Залишаюсь українцем/IV/Швейцарія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Швейцарія

Швейцарія стала ідеальною країною для мене та моєї родини. Для моєї роботи Женева підходила якнайкраще. Країна багатомовна: діють чотири мови, три державні (німецька — швейцарський діалект, французька й італійська) та одна регіональна (ретороманська). В Женеві розташована європейська штаб-квартира ООН, багато міжнародних недержавних організацій, штаб-квартири багатьох міжнародних корпорацій. Там проходить немало зустрічей, міжнародних конференцій і, зважаючи на традиційну швейцарську нейтральність, відбувається багато переговорів та дискусій, іноді навіть між тими, хто між собою не має дипломатичних відносин. У цьому контексті легко бути професором та директором Міжнародного інституту менеджменту. Я з ентузіазмом займався справами на міжнародному рівні, зовсім неможливими у Північному Квебеку, особливо в Арвайді, де можна було щось робити лише на рівні місцевому. Також Швейцарія й особливо Женева значно відрізняються від Сполучених Штатів — країни емігрантів, “плавильного котла”, в якому доводилось асимілюватися та ставати просто американцем, відрізавши себе від власного культурного коріння. Швейцарії потрібно було 700 років для того, щоб стати такою, якою вона є зараз, — через приєднання сусідніх територій (тепер кантонів), які частково втрачали свою автономію, стаючи частиною Швейцарської Конфедерації (Конфедерація Гельвеція).

У Швейцарії іноземці мають змогу залучатися чи виконувати якусь працю від найнижчого рівня соціальної, адміністративної структури, а деякі — до найвищого. Первинними організаціями Швейцарії є так звані “Асоціації спільних інтересів”[1], які об'єднують кілька людей, що живуть на одній вулиці чи в одному невеличкому районі. Ми придбали віллу в новому районі у селищі Вер'є (Veyrier) за 6 кілометрів до центру Женеви, на приватній вулиці під назвою Репозуар (Reposoir). На вулиці було лише 12 вілл. Одного дня скликали зібрання всіх власників вілл з тієї вулиці й створили “Асоціацію спільних інтересів Репозуар”. Як і всі інші, я приєднався до неї та навіть став членом виконавчого комітету. В той час я вже подорожував світом і цікавився долею цілого людства. Участь у цій асоціації була як антидот, на коротку мить вона звужувала рамки мого мислення, повертала на землю, фокусуючи мої думки на вулиці Репозуар. Асоціація мала річні зустрічі. Члени обирали виконавчий комітет: президента, скарбника та секретаря. Виконавчий комітет був уповноважений діяти від імені асоціації, представляти її перед комунальною владою та іноді витрачати певні гроші й вирішувати проблеми загального інтересу всіх членів. Коли я прийшов на друге щорічне зібрання та послухав звіт президента, а потім скарбника, який доповів, що наші адміністративні витрати нараховували “астрономічну” суму в 5,90 швейцарських франків, я не міг не усміхнутися, думаючи про те, яким незначним усе тут було.

Коли мене вже обрали до виконавчого комітету, в порядку денному постало одне особливе питання. Репозуар була приватною дорогою, яка вела до різних вілл, тому й належала вона усім власникам вілл. Асоціація відповідала за утримання дороги й мала раз на кілька років очищувати каналізаційні стоки. Для цього потрібна була спеціальна машина для видалення нечистот із колекторів, які вели до великих комунальних стічних труб. На засіданні виконавчого комітету один із членів сказав: “Я знаю людину, яка бере 240 франків за годину роботи такої машини. Робота зайняла б 2–3 години”. Інший член комітету заявив: “Я знаю надійне підприємство, яке бере 250 франків і відмінно виконує свою роботу”. Потім почалася довга дискусія про те, кого з них треба найняти на цю працю. Побачивши, що загальна вартість становитиме кілька сотень франків, президент виконавчого комітету сказав, що ми не можемо прийняти таке рішення, тож потрібно скликати загальні збори всіх членів. Тоді я запропонував: “Чому б нам на загальних зборах не запровадити річний бюджет комітету в 2 тисячі франків? З таким бюджетом виконавчий комітет зможе приймати рішення про необхідні витрати, не скликаючи позачергові збори членів асоціації”. За цю “геніальну” ідею я став мало не героєм серед наших сусідів.

