До сьвіта/За готар
| ◀ Через море | До сьвіта За готар |
Мої лїлїї ▶ |
|
Зима.
Старенький пан-отець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сїльською дорогою під лїс. Дорога трудна: снїгом завіяна. Він остатними днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути — царство його. За дрібними сїльськими хатами знимались білі могили, наметені вітром, і ночами блестїли проти місяця холодним кришталевим блиском.
Мороз тиснув і пік, і хиба що хто мусїв — виходив із хати.
А старенький пан-отець мусїв.
Двоє ґаздів, оден молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питаня: „Що з чужим робити, що не знати звідки навіяв ся, убогий подорожний якийсь, і лежить на-пів мертвий на лїсовій дорозї недалеко хати чорної Магдалени?… Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболїлий, повалив ся серед пустої дороги; як раз за селом, під лїсом.
Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може покажуть слїди які, звідки він, а може іще й заговорить… може зможе іще підняти ся і далї піти: такий чужинець, що не знати звідки, і що — лише клопіт для села: загине — то й ховай даром, трудись за Бог зна які гріхи… Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважнїйше — який хосен йому з того… А то акурат…
— Ех, що за дорога, що за дорога! се кара божа спадає на нас, кара божа! — бурмотїв, засапуючись і опираючи ся важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивнїла на морозї.
— Таже дав Бог сьвятий снїг, а як-же, — відказав молодший, — „а може воно й добром вийде весною землї?“
— А — і, „добром“, дурню! грішите та пєте, та крадете, та рабуєте, сьвідчите фалшиво оден на другого; на боже не даєте —- і добром має ставати стужа та фортуна? Не плїв би ти дурниць!“
Молодий замовк.
Він засунув одну руку в рукав другої, зігнув ся, опустив голову в низ, і старав ся оперти ся острому, пекучому вітрови, що так і палив облича. Не мав він охоти говорити: по правдї сказавши — бояв ся пан-отця.
Його товариш — старий балакун, сїльський вартівник — поглянув боком на пан-отця і обізвав ся:
— Що ми мали робити, пан-отчику? Двірника не було в дома, щоб в його порадитись виїхав у місто, а що до вас нам найблисше, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, пан-отчику, се чужий. Нїяк першого лїпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лїса, я тай отсей… і видимо не далеко саду чорної Магдалини… саме близько готаря лежить чоловік. Приступаємо… дивимо ся… се не з нашого села.
— І не з сусїднього! — закинув молодий.
— І не з сусїднього! — повторив старий. Вмісто кучми в него капелюх на голові соломяний, а вмісто сердака або кожуха — полотнянка.
— З Галїції! — закинув, як перше, сухо молодий.
— Таки так, кажу.
— Може, замерз! — каже отсей. Або заслаб кажу я — тай і гримнув.
— Або упив ся, або упив ся! — кликнув роздразненим голосом пан-отець, опинившись, щоб відітхнути, бо як раз знималась дорога горбом між полями.
Оба селяни розсьміяли ся.
— Може хотїв зігріти ся! — закинув старший, тай збігла горівка в ноги і звалила.
По хвили довшого мовчання поспитав пан-отець:
— А далеко ще там до нього?
— Та нїби не далеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря…
— Котрої Магдалени?
— Та-же чорної, пан-отчику, чорної…
— Ага… ага!!… — обізвав ся пан-отець протяжно, чорної… — і замовк.Аж надто добре він її знав. Тринацять разів вступав в її хату. Тринацятеро дїтей поховала вона, та Магдалена.
— Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги й руки гет покривило, — почав оповідати старий вартівник.
— Від чого покривило? — спитав пан-отець.
— Або може знати… Кудись ходив на роботу, і відколи вернув — два роки буде тому на Миколая, то все лежить, тай лежить… і руки й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сїм сьвітї. — Не дай, Боже, нїкому таке. Ще й дїти вмирають. Отсе остатне що ще держить ся її — тай то вже так як би не її вже було. Лише очима сьвітить. Худе… жовте, і день і ніч кахукає тай кахукає. — Біда!
— Ов!… — кликнув пан-отець — і знов на хвилину пристанув. Потім додав відітхнувши: до неї ще далеко. Десь забудували ся від села, як від ворогів. — То… кажеш… її мала слабує?
