Залишаюсь українцем/V/Влада починає поступатись

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Залишаюсь українцем. Україна (2011
Богдан Гаврилишин
Влада починає поступатись
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: 2011.

Влада починає поступатись

На початку 1989 р. я прочитав кілька лекцій у Києві перед різними аудиторіями у різних інститутах. Декілька з них пам'ятаю особливо чітко. Одна з таких лекцій відбулась у Державному інституті планування, де професор О. Білорус обіймав посаду заступника директора. В аудиторії зібралося приблизно 45 осіб — старший науковий склад інституту, доктори та кілька кандидатів наук, включно з Максом Абрамовичем Гольтцбергом та Ліною Михайлівною Хасан-Бек, які стали одними з перших професорів МІМу й до цього дня залишаються одними з найкращих. Я вибачився за свою українську, яку вважав архаїчною, бо не знав сучасної радянської економічної термінології. Кілька присутніх не знали української, одначе всі зазначили, що лекція була для них як ковток свіжого повітря саме тому, що я не вживав усталеної радянської термінології. У нас виникла жвава дискусія, й, очевидно, всі ці експерти в галузі економіки дуже хотіли дізнатися про різні варіанти систем вільного ринку. На знак подяки Олег Білорус хотів подарувати мені шість томів книжок, опублікованих інститутом. Я глянув на них і побачив, що вони написані російською. Повернув їх, сказавши: “Мені важко читати російською. Як тільки інститут надрукує книжки українською, я з радістю їх прийму в подарунок”.

Інша лекція, більше схожа на семінар, пройшла в Київському університеті імені Тараса Шевченка для деканів різних факультетів. Тема лекції — “Методика викладання”, тобто ефективні методи передачі знань, налаштованість до людей чи ситуацій та розвиток навичок. Це був цікавий досвід, бо в цьому університеті, як і в більшості інших, в основному використовувався один метод, тобто лекції з коротким проміжком часу на запитання й відповіді. Після лекції проректор університету подарував мені книгу про університет. І знову ж таки, на моє здивування, вона була написана російською. У Києві в університеті, який носить ім'я Тараса Шевченка, опис університету та його діяльності був надрукований тільки російською! Я її повернув проректорові, зазначивши: “Як тільки надрукуєте її українською, будь ласка, надішліть мені примірник”. І дав йому свою візитку з адресою.

Найбільше мене здивувала лекція у Вищій партійній школі[1], прочитана на запрошення її проректора. Коли я почав говорити, в аудиторії почулися невдоволені фрази російською: “Я не розумію”. Я відреагував з посмішкою, сказавши: “Я охоче прочитаю лекцію англійською або французькою”. Після цих слів аудиторія повернулася до невдоволених з виглядом, що, очевидно, означав: “Замовкніть, ду́рні”. Я спочатку стисло розповів про світ у цілому, потім перейшов до Радянського Союзу, зазначивши, що скоріше за все він розпадеться через кілька років, і пояснивши причини можливого розпаду. Майбутні лідери партії були шоковані, але не протестували. На завершення я сказав: “Коли за йшов у цю аудиторію, я почувався так, ніби зайшов до клітки з тиграми. Однак бачу, що ви, тигри, стали цілком підкорені”. Я впевнений, що кількома роками раніше мене за ці слова заарештували б на місці.

Оскільки я знав, що природничі науки в Радянському Союзі й, звісно в Україні, викладали на дуже високому рівні, я відвідав кілька інститутів Академії наук України. Першим був Інститут надтвердих матеріалів. Це відносно нова галузь в Україні, але вона вже була добре розвинута. Науковці розробили деякі нові метали виняткової міцності. Шведська компанія “Sandviken” навіть намагалася переконати інститут співпрацювати з компанією або створити спільне підприємство. Директор інституту спитав про компанію, про ступінь її надійності, про те, як саме інститут може з нею співпрацювати. Його занепокоєння було викликане негативним досвідом, який вони мали до цього з компанією “Дженерал електрик” (General Electric) зі Сполучених Штатів. Інститут у Києві перший розробив технологію синтезу алмазів. А через кілька років “Дженерал електрик” отримала патент на цей процес. На щастя і на диво, інститутові вдалося виграти судову справу, й він був визнаний винахідником синтетичних алмазів.

