До ефективних суспільств/4/Китай
◀ Японія | До ефективних суспільств. Розділ 4. Стан націй-держав Китай |
Західна Європа ▶ |
|
Протягом останніх трьох десятиліть Китайська Народна Республіка пройшла складний шлях. Похід часом був дуже важким, шлях звивистим, хода різною, а іноді здавалося, що країна рухається назад. Упродовж цього періоду все ж зростала потужність і зміцнювалося становище Китаю. Він вийшов на міжнародну арену через парадні двері, а не через службовий вхід.
Народження нового суспільного ладу в країні було тривалим і болісним процесом. Тривале чотирьохтисячолітнє існування Китаю може бути як поштовхом до розвитку і джерелом духовної сили, так і зайвим багажем, каменем на шиї суспільства.
Ще в ранній період у Китаї склався досить стійкий суспільний лад. Відповідні нововведення дозволяли здійснювати інтенсивний обробіток землі й виробляти предмети першої необхідності. Ранній розвиток думки й освіти, зокрема формування і втілення основних принципів і чеснот вчення Конфуція (сумлінність, покірність, відданість, повага), встановив систему рекомендацій щодо суспільної організації і поведінки.
У той період, коли основними осередками були родина і поселення (група родин), зміст національної згуртованості сформувався шляхом сприйняття імператора як батька. Величезна країна об'єднувалася завдяки державній службі (бюрократії), до якої могли прилучатися люди всіх соціальних верств, відкрито склавши іспити на знання класиків. Ця система сприяла збереженню культури і суспільного ладу, що були найдосконалішими для тогочасного світу. Філософія, що звеличувала відданість і покірність, існувала лише доти, доки імператор залишався мудрим і великодушним. За існування певної соціальної мобільності й наявності адміністративної системи влада надавалася переважно за достоїнства, а не у спадок, отже, це зумовлювало більшу готовність підпорядковуватися їй. Знання філософії, традицій і принципів управління, що їх поділяли державні службовці, забезпечувало загальновизнаний підхід до управління.
Однак у цілому система надто міцно трималася за минуле і прагнула до увічнення. Вона перешкоджала будь-яким важливим нововведенням. Коли протягом двох останніх століть до Китаю проникли західні ідеї, порядки, а пізніше — технології і війська, він не зміг на це відповісти своїм оновленням (що зробила Японія наприкінці XIX ст.). Його суспільний лад перестав функціонувати, почався процес руйнації і розпаду.
Сунь Ятсен, фундатор новітнього націоналістичного руху, висунув програму реконструкції Китаю, що базувалася на трьох принципах — “націоналізм, народовладдя, народне благоденство”, але для її здійснення у країні не було достатньої згуртованості. Війни з Японією, збройні сутички із західними державами, тривала громадянська війна між комуністами й націоналістами привели країну до хаосу, що підсилювався бідністю мас, епідеміями, наркоманією і корупцією.
На тлі такого минулого слід оцінити зміни, що сталися протягом кількох останніх десятиліть. Новий режим енергійно взявся за вирішення головних проблем: задоволення потреб виживання при більш гарантованому постачанні харчових продуктів, якість одягу, забезпечення житлом, ліквідація епідемій, надання елементарного медичного обслуговування, зниження рівня неписьменності, запровадження загальної освіти, здійснення часткової емансипації жінок.
Упродовж останніх десятиліть названі основні цілі було досягнуто. Здається, ніхто не голодує. Так чи інакше зникли жебраки і повії. Якщо для більшості населення основною їжею є загальновідома чашка рису з кількома шматочками овочів зверху і лише зрідка трохи м'яса, це все-таки краще, ніж зовсім без їжі. Хоча і чоловіки, й жінки одягнені в однакову “уніформу” синього або сірого кольору, це, напевно, краще, ніж голі спини або лахміття. Люди похилого віку носять дореволюційний чорний одяг, а молоді віддають перевагу кольоровому, очевидно, як надії на рожеве майбутнє. Навіть “взірцеві” помешкання у процвітаючих комунах не відповідають стандартам розкоші, але кожен має дах над головою, відколи у країні не стало бездомних. Епідемії зникли, хвороби виліковуються завдяки чи то голкотерапії, чи то хімічним препаратам, навіть якщо це здійснюється частіше частково зайнятими босоногими лікарями, ніж фахівцями-медиками. Діти відвідують школу і зрідка, принаймні у містах, ігровий майданчик або парк. Кожен працює наполегливо. Кожен мусить і водночас має можливість працювати.
