До сьвіта/Через море

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
До сьвіта (1905
Ольга Кобилянська
Через море
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1905.

Через море.
Нарис.

День із самого поранку ясний.

Такий ясний і соняшний, що небо звичайно в погожі днї синє-синє, відбило ся в морі чистою блакитю. І тому море синє, і сріблом мерехтить по верха, і погідне, і бутне. Хвилї його женуть одна одну до берега, грають весело і умовляють ся шумливо що разу і що дня гнати так весело.

Дві білі меви сидять на березї і перечать ся. Більша й менша.

— Я мушу перелетїти море! — каже більша, т. є. він. — Мушу перелетїти конче! Менї треба усїсти на високій скалї на другім березї моря. Кажуть — відти такий вид, якого ми тут на морі не маємо. І кажуть, хто раз там залетить, звідти нїколи більше не може вертати. Значить, треба рішити ся на все: або тут, або там. А я хочу туди!

— І я хочу туди! — каже менша мева.

— Нї, — каже, — ти лиши ся тут!

Вона наїжила пірця з гнїву, образилась.

— Я також хочу летїти з тобою через море і сїсти на ту скалу, що й ти! Я мева, як і ти!

— Та що з того, що мева?

І більшу меву взяла лютість, і вона збила сердито крильцями. — Нещасна, — каже, — глянь лише на свої крила! Де ти годна перелетїти отсе страшне море! Чи думаєш, що воно буде все таке погідне, як тепер? Чи думаєш, що сонце буде все так сяти, як тепер, і полет через море, то так як твоя гра понад море, що доти лїтаєш, доки схочеш, а потім назад? Нї! Коли рішиш ся раз перелетїти його, то знай — повороту більше нема! І знай, що хвиля заглядати-меш смерти в очи! Я з тобою не хочу компанїю тримати! Загинеш як раз по серединї лету, і що тобі з того за хосен? Шукай собі иньшого товариша, а я полечу сам! Бувай здорова!

Здіймив ся й полетїв.

Зажурена й сумна остала ся менша мева на березї; зажурено й сумно оглядає свої крильця й видить: вони в неї геть-геть слабші й менші, як у більшої. Потому поглянула на море — воно широке, безмежне, пусте; поглянула в далечінь, де летючи блистїла сріблистою стрілкою більша мева, — розіпнула тужливо й широко свої крильця і пустила ся й собі через море летїти за більшою.

Летять…

Між ними простір, а під ними море. Грає й грає… Грізно грає, не до сьміху та його гра.

— Ти за мною? — кличе більша.

— За тобою.

— На скалу летиш?

— На скалу лечу.

— Нещастє! Але знай — каже їй — я там не товариш твій, я сам собі до скали лечу!

— Нї, нї, — каже вона, — я не товаришка твоя — сама собі до скали лечу.

І летять далї…

Сильнїйша високо і рівно понад морем, мов за ниткою в просторі, мов срібна стрілка жене. Жива, невтомима і сильна купає білу грудь у сьвіжому повітрі. Вона дивить ся далеко й високо в перед себе, мірить віддаль острим оком, відки замаячить-замріє скала…

А слабша летить нерівно. Раз низше, раз висше. Раз скорше, раз повільнїйше. За низько над глубиною, щоб глядїти в висоту, а хоч і підійме головку, то дивить ся, куди звертає більша. Потім знов тоне зором у глубінь. Тут і там бризькають зимні краплї бутної хвилї на неї і пригадують, що вона летить над водою.

Від часу до часу обертаєть ся до неї більша і кличе напоминаючи:

— Знай, що там я не твій товариш, що сам собі до скали лечу!

— Нї, нї, — каже вона, — я не товаришка твоя — сама собі до скали лечу!

І знов летять. На перед більша, а геть-геть за нею слабша. Сонце то сходить, то заходить, а днї міняють ся з ночами, а під ними зміняєть ся в своїм руху і море.

