майже досягнута. Якби такої угоди судилося досягти в якій-небудь країні, то нею стала б Італія. Як нація-держава Італія є молодою країною. Порівняно з її попередниками, Римською імперією і містами-державами, у неї коротка, але цікава історія. Вона охоплює несумісні диктаторський і демократичний режими. З Італії до обох американських континентів рушила велика кількість енергійних емігрантів, країна пройшла бурхливу стадію італійського економічного дива, що поглинуло все більшу кількість робітництва, і потім знову “позичила” маси здорових робітників своїм багатим північним сусідам.

Позбавлені переваги, пов'язаної зі статусом світової мови типу англійської, а також схильності до вивчення іноземних мов, притаманної голландцям і швейцарцям, італійці все-таки спромоглися бути серед першопрохідців нових зарубіжних економічних зв'язків, зокрема з Радянським Союзом (“Фіат”), чи арабськими країнами (спершу державне підприємство нафтодобувної промисловості — ЕНІ, потім підприємства готові до здачі в експлуатацію).

Згаданий дуалізм, ідеологічні розбіжності, соціальні антагонізми у промисловості й спалахи насильства переконливо свідчать, що країна не є гомогенною, мається на увазі, що країна ще не досягла рівноваги. Її суспільний лад — нестійка система, оскільки вона не може бути скріплена глибоко усвідомленими цінностями / переконаннями. Переважно індивідуалістські цінності, упереджене політичне правління і змішаний тип економіки (вільне підприємництво, державний капіталізм) частково узгоджені, а частково просто співіснують. Гнучкість, пристосованість і відома невимушеність італійців в разі зіткнення з невідповідностями дозволяють суспільству рухатися вперед. Більшість керівництва країни, незалежно від їхніх ідеологічних поглядів, здається щиро відданою європейській ідеї. Для Європи це стане активом, оскільки “еластичність” як суть Італії допоможе послабити певну напруженість між не такими гнучкими країнами-учасницями європейського процесу. Італія подарує Європі розмаїття багатої історії, частково сучасну бідність, досвід різних форм політичного правління, гібридної економічної системи, витонченості й майстерності пристосування.

ОБ'ЄДНАНЕ КОРОЛІВСТВО

Об'єднане Королівство — батьківщина парламенту, ініціатор індустріальної революції, що докорінно змінила обличчя світу, засновник найбільшої з відомих імперій. Перехід від Великобританської імперії до сучасного Об'єднаного Королівства, що являє собою острівну державу середньої величини, — мав певні наслідки. Надзвичайно плідна у досягненні своїх попередніх геополітичних цілей, країна вдавалася до таких критеріїв ефективності, за допомогою яких інші оцінювали її, а нині вона оцінює сама себе. Суспільний лад, що добре слугував у минулому, не зазнав істотних змін, у той час як у зовнішньому світовому контексті сталися реальні зрушення.

Головне в ієрархії цінностей англосаксонського світу — верховенство особи. Утвердження і забезпечення прав особи стали рушійною силою розвитку політичних і соціальних інституцій країни у процесі її перетворення від деспотичної через конституційну монархію до парламентської системи, за якої громадяни реалізують себе як основу влади за допомогою виборчого права.

Прагнення до самореалізації втілюються не лише у політиці, а й у сфері технічних нововведень, створенні та функціонуванні імперії, що приваблює найздібніших до її управління. Дехто з багатих міг би реалізувати свої здібності, проводячи дозвілля джентльмена у творчих заняттях. Виникають соціально значущі віхи і пріоритети в житті: служба за кордоном, внутрішня цивільна служба та інші заняття, наприклад, у промисловості, що оцінюються однозначно нижче за попередні; успадковане багатство забезпечує достоїнство, в той чає як дехто зневажливо ставиться до здобуття його прозаїчними способами типу виробництва або торгівлі різними товарами. Національна згуртованість і підпорядкованість національним цілям утверджувались як реакція на виклик, кинутий можливостями і досягненнями зовнішнього світу.

Зникли загарбані або преференційні джерела і ринки, звузилися простори і можливості. Претензії світу щодо вкладу в поліпшення балансу платежів не викликають адекватної реакції. Спостерігається певна криза устремлінь, оскільки сучасні можливі цілі істотно програють досягненням минулого. Нелегко Великобританії дотримуватися темпів індустріального розвитку, запропонованих Японією та іншими країнами.

