Залишаюсь українцем/III

by Богдан Гаврилишин

◀ ЧАСТИНА II. У НОВОМУ СВІТІ

Залишаюсь українцем Богдан Гаврилишин ЧАСТИНА III. ЗАЛИШАЮСЬ УКРАЇНЦЕМ

ЧАСТИНА IV. ДУМАТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО ▶

Київ: 2011

Частина III

ЗАЛИШАЮСЬ УКРАЇНЦЕМ

Розправляючи крила

Того ж літа я взяв участь у ще одній цікавій події, цього разу в Римі. Це суттєво вплинуло на мою подальшу працю. Я давав лекції у так званому “Університеті для молодих президентів”. 500 членів Організації молодих президентів зі своїми дружинами зібралися в Римі й проводили там тиждень, протягом якого щодня відбувалось п'ять чи шість паралельних сесій на різноманітні теми. Учасники обирали ті сесії, які здавалися їм найцікавішими. Серед інших спікерів були доктор Отто фон Габсбург та Ауреліо Печчеї, обидва видатні особистості. Мені пощастило зустріти їх обох.

Коли я згадав доктору фон Габсбургу, що я українець, він одразу запитав: “З Галичини?” і коли я кивнув, сказав: “Я так багато знаю про цю частину світу. Мій батько служив кадетом у Коломиї в Карпатах. Він часто згадував Коломию та весь регіон з великою теплотою. Я навіть задумався — що в нього там сталося, що він має такі теплі спогади”. Ми одразу ж потоваришували. Доктор фон Габсбург був надзвичайно освічений, дуже добре володів шістьма мовами, був відмінним журналістом, писав чудові статті про різні країни, в яких бував раніше і знав зі свого досвіду. Я запросив його приїхати до ЦНМ та дати кілька лекцій, що він і робив багато років підряд. Його вважали одним з найкращих запрошених лекторів серед усіх, хто колись до нас приїжджав. Пам'ятаю, як він колись сказав: “Король Хуан Карлос добре попрацює для політичної трансформації Іспанії. Він не настільки розумний, а я це знаю, бо він мій родич, щоб спробувати зробити це власноруч, але він достатньо мудрий, щоб обрати для цього правильних людей”. Пізніше я зустрічав Адольфо Суареса і Гонсалеса^[1] та нещодавно мав можливість поговорити з королем Хуаном Карлосом II і пересвідчився, що Отто фон Габсбург був повністю правий.

З доктором Отто фон Габсбургом під час лекції для «Університету молодих президентів». Рим, липень 1968 р.

Після зустрічі з Отто фон Габсбургом я пішов послухати лекцію Ауреліо Печчеї. Він говорив, що ми живемо за рахунок тонкої оболонки біосфери, яка оточує землю: повітря, води, землі та мінералів у ній. Зі значним збільшенням населення та швидким розвитком технологій ми надто швидко вичерпуємо біосферу. Ми використовуємо природні ресурси, які не відновлюються, забруднюємо повітря, воду та ґрунт. Він підкреслив, що нам або потрібно змінити те, що і як роблять деякі люди та підприємства, або за якийсь час ми зіткнемося з дуже серйозним проблемами, можливо, навіть зі справжньою катастрофою. Мене захопила розповідь Печчеї. Цей промисловець, який спорудив великі фабрики в кількох країнах, серед яких Аргентина та Китай, немолодий, проте ще дуже привабливий чоловік з хвилястим сивим волоссям, говорив про загрозливі проблеми в м'якому тоні та з добрим виразом в очах. Він вразив мене як справжній гуманіст, ким справді був. Він також став моїм добрим приятелем, проте я більше вважав його ідеологічним патріархом, аніж другом. Саме цього літа в Римі Ауреліо Печчеї разом з доктором Александром Кінґом, шотландцем, в той час директором технологічного департаменту Організації економічної кооперації та розвитку, в при сутності кількох інших людей створили Римський Клуб.

