Перейти до вмісту

Думи і мрії/Поет підчас облоги

Матеріал з Вікіджерел
Думи і мрії
Леся Українка
Невільничі піснї (1895—1896)
Поет підчас облоги
• Інші версії цієї роботи див. Поет під час облоги Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
Поет підчас облоги.
 

У містї панує велика тревога.
Туманом окутала вража облога
І голод грозить ся страшною рукою,
Від шпигів ворожих немає спокою.
Збіраєть ся в містї за радою рада,
Та згоди немає, панує розрада,
Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!
 Мов тяжка хвороба, так час там пливе,
 Та місто не вмерло, воно ще живе.

Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,
Он мати колише дитиноньку любу.
 „Ходїмо, — говорить дружина дружинї, —
 З'єднаємо руки і долю свою,
 Як згинуть прийдеть ся, — в останнїй годинї
 Побачу край себе дружину мою.

„Спи, — мати співає, — моє немовлятко,
Урожене в люту годину дитятко!
Не будеш ти лиха і голоду знати,
Поки ще на сьвітї живе твоя мати“.
 Іде на стрівання хороший вояк,
 Віта його мила щаслива.
 „Чого зажурив ся, мій любий козак?“
 Питає дївчина вродлива.


— Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,
От зараз піду з товариством до бою,
Не-сила терпіти лихої напасти,
Волю я в широкому полї пропасти,
Нїж тута, немов у тюрмі погибати!
Тебе тілько, зіронько, жаль покидати…“
 Вона подає йому стрільбу грімку,
 Чіпляє сама ясну шаблю важку,

Цїлує і пестить, і щастя бажає,
І мов на музики на бій виряжає:
„Хай наша зоря тебе, милий, веде!“
І милий на смерть без вагання іде.
 А онде нещасний коханець край брами,
 У роспачі голову стиснув руками:
 „Найгірша для мене ся люта година!
 Не любить мене чарівниця-дївчина.
 Подвійний мій роспач, подвійний мій жаль,
 Моя нерозважна печаль!…“

Он пісня з високого муру лунає.
По мурах одважний співець похожає.
Поет не боїть ся від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.
То-ж він з ворогами і з лихом жартує
І вірші мов легкії стрілки гартує,
 І кидає пісню в широкий простор;
 Скрізь чутно її, на майданї і в полї,
 Юрба перейма' тую пісню, мов хор.
 Все бачить співець у широкім роздолї —
 І небо, і море, красу сьвітову,
 І людям співає він пісню нову.

Усе одбиваєть ся в піснї, як в морі,
Рожевая зо́ря й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов,
І пломінь пожару, і місяць та зорі.

 Та пісня, як море, і стогне, й рида,
 І барвами грає,
 І скелї зриває,
 Як чиста прозора вода.

Всї слухають пісню: нещасний коханець,
Щасливая пара, і мати, й дитина,
Співа тую пісню дружинї дружина, —
Те знає і тїшить ся музин обранець.
То в день, серед люду, поети мов дїти,
Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,
І вабить їм очі великая слава,
Якої не дасть перемога крівава, —
 В надїї на неї терновий вінець
 Прийма молоденький співець.

 

 
Ось день проминув, зник і вечер погожий,

Ніч криє і місто, і табір ворожий,
І дивлять ся любо небеснії очі.
Поснули усї до спочинку охочі,
Здрімала ся навіть обачна сторожа,
Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа,
 Корить ся їй все під кінець;
 Але не корить ся співець.

Ті промінї горді, ясні, золотії,
В ньому розбудили і речі, і мрії,
 Їх стримати — груди тїсні!
І прудко, мов іскри з багаття огнисті,
Мов хвилї гірського потока сріблисті,
 Летять голоснії піснї.
І ллють ся, і ллють ся без примусу, вільно,
 Недбалі про славу й вінки,
І линуть з північними вітрами спільно
 Високо під ясні зірки.
Бренить у них радість, лунає і горе,
Шумить у них спогадів, мрій цїле море,

Навколо них роспач хаосом чорнїє,
Над ними веселка надїй променїє.
 Не знає поет, чи хто слуха його,
 Не стримує серця і співу свого,
Співа серенаду ясній своїй зірцї,
Та ночі, та музї своїй винозірцї,
 Що з ним була в кожній порі…
І пісня чарує облогу ворожу
І будить на мурах обачну сторожу,
 Заснуть не дає до зорі!

12/IV. 1896 року.