Все це вельми далеке від багатої держави і майбутнього комуністичного суспільства, в якому здійсниться принцип “кожному за його потребами”, який все ще здається справедливим критерієм задоволення потреб зі зрозумілих причин. Китай — могутня і великою мірою ізольована від решти світу країна. Отож, він допускає порівняння лише із самим собою. Більшість китайців не зіставляють свої умови життя з тими, що має населення Каліфорнії або Рив'єри, а порівнюють зі власними або з умовами життя батьків кілька десятиліть тому. Для більшості порівняно з минулим сучасне життя значно поліпшилось. Вони також порівнюють себе зі своїми співгромадянами, умови життя яких дуже подібні. Якщо в Китаї навіть існує багатство, то воно добре приховане й не може служити зразком для порівняння і прагнення. Спостерігається дивне явище: виникло загальне почуття відносного добробуту (якщо не багатства) за умови дуже низького рівня матеріального споживання ($400 річного валового національного продукту на душу населення).
Перетворення здійснювалися далеко не цивілізованими методами. Злітали голови, тріщали черепи, багаті люди “зникали” або нівелювалися до “загального стандарту”. Незалежні мислителі добре пристосувались до офіційної думки. Важливі зміни у віруваннях і поведінці не були досягнуті ні шляхом тривалого масового терору, ні нав'язуванням могутнього бюрократичного апарату. Вони здебільшого здійснювалися масовим наставницьким примусовим перевихованням, яке проводилося соціальними групами контролю в робітничих бригадах, районах тощо[1]. Що було зроблено з особливою майстерністю, це використання традиційної доброчесності китайців для нових “революційних” цілей. Таким чином, критикуючи конфуціанство за проповідь покірності, відданості й поваги до встановленого порядку (родина, імператор), керівництво застосувало ті самі чесноти для підтримки нового суспільного ладу, поширюючи принципи відданості на робітничу бригаду, комуну, партію і країну. Щоб забезпечити виконання завдань і підтримувати певну згуртованість, режим має можливість, таким чином, більше покладатися на окремі моральні стимули, ніж на матеріальні винагороди або на примус.
Були деякі потрясіння і болючі повороти у певних напрямах. На зміну певному прогресу прийшов період “великого стрибка” з безглуздою спробою побудувати доменну піч на кожній садибі. Повернення економіки до розсудливих рішень потребувало певного часу. Короткий період нормального функціонування, впродовж якого люди пристосувалися до нового порядку і стабільності, закінчився “великою культурною революцією”, покликаною очистити душі й, за задумом її ініціаторів, виконати роль профілактичної соціальної медицини, відвернувши громадян від сповзання назад до старих буржуазних звичаїв. Високою виявилася ціна культурної революції. Це — уповільнення розвитку економіки, часткова руйнація багатої духовної спадщини, закриття університетів. Втрачено чи не ціле покоління вчених. Певною мірою як результат зазначених негативних процесів очевидною стала необхідність проведення “чотирьох модернізацій” — нового проголошеного курсу (сільське господарство, промисловість, наука і технологія, оборона), хоча навряд чи можливе його здійснення у передбаченому темпі.
За чотири тисячоліття китайської історії чверть населення світу ніколи не досягала такого рівня стандартизації, як за три десятиліття докорінних перетворень (уніформа, уніфікація зовнішнього вигляду чоловіків і жінок, однодумність). Настороженого іноземного відвідувача вражають відсутність видимого гніву і своєрідне сприйняття провідної моралі — не як моделі для інших суспільств, а як співчутливе ставлення переважної більшості китайців до їхнього нинішнього суспільного ладу. Чи не пояснюється це розбіжностями між теорією і практикою, що стосується розумного поєднання цінностей, політичного правління й економічної системи?
