Залишаюсь українцем/II/Вибір професії

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Вибір професії

Після закінчення університету я став відвідувати компанії, здебільшого в Штатах, які мене хоч трохи цікавили. Зарплати в США були на 30% вищі, ніж у Канаді. Крім того, я мав ще один мотив: це була чудова нагода пізнати країну з перших рук. Я проїхав Штати вздовж і впоперек, з півночі на південь, зі сходу на захід. Було захоплююче відкривати Америку, яка, на подив, істотно відрізнялася від Канади. В усіх відношеннях Канада була набагато ближчою до Європи, ніж Сполучені Штати, за її способом життя, у взаєминах між людьми, особливо через Квебек з його унікальним культурним життям. Штати вразили мене своєю потужною промисловістю, загальним економічним динамізмом, а також деякими університетами, які я відвідав у проміжках між візитами до компаній. Американці здавалися дружніми, прямішими, ніж європейці. Мені не дуже подобалась їхня система цінностей та зайвий матеріалізм. Я все ж вирішив, що не хотів би жити і працювати в США. Одною з причин був візит до великої хімічної компанії в одному з північних штатів. У ній працювало кілька сотень інженерів. Вибір у мене був великий, тому я попередив, що відвідаю цю компанію приблизно після обіду в суботу, зробивши це для того, щоб умістити в одну подорож якомога більше зустрічей. На мій подив, мене не просто прийняли суботнього дня, а сам головний інженер перервав вихідні, щоб провести день і вечір зі мною. Та це моє еґо не надуло, навпаки, мене цікавило інше: чи повинен буду також робити те, що зробив цей чоловік, якщо дійду до його статусу, тобто витрачати так багато власного часу у вихідні для того, щоб привабити зухвалого зеленого юнака. Не допомогло навіть те, що віце-президент, підморгуючи, запропонував повечеряти з ним, а потім повести мене до нічного клубу. Це укріпило моє рішення. Я просто сказав йому, що не зацікавлений в пропозиції, хоч якою б щедрою вона була. Я не хотів стати людиною корпорації, я хотів лишитися вільною людиною.

Пропозиція ж, яку прийняв, була від компанії “Абітібі Пауер енд Пейпер”: на працю інженером у їхньому центральному офісі в Торонто. Зарплатня була щедра й у нас вже була інша маленька квартира в Торонто, а також там була українська громада, Пласт, друзі. В цій ідеї було трохи романтики: раніше завербований у таборі біженців працювати лісорубом, а зараз — інженер цієї ж компанії. Сама робота не виправдала моїх сподівань. Мене посадили за дошку для креслень у кімнаті з тридцятьма іншими інженерами. Було спекотне задушливе літо, і я постійно випадково змазував те, що креслив.

Однак моє життя розвеселила одна важлива подія. Перед тим як я почав працювати українська молодіжна організація СУМ (Спілка української молоді) відправила мене в Оттаву взяти участь у конференції усіх молодіжних організацій Канади. Я був членом Пласту, а не СУМу, але мене попросили, бо я добре вмів дебатувати. На конференції мене несподівано вибрали до координаційного комітету Канади для Світової асамблеї молоді (САМ), який складався з п'яти осіб. САМ була створена декількома роками раніше, до неї входила молодь з усіх демократичних країн, на відміну від Світової молодіжної федерації, спонсорами якої були комуністи. Серед п'яти членів комітету були двоє англомовних осіб, двоє франкомовних і я.

Взаємини між двома суспільствами — англо- і франкомовним — тоді були не дуже дружні (як це описано в “Двох самотностях”), тому було природно, що я став свого роду арбітром у комітеті. Ще менше очікував, що мене оберуть делегатом Канадської асоціації молоді для поїздки на конференцію САМ в Дакарі, Сенегал. Один репортер із “Time Magazine”, базований в Оттаві, дізнався про це і приїхав до Торонто, щоб написати статтю для цього популярного журналу з великим тиражем про те, що “колишній лісоруб, блискучий студент, який ще навіть не громадянин Канади — “особа без громадянства”, представлятиме Канаду на конференції світового рівня. Він залишився в Торонто на кілька днів, запрошував мене на обіди й вечері, розпитуючи про все, що я пережив до цього часу, взяв інтерв'ю у кількох людей, які знали мене, включаючи редактора газети компанії, де я працював, і головного інженера. Редактор газети “Абітібі” написала статтю про те, що я в майбутньому повинен би стати прем'єр-міністром країни. Ще гіршим було те, що фотограф зробив знімки на роботі, на яких стояв я, за мною всі інженери, а за ними, на задньому плані — головний інженер. Для останнього це було дуже принизливо. Коли я запитав у нього, чи можу взяти відпустку, хоча б неоплачувану, на два тижні, він різко відповів мені: “Я не хочу, щоб мої інженери брали участь у якихось дивних непрофесійних позаштатних заходах”. Я відповів миттєво, не давши собі шансу прикусити язика: “В такому випадку я відходжу з праці”. Це було тільки через три тижні, як я почав працювати за професією.