У серпні того ж року з Лені й нашими дітьми — 13-річним Лесиком, 11-річною Тусею та 9-річною Тіною поїхали машиною до Греції на двотижневу відпустку. Ми перетнули Альпи і потрапили до Італії, поїхали на південь, відвідали Помпеї, повернули на північ і потім через Трієст поїхали вздовж Далматійського узбережжя Югославії. Ми проїхали через Дубровнік, провівши ніч у маленькому готелі “Свет Стефан”, що повністю займав невеличкий острів, після чого повернулися на узбережжя, щоб відвідати Сараєво. Це місто цікавило нас із двох причин: там у 1913 р. було вбито принца фон Габсбурга і це стало причиною Першої світової війни, а також ми хотіли побачити мусульманських слов'ян, тобто християн слов'янського походження, здебільшого сербів, яких навернули до Ісламу протягом 500 років панування турків. Вони говорили з нами сербсько-хорватською, але жінки були вдягнені та виглядали дуже по-мусульманськи. Ми також відвідали колишній гарем. Після того проїхали Македонію без жодних яскравих вражень про Скоп'є.

Коли пізно ввечері ми перетнули грецький кордон, то побачили яскравий неоновий показник “Готель Мангеттен”. Дуже втомлені, ми увійшли і спитали, чи є в них кімнати для нас. Відповідь була така: “Ми маємо одну велику кімнату, де ви всі зможете розміститись. Це коштуватиме вам 1 долар за людину”. Коли я згадав п'ятизіркові готелі в Нью-Йорку в районі Мангеттену, де я вже бував, мене шокувала занедбаність цього “Мангеттену” та низькі ціни. Ми заспокоїлись, коли побачили, що ліжка були досить зручні з абсолютно чистою та випрасуваною постільною білизною. Ми пригадали, що багато разів зупинялись поблизу маленьких хатинок біля доріг у Хорватії і завжди отримували дуже смачну свіжу їжу також за дуже низькими цінами. Всю дорогу наші діти співали привітальну пісню. Вони знали, що мене призначили директором ЦНМ, були самі щасливі з цього і хотіли, щоб я також почувався щасливим. Тіна, наймолодша дочка, сиділа за мною і масажувала мені плечі, щоб хоч якось зняти втому під час такої довгої подорожі за кермом.

Ми далі їхали по Греції до нашого пункту призначення — до пляжу “Гідра” (“Hydra beach”), де побачили частково лазурну, частково темно-синю морську воду. Ми зупинились у невеличкому білому будиночку серед оливкових дерев, про те обідали та вечеряли у ресторані готелю. Більшість часу проводили на пляжі, плаваючи та граючись у воді, незважаючи на медуз. Ми здійснили екскурсію на острів “Гідра”, проїхалися дуже вузькими вулицями на віслюках, поспостерігали за людьми у барах біля маленького порту. Що нас здивувало найбільше, то це як більшість грецьких батьків ставилися до своїх дітей на пляжі “Гідра”. Ті грецькі туристи, мабуть, були заможні, бо з ними були няні, які піклувалися дітьми, самі ж вони приділяли дітям мало часу, а якщо й приділяли, то були з ними надто різкі. Навіть наші діти це помітили.

На острові Гідра. Греція, серпень 1968 р.

Наші враження про Грецію та греків дуже змінились, коли за кілька років нас запросили на весілля двох моїх студентів: Константіна Ангелопулоса та Анни Марії Папандракополю. Костантін був сином сталевого магната, а Анна Марія — дочкою міністра закордонних справ Греції. Вони закохалися під час навчання у ЦНМ у 1970–1971 рр., попросили благословення у мене та Лені, а пізніше запросили нас на весілля до Афін (покривши всі наші витрати). Це було красиве весілля з радісною церковною церемонією. Завдяки цій церемонії я ще краще зрозумів, чому князь Київської Русі у 988 р. прийняв Християнство від Константинополя, а не від Риму. Церква у бароковому стилі була дуже яскрава, а служба радісна й красива. Була ще інша річ, яка зробила наше перебування в Афінах таким пам'ятним. Це був нічний клуб, де замість танців напівоголених жінок ми почули багато музики “Сіртакі”, побачили й почули Ніну Москурі, яка співала у своєму неповторному стилі, що й зробило її такою популярною в Європі протягом кількох десятиліть.