Як і в усіх інших країнах, розглянемо дві сторони балансової таблиці Китаю.
2.1. Позитивні риси
1. Співвідношення ресурсів і населення значною мірою позитивне. Кількість населення наближається до мільярда, велика територія, хоча більше ніж половина її використовується недостатньо. Багаті й різноманітні природні ресурси, зокрема поклади кам'яного вугілля, дедалі вищі оцінки запасів нафти. Враховуючи нинішні масштаби використання їх і можливі потреби на наступні кілька десятиліть, природні ресурси створюють відповідну основу для запланованого економічного розвитку.
2. Традиційно велика наснага населення до праці, яка попри все ще й посилилась. Старанність людей вражає навіть випадкового відвідувача. Вона корениться у традиційній доброчесності, необхідності виживання і моральних стимулах.
3. Ноу-хау, зокрема технологічне, не відповідає потребам країни, яка фактично залишається технологічно відсталою. Що можна відзначити тут як актив, то це наявність інтелекту, здібності й бажання вчитись у більшості людей. Таким чином, існують дуже великі можливості для запровадження необхідного ноу-хау.
4. Інвестиції можуть підтримуватися на відповідному рівні завдяки політичному хисту “мобілізувати заощадження”, хоча понад 80 % населення живе бідно, за рахунок сільського господарства.
5. Відносно узгоджена інституційна структура. Суспільний лад умовно зображено на мал. 11.
Егалітарно-колективістські цінності | Унітарна влада | Централізовано керована економіка | |||||||
|
|
Центральний уряд |
| ||||||
Місто або регіон |
Наявні цінності, можливо, не зовсім егалітарно-колективістські, серед китайців спостерігається велика схильність до групової, общинної і суспільної орієнтації, що зумовлює високу самодисципліну і добровільне підпорядкування.
Хоча партія володіє монополією на владу, а повноваження розподіляються з верхівки піраміди влади, ефективність груп народного контролю, що перебувають в основі цієї піраміди, гарантують необтяжливість і невисоку ціну всеосяжного контролю згори. Політичне керівництво має велику мобілізуючу силу і здатне істотно впливати на поведінку людей, наприклад, у сфері контролю над народжуваністю.
Економічна система, основа якої — державні підприємства і централізоване планування зі справді колективними комунами і досить широкими повноваженнями органів влади в економічних сферах на рівнях регіонів або великих міст, здається, розумно поєднується як із цінностями, так і зі системою політичного правління. Можливо, це прийнятно для нинішньої ранньої стадії економічного розвитку, на якій пріоритет надається задоволенню основних потреб закладення бази процесу індустріалізації, і водночас встановлення відносної рівності у розподілі доходів.6. Міцна позиція у стосунках із зовнішнім світом. Китай пропонує чітку модель суспільства, що повністю відповідає марксистським ідеалам. Після розриву з Радянським Союзом він продовжував курс самозабезпечення економічного розвитку, залишаючись фактично незалежним від решти світу. На Китай мало вплинули б припинення поставок або закриття зовнішніх ринків. Більше того, китайці традиційно розглядають час у великих вимірах. Вони можуть перечекати інших. Така витримка — велика перевага у сучасному світі, який так поспішає.
2.2. Негативні риси
1. Ноу-хау дуже неоднакове. Воно водночас охоплює як виробництво ядерної зброї, так і використання застарілих технологій у більшості галузей сільського господарства і промисловості. Ці технології реалізуються із застосуванням трудомістких процесів, що зумовлюють дуже низьку продуктивність праці й стають перешкодою на шляху індустріалізації. Частковий занепад освітніх установ під час культурної революції має компенсуватися поступовим поетапним імпортом ноу-хау.
2. Все ще незначні промисловий капітал і матеріальна інфраструктура. Фізична праця залишається основним джерелом розвитку економіки. Більшість вантажів переноситься на спинах чоловіків і жінок із застосуванням бамбукових жердин або перевозиться на тачках. Люди в основному ходять пішки, їздять на велосипедах і лише деколи на вантажних автомобілях і автобусах. Потрібні величезні капіталовкладення для справжнього піднесення економіки.
