До сьвіта/Сумно колишуть ся сосни
| ◀ Там звізди пробивались | До сьвіта Сумно колишуть ся сосни |
Балаканка про руську жінку ▶ |
|
Давно кажуть — царювали по лїсах і горах лїсні царі.
А може й тепер царюють.
В темних старих горах, недоступних людям, а знані лиш полохливим птицям, медведям і ворожо настроєним орлам — проживають вони може і тепер. Проходжують ся в дивних коштовних, поволочистих строях, у срібній корунї, числять сосни і дуби в своїй державі… назначуючи їм вік, задержуючи ся около тихих, великих вод, що тут і там виблискують ся сріблисто-зеленими зеркалами в густій траві лїсів; і така їх цїла праця.
Оден такий цар — кажуть, любив одно таке озерце більше, нїж инші.
Називав його своїм „морським оком“, хоча було цїлком мале… і в глубинї лїса бережно заховане… неначе… лиш з умисне для него з зеленї виблискувало.Коло него задержував ся місячними ночами і заглядав радо в його глубінь.
Де дно в нїм починало ся і де кінчило ся, знав, здаєть ся, лише він оден. Зверхи було воно погідне, спокійне і затаювало тим спокоєм свою велику глубінь.
Цар бачив на його днї якісь чудеса, купав свій образ царський в срібній поверхни, що йому служила за зеркало, перечислюючи від часу до часу дороге камінє в корунї своїй, а в кінци, заслухував ся в гру якихось звуків, що мов золотими струнами викликувані, добувались із глубокого дна морського ока до него, скоро спиняв ся коло него, заглядаючи по чудеса в зелену глубінь…
Там лежала золота чудотворна арфа і в місячних ночах обзивала ся чародїйними звуками до него.
Довгі роки пригравала йому якусь пишну, нїжну пісню, і її чули окрім него дикі білі голуби, замкнена папороть, вершки старих смерек, а підчас веснянних ночей, і цїлий лїс…
Молоді серни й оленї заходили в ту сторону з него воду пити, але… зачувши предивні звуки… заслухувались… і забували… Одного разу спроневірила ся цареви його улюблена русалка.
Подла з роду — пігнала в свавільнім летї за привидом лїсним якимось і покинула царя на віки…
Засумував за нею лїсний цар.
Мірив гострим кроком із жалю свою державу здовж і ширш і шукав спокою. В пошуканцї за спокоєм поблїдло в него колишнє довірє до всего, що живе — і він нїяк не міг переломити зневіря в своїй души.
Зближивши ся одного разу до свойого озера, поглянув на його поверхню і задумавши ся на хвилину, зморщив грізно царське чоло.Йому видало ся що срібна поверхня не відбивала його царську стать так ясно, як колись. Що його пишна корона стратила через те на блискучій своїй питомій красї, та що за те верхи високих стрійних смерек і сосен відбивали ся виразнїйше в водї, як він у своїй королївській гордости. „Нема глубини і в тобі!“ кликнув із погордою і тупнув ногою.
„Ти не „морське око“, вічне „зеркало“ лїсової правди, але подла калужа, як усї ті иньші, що блестять фальшивим, приманливим сьвітлом. Від нинї не хочу й глянути на тебе!“
Так кликнув із погордою і гнївом.
Відтак відломив сильною рукою брилу скали, що стояла он тут у поближу — в місто каменя, і здоймивши її люто в гору, кинув нею з цїлої своєї царської сили в тиху погідно блестячу глубінь…
Глухо пішов відляск води лїсом. —
Задрожала срібна поверхня і заколихалась у своїм незглубимім око кітлї — а заразом із тим, добув ся болїзний зойк із глубини, і по короткій хвилї якоїсь укритої підводної борби, — викинуло розбурхане дно золоту, чудотворну арфу на верх. Золоті струни її, — пірвані острим каменем, киненим царською рукою, обвили ся з раптового, несподїваного болю округ арфи — відтак поплававши з нею сумними нитками безвладно по скаламученій поверхни — потонули на віки в чорну безодню…
Царя перекинула тієї ночі якась невидима лїсна сила в орла.
Пересиджує самітний на острій скелї високій, і мимоволї звертають ся його очи місячними ночами тужно на безворушну поверхню „морського ока“.
