Залишаюсь українцем/II/Університетські роки

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Залишаюсь українцем. У Новому Світі (2011
Богдан Гаврилишин
Університетські роки
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: 2011.

Університетські роки

Канадський уряд заохочував солдатів, а особливо тих, хто брав участь у Світовій війні, які не встигли розпочати навчання або перервали його, повертатися до університетів. Їм надавали стипендії. В університетському містечку в Торонто не було місця, щоб розмістити всіх додаткових студентів. Зважаючи на це, перший курс інженерного факультету перемістили до Аякса, містечка на відстані 25 кілометрів від Торонто. Нас розмістили у військових бараках, деякі з них переробили на класні кімнати. Я побував у бараках у трудових таборах та таборах для біженців у Німеччині, у таборі лісорубів у Мініпюці, а тепер — в університетських бараках. Я навіть подумав — чи зможу колись “випуститися” з бараків?

Фактично у мене була чотирирічна перерва в навчанні з 1944-го по 1948-й рік, тому я дістав буклет для ветеранів війни про те, як навчатись. Він мені сподобався і я чітко дотримувався його принципів наступні чотири роки. Там було десять заповідей, які починалися так:

  1. Залишатися в доброму здоров'ї.
  2. Мати досить часу для дозвілля.
  3. Висипатися.
  4. Навчатися у визначені періоди, маючи для кожного періоду чітку мету. Потрібно вчитися періодами з максимальною тривалістю в одну годину і робити перерви приблизно по десять хвилин між навчальними періодами.

У нас було 48 годин навчання на тиждень, кожне заняття тривало 50 хвилин з 10-хвилинними перервами між ними, під час яких можна було піти в іншу класну кімнату, зробити паузу або підготуватися до наступного уроку; також була година перерви на обід. Вдень для особистого навчання часу не залишалось. Отже, я навчався періодами по 50 хвилин після вечері о 7-й. У мене був сусід по кімнаті португальського походження, з Трінідаду, Деніс Дос Сантос. Ми обидва любили грати в пінґ-понґ, у нас добре це виходило і ми грали щовечора після навчання від 22.00 до 22.30 з понеділка по п'ятницю, потім ішли до гарячого душу і лягали спати точно об одинадцятій годині.

Суботніми вечорами я їздив до Торонто, зустрічався з друзями, ходив на танці або в кіно, в неділю вранці до церкви, потім брав участь у заходах, які організовував Пласт, і в неділю ввечері повертався до Аякса.

Навчання не було для мене таким легким, як завжди. У нас було небагато книг, тому ми мусили робити нотатки під час лекцій. Моя англійська мова, здавалося, була на достатньому рівні, але я не володів технічним словниковим запасом, який використовувався на лекціях. Я розумів хід лекції, проте в мене виникали труднощі, коли потрібно було одночасно слухати і записувати. Перші семестрові екзамени почалися перед Різдвом. Був шокований, коли отримав свої результати. Я провалив три екзамени з десяти. Негайно пішов до заступника декана і сказав йому, що повинен припинити навчання в університеті, тому що я недостатньо хороший студент. Заступник декана був дуже доброю людиною. Почувши, що у мене є акцент, він розпитав про моє походження, історію мого попереднього навчання, знання різних мов тощо. Потім твердо сказав: “Ти повинен залишитись і продовжити навчання. Я гарантую, що ти будеш відмінним студентом”. З кожним роком мої результати поліпшувались і на четвертому курсі я закінчив навчання, зайнявши перше місце серед 96 випускників, при тому, що на першому курсі розпочали навчання 120 студентів.

Через 40 років цей заступник декана, який уже був на пенсії, прочитав у газеті, що я на той час був директором Міжнародного інституту менеджменту в Женеві[1], консультантом міжнародних підприємств і радником кількох урядів. Він знайшов мою адресу, написав мені ностальгійного листа і попросив про люб'язність: приїхати в Гамільтон, Онтаріо, і виступити у “Канадському клубі” з лекцією про стан світу. Із вдячності до людини, яка колись дала мені таку добру пораду, в кінці 80-х я радо поїхав з Женеви до Гамільтона.

