Думи і мрії/Грішниця
| ◀ Товаришцї на спомин | Думи і мрії Невільничі піснї (1895—1896) Грішниця |
Хвилина роспачу ▶ |
|
Колись давно в далекій сторонї
Була війна страшна і незвичайна:
Те лихо звалось білою війною.
Без гасел бойових, без гучної музики,
Без грімких вистрілів, без ясних корогов,
Вона була немов лихе повітря,
Що прилїтає на совиних крилах.
І полягав вояк за вояком,
Полки зникали, як вали на морі;
На поєдинки там виходили в ночі,
Ховаючи під паху короговку.
У темряві густій нїхто не бачив,
Як блискала й щербилась ясна зброя,
Як падав і конав один з борцїв,
Як ворог загрібав його у темну яму,
Нераз іще живого. Старшина
Лїчила ранком військо, і багато
Найкращих вояків у ньому бракувало:
Нїхто не знав, де й як вони лягли.
В той час найбільше воювали шнуром,
Кайданами, отрутою, підкопом,
А зрада гаслом військовим була.
Часами тілько бомба огнева
Могильну тишу розбивала гучно
І всїх навколо ранила скалками.
Раз в темну ніч на бій дївчина вийшла
(Тодї йшли всї, жінки і чоловіки,
І навіть дїти не сидїли дома.)
Вона була при зброї: у руках
Був заступ гострий, а в кишенї куля,
Набитая знадобом розривним.
Дївчина йдучи тихо шепотїла,
А на устах був усьміх зловорожий:
„Ой, підкопаю вражеє гнїздо!
Злетять вони у гору мов ті птахи!“
От, підійшла вона під темний мур
Високої будови. Притаїлась,
Перечекала сторожкий патруль,
І почала копать завзято, швидко…
До половини підкопала стїну,
Підклала кулю розривну під неї,
А потім добула вогню і запалила
У кулї трут і подалась до дому
З надїєю страшною. Коли раптом
Мов грім ударив, куля розірвала
Завчасу стїну і каміння гостре
Посипалось навколо наче град.
І ось один важкий та гострий камінь
Улучив дївчину і полягла вона,
Немов прибита градом нїжна квітка.
Тут незабаром прилетїв патруль,
Зняла ся заметня, трівога, шуканина,
І дївчину знайшли. „Чи мертва, чи зомлїла?“
Питали вояки. „Несїть її в шпиталь!“
Сказав старший. „Нехай її черницї
Там одволодають, а потім буде суд“.
І віднесли в шпиталь зомлїлую дївчину.
І прийняли її там сестри милосердні —
Вони приймали всїх — приставили до неї
Черницю молоденьку, щоб глядїла.
Лежала цїлий день без памяти слаба,
Але над вечір їй вернув ся тямок,
Одкрила очі, глянула навколо:
Склепіння біле, образ і лампада
І біля ліжка, наче другий образ,
Блїда дївчина в чорному убраннї.
Се божая оселя, ти в шпиталї,
А я твоя сестра, тебе гляжу.
Хвала Найвищому, що ти опамяталась.
Скажи, — ти певне знаєш, — адже в замку
Усї погинули? нїхто з них не зоставсь?
Упала, на той час там не було нїкого.
Хвора заридала.
Зо мною в купі Богови сьвятому,
Подякуй, що не дав тобі вчинити зла,
Проси, щоб мир твоїй душі послав він
І в серце повернув забутую любов.
Сльозами змий оту лихую пляму,
Що положив гидкий, ворожий замір.
Аби простив тебе Судя небесний,
А суд земний для праведних — нїщо.
Запевне, бридко між гадюк попасти,
Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене, —
Небесний, чи земний для мене все одно,
Однакові для мене рай і пекло,
Бо я не вірю в них.
Оцю заблукану, нещасну душу!
Послухай, сестро, ти ще молода,
І може прийдеть ся загинути…
Не жаль менї, що молодою згину,
А жаль — о лютий жаль, що пропаду даремне.
Без волї Божої і волос не спаде.
Та бачу, прийдеть ся розмову залишити,
Бо ми говоримо на різних мовах.
У всїх людей одна є спільна мова —
Братерськая любов.
А я б сказала — щирість…
Ненависти дракона геть із серця,
Нехай в ньому зостанеть ся любов,
І ми одна одну запевне зрозумієм,
Як розумів розбійника Христос.