Не допомагають навіть характер політичного правління і структура робітничих спілок. Утвердження системи влади типу противаги — велике досягнення порівняно з попередньою унітарною владою, здійснюваною деспотичним монархом, і значний крок вперед у політичному розвитку. Протягом останніх десятиліть дали про себе знати симптоми розладу функціонування цієї системи. Узаконено право на опозицію, яка як ціль сама по собі являється важливою. Це веде до поляризації зусиль, конфліктів, розбіжностей — форми політично-соціальної ентропії, за якої потенціальна енергія перетворюється на зайву соціально-політичну напруженість. Це знаходить вираження у зміні урядів (непогано); частих змінах у політиці, таких, як націоналізація або денаціоналізація, стримування прогресу (погано); промислових заворушеннях (дуже погано), що зумовлює невигідні позиції промисловості у міжнародному економічному суперництві. Необхідною і виправданою реакцією на жорстокість періоду промислової революції стало виникнення профспілок, їхня організація за професійним принципом цілком природна в період виникнення, яка нині перетворилася на анахронізм, оскільки зростає небезпека допускатися прорахунків (кілька осіб можуть позбавити праці тисячі робітників), водночас зменшуючи їхні можливості щодо конструктивного використання влади, оскільки, враховуючи їхній поділ, профспілки не можуть брати участь в управлінні ні компанією, ні країною. Таким чином, робітництво сильне, хоча ще не інтегроване безпосередньо у структуру влади, незважаючи на його зв'язки з лейбористською партією.

Основа економічної системи Великобританії — вільне підприємництво, хоча притаманні й риси державного капіталізму. У її межах існує кілька фірм, що сягають рівня найкращих у світі зразків у галузі техніки й управління, однак у цілому економіка функціонує нижче за свої можливості. Тягар державного сектора підсилює труднощі правильного розподілу енергії в економіці, як було зазначено вище. Здебільшого націоналізація фірм і галузей відбувалася внаслідок їхнього занепаду. Існують цілком достатні докази того, що одні лише зміни форм власності не поліпшують діяльність фірм. Щоб бути ефективними, слід підпорядкувати державні фірми законам конкуренції або точному і дієвому плануванню. Саму суть командної економіки як такої англійці приймають як прокляття. Абсолютне і беззастережне прийняття вільного ринку було б політично важким завданням. Не слід розраховувати на добровільне підпорядкування державним планам; у мирний час його нав'язування суперечить духу країни.

Напрями бажаного розвитку очевидні: в основному кооперативна суспільна орієнтація; добровільне підпорядкування, що спостерігалося під час останньої війни; національний коаліційний тип уряду, запропонований деякими діячами; ширше залучення робітництва до влади і завдяки цьому його мобілізація на досягнення плідних результатів; дотримання законів вільного ринку; істотна свідома гармонізація економічних і промислових пріоритетів. Чи можливий такий розвиток? Йому протидіють певні сили. Втрата позиції порівняно з іншими країнами відбувалася повільно, майже непомітно для більшості населення. У такому разі не виникало загрози широким політичним свободам і прийнятному стилю життя. Великобританії, що звикла бути провідною і повчати інших, важко нині побачити і запозичити мудрий досвід у колишніх “залежних країн”.

Водночас зростає усвідомлення реальностей світу, членство в ЄЕС на рівні з іншими країнами, з'явилося нове покоління, для якого не підходять норми життя їхніх батьків і дідів та яке не дорожить традиційними інституціями. Несподіване нафтове багатство могло б посилити рішучість британців перебудувати свої ряди і швидше розвивати економіку. Воно могло б також діяти як заспокійливий засіб, відкладаючи на майбутнє потребу в реформах, у неухильному дотриманні суспільної дисципліни. Якби все це стало наслідком використання багатства Північного моря, то Об'єднане Королівство протягом двох десятиліть перетворилося б на сильного партнера у новій європейській системі.

БЕЛЬГІЯ Й НІДЕРЛАНДИ

Бельгія й Нідерланди мають багато спільних характеристик, і в нашому дослідженні можуть розглядатися разом. Такими спільними рисами є географічне сусідство, розмір території і кількість населення, рівень економічного розвитку, втрата колоній без відчутних наслідків, високі темпи зростання продуктивності праці й заробітної плати.

