Залишаюсь українцем/V

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Частина V

УКРАЇНА

Повернення в Україну

Вже у 70-х роках у своїх лекціях я прогнозував майбутній розпад Радянського Союзу. 1980-го у книзі Roadmaps to the Future (“Дороговкази у майбутнє”) пояснив, чому це має статись, як усі рушійні сили ведуть до цієї події. Звісно, я не міг точно передбачити, коли і як це станеться. Впевненість у тому, що Радянський Союз розпадеться, підштовхнула мене у 1984 р. прийняти рішення про якнайшвидше повернення до України. Щоб підготувати собі заміну, я повідомив раду директорів, що у 1986 р. збираюся піти на пенсію. Того року ми святкували 40-річчя МІМ–Женева. Мої колеги, особливо Вікторія Керзон і Макс Детвілер, організували чудове святкування. Ми запросили 400 гостей, серед них деяких наших випускників з усього світу, голів партнерських компаній, Девіда Кулвера — голову “Алкана”, компанії-засновника, та деяких видатних промовців, таких як колишній канцлер Німеччини Гельмут Шмідт і відомий британський історик та інші. Дводенне святкування проходило у сімейній атмосфері. Багато присутніх знали одне одного й між ними та школою склались дружні стосунки, сповнені відданості місії інституту. Також сприяла “родинній” атмосфері звістка про те, що у Монреалі у перший день святкування народилася наша перша онука Анатолія. Я зазначив: “Старший відходить, а молодший щойно прийшов”.

Ми обговорювали ситуацію у світі, очікування від найближчого майбутнього, а також пріоритетні завдання управління й освіти у галузі управління. Декілька промов адресували мені викладачі нашого факультету, випускники та компанії-партнери і, звісно ж, Девід Кулвер. Всі чудово знали, що пост директора МІМ не був для мене просто роботою або кар'єрою, це була моя місія. Тому промови були дуже теплі. Під час виступу Девіда Кулвера в один з моментів у нього з'явилися сльози на очах, і він, не приховуючи цього, сказав, звертаючись до мене: “Існує багато вчителів, але за своє життя я знав тільки двох справжніх майстрів, і ви — один з них”. Той факт, що голова багатонаціональної компанії, в якій працювало вже понад 60 000 чоловік в усьому світі, може бути таким теплим і сентиментальним, додав особливого шарму нашому святкуванню. Це був також вагомий доказ того, що не всі великі бізнесмени — черстві капіталісти, не всі з кам'яними серцями, деякі з них дуже людяні. У день, коли я передав важливі документи своєму наступнику Хуану Рада, чилійцю, наймолодшому викладачу факультету, я перейшов до іншого офісу і став займатись дослідною працею, очікуючи на свій шанс повернутись до України.

Мені довелося чекати два довгих роки. У 1988 р. ми з дружиною отримали запрошення відвідати Україну (Українську Радянську Соціалістичну Республіку) гостями Товариства “Україна”. Це об'єднання підтримувало зв'язки з українцями, що проживають за кордоном, але головним чином з українцями-комуністами, яких на той час у Канаді нараховувалось близько 3000. В об'єднанні знали, що я був націоналістом, а не комуністом, але вони вже розуміли, що настав час щось змінювати, і, до того ж, їм було відомо, що мене вже запрошували до Радянського Союзу, включно з Україною, у 1971 та 1972 рр. Отримати запрошення було для мене надзвичайним полегшенням. Ми спакували свої речі й вирушили до Києва.

Зупинились у готелі “Дніпро” неподалік Інституту літератури. Тільки-но розпакували речі, як я підійшов до інституту, щоб передати конфіденційного листа його директорові Миколі Жулинському. Він став моєю першою контактною особою і ми й нині залишаємось друзями. Звідти я попрямував до Спілки письменників на Банковій вулиці. Там ми одразу ж вступили у палку дискусію з відомим поетом Дмитром Павличком. В один із моментів ми сиділи на більярдному столі і я змальовував суспільний устрій, що має бути збудований в Україні, як тільки вона стане незалежною, тобто характер політичних інститутів, економічну систему, основні цінності та поведінку, які мають ідеально поєднуватись.

Протягом того візиту до Києва я зустрічався і розмовляв переважно з поетами та колишніми в'язнями, а не людьми з уряду або економістами. Поети й письменники мають фантазію, вони думають у категоріях “Гештальт”, структурами, формами та символами. Політичні в'язні дуже добре знали, наскільки розповсюдженим в Україні було прагнення незалежності. Вони знали, як люди були готові страждати та навіть вмерти заради досягнення цієї мети, вони самі були найкращим прикладом таких людей. Серед колишніх політичних в'язнів, з якими я познайомився, були В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, який довше за інших перебував в ув'язнені, та троє братів Горинів зі Львова. До моєї мережі контактів також належали Іван Дзюба, найкращий літературний критик, який був ув'язнений у 1972 р. за написання книжки “Інтернаціоналізм чи русифікація”, Іван Драч, який писав сповнені пристрасті поезії і виступав з палкими промовами на важливих заходах. Мені також пощастило познайомитися з Олесем Гончаром (його дружина Валентина готувала найкращі вареники з сиром, які я коли-небудь куштував).

Діалог Івана Дзюби і Богдана Гаврилишина. Київ, жовтень 1989 р.

Ми були у Києві не дуже довго. Товариство “Україна”, яке нас приймало, хотіло показати нам різні частини України й організувало подорожі до Львова, мого рідного села Коропця, Почаєва та навіть до Ялти в Криму. У Львові, моєму найулюбленішому місті, ми подивились пам'ятники і я дав прес-конференцію, під час якої відверто заявив, що очікую на швидкий розпад Радянського Союзу та набуття Україною незалежності. Через те, що до 1988 р. вже почалася політична відлига під керівництвом Михайла Горбачова, я не боявся, що проти мене будуть застосовані якісь санкції за будь-які “революційні” переконання, висловлені публічно. Було особливо приємно, коли після прес-конференції в обласній газеті “Ленінська молодь” з'явилась дуже позитивна стаття про мене під заголовком “Феномен Гаврилишина”.

З Олесем Гончарем біля його дачі. Київ, 15 травня 1989 р.

У Почаєві є відомий монастир і церква, де ми відвідали службу. Після служби відбулася зустріч з настоятелем. Він дуже тепло нас привітав і сказав, що буде чудово, якщо ми завітаємо знову. На це я одразу відповів: “Пане настоятелю, ми обов'язково так зробимо, як тільки ви почнете читати проповіді українською, а не російською мовою”.

У Ялті для нас було заброньовано номери в готелі “Ялта” — величезній будівлі з просторою їдальнею, концертним залом і танцмайданчиком. Натомість номери були дуже маленькі. Однак це не заважало людям збиратися в одній з маленьких кімнат, їсти чорний хліб, помідори, цибулю і, звісно ж, пити горілку та співати. Ми, українці, робимо на “відмінно” не так багато речей, але беззаперечно вміємо відмінно співати й танцювати.

Хоча б куди ми їхали, нас супроводжувала жінка середнього віку, Ірина, яка займалася бронюванням готелів, ресторанів, залізничних білетів, та чоловік, який був чи то капітаном, чи майором КДБ. Він стежив за кожним нашим кроком, був присутній на всіх моїх лекціях і навіть на приватних зустрічах. Очевидно, він мав звітувати, що саме ми обговорювали, і, можливо, не дати мені можливості завдати занадто великої політичної шкоди. Він знов супроводжував нас, коли ми повернулись до України через кілька місяців. Позитивним у цьому “янголі-охоронцеві” було те, що, можливо, сам того не усвідомлюючи, він був навернений до ідеї незалежної України, як розказали нам дві його дочки під час телефонної розмови два роки потому, коли він вже пішов із КДБ.

Заснування інституцій

МІМ–Київ

Під час перших двох подорожей до Києва я спостерігав, слухав, вивчав, зустрічався з людьми й налагоджував контакти. З третього візиту став більш активним. Мене запросили до інституту зі спеціальними програмами для вищих керівних кадрів уряду, включно з заступниками міністрів. Я прочитав лекцію викладацькому персоналу з 25 осіб на тему розроблення навчальних програм: визначення мети навчання, розроблення належного розкладу, добір методів викладання, що відповідає категоріям матеріалу, який вивчається, тобто знанням, налаштованістю і навичкам. Після лекції ректор того інституту сказав: “Ви, очевидно, володієте великими знаннями і досвідом викладання в багатьох країнах у сфері освіти адміністративних кадрів. Ми тут намагаємось викладати основи менеджменту людям, які працюють в установах, метою яких є не отримання прибутку, а складання бюджетів, структурування організації та управління людьми. Багато основних принципів і методів менеджменту такі самі, як і в сфері бізнесу. Чому б вам не стати на чолі інституту й вирішувати, що саме викладати, кому і як?” Це була дуже приваблива пропозиція. Будівля інституту була дуже гарна, простора та вигідно розташована, тож спокуса пристати на пропозицію була велика. Однак я цього не зробив, тому що не хотів опинитись у позиції підпорядкованості уряду.

Повернувшись до Женеви, я підготував невеличку пропозицію стосовно створення Міжнародного інституту менеджменту в Києві. У цьому мені допоміг Г'ю Фолкнер, колишній міністр федерального уряду Канади, який рік працював у Міжнародному інституті менеджменту в Женеві як “директор на стажуванні”. Ідея полягала у створенні інституту — спільного підприємства МІМ–Женева та Інституту економіки Академії наук України. Тоді президія НАН України могла затвердити рішення без звернення до Ради міністрів та отримання її дозволу на створення такого інституту. В іншому разі Раді міністрів довелося б звертатися до Москви, а Москва відповіла б або “ні”, або що “подібний інститут потрібно відкривати в Москві, а не в Києві”. У грудні 1988 р. я знову повернувся до Києва.

На зведенні нової будівлі МІМ–Київ. 2002 р.

За порадою професора Олега Білоруса, який багато років працював у Женеві в складі Європейської економічної комісії Об'єднаних Націй, я представив пропозицію на розгляд президії Академії наук під головуванням Бориса Євгеновича Патона. Я попросив Олега Білоруса перекласти мій документ українською. Коли мені принесли документ, перекладений російською, я сказав Білорусу: “Я не піду на зустріч з Патоном з документом на російській мові. Патон — президент української Академії наук”. Тоді пропозицію переклали українською, і ми з Білорусом відвідали офіс Бориса Патона. Він сидів за столом для нарад в оточенні членів президії Академії. Патон привітав мене словами: “Богдане Дмитровичу, я чув, що ви дуже любите Україну”. На що я відповів: “Я люблю увесь світ, але особливо Україну, бо це моя Батьківщина”. Ми сіли за стіл і протягом півтори години вирішили:

  • створити Міжнародний інститут менеджменту у Києві (МІМ–Київ) як спільне швейцарсько-українське підприємство МІМ–Женева з Інститутом економіки при Академії;
  • я мав дати 500 000 доларів США та бібліотеку літератури з менеджменту з МІМ–Женева;
  • Академія інвестує 600 000 карбованців;
  • створити наглядову раду, в складі якої будуть українці та іноземці різних національностей, зацікавлені в освіті у галузі управління й здатні допомогти порадою, міжнародними зв'язками та фінансуванням;
  • Олег Білорус призначається директором інституту.

Засновники МІМ–Київ

Втілення рішень відбувалось повільніше: готували статути, давали їх на затвердження і, що найважливіше, реєстрували в Київському управлінні Міністерства фінансів УРСР. Цей процес тривав до 7 серпня 1989 року. Після того події розвивалися швидше. Протягом чотирьох місяців стіни в одному крилі будівлі Академії державної служби було зруйновано, натомість побудували нове приміщення — з аудиторіями, офісами, меблями, комп'ютерами, бібліотекою; викладачів прийнято, першу групу кандидатів на отримання ступеня MBA набрано. 2 січня 1990 року почалася перша програма MBA. Той факт, що все це вдалося реалізувати, став сенсацією. Навіть у газеті “Известия” тоді ж була опублікована стаття, в якій говорилось: “Якщо ви бажаєте навчитися чогось про управління бізнесом, вам необхідно їхати до Києва”.

Біля центрального входу в МІМ–Київ

За два наступні десятиліття в інституті було три директори: професор Олег Білорус, який потім став послом України в США, Андрій Масюк із США та Богдан Будзан, колишній директор Міжнародного фонду “Відродження”. Далі президентом був Юрій Полунєєв, а нині очолює Ірина Тихомирова. МІМ–Київ пройшов різні етапи розвитку протягом довгих років у різних орендованих приміщеннях, що не повністю відповідали його потребам. На цей час він займає власну будівлю, з найсучаснішим обладнанням, висококваліфікованим персоналом та спектром різноманітних програм:

  • MBA;
  • MBA для управлінського персоналу вищої ланки;
  • MBA “Сучасний менеджмент в охороні здоров'я”;
  • MBA в ІТ-менеджменті;
  • Міні-MBA;
  • PMD “Управління фінансами”;
  • PMD “Маркетинг”;
  • PMD “Управління персоналом та організаційний розвиток”;
  • Доктор бізнес-адміністрування (DBA);
  • Спеціальні корпоративні програми.

2009 року двадцяту річницю офіційного створення МІМ–Київ відсвяткували стильно і помпезно. Святкування відбулось у виставковій будівлі на східному схилі річки Дніпро. З короткими промовами виступили Віталій Гайдук і я, деякі випускники зробили свої презентації, на сцені виступали чотири найкращі сучасні українські групи, зокрема “Океан Ельзи” Славка Вакарчука. Було організовано частування для 1320 гостей, з яких 1200 — випускники. За святкуванням спостерігали сотні випускників, учасників різних програм того року, на великому екрані, встановленому ззовні на будівлі. Свято засвідчило, що МІМ перетворився на справді велику ефективну інституцію. Коли я ходив від столу до столу, щоб перекинутись кількома словами з випускниками різних років, всі вони повторювали дві фрази: “Ми вивчили не тільки різні аспекти, методи, технології управління. Що найважливіше — навчання в МІМі змінило наше життя, розширило наші уявлення, погляди на життя, те, як ми дивимося на бізнес і менеджмент”. Вони також додавали: “Наша країна та особливо її уряд функціонують не дуже ефективно, і тому, маючи понад 4500 випускників інституту, ми маємо придумати, як усі разом можемо вплинути на уряд, його політику, його роль в економіці й стосунки з бізнесом”. Коли я їх слухав, мені згадалося, чому саме прагнув створити цей інститут, і в мене виникло гарне відчуття, що принаймні ця місія була досягнута.

AIESEC

Пропрацювавши близько трьох десятиріч у складі Міжнародної наглядової ради AIESEC (Міжнародної асоціації студентів-економістів), я вважав, що варто посприяти її заснуванню і розвитку в Україні. AIESEC має на меті розширити коло інтересів та світогляд своїх членів для того, щоб вони зрозуміли головні проблеми, які існують як у країнах їхнього походження, так і на глобальному рівні, а також розвивати їхні лідерські якості. Національні представництва AIESEC існують у понад 100 країнах, до них належать майже 50 000 осіб на всіх континентах.

У 1989 р. мені порекомендували студента Київського університету як людину, яка здатна дати старт цій організації. На жаль, він більше цікавився більярдом, ніж програмою AIESEC, тому стартували ми повільно. 1994 року відбулася зустріч AIESEC у Києві. Кілька студенток проявили рішучість і взяли на себе місію розвитку організації. Особливо добре мені запам'яталась Олександра (Саша) Бакланова з Луганська, яка говорила чудовою українською мовою та відмінною англійською. Через кілька років філії AIESEC існували вже в більш ніж десяти університетах. Вони організовували місцеві, регіональні та всеукраїнські зібрання й тренінги. Я брав участь у деяких із цих подій, виступав на різні теми, допомагав їм мислити сміливіше.

Я був щасливий головувати на Глобальній тематичній конференції AIESEC у Базелі, Швейцарія, в червні 1997 р., де виступали кілька промовців світового масштабу та були присутні чотири сотні членів AIESEC із різних країн. Я особливо пишався тим, що четверо з них прибули з України і працювали дуже активно.

Суттєво допомогло процвітанню AIESEC в Україні те, що на міжнародній зустрічі в Барселоні делегація з України за підтримки Христини Батрух отримала офіційний статус AIESEC–Україна. До цього моменту вважалося, що вона була філіалом AIESEC–Росія. Сотні студентів пройшли через AIESEC, її випускники залишаються відданими ідеям організації. Я мав змогу в цьому переконатися 2009 року на святкуванні 15-ї річниці заснування AIESEC у Києві. Було приємно, що кілька сотень випускників і тодішніх членів організації вважають мене “хрещеним батьком” організації. А ще важливішим є те, що вже кілька років поспіль AIESEC–Україна визнана міжнародною штаб-квартирою організації у Брюсселі найефективнішою з усіх крайових організацій AIESEC у світі. Свідченням такого стану стало призначення на початку 2011 р. Тетяни Михайлюк виконавчим директором організації AIESEC International.

Міжнародний фонд “Відродження”

У листопаді 1989 р. Римський клуб запросив Джорджа Сороса прочитати лекцію про нові фінансові інструменти та світовий фінансовий ринок на річній конференції в Ганновері, Німеччина. Після зустрічі ми з паном Соросом опинилися поруч за столом під час вечері, організованої міністром-президентом Нижньої Саксонії для виконавчого комітету Римського клубу і Сороса. Ми почали з ним жваву розмову. Він спитав про моє коріння. Коли сказав, що я українець, Сорос одразу ж відреагував: “О, антисеміт!” — Я різко спитав: “Чому це? Чи в мене так на лобі написано?!.” — На що він сказав: “Ну, під час війни група угорських євреїв зазнала утисків в Україні”.

