Думи і мрії/Іфіґенїя в Тавридї
| ◀ Зимова ніч на чужинї | Думи і мрії Відгуки (1896—1899) Кримські відгуки VI. Іфіґенїя в Тавридї |
Весна зїмова ▶ |
|
Дїєть ся в Тавридї, в містї Партенїтї, перед храмом Артеміди Тавридської.
Місце над морем. Море вдаєть ся затокою в скелистий берег. При самому бе́резї голі, дикі, сїро-червоні скелї, далї узгіря поросле буйними зеленощами: лаврів, магнолїй, олив, кипарисів і т. и. цїлий гай. Високо над кручею невеликий півкруглий портик. Скрізь по узгірю межи деревами білїють сходи, що спускають ся до храма. З лївого боку, на самій сценї великий портал храма Артеміди з дорийською колоннадою і широкими сходами. Недалеко від храма між двома кипарисами статуя Артеміди на високому подвійному пєдесталї; долїшня частина пєдесталу робить чималий виступ, немов олтар, на виступі горить вогонь. — Від храму до моря йде стежка, виложена мармором, вона спускаєть ся в море сходами.
З храму виходить хор дївчат тавридських у білих одежах і в зелених вінках. Дївчата несуть квіти, вінки, круглі, плисковаті кошики з ячменем і сілю, амфори з вином та олїєм, чарки і фіяли. Дївчата прикрашують пєдестал статуї квітками та вінками і співають.
|
Строфа. Богине таємна́, велична Артемідо, Хвала тобі!
Антистрофа. Горе тому, хто зухвалий подивить ся На непокриту богинї красу, Строфа. Заступнице міцна коханої Тавриди, Хвала тобі! Антистрофа. Горе тому, хто словами безчельними Грізну богиню образить здола, |
(З храма виходить Іфіґенія в довгій одежі і з срібною діядемою над чолом).
|
Строфа. Іде богинї жриця наймилїйша, — Віддаймо честь!
Антистрофа. З краю далекого, з краю незнаного Нам Артеміда її привела, |
(Іфіґенія тим часом бере велику чарку в одної з дївчат і фіял у другої, третя дївчина наливає їй в чарку вино, четверта олїй у фіял, Іфіґенія зливає вино і олїй на вогонь, потім посипає олтар сьвяченим ячменем та сілю, беручи те з кошиків, що подають дївчата).
Слух свій до мене склони!
Жертву вечірню, сьогоднї подану, ласкаво
прийми.
хвилях заблуканим,
Щоб ми стояли, тебе прославляючи,
Серцем, і тїлом, і думкою чистії,
Перед твоїм олтарем.
|
ХОР. Слава тобі! Срібнопрестольная,
Іфіґєнія. Ти, переможная, стрілами яснимиТемряву ночі ворожу поборюєш, — ХОР. Слава тобі, Срібнопрестольная, |
(Іфіґенія віддає дївчатам чарку і фіял, робить знак рукою і дївчата ідуть у храм. Іфіґенія ворушить багаття на олтарі, щоб яснїйше горіло, поправляє покраси).
Чести і цноти дївчат обороннице,
Поміч свою нам подай…
Прости мене, величная богине!
Устами я слова сї промовляю,
А в серцї їх нема…
|
А в серцї тілько ти, короткий, Родина, слава, молодість, кохання Зостали ся далеко за морями, |
Холодний мармор — тілько-ж і притулку!
А як було я голову схиляла
До матері коханої на груди
І слухала, як рідне серце билось…
Як солодко було тримать в обіймах
Тоненький стан мого хлопятка-брата,
Мого золотокудрого Ореста…
Лато́ни дочко, сестро Аполонна!
Прости своїй рабинї спогад сей!…
Хоч би менї вітри́ принесли звістку,
Чи там живий ще мій шановний батько
І люба матїнка… Сестра моя, Електра,
Вже досї одружилась. А Орест?
Він досї вже на грищах олїмпійських
Отримує вінцї. Як мусить гарно
Оливи срібне листє одбивати
Против злотистих кучерів його.
Та не за прудкість візьме надгороду,
Хиба за діск, бо завждї Ахіллес
Вінцї за прудкість брав. Чи він живий,
Мій Ахіллес?… Тепер уже не мій, —
Там може еллінка, або троянська бранка
Зове його своїм… О, Артемідо,
Ратуй мене від мене, захисти!
Як зашуміли смутні кипариси!
Осїннїй вітер… Хутко вже й зимовий
По сїй діброві звірем зареве,
Закрутить ся на морі снїговиця
І море з небом зільлєть ся в хаос,
А я сидїти-му перед скупим багаттям,
Недужа тїлом і душею хвора,
Тодї-ж у нас, в далекій Арґолїді,
Цьвісти-ме любо вічная весна
І підуть в гай арґоськії дївчата
Зривати анемони та фіялки,
І може… може спомянуть в піснях
Славутню Іфіґєнію, що рано
Загинула за рідний край… О, Мойро!
Невже тобі, суворій, грізній, личить
Робити по́сьміхи над бідними людьми?!…
Стій, серце вражене, вгамуй ся, горде,
Чи нам же, смертним, на богів іти?
Чи можем ми змагатись проти сили
Землерушителїв і громовладцїв?
Ми, з глини створені… А хто створив нас?
Хто дав нам душу і сьвятий вогонь?
Ти, Прометею, спадок нам покинув
Великий, незабутнїй! Тая іскра,
Що ти здобув для нас від заздрих
Олїмпійцїв,
Він, мов пожежі пломінь, непокірний,
Він висушив мої дївочі сльози
В той час, як я одважно йшла на жертву
За честь і славу рідної Еллади.
Ви, еллінки, що сльози проливали,
Як Іфіґєнїю на славну смерть вели,
Тепер не плачете, що ваша героїня
Даремне, на безслав'ї тихо гасне?
Навіщо ти мене, богине, врятувала,
В далекую чужину завела?
Кров еллінки була тобі потрібна,
Щоб погасити гнїв проти Еллади, —
Чому ж ти не дала пролити кров?
Візьми її, — вона твоя, богине!
Нехай вона не палить жил моїх!
(Дістає зза олтаря жертовний ніж, одкидае плащ і заміряєть ся мечем проти серця, але раптом пускає меч до долу).
Нї, се не варт нащадка Прометея!
Коли хто вмів одважно йти на страту,
Той мусить все одважно зострічать!
Коли для слави рідної країни
Така потрібна жертва Артемідї,
Щоб Іфіґенія жила в сїй сторонї
Без слави, без родини, без імення,
Хай буде так.
(Смутно похиливши голову іде до моря, спиняєть ся на найвищому щаблї сходів, що спускають ся в море, і дивить ся який час у простор).
Арґо́се, рідний мій!
Волїла б я сто раз в тобі умерти,
Нїж тута жити! Води Стикса й Лети
Не вгасять спогадів про любий рідний
край!
(Тихою, рівною ходою віддаляєть ся в храм).
Villa Iphigenia. 15/I. 1898 р.