3. Інституційна структура достатньою мірою узгоджена, але має і певні слабкі сторони. Нові цінності ще не повністю закріпились і не захищені. Якби особисті матеріальні стимули різко посилилися, щоб забезпечити швидке зростання продуктивності праці у деяких галузях, це могло б привести до відродження егоїстичнішої поведінки, коли відданість обмежується безпосередньо родиною і, таким чином, підривається колективістська єдність. Політична влада не така вже міцна і монолітна, як це могло б здаватись. Проявами політичної нестабільності виступають різкі зміни в напрямах розвитку і постійне звертання до гасла “знищити банду чотирьох”. Людям легше бути відданими стабільним ідеям, наслідки яких можна передбачити.
4. Нинішні прискорення темпів розвитку і відкритість до зовнішнього світу з метою здійснення надто претензійної програми “чотирьох модернізацій” можуть утворити “вузькі місця”, породити розчарування і викликати втрату віри. Все більша залежність від зарубіжних кредитів, ноу-хау, заводів під ключ і спільних підприємств обмежує свободу маневру у внутрішній політиці. Студенти переконано твердять першомуліпшому іноземному візитерові: ми повинні наздогнати інші країни світу, а тому слід вчитись у них. Однак чи будуть вони в змозі у разі направлення за кордон, здобути під час навчання і привезти додому лише чисто технічне ноу-хау і повністю уникнути впливу зарубіжних цінностей, поведінки або інституційних моделей? Небезпека “зараження” знижується тим, що лише незначна частина населення може поїхати за кордон або вступити у безпосередній контакт з іноземцями. Величезна кількість населення Китаю повинна змогти знову прийняти і в разі необхідності “перевиховати”, а після невдачі позбутися тих, хто потрапив під вплив іноземщини.
На довгому шляху Китаю у майбутнє можна визначити кілька віх:
- інтернаціоналізація і модернізація економічного розвитку набирає власної динаміки і процес розвитку стає сталим;
- певне вдосконалення суспільного ладу з метою приведення у повну відповідність його складових частин між собою та з рисами, притаманними китайському народові, які, хоч і значно змінилися внаслідок революції, але не відірвані від їхніх традиційних коренів повністю;
- стабілізація суспільства або принаймні зменшення амплітуди змін у напрямі, характерному для кількох останніх десятиліть;
- підготовка до справжньої інтеграції на засадах повноправного члена майбутнього світового ладу.
Перша віха потребує таких заходів, частина яких уже передбачена:
- інтенсифікація технічної освіти на всіх рівнях; більша опора на компетентність професорів, ніж на “соціальну творчість”, яка корениться в ідеологічній непохибності;
- широке запозичення технічного ноу-хау для відновлення втрачених зв'язків у технологічному ланцюгу, а також для того, щоб ліквідувати деякі з найочевидніших прогалин технологічної відсталості;
- поступова модернізація сільського господарства і вивільнення більшої кількості робочих рук для промисловості;
- розширення промислового сектора навіть за умови, якщо частина його повинна фінансуватися за рахунок іноземних кредитів або іноземних інвестицій;
- розширення зовнішньої торгівлі, щоб дістати певні вигоди від “порівняльної переваги” і відкрити економіку назустріч стимулам міжнародного змагання;
- збільшення винагород за нововведення, навіть якщо вони направлялися б переважно групам, а не особам, і скоріше носили б моральний, а не тільки матеріальний характер.
Приведення суспільного ладу у відповідність із вимогами часу не так легко здійснити: величезні зусилля пішли на створення сучасної інституційної структури, інерція в цьому напрямі зберігається. Необхідні певні зміни, їхній напрям представлено на мал. 12.