Все ще лютий, я сказав: “Ви знаєте, в історії проти євреїв в Україні були вчинені набагато гірші речі. Відбувалися великі погроми, коли гетьманом був Хмельницький. Чи ви коли-небудь замислювались над тим, чому такі речі відбувалися, чи ви просто вважаєте, що всі євреї — святі, а українці — просто дияволи? Як ви, напевно, знаєте, за польського володарювання та царського режиму євреям заборонялося володіти землями в Україні. Однак багато хто з них були розпорядниками земель відсутніх власників, інші володіли корчмами, в яких українські селяни чи кріпаки пропивали свої незначні статки. Легше було викликати гнів і ненависть до євреїв, через яких вони страждали, ніж до землевласників, яких вони ніколи не бачили”.

Далі відбулася відкрита розмова з деякими зіткненнями поглядів, але вона підкріплювала взаємну повагу, що стала основою наших майбутніх взаємин. Джордж Сорос розповів про діяльність свого фонду “Культурна ініціатива” у Москві й спитав, чи варто створити філію цього фонду в Києві. Я відповів, що вже запізно, і якщо він бажає зробити щось в Україні, це має бути окрема фундація в Україні, бо Україна, мабуть, стане незалежною дуже скоро. Сорос запитав мене, чи погоджусь я створити таку фундацію і стати її головою. Я погодився. Він пообіцяв надати необхідне фінансування. Його бажання це зробити зміцніло після зустрічі у Нью-Йорку з Іваном Дзюбою — видатним літературним критиком, скромною та дуже принциповою людиною.

Міжнародний фонд “Відродження” (МФВ–Україна) було створено під час засідання у Києві 1990 року з представниками різних українських організацій. Це були Юрій Щербак з організації “Зелений світ”, Павло Мовчан з “Просвіти”, Борис Олійник з “Фонду культури”. Вони стали співзасновниками й членами ради директорів МФВ. Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Володимир Василенко, Валерій Мещеряков, Володимир Савельєв, Сергій Конев, Ігор Юхновський та Валентин Симоненко — добре відомі особистості — також приєдналися до ради.

Спочатку спектр роботи фундації був обмежений, але за часів керівництва двох директорів — Валерія Грузіна й Богдана Будзана її діяльність стала стрімко розвиватись. Фундація допомогла тисячам людей, сотням груп і десяткам інституцій. Програми, такі як “Трансформація класичних мов та літератури”, у рамках якої було написано й опубліковано більше ста нових підручників, або “Перепідготовка військових”, яка допомогла 30 000 офіцерів і сержантів перепрофілюватися на цивільні посади, були серед дуже очевидних результатів роботи фундації.

У жовтні 1996 р., перебуваючи в Києві, Сорос заявив, що МФВ був однією з найкращих фундацій мережі з понад 40 фондів цього типу, які він фінансував. Річний бюджет МФВ становив 10,5 мільйонів доларів США, додаткових 7 мільйонів було витрачено на безпосередню підтримку спеціальних програм та інституцій в Україні.

Наприкінці 1997 р. стали виникати певні труднощі. Для Сороса я був “українським патріотом”; це, мабуть, означало, що я не зовсім об'єктивний, тоді як деякі члени виконавчого комітету, які ставились до ситуації в Україні та в фундації критичніше, стали, на його думку, більше вартими довіри. Виникла напруженість між членами виконавчого комітету і виконавчим директором В'ячеславом Покотилом, яка закінчилась безпідставним звільненням останнього з посади.

Джордж Сорос досить песимістично ставився до можливого фінансового колапсу України з огляду на світову фінансову кризу, тоді як я дивився на ситуацію більш оптимістично, тому що мені хотілося вірити у її краще майбутнє. З огляду на це я пішов з посади голови наглядової ради Міжнародного фонду “Відродження” у червні 1998 р. з надією, що фундація продовжить добру справу. Маючи шість представництв та компетентний і відданий справі персонал, організація, здавалося, могла б і далі працювати ефективно й навіть розширюватись. Однак цього не сталося. Сорос вирішив урізати бюджет фундації до 5 мільйонів доларів вже на 1999 рік. МФВ має шляхетну місію, він досяг значних звершень. Я й багато інших людей в Україні вдячні Джорджу Соросу за фінансування МФВ у минулому й за підтримку, яку організація отримає у майбутньому.

Міжнародний центр перспективних досліджень — МЦПД

У 1990 р. не існувало жодної установи для об'єктивного аналізу та пропозицій політики уряду й адміністрації, потреба в якій була очевидна. За рахунок фінансування від Сороса я створив МЦПД. Я взяв на роботу співробітника з докторським ступенем з економіки та наукового співробітника. Ця маленька установа працювала погано. З часом вона робила лише те, що вимагав Роман Шпек, який став керівником Фонду держмайна. Це була корисна робота для цієї установи, але її масштаби були дуже обмежені.

У 1994 р. Віра Нанівська стала керівником і відродила або скоріше організувала й запустила справжній центр перспективних досліджень зі значним фінансуванням з фонду “Відкрите суспільство”. Вона працювала у Світовому банку в Москві, згодом у Києві й у неї були ноу-хау у сфері аналізу, різних варіантів політичних рішень. Я був головою наглядової ради інституту, членами якого стали працівники Національного банку, Міністерства економіки, кваліфіковані економісти, кілька бізнесменів. Відновлений Центр одразу ж почав працювати дуже ефективно. Існувало кілька виняткових факторів, які робили інститут продуктивним, ефективним, через що він швидко здобув визнання й повагу: Віра Нанівська взяла на роботу дуже молодих людей, вчорашніх випускників з економічною, політичною та іншою освітою, і поклала на них як на керівників різних проектів велику відповідальність. Деякі проекти були маленькими, короткостроковими та з невеличким бюджетом. Інші, як, наприклад, європейська інтеграція, тривали понад десятиліття і, відповідно, мали дуже великий бюджет. Другою складовою стало те, що місія Центру змінилась. Вона полягала не лише в підготовці пропозицій для різних міністерств, а й у спробі передавати ноу-хау — із залученням людей з різних галузей уряду та адміністрації до участі у проектах, рекомендації яких вони намагалися втілити в життя. Центр розпочав випуск серії публікацій, наприклад “Індекс довіри споживачів”, з метою якомога ширшого розповсюдження знань. Третьою особливою рисою стали відкриті зустрічі наглядової ради. Люди, зацікавлені в роботі Центру, могли приходити на її засідання, слухати звіти, брати участь в обговоренні. Вони не могли лише брати участь у голосуванні з прийняття фінансових звітів, бюджету тощо. Цікаво, що наші засідання регулярно відвідували кілька послів з різних країн, і, таким чином, робота Центру ставала відомою ряду представникам закордонних урядів або установ, подібних до МЦПД.

Я опишу одне з засідань ради, яке добре демонструє, як саме функціонував Центр. Головними питаннями на порядку денному були десять поточних проектів, представлених десятьма керівниками проектів. На все це було виділено тридцять хвилин часу, тобто кожний керівник проекту мав рівно три хвилини на презентацію. Особисто я сумнівався в тому, що це можливо. Але їм вдалося. Кожен з керівників без зайвих вступних слів продемонстрував на екрані один слайд з трьома реченнями українською мовою зліва та англійською справа. Це був опис мети проекту, використаних методів або підходів та очікуваних результатів. Презентації закінчились рівно за тридцять хвилин. Керівникам проектів було на вигляд не більше 25 років. Всі учасники засідання ради були вражені й зрозуміли, які саме люди формуватимуть українську політику через два десятиліття.

У 2006 р., після двадцяти років роботи на посту голови, я захотів скласти повноваження, і, на щастя, Александер Кваснєвський, колишній президент Польщі, охоче став моїм наступником, тому що він хотів використати ці засідання як трибуну для проведення спеціальних нарад і конференцій для підтримки прагнення України стати членом ЄС.

Консультативно-дорадча рада

Леонід Кравчук, який на той час був головою Верховної Ради, відвідав Світовий економічний форум у Давосі у січні 1991 р. Це було щорічне зібрання, яке тривало тиждень і на яке у той час збиралися 1500 лідерів у сфері політики й бізнесу з усього світу для аналізу становища у світі та обговорення майбутніх напрямів розвитку. Як уже згадувалося, симпозіум був ініційований 1971 р. Міжнародним інститутом менеджменту в Женеві для святкування 25-ї річниці його заснування.

Відвідавши симпозіум, Леонід Макарович приїхав до нас у Женеві на вечерю. Після вечері він відвів мене вбік і запитав, чи хочу я стати його радником. Я подумав хвилинку й відповів йому, що не вважаю, що це гарна думка. Він спитав — чи це через те, що я не хочу бути радником комуніста, що я боюся, що подумають люди? Я відповів, що це він може опинитись у хиткому становищі в очах керівників комуністичної партії, якщо людина, відома як націоналіст і патріот України, стане його радником. Натомість я запропонував створити групу радників, так звану Консультативно-дорадчу раду в складі відомих осіб з різних країн, які б надавали консультації Верховній Раді, де представлено різні політичні течії, а не тільки її голові. Леонід Макарович одразу погодився. Я склав документ з можливим колом обов'язків ради та принципами її роботи. Далі звернувся до людей, більшість з яких знав протягом багатьох років. Все це були люди з політичним досвідом у законодавчій та виконавчій гілках влади своїх країн і з міжнародним досвідом та репутацією.

На мій подив, усі, до кого я звернувся, одразу ж прийняли мої пропозиції. Склад, що з часом зазнав незначних змін, виглядав таким чином:

  • професор Раймонд Барр, член парламенту, колишній прем'єр-міністр Франції;
  • професор Курт Х. Біденкопф, міністр-президент федеральної землі Саксонія, Німеччина;
  • доктор Збіґнєв Бжезінський, радник Центру стратегічних та міжнародних досліджень, колишній радник президента з питань безпеки США;
  • професор Стефан Буренстам-Ліндер, член Європейського парламенту, колишній ректор Школи економіки у Стокгольмі, голова правління Центрального банку Швеції, колишній міністр з питань зовнішньої торгівлі;
  • доктор Курт Фурглер, колишній віце-президент Швейцарії, член Inter-Action Group (40 колишніх керівників держав);
  • доктор Рікардо Дієз-Гохлайтнер, президент Римського клубу;
  • лорд Джеффрі Гоу, член британської Палати лордів, колишній віце-прем'єр-міністр Великобританії з закордонних справ;
  • Марк Лалонд, юрист, займав різні посади у федеральному уряді Канади;
  • Романо Проді, професор, колишній голова Ради міністрів Італії;
  • Рой Романов, прем'єр провінції Саскачеван, Канада;
  • Джордж Сорос, фінансист та філантроп, голова Фонду Сороса/Інституту “Відкрите суспільство”, США;
  • баронеса Ширлі Вільямс, член британської Палати лордів, займала кілька посад в уряді робітничої партії у Великобританії.

12 березня 1991 року Президія Верховної Ради ухвалила рішення про офіційне створення Консультативної ради, хоча нам довелося додати, головним чином для вигляду, таку само кількість українців до її складу. Це було зроблено, незважаючи на різкі протести зі сторони деяких членів президії, на думку яких запропоновані українські кандидати не мали більших знань чи політичного досвіду, ніж члени президії. Це питання виявилось неважливим, тому що українська частина ради атрофувалася дуже швидко.

Більшість іноземних членів Консультативно-дорадчої ради проявляли активність, ставши насправді першими послами в Україні — навіть до набуття Україною незалежності. Вони говорили від імені України у різноманітних міжнародних організаціях, таких як Рада Європи та Європейський парламент. Більшість із них кілька разів відвідала Україну для участі в семінарах та консультаціях стосовно організації різноманітних міністерств, формування державної політики. Всі вони зробили вагомий внесок у написання нової української Конституції, висловлювали зауваги до проектів законів, надавали інформацію щодо ефективних структур законодавчої, виконавчої та судової гілок влади тощо.

Рада мала свій секретаріат у Києві, який видавав дайджест іноземної преси про Україну і новини України, що розповсюджувався серед членів ради та тих, кому вони вважали за потрібне його надавати, організовував візити членів ради й семінари.

Тому з почуттям великої вдячності, але й із жалем я вирішив розпустити раду в березні 1998 року, тому що, відповідно до нової Конституції, президія парламенту більше не існувала. Більше того, апарат президента, Кабінет міністрів та Парламент зросли, багато членів цих різноманітних органів здобули певний досвід законодавчої та виконавчої діяльності у різних країнах, з'явилися численні групи радників з Німеччини, Сполучених Штатів, Міжнародного валютного фонду, Світового банку тощо.

Американо-український дорадчий комітет

Збіґнєв Бжезінський є відомою та шанованою особою в Україні і його міжнародна репутація цілком виправдана. Він дуже добре знає Росію і Україну й багато зробив для нашої країни. Однією з його ініціатив було створення Американо-українського дорадчого комітету. Його завданням було поліпшення відносин між Україною та Сполученими Штатами, а також з іншими впливовими західними країнами. Комітет мав у своєму складі дуже відомих людей з американської сторони. Це Генрі Кіссінджер, колишній міністр закордонних справ, генерал Гевайн, колишній голова НАТО, Френк Карлуччі, колишній міністр оборони, Джордж Сорос та кілька керівників великих міжнародних компаній з головними офісами в США.

Упродовж існування Комітету в 90-ті рр. я був відповідальним за його українську сторону, використовуючи секретаріат Консультативнодорадчої ради для моніторингу діяльності робочих груп в Україні та допомоги у підготовці зустрічей, які відбувалися по черзі в США та в Україні. Склад української частини Комітету часто змінювався, тому що, на відміну від Сполучених Штатів, в Україні не було ніяких колишніх політиків чи високопосадовців, які б мали вплив, подібний до того, що пани Бжезінський та Кіссінджер мали у США. Більш-менш тривалий час до нього входили: Борис Тарасюк, міністр закордонних справ, так само як і Антон Бутейко, колишній радник Кравчука, а пізніше посол у Румунії, Роман Шпек, колишній заступник прем'єр-міністра, та Володимир Горбулін, радник з питань національної безпеки. Були й інші, які приєднувалися до нас на одну або дві зустрічі, як, наприклад, Віктор Пинзеник, колишній заступник прем'єр-міністра, професор Володимир Василенко, Євген Марчук, який в один з періодів обіймав посаду прем'єр-міністра, та Леонід Кравчук — після закінчення терміну мандата президента України.

Американо-український дорадчий комітет: зустріч голови Верховної Ради О. Мороза, М. Василика, З. Бжезінського та Г. Кіссінджера. Київ, 23 вересня 1994 року

Зустрічі зазвичай тривали півтора дні, з презентаціями керівників робочих груп, обговореннями, підготовкою комюніке та наостанок прес-конференцією. Зазвичай комюніке містили дев'ять речень на одній сторінці, по три речення на кожну з основних тем: економіка, політика та безпека, і розповсюджувалися серед основних політичних фігур у США, Україні та інших країнах. На мій погляд, ці комюніке мали певний вплив не тільки на відносини між США та Україною, а й на відносини України із західним світом загалом.

Збіґнєв Бжезінський ставив високі вимоги до наших зустрічей в Україні, такі як організація сніданку, обіду й вечері за участю по черзі президента, голови Верховної Ради та прем'єр-міністра для обміну думками та відкритої дискусії. Подібні зустрічі було важко організувати, але нам це вдавалося завдяки моїм особистим гарним стосункам з трьома згаданими людьми.

Хоча деякі українці в Комітеті не мали “ваги” американських персоналій, я пишався моїми українськими колегами, зокрема таким як Борис Тарасюк. На той час він був лише заступником міністра закордонних справ, але — красномовний, з чіткою логікою — наполегливо виступав за включення певних питань у комюніке й робив це з усмішкою, не створюючи жодного напруження в групі.

Американо-український дорадчий комітет: Г. Кіссінджер (другий зліва), Б. Гаврилишин, З. Бжезінський, Ф. Карлуччі. Київ, вересень 1994 р.

Американо-український дорадчий комітет: вечеря з прем'єр-міністром В. Масолом. Київ, 24 вересня 1994 року

На зустрічах траплялись і веселі моменти. Після однієї з них відбулася прес-конференція за присутності численних журналістів з камерами, десятків кореспондентів — як українських, так і зарубіжних. Я головував на цій конференції, де з американської сторони були присутні Бжезінський та Кіссінджер, а з української — Шпек і Тарасюк. Перші кілька запитань були адресовані Кіссінджеру. Він відповідав у легкому, іноді трохи іронічному тоні. Після четвертого запитання підвівся і сказав: “Вибачте, я піду на футбольний матч, тому що грає “Динамо” Київ, а це чудова команда. Але Бжезінський з радістю відповість на будь-які ваші запитання, які ви хотіли б поставити мені”. Всі засміялися. Генрі Кіссінджер вийшов і приєднався до нас на обіді з прем'єр-міністром Віталієм Масолом зі спізненням, навіть не перепросивши.

Допомагаючи новому парламенту вчитись

Парламентські вибори в березні 1990 року стали сенсацією. Хоча опозиційним до комуністичної партіям не було дозволено офіційно реєструватись, демократичні сили — у той час головним чином Рух — отримали третину місць у Верховній Раді. Мені подумалося, що новим парламентарям буде корисно вивчити щось із досвіду різних країн з парламентською системою.

Перша сесія нового парламенту була запланована на 15 травня, і я організував спеціальний семінар 20-21 травня у Верховній Раді на тему “Досвід різних парламентських систем”. Це була, напевно, перша подія такого роду у світі.

Міжнародна комісія з економічних ресурсів та співробітництва. Київ, червень 1993 р.

Я попросив баронесу Ширлі Вільямс, колишнього члена робіничого уряду Великобританії, Г'ю Фолкнера, колишнього члена федерального уряду Канади, Курта Фурглера, який тричі був президентом Швейцарії, та професора Курта Беденкопфа, який на той час обіймав посаду міністра-президента Саксонії, презентувати досвід їхніх країн. Баронеса Вільямс, яка також дуже добре знала французьку систему, та професор Річард Ньюстад, великий експерт з питань президентської системи США, розповіли про досвід цих двох країн з президентською системою.