Влітку 1949 р. відбулося декілька важливих подій. По-перше, я знайшов роботу на літо в одного із членів ради Університету Торонто Уолтера Ґордона, який був власником великої фінансової компанії і за кілька років став міністром фінансів Федерального уряду Канади. У Ґордона була дружина, двоє дітей, водій і кухарка. Він мав великий літній будинок, город із деревами і велике приватне озеро. Моєю роботою було бути “добрим П'ятницею”. Я мусив чистити, копати малий дренажний канал для стоку води, їздити на автомобілі до найближчого містечка купувати необхідні запаси і доглядати за дітьми, коли вони плавали. Перший тиждень був важкий. Я був один у цьому будинку й мав підготувати все за тиждень — до того, як приїде родина Ґордона. Я важко працював і в мене не було з ким спілкуватись. На той час я був закоханий в Лені, але батьки на два місяці забрали її до Едмонтона в Альберті, де Лені народилась і жила перших десять років. Я щодня писав їй листи, а вона мені. Єдиною втіхою була можливість інколи плавати. Також у літньому будинку Уолтера Ґордона була гарна бібліотека. Я знайшов там і прочитав книгу Карла Маркса “Капітал”. Я завжди був проти Карла Маркса, навіть не прочитавши жодної з його праць. Читання “Капіталу” навчило мене бути більш об'єктивним. Маркс зробив цікавий аналіз і навіть деякі прогнозування про комуністичну революцію, але не в Великій Британії, як він сподівався, а в Росії.

Уолтер Ґордон приїжджав провідати свою родину тільки на вихідні. В день свого першого приїзду він поставив мені велику кількість запитань про радянські реалії. Із першої ж зустрічі розмовляв зі мною, як з рівним. У більшості речей він розбирався краще, ніж я, але були також речі, про які я знав більше завдяки своєму досвіду. Міністр закордонних справ Канади Лестер Пірсон — людина, яку дуже поважали не тільки в Канаді, а й у світі, — був хорошим другом Уолтера Ґордона і відвідував його в літньому будинку. У мене був шанс спостерігати за Лестером Пірсоном зблизька й навіть перекинутися з ним кількома словами. Можете собі уявити, в якому піднесеному настрої я був від того, що знайомий з такими поважними людьми і вони так добре ставляться до мене.

Неймовірний контраст відчувався у ставленні до мене дружини Ґордона. Вона не сказала жодного слова безпосередньо мені. У моїй присутності, бувало, говорила кухарці: “Скажи Бобу взяти дітей плавати” або: “Скажи Бобу поїхати до міста купити таке й таке”. Кухарка кивала головою, але не передавала мені ці розпорядження, знаючи, що я все добре зрозумів. Я кивав і йшов виконувати доручення. Дивовижно, але мені не було гірко, що пані Ґордон ставилася до мене так, ніби я був чимось нижчим за людину. Мені було шкода її. Якою ж упередженою і дурною вона була!

Що цікаво й могло викликати іронічну посмішку — коли я працював у літньому будинку Ґордона, одна дуже консервативна жіноча організація з назвою на зразок “Дочки імперії” попросила мене написати статтю на тему: “Що таке свобода”. Цю статтю прочитали в усіх середніх школах Онтаріо на початку шкільного року. Люди, які народилися в Канаді, а особливо діти, не задумувалися над питанням, що таке свобода. Вона просто була — як повітря. Проте коли я протиставив свободу її відсутності, якої я зазнав, це справило велике враження. Я став досить відомою молодою людиною в Онтаріо.

Ще цікавішим було те, що я час від часу мав контакти з Уолтером Ґордоном після того, як став викладати в Женеві, коли він вже був міністром фінансів у Федеральному уряді Канади. Наприклад, я написав йому листа про закон щодо міжрегіонального урівноваження в Швеції. Закон створив такі умови, що компанії могли платити тільки 50% податків. Решта 50% надходили на спеціальний рахунок. Компанії могли використовувати ці гроші для інвестицій, але тільки у сферах і в тих районах, де уряд давав згоду. Це допомагало уряду країни уникнути потреби надавати субсидії біднішим регіонам, а підприємствам заощадити 50% податків. Завдяки цьому закону трималася певна рівновага між багатшими й біднішими регіонами Швеції. В Канаді ж федеральний уряд витрачав мільярди доларів на субсидії для трьох атлантичних провінцій, що не допомагало підняти рівень їхнього добробуту до рівня Центральної або Західної Канади. Я запропонував Ґордону подумати про шведський досвід встановлення рівноваги між канадськими провінціями.