Лист про те, що Б. Гаврилишин представлятиме Канаду на Світовій асамблеї молоді у Дакарі. 1952 р.

Переді мною постали значні труднощі, напередодні подорожі до Африки. Я не мав паспорта, було лише тимчасове посвідчення особи від американської окупаційної адміністрації в Німеччині. Тому, незважаючи на допомогу еміграційного департаменту, який був постійно на зв'язку зі мною, було важко отримати візи не тільки до Сенегалу, а й до інших країн, де мені випадало зробити зупинки на шляху до Дакара і назад. Репортер із “Time Magazine” почав нервувати і хвилюватись. Він сподівався розмістити статтю про мене в наступному номері журналу перед тим, як мала початись конференція в Дакарі, кінцевий термін її подання був у п'ятницю. Мої візи не були готові в п'ятницю і не було гарантії, що вони прийдуть у суботу, він мусив поінформувати редактора журналу, що не зможе подати статтю вчасно. Редактор відмовився публікувати її на тиждень пізніше, бо стаття мала стати сенсаційною новиною, тоді як наступного тижня, коли б я уже був у Дакарі, вона не була б такою цікавою. Я отримав своє посвідчення з усіма візами в суботу і наступного дня вирушив до Дакара, зупиняючись у Нью-Йорку, Гавані (Куба), Парамарибо (Суринам). Зупинки у різноманітних місцях були ніби бонусом, бо навіть за короткий час я все ж таки отримав багато вражень від цих країн.

Під час підготовки до подорожі я проінформував про неї лідерів української спільноти в Торонто. Єпископ Ісидор Борецький, наприклад, не тільки благословив мене, а ще й дав 200 доларів.

Африка зачарувала мене. Люди, особливо жінки, були дуже яскраво вдягнені й навколо було багато музики. Люди співали і танцювали навіть на похоронах. Абсолютна більшість були чорношкірими, а білі на їхньому фоні здавалися “білими воронами”. Пізніше, під час коротенької прогулянки в джунглі, я відкрив для себе дерева різних видів, деякі з величезним переплетеним корінням, яке простягалося понад землею. Я не міг не згадати книги Джека Лондона про його відкриття різних, в тому числі африканського, континентів.

На конференції було 150 делегатів із 75 різних країн. Дізнавшись, що конференція проходитиме в Африці, французи, британці й навіть бельгійці привезли з собою кількох автохтонів з Африки, яких довелося мало не на мотузах там тримати. Мені було ніяково за африканців. Н а другий день конференції місцеві почали говорити. Ніби попередньо домовившись, вони казали, що хочуть, щоб їхні країни стали незалежними. Їхні коментарі викликали у мене велике співчуття. Інше, що вразило мене — серед делегатів були люди змішаних рас: індіанської, чорношкірої, білої, азіатської. Декілька дівчат такого змішаного походження були вражаюче гарними. Це швидко зруйнувало стереотипне поняття, що біла раса найгарніша.

У штаті конференції було двоє канадців — Моріс і Жанна Сове, які тоді працювали в ЮНЕСКО в Парижі. Ми стали добрими друзями. Моріс пізніше став міністром у Федеральному уряді Канади, а Жанна — першою жінкою генерал-губернатором у Канаді. На конференції я також добре познайомився із Джоном Карефа-Смартом із Сьєрра-Леоне, з яким підтримую дружні стосунки до цього часу.

Після конференції було вибрано 20 делегатів з-поміж 150, їх посадили на літак і дали гіда — Фелікса Уфує-Буані, який за кілька років став першим президентом Кот-д'Івуару. Нам запропонували тур по французьких колоніях Західної Африки, ми відвідали такі важливі міста, як Бамако, Бобо Діолассо, Абіджан. Губернатори цих колоній зустрічали нас по-королівськи, ніби ми були послами наших країн. Вони з гордістю показували нам школи й лікарні, які побудувала французька адміністрація хоча б в основних містах. Пізніми вечорами ми побачили іншу сторону медалі. Деякі студенти, жителі тих міст, проводили нас подалі від центру і показували дуже бідненькі хатинки і, що мене особливо вразило, відкриті каналізаційні стоки посередині не асфальтованих доріг. Я зрозумів, чому студенти із французьких колоній виступали за незалежність своїх країн. Я вирішив прочитати серію лекцій з цієї теми, коли повернуся до Канади.