Професор В. Василенко, експерт з конституційного права, та юрист В. Кисіль, на моє прохання підготували невеличкий буклет, у якому виклали основні факти про парламентські й президентські системи влади згаданих країн. Я також попросив доповідачів розказати не лише про позитивні, а й про негативні сторони демократичного досвіду їхніх країн, особливо за часів Холодної війни, коли демократичні країни вважалися бездоганними у порівнянні з тоталітарними режимами. Для мене було привілеєм і задоволенням сидіти у кріслі голови парламенту, дивлячись, як новоспечені депутати роблять нотатки та порушують деякі дуже цікаві питання. Протягом наступних шести місяців у ході парламентських обговорень учасники семінару часто згадували його, цитували доповідачів.


Влада починає поступатись

На початку 1989 р. я прочитав кілька лекцій у Києві перед різними аудиторіями у різних інститутах. Декілька з них пам'ятаю особливо чітко. Одна з таких лекцій відбулась у Державному інституті планування, де професор О. Білорус обіймав посаду заступника директора. В аудиторії зібралося приблизно 45 осіб — старший науковий склад інституту, доктори та кілька кандидатів наук, включно з Максом Абрамовичем Гольтцбергом та Ліною Михайлівною Хасан-Бек, які стали одними з перших професорів МІМу й до цього дня залишаються одними з найкращих. Я вибачився за свою українську, яку вважав архаїчною, бо не знав сучасної радянської економічної термінології. Кілька присутніх не знали української, одначе всі зазначили, що лекція була для них як ковток свіжого повітря саме тому, що я не вживав усталеної радянської термінології. У нас виникла жвава дискусія, й, очевидно, всі ці експерти в галузі економіки дуже хотіли дізнатися про різні варіанти систем вільного ринку. На знак подяки Олег Білорус хотів подарувати мені шість томів книжок, опублікованих інститутом. Я глянув на них і побачив, що вони написані російською. Повернув їх, сказавши: “Мені важко читати російською. Як тільки інститут надрукує книжки українською, я з радістю їх прийму в подарунок”.

Інша лекція, більше схожа на семінар, пройшла в Київському університеті імені Тараса Шевченка для деканів різних факультетів. Тема лекції — “Методика викладання”, тобто ефективні методи передачі знань, налаштованість до людей чи ситуацій та розвиток навичок. Це був цікавий досвід, бо в цьому університеті, як і в більшості інших, в основному використовувався один метод, тобто лекції з коротким проміжком часу на запитання й відповіді. Після лекції проректор університету подарував мені книгу про університет. І знову ж таки, на моє здивування, вона була написана російською. У Києві в університеті, який носить ім'я Тараса Шевченка, опис університету та його діяльності був надрукований тільки російською! Я її повернув проректорові, зазначивши: “Як тільки надрукуєте її українською, будь ласка, надішліть мені примірник”. І дав йому свою візитку з адресою.

Найбільше мене здивувала лекція у Вищій партійній школі[1], прочитана на запрошення її проректора. Коли я почав говорити, в аудиторії почулися невдоволені фрази російською: “Я не розумію”. Я відреагував з посмішкою, сказавши: “Я охоче прочитаю лекцію англійською або французькою”. Після цих слів аудиторія повернулася до невдоволених з виглядом, що, очевидно, означав: “Замовкніть, ду́рні”. Я спочатку стисло розповів про світ у цілому, потім перейшов до Радянського Союзу, зазначивши, що скоріше за все він розпадеться через кілька років, і пояснивши причини можливого розпаду. Майбутні лідери партії були шоковані, але не протестували. На завершення я сказав: “Коли за йшов у цю аудиторію, я почувався так, ніби зайшов до клітки з тиграми. Однак бачу, що ви, тигри, стали цілком підкорені”. Я впевнений, що кількома роками раніше мене за ці слова заарештували б на місці.

Оскільки я знав, що природничі науки в Радянському Союзі й, звісно в Україні, викладали на дуже високому рівні, я відвідав кілька інститутів Академії наук України. Першим був Інститут надтвердих матеріалів. Це відносно нова галузь в Україні, але вона вже була добре розвинута. Науковці розробили деякі нові метали виняткової міцності. Шведська компанія “Sandviken” навіть намагалася переконати інститут співпрацювати з компанією або створити спільне підприємство. Директор інституту спитав про компанію, про ступінь її надійності, про те, як саме інститут може з нею співпрацювати. Його занепокоєння було викликане негативним досвідом, який вони мали до цього з компанією “Дженерал електрик” (General Electric) зі Сполучених Штатів. Інститут у Києві перший розробив технологію синтезу алмазів. А через кілька років “Дженерал електрик” отримала патент на цей процес. На щастя і на диво, інститутові вдалося виграти судову справу, й він був визнаний винахідником синтетичних алмазів.

Перша делегація з України, запрошена Б. Гаврилишиним до Швейцарії. Серед інших — В. Василенко, І. Юхновський, О. Мороз. Вілляр, 1990 р.

Іншим особливо цікавим інститутом був заклад у галузі хімії, який розробив сорбенти, що здатні абсорбувати й виводити з людського організму різні токсини та, до певної міри, радіонукліди. Спогади про Чорнобиль все ще були свіжими, тому це було справді важливе відкриття. Один із видів сорбенту мав вигляд дуже маленької кульки з особливим чином обробленого вугілля діаметром менше одного міліметра. Його молекулярна поверхня, якщо розкладати її молекула за молекулою, становила 64 м². Комічно-сумним фактом було те, що інститут не мав змоги виробляти його на комерційному рівні й розповсюджувати через мережу аптек, бо в Україні не існувало виробництва відповідних пакувальних матеріалів. Крім цього, на відміну від Інституту надтвердих матеріалів і зважаючи на те, що я не був спеціалістом у цій галузі, я покинув цей інститут без впевненості в тому, що їхні винаходи насправді ефективні.

У 1989 р. зацікавленість в Україні як окремій державі зросла не лише серед західних політиків, а й серед представників бізнесу. Тому ми організували триденний семінар у Києві для сорока двох бізнесменів українського походження з Канади на тему “Інвестиції та торгівля з Україною”. З канадської сторони за організацію групи був відповідальний Богдан Онищук, а Віктор Яновський з української та я спільно головували на зустрічі. Відбулося кілька лекцій, серед них виступ українського юриста Василя Кисіля стосовно юридичних аспектів торгівлі та інвестицій.

Микола Хоменко і Богдан Гаврилишин

Ми запросили заступника голови Ради міністрів Української РСР пана Урчукіна завітати й сказати кілька слів привітання аудиторії. Він прийшов наприкінці церемонії відкриття. Мені подали знак, що він чекає за кулісами запрошення на сцену. Я пішов поговорити з ним, він звернувся до мене російською. Я доволі різко йому нагадав, що офіційні мови семінару англійська та українська і що він може звернутися до аудиторії будь-якою з них, але не російською. Додав, що якщо його це не влаштовує, я не буду запрошувати його на сцену для короткої промови. Він був розлючений, але попросив дати йому кілька хвилин для виголошення привітальної промови українською. Він вийшов на сцену, говорив невпевнено українською, але таки заслужив аплодисментів. Це стало першим свідченням того, що влада вислизає з рук комуністичних правителів України.

19 січня 1990 року я мав зустріч з Урчукіним та досить гостро запитав його, чому він затримує розгляд близько 125 ділових пропозицій з-за кордону. Склалася дивна ситуація: Урчукін сидів у своєму величезному кабінеті, з кількома помічниками у приймальні, оточений символікою влади, але вимушений був захищатись. Натомість я, “іноземець”, який не мав влади, мандату, нікого не представляв, його критикував, бо Урчукін, напевно, вибирав з наданих пропозицій ті, з яких мав намір отримати зиск у майбутньому. Ситуація для нього була неприємна.

З будинку Ради міністрів я одразу ж попрямував до однокімнатного офісу Руху, що розташовувався за 200 метрів у Музейному провулку на другому поверсі старої будівлі. Я зайшов до кімнати, повної людей. Михайло Горинь сидів за невеличким столом, Іван Драч та Дмитро Павличко сиділи навпроти нього на хитких стільцях, третій стілець вони запропонували мені. Решта присутніх стояли під стінами. Ця група людей готувала “живий ланцюг”, який через два дні з'єднав Львів та Київ у річницю проголошення четвертого універсалу (22 січня 1918 р.) про повну незалежність Української національної республіки. Дата події була перенесена на один день вперед, на 21 січня.

На столі стояв лише один телефон. Люди стояли, тримаючи в руках олівці та листки паперу. Лунали запитання, на кшталт того, хто буде стежити за безпекою в автобусах, хто вирішуватиме питання з міліцією, хто зачитає вголос текст четвертого універсалу, коли живий ланцюг досягне Києва. Завдання та сфери відповідальності були швидко розподілені Михайлом Горинем.

Я був приголомшений. Група з 17 осіб без технічних засобів організовувала акцію, що мала через два дні мобілізувати більше півільйона людей. У них не було символіки влади, але в них була справжня влада. Центр влади перейшов на якихось 200 метрів географічно — але на всі 180 градусів політично. Саме так починалися деякі великі революції минулого. Було насправді неймовірно відчувати таке зміщення справжньої влади, яка, на жаль, не була використана рік потому для того, щоб відібрати уряд у комуністів.

Декларація державного суверенітету

16 липня 1990 року було зроблено ще один великий та значний крок на шляху до незалежності України. Того дня було прийнято Декларацію про державний суверенітет голосами майже всіх депутатів, що стало сюрпризом для багатьох — як в Україні, так і за її межами. Однак фундамент для такої події був міцний. Перші кілька місяців роботи парламенту, обраного досить демократично, були парадоксальні: чисельно менші демократи були “моральною більшістю”, в них була ясна візія — незалежна демократична Україна. Вони постійно атакували, тоді як комуністична ідеологічно збанкрутіла більшість поспіхом відступала.

Проголошенню Декларації державного суверенітету допоміг несподіваний від'їзд голови парламенту Володимира Івашка, який, отримавши виклик від Михайла Горбачова, одразу поїхав до Москви, щоб обійняти посаду другого секретаря всесоюзної комуністичної партії. Більшість українських парламентарів включно з рядом комуністів почувалися приниженими і зневаженими.

Тим не менш, Декларація не з'явилася спонтанно. Вона була ретельно підготовлена. Було цікаво побачити її проект (який мені показав професор Василенко). Автори Декларації, дуже мудрого та чудово зробленого документа, були членами Руху, але збентежені комуністи, збиті з пантелику важливістю моменту, прийняли її, ніби вона була їхня. Текст Декларації окреслював основні напрями зовнішньої та внутрішньої політики, які залишаються в силі до цього моменту, хоча теперішня влада їх не завжди дотримується.

Декларація була на той момент піком ейфорії незалежності, яка вже почала вирувати 1988 року. Однак наступні кілька місяців спостерігалося розчарування, бо уряд УРСР не зробив нічого для втілення в життя її положень. Літо 1990 р. можна назвати “політично мертвим”.

Студентське голодування та бельгійський принц

Реакція на пасивність українського уряду надійшла з несподіваної сторони: від студентів вищих навчальних закладів. У жовтні вони організували й провели величезний мирний страйк на центральній площі у Києві. Вони висунули п'ять вимог до парламенту, які здавалися неприйнятними:

  • відставка прем'єр-міністра Віталія Масола;
  • заборона на службу українських вояків за кордоном;
  • проведення нових виборів до парламенту навесні 1991 року;
  • націоналізація активів української комуністичної партії;
  • відмова від підписання договору про відновлення Радянського Союзу.

Спочатку страйк підняли на глум у парламенті, потім він став викликати занепокоєння, бо підтримка страйкарів серед студентів та населення зростала. Зрештою парламент капітулював, приставши на всі вимоги.

Напередодні капітуляції було вражаюче спостерігати за тим, як п'ятеро лідерів студентського руху виступали по телебаченню, кожен говорив про одну з п'яти вимог у списку — щиро, вправно, без сторонньої допомоги. Через кілька днів я вражено слухав з балкона зали засідань Верховної Ради, як Олесь Доній, один із п'яти лідерів студентства, звертався до парламенту, повторюючи вимоги та на завершення заявляючи, що він розуміє — депутати не можуть прийняти такі складні рішення одразу, тому він повернеться через двадцять хвилин, щоб почути їхнє рішення. Можна було б подумати, що студенти оточили парламент з танками та кулеметами, коли Доній висував такий ультиматум. У цей період було незабутньо спостерігати за тим, як в одних наростає та міцніє влада, а в комуністів вона “випаровується”, зникає.

Олесь Доній, Богдан Гаврилишин, принц Філіп. Київ, жовтень 1990 р.

У період студентського страйку відбувалася ще одна дуже цікава подія. Принц Філіп Бельгійський, законний спадкоємець бельгійського трону, якому на той час виповнилося 30 років, готувався до своєї майбутньої ролі короля за наставництва Гастона Дерінга, одного з бельгійських “мудреців”. Гастон Дерінг, мій добрий друг, зателефонував мені як раз у момент, коли мало початися голодування. Він запитав, чи погоджусь я подбати про принца, який може на кілька днів приїхати до України інкогніто, під вигаданим ім'ям, щоб пізнати зовсім відмінну від його батьківщини країну. Він сказав, що принц багато знає про життя у палаці, але йому необхідно побачити реальне життя з зовсім іншого боку.

Я погодився, забронював номер для принца в готелі “Національний”, який на той час ще належав ЦК КПУ. Він зайшов до моєї кімнати з рюкзаком, виглядав бадьорим та готовим до нового досвіду. Я запитав, чи бажає він відвідати родину приблизно його віку, побачити, як вони живуть. Він погодився, і я запросив його до родини Юрія і Юлії Полунєєвих, які добре розмовляли англійською, якою і принц добре володів.

Господарі не знали, ким був їхній гість. Я представив його як сина мого бельгійського друга. Одразу зав'язалася цікава розмова і Полунєєви запитали, чи бажає Філіп залишитись у них. Принц вхопився за таку можливість, незважаючи на те, що йому довелося спати майже на підлозі у маленькій кімнаті, що слугувала вітальнею, їдальнею та бібліотекою.

Протягом наступних чотирьох днів принц щоденно їздив у метро на площу, яку пізніше назвали Майдан Незалежності, і проводив цілі дні зі страйкуючими студентами, розпитуючи їх, отримуючи короткі уроки з історії України, її сучасного становища та прагнень її народу. Кожного вечора принц приблизно на годину приходив до мене в готельний номер, щоб “звітувати” мені дуже схвильовано про те, що відбувається у маленькому наметовому містечку, при цьому цілком поділяючи цілі та прагнення студентів.

Принц був дуже люб'язний. Шість місяців потому він написав Полунєєвим, щоб подякувати їм за гостинність. Він розказав, ким він є насправді, а також дозволив мені розкрити його особу, кому я вважатиму за потрібне. Це був цікавий досвід — слухати, як іноземний принц описує політичну драму у моїй країні — подію, яка з огляду на той факт, що уряд не застосував до студентів жодних насильницьких методів, недвозначно свідчила про значний крок у напрямку демократії, а за рік — до незалежної держави.

Принц не став королем Бельгії, оскільки його батько помер досить раптово, тому трон перейшов до дядька. Через десять років я обідав з принцом і чотирма іншими особами у резиденції принца Ніколаса фон Ліхтенштейна, посла в Європейському Союзі. Принц Філіп розповідав про своє перебування в Києві з нотками ностальгії як про один із найцікавіших досвідів у своєму житті. Він попросив мене переслати йому якісь друковані матеріали про студентське голодування для того, щоб він міг описати його у своїх спогадах.

Обід у Вашингтоні

У листопаді 1990 р., через місяць після студентського голодування, Джордж Сорос читав лекцію 400 слухачам у Вашингтоні на тему його теорії рефлексивності. На той час філософи вважали Сороса видатним фінансистом, а фінансисти — цікавим філософом. Сорос запросив мене на лекцію та на вечерю після неї, організовану для 30 запрошених гостей.

Під час вечері посла США в Китаї попросили описати побиття людей, що сталося під час студентських демонстрацій на площі Тяньаньмень у червні 1989 р. Він описав події в деталях. Здавалось, ми чули, як танки трощать студентські черепи. Одразу після його лекції мене несподівано попросили проаналізувати ситуацію у Східній Європі. Я запропонував зосередитись на Україні й представив слухачам опис основних подій на шляху України до незалежності. Я описував ситуацію детально та з палким схваленням на адресу студентів, які брали участь у жовтневому голодуванні, зокрема того факту, що не було насильницьких дій і що парламент прийняв вимоги студентів. Контраст між тим, що сталось у Пекіні, й тим, що відбулося в Києві, був разючий і, вочевидь, справив велике враження на слухачів.

Наступного ранку перед сніданком до мене в готель прийшов Джордж Сорос. Він сказав, що якщо те, що я описав минулого вечора, можливе в Україні, я можу отримати кілька мільйонів доларів, щоб спробувати допомогти там зміцнити демократичні процеси. Кошти мали надійти від Фонду Карла Поппера в Швейцарії, який фінансується родичем Сороса.

Після повернення до Женеви я описав концепцію, план, створив бюджет разом з Богданом Батрухом та обговорив його з правлінням Фонду Карла Поппера. Проект був погоджений без жодних змін. Богдан Батрух відкрив офіс у Женеві для управління програмою Карла Поппера для України.

Протягом наступних чотирьох років приблизно 40 проектів було розроблено та втілено в життя, вони відрізнялися сумами — від кількох тисяч до кількох сотень тисяч доларів і змістом — від обміну фермерами між Україною та Канадою та підготовки українських журналістів у канадській телерадіокорпорації до навчальних подорожей українських парламентарів за кордон. Програма працювала впродовж цих років паралельно, але цілком незалежно від Міжнародного фонду “Відродження”.