— Слабує. Вже що вона не робить, — куди й не ходить по лїки, а дитина все не така, як другі дїти. До сьвятого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть не виросте їй й отся дитина.
— Та коли так, то певне що не виросте. — Але вона чемна жінка: на боже не забуває. Дає на служби… і добра робітниця. Коли не пішлем по неї — вона зразу з'явить ся. На все має час.
— Чемна жінка, що правда, — притакнули чоловіки, — лиш то одно, що щастя не має. Дїти повиростають, із найгіршої біди повидовбують ся, а потім акурат як би хто свиснув на них — вони їдуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з видатків, що чим раз то більше чорнїє. Не дурно й прозвали її чорною. — Лиш хрестить тай хоронить, хрестить тай хоронить. — Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальцї її так само покривило, як чоловікови, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хатї все повижирали. Як би не та дитина, що сьвітить у хатї очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина, тай робота — держить її при собі. Така її вже партика на сім сьвітї.
— Але бо й партика! — аж заспівав молодий товариш. І знов хвиля мовчанки підчас якої чуло ся лише сапанє пан-отця і стуканє кованої палицї по замерзлій дорозї.
— Що то у декого змалку нема долї, як от хоч би й у Магдалени! — потягнув знов на своє старий. А дивіть, сиротою лишило ся: в найми пішло, як лиш лазити почало. А відтак як віддала ся, запосїла ся смерть на дїти, потім чоловікови руки й ноги покривило, тай не знати чому? Чому воно так? Бідна — тай годї. А кажуть: дїти в неї такі розумні, як старі. Все, каже, „знають“.
— Бо вмирати мають! — закинув молодий сухо. Спитайте у якої жінки, в котрої померла дитина, — яка вона була за житя? І послухайте, що вам розкаже. Таке й таке було — і се знало і то знало, і то видїло і то чуло… а наш чоловік і постарієть ся і змарнуєть ся, а такого всього таки не знає!
— Сила божа! — відповів побожне вартівник.
— Ану-но, ще не видно Магдалениної хати? — кликнув нараз по-зад бесїдуючих пан-отець, якого почала мандрівка нетерпеливити.
— Видко, вже видко!! — поспішили сповістити ґазди. І справдї, з під лїса, мов грибок, показала ся соломяна, по части снїгом перевалена стріха малої хатини.
— Ну прецїнь добили ся!!
|
|
— Хата Магдалени дивить ся лицем у лїс — сказав молодший.
— Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село, — відповів старший. За її же городцем уже готар. Отсе простягаєть ся сусїдня толока. — Її хата саме на роздорожі стоїть. Слухає, як вовки лїсом виють і фортуна нічю гуляє. Аби ви знали — додав обясняючи — що тому в неї й стілько недолї. Се, кажуть, щастє обнимає того, хто на готари сидить. Воно тягнеть ся або в одну сторону, або в другу, а хто на готари стає, тому нїчого не дістаєть ся. Але, дивіть ся, вже видко бідолаху, що лежить. Слава Богу на місце добили ся, а тоб то пан-отець далї йти не захотїли…
Станули на місци.
В округ тишина і лиш гудїння лїсом… Темний великан дише ледовим холодом і стоїть як мур неповорушно. По при нього біжить вузенька сїльська дорога, а край дороги „лицем звернена до нього“ хата Магдалени. — За хатою мізерний садок, що опираєть ся о толоку вже чужого села.
Але в тій хвилї хата „Магдалени“ нїкого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двіста кроків віддалена.
Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянцї край дороги під лїсом і не ворухаєть ся… Лице у нього з болю викривлене, жовте, нїби задеревіло. Пальцї стиснені.
Сумний вид.
— Господи Ісусе Христе! — кликнув молодший, перехрестившись.
— Йому вже душа на плечах! — сказав другий.— Ану мой, потермоси, аби знати чи живий чи нї… — розказав нетерпливо пан-отець.
Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин мандрівник занедужав у дорозї і як раз тут повалив ся. Мізерна одїж, з'ужита торбина при боцї, худе як віск лице роз'яснило йому все.
— Рушаєть ся?
Несьміливою рукою обмацював старший ґазда чужинця, і доглянув: „живий“! — кликнув — рушаєть ся…
Хвилина напруженого мовчання.
Пан-отець задумав ся, а чоловіки мовчали. Оглядали цїкавим оком нещасного, як лежав і ледви чутно стогнав. Незвичайно було.