На зворотному шляху під час дводенної зупинки на одному з Карибських островів я усвідомив, яким тісним ставав світ. Я читав книгу австрійського журналіста, який був в Україні в роки Другої світової і описував події з німецького боку. Під час перебування у Харкові він розмовляв з офіцером танкової дивізії. Відклавши книгу, я зав'язав розмову з чоловіком, схожим на німця, який сидів за сусіднім столом. Він і був німець. Чоловік відмінно говорив англійською, тож мені не довелось використовувати свою обмежену німецьку. Він сказав, що є представником компанії “Сіменс” (Siemens) і продає медичне обладнання до країн Центральної Америки. Дізнавшись, що я українець, зазначив, що був в Україні під час війни. Після кількох запитань виявилось, що він був тим самим офіцером танкової дивізії, про якого написав австрійський журналіст у своїй книзі. Чи світ справді стає тіснішим, чи це мені щастило на такі збіги?

Я повернувся до Торонто, де мене привітала Лені, але її трохи засмутило те, що я привіз лише шість фотографій з такої надзвичайної подорожі. Я прочитав першу лекцію, запланувавши цілу серію, в якій стверджував, що африканські колонії отримають незалежність через одне покоління. Я помилявся. Це сталося за десять років. Аудиторія відреагувала на мої прогнози дуже скептично. Мене майже зігнали зі сцени. Хоч як би там було, моя подорож до Африки стала дуже корисним уроком: найкращим способом передбачення перспективи країни в межах 15-річної шкали часу є розуміння того, на що сподіваються і про яке майбутнє своїх країн мріють студенти-активісти.

Я знову був безробітний, але цього разу знайшов потрібну роботу всього за два дні. Я підійшов до декана свого факультету і пояснив йому ситуацію. Він одразу відреагував: “До мене щойно приходили з “Орр Асошіейтс” (Orr Associates), консалтингової компанії двох братів. Вони запитали, чи знаю я якогось випускника з оригінальним, креативним мисленням; у них є цікаве завдання. Гадаю, ти їм ідеально підійдеш”. Я негайно вирушив до офісу братів Орр і після 30-хвилинної співбесіди мені запропонували посаду консультанта. Я почав працювати наступного ранку. “Орр Асошіейтс” щойно підписали контракт із 150-літньою компанією “Моріссон Брасс” (Morisson Brass) на змінення дизайну запобіжного клапана для ємностей, які перебувають під тиском (стиснене повітря, пара). Ця компанія виробляє такі клапани вже близько 150 років, але вони хотіли надати їм сучаснішого вигляду. В компанії працює 40 інженерів і їхній продукт добре продається, але виглядає досить застаріло.

У молодшого брата Орра було художнє чуття й він почав проектувати щось схоже на ракету. Я запропонував у процесі змінення дизайну клапана вивчити, як він працює і, можливо, поліпшити його ефективність. Вони погодились. Я повернувся до університету і запитав у того ж декана про можливість тестування клапана в лабораторії. Декан відразу погодився, тому що він все ще сподівався, що одного дня я стану професором на факультеті машинобудування. Я найняв асистента, який допомагав мені встановити барильце для накачування стисненого повітря, на якому ми могли б поставити клапан компанії “Моріссон Брасс” та робити експерименти. У нас був барометр для вимірювання тиску в контейнері, а також інші інструменти, за допомогою яких можна було виміряти, яка кількість повітря витікатиме кожного разу, коли відкриватиметься клапан, і скільки часу забере, поки він закриється, як тільки тиск повітря в контейнері повернеться до нормального. Я працював у лабораторії з моїм асистентом, відкриваючи клапан і записуючи на міліметрівці, при якому тиску він відкрився, при якому закрився і скільки повітря витікало кожного разу. У клапані було захисне кільце, яке дозволяло регулювати тиск, при якому він відкривався і закривався. Ця робота тривала кілька тижнів. Експеримент не привів до жодних суттєвих висновків або оригінальних ідей.