Подібний у них також суспільний лад. Цінності, зосереджуючись на правах особи, врівноважуються сильним прагненням до соціальної справедливості. Все це найвиразніше виявляється у Нідерландах. Обидві країни — конституційні монархії з коаліційними урядами: поділ між “партнерами” по коаліції у Бельгії за етнічними (фламандці – валлони) ознаками, а в Нідерландах — за соціально-економічними. Економічна система базується на вільному підприємництві, при цьому Нідерланди практикують індикативне планування-прогнозування і справедливий розподіл. Найконструктивніший висновок, який можна зробити з досвіду двох країн щодо створення великих політичних структур, подібних до Європи, — це коаліційні типи уряду, і, отже, поділ влади виявляється життєздатним навіть в умовах гострих мовних або політичних розбіжностей.

Можна також екстраполювати їхній сучасний досвід, аби показати, наскільки відносно незначні зміни в інституційних заходах поліпшили б функціонування коаліційного, колегіального типу політичного правління.

Розглянемо, наприклад, Нідерланди. Після загальних виборів королева, як правило, пропонує лідеру найвпливовішої партії стати прем'єр-міністром і сформувати уряд. Потім він має звернутися до різних партій, запрошуючи їхніх представників увійти до уряду. Перш ніж увійти до кабінету міністрів, кандидати відповідно до основних цілей їхніх партій викладають конкретні положення програм або політичного курсу, яких новий уряд повинен дотримуватись або яким протистояти. Виникають “політичні торги”, а тому донедавна формування уряду тривало близько шести місяців. Сформований таким чином уряд розпочинає діяльність, виходячи з наперед визначених умов, обмежень і компромісів. Не так легко за таких обставин дотримуватися політичного курсу, що відповідав би загальним інтересам суспільства. На відміну від розглянутої процедури, прем'єр-міністра і членів кабінету міг би обирати парламент, причому представництво кандидатів пропорційне голосам, отриманим їхніми партіями на виборах, але обрання їх не повинно бути обтяженим жодними іншими умовами. У такому разі члени кабінету могли б, зрештою, частково позбутись обмежень партійної політики й більше присвятити себе служінню країні. Приклад Швейцарії свідчить, що така система може дуже добре функціонувати, враховуючи, безперечно, що складовою системи є також інші інституційні заходи типу прямої демократії.

ШВЕЦІЯ

Швеція — одна з країн, що не належить до ЄЕС і присутня у цьому дослідженні проблем Європи, оскільки є найбільшою скандинавською державою і навколо неї точаться дискусії. Одні розглядають її як класичну модель для передових країн, інші — як перший приклад “повільно розповсюджуваного, потаємного соціалізму”. Вона, безумовно, запропонувала найяскравішу модель розподільчого соціалізму.

Протягом останнього століття Швеція різко змінила напрям розвитку. Вона пройшла шлях від нації із зубожілим населенням, ураженим нестримним алкоголізмом, до країни з найвищим рівнем життя, найсправедливішим розподілом національного доходу, з найпередовішою системою соціального забезпечення. Формально Швеція політично нейтральна, водночас належить до країн, що найбільше залучені до міжнародних справ. Вона енергійно виступає на захист “жертв несправедливості”; значною мірою поводиться як своєрідний громадянин світу й підтверджує це щедрістю у допомозі іншим країнам.

Перехід од відносно відсталого рівня розвитку до такого передового становища був чисто еволюційним процесом, з повільною, але стабільною ходою, що є позитивним прикладом поступових дій. Після загоєння ран, спричинених зарубіжними авантюрами, після того, як країна позбулася надлишку бідного населення, що попрямувало до Північної Америки, вона стала продуктивніше використовувати такі свої ресурси, як залізна руда та ліс, що зростали в ціні. Від видобування і перероблення сировини Швеція перейшла до виробництва товарів, розвинувши потужну галузь вторинної переробки. З 50-х років ХХ ст. промисловість Швеції за новизною і досконалістю могла б суперничати з найбільшими, найпередовішими країнами світу.

