ЕУ/Психологія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Психологія, початково наука про душу і про душевні явища, акти та функції, їх виникання, перебіг і розвиток. З часу звільнення П. з метафізичних засновків — наука про процеси волі, почувань та розуму у свідомому й несвідомому житті людини у їх взаємопов’язанні й структурній цілості, про фізично-фізіологічну основу цих процесів і про природні індивідуальні нахили людини до психічних переживань та актів. З поширенням поля досліду це також наука про психічні законності взаємовідношення людей між собою та їх співжиття у соц. групах (соціопсихологія). Приблизно до пол. 19 в. П. залишалася інтеґральною частиною поодиноких філос. систем, не відокремившися в окрему науку.

До пол. 18 в. У цьому останньому розумінні можна говорити про початки філос. П. на Україні вже у княжі часи: київ. митр. Никифор († 1121), розвиваючи у своїх богословсько-філос. творах христ. тезу про подвійну — душевно-тілесну — природу людини, аналізував основні данності волі, почувань та розуму й п’яти органів чуттів. З занепадом рел.-філос. думки в лотат. часи завмирає і психологічна проблематика, але питання подвійної природи людини знову виразно з’являється у 16 в. у полемічмо-філос. писаннях І. Вишенського. Систематичніше П. присвячено увагу в Київ. Колеґії, згодом у Києво-Могилянській Академії. Курс П. читав І. Ґізель (1600 — 83), а проф. Академії Л. Баранович (1620 — 93) та Й. Ґалятовський († 1688) приділяли П. увагу у своїх творах, опираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. З Т. Прокоповичем (1681 — 1736), який виявився також прихильником душевнотілесної «двоїстости істини», навчання раціональної П. переноситься до Слов’яно-Гр.-Латинської Академії у Москві. Традиції Могилянської Академії продовжував і її вихованець, укр. філософ Г. Сковорода, який у своїй антропоцентричній системі з наголошенням внутр. «пізнання себе» багато уваги присвятив і «мікрокосмосові» — живій людині з її земними справами. Виходячи від категоричного монізму двох «сродностей» — душевно-невидимої і тілесно-видимої, — Сковорода вбачає істоту буття у мислі, не в зовн. плоті, яка мала б бути тільки тінню істинної людини.

З пол. 18 в. на Центр. і Сх. Землях. Перші матеріялістичні елементи у психологічних підставах філос. системи зустрічаються у Я. Ковельського (1729 — 95?), який навчав, що дії людської душі пов’язані з нервово-фізіологічною структурою організму, і послідовно захищав позиції сенсуалізму, доводячи, що пізнання починається з відчуттів. Продовження матеріялістичних тенденцій у філософії помітне у сенсуалізмі І. Ризького (1761 — 1811), для якого всяке пізнання починається відчуттям, при нерозривній єдності чуттєвого і раціонального елементів, що без них не можна збагнути суті явища; він же вказував на вплив матеріяльного світу на свідомість людини. На подібних сенсуалістичних позиціях стояв і П. Лодій (1764 — 1829), доводячи одночасно залежність душі від тіла, психічного від фізичного. Паралельно існували також і більше традиційні вчення про перевагу психічного, зокрема в науці проф. Київ. Ун-ту І. Гриневича та О. Новицького і, особливо, у «філософії серця» П. Юркевича (1827 — 74), який на відміну від ідеалістичного раціоналізму Г. Сковороди підкреслював ролю почуттів у житті людини та вказував у своєму підручнику педагогіки на вагу емоціонального моменту у вихованні.

О. Новицький, перший проф. філософії Київ. Ун-ту (1834 — 50), ввів також виклади П. і написав підручник «Руководство к опытной психологии» (1840). Його треба вважати ініціятором відокремлення П., як окремої науки, від філософії, тим більше, що його підручник де в чому навіть випереджав погляди визначних тодішніх психологів. Стоячи виразно на позиціях психо-фіз. дуалізму, Новицький вказував на нервово-фізіологічну основу пам’яті, поєднуючи досвід і дослід з самоспостеріганням та наголошуючи активний характер сприймання з спеціяльною ролею уваги. Проте, у зв’язку з реакційним обмеженням викладів філос. наук в ун-тах Рос. Імперії 1850 розвиток наук. П. припинився. Продовжувачами Новицького були: І. Скворцов (з 1850), С. Гогоцький (в 1851 — 86 pp.) та О. Козлов (у 1876 — 87 pp.), які повернулися до раціональної П. в рамках заг. філософії. З важливіших психологічних праць з’являється тоді тільки «Мысль и язык» (1862) мовознавця О. Потебні, який глибоко дослідив взаємовідношення мови й мислення з погляду мовознавства, твердячи, що нема понять без слів і що «не можемо уявити свідомости з нічого».