Третім досвідом того ж року була подія, організована еміграційним департаментом на озері Коучічінг. Департамент запросив на триденний семінар кількох студентів — уродженців Канади, недавніх випускників, і кількох новоприбулих до Канади, яких називали “новими канадцями”. Метою цього семінару було допомогти двом групам взаємодіяти і, що більш важливо, відшукати ідеї, яку політику повинна впровадити Канада, щоб “нові канадці” стали “справжніми канадцями”. Нас розділили на дві групи і попросили подебатувати й запропонувати деякі відповіді. Група, яку я очолював, вирішила презентувати наш висновок у вигляді пантоміми у трьох актах.

Акт перший: група англоканадців сиділа за столом і милувалася канадським мистецтвом, в основному ескімоським. На підлозі біля столу сиділа група людей, одягнених в китайський одяг, милуючись китайськими сувоями. Обидві групи час від часу позирали одна на одну з цікавістю, але їхні очі більше виражали ворожість. Перший акт так і закінчився. Він зобразив ідею ізоляції, коли групи, які становлять меншість, живуть у своїх культурних гетто, беручи участь в економічному житті країни, але не в культурному, політичному чи соціальному житті.

Акт другий починався так само, як перший. Цього разу група “канадців” дивилася на “китайців” із ще більшою ворожістю. Вони порозмовляли між собою, потім піднялися, взяли китайські сувої, викинули їх, зняли з китайців їхні традиційні халати, притягнули їх до канадського столу, посадили і примусили милуватися канадським мистецтвом. Це зобразило асиміляцію меншості в більшість, яка відрізала їх від їхніх культурних та лінгвістичних коренів і традицій.

Акт третій знову починався так само, але обидві групи спостерігали одна за одною зі щирим зацікавленням. Через деякий час канадці підійшли до китайців і запросили їх сісти до свого столу, взявши з собою сувої, і обидві групи почали милуватись і канадськими, і китайськими витворами мистецтва. Через деякий час китайці, один за одним, зняли свої халати. Це зобразило процес інтеграції, де етнічні меншини могли брати участь у всіх сферах життя країни, одночасно підтримуючи свої культурні, кулінарні, мовні та інші традиції, цим роблячи країну різноманітнішою і, як наслідок, багатшою.

Пізніше я спостерігав таку ізоляцію в житті, гетто існували у багатьох країнах, особливо в Європі. Асиміляція була методою, яку використовували в США, так званий “стоплювальний котел”. Це добре діяло на більшість білих іммігрантів. Але ця метода не була успішною стосовно темношкірих американців, а пізніше — іспаномовних американців. Я пам'ятаю, як пізніше читав останню частину статті, написаної професором Новаком із Гарвардського університету. Він писав:

“Я заздрю нашим чорношкірим американцям. Вони мають право на свою історію. Ця історія не славетна, але вони мають на неї право. А я, онук словака, не маю право на свою історію. Я можу бути тільки американцем”.

Десятиліттями пізніше після Коучічінг я спостерігав, як Канада еволюціонувала від країни, в якій домінували англомовні канадці, до англо- і франкомовної Канади і врешті до багатокультурної країни. Кожна етнічна група почувається частиною країни, частиною Канади і може відкрито зберігати культуру й традиції країн свого походження. Я спостерігав за цим перевтіленням, тому що знав трьох людей українського походження, які відіграли важливу роль у тому, щоб Канада стала багатокультурною країною. Ними буди: професор М. Лупул з Університету Едмонтона в Альберті, який зробив внесок у розвиток поняття багатокультурності, другий — Рой Романов, колишній губернатор провінції Саскачеван, видатний юрист, який працював над конституційною та законодавчою сторонами багатокультурності, і, зрештою, — сенатор Старр з Онтаріо, який був активним пропонентом багатокультурності в Сенаті. Європейські країни, особливо Франція та Великобританія, могли б багато взяти з канадського досвіду. Їм потрібні емігранти, щоб компенсувати старіння їхніх націй, але вони не в змозі належним чином інтегрувати тих емігрантів, а іноді і їхніх нащадків зі своїх колишніх колоній.

Посвідчення члена Українського студентського клубу Університету. Торонто, 1949 р.

