Весна зїмова.
Тихо і тепло, так наче і справдї весна.
Небо неначе спалахує часом від місяця ясного сьвітла,
Мінять ся білі хмаринки то сріблом, то злотом.
Ледве на місяць наплине прозорая хмара,
Коло на нїй засіяє, мов одсьвіт далекий веселки.
Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять,
Снїг на верхівлї узгіря блищить так яскраво,
Що видаєть ся нераз, мов займають ся раптом вогнї вартові.
Матовим сріблом білїють дахи на будинках,
Тїнї різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,
А кипариси між ними здають ся високими вежами замків;
Листя широке магнолїй важке, нерухоме
Кованим сріблом здаєть ся;
Тїнь фантастична латаній лягла на блискучий поміст марморовий.
Лаври стоять зачаровані, жаден листок не тремтить,
Тихо в садку, тихо в містї, бо пізня година.
Вже й на горі, у будинках вогнїв не багато лишилось
Злотом червоним горіти. — Скрізь тихо,
Тілько поток невидимий гірський як млиновеє ко́ло шумить,
Пісня часами озветь ся десь, ледве лунає…
Часом по вулицї люде проходять безгучно, мов тїнї,
Море далеко лелїє так нїжно, як мрія.
Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають.
Тихо і тепло… І сон не бере і робота не йде.
Я похожаю по свому балконї, що довгий, високий,
Мов корабельний чердак. Видко звідти всї гори,
Неба широкий намет і далекеє море,
Звідти легче й думкам розлїтатись по всїх українах…
Довго я так похожала, а мрії та думи снувались,
Мов на коло́вротї прядиво тонке; порветь ся тай знову прядеть ся.
Часто лїтали думки мої в сторону рідну, —
Снїгом повита, закована льодом лежить вона ген за горами.
Іншії гори згадались менї, вулицї інші й будинки,
Тілько той самий ясний місяченько осьвічує їх в сю хвилину.
Хто там спить? хто не спить? в кого в вікнї видко сьвітло?…
Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,
Брами з важкими замка́ми, сторо́жу й високу ограду,
А за оградою — вас, мій товаришу, в клїтцї тюремній.
Що́, коли ви не спите в сю хвилину?
Що́, коли місяць крізь ґрати осьвічує стїни порожні
Сьвітлом холодним і жаским? — Ви може в вікно подивились,
Може вам видко при місяцї місто і вулицї й гори…
Сон не бере і робота не йде, ніч така ясна і — довга…
Раптові зійшла я з балкону і двері засунула міцно.
Тяжко чогось менї стало в тому чарівному садочку.
Зорі чогось затремтїли і небо стемнїло,
Може туман застелив, може погляд у мене змінив ся…
Ялта, 1898 р.
|
