Діячі украінського фольклору/Куліш
| ◀ 13. Гоголь | Діячі украінського фольклору 14. Куліш |
15. Маркевич ▶ |
|
14. Куліш в 50 роках видав дуже користну для украінськоі етнографіі книжку «Записки Южной Руси». В 1856 р. вийшов перший том, в 1857 р. — другий, а третій застряв по цензурній перешкоді і его було видано вже далеко пізнійш в «Чтеніяхъ моск. общ. ист. и древн. рос.» В «Записках» Куліша е думи, перекази, казки, життеписи кобзарів і лірників, авторські розвідки, статі деяких россійських і польських вчених. Книга зробила велике вражіння і була ухвалена за багатий зміст і особливо за яскраву одголосність народного життя. Вже Шевченко і Потебня читали іі залюбки через те, что тамечки знаходили не тільки надзвичайно гарні твори народного слова, але знакомились з тими старцями, що іх зберегли, що оповідали казки і співали думи. Відносячись до люду з великою прихильністю, Куліш зазначив, які народ мае великі скарби дум і почуваннів, котрих украінська суспільність не вміла досить оцінить і зберегти. «Мене займав, каже Куліш, поетичний бік життя народа. Я бажав схопити драму, що з малими перервами вигравав цілий украінський народ. Мені хотілось побачить сільський побут в лоні природи і на грунті історіі.... Етнографія зливалась для мене в одну науку з історіею, а історія роскривалась в своіх етнографичних наслідках».... Помічаючи зніщення народноі словесности, Куліш причиною того лічив змагання новоі цівилизаціі і схилявся на таку думку, що буцім то «ми і народ одно і те саме, але тільки він своею поезіею зьявляе перший період культури, а ми початок новоі, висшоі». По думці Куліша, нові украінські письменники «зьявляють тільки ширші змагання культурні». З ціею думкою не можна згодитись. Вже Пипин зовсім грунтовно зазначив, що народній творчості шкодять не стільки змагання новоі цівилізаціі, як змагання державноі централізаціі, яка зовсім одпиха народ од самостійного життя, і таким чином при державній централізаціі нові культурні змагання зостаються для украінців недоступними[1]. Потебня теж скоса подивився на похвалку Куліша. Дома на паперці він записав — «та хиба завжди висші класи берут у народа найкращі рісі ёго життя і слова? хиба ми, це б то украінська інтеллигенція завжди дужі духом народа? Хиба народ завжди возрождаеться і мае свое продовження в житті освіченоі суспільности? Хиба завжди «ми» і «народ» одно і те ж саме, з повищенням «ми» чи завжди ми робимся більш чулими і тямущими?» Очевидячки, питання не на користь кулішевоі думки.
Одночасно Потебня згадав поезію Полонського:
|
Нѣтъ правды безъ любви къ природѣ, Къ познанью нѣтъ пути намъ безъ пути къ свободѣ, |
Иначе сказать, де нема любови — там нема волі і творчісти, а без них не може бути переходу низших зьявищ в висші в думках і в житті.
«Прошедшее невозвратимо, каже Потебня; но сердечное отношеніе къ нему даетъ урокъ для будущаго, и урокъ этотъ гласитъ: не убій!»[2].
——————