— Ти все за мною? — кликнула раз більша летячи до меншої.

— За тобою.

— Не вертаєш?

— Не вертаю.

— Так знай, я не бачу тебе. Простір той такий широкий передо мною, що конче пожре твої сили, він чим раз більше й більше займає мій ум і мене. А далеко, глибоко виринає з імли як із мрій скала, що жену до неї.

— А я знов бачу глубінь, — відказала слабша. — А в глубинї бачу смерть. А коло смерти бачу небо. А між смертю й небом — тебе.

— Так не вертаєш?

— Не вертаю.

Він збив крильми.

— Так памятай, — каже їй, — що все не товариш я твій, що сам собі до скали лечу.

І дальше летять.

Хто думав, що море все погідне і веселе, все без погрози і не прибирає страшного виду, той страшно помилив ся, бо воно зміняєть ся. З погідної, веселої поверхнї, блискучої инодї сріблом, що переливаєть ся з синяви в зелень, схопила ся буря. Небо почорнїло, вітер фурією розіграв ся, а море розревівшись ревом велетня стало шалїти. Горою здіймають ся хвилї. Одна садить ся верх другої, котить ся, розбиваєть ся. І знов у гору, і знов у глубінь. Тут гинуть, там виринають. А розшаліла біла піна кипить по хребтах скажених хвиль, сама себе розриває.

Шум… стогін… пекло якесь під почорнїлим небом. А над усїм тим — меви.

Одна одної не бачить, не чує. Одна з одною не стрічаєть ся. Їх обох роздїлює простір, а під обома горе.

Більша — з натугою всїх сил протинає воздух, лише на силу вдержуєть ся в висотї. Ся буря ще більше як страшна. Такої бурі вона ще не переживала. Вона лише тепер пересьвідчуєть ся, що се таки правдива морська буря. Однак що стало ся з тою нещасливою, що з нею? Потонула…

— Де ти? — кликнула жалісно. — Тонеш? Чи вже потонула?… І вийде, що я винен твойому горю! А я-ж виразно казав: — Я там не товариш твій, а сам собі до скали лечу!

І слухає — відповіди нема.

— Де ти? — кликнув у-друге.

Знов нїякої відповіди… В долинї кипіло море, переливались води, там розносилась піна, клублячись дикою гривою по кождій хвилї; однак здавалось, як раз поміж божевільними хвилями саме зпосеред пекла добувались крапельки згука: — Я тут!

— Низько понад морем? Бо я геть у висотї, далеко від того пекла!

— Нї, я над глубиною. Я пізнаю пекло. На крилах моїх уже смертельний піт і я може й зараз загину. Вже я не лечу власною силою, мене вже сам вихор несе!

Перша. — А що я казав?… Тепер я не винен! Я не товариш твій, я сам собі до скали лечу!

— Нї, нї, — кличе вона, — я не товаришка твоя, сама через пекло лечу!

Потім уже більше нїчого… Вгинала дика буря слабі крила і грала ся з їх силою. Раз підкидала високо над глубиною, раз низько несла над піною. Врештї втихомирила ся і кинула свою дику гру.

—   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —

Долетїла сильна мева до своєї скали. Сїла на вершинї і видить: отся скала, що вона до неї долетїла, се скала смерти… І зівяли нараз сильні крильця, сама смертельно здрігнула ся… Кілька хвиль пізнїйше, як і слїд слабшим, надлетїла слабша. Як раз коли сильний конав… — Добре, що пролетїла єси води, — каже він, — бо вже сам по сїм боцї не згину!

— Добре, що не лишилась я там, — каже вона, — сама по тамтім боцї не згину!

— Але розумій, — каже він їй, — що хоч я не товариш твій, та в смерть я тебе не беру!

— Нї, нї, — каже вона, — я не товаришка твоя, і в смерть уже сама полину!

19 марта, 1902.


Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 015.jpg


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1926 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1942 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.