Звідки йшов?.... Хто він?… Анї старий він, анї молодий… з роботи може якої вертав. Руки в нього дьохтем помарані, неначе дьохтем гандлював. От що нещасного в дорозї постигло… Нараз постукав пан-отець нетерпливо палицею не промовивши нї словечка. Ґазди поглянули допитливо на нього, а відтак старший знов зігнув ся.
— Живий він, живий, пан-отчику — впевнив як передше. Але до смерти йому вже не далеко. Губи посинїли… Що тут робити?
— Що робити?
— Сьвічку принести, аби без сьвічки не вмер! — додав поважно молодший.
— Дурню! — залаяв пан-отець. Відтак викривив старечі уста погірдливо.
— Плентають ся кудись! — процїдив, — блудять сьвітом, марнують ся, а на остатку спадають тягарем на других. — Хто возьме його на себе? Хто справить похорон? Хто понесе всї видатки? Чоловіки витріщили ся з переляком на його і змовкли.Очи пан-отця засїяли недобрим блеском; біла довга борода його задріжала… він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо в гору, указав довгою палицею на пусту завіяну толоку сусїднього села.
— За готар — прошептав зимним, хитростею переповненим голосом. Затягнїть його за готар… Сусїдне село нехай собі з ним голову бє… — І відвернувшись роздражненим рухом від усїх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.
Люди остановились.
Не промовивши нї словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменув ся старший:
— Понесем? — спитав.
— Нї! — відповів молодший; — не на моїй земли лежить.
— І на моїй нї — раз; а по друге — хто його знає, що він за оден?…
О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатинї і пряде. Від часу до часу спиняєть ся її великий журливий погляд на тринацятилїтній дитинї, що — лиш у сорочинї… сидить на печи, дре пірє й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постели, звернений лицем до стїни, лежить мовчки.
Від довшого часу виє собака в будї коло малої стайнї, де знаходить ся їх одиноке богацтво, корова, — і не може успокоїти ся.
— Виє, як би вовків зачула… — обізвав ся немощний з постелї, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначе б присутні мали те саме на душі, що він.— Іди, жінко, глянь, як держить вона голову. Коли в гору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли в діл — то смерть.
Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. — Вона не сподїваєть ся смерти. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерти не сподїваєть ся. Господи Ісусе Христе, як би воно їм згинуло!
Вона поставила роботу на бік і встала. Висока, чорна, худа постать була покірно склонена, неначе відчувала на собі якісь провини цїлого ряду поколїнь і просила прощеня. Прекрасна була вона колись.
Колись її чорне як шовк волосє листїло ся по молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодостю, а очи — чудові, прекрасні ті чорні зорі — горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли вони, але огнем невгасаючого жалю.
— Мамцю, і я піду з вами на двір! — кликнуло дївчатко живо з печі. Воно підвело головку і засьвітило очима на матїр, тими самими чорними зірками, що горіли і в лицю її матери.
— Чого, донцю? — спитала лагідно мати. Нема чого. Бачиш, яка студїнь. Вітер стисне тобі груди і станеш гірше кашляти. — Сама піду. Менї треба ще й по сіль у село забігти. Нема соли і сьвітла. Ти сиди тай пильнуй тата й хату. Я піду сама тай зараз верну; слухай, донцю…
Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і обвивши стараннїйше білим рушником голову і темне обличє, — вийшла з хати.
Біля стайнї заглянула за собакою, що на її вид успокоїла ся; відтак подала ся на лїсну дорогу в село.
Ледви що відбігла кілька сот кроків від хати, як уже й опинила ся: напіткнула на нещасного чужинця, і з остраху аж у голос скричала. Але тут же опинила ся. Оден погляд на одїж його і схудїле пожовкле обличє — і, неначе недавно пан-отець, угадала вона тепер положенє чужинця.
Ріжні думки заграли роєм в її голові. Хто він? Відки ішов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб? — А потім: неживий? Цїлком неживий.
А відтак заволодїло нею одно почутє, що наплило могучою филею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Як найборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнула ся низько над ним, впиваючи ся в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий… Господь великий.
Відтак скривив гіркий усьміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлї…
Оглянула ся з розпукою округ себе. Не з'явить ся яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?… Хотїла його до своєї хати затягнути; як найборше. Вже вечір зближав ся, мороз тиснув, а він уже гасне… вже деревіє…
Нїчого не побачила. В округи тишина, тут лїс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока… о Господи, ратуй!!
