Житє і слово/VI/Поляки і Русини

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Житє і слово/VI (1897
Підписав Роман Яросевич на прохання Івана Франка
Поляки і Русини
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


ПОЛЯКИ І РУСИНИ.

Найновіші вибори у Раду державну в Галичині варті особливої уваги не тілько через те, що за для нечуваних навіть у сій крайні виборчих надужить і насильств вони стали сумно звісні й далеко за границями Австріі, але й з інчого, трохи глибшого поводу. Вже те одно, що сим разом східня й західна Галичина були властями трактовані нерівно, що виключно у східній Галичині вийшли найбільші і найнечуванійші надужитя, при котрих убито 10, ранено 30 і арештовано поверх 500 людей, тим часом як у західній Галичині, з виімком дрібніших, майже самопонятних у Галичині невластивостів, не вважаючи на живу агітацію, пішло зовсім мирно, — вже се одно дає найновіщим виборам у Раду державну особливе пятно і силує нас слідити за глибшими мотівами сеі чудноі появи. За тим те, що ся нерівність виборчоі тактики була докладно розділена між обі братні національности, заселяючі Галичину, між Поляків і Русинів, і то так, що Поляки мусіли приймати лекше, а Русини ж тяжче трактованє, веде само собою до питаня: яку вагу може мати ся найновіща подія для братнього, спільного житя обох народів, що єі викликало і що далі вийде з неі?

Може воно нелишнє нагадати, що Поляки й Русини, не вважаючи на близьке етнографічне свояцтво і теріторіальне сусідство, ніколи не були добрими братами. Зараз у початках свого історичного житя попали обі націі в супротивні культурні й релігійні круги, бо Русини одержали христіянство і найважніщі церковні інстітуціі з Візантіі, початки письменности від південних Словян, що теж були під впливом Візантіі, тим часом як Поляки через християнство по латинському обряду були прилучені до культурних впливів Заходу і сфери впливів римськоі держави. Через те ми бачимо ще в XI і XII столітю, яв Поляки й Русини часто воюють між собою, і коли під конець XIII столітя роздроблена на богато самостійних князівств южна Русь упала жертвою монгольсько-татарського нападу, вона була в XIV столітю підбита частинами Польщею (так звана Червона Русь, теперішня Галичина) і Литовцями. Коли ж у 1386 р. через подружє польськоі королеви Ядвіґи з литовським великим князем Ягайлом Литва була зєдинена федератівно с Польщею, стало проявлятись у польського правительства і польськоі шляхти сістематичне змаганє, не только обсадити руські землі й забеспечити йіх для польськоі держави, але й зілляти Русинів релігійно і національно с Поляками, що йім із руською шляхтою майже зовсім повело ся, а непокірних, то б то всю масу простого льоду, як найбільше придавити соціально і культурно. Сі змаганя скінчили ся фатально і для Русинів і для Поляків. Бо коли Русини втеряли через те своі вищі верстви, були відіпхнуті від цівілізаціі й сотні років держані в стані релігійного і національного пониженя та суспільноі неволі, викликали Поляки своім гнетом страшенну реакцію проти себе, що проявила ся кровавими козацькими війнами 1648—1708, вичерпала найкращу силу польськоі держави і нарешті поперла йійі до копечного упадку. Потомки тих южно-руських магнатів, що колись, притягнені польською силою, зрадили власну народність і перейшли по Поляків, тепер перші зрадили й прошахрували самостійність Польщі чужим державам.

Польська держава мала сповнити дві великі історичні завдачі, що заразом чинили дві великі умови єі власного істнованя. Яко огниво між Сходом і Заходом, між Німцями і Словянами, мусіли Поляки бути політичним кристалізаційним осередком для словянських племен, що жили па північному заході над Лабою і Балтійським морем, мусіли боронити йіх від денаціоналізаціі і германізаціі, і заразом запевнити своє панованє над Балтійським морем. Із другого боку мусіли Поляки давати захист і руському племю, що жило на південному сході, від ненастанних татарських нападів, постарати ся завоювати жерело тих нападів, кримський ханат і таким чином одночасно розширити своє панованє аж над Чорне море і скріпити його. Ні одноі з сих великих завдач не сповнила польська держава. Не вважаючи на велику побіду над німецькими хрестоносцями коло Грунвальду і Танненберга 1410, вона таки позволила германізувати поморських Словян і таким чином утратила береги Балтійського моря; своєю ледащою національною, релігійною і соціяльною політикою вона пхнула Русинів в обійми йіх найтяжчих ворогів, Татар і затим Великорусів, і через то була далеко відперта і від Чорного моря. Вона втеряла так найважніщі підвалини своєі економічноі і політичноі сили і нарешті мусіла упасти.