Другий курс університету я розпочав у студмістечку в Торонто, в новенькій будівлі, змінивши спеціальність з аеронавтики на інженерну механіку після того, як мені сказали, що аеронавтика пов'язана з військовою справою і як у емігранта в мене можуть виникнути труднощі з допуском до секретної інформації. Маючи стипендію і гроші, зібрані за літо, я зумів протягнути другий рік. Брав активну участь у житті Клубу українських студентів, Пласті, а також грав у футбольній команді факультету. Розклад лекцій і надалі був дуже насичений і деякі лекції здавалися мені нудними. Я перестав відвідувати заняття з описової геометрїї та фізичної металургії. Описову геометрію викладав один і той самий професор протягом останніх 25 років. У нього було 12 запитань, 10 з яких він включав до підсумкового екзамену кожного року. Я позичив у старших студентів відповіді на ці 12 запитань за день до іспиту і подумки “сфотографував” 12 розв'язань. Написав 10 розв'язань за годину, в той час як на екзамен було надано 2,5 години, і вийшов із класу. Я отримав дев’яносто п’ять балів зі ста.

Футбольна команда Університету Торонто. Богдан Гаврилишин — другий справа у нижньому ряду. 1949 р.

Екзамен з фізичної металургії склав іншим способом. Я попросив українського канадця Уолтера Курлюка, студента докторантури з фізичної металургії, навчити мене усіх необхідних речей із цього курсу за один день перед екзаменом. Йому це відмінно вдалося. Я чудово склав іспит і закінчив другий рік навчання з відзнакою, будучи серед кращих студентів курсу. Пізніше Курлюк став президентом Міжнародної нікельної компанії, що було найвищою позицією, досягнутою людиною українського походження в корпоративному світі Північної Америки. Він також працював позаштатним професором в Університеті Торонто, його alma mater.

Перебуваючи протягом того року в Торонто, міг без труднощів зустрічатися з Лені. 25 грудня 1949 року ми заручились і отримали благословення її батьків, а 10 червня 1950-го — одружилися. Ще й досі святкуємо ці дві дати кожного місяця. Влітку 1952-го я поїхав на літо на роботу до Бопре (Beaupre), Квебек, на паперову фабрику Абітібі, в компанію, завдяки якій я потрапив до Канади лісорубом. Я отримав нелегку роботу — переконструювати значну частину водної системи на фабриці. Ще до одруження математично довів Лені, що один плюс один може дорівнювати одному, тобто що двоє людей можуть жити на ті самі гроші, що й один. Та це не була традиційна математика, й Лені мусила почати працювати відразу після нашого одруження. Моєї стипендії, хоча вона стала більшою, на нас двох не вистачало. Лені поїхала за мною і працювала офіціанткою в готелі “Святої Анни з Бопре”. Це містечко, а особливо костьол у ньому, мали репутацію чудотворного. Багато людей із невиліковними хворобами приїжджали туди протягом літа. Хоча два згаданих містечка були розташовані на відстані лише кількох кілометрів одне від одного, ми могли бачитися лише час від часу, бо наші робочі години не збігались.

Весілля Богдана та Леоніди Гаврилишин. 10 червня 1950 р.

Окрім професійного досвіду, того літа я зрозумів одну цікаву річ. Один студент із Норвегії працював на цій же паперовій фабриці й ми жили з ним в одному гостьовому будиночку. У багатьох речах ми були протилежностями. У мене була хороша релігійна освіта, а він був атеїстом. Я не вживав алкоголю і не палив, а він палив і пиячив щовечора. Я був хорошим сім'янином, а він — бабієм. Але у нас було дещо спільне — наша дисципліна на роботі та кодекс етики, де основним було не зробити нічого такого, що б заподіяло шкоду іншим. Я зрозумів, що кодекс етики базується не тільки на релігії. Це заохотило мене вдосконалити та укріпити власний кодекс — що є добро і що є зло, що я можу робити і що — ні.

Мій третій курс почався в маленькому будиночку, який придбали батьки Лені й дозволили нам жити у ньому безкоштовно. Він був далеко на околиці міста в оточенні фермерських господарств. Лені працювала секретаркою і заробляла лише 25 доларів на тиждень. Ми жили дуже скромно. Навчання тривало у звичному режимі. Через те, що я набув репутацію дуже хорошого студента, двоє моїх однокурсників, які раніше дивилися на мене з погордою, особливо на першому курсі, попросили допомогти їм із навчанням, щоб вони могли просунутися з третини курсу із найнижчою успішністю до третини з успішністю середньою або високою. Ці двоє приходили до нашого будиночка після уроків, а іноді на вихідні. Я допоміг їм подолати труднощі у деяких предметах, а також показав, як вчитися ефективніше, витрачаючи менше сил і маючи кращі результати. Я робив це безплатно, хоча один із цих студентів походив із дуже багатої сім'ї. Лені готувала їм закуски і напої, а інколи повноцінний обід чи вечерю, як зробила б будь-яка українка. Мене, однак, шокувало те, що одного разу сказав Том Ґордон, який походив із багатої родини: “Мені так подобається приходити до тебе. Ти реально допоміг мені з навчанням, а твоя дружина проявила таку гостинність. — Він продовжив: — Я хотів би запросити тебе до себе додому, — потім зробив паузу, почервонів і дуже збентежено промовив: — Але мої батьки не дозволять мені запросити тебе до нас”. Це вже вдруге я відчув, що деякі канадці, які належали до вищого класу, думали, що такі люди, як я, належимо до нижчої раси, навіть якщо можемо вчитись краще й мати кращі знання.