Перша делегація з України, запрошена Б. Гаврилишиним до Швейцарії. Серед інших — В. Василенко, І. Юхновський, О. Мороз. Вілляр, 1990 р.

Іншим особливо цікавим інститутом був заклад у галузі хімії, який розробив сорбенти, що здатні абсорбувати й виводити з людського організму різні токсини та, до певної міри, радіонукліди. Спогади про Чорнобиль все ще були свіжими, тому це було справді важливе відкриття. Один із видів сорбенту мав вигляд дуже маленької кульки з особливим чином обробленого вугілля діаметром менше одного міліметра. Його молекулярна поверхня, якщо розкладати її молекула за молекулою, становила 64 м². Комічно-сумним фактом було те, що інститут не мав змоги виробляти його на комерційному рівні й розповсюджувати через мережу аптек, бо в Україні не існувало виробництва відповідних пакувальних матеріалів. Крім цього, на відміну від Інституту надтвердих матеріалів і зважаючи на те, що я не був спеціалістом у цій галузі, я покинув цей інститут без впевненості в тому, що їхні винаходи насправді ефективні.

У 1989 р. зацікавленість в Україні як окремій державі зросла не лише серед західних політиків, а й серед представників бізнесу. Тому ми організували триденний семінар у Києві для сорока двох бізнесменів українського походження з Канади на тему “Інвестиції та торгівля з Україною”. З канадської сторони за організацію групи був відповідальний Богдан Онищук, а Віктор Яновський з української та я спільно головували на зустрічі. Відбулося кілька лекцій, серед них виступ українського юриста Василя Кисіля стосовно юридичних аспектів торгівлі та інвестицій.

Микола Хоменко і Богдан Гаврилишин

Ми запросили заступника голови Ради міністрів Української РСР пана Урчукіна завітати й сказати кілька слів привітання аудиторії. Він прийшов наприкінці церемонії відкриття. Мені подали знак, що він чекає за кулісами запрошення на сцену. Я пішов поговорити з ним, він звернувся до мене російською. Я доволі різко йому нагадав, що офіційні мови семінару англійська та українська і що він може звернутися до аудиторії будь-якою з них, але не російською. Додав, що якщо його це не влаштовує, я не буду запрошувати його на сцену для короткої промови. Він був розлючений, але попросив дати йому кілька хвилин для виголошення привітальної промови українською. Він вийшов на сцену, говорив невпевнено українською, але таки заслужив аплодисментів. Це стало першим свідченням того, що влада вислизає з рук комуністичних правителів України.

19 січня 1990 року я мав зустріч з Урчукіним та досить гостро запитав його, чому він затримує розгляд близько 125 ділових пропозицій з-за кордону. Склалася дивна ситуація: Урчукін сидів у своєму величезному кабінеті, з кількома помічниками у приймальні, оточений символікою влади, але вимушений був захищатись. Натомість я, “іноземець”, який не мав влади, мандату, нікого не представляв, його критикував, бо Урчукін, напевно, вибирав з наданих пропозицій ті, з яких мав намір отримати зиск у майбутньому. Ситуація для нього була неприємна.

З будинку Ради міністрів я одразу ж попрямував до однокімнатного офісу Руху, що розташовувався за 200 метрів у Музейному провулку на другому поверсі старої будівлі. Я зайшов до кімнати, повної людей. Михайло Горинь сидів за невеличким столом, Іван Драч та Дмитро Павличко сиділи навпроти нього на хитких стільцях, третій стілець вони запропонували мені. Решта присутніх стояли під стінами. Ця група людей готувала “живий ланцюг”, який через два дні з'єднав Львів та Київ у річницю проголошення четвертого універсалу (22 січня 1918 р.) про повну незалежність Української національної республіки. Дата події була перенесена на один день вперед, на 21 січня.

На столі стояв лише один телефон. Люди стояли, тримаючи в руках олівці та листки паперу. Лунали запитання, на кшталт того, хто буде стежити за безпекою в автобусах, хто вирішуватиме питання з міліцією, хто зачитає вголос текст четвертого універсалу, коли живий ланцюг досягне Києва. Завдання та сфери відповідальності були швидко розподілені Михайлом Горинем.