Удари, що знищили польську державу, збудили польську націю до нового житя. Столітє після розділу Польщі було свідком не тілько великого зросту польськоі літератури, штуки й науковоі праці, але також майже безпереривноі, многовидноі боротьби за відбудованє політичноі сили і самостійности Польщі. В сій боротьбі, що мусить кождого, навіть противника польських політичних змагань, наповнити подивом для завзятости і жертволюбности польськоі націі, можна виразно розрізнити два періоди — романтичний і реалістичний. Романтичний період почав ся хлопським повстанєм против Россіян, імпровізованим 1794 генералом Косцюшком, а скінчив ся повстанєм р. 1863. Характеристичною прикметою сего періоду була наівна віра польськоі інтелігенціі, що простий люд чує втрату польськоі самоуправи так само болюче як пануючі класи і що треба тілько гучного патріотичного поклику, обіцянки будущоі вільности й рівности, і вся народня маса запалить ся до повстаня для боротьби за відбудованє Польщі. Ян глибоко отся ілюзія була вкорінена в думках польських патріотів, доказує факт, що навіть страшенна лекція р. 1816, коли польські хлопи в західній Галичині найжорстокішим способом повбивали польських патріотів, що лагодили ся до революціі против Австріі, не змогла польських патріотів навчити чогось кращого, і треба було ще дальших лекцій в рр. 1848 і 1863—64, аби бодай більшу частину націі вилічити від сеі романтичноі іллюзіі.

Новий період у польських реставраційних змаганях, що я назвав реалістичним, починає ся двома появами, майже рівночасними, що виринають рівночасно в остатнім проблиском польського революційного романтизму: повстанєм, з одного боку, так названоі позітівістичноі школи в Варшаві і, з другого боку, доктріни а потім і партіі Станьчиків у Галичині. Хоч і які ріжні були сі появи що до йіх форми і йіх тенденцій, по сути вони таки були одно й те саме — реакція протів революційного романтизму, вітхнена переконанєм, що дотеперішня дорога не веде ні до чого, що конче треба поглубити працю. Ріжниця була тілько та, що в Варшаві дійшли до сеі свідомости міщане і дрібна шляхта, в Кракові галицькі шляхтичі й магнати. Через те поданий в обох місцях поклик „органічноі праці“ викликав у Варшаві й Конгресівці живу літературну і наукову продукцію, що все тісніще пристає до новіших змагань в Европі, виховує такі таланти як Елізу Оржешкову, Сєнкевича, Свєнтоховського, таких критиків як Хмєловський, істориків як Корзон, Навінський і Яблоновський тай довгий ряд солідних учених у найріжніщих фахах. Отся літературна і наукова праця мала гарний вплив і на громадське й економічне житє, і хоча польська нація під россійським правлінєм мусить держати ся з далеку від політики, то все ж таки тепер Варшава є осередком польської просвіти і польського духового житя.

Зовсім інакше показала себе польська „органічна праця“ в Галичині. Через більшу політичну волю і нижчий ступінь просвіти й економічного розвитку, тут у середніх верствах польськоі інтелігенції старий революційний романтизм буяв далеко довше ніж у Конгресівці, пускав чудні баньки з мила ще підчас россійсько-турецькоі війни в формі тайних організацій для вербованя польських полків, що мали йти на поміч Турціі, тай ще й тепер має свій орган у слабосильній „Gazecie Narodowej“. А що отсі романтики найрадше витали в сумрачній будущині або губили ся в фантастичних політичних комбінаціях і решту свого вільного часу вживали на оборону своіх ідеалів, то б то фанатичне безчещенє своіх противників, то поле конкретних політичних появ і потреб оставало ся зовсім незаняте, і таким чином політичні реалісти, що були прозвані Станьчиками[1], легко змогли не тілько перетворити по свойому плянови всі автономні інстітуціі в краю, але й обсадити найвпливовіщі місця своїми прихильниками і таким чином фактично захопити панованє в краю у своі руки. Йіх політичний і соціальний ідеал вийшов із певно дуже однобічноі свідомости хиб історичноі Польщі. Стара Польща — казали вони — упала через недостачу, з одного боку, сильного правительства, а з другого суцільности й дісціпліни серед пануючої кляси, шляхти, через liberum veto і liberum conspiro. Значить, коли Польща має бути коли небудь збуджена до нового політичного житя, то се може стати ся тілько в такім разі, коли сі органічні хиби польської натури будуть усунуті. Поляк повинен навчити ся строго управляти і піддаватись строгому правительству. Звісно, управляти повинні тілько ті Поляки, що призначені на то вродженєм, маєтком і традиціями. Таким чином соціально політична програма Станьчиків виходить на таке: шляхтичі, се родимі провідники й управителі народу; всі вигідні; впливові посади в краю повинні бути обсаджені шляхтичами; шляхтичі повинні старати ся мати як найбільший вплив на всю Австрію, бо тілько тоді, коли польська шляхта стане богатою, шанованою і впливовою, можливе відродженє вітчини, або властиве таді вітчина eo ipso буде відбудована.