Повертаючись до Женеви, ми перетнули Адріатичне море на кораблі, висадились у Барі в Італії і раннім вечором поїхали далі на північ машиною. За кілька кілометрів від Барі наші діти побачили ресторанчик і заявили, що хочуть їсти. Я всім замовив по піці. Це була найсмачніша піца, яку кожен з нас колись куштував. Всі ми досі її пам'ятаємо, хоча японська темпура, китайське курча з мигдалем та, звісно ж, українські вареники тепер перебувають набагато вище піци у списку наших улюблених кулінарних страв.

Ще до того, як став директором ЦНМ, я займався різною діяльністю поза інститутом, подорожував, читав лекції, головував на конференціях, давав поради, був консультантом. Після 1968 р. така діяльність значно розширилась. Я більше подорожував та займався справами, які не були напряму пов'язані з інститутом, проте певним чином допомагали йому. На відміну від деяких деканів американських бізнес-шкіл, які часто приходять з високих посад у компаніях і чиє головне завдання збирати кошти для своїх шкіл, я був більше інтелектуальним лідером, аніж адміністратором. Я впроваджував нові курси, нові ідеї і в такий спосіб був ніби прапором для ЦНМ, хоча б де був і хоч би що робив. Моя діяльність поза інститутом підвищувала престиж школи.

Коли я став директором, одним з моїх перших завдань було найняти нових викладачів, щоб упоратися з більшою кількістю програм та запроваджувати нові, для яких були потрібні нові кваліфікації. Викладацький склад стрімко розширився, але у відповідності до того самого правила, яке я застосовував до учасників будь-якої програми: не більше 10 % кожної національності. Це правило я застосував і до членів наглядової ради, яка з чотирьох топ-менеджерів “Алкана” трансформувалася на групу із зазвичай шістнадцятьма відомими людьми з різних континентів. На моє переконання, ці правила були єдиним способом упевнитись, що ми не вживали практику лише однієї країни як стандарт для порівняння, якщо школа була справді міжнародною.

Одним із членів колективу, якого тепер знає багато людей, був Клаус Шваб, президент Світового економічного форуму. Я не шукав його. Він сам знайшов наш інститут. У той час він працював на “Ешер Вісс Компані” (Escher Wyss Company). Клаус Шваб написав мені листа, зазначивши, що хотів би працювати у ЦНМ, і додав своє резюме, яке підтверджувало його блискучу освіту: Політехніка у Цюріху, Массачусетський інститут технологій, Гарвард. Я відповів та запросив його на співбесіду. Першим моїм запитанням було: “Чому ви хочете працювати у ЦНМ?” Він відповів: “Тому що хочу писати книгу”.

Я мав пояснити йому, що для отримання платні потрібно буде її заробити і він не зможе цього робити, якщо тільки писатиме книгу. Основним способом заробляти платню в нашому інституті було викладання. Я запитав, чи колись він викладав. Він відповів: “Ні”. — Я продовжив: “Чи зможете ви знайти щось цікаве та добре це викладати?” — Без вагань він відповів: “Так, зможу”.

Тоді я сказав йому, що він має двадцять хвилин для підготовки 15-хвилинної лекції, яку буду слухати я та ще двоє викладачів. Якщо ми вважатимемо, що він має потенціал стати хорошим викладачем, тоді я одразу ж візьму його на працю. Він дав лекцію про “Ешер Вісс”, розповівши про стратегію компанії. Було очевидно, що він може структурувати свої ідеї, презентувати їх у правильній послідовності й чітко говорити, використовуючи свою дещо особливу англійську. Було також видно, що він впевнений у собі й не тремтітиме перед аудиторією. Я одразу ж прийняв його на працю. Невдовзі він став викладати курс “Формування стратегії”. Його добре сприйняли, особливо слухачі однорічної програми.

У 1969 р. ми почали думати, як відзначити 25-річний ювілей створення ЦНМ, що мав відбутись через рік. Окрім самого святкування, я хотів відвідати президента Конфедерації та подякувати йому за те, що Центр так добре працює як міжнародна інституція саме тому, що розташований на території Швейцарії у дуже міжнародному місті Женева. З наближенням ювілею я запитав у свого заступника, швейцарця Макса Детвілера, як можна було б влаштувати зустріч з президентом Швейцарської Конфедерації. Він сказав: “Напишіть йому листа”. — “Що я маю написати?” — “Просто напишіть, чому хочете його бачити”.