Я був приголомшений. Група з 17 осіб без технічних засобів організовувала акцію, що мала через два дні мобілізувати більше півільйона людей. У них не було символіки влади, але в них була справжня влада. Центр влади перейшов на якихось 200 метрів географічно — але на всі 180 градусів політично. Саме так починалися деякі великі революції минулого. Було насправді неймовірно відчувати таке зміщення справжньої влади, яка, на жаль, не була використана рік потому для того, щоб відібрати уряд у комуністів.

Декларація державного суверенітету

16 липня 1990 року було зроблено ще один великий та значний крок на шляху до незалежності України. Того дня було прийнято Декларацію про державний суверенітет голосами майже всіх депутатів, що стало сюрпризом для багатьох — як в Україні, так і за її межами. Однак фундамент для такої події був міцний. Перші кілька місяців роботи парламенту, обраного досить демократично, були парадоксальні: чисельно менші демократи були “моральною більшістю”, в них була ясна візія — незалежна демократична Україна. Вони постійно атакували, тоді як комуністична ідеологічно збанкрутіла більшість поспіхом відступала.

Проголошенню Декларації державного суверенітету допоміг несподіваний від'їзд голови парламенту Володимира Івашка, який, отримавши виклик від Михайла Горбачова, одразу поїхав до Москви, щоб обійняти посаду другого секретаря всесоюзної комуністичної партії. Більшість українських парламентарів включно з рядом комуністів почувалися приниженими і зневаженими.

Тим не менш, Декларація не з'явилася спонтанно. Вона була ретельно підготовлена. Було цікаво побачити її проект (який мені показав професор Василенко). Автори Декларації, дуже мудрого та чудово зробленого документа, були членами Руху, але збентежені комуністи, збиті з пантелику важливістю моменту, прийняли її, ніби вона була їхня. Текст Декларації окреслював основні напрями зовнішньої та внутрішньої політики, які залишаються в силі до цього моменту, хоча теперішня влада їх не завжди дотримується.

Декларація була на той момент піком ейфорії незалежності, яка вже почала вирувати 1988 року. Однак наступні кілька місяців спостерігалося розчарування, бо уряд УРСР не зробив нічого для втілення в життя її положень. Літо 1990 р. можна назвати “політично мертвим”.

Студентське голодування та бельгійський принц

Реакція на пасивність українського уряду надійшла з несподіваної сторони: від студентів вищих навчальних закладів. У жовтні вони організували й провели величезний мирний страйк на центральній площі у Києві. Вони висунули п'ять вимог до парламенту, які здавалися неприйнятними:

  • відставка прем'єр-міністра Віталія Масола;
  • заборона на службу українських вояків за кордоном;
  • проведення нових виборів до парламенту навесні 1991 року;
  • націоналізація активів української комуністичної партії;
  • відмова від підписання договору про відновлення Радянського Союзу.

Спочатку страйк підняли на глум у парламенті, потім він став викликати занепокоєння, бо підтримка страйкарів серед студентів та населення зростала. Зрештою парламент капітулював, приставши на всі вимоги.

Напередодні капітуляції було вражаюче спостерігати за тим, як п'ятеро лідерів студентського руху виступали по телебаченню, кожен говорив про одну з п'яти вимог у списку — щиро, вправно, без сторонньої допомоги. Через кілька днів я вражено слухав з балкона зали засідань Верховної Ради, як Олесь Доній, один із п'яти лідерів студентства, звертався до парламенту, повторюючи вимоги та на завершення заявляючи, що він розуміє — депутати не можуть прийняти такі складні рішення одразу, тому він повернеться через двадцять хвилин, щоб почути їхнє рішення. Можна було б подумати, що студенти оточили парламент з танками та кулеметами, коли Доній висував такий ультиматум. У цей період було незабутньо спостерігати за тим, як в одних наростає та міцніє влада, а в комуністів вона “випаровується”, зникає.

Олесь Доній, Богдан Гаврилишин, принц Філіп. Київ, жовтень 1990 р.