Оба сі методи „органічноі праці“ с часом перемішали ся. Варшавський метод, перенесений у Галичину, дав товчок до повстаня соціалістичного руху і пізніше до повстаня польськоі людовоі партіі, а краківський метод, винесений за границі Галичини, став матірю „троістоі лояльности“, появні форми котроі були недавно в „Zeit“ майстерно описані одним Поляком.[2]

Та в усіх польських програмах і ідеалах є точка, с котроі найкраще кожна випробувати йіх політичну і культурну вартість, а то є питанє про йіх відносини до Русинів. Аби як слід оцінити ті відносини, треба не забувати, що всеі польськоі націі є несповна 15, а руської поверх 25 міліонів душ, котрі заселяють більше або менче збитими масами величезний простір краін від Сяну аж по західній Кавказ. Що до соціального стану обох націй, то руська (украінська) нація, що правда, не має шляхти, та має в россійській Украіні чимало більших грунтових властителів, купців, великих промисловців і високих урядників, у котрих по при йіх россійський патріотизм чим раз більше ширить ся і кріпне національна украінська свідомість. Польську націю соціально можна порівняти зо скісно пливучою в воді кригою леду: один, західній бік крити є під водою, другий, східній поверх води. На заході, у Шлезіі й Великопольщі вищі верстви є німецькі і по найбільшій частині тілько мужики й робітники польські, тим часом як на сході, у східній Галичині, Волині, Поділі та Украіні по правім боці Дніпра нижчі верстви є руські і тілько більше чи менче дрібно посіяна вища верства є польська. Само собою розуміє ся, що національна і державна свідомість у вищих верствах сильніща і виразніща ніж у нижчих, і таким чином стало можливим, що польська інтелігенція й доси не перестала вважати южну Русь по Дніпро польською провінцією. Тим то ми й бачимо, що в усіх польських реставраційних планах від р. 1830 і доси южна Русь по Дніпро вважає ся частиною належною до цілости Польщі, що має бути відбудована. В романтичний період, коли майже безнастанно говорено про знасилувану народню душу, про народні серця жадні визволу та про народню волю, не питали в Русинів про ніяку народню волю, про ніякі історичні перекази, і хоть збирали й слухали украінські народні пісні про кріваві козацькі війни й різню, що справили гайдамаки 1789 в Умані серед польськоі шляхти, то все ж таки, бачить ся, не догадувались, що в сих піснях украінська народня душа говорить досить виразно і недвозначно. А проте польські патріоти не перестали проповідувати руським мужикам ненависть до Німців і украінським мужикам ненависть до Россіян як йіх властивих гнобителів, поки руські мужики в Горожані коло Львова в р. 1846 польських патріотів, що йшли до повстаня против Німців, по части люто не вирізали, по части звязаних не віддали в руки німецьких властей, і поки украінські мужики коло Киіва в р. 1863 не повторили того самого с польськими повстанцями в далеко більшій мірі. Та сі кріваві лекціі все ж таки не змогли Полякам вибити з голови душку, що Украіна таки мусить бути перемінена на польську провінцію. Причину сего й не важко порозуміти.