Одного ранку, наздоганяючи трамвай на Блур Стріт, я застрибнув на сходинку трамвая і схопився за ручку, щоб втриматися. В той момент у голові промайнула ідея. Потрібно змінити форму захисного кільця. Це був інтуїтивний стрибок у порожнечу. Я майже відпустив ручку трамвая і ледь не випав на вулицю, але якась добра душа схопила мене за руку і затягнула всередину. Прибігши в офіс, сів за дошку для креслення і нарисував, як, на мою думку, мало виглядати кільце. Я зайшов до кількох майстерень, показав їм дизайн клапана з точними розмірами кільця і через два дні клапан з новою формою й кільцем було змонтовано. Я пішов з ним до лабораторії, і мій асистент встановив клапан з новим контрольним кільцем на контейнері. Це було як чудо, коли в третій спробі, після того як я відрегулював захисне кільце, клапан при тому самому тиску випустив вдвічі більше повітря, ніж перед тим. Я скрикнув од радості, схопив асистента і ми разом почали стрибати і танцювати. Нам це вдалося! Винахід був дуже добрим. Стало можливим випускати нову модель клапана із сучасним дизайном, який виконує таку саму функцію, але на нього потрібно вдвічі менше металу й він коштуватиме вдвічі менше.

Це було чудово, але потрібно було запатентувати винахід, щоб конкуренти “Моріссон Брасс” не змогли скопіювати новий клапан. Це було проблематично. Щоб отримати патент, я мав описати з позицій механіки і термодинаміки, як працює клапан і чому він так працює. Винахід був зроблений інтуїтивно, тому мені довелося наступні шість місяців попотіти, щоб написати належне наукове пояснення, чому він такий ефективний. Ми зі старшим братом Орром поїхали до Колумбусу, що в штаті Огайо, в лабораторію Бателле — єдину установу в Північній Америці, яка могла тестувати такі вироби й рекомендувати їх на отримання патенту. Це зробили швидко і того ж вечора ми влаштували свято з нагоди винаходу, запатентованого на моє прізвище. Те, що трапилось потім, показало мені, який наївний я був. У контракті з “Моріссон Брасс” було визначено, що ми повинні змінити тільки зовнішній вигляд клапана, а не поліпшити його функціонування. В принципі я міг би продати патент за велику суму грошей або підписати контракт із компанією “Моріссон Брасс” і отримувати авторський гонорар з кожного проданого клапана. Натомість я подумав: “Ну, я зробив цей винахід тільки тому, що працював по контракту з “Моріссон Брасс”. Тому передав патент компанії, що називається “за винагороду в сумі одного долара”. “Моріссон Брасс” стала заробляти десятки мільйонів доларів на рік на новому продукті. Я ж не отримав ані того долара, ані навіть листа-подяки. Все, що одержав — це посилений інтерес до того, як робляться винаходи. Через десять років я викладав у Женеві предмет, який називався “Креативність”. У ньому описувалися шляхи поліпшення креативності груп (сенектика) та окремих осіб з використанням біологічної аналогії, біоніки тощо.

Коли в університеті побачили, що я можу проводити експерименти і винаходити щось нове, то ще більше захотіли спокусити мене продовжити навчання і колись стати професором. Мені обіцяли дуже щедру стипендію, а мій улюблений професор Сміт запропонував мені робити дослідження й писати магістерську дисертацію з фотоеластики — нової галузі. Це був спосіб експериментального визначення розподілу напруг у різних виробах, таких як лопатки турбін або компресорів тощо. Існувала можливість математичного підходу до таких завдань, але комп'ютери були надто слабкими для розв'язання дуже складних рівнянь.

Для мене знову організували лабораторію. Я виготовляв предмети зі спеціального пластику, імітував дію сил, яких вони могли зазнавати у реальному середовищі, робив поляризовані фотографії цих предметів і отримував оптичний образ розподілу напруг. Іноді виходили дуже гарні фотографії, вони нагадували райдугу, яка в деяких місцях була вужча, ніж в інших. Тоді я брав простий складаний ножик, закругляв краї, де була найбільша стресова напруга, а тому небезпека поломки, й повторював експеримент, і — “Еврика!” З цією методою можна було виробити пружніші компресори або турбінні лопатки та інші складні речі.

Я мав скласти екзамени з трьох предметів, але заради цікавості записався також на курс аеродинаміки у спеціальному дослідному центрі та на курс міжособових взаємин на факультеті менеджменту. Крім усього цього, мені вдавалося знайти трохи вільного часу й пограти в шахи зі своїми професорами. Я склав іспити, зробив усю дослідницьку роботу за шість місяців, але писати магістерську дисертацію було складніше, ніж робити експерименти. Мені потрібно було описати експериментальну роботу, додати для наочності зображення, а також скласти багато математичних рівнянь для теоретичного розв'язання задач. Лені друкувала як мою бакалаврську, так і магістерську роботу. Мені кортіло якнайшвидше покінчити з цим, тому коли дописав роботу, Лені друкувала всю ніч і закінчила наступного ранку. Я отримав найвищі за всю історію університету оцінки, але не був впевнений, що справді заслужив це. Професор Сміт, мій керівник з магістерської дисертації, мабуть, не зрозумів складної математики, яку я написав; я також не був впевнений, що повністю зрозумів її сам.