У період студентського страйку відбувалася ще одна дуже цікава подія. Принц Філіп Бельгійський, законний спадкоємець бельгійського трону, якому на той час виповнилося 30 років, готувався до своєї майбутньої ролі короля за наставництва Гастона Дерінга, одного з бельгійських “мудреців”. Гастон Дерінг, мій добрий друг, зателефонував мені як раз у момент, коли мало початися голодування. Він запитав, чи погоджусь я подбати про принца, який може на кілька днів приїхати до України інкогніто, під вигаданим ім'ям, щоб пізнати зовсім відмінну від його батьківщини країну. Він сказав, що принц багато знає про життя у палаці, але йому необхідно побачити реальне життя з зовсім іншого боку.

Я погодився, забронював номер для принца в готелі “Національний”, який на той час ще належав ЦК КПУ. Він зайшов до моєї кімнати з рюкзаком, виглядав бадьорим та готовим до нового досвіду. Я запитав, чи бажає він відвідати родину приблизно його віку, побачити, як вони живуть. Він погодився, і я запросив його до родини Юрія і Юлії Полунєєвих, які добре розмовляли англійською, якою і принц добре володів.

Господарі не знали, ким був їхній гість. Я представив його як сина мого бельгійського друга. Одразу зав'язалася цікава розмова і Полунєєви запитали, чи бажає Філіп залишитись у них. Принц вхопився за таку можливість, незважаючи на те, що йому довелося спати майже на підлозі у маленькій кімнаті, що слугувала вітальнею, їдальнею та бібліотекою.

Протягом наступних чотирьох днів принц щоденно їздив у метро на площу, яку пізніше назвали Майдан Незалежності, і проводив цілі дні зі страйкуючими студентами, розпитуючи їх, отримуючи короткі уроки з історії України, її сучасного становища та прагнень її народу. Кожного вечора принц приблизно на годину приходив до мене в готельний номер, щоб “звітувати” мені дуже схвильовано про те, що відбувається у маленькому наметовому містечку, при цьому цілком поділяючи цілі та прагнення студентів.

Принц був дуже люб'язний. Шість місяців потому він написав Полунєєвим, щоб подякувати їм за гостинність. Він розказав, ким він є насправді, а також дозволив мені розкрити його особу, кому я вважатиму за потрібне. Це був цікавий досвід — слухати, як іноземний принц описує політичну драму у моїй країні — подію, яка з огляду на той факт, що уряд не застосував до студентів жодних насильницьких методів, недвозначно свідчила про значний крок у напрямку демократії, а за рік — до незалежної держави.

Принц не став королем Бельгії, оскільки його батько помер досить раптово, тому трон перейшов до дядька. Через десять років я обідав з принцом і чотирма іншими особами у резиденції принца Ніколаса фон Ліхтенштейна, посла в Європейському Союзі. Принц Філіп розповідав про своє перебування в Києві з нотками ностальгії як про один із найцікавіших досвідів у своєму житті. Він попросив мене переслати йому якісь друковані матеріали про студентське голодування для того, щоб він міг описати його у своїх спогадах.

Обід у Вашингтоні

У листопаді 1990 р., через місяць після студентського голодування, Джордж Сорос читав лекцію 400 слухачам у Вашингтоні на тему його теорії рефлексивності. На той час філософи вважали Сороса видатним фінансистом, а фінансисти — цікавим філософом. Сорос запросив мене на лекцію та на вечерю після неї, організовану для 30 запрошених гостей.

Під час вечері посла США в Китаї попросили описати побиття людей, що сталося під час студентських демонстрацій на площі Тяньаньмень у червні 1989 р. Він описав події в деталях. Здавалось, ми чули, як танки трощать студентські черепи. Одразу після його лекції мене несподівано попросили проаналізувати ситуацію у Східній Європі. Я запропонував зосередитись на Україні й представив слухачам опис основних подій на шляху України до незалежності. Я описував ситуацію детально та з палким схваленням на адресу студентів, які брали участь у жовтневому голодуванні, зокрема того факту, що не було насильницьких дій і що парламент прийняв вимоги студентів. Контраст між тим, що сталось у Пекіні, й тим, що відбулося в Києві, був разючий і, вочевидь, справив велике враження на слухачів.