Новий поворот у П. на Україні з наголошенням експерименту пов’язаний з рос. природознавцем І. Сєченовим, що працював у Одеському Ун-ті (1871 — 76) і як засновник рос. фізіологічної ніколи мав виключний вплив на всю пізнішу рефлексологію. Його послідовник П. Ковалевський (1849 — 1923) заснував, бувши проф. Харківського Ун-ту, в 1880-их pp. першу на Україні дослідну психологічну лябораторію при клініці душевних і нервових хвороб. Подібна лябораторія постала 1895 в Одесі за ініціятивою М. Лянґе, проф. Одеського Ун-ту (1888 — 1921), який вважається одним з засновників експериментальної П. в Росії. Не відходячи від традиційного психофіз. дуалізму, Лянґе намагався поєднати його з рефлексологією. Заснування експериментальної лабораторії у Києві пов’язане з рос. філософом Г. Челпановим, проф. Київ. Ун-ту (1892 — 1907), який вперше на Україні запровадив практичні й семінарійні зайняття з студентами. З ідеалістичних позицій традиційного дуалізму він зібрав великий і цінний психологічний матеріял. З цих самих позицій вийшов також І. Сікорський (1842 — 1919), проф. психіятрії та нервових хвороб у Київ. Ун-ті, який перший у світовій науці застосував експеримент у вивченні дитячої П. Залишивши бл. 20 праць з цієї ділянки, крім бл. 50 з заг. П., Сікорський поклав підвалини під розвиткову П. З Київ. Ун-том пов’язаний також (1912 — 25) С. Ананьїн, що багато зробив для вивчення проблематики трудового виховання, аналізи зацікавлень та ролі естетики в педагогіці. Слідами Челпанова ішов його учень В. Зеньковський, що поєднував ідеалістичні погляди на природу психіки з даними досвідного її вивчення.

У Галичині П. була пов’язана до 1939 з поль. вченими, проф. Львівського Ун-ту, зокрема з К. Твардовським, який 1901 заснував першу поль. психологічну лябораторію. На укр. науку він мав посередній вплив через своїх учнів — українців, з яких найвідоміший С. Балей (1885-1952), що в перший період своєї діяльности досліджував П. творчости Т. Шевченка і дав перший укр. підручник П. на Зах. Укр. Землях, проф. пед. П. таємного укр. ун-ту у Львові (1921 — 25) і Варшавського Ун-ту (з 1928), автор праць з цієї ділянки і з розвиткової П.

В УССР. У перше десятиліття під сов. владою П. розвивалася однобічно, виключно як рефлексологія, наука, що намагається все психічне життя звести до рефлексів, тобто автоматичних відповідів на подразнення з виключенням застанови чи актів волі. Рефлексологія була відома й на Зах. як один з психологічних напрямів, але не в такій крайній формі. В СССР, і зокрема на Україні, питання П. зв’язане з розкритикованим ідеалізмом, натомість рефлексологія, утотожнена з матеріялізмом, стала ортодоксальною наукою; П. послідовно зникає з шкіл, зникає й саме її визначення. Центром укр. рефлексології був Харків з Укр. Н.-Д. Ін-том Педагогіки (УНДІП); найвизначніший її представник — психіятр В. Протопопов, який щоправда визнавав ще сам «суб’єктивну стор. особистости», отже психіку, але П. уважав за зайву науку, бопсихіка, як епіфеномен, не входила в детермінізм природничих процесів. Цього самото погляду тримався й другий харківський психіятр Є. Попов, а І. Соколянський (з 1926 дир. УНДІП) взагалі заперечував людську психіку та свідомість, подаючи з цих позицій рефлексологію одиниці. В. Залужний поширив цю теорію на «рефлексологію колективів» на засаді — «все суспільне життя є рефлексом». Рефлексологія стала просто світоглядом.

Такий самий ін-т у Києві заснував психіятр А. Володимирський, що один з перших на Україні почав експериментальне вивчення психічних аномальностей дітей. У Київ. Ін-ті Нар. Освіти рефлексологію викладав К. Мокульський. Поступово рефлексологія поширилася і на педагогіку; Дерново-Ярмоленко намагався застосувати павловську теорію умовних рефлексів при вихованні дітей.