Після того як я став магістром прикладних наук та інженерії, батько переїхав з Бразилії до Канади разом із моїм братом Міськом і його родиною. Я показав йому диплом магістра, сяючи від гордості і самовдоволення. Батькова реакція знову розчарувала мене: “Це чудово. Це те, що називають докторантура?” Цього разу він був навіть менш делікатний, ніж після мого бакалаврату. Однак у мене й далі не було наміру стати професором і я почав переглядати велику кількість пропозицій щодо роботи. Я не знав точно, чого саме шукав. Одного дня розмовляв із другом Ігорем Суховерським, який недавно приїхав до Канади, щоб працювати на Alcan Aluminium Company. Він навчався в Університеті Лувен, Бельгія, потім в ETH (відома інженерна школа в Цюриху) і його найняв філіал компанії “Алкан” у Швейцарії, а потім він переїхав до Кінґстону в Онтаріо. Він переконав мене прийняти пропозицію “Алкана”, привівши два аргументи: “Алкан” — компанія світового значення, вона наймає людей різних національностей. Вони зможуть прийняти тебе таким, який ти є. По-друге, у них є дуже цікава школа менеджменту — Центр навчання менеджменту (ЦНМ), яку заснували 1946 року в Женеві. Кожного року вони відбирають здібних і перспективних працівників різних національностей і посилають їх на однорічне навчання в цю школу”. Я не вагаючись прийняв пропозицію.

Мене разом із 40 іншими новачками послали на різні заводи “Алкана”, щоб ми зрозуміли всі фази виробництва алюмінію. Ще я мав пройти “каліфорнійський тест” на перевірку здібностей, щоб визначити, яку саме роботу мені слід доручити. Переглянувши запитання тесту, зрозумів: якщо заповню все правдиво, мене відправлять працювати в дослідницьку лабораторію. Однак на той час я був більше зацікавлений у менеджменті й сподівався одного дня поїхати до школи менеджменту в Женеві. Мабуть, мав би хороші результати у сфері досліджень, але я заповнив тест таким чином, щоб показати, що в мене кращі здібності у сфері менеджменту. Мене призначили інженером з ремонтування в Арвайді, в північному Квебеку — на найбільший на той час у світі завод з виробництва алюмінію, на якому працювало 8000 людей.

Перед початком роботи “Алкан” організував місячну програму з менеджменту, яку проводили чотири найвідоміші професори із Гарвардської бізнес-школи. Програма була призначена для сорока новачків, деякі з них були випускниками МВА (магістерської програми бізнес-адміністрування) Гарвардської бізнес-школи, інші — з різних університетів, усі з відмінною освітою в різних галузях. Місцем проведення програми став Мемфрамагог (Memphramagog), гарне місце у провінції Квебек, в будівлі гольф-клубу. Ця будівля колись була монастирем, але з неї зробили гольф-клуб і конференц-центр. Ці чотири тижні були надзвичайно цікаві. Навчання базувалося на методі аналізу ситуацій, який потребував дуже активної участі з нашої сторони. Один із професорів, Поль Лоренс, зацікавився мною і запропонував мені піти до Гарвардської бізнес-школи на дворічну програму МВА, зауваживши, що він подбає про відповідну стипендію для мене. Я був приголомшений, але заінтригував його, заявивши, що, хоча розумію заслуги методу аналізу ситуацій і мені подобається програма, заснована на ньому, не погоджуюся з ідеєю, що можна навчити всього, що потрібно знати та вміти робити менеджерам, використовуючи одну лише навчальну методу.

За кілька днів після початку програми віце-президент з персоналу “Алкан-Канада” приїхав до нас із візитом. Він запросив нас на прийом перед вечерею, сказав кілька слів, вітаючи нас у компанії, а потім вирішив коротко поговорити з кожним із сорока учасників. Коли він підійшов до мене і прочитав моє прізвище, то сказав: “У вас важке ім'я. Ви не могли би змінити його на щось таке як “Браун” чи “Сміт?” Я відповів негайно, і мій тон був далекий від тону підлеглого: “Ви читали список усіх учасників?” — “Так”, — відповів він. — Я продовжував: “Скільки там Браунів чи Смітів?” — Він завагався: “Ну, я думаю, двоє чи троє”. — Я різко відповів: “І в ньому лише один Гаврилишин, і ви запам'ятаєте його та його прізвище”.

Він розвернувся і пішов. Я був не дуже дипломатичним, може навіть нахабним. До того часу отримав забагато порад щодо зміни свого прізвища, навіть від телефонних операторів, які говорили: “Як ви можете жити з таким прізвиськом?” Реакція віце-президента не була такою, як я побоювався. Від того часу я більше ніколи не мав проблем із моїм прізвищем у середовищі “Алкана”.