Що ти мене і жалуєш і любиш,
Хоч я тобі чужа. Та я б хотїла,
Щоб знала ти, кого і за що любиш,
І як осудиш, то щоб знала за що.
Сядь ближче біля мене, нахили
Лагідне личенько до мене близче,
Забудь про те, що звете ви гріхом,
Чи праведністю, слухай тілько пильно.
В таке безсмертя й я привикла вірить.
Адже і в вас є сповідь перед смертю…
Мене жде шибениця — я те знаю.
Так слухай. Ти все згадуєш любов,
Вона й моя наставниця єдина.
Мене любов ненависти навчила,
Колись і я була, як ти, лагідна, тиха
І вірила в братерськую любов,
Бо при менї були брати кохані,
Родина й нїжні подруги мої.
Обра́зу я сльозами зустрічала
І перед кривдою схиляла я чоло,
Коли вона на мене наступала.
Я матері і батькові корилась,
Вони-ж були до мене завждї добрі.
Я думала, що лад такий можливий
Між ворогом і бранцем… Коли се
Розпочало ся біле лихолїття
І наше місто зайняла облога;
Бороло ся воно, змагалось як уміло,
А потім мусїло одперти браму
І вороги ввійшли з тріумфом в неї.
Я бачила тодї, що хто хиливсь найнижче,
Того найбільш топтали люде й конї.
Мій батько й мати ворогам корились,
А добрости не бачили нїколи.
У мене розум наче потьмарив ся,
Не знала я, де правда і де кривда,
Я знала тілько, що менї так жаль,
Так жаль на ворогів і жаль на подоланних.
Сумний був час; товариші мої
Пішли у військо, кликали й мене.
Та я в собі тодї не чула сили.
Ті, що зостались, я їх одцуралась,
Або вони мене, пропала наша згода.
Брати і сестри смутнії ходили,
Той самий жаль гнїтив їх, що й мене.
Та що казати? В подоланнім містї
Не має щастя і не може бути!
Хотїла я спершу́, як ти, піти в черницї,
У сестри милосердні, та для сього
Потрібна віра, — я її не мала…
Отак житя минало день за днем.
Я бачила, як гинуло найкраще,
Як родичі мої гнили по тюрмах
І як високе низько упадало.
Тодї в менї спалахнула ненависть
До тих, що нищили мою любов.
Ненависть розгоралась більше й більше,
Та я не знала, де її подїти.
Так може б я себе вогнем спалила власним
Та іншеє судило ся менї.
Прийшов один товариш і промовив:
„Ходи; ми знову на війну зібрались!
Не ми убєм, то нас вони убють;
Ми мусим боронитись, поможи нам!
Невже ти будеш осторонь сидїти
І споглядать, як ллєть ся братня кров?
Нї, сором се терпіти. Наша смерть
Научить інших, як їм треба жити.
Ходи, з тобою певне й другі підуть“.
І я пішла…
Та може-б не згадала і тепер,
Як би вдалось моє велике дїло.
Я-б упила ся щастєм перемоги, —
Не спогадом, надїєю жила-б.
Але-ж тепера я даремне гину
І думаю про той даремний жаль,
Що може вбить мою кохану матїр.
Своїх сестер я бачу у жалобі,
Братів у смутку — і даремне все!…
Коли-б могла я ще хоч раз побачить
Моїх коханих!…
Як би ти тілько вірила у те,
В що вірим ми, потїшилась би певне.
Ми віримо, що в іншім, кращім сьвітї
Побачимо усїх, кого любили.
Що люде й „там“ не можуть рівні бути.
Моя лагідна мати не злочинка,
Не вбила і не хтїла вбить нїкого,
Їй мусить райська брама відчинитись,
А для таких, як я, в раю не має місця.
І гріх, і пекло перед ним зникають,
І райська брама настежи одкрита.
Згадай же, сестро, любую родину,
Пожалуй душу бідну, молоденьку,
Завіщож має гинути вона?
„Нїхто не має більшої любови,
Як той, хто душу поклада за друзїв“.
Ну, годї, я скінчила, ти вже знаєш,
І як осудиш, то вже знаєш за що.
Умовкла хвора і черниця тихо
Сидїла, очі в землю опустивши…
15/IX. 1896 р.