Від нинішнього ладу, що базується на: | ||||||||
Егалітарно-колективістських цінностях | Унітарному типі правління | Централізовано керованій економіці | ||||||
|
|
| ||||||
До: | ||||||||
Егалітарних групово-кооперативних цінностей | Консенсуальної системи влади | Економіки, що базується на узгоджено-кооперативних принципах | ||||||
|
|
|
Чи можна здійснити такі перетворення? Що стосується розглянутих змін у цінностях, то вони можливі, оскільки збігаються як із деякими сучасними віруваннями, так і окремими традиційними цінностями. Традиційна схильність до відданості й покірності у поєднанні з нинішнім уявленням про рівність забезпечує, по суті, надійну основу взаємин співпраці, принаймні у групах і спільнотах, з якими особа себе тісно пов'язує. Основна мета змін у цінностях полягала б у тому, щоб надати особам дещо більшої незалежності, тобто відчуття меншої невіддільності від колективної сутності. Після всього стало можливим втілення гасел “нехай розцвітають сто квіток” і “нехай сперечаються сто шкіл думок”[2] без спроби придушити одна одну. Таким чином, можна було б послабити тиск на кожного у пристосуванні його думок і поведінки до офіційних стандартів, не впадаючи в протилежні крайності самовпевненості й користолюбства, що досягаються суперницьким, конфліктним шляхом.
Таке часткове надання особистих свобод потребує уникнення серйозних розбіжностей і напруженості, оскільки протягом останніх десятиліть посилилося почуття національної ідентичності й згуртованості, незважаючи на те, що й далі існують мовні, а на периферії — етнічні суперечності.
Чи можливий перехід від нинішнього унітарного типу політичного правління до консенсуального? В далекій перспективі, можливо, так і буде. За величезної кількості населення, серйозних суперечностей між регіонами, навряд чи можливі повна однорідність і однаковість підходів. Геніальні люди, подібні Мао, наділені сильною волею, даром передбачення і, відтак, особистою владою, здатною мобілізувати і вести таку могутню націю, не створюються, вони часом з'являються. Інший геній, можливо, не з'явиться протягом тривалого часу. Навіть за життя Мао виникали очевидні розбіжності у поглядах і боротьба за владу в партійній ієрархії. Існує потреба і, напевно, можливість розвивати систему, в якій дедалі більше людей брали б участь у розробленні рішень на вищому рівні, переважно шляхом узгодження, а не за принципом “виграв - втратив”. Це швидше викликало б глибоке почуття спільної відповідальності, ніж наявність фракцій, що розставляють одна одній політичні пастки. Система колегіальної влади дозволила б регіонам мати неоднаковий поступ і різні пріоритети, іншими словами, це дозволило б краще справитися з неоднорідністю, яка неминуча у країні континентальних розмірів. Ще одним важливим мотивом, що зумовлює таку еволюцію, є потреба для політичного правління втілити в життя “розцвітання сотень квіток”, яке на той час було б побіжним. У разі невдачі виникла б серйозна невідповідність між цінностями, що розвиваються, і політичним правлінням.
Неминучим стане також розвиток економічної системи. Коли буде зведена достатня кількість доменних печей, сталеплавильних заводів, нових залізниць, нафтопереробних підприємств і заводів з виробництва мінеральних добрив, вантажних автомобілів і тракторів, то наступною стадією розвитку має стати розширення асортименту промислових і споживчих товарів. На такій стадії розвитку багаторазово збільшується кількість економічних завдань, експоненційно зростає складність планування й управління з центру. Отже, це потребує реальної децентралізації процесу підготовки економічних рішень, збільшення центрів, де можуть виявлятись ініціатива і розподілятися ресурси. Необхідність і можливість виявляти ініціативу в різних галузях промисловості посиляться у зв'язку з переходом до розширеної зовнішньої торгівлі, а значить, із прийняттям зарубіжних норм і методів. Іншими словами, передумовою ефективного функціонування економіки на наступній вищій стадії майбутнього розвитку Китаю є певна децентралізація економічної влади.