Одним з багатьох чудових набутків Мемфрамагозької програми став мій сусід по кімнаті Крістіан Деланой із Бельгії. Кожного ранку, як тільки прокидався, Кріс, як ми називали його, ставив грамофонні платівки концертів Бетховена для фортепіано. Він жив тією музикою. Моя любов до класичної музики ще підсилилася від тих часів, коли Дарка із Чорткова пробудила її. Однаково важливим під час програми було й те, що я знайшов кілька справжніх друзів. Деякі з цих дружніх взаємин тривали десятиліттями, а деякі й до цих пір.

Після закінчення програми дехто з нас став працювати в Арвайді. Деяким дали дуже прості, навіть принизливі для їхньої кваліфікації роботи. Один із представників ієрархічної верхівки “Алкана” мав дурну ідею, що молодих людей з видатними кваліфікаціями потрібно опускати обличчям у багнюку, щоб вони не мали надто високої думки про себе й не очікували швидких просувань на посади з високою відповідальністю. Наприклад, Берт Твалфговен, голландець із дипломом МВА Гарвардської бізнес-школи, повинен був сортувати рахунки в бухгалтерії. Інший, Оскар Штангелянд, двомовний канадець, юрист, випускник МакГіллу, мав збирати з коробок, розташованих у різних частинах фабричного комплексу пропозиції співробітників щодо збільшення ефективності їхньої праці. Він мав перекладати їх з французької на англійську і представляти перед Комітетом з пропозицій, де був секретарем, який вирішував, скільки доларів отримає автор кожної пропозиції. Жоден із них не залишився надовго в Арвайді. Берт Твалфговен повернувся в Голландію, відкрив пральні самообслуговування, швидко створив філіали у різних країнах, пізніше перейшов до більш витонченого бізнесу і став відомий як європейський “Містер Підприємець”. Він досі організовує програми з менеджменту для професорів з різних європейських країн, щоб навчити, як викладати підприємництво у школах менеджменту. Оскар Штангелянд, позбиравши деякий час пропозиції, а потім повідносивши по кілька доларів щасливим переможцям, пішов і його відразу найняла Міжнародна паперова компанія на посаду секретаря компанії до головного офісу в Монреалі. Він працював секретарем ради директорів, готував важливі юридичні документи, а також виконував функції юрисконсульта компанії.

Мені пощастило більше. Я отримав в Арвайді роботу інженера з ремонтування і працював в одному з чотирьох офісів, до яких належали 400 майстрів та різних фахівців. Я мав робити ескізи деталей, які треба було змінити, допомагав діагностувати несправності деяких машин і в разі необхідності писав так зване “прохання на авторизацію” для закупівлі запчастин, які потрібно було поміняти і які коштували більше тисячі доларів. Я працював на ділянці заводу, де виробляли вугільні аноди для електролізу при виробництві алюмінію. Це був дуже брудний процес. Вугілля потрібно було кальцинувати, розбивати майже на пил і, додаючи зв'язуючу рідину, формувати аноди величезними пресами. Вугільний пил був усюди, проникав скрізь. Навіть, коли я був далеко від заводу, ще два дні чхав вугільним пилом.

Мені досить швидко вдалося зробити свою роботу цікавою. Я вів щоденник, де записував, що робив і скільки часу займало кожне завдання. За кілька місяців написав звіт своєму шефу, той передав його своєму начальнику — і так аж до генерального директора заводу. Я написав, що робота, яку виконую, не потребує інженерної кваліфікації, тим більше — ступеня магістра. Я запропонував, щоб таку роботу виконували техніки із ПТУ, до того ж вони були б щасливі робити її за менш ніж половину моєї платні. Замість того, щоб оголосити догану за те, що я займаюся не своєю справою, керівництво створило посаду техніка в усіх відділеннях з ремонтування.

Схожа ситуація була, коли я мав написати “клопотання про авторизацію” для купівлі зубчастого колеса для печі з кальцинування, яке коштувало 1200 доларів. Я зробив фотографію колеса, на якій було видно, наскільки воно зношене, прикріпив фото на шматок паперу і написав: “На фотографії ясно видно, що колесо потрібно міняти. Я прошу дозволу витратити на придбання нового 1200 доларів”. І дав аркуш своєму шефу. Він був шокований і сказав: “Це робиться не так. Існує усталений порядок написання таких клопотань”. Я переписав його за інструкціями свого шефа і пішов до його керівника, який у свою чергу повернув мені прохання із коментарями та поправками. Цей процес повторився ще тричі, перш ніж прохання відправили в Монреаль до штаб-квартири компанії, щоб нам дали дозвіл. Я знову зробив нотатки, скільки часу витратив на це прохання і скільки часу з урахуванням їхніх гонорарів витратили всі боси, що стояли вище мене, і написав звіт, де зазначив, що ми витратили близько 1800 доларів, щоб отримати дозвіл витратити 1200 доларів. Я запропонував це правило змінити, а саме — щоб ми відсилали до Монреалю лише “клопотання про авторизацію” деталей вартістю більше 5000 доларів, а не 1000. Для мене було приємним сюрпризом те, що рекомендацію взяли до уваги, я ставав майже героєм на нашому заводі, а не порушником порядку. Мою зарплатню істотно підвищили.