Четвертий навчальний рік почався в крихітній квартирці у підвалі. Будиночок, у якому ми жили раніше, розташовувався дуже далеко від міста. Ми не мали автомобіля. Було дуже важко мені добиратися до університету, Лені — на працю, а також кудись піти на вихідні. Ми вже самі платили за оренду квартири. Квартирка була дуже маленька: тісна кухня із маленьким столом, розрахованим лише на чотири особи, спальня з ліжком, яке ми витягали зі стіни на ніч і засували назад вдень. Спальня була настільки маленька, що коли спав з боку, дальшого від туалету, мусив іти по ліжку, щоб до нього дістатись. Час від часу до нас приходили гості й навіть деякі важливі люди, незважаючи на те, що тоді Лені була не дуже вправною кухаркою.

Цей рік навчання пройшов яскраво. Найбільше мені подобалися економіка й філософія. Заняття з філософії були спільними для всіх факультетів, їх проводив ірландець — блискуча людина, незважаючи на те, що він полюбляв віскі. Інколи ми не були впевнені — він каже якісь речі тому, що це чиста правда, чи тому, що п'яний. Одного дня, коли половина аудиторії дрімала, професор сказав річ, від якої мене мов пройняло електричним струмом. Він мовив: “Саме ваш власний розсуд повинен вирішувати, що є добро, а що — зло, що є правда, а що — неправда”. Для мене це було ніби вийти з “підвалу Арістотеля” й побачити світло. В той коротенький момент я став справді вільною людиною, сталося те, про що я мріяв, чого я бажав, до чого був готовий більше десятка років, але не відчував, що маю право бути остаточним суддею. Це не тільки для того, щоб вирішувати, що є добре і що зле, а й для того, щоб вирішувати, що мені слід робити, а що — ні, себто мати власний код етики. Все це тривало менше хвилини, але стало каталізаційним моментом, який укріпив мою філософію життя.

Коли у спеціальній брошурі опублікували результати екзаменів, моє ім'я було на першому місці серед 96 випускників мого курсу. Я з великою гордістю написав батькові, який на той час був у Бразилії, що закінчив університет з найкращими оцінками. Отримав коротку відповідь від нього, де батько написав: “Дуже добре, синку, але я чув, що деякі люди навчаються і далі”. Мене ніби холодною водою обілляло. Я, одначе, зрозумів натяк. Декан і кілька моїх головних професорів уже говорили перед випуском, що я повинен продовжити навчання, отримати ступінь магістра, потім доктора і стати професором. Якби я був на факультеті хімії чи електроніки, де речі швидко змінювалися, можливо, послухав би цієї поради. Але, беручи до уваги той факт, що у машинобудуванні в той час було дуже мало інновацій, я відповів: “Викладання — це остання річ, яку б я хотів зробити у своєму житті”.

Впродовж кількох останніх місяців перед випуском багато рекрутерів із різних великих підприємств організовували презентації їхніх компаній в студмістечку і навіть проводили попередні співбесіди для зацікавлених кандидатів. У післявоєнний час попит на інженерів був дуже великий. Із моїми оцінками я мав багато пропозицій, особливо від американських компаній. Багато з них одразу ж відкидав. Ось один приклад: віце-президент американської нафтової компанії “Тексако” наголошував на відмінній пенсії в кінці кар'єри, яку пропонувала його компанія. Я був шокований і запитав: “Ви що — збираєтеся спокусити нас пенсією, яку ми отримаємо, коли пропрацюємо 40 років у вашій компанії, не згадуючи нічого про цікавість праці, виклики, високі вимоги?” Віце-президент щось пробурмотів, але я миттю вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись із ним.


  1. У 1981 році назву закладу з Центру індустріального навчання було змінено на Міжнародний інститут менеджменту (МІМ).