Наступного ранку перед сніданком до мене в готель прийшов Джордж Сорос. Він сказав, що якщо те, що я описав минулого вечора, можливе в Україні, я можу отримати кілька мільйонів доларів, щоб спробувати допомогти там зміцнити демократичні процеси. Кошти мали надійти від Фонду Карла Поппера в Швейцарії, який фінансується родичем Сороса.

Після повернення до Женеви я описав концепцію, план, створив бюджет разом з Богданом Батрухом та обговорив його з правлінням Фонду Карла Поппера. Проект був погоджений без жодних змін. Богдан Батрух відкрив офіс у Женеві для управління програмою Карла Поппера для України.

Протягом наступних чотирьох років приблизно 40 проектів було розроблено та втілено в життя, вони відрізнялися сумами — від кількох тисяч до кількох сотень тисяч доларів і змістом — від обміну фермерами між Україною та Канадою та підготовки українських журналістів у канадській телерадіокорпорації до навчальних подорожей українських парламентарів за кордон. Програма працювала впродовж цих років паралельно, але цілком незалежно від Міжнародного фонду “Відродження”.

Візит до Баварії

Як голова Верховної Ради Леонід Кравчук був фактично головою країни. Україна не була офіційно незалежною державою, але “вільна” земля Баварія запросила Кравчука з офіційною делегацією з України на візит до Мюнхена у травні 1991 р. Мене як голову Консультативно-дорадчої ради при Верховній Раді Леонід Кравчук запросив приєднатися до делегації. Це було доречно, тому що я говорив німецькою і провів майже два роки після війни у Мюнхені або поблизу нього. До складу делегації увійшли: міністр закордонних справ Анатолій Зленко, менш відомий міністр із зовнішньоекономічних зв'язків та кілька представників уряду, що займалися питаннями зовнішньої торгівлі й інвестицій. Нас приймали як делегацію незалежної держави, розмістили у найкращому готелі, надали у наше розпорядження 18 нових автомобілів БМВ з водіями. Ми зустрілися з головою парламенту Баварії, міністром-президентом, мали зустрічі з іншим високопосадовцями та наприкінці дня були присутні на офіційній вечері.

Богдан Гаврилишин з Леонідом Кравчуком під час державного візиту до Баварії. Мюнхен, 1991 р.

Машини для делегації з України. Мюнхен, 1991 р.

Наступного дня нас запросили на прогулянку сусіднім озером на невеликому кораблі. По обіді на прохання великих німецьких компаній зі штаб-квартирами у Баварії ми мали зустріч з представниками їхнього керівництва. Було домовлено, що представники матимуть кожен по півгодини, щоб розповісти, що вони можуть робити в Україні. За столом на малій сцені сидів Кравчук, два міністри і я. Коли представники компанії “Сіменс” майже закінчили говорити, я раптом усвідомив, наскільки непідготовленою була Україна для роботи з потенційними зовнішніми торговельними партнерами або іноземними інвесторами. Представник пояснював, що його компанія хоче відкрити філіал в Україні, побудувати завод для певного ряду продуктів “Сіменс”, на які був би попит в Україні. Він пояснив, що для того, щоб втілити описане у життя, необхідно прийняти певний закон, який би гарантував захист іноземних інвестицій. Від нашої делегації не було поставлено жодних запитань. Після представника “Сіменса” виступали інші представники. По завершенні кожного виступу Кравчук казав: “Те, про що ви просите, буде зроблене”. Однак мене вразило, що жоден з міністрів не робив ніяких нотаток. В кінці здавалося, що наша делегація була задоволена “успішним” обговоренням. Це нагадало мені візити представників університетів із соціалістичних країн до ЦНМ у Женеві. Все, чого вони прагнули, — підписати договір про співпрацю. Після цього нічого не відбувалось, але підписання договору дозволяло згаданим представникам відзвітуватися після повернення на батьківщину, що вони налагодили співпрацю зі всесвітньо відомим інститутом.


  1. Нині — Інститут міжнародних відносин.