Я продиктував короткого листа, не особливо сподіваючись на відповідь. За три дні моя секретарка вбігла до офісу і з хвилюванням промовила: “Секретарка президента Тшуді на телефоні й запитує, чи наступної середи о 15.00 вам буде зручно побачитись із президентом?”

Коли прийшов той день, я поїхав до Берна. Дещо поблукав поки знайшов, де розташований офіс президента Швейцарської Конфедерації. Я підійшов до відкритих воріт, біля яких мене зустрів з виду неозброєний охоронець. Показав йому листа, що підтверджував мою зустріч з президентом, і охоронець просто сказав: “Він на третьому поверсі”. Я піднявся на третій поверх і запитав чоловіка, який саме про ходив коридором, де офіс президента Тшуді. Чоловік сказав: “Він у кімнаті 322”. — Я запитав: “То що мені робити?” — Він відповів дещо іронічно, змусивши мене зніяковіти: “Постукайте в двері”.

Коли я так і зробив, почув голос: “Заходьте!” Президент, який там був, піднявся, потиснув мені руку і представив свого радника з питань науки та освіти. Між нами відбулась дуже неформальна, навіть дружня розмова, яка тривала 45 хвилин. Я був спантеличений. Хіба можна уяви ти візит до президента будь-якої країни без жодних перевірок та протоколів? Тільки тоді я зрозумів, що таке пряма швейцарська демократія, як керують країною, якими людьми є сім федеральних радників (в інших країнах їх називали б міністрами), один з яких протягом року виконував функції президента країни. Всі вони мали досить обмежені повноваження у прийнятті рішень, працювали колегіально, в консенсусі, зазвичай походили з чотирьох різних партій, мали скромні зарплати, приїжджали на роботу на малих “фольксваґенах” чи на велосипедах. Раз на рік без жодної охорони вони вирушали у дводенну подорож до кантону, з якого походив тогорічний президент. Коли роками пізніше я говорив з президентом Куртом Фурглером, я спитав: “Під час цієї щорічної подорожі хтось може вбити всіх сімох радників. Чи це щось змінить?” Він емоційно, але з нотою гумору, відповів: “Звичайно. Для родин цих семи радників”.

Після зустрічі з президентом Тшуді я спитав його секретарку, чи можу подзвонити до іншого федерального радника Роджера Бонвена. Я зустрічав його влітку 1962 р., коли ми були на відпустці в шале доктора Пола Генні у Шалон-сюр-Сон. Бонвен був свояком доктора. Якось я побачив, що доктор Генні піднімається крутою вузькою гірською доріжкою до шале, а за ним іде чоловік у похідному одязі з рюкзаком на плечах. Доктор Генні представив чоловіка як Роджера Бонвена, сказавши, що той в рюкзаку несе радіо, яке нам знадобиться під час відпустки. Як я з'ясував пізніше, у грудні 1961 р. Бонвена було обрано на чотирирічний строк на посаду федерального радника і він почав працювати у січні 1962-го.

Я подзвонив секретарці Бонвена з офісу Тшуді й сказав, що мав щойно зустріч з президентом Тшуді і в разі можливості хотів би зайти до радника Бонвена привітатись. Вона відповіла, що радник Бонвен зараз у парламенті, але повернеться за 10 хвилин, тому я можу прийти і почекати на нього. Це ще збільшило моє здивування і ще ясніше показало, хто і як керує Швейцарією. Роками пізніше це дозволило мені написати статтю до американської газети про пряму швейцарську демократію під назвою “Швейцарія, федерація без верху” (Switzerland, a Topless Federation). Я був упевнений, що принаймні чоловіки прочитають статтю з такою спокусливою назвою, хоч дехто, можливо, розчарується її змістом.

Коли наприкінці 1969 р. ми почали готувати велике святкування 25-ліття інституту, Клаус Шваб дуже активно залучався до обговорення. В певний момент він запропонував замість стандартної події з промовами та вечерею організувати визначну навчальну подію. Він згадав, що у Східній Швейцарії, в Давосі — на знаному лижному курорті, є добре влаштований зал, де проводиться багато конференцій. Він запропонував організувати двотижневий симпозіум з менеджменту для близько 500 топ-менеджерів і назвати це “Європейським форумом з менеджменту”. Дехто з колег дуже непокоївся щодо нашої спроможності організувати таку подію, а також щодо пов'язаного з цим серйозного фінансового ризику. Клаус поїхав на кілька днів і, повернувшись, сказав, що голова компанії “Ешер Вісс” дасть мільйон швейцарських франків у разі виникнення фінансових труднощів. Я погодився на організацію запропонованої події.

