Думи і мрії/Поет підчас облоги
| ◀ До товаришів | Думи і мрії Невільничі піснї (1895—1896) Поет підчас облоги |
Товаришцї на спомин ▶ |
|
У містї панує велика тревога.
Туманом окутала вража облога
І голод грозить ся страшною рукою,
Від шпигів ворожих немає спокою.
Збіраєть ся в містї за радою рада,
Та згоди немає, панує розрада,
Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!
Мов тяжка хвороба, так час там пливе,
Та місто не вмерло, воно ще живе.
Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,
Он мати колише дитиноньку любу.
„Ходїмо, — говорить дружина дружинї, —
З'єднаємо руки і долю свою,
Як згинуть прийдеть ся, — в останнїй годинї
Побачу край себе дружину мою.
„Спи, — мати співає, — моє немовлятко,
Урожене в люту годину дитятко!
Не будеш ти лиха і голоду знати,
Поки ще на сьвітї живе твоя мати“.
Іде на стрівання хороший вояк,
Віта його мила щаслива.
„Чого зажурив ся, мій любий козак?“
Питає дївчина вродлива.
— Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,
От зараз піду з товариством до бою,
Не-сила терпіти лихої напасти,
Волю я в широкому полї пропасти,
Нїж тута, немов у тюрмі погибати!
Тебе тілько, зіронько, жаль покидати…“
Вона подає йому стрільбу грімку,
Чіпляє сама ясну шаблю важку,
Цїлує і пестить, і щастя бажає,
І мов на музики на бій виряжає:
„Хай наша зоря тебе, милий, веде!“
І милий на смерть без вагання іде.
А онде нещасний коханець край брами,
У роспачі голову стиснув руками:
„Найгірша для мене ся люта година!
Не любить мене чарівниця-дївчина.
Подвійний мій роспач, подвійний мій жаль,
Моя нерозважна печаль!…“
Он пісня з високого муру лунає.
По мурах одважний співець похожає.
Поет не боїть ся від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.
То-ж він з ворогами і з лихом жартує
І вірші мов легкії стрілки гартує,
І кидає пісню в широкий простор;
Скрізь чутно її, на майданї і в полї,
Юрба перейма' тую пісню, мов хор.
Все бачить співець у широкім роздолї —
І небо, і море, красу сьвітову,
І людям співає він пісню нову.
Усе одбиваєть ся в піснї, як в морі,
Рожевая зо́ря й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов,
І пломінь пожару, і місяць та зорі.
Та пісня, як море, і стогне, й рида,
І барвами грає,
І скелї зриває,
Як чиста прозора вода.
Всї слухають пісню: нещасний коханець,
Щасливая пара, і мати, й дитина,
Співа тую пісню дружинї дружина, —
Те знає і тїшить ся музин обранець.
То в день, серед люду, поети мов дїти,
Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,
І вабить їм очі великая слава,
Якої не дасть перемога крівава, —
В надїї на неї терновий вінець
Прийма молоденький співець.
Ось день проминув, зник і вечер погожий,
Ніч криє і місто, і табір ворожий,
І дивлять ся любо небеснії очі.
Поснули усї до спочинку охочі,
Здрімала ся навіть обачна сторожа,
Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа,
Корить ся їй все під кінець;
Але не корить ся співець.
Ті промінї горді, ясні, золотії,
В ньому розбудили і речі, і мрії,
Їх стримати — груди тїсні!
І прудко, мов іскри з багаття огнисті,
Мов хвилї гірського потока сріблисті,
Летять голоснії піснї.
І ллють ся, і ллють ся без примусу, вільно,
Недбалі про славу й вінки,
І линуть з північними вітрами спільно
Високо під ясні зірки.
Бренить у них радість, лунає і горе,
Шумить у них спогадів, мрій цїле море,
Навколо них роспач хаосом чорнїє,
Над ними веселка надїй променїє.
Не знає поет, чи хто слуха його,
Не стримує серця і співу свого,
Співа серенаду ясній своїй зірцї,
Та ночі, та музї своїй винозірцї,
Що з ним була в кожній порі…
І пісня чарує облогу ворожу
І будить на мурах обачну сторожу,
Заснуть не дає до зорі!
12/IV. 1896 року.