Візит до Баварії

Як голова Верховної Ради Леонід Кравчук був фактично головою країни. Україна не була офіційно незалежною державою, але “вільна” земля Баварія запросила Кравчука з офіційною делегацією з України на візит до Мюнхена у травні 1991 р. Мене як голову Консультативно-дорадчої ради при Верховній Раді Леонід Кравчук запросив приєднатися до делегації. Це було доречно, тому що я говорив німецькою і провів майже два роки після війни у Мюнхені або поблизу нього. До складу делегації увійшли: міністр закордонних справ Анатолій Зленко, менш відомий міністр із зовнішньоекономічних зв'язків та кілька представників уряду, що займалися питаннями зовнішньої торгівлі й інвестицій. Нас приймали як делегацію незалежної держави, розмістили у найкращому готелі, надали у наше розпорядження 18 нових автомобілів БМВ з водіями. Ми зустрілися з головою парламенту Баварії, міністром-президентом, мали зустрічі з іншим високопосадовцями та наприкінці дня були присутні на офіційній вечері.

Богдан Гаврилишин з Леонідом Кравчуком під час державного візиту до Баварії. Мюнхен, 1991 р.

Машини для делегації з України. Мюнхен, 1991 р.

Наступного дня нас запросили на прогулянку сусіднім озером на невеликому кораблі. По обіді на прохання великих німецьких компаній зі штаб-квартирами у Баварії ми мали зустріч з представниками їхнього керівництва. Було домовлено, що представники матимуть кожен по півгодини, щоб розповісти, що вони можуть робити в Україні. За столом на малій сцені сидів Кравчук, два міністри і я. Коли представники компанії “Сіменс” майже закінчили говорити, я раптом усвідомив, наскільки непідготовленою була Україна для роботи з потенційними зовнішніми торговельними партнерами або іноземними інвесторами. Представник пояснював, що його компанія хоче відкрити філіал в Україні, побудувати завод для певного ряду продуктів “Сіменс”, на які був би попит в Україні. Він пояснив, що для того, щоб втілити описане у життя, необхідно прийняти певний закон, який би гарантував захист іноземних інвестицій. Від нашої делегації не було поставлено жодних запитань. Після представника “Сіменса” виступали інші представники. По завершенні кожного виступу Кравчук казав: “Те, про що ви просите, буде зроблене”. Однак мене вразило, що жоден з міністрів не робив ніяких нотаток. В кінці здавалося, що наша делегація була задоволена “успішним” обговоренням. Це нагадало мені візити представників університетів із соціалістичних країн до ЦНМ у Женеві. Все, чого вони прагнули, — підписати договір про співпрацю. Після цього нічого не відбувалось, але підписання договору дозволяло згаданим представникам відзвітуватися після повернення на батьківщину, що вони налагодили співпрацю зі всесвітньо відомим інститутом.

Незалежність

Акт проголошення незалежності

1991 року в Києві після путчу, що відбувся 19-22 серпня, на суботу 24 серпня була скликана спеціальна сесія Верховної Ради. Відчувалося, що має статися щось важливе. В п'ятницю 23 серпня пізно ввечері я вирішив наступного ранку вилетіти до Києва. З аеропорту Бориспіль одразу попрямував до Верховної Ради, де якраз була перерва після запеклих вранішніх дебатів про те, чи розпустити комуністичну партію та проголосити незалежність, чи почати з проголошення незалежності.

Я приєднався до групи людей, що сиділи за круглим столом перед кабінетом голови Верховної Ради, які вносили останні правки в остаточну редакцію Акту проголошення незалежності. Раптом виникло питання, як буде називатися країна, незалежність якої збиралася проголосити Верховна Рада. Одразу перша пропозиція: “Звісно ж, Демократична Республіка Україна”. Але так само швидко пролунала реакція у відповідь: “Навколо вже є багато так званих демократичних республік! Чому б не назвати Республіка Україна?” Тоді Дмитро Павличко у своїй емоційний манері вигукнув: “А чому б не просто Україна?” Всі відразу погодились. Таким чином, доля офіційної назви країни була вирішена вісьмома людьми менш ніж за півхвилини.

Перерва скінчилась. От-от мала початися сесія. Однак було видно, що багатьох депутатів немає в залі, і кворуму не буде. Голова Верховної Ради Л. Кравчук вправно відкладав момент голосування, поки депутати повільно поверталися до зали засідань. Потім ходили чутки, що кілька депутатів комуністичної партії хотіли покинути будівлю через підземний хід, щоб не брати участь у голосуванні, але двері було заблоковано. Напруга в залі засідань була надзвичайна.

Нарешті Акт поставили на голосування і, на превеликий подив, він був прийнятий майже одностайно. Деякі депутати підбігли до вікон на другому поверсі будівлі Верховної Ради, повідчиняли їх та привітали людей, що зібралися перед нею. Коли я дивився на цих людей, які захоплено кричали: “Слава Україні!”, — ледь стримувався, аби не стрибнути з вікна і розділити радість із ними.

У понеділок 26 серпня, о 4-й годині, президія парламенту зібралася, щоб обговорити лише один пункт порядку денного: про Комуністичну партію України. Деякі з членів президії та кілька депутатів, що сиділи позаду кімнати, вимагали негайного розпуску комуністичної партії та націоналізації усіх її активів. Головуючий Леонід Кравчук дуже спокійно вислуховував юридичні поради, особливо Генерального прокурора Шишкіна, щоб бути впевненим, що те, що буде зроблено, буде законним. Через півтори години дебатів з'ясувалося, що можна заборонити партію, заморозити її активи, але залишити відкритим один рахунок для виплати зарплатні її адміністративним службовцям партії.

Перш ніж поставити пропозицію на голосування, головуючий Кравчук трохи іронічно поцікавився, скільки членів президії ніколи не входили до лав комуністичної партії. Піднялася лише одна рука: це був пан Лесь Танюк. Решта, включно з самим Леонідом Макаровичем Кравчуком, були її членами, деякі здали свої партійні квитки за рік до того, деякі — за кілька місяців до цих подій, деякі — протягом попередніх кількох днів і навіть кількох годин, а в декого вони, напевно, все ще лежали в кишені. Що цікаво — коли після цього запитання резолюцію про розпуск Комуністичної партії України було поставлено на голосування, вона була затверджена одностайно.

Комуністи вочевидь накивали п'ятами. Шкода, що потім у них з'явився шанс перегрупуватися. Менш ніж за чотири місяці демократичні сили, які були у меншості в парламенті, здобули моральну перевагу і могли захопити владу й створити уряд з людей, які ніколи не були членами комуністичної партії. Однак цього не сталось.

Забезпечуючи незалежність

Рішення провести референдум з питання набуття Україною незалежності та одночасне проведення президентських виборів 1 грудня 1991 року було мудрим. Воно мало надати незалежності повну законність через волевиявлення її народу. Якби парламент задовольнився своєю Декларацією про незалежність, остання опинилася б під загрозою. Референдум пройшов без проблем з дуже позитивними результатами. Більше 90 % населення проголосували за незалежність. 82 % людей з російським корінням в Україні також проголосували за незалежність.

Офіційна церемонія проголошення незалежності України та приведення до присяги її першого президента відбулися в парламенті 5 грудня. Для мене та моєї дружини було дуже зворушливо дивитися на церемонію з балкона, а потім слухати, як хор імені Г. Верьовки співав “Боже великий, єдиний”.

Услід за Канадою і Польщею більшість країн одна за одною визнали незалежність України. Після церемонії президент Л. Кравчук запитав мене, чи зможу я стати його радником. Я одразу пристав на пропозицію і вважав її за честь. Кілька днів потому в Білорусі відбулася зустріч Леоніда Кравчука, Михайла Горбачова та кількох лідерів інших радянських республік, під час якої Радянський Союз офіційно припинив своє існування. Було створено Співдружність незалежних держав (СНД). Тим не менше, президент Кравчук, який брав участь у розпуску Радянського Союзу та посприяв створенню СНД, розглядав останню як частину “процедури розлучення”, а не як будь-яку форму заміщення СРСР.

Відкриття певних дверей

Молода українська держава мала обмежене коло закордонних контактів та незначні знання про зовнішній світ і міжнародні інституції. 16 грудня 1991 року я запропонував президенту Кравчуку вступити до Світового банку й Міжнародного валютного фонду. Я представив йому проекти листів українською і англійською мовами, адресовані президентові Світового банку та генеральному директору МВФ. Я запропонував, щоб ці листи були надруковані на офіційних бланках та підписані ним особисто, і щоб консультант Світового банку, який збирався до Вашингтона, передав ці листи особисто. Леонід Макарович на той час небагато знав про ці організації, але одразу ж прийняв мою пропозицію. Листи було доставлено, як і обіцялось, і Україна на три тижні випередила Росію у поданні заяв на вступ до двох згаданих організацій.

Робоча розмова з Л. Кравчуком

Леонід Кравчук відвідав симпозіум Світового економічного форуму в Давосі у січні 1991 р., але на той час він був головою парламенту Української радянської республіки. Тепер як президенту незалежної держави йому було важливо виступати на пленарному засіданні, а не просто брати участь у якихось другорядних подіях на форумі. Це відбулося наприкінці січня 1992 р. Леонід Кравчук виступав і поводився гідно, як належить президентові великої держави. Він робив те саме під час наступних зустрічей на найвищому рівні та дипломатичних зібраннях. Добре було перебувати поруч з ним у Давосі у складі невеличкої української делегації, щоб допомогти організувати ряд з зустрічей з іншими головами держав та відвідати офіційні вечері.

Після Давосу я взяв участь у кількох подорожах у складі офіційної делегації України. Ми відвідали Сполучене Королівство, потім Індію. В обох випадках Леоніда Макаровича Кравчука супроводжувала його дружина, Антоніна Миколаївна, а мене супроводжувала моя дружина. Дружина Кравчука була дуже приємна, релігійна і скромна людина, незважаючи на те, що вона була професором економіки у Київському університеті імені Тараса Шевченка. До цього вона не подорожувала за кордон, але ми з нею швидко порозумілись і вони з моєю дружиною провели разом багато часу, вільного від виконання офіційних обов'язків. Реакція, яку викликав Л. Кравчук протягом цих візитів, була дуже позитивна. Він випромінював упевненість у собі та гідність, як і пристало президентові великої держави.

Під час церемонії офіційного відкриття Києво-Могилянської Академії з ректором В. Брюховецьким та президентом Л. Кравчуком. Київ, вересень 1992 р.

Працювати з президентом Кравчуком було дуже цікаво, але й водночас складно. Цікаво тому, що він дуже кмітливий, вмів слухати і дослухатись порад, міг приймати швидкі рішення за наявності необхідної інформації. Ключові посадовці в адміністрації були патріотичні, більшість із них — доволі компетентні. Одного разу я побував в офісі політичного радника Кравчука Антона Бутейка, людини цільної та сміливої. Я слухав, як він відповідав на дзвінок Кравчука. Він казав: “Леоніде Макаровичу, я порекомендував найкращий напрямок дій і дотримуюсь своїх рекомендацій. Якщо вам це не подобається, можете мене звільнити”. Він не був звільнений. Складність полягала в тому, що Кравчук мало знав економіку. Мені знадобилось багато часу, щоб зрозуміти, наскільки мало. Перебуваючи у Давосі 1993 року, я організував обід з Раймондом Барром, який дуже простими словами пояснив основи належної грошової політики Леоніду Кравчуку. Пізніше того року я нарешті виклав десять основних законів економіки вільного ринку на одному клаптику паперу і обговорив їх із Кравчуком. Наприкінці цього короткого курсу, замість того, щоб почуватись ображеним, він запропонував мені взяти на себе відповідальність за еко номічний розвиток країни. Він сказав, що Роман Шпек, який був заступником прем'єр-міністра, стане моєю контактною особою у Кабінеті міністрів і передаватиме мої рішення для виконання. Я, звісно, був вдячний і вражений, та це була не дуже реалістична ідея. Мені б знадобилася команда компетентних спеціалістів і посада заступника прем'єр-міністра з економічних та фінансових питань. З урахуванням того, як функціонує Кабінет міністрів, а особливо міністр Кабінету міністрів зі штатом в 600 бюрократів, які можуть заблокувати, переписати або викривити будь-яке рішення, моя місія була б приречена на провал.

Святкування 500-річчя заснування Запорозької Січі (з Б. Батрухом, Ю. Костенком). Запоріжжя, липень 1993 р.

Того літа у Запоріжжі святкувалася 500-та річниця заснування Січі. Святкування було організоване у традиційному козацькому стилі. Найважливішою подією став момент, коли отаман козаків підійшов до Кравчука і вручив йому булаву, зі словами: “Леоніде Макаровичу, ми передаємо вам, президентові України, цей символ влади, але пам'ятайте, що ми можемо у вас його забрати”. Це було досить різке нагадування про те, що козацькі отамани обирались, а не наслідували владу. Рік потому, під час виборів 1994 року, народ і справді забрав владу у Кравчука.

На теперішній час у Леоніда Кравчука вже є троє наступників на посаді президента. З них тільки він залишається справжнім державним мужем. За ці майже два десятки років я кілька разів з ним зустрічався і щоразу це був приємний та корисний досвід. Я відчуваю до нього велику повагу.

За часів президентства Кравчука відбувалися й інші міжнародні зібрання, менш престижні, ніж державні візити. Забезпечення участі України в тих подіях видавалося також важливим. Одним з таких зібрань став форум Кран Монтана на заході Швейцарії, де раз у рік на три дні збиралися прем'єр-міністри, міністри різних держав і кілька сотень бізнес-лідерів. Як членові міжнародної консультаційної ради цієї організації, де головував колишній прем'єр-міністр Франції, мені було неважко організувати запрошення віце-прем'єр-міністру Роману Шпеку та кільком заступникам міністрів для участі у цій події. Таким чином була представлена Україна. Присутність української делегації не дозволяла російській делегації негативно висловитися про Україну.

Саме під час форуму в Кран Монтана я познайомився з “президентом” Криму Мєшковим. Він вперше поїхав за кордон і здавався розгубленим на цьому зібранні. Він був зі своєю дружиною, тому я зі своєю дружиною Леонідою Петрівною запросив їх на вечерю. Мєшков був росіянин, а його дружина — українського походження й розуміла нас. У неї були найпрекрасніші очі з усіх жінок, яких я коли-небудь зустрічав. Вони обоє були дуже нам вдячні та запросили нас із офіційним візитом до Криму, який вважали скоріше незалежною державою, а не просто автономною республікою України. Ми прийняли запрошення. Подорож до Криму була незабутньою. В аеропорт Сімферополя нас приїхав зустріти голова представництва МВФ, але як тільки літак приземлився, голова служби протоколу Мєшкова зайшов до літака і запросив нас сісти у величезний лімузин ЗІЛ. Представник МВФ поїхав за нами на своїй маленькій машині. Два міліціонери на мотоциклах із сиренами розганяли потік машин, щоб наш лімузин міг їхати дуже швидко і безпечно. Це було надзвичайне шоу. Мене приймали як голову держави. На половині дороги до Ялти наш вражаючий лімузин почав кашляти й зупинився. Швидко його відремонтувати не вдалося, тож на превеликий сором тих, хто нас зустрічав, ми сіли в машину представника МВФ, який на той час нас наздогнав.

Ми приїхали до президентського палацу, у супроводі мотоциклів, але на старій машині. Нас зустріли президент і його дружина й провели через сад до спеціальної вілли для офіційних гостей. За вечерею дружина сказала, що наступного дня вони святкуватимуть 25 річницю свого весілля, але спершу відбудеться церемонія вінчання, бо раніше в них відбулася лише цивільна церемонія. Вони вирішили запросити на офіційну вечерю лише 25 людей. Кожен з гостей по черзі проголошував тост “за молодят”. Всі тости лунали російською. Я підняв тост українською, сказавши, що це не лише моя рідна мова, а й офіційна мова України. На мить запала незручна тиша, а потім один з гостей почав співати “Многая літа” українською, і всі присутні, включно з дружиною президента, приєдналися до співу. Протягом наступної години ми всі співали українські народні пісні з очевидним задоволенням. Усе це було схоже на маскарад або на уривок з п'єси театру парадоксів.

Симпозіум в Університеті Св. Галла. 1993 р.

Відбулась інша щорічна міжнародна подія у Швейцарії: триденний Міжнародний симпозіум менеджерів, організований в Університеті Св. Галла для 600 бізнесменів з багатьох країн, 300 студентів з усього світу. Я головував на цих симпозіумах протягом 24 років підряд аж до 1997-го. Симпозіум організували студенти університету під керівництвом талановитого випускника Вольфганга Шюрера, на ньому виступали доповідачі світового рівня. Я дуже хотів залучити до участі українських студентів. У них не було корпоративних спонсорів, але тому що я головував на тих симпозіумах, мені вдалося переконати організаторів сплатити витрати за п'ятьох осіб з України упродовж трьох років. Це були студенти з Тернополя, Львова та Києва. Молодим українцям було корисно зустрітися та поспілкуватися зі студентами з різних континентів.

Українці, які взяли участь у симпозіумі в травні 1993 р., безумовно його запам'ятали. Канцлер Гельмут Коль був одним з основних доповідачів. Я коротко його представив. Він піднявся — надзвичайна особистість величезних розмірів та велика політична фігура. Я сидів поруч і в порівнянні з ним здавався зовсім незначним, але був у кріслі головуючого. Канцлер Коль говорив виважено, ясно й переконливо. Аудиторія слухала з напруженою увагою. Його також слухали три попередні доповідачі: Вацлав Клаус, у той час прем'єр-міністр Чехословаччини, Лєшек Бальцерович, заступник прем'єр-міністра, автор відомої шокової терапії польської економіки, та міністр фінансів Угорщини.

Виступ канцлера Німеччини Гельмута Коля на симпозіумі. Університет Св. Галла, 1993 р.

Як неперевершений політик, канцлер Коль скористався нагодою, щоб підкреслити, що основним пріоритетом зовнішньої політики Німеччини було встановлення дружніх відносин з Чехословаччиною, Угорщиною та Польщею. Після тривалих оплесків він зійшов зі сцени та сів у першому ряду, задоволено усміхаючись від добре виконаної ролі. Коли аплодисменти вщухли, я сказав: “Канцлере Коль, ваша промова була б цілком відмінною… якби тільки ви не забули назвати серед своїх політичних пріоритетів гарні стосунки з Україною”. Аудиторія, добре знаючи, що я українець, реготала. Канцлер Коль лише здивовано озирався навколо.

Варто віддати належне його пам'яті та почуттю гумору. Два роки потому Коль приїхав з офіційним візитом до України. Я був радником Івана Плюща, голови Верховної Ради. Коли він зайшов до зали прийому й побачив мене, то підійшов, потис мені руку і видав своє громоподібне “ха-ха-ха!” перш ніж повернувся, щоб привітати Івана Плюща. Це була ще одна нагода пересвідчитись, що насправді важливі персони, до яких зазвичай ставляться з підвищеною шанобливістю, люблять, коли час від часу до них звертаються як до звичайних людей, особливо коли це робиться з гумором.

Договір про ядерне роззброєння

Одним із важливих кроків Леоніда Кравчука стало підписання з президентом США Біллом Клінтоном та президентом Російської Федерації Борисом Єльциним 14 січня 1994 року договору про ядерне роззброєння України. Україна погодилась передати свої ядерні боєголовки усіх типів (міжконтинентальні балістичні ракети, стратегічні бомбардувальники тощо) Російській Федерації для демонтажу та утилізації урану. Це був добровільний крок країни, яка мала треті за розміром запаси ядерної зброї (після США та Росії). На жаль, жодна інша країна, яка на той час вже мала ядерну зброю або розробляла її, не наслідувала приклад України. Україна пішла на цей крок частково для того, щоб зробити свій внесок у ядерне роззброєння світу, а також через те, що утримання великого арсеналу ядерної зброї потребувало значних витрат, які Україна навряд чи могла собі дозволити, зважаючи на своє скрутне економічне становище.

Процес переміщення зброї, ядерних ракет із бункерів та перевезення їх у Росію також був досить затратний. США пообіцяли надати значну фінансову допомогу для цих потреб. Однак час проходив без жодних фінансових надходжень. Нарешті українську делегацію запросили до Вашингтона для обговорення питання обіцяної фінансової допомоги. До складу делегації увійшли заступник прем'єр-міністра Роман Шпек, директор політичного департаменту президентської адміністрації Антон Бутейко, я та один експерт з ядерної зброї, який чудово знав, яким буде процес ядерного роззброєння і скільки він коштуватиме. Ми провели у Вашингтоні п'ять днів, зустрічаючись із представниками Держдепартаменту, Департаменту безпеки та Казначейства. Після тривалих дискусій нам нарешті пообіцяли 156 мільйонів доларів. Сполучені Штати одразу оголосили, що Україна стала третім найбільшим отримувачем допомоги США після Ізраїлю та Єгипту, хоча масштаби були дуже різні. Допомога двом згаданим країнам обчислювалась у мільярдах, а не мільйонах доларів.

Знову пройшло кілька місяців, а допомога не надійшла. На той час другим президентом був обраний Леонід Данилович Кучма. Була створено комісію Кучми–Гора[2] для забезпечення виконання договору про ядерне роззброєння. Кучма гостро вимагав, щоб США виконали свої зобов'язання. В результаті до Києва прибули двоє американців — високопосадовець із Держдепартаменту та генерал з Департаменту безпеки. Вони привезли з собою альбом із фотографіями обладнання, замовленого в американських компаній, — з підписами та назвами, датами його доставки. Ми здивовано і, я навіть сказав би, з відразою продивлялись альбом. Стало очевидно, що Україна не отримає ніяких грошей, що все замовлене обладнання дуже дороге, з відстроченими датами поставок, тоді як певну його частину можна було б купити в Україні за півціни, наприклад електричні дрилі та свердла, показані на фото в альбомі. До нас ставились як до безграмотного племені у джунглях, якому треба було на картинках показувати, що таке електрична дриль.

У мене є багато чудових спогадів, пов'язаних з американцями, до і після цієї події. У їхній країні я бачив багато мудрості й щедрості. А про цей випадок згадав для того, щоб показати, що навіть найпотужніша країна у світі може час від часу припускатись дуже грубих помилок.

Візит до мого регіону

Я люблю моє рідне село Коропець, незважаючи на те, що ми переїхали звідти, коли мав лише 4 роки. Це велике село з населенням у 4 000 мешканців, розташоване в долині на обох берегах маленької річки з тією самою назвою, яка у кінці села впадає в Дністер. Якщо дивитися вниз з одного з пагорбів у бік Дністра, можна побачити, як він чудово в'ється, ніби голублячи один берег ріки та відштовхуючи інший. Це неймовірно гарний вид. Я пишаюся своїм селом, тому що воно було національно свідоме, дуже патріотичне, мало надзвичайно велику кількість своїх мешканців у лавах Української повстанської армії.

Над Дністром. Коропець, 22 вересня 1990 року

Я відвідую Коропець щонайменше раз на рік з того часу, як повернувся до України, щоб помолитись на могилі матері, відвідати родичів, які пережили Сибір, та двох племінників — Мирона й Володимира Гаврилишиних з родинами. Мирон — єдиний лікар у селі й живе в домі, Біля в'їзду в Коропець. Великдень, 5 травня 2002 року

Перед рідною хатою. Коропець, квітень 1989 р.

Біля гробу мами. Коропець, квітень 1989 р. який належав моєму прадіду. Володимир закінчив юридичний факультет, але також не зробив справжньої кар'єри, бо тоді існувало неписане правило, що треба обирати між членством у комуністичній партії та родиною й селом. Обидва обрали останнє.

Під владою Австрії та Польщі село належало до регіону Івано-Франківська (тоді — Станиславів). Я досі відчуваю, що належу до тієї частини країни, частково через те, що Івано-Франківськ розташований поблизу Карпат, які були й лишаються для мене найулюбленішою і найпривабливішою частиною України. За радянських часів село разом з прилеглими територіями було передано Тернопільській області. Подобається це мені чи ні — відтепер я належу до Тернополя і маю це “обласне громадянство”. До певної міри в мене не було вибору, тому що Тернопіль заявив свої права на мене. Мене обрали президентом Тернопільської академії національної економіки, ректор якої був винятково енергійним адміністратором, дуже завзятою людиною. Я щорічно відвідував академію. Мені подобалося читати лекції її уважним та патріотично налаштованим студентам. Я також головував на позачергових засіданнях Вченої Ради академії і пишався тим, що серед випускників університету були: колишній голова Національного банку України, а згодом прем'єр-міністр і президент Віктор Ющенко, ряд високо поставлених представників державної адміністрації, бізнесу, науки і культури.

На конференції «Україна і Європейський Союз». Київ, 1996 р.

Академія мала налагоджені контакти та реальну співпрацю з західними університетами, особливо у Німеччині, Голландії та Великобританії. Ми проводили міжнародні конференції з питань інтеграції України до Європейського Союзу, які проходили у філіалі академії в Криму. Три такі щорічні конференції були присвячені різним аспектам інтеграції. У цьому та деяких інших питаннях академія випереджала уряд.

Взаємини з Леонідом Кучмою

Радник одного президента, який підтримує іншого?

Коли наближалися другі президентські вибори у 1994 р., багато хто вважав, що вони можуть взагалі не відбутись, а якби й відбулися, то Леонід Кравчук, за яким стояла “провладна партія” та засоби масової інформації, з легкістю переміг би. У той час я все ще був радником пана Кравчука. Десь за шість тижнів до виборів я вирішив зустрітися з його головним опонентом Леонідом Даниловичем Кучмою, якого знав ще до того, як він був прем'єр-міністром у 1992–1993 рр. Він навіть був у нашій хаті в Швейцарії як член делегації з України. Я хотів почути, що він збирається робити, якщо його оберуть.

У нас відбулася суто приватна зустріч. Серед іншого я запитав Кучму про відносини України з Росією та чому він обіцяв зробити російську другою державною мовою в Україні. Я погодився з ним у тому, що для України надзвичайно важливо підтримувати нормальні торговельні відносини з Росією, але базуватися вони мають на комерційних, а не на політичних засадах. Він намагався уникнути прямої відповіді на запитання про російську мову, але визнав, що виступав на підтримку такого проекту лише через вибори. Я йшов із зустрічі з переконанням, що Леонід Кучма, колишній прем'єр-міністр, не мав наміру перетворювати Україну на колонію Росії або повністю інтегрувати Україну в СНД.

Плакати, що були розвішані по Києву

Кілька тижнів потому, якраз напередодні президентських виборів, я дізнався, що по всьому Києву розклеєно плакати з написом: “Леонід Кучма — єдиний політик, який усвідомлює трагічність ситуації, але знає шлях порятунку. — Богдан Гаврилишин, професор, радник президента України, Швейцарія”. Я був здивований і шокований. Після роздумів запідозрив, що відповідальним за цей обман був Дмитро Табачник, голова передвиборчої кампанії Кучми, який знав про мою приватну зустріч з Леонідом Даниловичем. Я одразу ж надіслав листа Кучмі та на українське телебачення, в якому було написано, що я не виступаю на підтримку жодного з кандидатів у президенти і в будь-якому випадку з мого боку було б дивно працювати радником одного президента, а підтримувати кандидатуру іншого.

Через 10 днів після другого туру виборів у мене відбулася ще одна приватна зустріч з новообраним президентом Леонідом Даниловичем Кучмою, під час якої він вибачився за плакати і спитав, чи не хотів би я стати “посланцем порозуміння і єдності з Західною Україною”, яка за нього не проголосувала. Я погодився за умови, що не матиму жодного офіційного статусу за його президентства, бо можу вести розмову з цього приводу з представниками Західної України лише від власного імені, якщо хочу і буду заслуговувати на довіру. Незабаром у мене відбулася зустріч із жителями Львова, організована Святославом Максимчуком у театрі ім. Заньковецької з прямою трансляцією по регіональному телебаченню. Я зробив коротку доповідь, сидячи на маленькому стільці посеред сцени. Люди передали величезну кількість запитань, і пан Максимчук мав відсортувати їх для мене, щоб я міг відповісти на них якомога краще. Я не міг стриматись і не відповісти на одне з них з гумором. Запитання було таке: “Чи подобаються вам жінки?” Я відповів: “Так, подобаються, але вам доведеться зайти за куліси після виступу, щоб у цьому переконатись”. Ця зустріч з інтелігенцією у Львові була цікавою та приємною. Західна Україна потім продемонструвала значну підтримку президентові Кучмі, але, вочевидь, головним чином через його наступні вчинки, а не через мою зустріч з “елітою”.

Плавна передача влади

Другий раунд згаданих президентських виборів завершився у неділю 10 липня. У понеділок 11 липня о 4 годині дня президія парламенту зустрілася з головою Центральної виборчої комісії Іваном Ємцем. Голова президії Олександр Мороз запитав його про результати виборів. Ємець озвучив кількість голосів, відданих за Кравчука, й кількість голосів на підтримку Кучми і оголосив, що Леонід Данилович Кучма буде наступним президентом України. Однак попередив, що він не буде оголошувати офіційних результатів до вівторка, коли у нього будуть протоколи з усіх 30 тисяч виборчих округів. Голова Олександр Олександрович Мороз тоді спитав, чи мають члени президії які-небудь запитання. Ніхто нічого не запитав. Після цього Мороз запропонував перейти до наступного пункту порядку денного.

Я був приголомшений. Ця незначна подія була ще одним важливим етапом на шляху України до демократії. Вибори, в які багато хто не вірив, відбулися; кандидат, який мав перемогти, програв, і ніхто не робив з цього багато галасу. Також вражало, коли за три дні потому було оголошено офіційні результати, і колишній президент зустрівся з новим. Вони потисли один одному руки, перекинулися кількома словами і новий президент прийшов до влади. Стати свідком цих двох подій було для мене одним із найяскравіших моментів в Україні.

Поштовх до реформ

Президент Кравчук провів відмінну роботу з консолідації політичної незалежності України, але економічний стан держави стрімко погіршувався. Президент Кучма поставив собі за мету щось змінити на економічному фронті. Ще одна програма реформ була підготовлена улітку 1994 р. — цього разу серйозна. Анатолій Гальчинський, головний радник президента з економічних питань, відповідав за розроблення документа. Я прочитав його чернетку, зробив кілька коментарів, а потім з великим задоволенням слухав, як президент Кучма презентував програму парламенту 11 жовтня 1994 року. Програма не була бездоганна, але вона була досить смілива. Вона давала нові підстави для сподівань.

1996: “золоте” літо, невдала осінь

Протягом трьох літніх місяців 1996 року вдалося досягти більшого, ніж за попередні два роки. Наприкінці червня прийняли нову Конституцію. До середини серпня інфляція нарешті знизилася до прийнятного рівня. Другого вересня з величезним успіхом ввели нову валюту — гривню. У процесі ніхто не постраждав, усі обміняли будь-які суми в карбованцях, і, найважливіше, гривня утримувала курс по відношенню до долара протягом півтора року, тоді як у той самий період одна з найміцніших валют у світі — швейцарський франк — втратила 25 % своєї вартості.

Це мало стати новим економічним стартом, але трансформація української економіки у відповідності з пропонованими реформами, представленими восени 1994 р., не вдалася. Пізніше восени був представлений проект державного бюджету на 1997 р. на основі нового закону про оподаткування, який ще не затвердили. У новому законі існувала невідкладна потреба, і запропонований варіант був досить раціональним. Однак всім мало бути очевидно, що прийняття бюджету на основі неіснуючого закону суперечить конституції. Обговорення нового бюджету затягнулось, він нарешті був затверджений у червні 1997 р. Імпульс, отриманий улітку 1996 р., було втрачено, країна виявилася відкинутою на кілька років назад.

Допомога у створенні реформаторської команди

Навесні 1997 р., через кілька тижнів після призначення віце-прем'єр-міністром з економічних питань, Сергій Тігіпко запросив мене на зустріч. Він був дивовижно відвертий. Сказав, що заробив достатньо грошей як банкір і тому йому не потрібні ніякі хабарі. По-друге, він заявив, що знає, як управляти банком, але потребує допомоги, щоб навчитися працювати в уряді. По-третє, стверджував, що не зможе багато досягти без команди людей, відданих ідеї реформ. Тігіпко запитав мене: “Чи можете ви мені в тому допомогти?”

Міжнародний центр перспективних досліджень, де я був головою наглядової ради, а Віра Нанівська — директором, з благословіння Сергія Тігіпка організував робочий семінар протягом святкових вихідних 2–3 травня. У семінарі взяли участь п'ятнадцять високопосадовців, безпосередньо відповідальних за різні аспекти економічної політики. Серед них були: Віктор Суслов, — голова парламентського комітету з питань бюджету, Ігор Мітюков — міністр фінансів, Віктор Ющенко — голова Національного банку України, Юрій Єхануров — голова Фонду держмайна.

Ми розділили учасників на три групи. Вони обрали своїх доповідачів та голів і перейшли до обговорення першого питання: “Чого вже вдалося досягти в економіці?” Результати дискусій було внесено в комп'ютер та показано на екрані. Під час пленарного обговорення всі учасники погодили перелік досягнень. Темою наступного обговорення стало: “Що треба зробити у довгостроковій перспективі?” Процес повторився. Останній раунд було присвячено питанню: “Що необхідно зробити у найближчі дев'ять місяців?” Після презентації остаточних результатів Сергій Тігіпко взяв на себе роль головуючого і запитав, чи є охочі взяти на себе відповідальність за виконання кожного із завдань, при цьому для кожного має знайтись “товариш”. Наприклад, прийняття бюджету було невідкладним завданням, Віктор Суслов погодився стати відповідальним за його виконання, а Ігор Мітюков став співпрацівником у цьому процесі. Так для кожного з ключових завдань було сформовано експертні двоосібні команди.

Було цікаво керувати цим процесом і спостерігати, як легко можна ввести розумні принципи управління та методології у роботу різних ланок нашого уряду. Однак результати виявились далеко не такими вражаючими, хоча в кожній команді вдавалося досягти консенсусу. Бо, зрештою, існував парламент, президентська адміністрація та Кабінет міністрів, які не пройшли через той самий навчальний процес і не дійшли консенсусу. Тігіпко, який був дуже надійним, отримав ще більше обов'язків, а саме — головування у трьох міжміністерських комісіях: з економічних реформ, реформ у сфері сільського господарства та адміністративних реформ. Однак його повноваження не були пропорційними до його обов'язків. Час показав, що він не був настільки ж мудрим у політиці, як в економічних питаннях.

Україна святкує

Україна — це країна парадоксів, і одним з них є те, що й у найскладніший час вона може святкувати масштабно та зі смаком. 1998 рік став роком урочистих подій. 23 серпня відбулася святкова зустріч з нагоди сьомої річниці незалежності, після якої відлунав фантастичний концерт у Палаці культури “Україна”. Наступного дня вперше відбувся військовий парад, для якого Хрещатик — центральна вулиця Києва — був відбудований за вражаюче короткий тримісячний термін, тоді як у такій ефективній західній країні як Швейцарія знадобилися б роки, щоб завершити подібний проект.

17 вересня також у Палаці культури “Україна” Київський політехнічний інститут у присутності більше 4000 гостей святкував соту річницю свого створення. Було приємно чути про всесвітньовідомих учених та інженерів, які були викладачами або випускниками інституту (нині — Університет), знову ж таки відбувся великий концерт, після якого було організовано прийом для кількох сотень запрошених.

20 вересня стало кульмінацією святкувань 1100-ї річниці заснування Галича, який протягом короткого періоду був центром українського князівства. Разом з президентом Кучмою та групою вищих офіційних осіб з адміністрації на його літаку я приїхав до Івано-Франківська, звідти ми поїхали машинами до Галича. Відбулася чудова презентація різних періодів історії України, виступав величезний збірний хор, лунали гарні промови — особливо пристрасна та красномовна була виголошена Дмитром Павличком. Ми поспішали назад до Івано-Франківська на офіційну зустріч у театрі, після якої знову ж таки відбувся ще один чудовий концерт з різноманітними виступами дуже високої якості (пісня у виконанні Василя Зінкевича “День над Україною” була особливо зворушлива).

З 27 по 29 жовтня проходило святкування 125-ї річниці створення Наукового товариства імені Шевченка у Львові — місці заснування товариства; у програмі були першокласні лекції, дебати та ще одне святкування у залі опери з офіційними промовами, врученням нагород, а також чудовим концертом, на якому виступали хори, оркестри й окремі артисти.

2 грудня відзначалася 80-та річниця Академії наук України, яка збіглася з вісімдесятим днем народження її президента (протягом останніх 36 років) Бориса Євгеновича Патона. Основні урочистості проходили в Палаці культури “Україна”, де майже 100 запрошених, між ними і я, сиділи у президії на сцені та 4000 — у залі. Пролунали промови президента Кучми, президента НАНУ Бориса Патона, голови Верховної Ради Олександра Ткаченка, мера Києва Олександра Омельченка та представника ЮНЕСКО. Потім відбувся ще один чудовий концерт за участі вражаючих молодих артистів — соло на скрипці у виконанні 10-річного таланта у супроводі симфонічного оркестру Київської опери, 12-річного співака з Миколаєва у супроводі того ж оркестру, до якого на завершення приєдналися два оперних тенори, чиї голоси були майже настільки ж чудові, як голоси Плачідо Домінго, Хосе Каррераса та Лучано Паваротті.

Важко було не потрапити під враження від усіх цих заходів. В Україні кажуть, що людям необхідно забувати про загальну гнітючу ситуацію в країні за допомогою регулярних святкувань. Зважаючи на те, скільки днів було оголошено вихідними, залишається лише здогадуватися, скільки того року було зроблено. У подіях також часом відчувалася “ностальгія” за радянським минулим, з промовами, сповненими бравури, багатьма позитивними посиланнями Олександра Ткаченка на радянську реальність та запровадженням найвищої нагороди України — “Герой України”. У нашому минулому було багато героїв, а тепер ми “штампуватимемо” нових.

Ми святкуємо

Ми напевно підхопили святкову лихоманку, тому що протягом наступних чотирнадцяти років організували кілька власних святкувань. Наша дочка Туся Шморгун та її чоловік Джон жили в Києві з 1992 до 1998 року й мали багато друзів і знайомих. У них була дуже простора квартира й вони 1996 року організували святкування мого 70-го дня народження. Було запрошено 70 гостей різного віку, професій

Шлюб дочки Тіни з Богданом Батрухом. Варшава, 1984 р.

Весілля Тусі й Джона Шморгуна. Монреаль, 1986 р.

Богдан Дмитрович і Леоніда Петрівна з онуками. Київ, Різдво 1998 р. та національностей. Серед них були: кілька родичів з мого рідного села, два заступники прем'єр-міністра, два актори театру й кіно, скульптор, художник, співаки Видубицького церковного хору. Було також кілька послів в Україні та Джордж Сорос. Лунало багато привітань і кілька віршів, складених для мене, які автори прочитали дуже емоційно. Зважаючи на розмаїття запрошених гостей, розмови велися чотирма мовами одночасно.

Син Лесь із дружиною та дітьми. 2007 р.

Найбільш неочікуваною і зворушливою частиною святкування став момент, коли шість наших онуків, віком від 5 до 10 років, всі вдягнені у традиційне українське вбрання, раптом зайшли до кімнати, стали у рядочок і заспівали “Многая літа”. До них приєднався хор, а потім і більшість гостей, деякі зі сльозами на очах. Для мене це була дуже радісна й щаслива подія.

Мій 75-й день народження святкували з іншим розмахом та в іншому стилі. Він був організований друзями й колегами у Малому Маріїнському палаці, будівлі, що зазвичай використовується для офіційних державних прийомів. Було запрошено 250 гостей, були офіційні промови й привітання від різних людей та з різних місць, було багато квітів, подарунків, звучала камерна музика. Два подарунки були особливі. Перший — періодичне видання (Zeitschrift) — книга під назвою “Перехід, уявлення та реальність”. Розділи книги були написані моїми колегами з МІМ–Київ (три директори), кількома професорами з Польщі, головою Римського клубу, одним американцем та деканом бізнес-школи з Японії.

Другий подарунок — зовсім іншого характеру — був презентований відомою українською співачкою Оксаною Білозір. В один з моментів під час святкування вона взяла в руки мікрофон і сказала: “Я хотіла б запропонувати вам, Богдане Дмитровичу, подарунок від мого міста — Львова”. Двері відчинились, близько двадцяти дітей віком від 4 до 6 років зайшли до зали, вишикувались у два рядочки й заспівали спочатку “Многая літа”, потім кілька популярних українських пісень з багатьма рядками без підказок та без жодного неправильного звуку. Хор називався “Цьомки”, тобто поцілуночки. Навіть зараз, заплющуючи очі, я бачу цих дітей та чую їхні мелодії.

Мій 80-й день народження святкували в будинку нашого сина Лесика та його дружини Фіони у, так би мовити, розширеному родинному колі. Я не пам'ятаю точної кількості гостей, це було дуже гарне зібрання людей, добрий доказ того, що мої взаємини з людьми не структуровані залежно від вікової групи, роду занять, статусу в суспільстві або національності. Знову були співи, танці, цікаві й несподівані подарунки. Це святкування мало одну виняткову обставину. Після кількох тостів канадський посол заявив: “Богдан належить Канаді, бо він громадянин Канади”.

Посол Індії одразу ж підхопив: “Але Богдан стільки всього зробив в Індії. Він так добре знає нашу країну і так її любить. Ми вважаємо, що він належить Індії”.

Посол Швейцарії відповів: “Але він жив і живе у Швейцарії набагато довше, ніж у будь-якій іншій країні. Швейцарія є базою, з якої він працює на міжнародному рівні, на всіх континентах, тому ми вважаємо, що він належить Швейцарії”.

Посол України в Берні завершив коротку промову словами: “Богдан Дмитрович — українець і тому насправді він належить Україні”.

До певної міри всі четверо мали рацію. Я народився і виховувався в Україні, підтримував з нею зв'язок протягом кількох десятиліть, перш ніж зміг повернутись, але мої почуття до трьох інших країн сильні й щирі. Ця різнопланова належність ніколи не була проблемою ані для мене, ані для зазначених чотирьох країн.

В Україні ми святкували не лише мої дні народження. У червні 2010 р. наші діти як справжній сюрприз організували святкування 60-річчя нашого шлюбу з Леонідою Петрівною. Це святкування відбувалося в гарному та просторому домі нашого сина Лесика і його дружини Фіони, розташованому поза Києвом у лісі з красивими деревами. Було запрошено рівно 60 гостей. Це був чудовий спосіб завершити серію святкувань. Це одразу нам нагадало момент, коли наші діти-підлітки організували наше перше справжнє святкування річниці шлюбу — 25-ї, на яку вони запросили рівно 25 гостей. Як і тоді, гості були обрані з людей, які, на думку наших дітей, були нам близькі, з різних місць, професій і різного віку. Серед запрошених були: дуже відома співачка та член парламенту Оксана Білозір, відомий науковець Сергій Комісаренко, який також був послом України, та наш племінник Володя Гаврилишин з мого рідного села. Ми пам'ятаємо цю подію головним чином через те, з якою щирістю та захопленням гості висловлювалися з приводу того, як двоє людей можуть прожити разом шістдесят років, зберігаючи ніжні почуття одне до одного, маючи трьох дітей та сімох онуків і підтримуючи дуже теплі стосунки з ними усіма. Це, як вони наголосили, доволі рідкісне явище в сучасному світі.

Вибори 1999 року

Кучма оголосив, що він буде балотуватися на другий термін. До цього моменту в Україні вже виникла велика кількість політичних партій і доволі багато кандидатів у президенти. Четверо найсильніших кандидатів-опонентів намагалися домовитись, хто з них має найкращі шанси, при цьому решта надали б йому свою підтримку. Їм не вдалося дійти згоди, і Кучма доволі легко переміг на виборах. Десь за два місяці до них я був на зустрічі з Кучмою і сказав йому: “Леоніде Даниловичу, вам варто почистити свою стайню перед виборами”. На мій подив, він не образився і сказав: “Я не зможу цього зробити до виборів (я зрозумів — тому що люди в його “стайні” були головними фінансовими спонсорами його кампанії). Але я зроблю це після них”. Я сказав: “Для цього вам буде потрібна справжня воля та здатність так вчинити. І я побачу, чи вам це вдасться”. З цього видно, які взаємини склалися в мене з паном Кучмою. Я міг прийти до нього на зустріч без попередження, просто зателефонувавши до його офісу, і якщо він був на місці, ми говорили по телефону або домовлялись про зустріч у цей же або в наступний день. Я міг йому казати все, що думаю, навіть не дуже добираючи слова. Він знав, що це робиться не для того, щоб покритикувати чи нашкодити йому, а для того, щоб йому допомогти.

Ще один приклад того, про що вже йшлося: плівки, записані в кабінеті Кучми, які згодом зазнали гнівної критики, недвозначно натякали, що вбивство журналіста Гонгадзе було організоване за наказом Кучми. Дещо пізніше я прийшов до його офісу і сказав: “Або ваші служби безпеки настільки некомпетентні, що вбили людину таким чином, щоб його голову та тіло було так легко знайти, або вони не дуже вам віддані”. У моїх коментарях містилася підозра, що він таки віддав цей наказ. Знову ж таки без образи він відповів: “Богдане Дмитровичу, ці речі так не робляться. Не розмовляють із групою генералів там, де це можна записати на прихований диктофон. Відводять одну людину в куточок і тихенько віддають наказ, а він знайде спосіб належним чином його виконати”. З мого спілкування з Кучмою було мало користі. Він не тільки не почистив “стайню”, а й допоміг олігархії консолідуватись і посилити свою роль у владі.

Радник трьох прем'єр-міністрів

Віктор Андрійович Ющенко

Економічний спад тривав. У грудні 1999 р. Кучмі вдалося переконати Віктора Андрійовича Ющенка стати прем'єр-міністром. Для цього знадобилася певна наполегливість. Ющенко був гарним головою Національного банку, добре керував фінансовою політикою, мав добру репутацію в Україні та був визнаний на міжнародному рівні як один із найкращих керівників центральних банків у світі. Проте його не дуже приваблювала перспектива переходу в політику. Я дуже добре знав Віктора Андрійовича з 1993 р., доволі часто з ним зустрічався, він був членом наглядової ради МІМ–Київ. Тому цілком природно, що він запросив мене стати його позаштатним радником, і я з превеликим задоволенням прийняв його пропозицію. Я здивував Ющенка та персонал МІМ–Київ, написавши йому листа як голова наглядової ради з проханням піти з ради, тому що прем'єр-міністр не повинен бути членом ради жодної організації, щоб його не могли звинуватити у конфлікті інтересів.

Юлія Тимошенко була призначена заступником прем'єр-міністра й відігравала ключову роль у вирішенні економічних питань, особливо в енергетичному секторі. Добре знаючи цей сектор, вона змусила виробничі та дистрибуторські компанії змінити бартерні угоди на грошові трансакції. Коли ті розраховувались одна з одною бартером, вони не декларували жодних прибутків і, відповідно, не сплачували жодних податків. Коли компанії перейшли на грошові трансакції, вони стали декларувати прибутки й платити значні податки, які були таким необхідним доходом для державного бюджету. Заборгованості з зарплати та пенсій були швидко виплачені, що збільшило попит на товари, й завдяки існуванню додаткових виробничих потужностей почалося дуже швидке зростання економіки без значної інфляції, що викликало вражаюче зростання ВВП — до 9 % у 2000 році, яке тривало високими темпами протягом якогось часу після того, як Ющенко на вимогу Кучми пішов у відставку.

Ющенко і Тимошенко дуже добре працювали разом. Кілька разів під час мого перебування у кабінеті Ющенка заходила Юлія Тимошенко і казала: “Вікторе Андрійовичу, нам треба прийняти ось таке рішення сьогодні до 5 години. Ходімо до мене в кабінет і поговоримо кілька хвилин”. Ющенко займався загальною політикою, був м'якіший, а Тимошенко після консультацій з Ющенком приймала сміливі рішення і з її характером та енергією робила все для того, щоб ці рішення було втілено в життя.

Хоча працювати з Ющенком було приємно й плідно, були дві сфери, в яких він був не на висоті. Пунктуальність не була однією з його чеснот. Одного разу в суботу він попросив мене прийти до нього в кабінет о 12 годині дня. Я чекав у приймальні, голова його канцелярії підходив до мене кожні 15 хвилин і казав, що у прем'єр-міністра все ще триває зустріч з делегацією МВФ. Та зустріч закінчилася лише о 13.15, одразу після неї Ющенко дав імпровізовану прес-конференцію. Нарешті о 13.50 він запросив мене до свого кабінету. Коли ми почали розмову, зайшла пані Тимошенко й попросила його піти до її кабінету. О 14.30 ми нарешті сіли, перекусили, випили чаю і мали спокійну та продуктивну розмову.

Іншим слабким пунктом було те, що він добирав недостатньо компетентних фахівців до своїх служб та до Кабінету міністрів. Це проявилося протягом кількох наших спільних подорожей до Сполучених Штатів та Європейського Союзу. Коли у Вашингтоні у нас була зустріч з групою конгресменів, Ющенко запевнив їх, що Україна стане членом СОТ[3] до кінця 2000 року. Було б недоречно виправляти його у ході зустрічі, та коли ми йшли на іншу зустріч з так само важливою групою, один з його постійних радників або міністрів повинен був сказати йому, що членство в СОТ буде досягнуте не раніше, ніж через кілька років. Я не вважав, що саме мені слід сказати йому про це. Протягом наступної зустрічі він повторив те саме. Ба навіть гірше — коли за два тижні потому ми поїхали до Брюсселя, де я познайомив його з Романо Проді, який на той час був президентом Європейської комісії (ЄК), і між двома політиками, здалося, зав'язалися доволі приязні відносини, Ющенко знову повторив, що Україна стане членом СОТ до кінця року. Це підірвало довіру Проді до Ющенка, про якого в усьому іншому склалася дуже гарна думка.

Ющенко не тільки змусив економіку рухатись, він був справжнім демократом, прихильником ЄС та співпраці з НАТО. Загалом його діяльність на посаді прем'єр-міністра може бути оцінена як дуже добра. Однак не всі його рішення були до вподоби олігархам. По-друге, він ставав занадто популярним, а тому — можливим конкурентом Кучми. Нарешті, Медведчук, новий голова адміністрації президента, почав серйозно впливати на рішення Кучми. Тому наприкінці травня 2001 р. президент, на здивування народу, попросив Ющенка піти у відставку з посади прем'єр-міністра.

Анатолій Кирилович Кінах

Одразу після відставки Ющенка, на пропозицію Кучми, Верховна Рада призначила Анатолія Кінаха на посаду прем'єр-міністра. Кінах не мав такої харизми як Ющенко, однак добре розумів економічні проблеми, бо в минулому обіймав посаду президента Асоціації промисловців та підприємців (АПП). Коли А. Кінах вийшов із зали засідань Верховної Ради, він одразу ж запитав у мене, чи можу я стати його радником. Я відповів, що, зважаючи на те, що був радником Ющенка і зберігаю певну лояльність до нього, я маю спочатку порадитися з ним, чи ставати радником його наступника. Я подзвонив Ющенку, який відреагував так: “Вам не тільки слід, ви повинні прийняти пропозицію Кінаха стати його радником. Це буде корисно для України”. Я одразу подзвонив Кінаху й сказав, що з радістю стану його радником за умови, що він буде розмовляти українською під час публічних виступів, найперше як прем'єр-міністр. Він погодився. Зі своїх попередніх зустрічей з ним я знав, що він володіє українською, але на публіці говорив лише російською.

Я знав Кінаха й до цього. Генеральний секретар Міжнародної торговельної палати (МТП), розташованої у Парижі, Марія Каттаві запросила мене приїхати до Парижа на один день, де мені розказали, що і як робить МТП й особливо про її роль міжнародного арбітражного суду в торгових питаннях. Вона зажадала, щоб я розворушив українського представника МТП, тому що АПП була дуже пасивна, не направляла делегатів на конференції МТП, не користувався послугами організації, особливо її арбітражним судом. Перед поверненням до Києва я відвідав українське посольство в Парижі, де мені вдалося знайти дипломата посольства, на якого було покладено обов'язки контактної особи між МТП й Україною, який, на глибокий жаль, ніколи навіть не відвідував МТП, тому що думав, що вся їхня робота ведеться французькою, а він володів лише англійською. Насправді офіційною мовою організації була англійська, незважаючи на те, що штаб-квартира розташовувалась у Парижі. Це приклад неефективності деяких наших дипломатів. Я зустрівся з Кінахом у Києві, зробивши зауваження про неактивну участь у МТП, але також висловивши пропозицію, що необхідно знайти українського суддю чи юриста з добрим знанням англійської мови, який би став членом Арбітражного суду МТП. Я міг посприяти цьому, бо на той час головував у суді швейцарець, професор права і мій дуже добрий друг.

Працювати з Кінахом було легко. Я подорожував з ним до США та Брюсселя. Він був добре підготовлений та ефективно використовував ресурси членів делегації. Під час офіційного візиту до США ми зупинилися в Нью-Йорку, де мали зустріч з представниками Єврейського конгресу, були прийняті Стівом Форбсом, власником відомих журналів, відвідали службу в Українській греко-католицькій церкві пам'яті людей, які загинули 11 вересня під час атак на хмарочоси-близнюки, а потім поїхали у Вашингтон для зустрічей з урядом, Світовим банком, МВФ. Кінах попросив мене піти окремо на зустріч з Американською комісією з культурної спадщини замість заступника міністра культури України, який також був у складі делегації. Вони обоє подумали, що я зможу краще впоратися із завданням співпраці з комісією. На мій подив, виявилося, що голова комісії призначається президентом США, який також мав схвалювати кандидатури членів комісії. Таким чином, у комісії були дуже значні повноваження. Голова й усі члени комісії були євреї, її метою насправді було одержати деякі культурні пам'ятки та власність, що належали євреям до заснування Радянського Союзу й були націоналізовані.

Основним питанням обговорення з комісією було те, чи можна повернути колишнє єврейське кладовище у Рівному. Воно було розташоване на краю міста, але з його розвитком стало ближче до центру. Це був значний об'єкт власності, повернення якого з культурних та фінансових причин стало дуже важливим, але місту й усьому регіону було непросто від нього відмовитись. Я слухав комісію зі співчуттям, зауважуючи, що у нас в Україні є схожі проблеми з поверненням деяких ключових артефактів трипільської культури, вивезених з України і виставлених в Ермітажі у Ленінграді (Санкт-Петербурзі). Ми гарно поговорили, але я знав, що не зможу вирішити цю проблему. Протягом кількох років я отримував листи від комісії, що приязно ставилася до мене і нагадувала, як я можу найкращим чином вплинути на це складене питання з кладовищем.

За Кінахом не стояла жодна сильна партія, він не мав підтримки парламенту чи президента й був змушений піти у відставку в листопаді 2002 р.

Віктор Федорович Янукович

У день відставки Кінаха Віктор Федорович Янукович був призначений прем'єр-міністром. У січні 2003 року він вирішив взяти участь у Світовому економічному форумі в Давосі. За тиждень до початку форуму мені подзвонили з українського представництва в Женеві, а потім і з Міністерства закордонних справ України та попросили про допомогу. У Януковича був запланований сніданок на суботу о 07.30, на який мали прийти бізнесмени, керівники великих компаній, які можуть мати інтерес до інвестицій або інших форм бізнесу в Україні. Зважаючи на імідж, який мав Янукович за межами країни, посадовці, які дзвонили, були стурбовані тим, що не буде багато охочих прийти на сніданок. Вони спитали, чи зможу я зробити так, аби знані бізнесмени все-таки прийшли на цю зустріч. Я розіслав приблизно п'ятнадцять е-мейлів людям, яких добре знав, більшість із них — колишні випускники програм для президентів підприємств у МІМ–Женева. Тієї суботи о 09.30 ранку Віктор Федорович подзвонив мені додому в Женеві. Він почав зі слів: “Я вдячний вам за те, що така кількість визнаних бізнесменів з трьох різних континентів прийшла на зустріч зі мною. Я був глибоко вражений тим, яких вершин досягли ваші колишні випускники”. Янукович продовжив: “Але в мене є проблема. Я знаю вас, але ви не знаєте мене”.

Я відповів, можливо, трохи іронічно: “Я дещо про вас чув”.

Він одразу ж відповів: “Я розкажу вам історію. Розмовляли троє чоловіків, і один сказав: ‘Я знаю того-то’. Двоє інших здивовано та з повагою підняли брови. Другий сказав: ‘А я знаю того-то!’ Двоє інших вигукнули: ‘Вау!' Тоді третій сказав: ‘А я знаю Брежнєва’. Поки двоє інших, цілком вражені, добирали слова для відповіді, чоловік додав: ‘Проблема в тому, що Брежнєв не знає мене’. Як бачите, у цьому моя проблема, тому що я справді багато про вас знаю, а ви мене не знаєте. 1993 року ви провели одноденний семінар під егідою Світового економічного форуму в Києві. Я був серед сімдесяти учасників на тому семінарі, а ви були один на сцені. Я багато чого навчився завдяки семінару, зав'язав деякі корисні знайомства. Для мене це був дуже важливий день. Тому я добре вас запам'ятав”. Янукович продовжив: “Завтра я відлітаю з Цюріха до Києва на своєму літаку й буду дуже вдячний, якщо ви зможете до мене приєднатись. У нас буде дві години під час польоту, протягом яких я хотів би поставити вам ряд запитань і ми могли б добре поговорити наодинці”.

Так збіглося, що я вже мав на той день квиток Женева–Київ, з проміжною зупинкою в Цюріху — якраз вчасно, щоб встигнути на президентський літак. Як він пообіцяв, мене зустріли в аеропорту, провели на літак і запросили до першої кабіни, де зазвичай літають президенти або прем'єр-міністри, і під час подорожі вони можуть запрошувати деяких найвищих членів делегації для розмов або консультацій. Отже, я опинився там разом з Януковичем. Ми пообідали й потім розмовляли без жодних перешкод або перерв до самої посадки в Бориспільському аеропорту. Наприкінці Віктор Федорович запитав у мене, чи бажаю я стати його радником. Я не дав йому чіткої відповіді.

Під час наступної подорожі до Києва у березні 2003 р., я, на свій подив, прочитав у газеті “Урядовий кур'єр”[4], що рішенням Кабінету міністрів мене призначено позаштатним радником прем'єр-міністра Януковича. Кілька днів по тому, в середу, від представників ЄС я отримав копію документа під назвою “Нова політика сусідства ЄС у контексті ширшої Європи”. Я одразу ж прочитав цей 48-сторінковий документ. Знав, що реакція української дипломатії на нього була негативна. Україна хотіла бути членом ЄС, а не просто добрим сусідом. Янукович повинен був їхати в Брюссель наступного понеділка на саміт між Україною та ЄС, що відбувався кожні півроку. По обіді мені подзвонив Романо Проді, який на той час був президентом Європейської комісії, який вже багато років був моїм добрим другом. Він сказав: “Богдане, ваш новий прем'єр-міністр хоче зустрітися зі мною сам-на-сам під час саміту. З огляду на те, що я про нього чув, я дуже не хотів би такої зустрічі. Наразі я не зреагував на прохання. Що ти думаєш?”

Я відповів: “Романо, Янукович є прем'єр-міністром України, тому вважаю, що тобі варто з ним зустрітися попри те, якої ти про нього думки. Якщо тобі так буде зручніше, я можу приїхати на цю зустріч разом з ним, щоб усе пройшло трохи легше”.

Наступного дня мені подзвонив керівник служби протоколу прем'єр-міністра й повідомив, що я увійшов до складу делегації, яка відлітає в Брюссель наступного понеділка. Я зрозумів, що Януковича попередили, що в нього відбудеться приватна зустріч з Проді. Я зателефонував до Віктора Федоровича, щоб сказати, що є документ, на який наша дипломатія відреагувала негативно, але згадана політика містить ряд гарних можливостей для співпраці з ЄС і навіть для отримання деякого фінансування. Я запропонував прийти до нього і обговорити документ, можливості, які він відкриває, та його недоліки. Янукович одразу відреагував і запросив мене до себе на зустріч о третій годині наступного дня. Ми провели годину і сорок п'ять хвилин без жодних телефонів чи інших втручань. Я читав документ рядок за рядком, підкреслюючи як позитивні, так і негативні елементи. Це був цікавий досвід. Янукович уважно слухав, як хороший студент, і поставив лише кілька запитань. Це, між іншим, одна з якостей, які я в ньому поважав. Він усвідомлював, що знає дуже мало про зовнішній світ, але був готовий вчитись і не соромився це показати. Ще мені в ньому подобається таке: коли Янукович був губернатором донецького регіону, він не дозволяв російських інвестицій. Він сам хотів бути керівником, а не слухати накази з Москви, які б почали надходити з великими російськими інвестиціями у Донецьку область, чого, до речі, боялися донецькі олігархи.

Рано в понеділок ми відлетіли до Брюсселя. Коли прийшли до Європейської комісії, Романо Проді вийшов з будівлі привітати нас, спочатку міцно мене обійняв, а потім я представив йому Януковича. Приватна зустріч таки відбулась. Із Романо Проді був його головний політичний радник, а з Януковичем — я і Роман Шпек, посол України в ЄС, який також виступав у ролі перекладача. Янукович почав розмову кількома реченнями, вочевидь почуваючись трохи незручно. Я попередив його заздалегідь, що у якийсь із моментів зможу продовжити розмову. Я так і зробив, говорив з Проді від імені України. Обговорення тривало приблизно 40 хвилин, Проді ставив запитання і робив деякі пропозиції. З усіх тих разів, коли я супроводжував президентів чи прем'єр-міністрів під час офіційних візитів за кордон, це був перший, коли я взяв слово, а прем'єр-міністр відчував полегшення, а не образу. Після Брюсселя я супроводжував Януковича до Цюріха, де відбулася зустріч з великою групою швейцарських бізнесменів, потім він відлетів до Києва, а я повернувся до Женеви.

Місяць або два по тому мені знову подзвонив керівник служби протоколу Януковича, щоб повідомити , що я є в складі делегації, яка супроводжуватиме прем'єр-міністра під час офіційного візиту до Парижа. Я сказав: “З радістю поїду, якщо там відіграватиму якусь роль”. Я вже бував у Парижі понад 50 разів і не хотів летіти туди, щоб супроводжувати Януковича з однієї зустрічі на іншу, сидіти й слухати. Більше мені не дзвонили, тож до Парижа я не полетів. Мені не дзвонили з офісу прем'єр-міністра й після його повернення. Приблизно через місяць я знову прочитав в “Урядовому кур'єрі”: “Рішенням Кабінету міністрів Богдан Дмитрович Гаврилишин звільнений з посади радника прем'єр-міністра”. Думаю, Янукович був ображений тим, що я не захотів супроводжувати його до Парижа.

Через кілька місяців людина з академічних кіл, яка добре знала Януковича, подзвонила мені й сказала майже пошепки, що Янукович дуже хотів би зі мною побачитись і що ця зустріч буде суворо конфіденційною. Я відповів, що не маю ніяких особливих бажань чи потреб на зустріч з Януковичем і не знаю, чому він бажає бачити мене. Через кілька днів вищезгаданий посередник прийшов до мого офісу і сказав, що Янукович хотів зустрітися зі мною, щоб вибачитись. Через день увечері мене забрав урядовий лімузин і відвіз за Київ до державної резиденції прем'єр-міністра. Янукович швидко перейшов до суті. Він сказав: “Причиною, з якої Кабінет міністрів звільнив вас із посади мого радника, став дзвінок від Кучми (на той час президента), який різко мені наказав: “Позбався Гаврилишина”. Він додав: “Мені шкода, але я просто був змушений це зробити”. Це була моя остання зустріч віч-на-віч з Януковичем. Думаю, що Кучма дзвонив Януковичу на пораду Медведчука, бо сам Кучма ставився до мене дуже позитивно.

Помаранчева революція

Ситуація в Україні після 2002 р. була не особливо багатообіцяюча. Темп економічного зростання, яке почалось у 2000 р., поступово втрачав силу, і правління Кучми стало жорсткіше. Свобода преси стала обмеженою. Телевізійники отримували таємні вказівки від адміністрації президента щодо тем, які можна було обговорювати, а які ні. Багато журналістів відчували тиск цензури. Серед населення повсюди все більше й більше наростало незадоволення. Додали поганого настрою в суспільстві й загадкове вбивство Г. Гонгадзе, який започаткував інтернет-видання “Українська правда”, і плівки, які нібито були записані в кабінеті Кучми й вказували на те, що наказ про вбивство Гонгадзе вийшов із цього ж кабінету. Це додало політичного вогню, який і так уже тлів. Гучні демонстрації проводилися під гаслом “Україна без Кучми”. Багатьох демонстрантів було заарештовано, деякі зазнали фізичного знущання. Це викликало ще більший гнів у населення. Четверті вибори президента були заплановані на 31 жовтня 2004 року. Так звані демократичні, патріотичні й прозахідні політичні партії не були об'єднані, й перспективи результатів виборів на користь “демократів” оптимізму не викликали.

Навесні 2004 р. я вирішив спробувати переконати лідерів трьох політичних партій в тому, що вони можуть мати шанси на перемогу в цих виборах, якщо об'єднають свої сили й висунуть тільки одного кандидата. Я зустрічався з Юлією Володимирівною Тимошенко, ми обговорювали таку можливість, і вона пояснювала готовність домовитися з Ющенком — найбільш прийнятним кандидатом, але люди з оточення Ющенка були проти такої коаліції. Тоді я коротко обговорив це питання з Олександром Олександровичем Морозом, лідером Соціалістичної партії України, колишнім головою Верховної Ради. Ми мали аналогічну розмову, в якій я не розголошував змісту моєї розмови з Юлією Тимошенко. Потім поїхав до Віктора Андрійовича і в спілкуванні з'ясував його бачення перешкод, які заважають трьом людям об'єднати свої сили. Усі троє були досить відкриті зі мною, бо знали, що я не мав особистого інтересу в цій справі. Знаючи їхні почуття та погляди, я перейшов до другого туру наших розмов. І тут уже був чіткіший у визначенні перепон, які заважали консолідації їхніх зусиль об'єднатись. Я не був певний, чи переконали мої аргументи тих трьох політичних лідерів.

Коли виборча кампанія була в повному розпалі, напруження в суспільстві стало відчутним. Президент Росії Володимир Путін своїм візитом до Києва, відкритою підтримкою кандидатури Януковича та зверненням на державному телебаченні глядачів — ніби вони були його люди, а не українці, — підлив олії в огонь. Потім у вересні було отруєння Ющенка діоксином, в якому підозрювали російські таємні служби. Політичне напруження зростало ще й тому, що Януковича вважали проросійським кандидатом.

Спершу було 26 кандидатів, але після першого туру виборів 31 жовтня 2004 року лише Ющенко та Янукович, набравши приблизно по 40 % голосів кожен, вийшли у другий тур. І хоча Ющенко отримав трохи більше голосів, ніж Янукович, були серйозні підозри й відкриті обвинувачення щодо великої кількості фальсифікацій у першому турі на користь Януковича. У другому турі Янукович вийшов на перше місце, мабуть-таки, завдяки масовим фальсифікаціям. Це викликало демонстрації на Майдані Незалежності в Києві наступного дня. Вони надзвичайно швидко набирали силу, і люди з більшості регіонів, навіть із сіл за 600 км від Києва, приєднувалися до демонстрантів. Почалася Помаранчева революція.

Помаранчева революція. Київ, 2004 р.

Була зима. На щастя, група молодих людей приготували намети з матрацами та ковдрами, і кияни щедро відреагували — приносили їжу, теплий одяг, запрошували демонстрантів у свої домівки відпочити. Наш син Лесик, який працював у Києві, винайняв кілька кімнат у готелі поблизу Майдану, в яких демонстранти могли позмінно поспати по 6 годин, їм давали їжу й одяг. Усі наші діти відіграли певну роль у цій революції. Менша дочка Тіна організувала демонстрацію в Женеві перед ООН та була на зв'язку з міністром закордонних справ Швейцарії, яка з Женеви надіслала листа підтримки демонстрантам.

Помаранчева революція, названа так через символічні кольори, була надзвичайною подією, унікальною в історії не лише України, а й в історії світу. Вона була винятково мирною, де не постраждала і не вмерла жодна людина. Це була весела подія, люди співали “Разом нас багато, нас не подолати!” і “Ющенко — Так!” Ющенко виходив на імпровізовану сцену на Майдані, тримаючись за руки з Юлею Тимошенко та Олександром Морозом. Наспівуючи люди висловлювали єдині вимоги: “Правда і свобода!” Ніхто не кричав, як можна було очікувати: “Ми хочемо роботу і кращу платню!” Справжній характер українського народу вийшов на поверхню. Через свій мирний та веселий перебіг революція стала епіцентром світової уваги.

Пам'ятаю, як я стояв на вулиці поблизу Майдану і бачив, як багато людей плакали. Але плакали від радості. Коли я дивився, як демонстранти прикрашали охоронців і навіть їхню зброю квітами, я відчув, що то була перемога добра над злом і повернення нації до життя. То було майже нереально. Кілька тисяч молодих людей, багато з них — мордоворотів, було привезено поїздами з Донецька, щоб зламати демонстрацію. Вони понапивалися по дорозі й пішли до Майдану з каменюками, готові розпочати бійку. Проте оніміли, коли демонстранти зустріли їх квітами, а не каменюками і лайливими словами. Їх запросили приєднатися до демонстрації. Збентежені, вони розвернулись і повернулися в Донецьк. Міністр оборони Олександр Кузьмук зробив публічну заяву, що армія існує для того, щоб захищати країну, а не воювати зі своїм народом. Багато військових офіцерів та міліціонерів приєдналися до демонстрантів.

Було побоювання, особливо за кордоном, що Помаранчева революція може закінчитися кровопролиттям. Тому Александер Кваснєвський — президент Польщі і Валдас Адамкус — президент Литви, обоє справжні друзі України, приїхали до Києва й запропонували виступити в ролі медіаторів у конфлікті. Мабуть, завдяки їхнім пропозиціям парламент вирішив скасувати результати другого туру. Верховний суд визнав, що фальсифікації мали місце й тому результати другого туру вважаються недійсними. Після переговорів з президентом Кучмою, під час яких Ющенку довелося піти на поступки щодо президентських повноважень, другий тур було переголосовано в кінці грудня і Ющенко вийшов чітким переможцем.

Вплив Помаранчевої революції був великий. Ставлення людей з цілого світу до українців стало дуже позитивним, навіть захопленим. У тенісному клубі, до якого ходив у Женеві, я раптом став героєм лише тому, що був українцем. І здавалось, що не мав значення той факт, що до цього часу я був професором, директором відомого інституту й автором багатьох робіт. Раптом до мене почали ставитись як до когось особливого і такого, що заслуговує поваги.

Україна стала країною сподівань і можливостей, сподівань, що вона стане прикладом демократії, за яким йтимуть інші пострадянські республіки. Можливості для бізнесу та інвестицій виглядали чудовими. Було відчуття ніби мільярди доларів висіли над Україною в очікуванні на знак і, більш прагматично, — на закон, який би давав чіткі гарантії щодо права власності й вільної торгівлі. Але цього не сталось. І мільярди пішли деінде.