Третє, що я здійснив, — ремонт величезного машинного преса для виготовлення анодів. Цей прес був зроблений у Німеччині. Він функціонував, але недосить коректно. Це була головоломка. Навіть представник виробника не міг вирішити проблему. Я позичив кінокамеру, зробив зйомку на нормальній швидкості, коли машина працювала, потім переглянув запис у сповільненому режимі й визначив точний момент, коли на шляху вниз прес рухався нерівно. Потім ми з оператором преса й кількома експертами з ремонту діагностували причину несправності й відремонтували його. Після цього в нас була зустріч із вищим керівництвом заводу, де я показав свій фільм, пояснив, у чому була проблема і як ми її розв'язали. Мене підвищили і я став безпосереднім босом мого першого начальника Лейна Джемісона. В цьому був певний драматизм. Проте згаданий чоловік був хорошою людиною — замість того щоб заздрити він дуже пишався, що працівник, який був у його команді, отримав заслужене підвищення і став його шефом.

Пробувши рік в Арвайді, я поговорив зі своїм начальством і сказав, що мене приваблює Центр навчання менеджменту (ЦНМ) у Женеві. Мені відповіли, що лише члени ради директорів і голова компанії вибирають з-поміж працівників молодих людей для навчання в цій школі. Пропрацювавши другий рік, я поговорив з Холбруком Дейвісом, віце-президентом компанії “Алкан”, котрий займався питаннями персоналу. Він сказав мені: “Ми посилаємо молодих менеджерів у Женеву, щоб вони дізналися більше про світ, стали інтернаціональними і могли працювати в будь-якому філіалі “Алкана” за кордоном. Ти знаєш кілька мов, ти відвідував деякі європейські країни, був у Африці. Ти вже інтернаціональний”.

Влітку 1956 р. відбулася ще одна конференція Світової асамблеї молоді, цього разу в Західному Берліні. Ці конференції проводилися кожні чотири роки. Перша була проведена в Ітаці, США, 1948 року; її запам'ятали за промовою Елеонори Рузвельт, в якій вона сказала: “Молоді люди, все у цьому світі можете змінювати ви”. Друга, яку відвідав я, відбулася в Дакарі, в Африці. Черга Європи прийшла у 1956 р.

Ми сформували канадську делегацію з двох осіб. Я був головою делегації, а Жанна Сове — її членом. Асамблея відзначилася кількома подіями. Віллі Брандт, заступник мера Західного Берліна, у майбутньому канцлер Німеччини, виголосив промову про свободу, яка надихала. Мені пощастило особисто порозмовляти з ним.

Джон Карефа-Смарт із Сьєрра-Леоне виголосив промову, яка справила велике враження на всіх учасників. Він почав з того, що колоніалізм зазвичай асоціюється з білими, які завоювали країни в Азії, Африці й Південній Америці та домінують над людьми інших рас. Продовжуючи, він сказав: “Імперіалізм існує і серед білих. Найкращий приклад — Україна, яка була колонією Росії під царями протягом століть і досі залишається колонією в Радянському Союзі, де домінує Росія, під владою комісарів”. Якби тоді сказав щось подібне я, багато хто прокоментував би це так: “А! Це український націоналіст”. Той факт, що це сказала чорношкіра людина з Африки, справило справді велике враження. Джон дуже щедро “відплатив” мені за нашу дружбу. Він був сином голови одного з племен у Сьєрра-Леоне, випускником медичної школи в Монреалі й Колумбійського Університету в Нью-Йорку як спеціаліст з охорони здоров'я. Джон в молодому віці став заступником генерального директора Світової організації здоров'я ООН в Женеві. 1961 року він домовився з урядом Великої Британії про незалежність його країни і став міністром землі, діамантових копалень і праці. Я познайомився з ним в Дакарі 1952 року, а в 1957-1958 рр. і від 1960 р., коли наша родина переїхала жити до Женеви, ми спілкувалися вже як дві рідні. У нас було троє дітей і в них були діти того самого віку. Ми були як родичі: наші діти їх кликали “дядьку”, “тітко”, а їхні — нас. Коли бували в ресторанах, то за круглим столом сиділи одне біле, друге чорне по порядку. Коли люди за сусідніми столами чули “дядьку Джон” чи “Тітко Лені”, то були здивовані й шоковані. Джон був одним із моїх найліпших приятелів і ми залишились у контакті аж до 2010 р. Так, у всіх народів, рас, цивілізацій є надзвичайно мудрі, освічені, добрі люди, і в усіх є свої негідники.

Третьою подією стало відвідання Східного Берліна. Ми побачили контраст між двома частинами міста, він був разючий. Західний Берлін, повністю відбудований, був наповнений різноманітними магазинами, барами, ресторанами та кафе. У Східному Берліні була дуже довга Алея Сталіна із сірими будівлями по обох боках, усі в одному похмурому соціалістичному стилі. Життя на вулицях було ледь помітне. Контраст також полягав у зовнішньому вигляді людей: енергійні, гарно одягнені з однієї сторони й бідно вбрані та похмурі — з іншої. В одній частині люди голосно спілкувалися, в іншій майже уникали одне одного.

Після конференції я відвідав табір біженців біля Франкфурта, призначений для людей, які втекли зі Східної Німеччини. Я сам був біженцем і хотів побачити, чому існує табір для біженців зі Східної Німеччини у Західній. Я дізнався, що на те було дві причини: він служив камерою для релаксації людей, яким потрібно було звикнути до свободи. У режимній Східній Європі люди жили за жорсткими правилами під наглядом міліції. У таборі для біженців вони мали звикнути дихати “вільним повітрям”. Другою причиною було навчити людей брати на себе відповідальність за власне життя, вирішувати, де вони хочуть жити, чим хочуть займатися, підшуковувати роботу. Вони звикли до того, що їх скеровували — що вивчати, де працювати і навіть відпочинок було організовано. Коли вони перетнули кордон, ніхто їм цього не казав. Потрібно було навчитися знаходити відповідну роботу, організовувати своє життя. У мене був подібний досвід у 1970-х роках, коли спеціально відібраних людей з Радянського Союзу посилали навчатися до школи менеджменту в Женеві. Далі у книзі я повернуся до цієї теми.

Я продовжив своє перебування в Європі, щоб відвідати Швейцарію — прекрасну країну, про яку так багато чув, а також женевський ЦНМ, де сподівався колись навчатись. Я перетнув східний кордон Швейцарії, зупинився в Роршаху, де був філіал компанії “Алкан”. Директор компанії зустрів мене на вокзалі й запросив на обід до вокзального ресторану. Я подумав, що він хоче мене задешево пригостити, але побачив, що ресторан дуже гарний, ідеально чистий і з відмінною їжею. Принаймні в той час усі ресторани на залізничних станціях Швейцарії були відмінними. Там мене дуже вразило те, що французькою називалось la rechauffe. Страву подавали не безпосередньо в тарілках, а на срібних блюдах, поставлених на маленький гриль, під яким були маленькі свічки, щоб їжа залишалась теплою, допоки офіціанти подавали її маленькими порціями поки її не закінчили їсти.

Коли розпочав подорож у напрямку Женеви, дивився праворуч і ліворуч, захоплювався гарним краєвидом, гарненькими швейцарськими будиночками. Я був зачарований тим, що за кожним квадратним метром території хтось доглядав, ідеальний порядок і чистота були навіть уздовж залізничних колій.

Женева була гарна, із собором Святого Петра у старому місті, з чудовим озером (lac Leman), Женевським фонтаном (Jet d'Eau), квітковим годинником, зі зразковою чистотою на вулицях. Я пішов до Центру навчання менеджменту, який був розташований на околиці біля поля фермера у прекрасному садку в чудовому старому будинку із гарно вирізаними дерев'яними панелями всередині. У мене була коротка зустріч із директором — доктором Полом М. Генні та одним із професорів. Я повернувся до Канади зі ще більшою рішучістю, що одного дня, тим чи іншим способом, буду навчатися в Женеві. Навесні 1957-го, після третього року в Арвайді, коли у мене вже уривався терпець, розпочалась офіційна відкрита процедура відбору для навчання в Женеві. Серед 44 кандидатів, які подали заявки, із “Алкан-Канади” для поїздки в Женеву було обрано трьох. Алілуя! Через два місяці ми пакували речі і з двома маленькими дітьми поїхали до Монреаля й сіли на грецький корабель “Гомерік”. Ми вирушали у надзвичайно приємну подорож назустріч новим чудовим пригодам.