У Харкові виходив «Укр. Вісник рефлексології та експериментальної педагогіки» (1925 — 30).

Щойно у 1930-их pp. почалася реакція проти однобічної механістичної концепції людини, як пасивного організму, поведінка якого зумовлена фізіологічними даними і середовищем; сама рефлексологія була визнана «вульґарною спробою біологізувати соц явища». Не заперечуючи фізіологічної основи, сов. вчені приймають автономію психіки, як «прикметности високоорганізованої матерії», що підпадає власним закономірностям; зокрема підкреслюється свідомість одиниці, відповідальної за свої вчинки (у протилежність до попереднього вчення про зумовленість вчинків індивідуума середовищем). Концепція залишається матеріялістична з запереченням субстанціяльности незмінної душі, з підкресленням постійної еволюції свідомости, як продукту природи й історії. П. і далі залишається узалежнена від офіц. діялектичного матеріялізму і навіть від ужиткової доцільности, зумовленої потребами внутр. політики. Поворот від механістичної рефлексології до П. наступив від усвідомлення, що «будь-яка боротьба проти свідомости, намагання викинути її за межі науки стає на перешкоді соц. будівництву; зокрема, не дослідивши проблеми свідомости, не можна зрозуміти ні соц. змагання, ні ударництва». Поворот до П. був найґрунтовніше арґументований Г. Костюком (з 1945 дир. Н.-Д. Ін-ту Психології у Києві, гол. укр. секції Всесоюзного Т-ва Психологів, упорядник і основний автор першого укр. підручника П. для вузів), що з підстав матеріялістичного монізму тлумачив свідомість як одну з властивостей матерії на найвищих ступенях її розвитку. У цьому самому напрямі пішов і Д. Елькін (* 1895; з 1930 завідувач катедри Одеського Ун-ту), який підкреслив індивідуальність свідомости, що належить конкретному суб’єктові.

Відтоді психологічні досліди розчленовуються на різні ділянки, чому сприяють різні дослідні ін-ти, які спершу концентрувалися у Харкові (реорганізований 1937 Психоневрологічний Н.-Д. Ін-т, психологічний відділ Н.-Д. Ін-ту Педагогіки Нар. Комісаріяту Освіти УССР, Ін-т Праці, Н.-Д. Ін-т Дефектології), у яких однак гол. увага присвячується захворінням чи вродженим дефектам, що мають безпосередній чи посередній вплив на психіку людини. Згодом більшого значення набирає Київ, де 1944 створюється перша самостійна катедра П.; 1945 постає Н.-Д. Ін-т Псилохогії Мін-ва Освіти УССР, основним завданням якого є координація праці укр. дослідників. Ін-т має відділи: заг. П., дитячої П., П. навчання, П. виховання, П. політехн. навчання, П. проф. освіти і праці, спеціяльної П.; видає «Наук. Записки», тематичні зб., наук.-популярну літературу. 1959 створено укр. Секцію Т-ва психологів при Акад. Пед. Наук РСФСР, тепер Акад. Пед. Наук СССР.

З поодиноких ділянок П. найбільше розвинулися: дитяча й розвиткова П., над якою працювали серед ін.: Л. Балацька, Н. Вовчик-Блакитна, О. Запорожець, П. Зінченко (* 1903; автор історії П. і праць над П. пам’яті), Т. Косма (1931-35 pp. у Харкові на катедрі П.), Г. Костюк, О. Леонтьєв, Д. Ніколенко, П. Чамата (ред. підручника П. для пед. училищ, 1954); над філос. та фізіологічними основами П. працювала школа у Києві з Г. Костюком та О. Раєвським (з 1945 завідувач катедрою П., вивчав також, поряд з П. Пелехом, історію П., а поряд з М. Жінкіним П. мови); досить добре розвинулася П. праці (Є. Мілерян).

На Україні рано почали також цікавитися зоопсихологією (С. Балей, М. Паргамін), яка пройшла, процес розвитку: від антропоморфізації тварин через стадію механістичних теорій рефлексології, коли уважалося, що в психічності тварин та людей є тільки кількісні різниці, аж до новіших теорій (Н. Ладигіна-Котс, В. Протопопов, Г. Рогінський, А. Хільченко), які доводили, що психіка тварин зумовлена виключно біол. факторами, а людська свідомість — визначена ще й соц.