Враховуючи те, що ідея належала Клаусу, я був впевнений, що він зможе організувати конференцію, тому надав йому офіс у павільйоні та призначив одну з досвідчених секретарок. Разом вони працювали дуже ефективно. Клаус попросив дати йому письмовий дозвіл використовувати ім'я ЦНМ у будь-який необхідний для організації симпозіуму спосіб. Він виконував більшу частину роботи, потрібної для підготовки заходу. В той час такі події не були звичними. Клаус підготував програму та розклад симпозіуму з лекціями і дискусіями зранку та кількагодинною перервою, під час якої багато учасників могли покататися на лижах. Симпозіум мав продовжуватися після обіду та ввечері, включаючи робочі сесії, вечері, іноді з розвагами, такими як, наприклад, запрошення Жільбера Беко, французького співака, знаного як “людина у 100 тисяч вольт”. Запланована програма добре просувалася й усі побоювання частини викладацького складу ЦНМ, що високопосадовці під благовидним виправданням участі в освітній події приїдуть на курорт, виявилися зайвими. Симпозіум розпочався у січні 1971 р. з 500 платними учасниками. Я відкрив конференцію, проводив сесії. Першим доповідачем був американський професор канадського походження Джон Гелбрейт, знаний автор багатьох бестселерів з економіки, радник американських президентів, а пізніше посол.

На цьому першому симпозіумі більшість доповідачів були професори, кілька позаштатних викладачів ЦНМ, а також інші — з різних університетів та інституцій. Ми були раді гарному початку. Успіх, навіть фінансовий, був забезпечений.

Враховуючи успіх події та сумніви кількох членів нашого викладацького складу щодо доцільності проведення подібних заходів нашою інституцією, Клаус вирішив створити фундацію під назвою “Європейський форум з менеджменту” (ЄФМ), щоб організовувати щорічну конференцію у Давосі цілком незалежно від ЦНМ. Він продовжував викладання свого курсу в Центрі наступні два роки, потім його було призначено професором на факультеті економіки та соціальних наук Університету Женеви. Також він продовжував про водити і вдосконалювати симпозіум. За кілька років змінив назву фундації і симпозіуму на “Світовий економічний форум” (СЕФ), який відтоді приваблює до 2500 осіб, серед яких багато знаних голів найбільших корпорацій, президентів та прем'єр-міністрів країн, які виступають як головні доповідачі. Подібні заходи проходять в окремих країнах та цілих регіонах, започатковано видавничі й інші проекти. Конференція в Давосі стала найважливішою світовою неурядовою подією не тільки для бізнесменів і топ-менеджерів, а й для ключових політичних лідерів. Я залишився у нормальних стосунках з Клаусом, бо цінував його виняткові здібності до концептуалізації, планування та виконання. Я побував на ряді симпозіумів, особливо коли запрошували президентів чи прем'єр-міністрів України. Найприємнішою річчю стало те, що Клаус і його дружина Гільде прийшли на святкування мого 80-річчя, організованого колишніми викладачами ЦНМ, на якому Клаус щиро сказав, що дуже мене поважає і навчився від мене багатьох речей.

У відповідь на студентську революцію в Парижі у 1968 р. було створено ще один важливий симпозіум, який почав працювати у травні 1971-го в Університеті Св. Галла (St. Gallen), Швейцарія. За організацією та проведенням він дуже відрізнявся від давоського. Метою цього симпозіуму було побудувати міст між двома поколіннями: студентами та головами корпорацій. Вольфганг Шюрер, випускник Університету Св. Галла та голова невеликої консалтингової компанії, створив студентський організаційний комітет з кількома десятками членів. Комітет розділили на кілька груп з різними функціями. Одна мала допомогти спланувати триденну програму, вислати запрошення для доповідачів та учасників симпозіуму. Інша група мала приймати спікерів та організувати їхній трансфер з аеропорту Цюриха до Св. Галла. Ще інша була відповідальна за реєстрацію та інформацію; остання ж група працювала офіціантами й офіціантками під час перерв та обідів.