Гіркий плід перемоги

Перші два тижні після виборів Ющенко як президент добре справлявся зі своїми обов'язками. Він здійснив короткі візити до Москви, Брюсселя і до СЕФ у Давосі. В Брюсселі й Давосі його приймали надзвичайно добре. Він був втіленням нової України. На початку січня відбулася урочиста вечеря для кількох сотень осіб, наближених до Ющенка. В якийсь момент він попросив мене написати кілька ключових ідей, які б міг увести в свою доповідь, яку збирався робити у Давосі. Я був щасливий зробити це. І то був наш останній особистий контакт. Через кілька тижнів ситуація стала погіршуватись. Ющенко міг тоді створити міцну коаліцію в уряді й просунути ряд необхідних політичних і економічних реформ. Люди надали йому повноваження робити це й очікували, що так і буде. Він почав коливатись між альянсом з Юлією Тимошенко і, хоч як дивно це може звучати, з Януковичем, чим викликав розчарування. Він став нерішучий, змінюючи свою думку щодо типу коаліції, цим викликав розлючення у потенційних політичних партнерів і втратив їхню довіру. Ніяких чітких дій, ніякого зеленого світла іноземним інвестиціям. Чи сталося це через його отруєння, результатом якого стало виснаження (йому довелося здійснювати щомісяця поїздку до Женеви на лікування у чудового французького дерматолога)? Очевидно, що так, принаймні частково. Для людини зі слабшим здоров'ям таке отруєння могло бути смертельним. Проте був також інший фактор.

Віктора Андрійовича оточила, я грубо назвав би, “банда чотирьох”: четверо важливих людей у президентській адміністрації. Кожен з них мав власні інтереси — і бізнесові, й політичні. Разом вони могли фільтрувати інформацію, яка надходила до президента, а також фільтрувати людей, які б мали доступ до нього, включаючи прибічників Ющенка і навіть його особистих друзів. Я став жертвою цього спеціального “верховного нагляду”. Як колишньому раднику й особистому другові мені завжди легко було зв'язатися з ним. Раніше я просто телефонував до офісу — і мене з'єднували або принаймні йому передавали повідомлення, що я намагався зв'язатися з ним, і він передзвонював мені. Тепер я мусив телефонувати до офісу Третьякова, одного із вищезгаданих людей, і одна з його трьох секретарок повідомляла, що Третьяков не може прийняти мій дзвінок і просила залишити повідомлення. Секретарки були надзвичайно ввічливі, але ніхто не передзвонював. В очах “банди чотирьох” я був небажаною особою, бо міг спостерігати й робити зауваження, які б не збігалися з тим, що говорили Ющенку вони.

Унаслідок такої нестачі рішучості й чітких дій іноземні інвестори охололи і серед населення стало поширюватися розчарування. Великі очікування перетворилися на великі розчарування. Щось дуже схоже на весняну квітку, яка зранку розкішно цвіте, а потім під час морозної ночі втрачає свої сили і в'яне.

У травні 2005 р. мені зателефонував ректор Тернопільської академії народного господарства (ТАНГ). Наближалося святкування 80-ї річниці з дня її створення (спочатку — інституту), й він запросив мене приїхати і узяти участь у цій важливій події як президента ТАНГ. Тоді, коли університети мали право мати президентів, мало хто це робив. Роль президента зводилась до сприяння зростанню престижу інституту, головування на засіданнях вченої ради (зібрання професури) та допомоги з міжнародними зв'язками. Ректор сказав, що президент Ющенко буде також, тому що річниця збіглася з 30-річчям його випуску з академії.

Мій графік був досить напружений і єдиною можливістю поїхати до Тернополя було полетіти разом з Ющенком на його літаку. Я зателефонував дружині президента Катерині Ющенко, яка потім розмовляла з особистим помічником Ющенка Вірою Іванівною Ульянченко (що пізніше стала головою Київської облдержадміністрації). Віра Іванівна зателефонувала по 11 годині вечора й повідомила, що мені слід направлятися прямо до президентського літака у Борисполі на 12 годину дня. Катерина Ющенко також потелефонувала й сказала, що я поїду з президентом і ми гарно поспілкуємося на літаку та обміняємося думка ми. Як тільки я зайшов у друге відділення літака, де, як правило, сидять ключові особи делегації, мене збентеженими поглядами зустріли двоє з “банди чотирьох”, заінтриговані й стурбовані, мабуть тому, що для того, щоб потрапити на цей літак, потрібно було отримати дозвіл Третьякова. Я чекав, що після зльоту мене запросять до кабіни президента на розмову, як і обіцяла Катерина Ющенко. Але цього не сталось. Лише деякі люди з третього відділення потрапили до нього, щоб накласти грим на обличчя, яке все ще було подразнене і потребувало косметичного догляду.

Коли ми приземлились у Тернополі й готові були виходити з літака, Ющенко підкликав мене до себе, поклав руку на плече і ми разом спустилися по трапу. Це мене здивувало, але я зрозумів. Це була “моя” область, я був президентом Академії й усі знали і поважали мене. Таким чином, то був крок піару, щоб показати людям, які там стояли, що ми добрі друзі. Я був і засмучений, і розчарований. З колишнього друга і радника я перетворився на інструмент піару.

Нас тепло зустріли ректор Академії і голова області. Вони обидва супроводили Ющенка й мене до офісу на приватну розмову. Потім нас провели в актову залу — на сцену в президію — разом із людьми з адміністрації президента. Зала була наповнена викладачами, студентами і деякими батьками. Люди навіть стояли у проходах. Атмосфера була піднесена. Ректор керував урочистою церемонією, сказав кілька слів і запросив до слова Ющенка, найвідомішого випускника академії. Ющенко говорив з ентузіазмом, привітав Академію зі значним розвитком, але відчувалась і ностальгія за його студентськими роками. Ющенко народився на північному сході України і лише за кілька років в Академії перетворився на справжнього українського патріота. Потім ректор запросив до слова голову Адміністрації президента. Ця людина не мала нічого спільного із системою освіти України, як і якогось відношення до цієї області. Прийшла черга наступного промовця — теж з оточення Ющенка. Коли запросили мене, я просто відмовився. Це було схоже на маскарад: вихід з президентом із літака, слухання виступів двох людей, які там і не мали бути. Я не хотів, щоб люди з Академії і з області відчували, що я — частина оточення чи Адміністрації президента, тому що на той момент і одне, й інше вже були серйозно дискредитовані.

Після урочистостей відбувся прийом із більшістю колишніх одногрупників Ющенка, впливовими людьми з Академії та області. Атмосфера була гарна і багато з присутніх, здавалося, все ще мали позитивні враження про Ющенка, сподіваючись, що він якимсь чином спрямує Україну на правильний шлях. Президент планував поїхати зі своїми двома приятелями у Карпати, де розташований його спеціальний президентський будинок. Я попрощався ще до того, як прийом закінчився, і один відомий випускник цілу ніч віз мене до Києва, щоб я вчасно встиг на зустріч наступного ранку.

Так, Ющенко був патріотом, який цікавився історією, культурою, фольклором України, йому вдалося відновити кілька важливих історичних будівель, відновити і перетворити Арсенал[5] на музей, мистецьку виставку, культурний центр. Проте він залишив Україну у “втомленому стані” з іміджем радше неефективної держави, ніж моделі для інших Нових Самостійних Держав, як усі сподівались. Тому не дивно, що на президентських виборах 2010 р. Ющенко вщент програв своєму опоненту по Помаранчевій революції — Вікторові Януковичу.

Майбутнє України — нова генерація

Уже 2005 року я дійшов сумного висновку: більшість людей в Парламенті, Кабінеті міністрів, у головних державних інститутах, включно з президентом, головою парламенту та прем'єр-міністром, не здатні пройти крізь необхідні реформи до процвітання демократії і приєднання до ЄС. Більшість із цих людей були пережитками часів радянської номенклатури, і багато із них, використовуючи свої колишні зв'язки в комуністичній партії чи комсомолі, стали дуже багатими далеко не чесним шляхом. Після першого шоку вони добре влаштувалися в незалежній Україні. Це виявилось досить корисно для їхніх власних справ. Вони на своїх поважних постах діяли у власних інтересах більше, ніж на користь суспільства. Корупція була повальна, можливість працювати з розвиненим західним світом обмежена. Тому я вирішив, що бути радником президентів, голів Верховної Ради чи прем'єр-міністрів — пусте марнування часу, і краще зосередити мою енергію й ресурси, які в мене були, на допомогу появі справжньої політичної еліти з нової генерації, не обтяженої радянською спадщиною.

Я займався цим паралельно з консультуванням основних політичних лідерів в Україні. Я заснував фонд “Відродження” (Fondation Vidrodgenia) в Женеві, Швейцарія, вже в 1992 р. Ми організовували спеціальні семінари для студентів, надавали гранти на навчання за кордоном, організовували обмінні програми. Я також став активним в українському скаутському русі — в Пласті. Знав, що значна частина справжньої еліти в українській діаспорі на різних континентах вийшла з Пласту і пройшла пластове навчання. Вони стали суспільними лідерами, деякі досягли значних результатів у сфері науки та освіти.

Король Швеції Густав IV прийняв Богдана Гаврилишина в братство Бадена Пауела світового скаутського руху. Замок Колдінг. Данія, 13 вересня 2003 р.

Я був вражений частиною молодого покоління в Україні. Це надзвичайно талановиті люди з гарною освітою. Вони володіють іноземними мовами, побували за кордоном, використовують сучасні підходи та засоби комунікації, належать до студентських мереж чи спільноти випускників, мають відмінний погляд на світ зі здоровою системою цінностей. Багато з них думають про майбутнє України, дехто хоче і навіть прагне зробити щось для цього.

Беручи до уваги зазначене, у грудні 2009 р. в Києві було створено фонд (Благодійний фонд Богдана Гаврилишина), щоб допомогти появі за 8–10 років критичної маси справжньої еліти. Я сподіваюсь, що ці молоді люди займуть ключові посади у політичних та інших інституціях і проведуть країну крізь процес перетворення до того, що я називаю нормальною країною, ознакою якої є:

  • повна політична свобода,
  • економічний добробут і процвітання населення,
  • соціальна справедливість,
  • співжиття з природою, тобто життя в природі, а не її експлуатація, виснаження, засмічення.

Фонд було створено у формі цільового капіталу з грошей, покладених на депозит в українських банках, і лише відсотки, зароблені на депозитах, використовуються на підтримку різних проектів, які проводяться майбутньою елітою, на програми, організовані в партнерстві з різними молодіжними неурядовими громадськими організаціями (НГО). Учасники таких програм мають готувати проекти про тип реформ, чернетки законодавчих актів для трансформації інституцій. Сподіваємось, що учасники будуть продовжувати таку роботу і готувати майбутнє України до того часу, поки значна кількість їх зможе взяти участь у виборах до місцевих і обласних органів влади, а зрештою — до Верховної Ради. Я називаю їх “моральна більшість”.

В пластовому однострої. Київ, 2011 р.

Із пластунами. 1992 р.

Потрібно, одначе, щоб ці нові люди йшли на вибори командами, а не поодинці. Вони повинні мати погоджені одне з одним плани дій. На державному рівні вже мають бути нові справжні партії (3–4) з чіткими ідеологіями, програмами дій, а не з виборчими гаслами. Це мають бути “критичні маси” кандидатів. В органах влади є й нині деякі молоді люди, в яких були й добрі наміри. Більшість із них пішли туди поодинці, а не як члени команд. Потрапивши в опортуністичне, скорумповане середовище, вони з часом адаптувалися до нього, живуть у тому

Діалог поколінь

Благодійна вечеря на підтримку Пласту. О. Павленко, К. Ющенко, Б. Гаврилишин, Л. Гузар. МІМ–Київ, 16 липня 2007 р.

політичному болоті й діють в особистих або кланових інтересах, а не дбають про добро суспільства.

З Патріархом Філаретом при вході до Палацу “Україна” в день відкриття ІІІ Всесвітнього форуму українців. Київ, 18 серпня 2001 р.

Місією Фонду є допомога людям з нової генераціі навчитись працювати в командах, підготуватись до провідної ролі в суспільстві, мобілізуватися, створити “критичні маси”, активізуватися в політичному і суспільному житті України. Чи це мрія? — Так! Чи, може, це вже й візія? — Думаю, що так. Чи є вже думки, як осягнути згадану мету? — Вже є і вони будуть скристалізовані в праці з майбутньою елітою — не з самопроголошеними лідерами, а з командами заангажованих людей.

Перша подібна ситуація у нас вже була після виборів до Верховної Ради в березні 1990 р. У той час Україна ще була частиною Радянського Союзу. Письменники, митці, колишні політв'язні, вільнодумці мали одну третину місць у Верховній Раді. Будучи ідеалістами, вони, проте, мали ясну візію і мету: незалежна, демократична Україна. Вони були “моральною більшістю” у тому розумінні, що взяли на себе ініціативу, просували закони такі, як Декларація про суверенітет, Акт незалежності. Вони наступали, а комуністи, які були в більшості, відчули, що комунізм зазнав поразки, відступали і погоджувались на те, що пропонувала “моральна більшість”.

На зустрічі з Любомиром Гузаром. Київ, червень 2011 р.

На превелике щастя, у нас є і духовна “моральна більшість”: Блаженніший Любомир Гузар, який відіграв таку значну роль у відбудові Української греко-католицької церкви та є великим моральним авторитетом для цілої України, і патріарх Філарет, який з великою рішучістю та відвагою зумів зберегти частину української православної церкви українською.

Роздуми

Деякі уроки життя

Кожен вчиться по-різному і кожному з нас потрібно робити це протягом усього життя. Існують навчальні заклади — від дитячих садків до докторантури, але дуже важливо вчитись у життя, а не тільки від учителів та з книжок. Ми можемо навчитися з того, що бачимо, нюхаємо, торкаємось, смакуємо, з того, де перебуваємо, хоч який би був наш досвід і з ким би ми спілкувались: з батьками, друзями, дітьми, цікавими особистостями, з якими зустрічаємося в нашій рідній країні та, якщо це можливо, в інших країнах. Ми повинні фільтрувати наші спостереження, досвід, “перетравлювати” їх і зберігати позитивні речі. Ми можемо будувати лише базуючись на позитивних речах. Кожен з нас має сильні й слабкі сторони, певні здібності. Найкраще зосередитись на своїх сильних якостях і опиратись на них, а не витрачати енергію на спроби усунути всі свої недоліки й слабкі сторони. З успіхами та з часом, слабкі сторони можуть зникнути або принаймні відійти на задній план і не заважатимуть нам ставати кращими, вартіснішими, більш амбітними.

Слухати — важливіше, ніж говорити. Коли говориш, то чуєш те, що вже знаєш. Коли слухаєш, то можеш почути щось нове. Говорити, одначе, важливо для того, щоб перевірити свої ідеї, висловити почування й іноді спонукати людей змінювати себе і робити щось корисне. Коли вчишся, найважливіше засвоїти хоча б дві різні галузі. Вузькі спеціалісти необхідні, але люди, які усвідомлюють межі якої-небудь діяльності, які можуть подивитись на ситуацію, проблему, виклики з двох, а ще краще — з кількох сторін знання, багато мудріші й можуть приймати кращі рішення. Наприклад, вузькоспеціалізовані економісти спричинили шкоду для людства, звузивши мірило всього прогресу до зростання ВВП, який нечасто поліпшує життя населення, зводить вартість всього до грошей. Криза “дарвінівського” капіталізму — це результат звуженого мислення.

Нам треба мріяти, а опісля зосереджувати енергію на конкретних ділянках і діях. Необхідно ризикувати і припускатися помилок, але вчитись на них і тоді розпочинати новий виток із мріями.

Потрібно бачити в людях добре і демонструвати це щирою вірою в них. У кожного з нас є добро і зло, але своїм ставленням до людей ми можемо допомогти доброті переважати в них. Тоді люди виправдають нашу довіру, ту думку, яку ми маємо про них. Звичайно, будуть і розчарування, але так можна досягти більшого в житті, й люди допоможуть виконати завдання, реалізувати мету, особливо коли вона корисна і важлива. Довіряйте людям і, добре думаючи про них, ви самостверджуватиметесь. Дайте людям розуміти, що вони мають можливість і право шукати свої шляхи у співпраці з вами. Допомогти реалізовувати рішення — це важливо, але значно важливіше — навчити людей вирішувати самостійно, як виконувати поставлене перед ними завдання. Вони будуть більш зацікавлені, творчі, віддані.

Не існує багато абсолютних істин навіть у природничих науках. Ми маємо бути відкриті, щоб переосмислити деякі свої знання чи переконання, не судити інших за нашими власними стандартами. Варто ставити себе на місце інших людей, особливо коли вони з інших країн, цивілізацій. Треба намагатися зрозуміти, чому вони вірять у те, в що вірять, і діють так, як діють. Треба вивчати релігійну, філософську, політичну та соціальну спадщину інших, яка визначає поведінку етнічних груп, націй і цивілізацій.

Працюючи в науці, в бізнесі, політиці, соціальній сфері, ми повинні обирати ті види діяльності, в яких наші знання, досвід, особисте ставлення поєднуються і дають значний ефект у створенні нового й корисного. Це дозволить нам зробити прорив, який залишить помітний слід у людей, в організаціях, у країні й, може, навіть (а чому б і не помріяти?..) у світі.

Мистецтво життя

Просування у нашому особистісному розвитку йде від знання до розуміння і врешті до мудрості. І саме завдяки мудрості ми можемо розвиватися, вчитись мистецтва життя. Ключовими елементами цього мистецтва є здатність суміщати те, що ми хочемо, з тим, що можемо, роботу й сім'ю, раціональне й емоційне в нас, особисті досягнення і вплив на життя людей поряд з нами з метою зробити його кращим, повнішим і щасливішим. Мистецтво життя — це пошук гармонії, уникання конфліктів — внутрішніх та з іншими.

Вчитися, мріяти, діяти. З ентузіазмом, оптимізмом, захопленням.


  1. Нині — Інститут міжнародних відносин.
  2. Віце-президент США.
  3. Світова організація торгівлі.
  4. Щоденне видання Кабінету міністрів.
  5. Колишній завод боєприпасів. З 1991 р. будівлю зайняли військові. У березні 2005 р. вона була передана Київській державній адміністрації і перетворена на музей.