Як родина ми також брали участь у житті громади Вер'є. Наші діти ходили до місцевої комунальної школи. В ній було багато різних святкувань і ми познайомилися з рядом батьків інших дітей. В ті часи у Вер'є мешкало близько 7000 осіб. Ставши директором ЦНМ, я часто давав інтерв'ю женевській пресі про Швейцарію, Європу, світ. Я став добре відомим у нашій громаді. Через кілька років сталась абсолютно неймовірна подія. Мадам Тонга, мер Вер'є, запропонувала раді громади, щоб я замість неї виголосив традиційну промову 1 серпня[2]. У той час тривали гарячі дискусії, чи варто Швейцарії приєднуватися до європейської спільноти. Ввечері після параду люди зібралися на площі перед церквою і я виголосив промову. Всі були шоковані й здивовані. Багато хто думав, що приєднання буде корисним для швейцарської економіки, інші вважали, що через це Швейцарія втратить свою пряму демократію. Я почав промову з того, що європейська спільнота має приєднатися до Швейцарії, а не навпаки. Цим я мав на увазі те, що європейська спільнота повинна прийняти швейцарський тип прямої демократії, якщо хоче добре функціонувати і щоб люди з різних держав-членів спільноти довіряли їй, знаючи, що мають якийсь вплив на загальну політику. Якщо б Швейцарія мала приєднатися до європейської спільноти (тепер Європейський Союз), вона мусила б зректися своєї прямої демократії, унікальної політичної системи, яка була ключовою причиною, чому країна змогла об'єднати людей з різними мовами, релігіями, культурами й добре функціонувати економічно.

Моя діяльність на рівні кантону дещо відрізнялась. Університет Женеви — кантональний і тому фінансується кантоном. ЦНМ був філіалом Університету Женеви, хоча його управління та фінансування здійснювалося незалежно від нього. Він не отримував жодної підтримки від кантону. Прибутки інститут отримував від вартості програм, членських внесків Асоціації бізнес-партнерів та ще кількох грантів. У мене, однак, були добрі контакти з кантональним урядом, особливо з міністрами освіти, чи як їх називали — головами департаменту громадської освіти. Я мав різноманітний досвід у освіті й мені були відомі кілька освітніх систем, тому ми мали цікаві дискусії на цю тему. Я також знав декількох голів кантонального уряду, тому що вони вважали мене добрим представником уряду кантону на міжнародних подіях.

Пам'ятаю особливо цікаві дискусії з Гі Олів'є Сегондом. Він на моє прохання приймав першу групу українців, які відвідали Швейцарію у 1989 р., коли Україна ще була частиною Радянського Союзу. Група приїхала з Інституту іноземних мов[3] у Києві. Всі вони вчились на факультеті французької мови. Коли вони приїхали до Женеви, Гі Олів'є Сегонд, у той час голова женевського уряду, запросив їх на прийом до гарної історичної зали, спілкувався зі студентами, ставився до них немов би вони посли України. Його вразила їхня відмінна французька та добре знання ситуації в Україні. В подібний спосіб без жодного спеціального мандата мене було залучено до роботи на різних рівнях адміністрації кантону Женеви.

Також можна було робити деякі речі на національному рівні. Серед іншого залишається моє членство у Швейцарському форумі міжнародної політики, членами якого є кілька колишніх послів Швейцарії, кілька людей з ООН, кілька академіків. Там ми проводимо лекції на тему світових подій, якось пов'язаних зі Швейцарією, а потім обговорюємо їх. Мене запросили дати три лекції на цих конференціях-зустрічах форуму. Перший раз це стосувалось України, яка ще входила до складу Радянського Союзу, але я прогнозував, що вона стане незалежною державою. Коли так і сталось, я виступив з лекцією на тему стану України, її політичної і економічної ситуації та перспективи майбутнього. Третя лекція була присвячена становищу у світі.