Чи не означало б це повернення до системи вільного підприємництва? Безперечно, але не в її класичній формі. Відновлення максимізації прибутку як основної мети будь-якого економічного об'єкта та індивідуумів безпосередньо суперечило б егалітарно-кооперативним схильностям, які на той час надійно вкоренилися б у людях. Повернення до приватної власності, зокрема у промисловості, було б дуже складним і політично нерозумним. Хто став би новим власником? Як виправдати створення нового класу власників перед рештою суспільства? Чи не було б це зрадою ідеї революції'? Здійсненним здається все ж таки поступовий перехід від державної до кооперативної власності. В будь-яких місцях поселення китайські іммігранти виявляють сильний інстинкт власника і користолюбця, а також велику наполегливість у праці. Вони схильні до високоефективної господарської діяльності в усіх країнах проживання. Дотепер їхні інстинкти власника і користолюбця з готовністю підпорядковуються інтересам родини. Коли припустити, що ці риси притаманні також китайцям у Китаї, то можна було б скористатися названими інстинктами і мотивами при створенні структури кооперативної власності. Цього можна було б швидко домогтися у трьох випадках: економічні об'єкти малі й досить однорідні, що пробуджує у їхніх членів почуття приналежності та обов'язку; існує тісний взаємозв'язок між працею індивідуума, результатами роботи трудового колективу та одержуваними винагородами; розподіл винагород сприймається як справедливий. У сільському господарстві це могло б означати реорганізацію сучасних величезних комун (30 000 членів комуни — звичайне явище); у компетенції центральних органів управління залишилося б задоволення таких громадських потреб, як освіта й охорона здоров'я, а економічну функцію виробництва харчових продуктів і продаж надлишків могли б здійснювати менші об'єднання, що мали б спільне право на землю і високий ступінь незалежності.
Реформою, навіть необхідною і легше здійсненною, стало б ширше запровадження вільного ринку. Це більше відповідатиме майбутній потребі спрямовувати ресурси туди, де вони найнеобхідніші й можуть використовуватися найефективніше. У такій величезній країні, як Китай подібні функції важко було б здійснювати шляхом централізованого планування й управління. Свобода ринку створить ситуацію, коли економічні одиниці (підприємства, комуни, кооперативи) переступлять через певний мінімальний поріг ефективності. Уряд усе ще здійснював би загальне управління економікою: проголошував би ключові пріоритети, надавав би кредити на різних умовах, діяв би як великий покупець і контролював би ціни. Він спирався б більше на добровільну дисципліну і народний контроль, підтримувані тривалими наполегливими зусиллями “громадського виховання”, ніж на примус чи на громіздкий бюрократичний апарат.
Разом з розглянутим раніше розвитком відбулася б певна стабілізація суспільного ладу. Протягом кількох останніх десятиліть керівництво Китаю вдавалося до досить різких змін типу “ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч”, змусивши все суспільство коливатися між так званими “месіанською і прагматичною” фазами[3].
З фізики відомо, що чим більші швидкість і маса, чим крутіший поворот, тим більша відцентрова сила. Цей закон можна застосувати і до суспільних явищ. Ще зо дві такі різкі зміни — і китайські лідери могли б піти в одному напрямі, а народні маси — в іншому.
Здається безпечним розмірковувати про те, що бажана стабілізація автоматично стала б побічним продуктом переходу до консенсуальної системи влади. Якщо виходити з визначення консенсусу, то він покликаний відвертати різкі коливання. Красномовний доказ цього — уповільнені зміни в такій країні, як Швейцарія.
Остання і, напевно, найскладніша проблема, з якою зіткнуться китайці у наступні десятиліття, це буде спроба інтегруватися з рештою світу. Багато перешкод чекають їх на цьому шляху. Спершу були століття відчуженості, зверхнього ставлення до зовнішнього світу. Затим минуло століття приниження з боку цього світу. А далі був затяжний конфлікт зі Сполученими Штатами, уособленням сили сучасного світу, на додаток розчарування щодо Радянського Союзу і розрив з ним, вчорашнім ідеологічним партнером Китаю, що став найлютішим ворогом. Усе це зумовило і частково змусило Китай обрати шлях опори на власні сили, незалежності й справжньої ізоляції. Як у такому разі китайці можуть прилучитися до решти світу й розпочати розвиватись у гармонії з ним? Це може здаватися неймовірним, проте не є неможливим.