— Вуйку… татку… заблагала з неописаною щирістю в голосї — здійміть ся. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравцї подам. Лише трошечки… трошечки здійміть ся… здійміть ся, татку!!
Вона старала ся піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.
Знов оглянула ся вона.
Великі її чорні очи впили ся далеко в сїльську дорогу і благали розпучливо: спішіть на поміч, люде! — нещасний гине, приходїть ратувати. Приходїть, бійте ся Бога! Лише одробина ще якої иншої сили — і вона затягне його в хату. Вона взяла би з заду за плечі під рамена, а хто небудь инший за ноги і затаскали би в хату. Лише одробина! Він віджиє… заговорить і всьо буде добре… Спішіть, приходїть, люде добрі!… І знов оглянула ся, і знов: хорого волікти по землї що вже й так зі сьвітом прощав ся — годї. Гріх! Доволї горя, що чужинцем гинув на дорозї, мов звірюка…
Нараз заворушило ся щось не далеко її хати біле на снїгу. Заворушило ся, відтак збільшило ся і метнуло ся прямісько до неї. Розпростерло рученята мов у полетї — гнало як раз проти неї. Мамцю… мамцю!… я за вами! Вона зойкнула, — її дитина, мов той ангел, так злетїла. А потім із наглого переляку аж задеревіла… Дитина в сорочинцї і лиш хустку закинуло на голову. Вона же в неї одинока…
— Біжи назад у хату і загорнись! — скричала.
Але мале не слухало. Бігло прямо до неї і вже опинило ся біля неї…
З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелї уложила.
Три дни пізнїйше йшла з ранка горстка людей з сусїднього села далекою пустою толокою на ярмарок.
— Тай так… — сказав оден чоловік, коли зближили ся вже до готаря, не далеко хати Магдалени. У Магдалени був знов похорон.
— Що ви кажете, бадїко? похорон? — кликнула одна жінка. — Дитину поховала?
— Нї, тепер не дитину.
— А хибаж чоловіка?
— Чоловіка.
— Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?— Та де вже чоловіка!! — вона чужого спрятала. Ви не чули?
— Та де вже чула? Що чула?… Що там, бадїко?
— Е!! — аж заспівав чоловік і засунув шапку на бік. То бануйте, як би були чули, то були би забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї не аби які. Так красно поховала бідного… та такі поминки справила — що ей де! Нїчого не жалувала.
— Та якого чужого?… Що за чужого?… кажіть, бадїко, та же я, дивіть, нїчого не чула…
— Ну, коли не чули, то й ваша шкода, — була спокійна відповідь. — Вибігла вона з хати, аби — кажуть — поглянути, чи собака, що заєдно вила коло хати, держала голову в діл, чи в гору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так як би не хотїла, аби ґаздиня бачила, що вона заповідає її хатї похорон. Відтак подала ся вона іще в село, аби внести сьвітла й соли в хату, бо акурат вийшло й сьвітло і сіль, тай надибала таки недалеко своєї хати на дорозї якогось чужого розболїлого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відходї. Тай забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його — кажуть — як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, — а він до неї анї слова. Лиш стогнав тай стогнав. А відтак як попав третьої ночи в сон… від опівночи кажуть, — то вже й не пробудив ся більше. Переїхав на тамтой сьвіт.
— Ей Боже!…
— Тай так.
— І не сказав як називаєть ся?
— Нї.
— Анї звідки йшов?
— Нї.
— Анї куди йшов?— Нїчого не казав. Як на помацки умер. І слїду одного, словечком одним по собі не лишив. Гадайте раз!
Жінка аж заспівала з зачудовання. Відтак зітхнула і перехрестила ся. Аж страшно мати такого чоловіка в хатї! — додала заляканим голосом. Най Господь Бог боронить. Я умерлаб зі страху. — Хто знає що се за один був? Що в нього на душі було? по людях ріжне ходить, і добре й лихе. Нї — додала вона живо.
— Я була би таки і в хату не брала. Деж уже так — чужого! з дороги. Раз що з дороги!…
— Ну, — відповів чоловік, — а вона, дивіть, узяла, тай справила йому похорон, тай справила йому поминки… тай на службу за чужу душу дала, тай і попа сама заплатила. Яка бідна — а заплатила. Остатнїй коцик, кажуть, до Жида віднесла, і пан-отцеви за похорон заплатила! — Кажуть, тепер по тім похоронї в її хатї, мов в улию, порожно стало. В неї не було і так багато, а тепер що й було — пішло за умерцем…
— Боже!!…
Мовчанка.