Богдан Гаврилишин з президентом Швейцарії Паскалем Деламюра. 1989 р.

Найцікавішою для мене виявилась участь у деяких подіях на федеральному рівні, іноді у неочікуваній ролі. Курт Феглер[4], федеральний радник уряду Швейцарії та голова департаменту економічних відносин, скликав досить незвичне засідання, яке відбулось у Люцерні. Він запросив голів міжнародних компаній, розташованих у Швейцарії, таких як “Сіба-Гайгі”, “Гоффманн Ла Рош”, “Нестле”. Він також запросив голів різних профспілок. Крім того, були присутні кілька людей з федеральної адміністрації. Темою зустрічі було “Ціноутворення у трансакціях”. Міжнародні компанії мають багато дочірніх фірм та філій у різних країнах. Вони проводять безліч трансакцій між своїми підрозділами, купляючи чи продаючи деякі складові, сировину тощо. Компанії встановлюють ціни, за якими відбувається торгівля між різними їхніми частинами. Ключовий критерій трансфертного ціноутворення простий: максимізувати дохід компанії в країнах з найнижчими податками. Інтереси голів профспілок полягали в іншому: зберегти робочі місця у Швейцарії та отримати найвищу зарплатню для членів профспілок. Уряд, у свою чергу, мав свій інтерес: зібрати якомога більше податків для поповнення бюджету.

З президентом Швейцарії Деламюра та Картероном — президентом Фундації форуму Універсаліс (нині — форум Кран Монтана). 1991 р.

Я був єдиним запрошеним професором, не належав до жодної з трьох категорій і навіть не був громадянином Швейцарії. На цьому засіданні в мене були дуже широкі повноваження і жодного спеціального завдання. Я міг вступати в дискусію в будь-який час і давати поради. Тоді я вже знав багато про управління міжнародними компаніями, бо вів курс із цього предмета та був консультантом деяких із них. Мене радо прийняли як голови швейцарських компаній, так і лідери профспілок, які з мого життєпису знали, що я сам був членом профспілки, коли працював у Канаді.

Дискусія зачіпала делікатну тему і її відкритість здивувала мене. Голови компаній “відкривали карти”, описуючи процедуру встановлення трансфертних цін. Лідери профспілок дуже відверто говорили про свої інтереси. Курт Феглер та кілька його колег з уряду говорили про головний інтерес країни. Чесно кажучи, я не міг уявити таку дискусію в подібній атмосфері в жодній іншій країні. Це стало можливим завдяки швейцарській прямій демократії і тому, що після великих демонстрацій профспілок у Женеві 1937 року, які закінчилися смертю дванадцятьох робітників, було підписано угоду між представниками федерального уряду, компаній та профспілок про співпрацю між компаніями і їхніми робітниками за посередництва профспілок.

Інший приклад діяльності на федеральному рівні був ще неймовірнішим. Якось мені подзвонила Рут Дрейфусс, міністр екології. Всі міністри охорони довколишнього середовища європейських країн зустрічаються раз на чотири роки. Наступна конференція мала відбутись у Софії, Болгарія, в жовтні 1995 р. Рут Дрейфусс попросила мене поїхати з нею на цю конференцію в складі швейцарської делегації. Під час перельоту в маленькому урядовому літаку відбулася цікава розмова. На конференції ми сиділи за величезним круглим столом і мене здивувало те, що я сидів поряд із нею. Зазвичай кожна делегація складалася з чотирьох людей. Двох інших членів швейцарської делегації, а саме секретаря держави (заступник міністра) та директора департаменту охорони довкілля посадили за нами у другому ряду. Знову, навіть не будучи громадянином Швейцарії, я входив до складу офіційної делегації, до того ж у статусі вищому, ніж заступник міністра. В цій події був ще один цікавий момент. Делегації розсаджували в алфавітному порядку (за латиницею), тому поряд зі швейцарською делегацією мала б сидіти турецька. З якоїсь причини турецька делегація не з'явилась і поруч зі швейцарською сиділа делегація з України.

Леннарт Мері — президент Естонії, Жан-Поль Картерон — голова форуму Кран Монтана і Богдан Гаврилишин. Женева, 1992 р.

Дозволю собі повернутися на чотири роки назад: другим міністром охорони довколишнього середовища України після Юрія Щербака був Юрій Костенко — мій добрий приятель. Вони удвох брали участь у двотижневому семінарі в Женеві 1991 р. Це був перший семінар, організований Світовою академією охорони довкілля, яку було створено за кілька місяців до цього. Академія запропонувала оплатити половину витрат (100 тисяч франків), а іншу половину сплатив я завдяки підтримці Міжнародного фонду “Відродження” в Україні.

Моріс Стронґ і Богдан Гаврилишин. Відкриття Світової академії охорони довкілля. Женева, червень 1991 р.

Темою семінару був “Менеджмент довкілля в Україні у порівнянні з європейським досвідом”. Я запросив двадцять чотири особи з України: забруднювачів, тобто голів великих компаній, декілька регулювальників, тобто членів парламенту й міських рад, кілька академіків та науковців, які знали, як справитися із забрудненням довкілля технічними засобами. Цей семінар пройшов дуже успішно. Відбулося кілька висококласних лекцій. Я головував протягом одного тижня семінару, а Юрій Щербак — під час наступного. Що ж було унікального у цьому семінарі? Наприкінці його учасники з України мали спочатку усно, а потім письмово описати, як вони втілять у життя те, чого навчилися під час двотижневого спілкування. Директор Академії сказав, що ми опублікуємо українською та англійською мовами зобов'язання, які візьме на себе кожен з учасників. Я також додав, що за два чи три роки знову зберу всіх у Києві, де прослухаю звіти про те, чи дотрималися вони своїх зобов'язань. Найбільшим успіхом семінару став той факт, що у подальшому троє його учасників були міністрами охорони довкілля: Юрій Щербак, Юрій Костенко та Іван Заєць. Коли ж я таки зібрав подібну зустріч за три роки в Києві, лише чотирнадцять із двадцяти чотирьох змогли приїхати, тому що двоє з них стали послами та були за кордоном, двоє померли, у кількох були серйозні причини, які завадили бути присутніми. Дивовижно, але ті чотирнадцять учасників зробили навіть більше, ніж пообіцяли. Вони опублікували книги та статті про довкілля, підготували кілька законодавчих актів тощо.

Але повернемося до конференції у Софії. Через те, що Туреччина була відсутня, Юрій Костенко, який сидів поряд зі мною, прошепотів: “Чому б вам не стати також членом української делегації?” Я опинився у цікавому становищі: будучи членом швейцарської делегації, дискутував з головою української делегації, проте в один момент брав участь у загальних дискусіях від імені України. Мої швейцарські колеги не мали нічого проти. На той час стосунки між Україною та Швейцарією були добре налагодженими і досить дружніми.


  1. Associations des Intérêt.
  2. 1 серпня — Національний День Швейцарії, не день незалежності, а день початку існування Швейцарської Федерації.
  3. Тепер Київський національний лінгвістичний університет.
  4. Курта Феглера, який походив з Св. Галла, обрали до федерального уряду 8 грудня 1971 р. Він був головою департаменту юстиції та поліції з 1972 по 1982 рр., потім головою департаменту економічних відносин з 1983 по 1986 рр. Його призначали президентом Швейцарської Конфедерації тричі: у 1977, 1981 та 1985 рр. Феглер був добрим приятелем Богдана Гаврилишина й у 90-х рр. був членом Консультативно-дорадчої ради при Верховній Раді України.