Коли остаточна ціль усіх змагань польських патріотів — відбудованє Польщі, то зовсім натурально повстає питанє, як уявляють собі ті патріоти сю будущу Польщу. Звісно, коли чуєш йіх промови і читаєш йіх програмові писаня, то формально плаваєш у самій вільности й рівности, що має панувати в будущій польській державі. „Вільні з вільними й рівні з рівними“ — се має стати найвищим законом. Та коли тілько позволиш собі несміливо спитати ся, чи вільно буде Русинам не пристати до тоі надмірноі вільности і шукати собі щастя де інде, то як стій підніме ся страшенний крик про зраду, про кріваві тіни Гонти й Залізняка (два проводирі гайдамацькі в р. 1789), про 500-літню належність до купи і спільні перекази. Жаль тілько, що Поляки мають на оці виключно йіх користи, Русини ж покушали тілько несмачного окрайця й доси не можуть його переварить! Одних словом, тут ми маємо перед собою другу редакцію звісного революційного девізу: la liberté ou la mort (воля або смерть!). Причина ж тому та що істнованє польськоі держави виключно в етнографічних границях польського люду просто немислиме. То була би краіна без природних границь, без жадного устя ріки, без значних природних засобів, значить, твір зовсім не спосібний до житя. Слушно сказав недавно один польський патріот: „Хто домагає ся самостійноі Польщі в етнографічних границях, зраджує святу польську національну справу“.

Значить, нема самостійноі Польщі без провінцій, без Литви й южноі Руси! Тепер же повстає питанє, як довести ті провінціі й живучі в них народні племена до того, аби вони жертвували себе для самостійноі Польщі? Для шляхтичів се питанє дуже просте. Адже ж у тих провінціях непольська людність складає ся майже тілько з мужиків і пролетаріів! Значить, уже само скріпленє польськоі шляхти в тих краінах є eo ipso здобутє тих краін для будущоі Польщі. А як треба робити, аби в непольській краіні скріпити панованє польськоі шляхти, на те є східна Галичина клясичним взірцем. Держати люд у давнім польськім підданстві й безправности тепер уже годі. Змодіфікована шляхетська рецепта ось яка: поступати обережно, давати народови просвіту про око, самостійність про око, державний лад про око, добробут про око, та скрізь дбати про то, аби народ сими про око благодатями не попсував собі жолудка. Так основують ся в східній Галичині руські народні школи с польськими народніми вчителями, що часто зовсім не вміють по руськи; видають ся руські учебники навіяні польським патріотичним духом; так у руських народніх школах кладуть на науку полськоі мови й історіі більшу вагу ніж на руську; руські народні вчителі переносять ся в західню Галичину, коли показують тілько слід руського патріотизму. Так проповідує ся молодіжі в східно-галицьких гінназіях сістематично про вищу польську культуру, про належність до купи Поляків і Русинів до одного державного організму, про нижчість руського народу і єго неспосібність до культури. Так у шляхетських органах запевняє ся нераз, що Поляки дуже люблять Русинів, що самостійність руського народу йім дорога, а про те треба бесконечних клопотів та інстанцій тілько для вижебраня однісінького руського надпису на якім небудь судовім або поштовім будинку; а про те львівські Русини вимусили єдину руську народню школу в столиці краю дорогою довгого процесу і декретом найвищого трибуналу; а про те треба було формальноі державноі акціі, якою була так названа Романчуківська нова ера, щоби спонукати польські політичні і автономічні власти бодай сям-там відповідати на руські поданя по руськи; а про те руські гімназіі у Львові і Перемишлі основано не на законній дорозі ухвалами сойму, але на дорозі розпоряджень міністерства просвіти, значить (у Перемишлі) тілько яко паралєльки тамошньоі польськоі гімназіі, що с часом мала стати самостійною гімназією. Таким чином виходить, що не вважаючи на горячі запевненя в любві для руськоі національности з боку Поляків, руська східня Галичина таки зовсім має вид польськоі краіни і навіть польські соціалісти у своім лондонськім органі звуть єі просто la Pologne autrichienne. Більшу частину державних і краєвих законів, особливо найважніщих політично, як закопи про вибори, товариства і збори, галицькі власти виповняють так, що дух тих законів по просту виходить на карикатуру і часто не вважає ся навіть на найвиразнійший текст; нагадуємо тілько те, що при найновіщих виборах до ради державноі тайне голосованє, що загально вважає ся найкращою охороною незалежности виборів, у східній Галичині показало ся найкращим способом для проведеня правительственних кандідатів, бо прихильні правительству виборчі комісіі отворяли виборчі картки перед киненєм йіх до урни (ніби для того, щоби ніхто не вкинув двох карток!) і читали, або знов при скрутініі забирали вкинені виборчі картки з іменами опозіційних кандідатів і клали натомісць виборчі картки з іменами правительственних кандідатів. Так проєктують ся й ухвалюють ся шляхетською соймовою більшістю львівською закони, котрі болючо кривдять селян у користь великих грунтових властителів і котрі властиво треба вважати кодіфікацією шляхетськоі самоволі і жадоби напованя — вкажемо тілько на такі клясичні приміри як проєктований перед кількома роками закон про слуг, як недавно ухвалений закон ловецький, як галицькі дорогові й рибацькі закони і врешті від років ладжений громадський закон. Що галицькі урядники є в душі більше польськими патріотами ніж Австрійцями, можна б йім може простити, та лехко порозуміти, що вживана ними народня педагогіка, яка напр. проявила ся покаранєм тих мужиків, що торік участвували в масовій депутаціі до цісаря в справах виборчих надужить у сентябрі 1895, що заявлені тоді урядниками устні рішинці мужикам, як напр.: „Іди до цісаря, най тобі дарує кару!“ і т. і., таки мусять викликати між народом небеспечне заворушенє. Нераз бачить ся, немов би воно було в чиімсь інтересі, пхнути руський нарід до ворожих державі кроків, до головноі зради для того, аби потім вигідніще при помочи австрійськоі державноі власти кинути його під ноги польській шляхті.