З цілком спеціялізованих дослідів треба назвати питання сприймання часу, зокрема впливу переживань на суб’єктивну деформацію відчування часу (Д. Елькін, Т. Козіна, В. Ярощук). Ю. Мошбиця працює над П. розв’язування матем. задач, Б. Баєва — техн. конструкцій.

За останній час укр. психологи перейшли до дослідження складніших питань, як формування світогляду й самосвідомости особовости (Чамата, 1956). О. Раєвський досліджує відношення закорінення свідомости у заг.-людських первнях і її залежність від конкретного середовища, зокрема суспільної кляси, серед якої людина діє. Укр. психологи наближаються нині до гуманістичної П., а П. як науці приписується тепер в УССР важливе теоретичне й практичне значення в усіх галузях суспільного життя. П. на еміґрації зосереджується спершу у Празі, де Я. Ярема, проф. Укр. Вищого Пед. Ін-ту ім. Драгоманова розвинув у 1923 — 30 pp. жваву діяльність, досліджуючи проблеми психографії в школі й видавши підручник пед. П. О. Іванов розробляв у чеському Психотехн. Ін-ті Академії ім. Масарика психотехн. проблематику, бувши одночасно до 1945 р. доц. Укр. Вільного Ун-ту, в якому, однак, більше уваги присвячено П. щойно у мюнхенський період діяльности ун-ту. Катедрою заг. П. з 1946 керує О. Кульчицький, що працює у дусі цілісноструктурної П. та пед. характерології. Неврофізіолот М. Міщенко викладав експериментальну П. (1946 — 49), з 1955 катедрою соц. П. керує В. Янів, який вийшов від досліджування П. в’язня, пізніше віддався психологічній інтерпретації соц. прямувань укр. народу. Найбільше уваги мюнхенський осередок приділяє вивченню психічних властивостей українців (етнопсихології), організувавши серед ін. тематичні зустрічі з чужинецькими вченими (1953 — Мюнхен, 1954 — Лювен). У ділянці етнопсихології співдіяли також педагог Г. Ващенко, що дав також огляд рефлексології в УССР, філософ і історик укр. культури І. Мірчук та філософ і літературознавець Д. Чижевський. У ЗДА працює Б. Цимбалістий (* 1918), який вийшов від експериментальної П., досліджуючи питання геометрично-оптичного обману.

Література: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931; Мірчук І. Світогляд укр. народу. Наук. Зб. УВУ. III. Прага 1942; Кульчицький О. Риси характерології укр. народу. ЕУ 1, стор. 708 — 18. Мюнхен — Нью-Йорк 1949; Нариси з історії вітчизняної психології XVII — XVIII ст. К. 1952; Нариси з історії вітчизняної психології XIX ст. ч. 1 — 2. К. 1955; Костюк Т. (ред.) Психологія. К. 1955; Костюк Г. Русско-украинские связи в формировании передовой отечественной психологической мысли. Известия Академии Педагогических Наук РСФСР. Выпуск 65. 1955; Kultschytzkyj A. Die Marxistisch-sowjetische Konzeption des Menschen im Lichte der westlichen Psychologie. Мюнхен 1956; Vaščenko H. Die materialistischo Konzeption des Sowjetmenschen. Proceedings of Historical-Philosophical Section, t. 2. Shevchenko Scientific Society. Нью-Йорк 1957; Радянська психологічна наука за 40 pp. K. 1958; Чамата П. Психологічна наука в УРСР за 40 pp. Наук. Записки Київ. Пед. Ін-ту, т. 28. К. 1958; Чамата П., Скрипченко О., Опришко К. Бібліографічний довідник праць з психології за 40 pp. (1917 — 57). К. 1958; Раєвський О. Київ. Ун-т і розвиток психологічної науки. Радянська Школа, кн. 42. К. 1959; Психологическая наука в СССР, т. 1 — 2. М. 1959 — 60; Нариси з історії вітчизняної психології кін. XIX і поч. XX ст. К. 1959; Янів В. Укр. духовість у поетичній візії Шевченка. ЗНТШ, т. 169. Париж — Нью-Йорк — Мюнхен 1962; Соколов М. Очерки истории психологических воззрений в России в XI — XVIII вв. М. 1963; Нарис історії філософії на Україні. АН УРСР. К. 1966; Петровский А. История советской психологии. М. 1967; Розвиток філософії в УРСР. К. 1968.

В. Янів


Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 3.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи..