Думи і мрії/На столїтнїй юбілей Української лїтератури
| ◀ У пустинї | Думи і мрії Відгуки (1896—1899) На столїтнїй юбілей Української лїтератури |
Зоря поезиї: Імпровізация ▶ |
|
У кождого люду, у кождій країнї
Живе такий спогад, що в його в давнинї
Були золотії віки,
Як пісня і слово були у шанобі
В міцних сього сьвіта; не тільки на гробі
Складались поетам вінки.
За пишнії хрії, величнії оди
Король слав поетам-співцям нагороди,
Він славу їх мав у руцї;
За ввічливі станси, гучні мадриґали
Вродливицї теж нагороду давали,
Не знали погорди співцї.
І що-найпишнїйшії дами з придворних
Вдавали на сценї субреток моторних,
Щоб слави і втїхи зажить:
Сама королева здіймала корону,
Спускалась до долу з найвисшого трону
Поетовій мрії служить.
Богам були рівні співцї лавреати
І гордо носили коштовнії шати
У панськім маґнатськім гуртї;
Цьвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті,
Кайдани — і ті золоті!
Так… в кождій країнї є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співцї;
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення? і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінцї!
Цурались вони кучерявої хрії
І вабили очі їм іншії мрії,
Не вів до палацу їх шлях:
Не оди складали, а думи народу,
Не в стансах прославили милої вроду,
А в тихих, журливих піснях…
Ті вічні піснї, ті єдинії спадки
Взяли собі другі поети нащадки
І батьківським шляхом пішли;
Нїхто їх не брав під свою оборону,
Нїхто не спускав ся з найвисшого трону,
Щоб їм удїляти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали нї злото нї квіти,
Страждали співцї в самотї;
На них не сїяли жупани-лудани,
Коли-ж на руках їх дзвенїли кайдани,
То вже не були золоті…
1898 р.