В галицькім соймі говорить ся часто й високопарно про піднятє народнього добробиту, про кредіт для мужиків, про домашній промисл і так далі, та рівночасно визискує ся мужиків через несправедливе отаксованє грунтового кататру не 680.000 гульд. що року в користь великоі грунтовоі власности. Так за викуп права пропінаціі, що було останком підданнчих законів скасованих ще в році 1848, накинено на край а властиво на мужиків сплату суми 62 міліонів гульд. Так грішми, що зложені мужикаки, основує ся „краєвий банк“ для ратованя головно великоі грунтовоі власности, а мужика з єго кредитовими потребами заганяє ся в обійми Жидів лихварів і не менче лихварських задаткових і кредитових товариств. Так викликану нечуваною нуждою масову еміграцію мужиків придавлює ся державною силою, або справляє ся на фальшиві дороги. Не треба бути надто глибоким політиком, аби в усім отсім по пляну придуманім поступуваню бачити дійсну політичну сістему, сістему, котра, що правда, не є політично далекоглядна, не є людська ані навіть австрійська, та за те є щиро й орігінально польсько-шляхетська.

В честь польського імени треба сказати, що не вся польська нація прикладає руки до шляхетськоі політики; та, на жаль, мусимо сказати й те, що більша частина польських патріотів і демократів навіть не розуміє єі. З боку тих патріотів і демократів видано інчий поклик, що повинен був відбудованє історичноі Польщі погодити з новіщими домаганями національноі автономіі. Значить, має бути відбудована не давня, шляхетська Польща, але з другого боку будуща Польща не має бути втиснена в вузькі національні границі польського люду; має повстати самостійна Польща в границях добровільноі аттракціі (w granicach dobrowolnego ciążenia). Гарне слово та на жаль воно доси лишило ся теорією. Для виповненя сего добровільного притяганя в Литві й Украіні у новіщих Поляків таки за короткі руки. Та що вони й не пробували серіозно в східній Галичині, де будь що будь є найкращий грунт для йіх змагань, прикласти сю теорію й виступати проти шляхетського методу правліня, се дуже непевний знак того, як суріозно вони відносять ся до своєі теоріі. Ще до недавна здавало ся, що власне польська людова партія держить ся кріпко сеі теоріі та що польська мужицька організація з руською в спільній боротьбі проти шляхетського панованя розвиватиме се добровільне притяганє. На жаль перша огнева проба, тілько що минула виборна кампанія, доказала нестійність сего погляду.

Мужицька партія, що не хоче бути тілько ланкою на мужиків, мусить бути в першім ряді соціальною. Особливо в Галичині, де вся мужицька верства стілько терпить від шляхетського панованя, соціальна боротьба против шляхти є неминучою доконечністю всякоі політичноі мужицькоі організаціі. І польська людова партія зразу групувала ся коло сего соціального оклику. Та мало-по малу і в органі і в агітаціі сеі партіі стала брати верх чисто патріотична, національно-польська течія; соціальні інтереси відступали на зад і проводирі партіі признали головною єі метою не соціальну й політичну еманціпацію мужицькоі верстви, а єі націоналізацію, се б то пропаганду національних польських аспірацій і думки про відбудованє вітчини. На грунті сего патріотичного змаганя й зійшлись людовці зо шляхтичами.

