До сьвіта/Там звізди пробивались
| ◀ Під голим небом | До сьвіта Там звізди пробивались |
Сумно колишуть ся сосни ▶ |
|
Під самим лїсом плила вузка глубока ріка. Змивала корінє старих дубів, холодила беріг, на якім виростало буйне зїлє, густі дикі корчі дерев — і відбивалась від часу до часу від берега на знак житя.
Густий лїс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсїм зеленою водою і лиш там, де припирала лївим берегом до гладкої рівнини — блестїла з далека сивавим сріблом.
По нїй пишались водні рожі, а ще більше їх широке, зелене листє.
Рівнина, що припирала до лївого берега, се широкий степ. Степ український. — По нїм грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.
Звідки походив?
Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко — і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім мов цар…
Незамітно плила ріка в перед. Лиш як вітер здоймав ся і шалїв по степу — їх гладка поверхня морщила ся з болю.
— Чого терпиш?… питав тихим шелестом дубовий лїс зелений.— Дражнить мене — а розільлятись не можу — відшептувала болїсно.
— Виступи з себе, розіграй ся, та залий цїлий степ широкий — щоб знав, що і в тобі сила! — радив великан.
— За мало мене, щоб заляла цїлий степ широкий, відмовила сумно. — Зробились би з мене хиба краплї роси на нїм, та саме окрасили його мов кришталами. Волю так.
— Так? Стїснена в отсей жоліб та вічно стережена каменистим берегом?
— — — По гладкій поверхни промайнув у ясній, місячній ночи усьміх її.... — я глибока. Безмежно глибока. О скілько вузша, о стілько глибша. Отсе широке пишне листє, що плаває тут і там по минї — що незамітною стебелиною здоймаєть ся з мойого замуленого дна до ясного сьвітла — воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє богацтво“…
Задумав ся лїс дубовий.
Говорила про богацтво — а майже незамітна в тім широкім степу — і усьміхалась.
|
|
Він був її вічною окрасою. Нїмої прастарої поезії. Маґічними місячними ночами снувались русалки по його березї. В глубинї його темній, безшелестній співали полохливі соловейки… а десь не десь вганяв ся з поміж гущавин дерев сильний дуб великан у гору і глядїв понад усїх далеко в сїрий степ пустий… Далеко до сходу сонця?
Не далеко.
Але ще ніч пишала ся.
А ночі тій відповідав широкий сум на степу і далеко розстелена туга…
За чим?
— Що звізди в нїм не пробивались. Що весь блиск богацтва, що пишав ся та тремтїв нічним сріблом он там на небесах — весь рай розцвилий на голубім небі — не схиляв ся до него, і анї раз не відбивав ся в його могутнім далекім просторі…
|
|
А під берегом лїса — в темрявім затишку, де ріка була найвузшою і найглибшою, де сунулась темно-лискуючою поверхнею своєю незамітною в перед — там грало сьвітлом небесним.
Там звізди пробивались…
Чернівцї, 27 липня, 1900.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|