Великим психологічним бар'єром стала нормалізація відносин зі Сполученими Штатами. Китайці подолали його, якщо й не з радістю, то принаймні із задоволенням від того, що зміцнили свої позиції у протистоянні з Радянським Союзом. Вкрай необхідні й офіційно проголошені “чотири модернізації” не лише змусили Китай повернутися обличчям до світу, а й узаконили такий крок. Китайці переконані в тому, що вони здатні швидко запозичити досвід зарубіжних країн. Той факт, що вони виставляють себе у ролі учнів, хоч на перших порах обмежуючись технологічним ноу-хау, створює сприятливі умови для майбутньої дружньої взаємодії з іншими країнами.
Можливо, найзначнішим поодиноким кроком у напрямі примирення зі світом стануть своєрідне паління “люльки миру” з Японією і перспективи значного розширення торгівлі з нею. Компроміс між Китаєм і Японією має враховувати наступне: з одного боку, спомини про війну і приниження, завдане Японією, “культурним сателітом” Китаю. З іншого боку, культурна спорідненість і велика привабливість поєднання старанних і кмітливих мас китайців за наявності широкої ресурсної бази з японським капіталом і ноу-хау. Сила такого поєднання очевидна. Однак для того, щоб воно запрацювало, Китаю слід дещо пристосуватися до іншої політичної та економічної системи. Це буде корисною наукою полівалентності (як взаємодіяти й ефективно співпрацювати з тими, хто не схожий на тебе), основною передумовою перетворення на рівноправного партнера у світовій системі — не на її господаря, але й не на її жертву.
Якби китайці у своєму майбутньому розвитку дотримувалися запропонованих шляхів, сформувався б образ суспільства:
- яке далеке від достатку, але й відійшло вже від бідності;
- в якому традиційні чесноти відданості й покірності найкраще спрацьовують на нижньому рівні соціальної піраміди;
- в якому індивідууми дещо відновлять право самостійного існування замість того, щоб бути просто найдрібнішою частинкою колективного організму;
- в якому зберігатиметься добровільне або насаджуване соціальними групами стримування агресивної самовпевненості;
- з урядом, у якому влада має ширшу базу з меншою потребою “розгрому банди чотирьох” або інших подібних вождів, що стали “ворогами народу”;
- з малою кількістю різких поворотів у напрямі руху;
- з дещо ліберальнішою економічною системою, яка створює сприятливіші умови для перетворення природженого китайського економічного таланту в продуктивну силу;
- яке не відчуває себе ні дуже зверхнім щодо решти світу, ані його жертвою і готове прилучитися, пристосуватися до неоднорідного зовнішнього середовища, усвідомлюючи, що кожний зроблений ним великий крок залишить глибокий слід на світовому тлі.
Може, це сон серед білого дня? Сприйняття бажаного за дійсність? Якоюсь мірою поєднання обох припущень, але тільки після перегляду багатьох інших передбачень, зокрема:
- Чи пройде Китай через нові великі потрясіння? Він мав їх достатньо за життя кількох поколінь.
- Чи йде Китай до крайнощів тоталітаризму? У випадку незначного “провітрювання” суспільства, що спостерігається тепер, такий вибір стає утрудненим.
- Чи стає Китай агресивним і готовим підкорити світ? Неможливий замір.
- Чи змінює Китай нестримний свій курс? Це могло б розірвати країну на шматки.
- Чи йде Китай до повної ізоляції? Економічна ціна такого кроку була б жахливою.
- Чи засинає Китай знову? Він щойно прокинувся. Його динамізм визначається відродженням нації.
- Чи вторгається Китай у світовий “плавильний котел”? Брила надто велика, аби розплавитись.
Можна розмірковувати і сподіватися, що Китай піде в майбутнє “розумним” шляхом, базуючись на вдалому поєднанні традиційної мудрості народу і сучасної готовності набиратися розуму в решти світу. Для того щоб однієї днини виник раціональний світовий лад, Китай мусить поводитись якоюсь мірою так, як зазначено вище. Ми можемо, принаймні, сподіватися на це.