Залишаюсь українцем/II/На розпутті

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

На розпутті

Богдан Гаврилишин — засновник та президент шахового клубу у м. Арвайда. Канада, 1957 р.

У липні 1958 р. ми з Лені спакували речі й поїхали до Канади, де мене призначили інженером з проектів. Я не тільки був понижений в статусі, у мене з'явилось надто багато ідей після бурхливого та цікавого року в Женеві. Там можна було цікавитись будь-чим, що відбувалось у світі. Містечко Арвайда, побудоване для працівників нашої компанії в Північному Квебеку, не було інтелектуальним середовищем. Щоб побороти це, я швидко створив там книжковий клуб, де ми обирали книжки зі списку ста кращих, члени клубу читали книжки і скорочено розповідали іншим їхній зміст, потім ми обговорювали їх на наших регулярних клубних зустрічах. Я створив також шаховий клуб — дуже добре грав у шахи у віці 13 років, але й у 32 залишався кращим за більшість членів клубу. Сюрпризом для мене стало обрання мене президентом Арвайдської хорової спілки, яка ставила оперети Гілберта й Саллівана, в одній з яких я часто співав одну з головних партій. Я не міг би похвалитись якістю наших виступів, проте у культурній пустелі Арвайди вони подобались як учасникам, так і глядачам. Пік артистичної кар'єри для мене та Лені наступив тоді, коли нас попросили виконати українські народні танці для регіональної телевізійної програми. Для розмаїття я навіть став займатися зимою (яка тривала шість місяців) лижним спортом при температурі у -20°C на схилі близько двохсот метрів завдовжки та з підйомником, яким слугувала мотузка, за неї потрібно було хапатися, щоб дістатись вершини. Мене призначили також заступником регіонального керівника Канадської асоціації бойскаутів (крім мене, пластунів в Арвайді не було). Я водив скаутів у зимові походи на лижах. Одного разу була сніговія і ми застрягли в снігу на цілих дві доби. У січні шар снігу становив близько одного метра, і вночі, коли був сильний вітер, наш маленький “Фольксваґен”, припаркований на вулиці біля хати, повністю вкривався снігом. Температура навіть вдень сходила до 40 градусів морозу. Працювати надворі було важко. Одне слово, з якого боку не подивитись, життя і праця в Арвайді були далекими від мрій.

Доктор Генні час від часу писав мені, цікавлячись, що я роблю і як почуваюся. Під час відпустки на Різдво в грудні 1959 р., коли ми поїхали на свята до батьків Лені в Торонто, він подзвонив мені. Побажав нам щасливого Різдва й веселого Нового Року, а потім, не церемонячись, випалив: “Чи хотів би ти повернутися до Женеви?” Я закляк, проте прокричав Лені, яка була в сусідній кімнаті: “Ти хотіла б поїхати до Женеви?” Вона подумала, що я пожартував або просто планую подорож, і відповіла: “Чому б ні?” Я сказав: “Так, Пол, я повернуся до Центру”. І поклав слухавку. Саме в той момент я вирішив докорінно змінити свою кар'єру.