Які ж головні складові успіху? Зрозуміло, до них належить розвиток інституційних заходів і стосунків, що забезпечує політичну та економічну стабільність, а також заохочує технологічні нововведення, зростання продуктивності праці, усунення неконкурентоспроможних підприємств і розвиток таких, що забезпечують нові відносні переваги на міжнародних ринках. Постійне зростання продуктивності праці в економіці в цілому зробило можливим фінансування соціальної програми “від колиски до могили”, що підвищило рівень життя бідних, не ущемляючи багатих. Зображена в рожевих барвах картина досить точно відображала дійсність до середини 70-х років ХХ ст.

Прогрес Швеції зумовлений багатьма причинами, але насамперед можна виділити дві: “дух Салтсьобадена” у координації дій робітництва й адміністрації та розподільчий соціалізм.

Зустріч між представниками адміністрації і робітництва у Салтсьобадені 1938 року заклала підвалини для наступних, по суті, погоджених, а не антагоністичних відносин. Від адміністрації вимагалися додаткові зусилля щодо інформування, консультування робітництва і переговорів з ним. Все це і те, що заробітна плата зростала стабільними темпами, врівноважувалися міцним індустріальним миром, співпрацею робітництва у сфері технологічних нововведень, структурними змінами у сфері зайнятості й галузях промисловості, постійним підвищенням професійності, майстерності робітників (робочі спілки навіть влаштовували курси підвищення продуктивності праці); таким чином, постійно зростала продуктивність праці й створювалася реальна основа для більших заробітків та щедріших програм соціального забезпечення.

Економічна система, запроваджена соціалістами, сприяла надійному функціонуванню суспільства в цілому. Прийнявши концепцію розподільчого соціалізму, вони чітко розмежували дві сфери: створення багатства, яке, на їхню думку, могло б найефективніше забезпечуватися приватним підприємництвом (приватна власність, максимізація прибутку і вільний ринок); здійснення більш справедливого розподілу цього багатства, що має бути головним завданням уряду, який піклується про соціальну й економічну справедливість.

Політично країна була стабільна, оскільки забезпечувалися умови стійкого розвитку для більшості членів суспільства, організоване робітництво залучали до системи влади на рівнях підприємства, держави, і хоча з власників, підприємців та управлінців стягували великі податки, у них залишалася певна свобода дій, ініціативи й ухвалення рішень. Загалом суспільний лад здавався міцним.

Картина затьмарилася в останні роки. Соціальне законодавство / соціальне забезпечення одержало новий імпульс у розвитку відповідно до бюрократизації і зростання заробітної плати. Заробітна плата збільшувалася швидше, ніж продуктивність праці. Коли розвіялася химера дешевої енергії, з'явилася напруженість, занепала конкурентоспроможність, і тоді повсюдне втручання навіть доброзичливого уряду лягло важким тягарем на населення. Після чотирьох десятиліть стабільності сталася зміна уряду; кількома роками пізніше відбувся великий страйк.

Напевно, суспільство все ще здатне підтримувати досить високий рівень ефективності, незважаючи на неминучі труднощі, пов'язані з реорганізацією, і відносною слабкістю нинішнього коаліційного уряду. Для нього характерні вміння уникати різкої поляризації та великих конфліктів, поділяти владу і водночас досягати як економічної ефективності, так і більшої соціальної рівності, не допускаючи між ними гострого протистояння.

Отже, досвід Швеції свідчить, що існують способи поділу влади з робітництвом, що розподільчий соціалізм у разі підтримки ним ринкових санкцій з огляду на економічну ефективність і соціальну справедливість функціонує краще, ніж “соціалізм власності” (тобто модель, яка потребує націоналізації засобів виробництва), бо веде до найприйнятнішого розподілу багатства й більшої соціальної справедливості, забезпечуючи економічну ефективність. Переконливих свідчень цінності моделі такого типу існує небагато.

ШВЕЙЦАРІЯ

Швейцарію включено до розгляду тому, що ця країна добре функціонує як економічно, так і політично. Позбавлена будь-яких значних ресурсів, вона досягла найвищого рівня валового національного продукту на душу населення серед країн ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку). На її маленькій території співіснують чотири мови. Політично Швейцарія надзвичайно стабільна, тут існує неістотне соціальне протистояння. Розгадка надійного становища країни полягає в унікальному характері її політичного правління, яке з цієї причини розглядається докладніше.