Над нею панує від тої хвилї мертва тишина.Нї зморщить ся воно, — нї задрожить… а колишнє, веселе, рівне зеркало його стратило питомий блеск свій, і мов підмулене, поблїдло, брудно-зеленою барвою, не відбиваючи більше чисто зелених верхів найвисших смерек. Предивна музика, що добувала ся опівночею з його глубини розплаваючи ся нїжно звенячою мрією в весняних ночах дрімучим лїсом… згубило ся. І лежить на днї його чудотворна арфа, а округ неї обвили ся золоті пірвані струни її.
І жде вона дня… кажуть… аж сягне царська рука в обиджену глубінь її корита, піднїме її в гору, і царською рукою приправить їй струни до воскресної піснї.
Вона сотворена до гри.
А цар лїсний… зачарований в орла, пересиджує на стрімкій скалї самітний, і занїмівши звичаєм орлів, тужить за співом потонувшої з його вини арфи…
Зелені смереки посхиляли в жалобі по арфі свої зелені віти безнадїйно до землї, не підводячи їх і по нинїшний день у гору, а нїжні звуки вижидані ними надармо… мов без повороту… заблукались… у даль…
Посумнїло без них у лїсї.
І ждуть так обоє.
Він, на високій, стрімкій скалї, — а вона, глибоко на днї вогкої лїсної глубини.
І ждуть безчисленні дни і ночі, ожидаючи що ночи чудотворної години півночі тієї, що приводить інодї чудеса з собою, а їм мала би принести воскресенє чудес. Йому, щоб на ново в царя вернув ся, а їй, щоб ожила з золотими струнами і як давнїйше чудовими звуками пригравала лїсови — і не діждуть ся.
Та кажуть люди — що єсть одна ніч, у полетї часу зазначена розцьвітом папоротї, із сходом лїсних царів і русалок… Єсть ніч одна, де збивають лїсні дзвінки — цьвіти головками, скликують усї цьвіти знані, й незнані до сьвяткованя пишного сьвята лїсного воскресеня, де обзивають ся занїмілі води по лїсах привабливим плюскотом до берегів, і все в округи воскресає.
І прокинеть ся, кажуть, у тій чудотворній ночі заклятий нїмий орел зі сумної висоти своєї, і зійде з неї давним царем лїсним у зелену глубінь лїса, колишньої держави своєї — — а коли буде минати зарослий вже беріг свого „морського ока“, обізветь ся в замуленій глубинї замертвіла чародїйна арфа.
І тодї, кажуть, опустить цар пишну корону свою до неї в глубінь і віддасть тим золотим струнам силу звуків, що пірвав колись у превеликій несправедливости своїй, і відтак буде вже вона грати наново, як грала, і оживляти як давно нїму воду, а з тим і мовчаливі прастарі лїси.
Инші кажуть знов так:
Прокинув ся цар одної ночі в давну свою постать і пішов рівним кроком до безворушного озера свого.
Ждав там і хиливсь над мертвою поверхнею, та арфа не обзивала ся.
Тодї кинув і корону свою в глубінь одначе вона й тодї ще не обзивала ся…
— „Ти занїміла на віки?“ кликнув із жалем.
Відповіди нїякої.
Мовчанка…
„На віки“.
Намість арфи зашуміли здавленим шумом сосни, а коли він із напруженєм вслухав ся в шум смерек, щоб дослухати ся раз звуків чудової арфи, розібрав лиш жальний шум сосен… що переповідали:„Чудотворні арфи лиш раз програвають і тобі вже вона не заграє вдруге. Покинь нас на все!!“
|
|
|
|
Царська корона лежала на замуленім днї біля розбитої золотої арфи… цар опустив лїси…
Зашуміло в слїд за ним.
Місяць виринув із за гір, глянув у воду і мов опинив ся в лискуючій поверхни.
В округи филював жалібно шум.
Тут і там… золотїли в зеленї берега сьвітлом крапельки, мов золоті слези… а лїсом колисав ся шум вічно засумованих сосен і так колишеть ся він аж по нинїшний день, де б і не виростали сосни і смереки…
Кімполюнґ, в серпни, 1901.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|
- ↑ По зведженю маленького так званого „морського ока“ в горах коло гуцульського села Ардшель недалеко Рус Мольдавицї (Кімполюнґського повіта) на Буковинї.