Оклик: „Геть із солідарністю Кола польського в Відні!“ під котрим приготовляла ся виборча агітація польськоі людовоі партіі, був заступлений помалу супротивним окликом: „Солідарність усіх польських послів у Відні в національних справах є доконче потрібна“.

Псіхологічний процес, яким польська людова партія дійшла від одного оклику до другого для мене неврозумілий ; коли сій партіі піддано сей другий оклик з боку, то мусів се зробити якийсь дуже хитрий політик. Бо ж ясно як сонце, що вираз „національні польські справи“ шляхтичі розуміють зовсім інакше, чим людовці; шляхтичі розуміють тут зовсім конкретні, дотикальні, то є своі власні інтереси, а людовці звязують с тим словом доволі хиткі і абстрактні понятя; значить, у парляментарній боротьбі за конкретні інтереси людовці с таким окликом мусять завше програти.

Та от підчас остатньоі соймовоі сесіі стало ся щось таке, що перемінило мимохітню зустрічу людовоі партіі з шляхтою на більше або менче явний союз. Брати Бадені в спілці з головачами станьчиківськоі партіі придумали геніяльний плян: відреставрувати коштом краєвого фонду старий польський королівський замок у Кракові і подарувати сю памятку староі великопольськоі пишноти, сю національну святиню історичноі Польщі австрійському цісареви для звеличаня 50-літнього ювілею єго панованя. Сим мала бути осягнена двояка ціль: одна — скріпленє дінастіі Баденіх у Галичині, що може давати цісареви такі королівські дарунки, друга — припечатанє факту, що Галичина є зовсім польська провінція, і покладенє угольного каменя для польського державного права в Галичині. Бо ж зовсім натурально, що відреставрований польський королівський замок з гори накладає думку про польського короля і що найближча завдача галицьких верховодів, пройнятих польським патрітизмом, буде перетопити помалу понятє австрійського цісаря в понятє польського короля. Се був піднеслий вид, як однодушно польська людова партія подала шляхтичам руку на се патріотичне починанє. В цілім соймі знайшли ся тілько три руські радікальні посли, що запротестували против сего державного замаху. Посол др. Окуневський, котрого граф Станіслав Бадені кілька мінут перед сею памятною подією особисто просив умильно, щоби тілько нічого не говорив, не вважаючи на те таки забрав слово і заявив, що руська нація добре розуміє се починанє, і при всій свойій лояльности супроти цісаря й дінастіі мусить против того запротестувати з державно-правних мотівів. Важко росказати, яке обуренє викликав сей протест у соймі й усій польській прессі. Дра Окуневського лаяно огидним способом публично й приватно, та найцікавійше те, що в телеграмах до урядових і пів-урядових віденьських газет промовчано про єго протест і ухвалу соймову що до реставраціі вавельського замку представлено як одноголосну і приняту з великим ентузіазмом. Польська людова партія зі свого боку прячинила ся в своіх органах до лайки на дра Окуневського, а коли кілька день потім один із радікальних руських послів хотів поставити в соймі внесок, посли польськоі людовоі партіі відмовили йому підписів до того внеску, „бо ви — мовили вони — образили наші патріотичні почутя“. І тут польські шляхтичі почали заскакувати до послів польськоі людовоі партіі, шептати ся з ними, стискати йім руки, і з того вийшло те, що посол Бойко заявив на однім засіданю, що й польська людова партія є за солідарністю Кола польського у Відні, звісно, тілько в національних справах, за що польську людову партію впевнено, що при виборах до Ради державноі в західній Галичині польський центральний комітет не буде єі кандідатів поборювати серіозно.

Сим разом шляхтичі додержали слова[3], та на жаль польська людова партія перечислила ся: новий оклик солідарности Кола польського не міг загріти польських хлопів до партіі, і таким чином найбільша частина єі кандідатів була побита соціальними демократами, прихильниками партіі Стояловського, що пішли в боротьбі з окликом: „геть із солідарністю Кола польського“, ба навіть недвозначними правительственними кандідатами.