Швейцарія, як свідчить її латинська назва (CH — Confederation Helvetica), — це конфедерація з 23 кантонами (три з них поділяються на напівкантони), що об'єднує загалом 3000 громад. Кантони вступили до конфедерації у різні періоди, починаючи з 1291 року, останній створено 1978 року. Кожний кантон має свою конституцію і користується широкою автономією. До двопалатного федерального парламенту входять представники чотирьох великих і п'яти менших партій — від комуністичної до правоконсервативної. Чотири великі партії, що дають понад 85 % представників, утворюють постійну коаліцію. Федеральний уряд складається з кабінету із семи міністрів, яких обирає парламент на чотирирічний поновлюваний період. Один з них обирається парламентом для виконання функцій “президента” протягом року. В дійсності він просто “перший серед рівних” без будь-яких особливих повноважень. Кабінет міністрів діє на колегіальних засадах. Під час виборів кабінету приділяється особлива увага забезпеченню пропорціонального представництва не лише партій, а й основних мовних груп, регіонів і релігій. Оскільки члени кабінету не призначаються ні президентом, ані прем'єр-міністром, а обираються парламентом, вони незалежні від президента і не виступають уповноваженими представниками своїх партій. Їхнє призначення полягає в служінні нації. Тут не буває урядових криз. Основні принципи і характерні риси політичного правління Швейцарії такі:

Неоднорідність, але не “плавильний котел”. Це істотний момент. Система правління сконструйована таким чином, щоб зберігати розмаїття культурних, мовних, регіональних, релігійних і політичних відмінностей. Попри культурне відцентрове тяжіння до сусідніх країн (Франція, Німеччина та Італія) існує міцна національна згуртованість, тобто “єдність у різноманітності”; швейцарців об'єднує не надмірна любов одне до одного, а прихильність до політичних, економічних, соціальних інституцій та форм правління, а також спільна доля.

Поділ влади. Враховуючи існування чотирьох мовних груп, двох основних релігій, регіонів з різними запасами ресурсів і, отже, різними економічними напрямами розвитку та проблемами, неможливо, щоб лише дві партії гідно представляли різноманітні інтереси. Саме тому утворилися чотири основні партії, що дозволяє долати мовні й регіональні бар'єри. Щоб підтримувати лояльність різних верств населення, усі вони мають можливість впливати на систему, брати участь у підготовці рішень, як партнери відповідально ставляться до системи, не утворюють опозиції, яка могла б послабити позиції провідної партії в управлінні. Отже, немає поляризації, жорсткої боротьби за владу, а існує переважно її поділ.

Більшість задовольняє потреби меншостей. Цей принцип протилежний принципу більшості, який характерний для інших демократичних систем. Це питання не конституції, а угоди, взаєморозуміння. Щоб підтримувати єдність, слабший має відчувати захищеність. Таким чином, хоча близько 70 % швейцарців розмовляють німецькою і лише 20 — французькою мовами, при зустрічі людей з двох груп мовою їхнього спілкування майже неодмінно буде французька. Влада здебільшого розглядається як обов'язок, а не привілей.

Колегіальність, а не індивідуальна влада. Після того, як розподілені портфелі між членами кабінету, головні питання обговорюються і розв'язуються колегіально, шляхом досягнення згоди, широких консультацій з тими, хто поза урядом, але на кого можуть вплинути його рішення.

Звичайні люди, а не супермени. Президент лише перший серед рівних. Він не має більшої влади, ніж інші члени кабінету. Жодна найвища посада, як і жодна окрема особа, не наділяється абсолютною владою. Той факт, що більшість швейцарців не знає, хто є нинішнім президентом, свідчить не про їхню необізнаність, а про те, що це не так важливо. Від президента не вимагаються ні іскра божа, ні надзвичайні здібності. Люди, що перебувають на вершині влади, пройшли через фільтри державної служби, випробування на чесність і компетентність. Вони не викликають ні великого захоплення, ні ненависті; від них очікують лише виконання відповідних обов'язків.

Розпорошення-децентралізація, а не концентрація влади. Це подальше розширення принципу поділу влади. Незважаючи на те, що Швейцарія невелика країна, вона не унітарна, а федеративна держава, в якій основні повноваження концентруються на рівні кантонів, громад і навіть місцевих асоціацій, вже не кажучи про різні торгові товариства. Показовим у зв'язку з цим є те, що швейцарське громадянство надається владою кантону або громади, а не федеральною.

Швидше пряма, ніж представницька, демократія. Право брати безпосередню участь у розв'язанні основних проблем забезпечується за допомогою законодавчої ініціативи, що стосується можливого доповнення конституції, референдуму, згідно з яким населення на рівні кантону або громади може скасувати ухвалений парламентом закон. Референдуми можуть проводитися з досить широкого кола питань: від збільшення податків і до спорудження нового футбольного стадіону. Якщо рішення або дії органів влади якоюсь мірою суперечать інтересам певних верств населення, то повторне голосування змушує органи влади рахуватися з волевиявленням громадян. Це діє як профілактичний захід проти зловживань владою.

Більша зацікавленість — більший вплив. У декого з політичних філософів виникали сумніви відносно правильності принципу “одна людина — один голос”. Вони пропонували надавати голосам додаткову вагу залежно від власності (право) або освіти (передбачувана здатність). У Швейцарії можливість участі у частих виборах з широкого кола питань забезпечує автоматичне надання голосам певної ваги, відповідно до зацікавленості людей з конкретних питань. Кількість населення, що бере участь у виборах, може коливатись від 20 до 80 %. Це декого турбує. Але чому люди мусять голосувати, коли до поставлених питань вони байдужі? Що поганого в тому, якщо голосування хвилює лише тих, хто страждає від зростання шуму розширеного аеропорту, або тих, хто міг би виграти від збільшення вуличного руху?

Влада — це відповідальність, а не привілей. Коли президента обрано, навряд чи зможе будь-яка особа усунути його з цієї посади. Ця посада не забезпечує великих переваг і не дає зиску. Не слід чекати великої слави і навіть плекати надію на одержання великого гонорару за мемуари про скандали, які виникали під час перебування на державному посту. Таким чином, немає гіпнотичного потягу до влади, існує незначна потреба в ній і малий шанс використання її у корисливих цілях. Відомо, що “абсолютна влада розбещує абсолютно”, а влада будь-кого з політиків у Швейцарії далека від абсолютної.

Чи прийнятна для інших модель Швейцарії? Розглянуті “принципи” свідчать про її позитивні риси. Вони можуть здаватись ідилічними. Втім, модель має і темніші барви: трапляються зловживання, ухвалюються й помилкові рішення, можуть виникати упереджені погляди. Система не викликає захоплення, позбавлена романтичного ореолу, дуже неприваблива для молоді й позбавлена сенсацій. Це “стримана система”. Вона змінюється повільно шляхом граничних пристосувань. Цим зумовлені певні достоїнства системи: вона не схожа на маятник, що коливається; відсутні будь-які перебільшення і відповідно незначні похибки; ейфорії немає, але інтерес до системи зростає; ніякого пожвавлення, але не спостерігається загальне відчуження, яке викликане втратою почуття значущості, що зустрічається деінде.

Ця система функціонувала досить довго, функціонує і тепер. Вона, очевидно, — один з основних факторів процвітання країни. Швейцарське економічне диво не пов'язане з природними ресурсами країни, оскільки їх немає, з її численними банківськими рахунками, оскільки потік іноземного капіталу здебільшого викликає незручності, враховуючи дуже позитивний баланс платежів, а завдячує швидше тому факту, що майже кожний швейцарець знає, як зробити будь-що досить компетентно, ґрунтовно і робить це з задоволенням. На політичні розбіжності витрачається не так багато енергії, в основному вона спрямовується на задоволення економічних або соціальних проблем.

Швейцарія може стати взірцем для країн, що досягають високого рівня політичної зрілості й можуть розпочати перехід від поляризованої двопартійної системи, яка викликає чвари, до системи колегіального правління. Вона може дещо запропонувати розвинутим країнам, котрі базуються на різних культурах (як Канада), наприклад, способи збереження національної єдності, забезпечуючи різним етнічним групам відчуття культурних гарантій і справжню заінтересованість у системі шляхом безпосередньої участі в ухваленні політичних рішень.

Досвід швейцарців може бути корисний навіть для такої великої країни, як Сполучені Штати. Плюралізм, яким американці справедливо пишаються, не дуже добре пристосований до існуючих у них інституцій. Очевидно, у країні існують відцентрові, поляризовані й навіть “сепаратистські” сили. Оскільки інтереси регіональних, етнічних та інших груп різні, вони проявляються у конфліктах, в результаті розв'язання яких одні стають переможцями, а інші програють. Наклейки на автомобілях у Техасі — “їдьте швидше! Заморозимо янкі цієї зими!” — для них це більше ніж гумор. Спільними є почуттях відчуженості, безпорадності й брак довіри до інституцій, оскільки вони занадто далекі від простої людини. Надійними швейцарськими ліками здаються відновлення справжнього федералізму, ширше залучення до розроблення політичних рішень, поділ влади й відповідальності. Оскільки швейцарці запозичили від американської системи окремі найкращі елементи під час перегляду конституції країни століття тому, нині вони могли б сплатити свій політичний борг, реекспортуючи деякі елементи власної системи. Модель Швейцарії цінна також і з огляду на можливість передбачення розвитку нових наднаціональних утворень типу Об'єднаної Європи. Такі утворення не можуть виникати на основі гегемонії однієї країни або двопартійної системи, чи загальноприйнятних коаліцій (створених на певних засадах) із централізованою владою, яка концентрується на вершині в особі сильного президента. Вони можуть сформуватися лише як федеративні структури з широкою колегіальною владою, зобов'язаною зберігати різнорідність при істотній допомозі слабшим і наданні можливості кожному втручатись у справи, що мають для нього (для неї) особливе значення.

Бажано було б мати деякі з названих властивостей, оскільки світ стає дедалі більше взаємопов'язаним і починає формуватися єдиний світовий лад. На цій системі не буде позначки “Зроблено у Швейцарії”, проте вона могла б узяти деякі інституційні складові цієї країни.

2. Європа — політичний експеримент?

Спроба в Західній Європі об'єднати країни, які тривалий час були ворогами, згуртувати політичні сили для ухвалення рішень на наднаціональному рівні, не допускаючи руйнації, підкорення або “поглинання” повноправних членів співтовариства, в майбутньому може мати цінність для розвитку інших континентів. Вона може визначити модель перехідного етапу, який мають пройти інші регіони земної кулі, перш ніж з'явиться єдиний світовий лад. Незважаючи на повільне просування Європи до політичної єдності й численні перешкоди на шляху до Сполучених Штатів Європи, вона залишається своєрідною лабораторією, експериментальною установкою для випробування можливості створення нової політичної будови, як проміжної стадії між державами і спільним світовим ладом. Інші континенти світу можуть спостерігати й навчатися на досвіді Європи, як створювати таку перехідну систему. Це благородна нова роль, нова місія для старого континенту.

Реальне єднання може забезпечити йому багато переваг. Для Європи це також можливість покрити моральні борги перед рештою світу, до якого вона експортувала здобутки своєї розвинутої цивілізації і водночас завдала йому великої шкоди.

Чи не занадто таке уявлення нагадує мрію, утіху сучасному недостатньому використанню потенційних можливостей Європи, чи це реальність, що утверджується? Існує низка супровідних факторів, що визначили вибір Європи на цю роль. По-перше, попри те, що країни-члени співтовариства перебувають не на однаковій стадії економічного розвитку, вони дуже близькі одна до одної. Більше того, їхні економічні системи — різновиди вільного підприємництва — істотно орієнтовані на соціальний добробут. Різняться питома вага суспільної власності та втручання уряду в економіку, проте основна орієнтація усіх країн відповідає принципу “приватне підприємництво для суспільного блага”. Отже, економічні системи в основному сумісні.

Можливо, ще важливіше значення має схожість минулого політичного досвіду країн-членів співтовариства. Ці країни-члени здавна і дотепер реалізують дуже подібні політичні схеми. Багато з них ведуть свій родовід від племен і міст-держав, але всі вони з невеликими відхиленнями в часі пройшли через утвердження державності, створення імперій, війни одна з одною, розпад імперій, відступ до метрополій і терпимість до національної незалежності з усіма пов'язаними з цим радощами й болями. Враховуючи також нову реальність сприйняття ідеї “земля як космічний корабель”, зменшення фізичного вільного простору, більшу взаємозалежність між державами та ілюзорну природу справжньої, національної незалежності, більшість європейців готові перейти на новий етап політичної будови світу.