Коли вечером вертали — зустрінула їх недалеко хати чорної Магдалени одна жінка і сама задержала.
— Люде добрі! — сказала, — хоч ви незнайомі, а не минайте, не помоливши ся, Магдалениної хати. Ідїть, вступіт до неї, тай зговоріть отченашом за душу помершу. Магдаленина Настунька вже покійна. В саме полудне сьогодня перенесла ся… Люди поставали, нїби скаменїлі.
— Що ви кажете, жінко?
— Сьогодня в полудне. Ще оногдї… таки з раз по похоронї кинуло її в горячку, а відтак мучило, мучило, аж Бог сьвятий не змилував ся над нею.
Люде забідкали ся, а одна жінка аж руки заломила.
— Най Бог боронить. Се вже остатне в неї було. — Як би ви були видїли, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! — Ви би… оповідачка перервала і сплакала. — Як кров червона — такий був у неї жаль. Дуріла — головою до стїни била, кричала. Чоловікови не то що, а волосє дубом на голові ставало. — А її чоловік поволік ся мовчки до стайнї і доси там лежить. — Адже тепер уже всьому кінець… Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квапно дальше.
Ярмаркові занїміли.
Ішли вони не промовляючи нї одним словом одно до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відобрало. Одно по другім мірило хату і малі, сьвітлом переповнені, віконця, боязко цїкавим оком, і пішли далї.
— Завтра піду! — подумало кожде з окрема. Аж по довгій, тяжкій хвилї мовчаня обізвав ся оден. Се був найстарший з гурту і білоголовий.
— Я вам кажу, люде, що отсе з Магдаленою щось є, сказав він. Я її не від сьогодня знаю, а з малку знаю. Я вам кажу, вона крівавить ся за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Анї не гадайте, що за гріхи тата або мами. Нї. Так як воно в неї показуєть ся, то воно волічеть ся вже від віків давних, яких анї ми, анї вона не памятає. За гріхи других. Тай знайте: вона вже з малку воліче той тягар. А з малку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша, і як куря, таке мале покинула.
Слухачі зітхнули не промовивши нї слова.
— І все так виходить — толкував білоголовий далї, що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лїсом, окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Сама на готари. А чоловікови бідному, що за нею взяв ся, — а він добрий чоловік і розумний, — знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Тай навіть — дивіть — таке, як отся біда з чужим, їй у пайку припало. — Як раз коло її хати мусїв він звалити ся. Як раз вона мусїла з хати вийти і його подибати. Акурат — вона: мусїла вона його в хату дістати…
— Най Господь боронить!
Знов мовчанка. Сим разом побожна… покірна, боязнею переповнена, мовчанка.
— Але чим вона тепер похорон справить, дїду? — спитала знайома вже жінка, — коли все що було в її хатї, як кажуть: за „чужим“ пішло? — Пан-отець даром не сховають!
— Продасть корівку! — відповів білоголовий.
— На що корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! — обізвав ся оден чоловік, що доси цїлком мовчки заховував ся.
— Та як уже без грошей?
— Та так. Відробить. Люде зкинуть ся… пан-отець почекає… а прийде весна — вона відробить. Їй не першина дитину ховати, не бійте ся!
Жінка окинула його недобрим поглядом…
— Не добре угадали ви се, бадїко, що так кажете! — відповіла вона. — Вже по тій дитинї Магдалена не стане по полях сапати! Вже коли була в неї сила і міць, то була, — але по чотирнацятій вже скінчила ся. Дитиною жила і дихала вона, — а тепер уже все скінчилось…
— Якось поховають покійне, не журіть ся! — відказав чоловік із легким глумом. Хоч у неї хата по вмерцї як „вулий“ порожня, а дитину якось поховають…Вітер зірвав ся з пустої толоки диким рухом і заграв широкою струєю. Куди б не простягалась рівнина… гонив він шаленим летом до неї і все одно розносив:
„За готар!… „За готар!“…
Чернівцї, в серпни 1902 р.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|
- ↑ Так називають Русини на Буковинї межу, або границю.