Коли в західній Галичині польська людова партія перецінила свій впляв, то підчас виборчоі боротьби в східній Галичині провідникам єі вирвали ся заяви по крайній вірі сумнівні з погляду теоріі „добровільноі атракціі“. Тут найперше ми читали, що східно галицькі виборчі розрухи мають собі жерелом нижчий культурний ступінь руського народу, хоч у тих виборчих розрухах мали участь як руські так і польські мужики і хоча в тих розрухах убивано, ранено та арештовано самих тілько мужиків. Потік сказано було, що виборчі розрухи в східній Галичині діяли ся тілько через те, що тут польська людова партія не розвинула своєі примиряючоі діяльности; як би, мовляв, польська людова партія була заопікувалась і східною Галичиною, такі нещасні пригоди були би неможливі; та в східній Галичині агітує головно руська радікальна партія, с котрою польська людова партія не має нічого спільного. Коли завважити, що польській людовій партіі запевнено стосункову легальність виборів у західній Галичині і що через те так і не дійшло до ніяких виборчих вибриків, далі, що радікальні Русини теж належали до основателів людовоі партіі, зробили для тоі партіі не одно і дали для єі програми теж деякий ідейний матеріал, то повищі заяви покажуть ся в йіх властим світлі.

Такими заявами польська людова партія остаточно найбільше пошкодила сама собі і ми не хотіли би йій сего памятати, коли вона виведе з найновіщих виборів до ради державноі відповідну науку для себе, — на що є всяка надія[4]. Руська радікальна партія, що сим разом, дякуючи нечуваним насильствам, могла вислати в парлямент тілько двох своіх послів, переконала ся рішучо, що вибрана нею дорога — освідомляти нарід про єго соціальний, політичний і національний стан, організувати його поперед усего до боротьби против панованя шляхтичів і в тій боротьбі не вдавати ся ці в які компроміси з ретроградними елементами, є єдино правдива і хоч помалу, а про те певно веде до ціли. Усяка партія, яку здибаємо на сій дорозі, буде нашим союзником.

Що правительство своіми ц. к. камеральними Русинами хотіло би зашахувати радікальний руський народній рух, се не дивниця; лехко зрозуміти й те, що воно своіми виборчими штуками провело 6 руських правительственних послів. Коли ж сотворенє руського примиреня, а значить і руськоі правительственноі партіі, дехто подавляв і величав як велике державне діло графа Каземіра Бадені, то се могло стати ся тілько при повній незнайомости галицьких відносин. Була хвиля, коли й деякі наівні Русини вважали те примиренє примиренєм із австрійським правительством і через те воно було доволі популярне в краю. Та коли тілько показало ся, що граф Казимір Бадені вжив поваги правительства і навіть впливу короля на те, щоби перемінити Русинів у покірний знаряд польськоі шляхетської політики і, значить, здобути йіх не для Австріі, а тілько для історичноі Польщі, то від сего примиреня відвернув ся весь руський нарід, і навіть шанованих та зуслужених мужів як посла Барвінського, що хоч не раді тому в душі, грають далі невдячну ролю „примирених Русинів“, народ ненавидить і пятнує яко зрадників руськоі національноі справи.

І так ми можемо загальний рахунок отсеі може придовгоі расправи закінчити словами недавно помершого украінського писателя П. Куліша:

Поки Рось зоветь ся Россю,
Дніпро в море ллєть ся,
Поти серце козацькеє
С панським не зійдеть ся.

Др. Роман Яросевич.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.

  1. Станьчик був надворним блазном одного с польських королів і, на кілько ми знаємо, не займав ся станьчиківською політикою. Та єго імя було надужито для заголовка книжки „Teka Stańczyka“, що була одною с перших маніфестацій нового напрямку, немов єго програмою тай приклеіла на ввесь напрямок імя того надворного блазна — не без сімволічноі ворожби
  2. „Das dreieinige Polen und die dreifache Loyalität“ (Триєдина Польща і троіста лояльність), нр. 127 „Zeit“.
  3. Тут ш. автор помилив ся. Коли було дане таке слово польським людовцям, то шляхтичі зламали його так само, як своі інші слова; в боротьбі з людовцями польськими бракувало тілько розливу крови та громадних арештів; усі інші штуки виборчі вимірено йім повною мірою. Ред.
  4. Польські людові посли у Відні не вступили до Кола польського поклавши такі прінціпіальні застереженя що до єго статута, що шляхта очевидно й не подумає ціною таких уступок мати йіх між собою. Ред.