Подібність типів політичного правління у вигляді представницьких демократій, притаманна всім країнам-членам або новим кандидатам на членство у співтоваристві — ще один фактор, що забезпечує перспективи політичного об'єднання. Існують відмінності між країнами: одні з них — конституційні монархії, інші — республіки; деякі мають структуру влади типу противаги сил у чистому вигляді, як Об'єднане К оролівство, а інші подібно до Нідерландів наближаються до типу колегіальної влади. В усіх країнах відбуваються справді вільні вибори при суперництві кількох партій. Періодично влада переходить від однієї партії до іншої, проте політичні курси відрізняються значно менше, ніж передвиборні обіцянки.

Існує ще одна реальність, яка поряд із нарощуванням зусиль до об'єднання забезпечує Європі відповідний статус потенційної моделі для решти світу, тобто мовну і культурну неоднорідність націй-держав. Єдиний підхід, на основі якого може постати політично об'єднана Європа, — збереження її розмаїття, розвиток інтеграції і на фоні цього створення нової системи політичної влади. Це відвертає верховенство однієї країни над майбутніми Сполученими Штатами Європи: Німеччини, попри її економічну могутність; Об'єднаного Королівства, незважаючи на його минулий політичний досвід управління великими й різними системами; Франції, хоча деякі її політики вважають, що вони могли б управляти Європою краще, ніж управляють Францією. Аби функціонувати, наднаціональна влада має створюватись усіма повноправними членами співтовариства й підтримуватися ними, навіть за умови, що франко-німецький союз становив би його ядро. Таким підходом передбачається коаліційний тип уряду, в якому представлено повний спектр політичних поглядів при колегіальному і консенсуальному розробленні політичних рішень. Наступною передумовою є швидше співіснування різноманітних мов, ніж визнання однієї “панівної мови”, яка з часом поглинула б інші.

Заслуговує на увагу і такий фактор: рух до спільної влади на наднаціональному рівні підтримується усвідомленням того, що сучасна дійсність виходить за межі державних кордонів — це і низка основних проблем людського існування, зокрема енергетичних, виснаження ресурсів, проблеми монетарної політики, торгівлі та екології, які вже не можна повністю розв'язати на рівні націй-держав. Водночас спостерігається наполегливе відстоювання своїх прав і самовизначення на індивідуальному, місцевому, етнічному та регіональному рівнях. Все це зумовлено в основному швидким підвищенням рівня освіти в згаданих країнах, глибиною демократизації суспільств і звідси зростанням прагнень індивідуумів впливати на важливі для них питання. Об'єднання повноважних органів для ухвалення рішень на рівні, вищому за нації-держави, має врівноважуватися з високим рівнем поширення розподілу влади, децентралізації процесу підготовки рішень на різних рівнях: від націй-держав до регіональних органів управління. Потреба перерозподілу влади одночасно у двох напрямах викликає напруженість і плутанину, проте це об'єктивна необхідність не лише для Європи, а й для інших регіонів.

Звідси вимальовується картина нової політичної будови. В ній узгоджуються мовні й культурні неоднорідності, що базуються на більшій самостійності індивідуумів, місцевих і регіональних громад, керованих широкими постійними коаліціями, які ухвалюють рішення і поділяють відповідальність за їхні наслідки. Ця будова поєднується з економічними системами, що різняться відповідно до умов і сучасних потреб окремих регіонів Європи.

Уже покладено частину фундаменту цієї нової будови. Зрештою, існують спільні зовнішні тарифи, принаймні у межах ЄЕС. Спостерігається вільне переміщення капіталу, товарів і робочої сили у співтоваристві. Проводиться робота з узгодження деяких законодавств. Уже досягнуто певної домовленості між головами держав. Прямим голосуванням обрано навіть новий наднаціональний парламент, хоча і з обмеженими повноваженнями, але справді символічного значення. Варто взяти до уваги, що люди схильні грати визначені їм ролі. Чим більше людей залучається до європейських справ, а не до національних, тим більше вони готові відзначитись і мати від цього задоволення. Тож існує потреба в тому, щоб більшість людей співпрацювали, пристосовувалися до державних вимог. Поєднана із широким залученням до пошуку рішень на різних рівнях, вона напевно впливає на пануючі в Європі цінності — більшу схильність до співпраці, колегіальної влади й відповідальності.

З урахуванням всього вищесказаного, бачення Західної Європи як континенту здається обґрунтованим, досвід якого може визначити певні дороговкази у майбутнє і сприяти створенню проекту перебудови світового ладу.