Думи і мрії — Відгуки (1896—1899)
Зоря поезиї
Поворіт
Леся Українка
1899
Поворіт.
Країно рідная! ох, ти далека мріє!
До тебе все летять мої думки.
Їм страшно й радісно, якась надїя мріє…
Так з вирію в свій край летять пташки.
Чи не здаєть ся їм, що принесуть з собою
Новії, ще не співані піснї,
Що в краю темному, сповитому журбою,
Блиснуть піснї, мов блискавки ясні.
Се вже було колись… Се вже не раз бувало:
Я на чужому йшла шукать надїй —
Як в рідній сторонї менї їх бракувало —
І обновлення силї молодій.
Я марила весь час про воріття хвилину
Серед чужого, іншого життя, —
Та завждї першую колючую тернину
Приносила хвилина воріття.
Холодний зброї блиск, от перше привітання,
Кордонні вартові непривітні…
„Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?“
Питали ся мої думки й піснї.
Мене знов обступала тїсна, щільна
Неволї рідної знайомая стїна
І кожна думка там, що народилась вільна,
Враз блїдла мов невільниця сумна.
Там ангел помсти злий, суворий дух темницї,
Проймав мене знов зором огневим
І мрії чистії, мої гірські орлицї,
Геть розганяв мечем своїм кривим.
Спотворено тодї піснї мої бренїли,
Оті нові, неспівані піснї;
Стурбовано думки крилами тріпотїли,
Мов над огнем метелики нічні.
Нераз було менї так прикро, непривітно,
Як у безлистім гаю під дощем,
Мов у глухую ніч і жаско й неохвітно
І серце знов заходилось плачем.
Тодї менї ота далекая чужина
Здавалась краєм вічної весни.
Так перелїтная приборкана пташина
Про вирій смутно марить в осени.
5/VI. 1899 р.
|