Університет Св Галла — дуже консервативний, він спеціалізується на економіці, бізнесі та праві. Більшість студентів походять із заможних родин, багато хто з німецькомовних країн. Багато з них удома звикли мати домашню обслугу та водіїв. Під час симпозіуму студенти самі повинні були працювати водіями та офіціантами. У Вольфганга Шюрера був великий список контактів й він міг запрошувати дуже поважних осіб як спікерів: професорів, бізнес-лідерів, голів уряду та міжнародних організацій. Там було 600 бізнес-учасників, які платили значні кошти, що дозволяло організаторам запрошувати 400 студентів з різних країн взяти участь безплатно. Те, що симпозіум став зустріччю двох генерацій і що студенти займались його організацією, було його унікальними ознаками.

26-й симпозіум в Університеті Св. Галла. Швейцарія, Травень 1996 р.

На перші два симпозіуми, де кожен день вели різні люди, мене запросили виступити з короткими промовами та провести дискусії. На третій симпозіум запросили вести один день, а з наступного року і впродовж 24 років підряд запрошували головувати протягом усіх трьох днів симпозіуму. Лекції, доповіді й дискусії проводилися німецькою, французькою та англійською мовами з синхронним перекладом. Саме на цьому симпозіумі я познайомився, будучи головою, з рядом виняткових особистостей з усіх континентів. Це надзвичайно допомогло мені в усій моїй подальшій праці.

Як голова я зробив дві речі, які створили особливу атмосферу. До VIP-персон ставився так само, як і до інших учасників та студентів. Це було дуже корисно студентам, адже таким чином вони могли навіть ставити провокаційні запитання, вступати у дискусії з бізнесменами чи спікерами під час перерв на каву, обідів та вечері. Я також підсумовував усі доповіді на пленарних засіданнях, яких було близько 20, одразу ж після останнього доповідача. Я вибирав три речення чи ідеї з виступу кожного доповідача в такий спосіб, що здавалося, що існував зв'язок між усіма різним темами пленарних засідань. Це добре сприйняли, бо учасники побачили симпозіум як одне ціле, а не як серію різноманітних лекцій. З мого боку це потребувало значної концентрації уваги, енергії

Міністр Редіні вручає Золоту Медаль Італійської Республіки Б. Гаврилишину. 18.09.1976 р.

Посвідчення про нагородження Б. Гаврилишина Золотою Медаллю Італійської Республіки

та навіть певної відваги, щоб скоротити кожну з 20 півгодинних лекцій до трьох ідей і зробити підсумок усіх виступів за двадцять хвилин.

У 70-х я ставав усе більше затребуваний як лектор, радник, консультант і далі розправляв крила. Що мені більше всього подобалося, то це модерація семінарів з філософії в Інституті гуманістичних студій в Аспені, Колорадо. Інститут було створено американським філософом Мортімером Джеромом Адлером, експертом з праць Арістотеля. Головою правління інституту був Роберт О. Андерсон, успішний бізнесмен, голова нафтової компанії “Атлантік Річфілд”, а президентом інституту — Джозеф Е. Слейтер. Джозеф (Джов) Слейтер відіграв важливу роль у відбудові Німеччини після Другої світової війни, мав широкі знання й досвід і, маючи економічну освіту, був ще й справжнім гуманістом.

Багато років я був модератором двотижневих семінарів для управлінців. Структура семінарів була така: зараховувалося 24 учасники, більшість з яких — керівники компаній найвищої ланки, кілька високопоставлених державних службовців, кілька академіків та іноді лідери профспілок. У нас були різноманітні теми для обговорення на семінарах і близько 50 сторінок матеріалів до кожної теми, вибраних із праць різних авторів: китайські та грецькі філософи, філософи грецького ренесансу, а також сучасніші автори, такі як Джон Лок, Карл Маркс, Махатма К. Ганді. Читати можна було після обіду чи ввечері, а обговорення прочитаного відбувалося щоранку протягом чотирьох годин за круглим столом.

Не було жодних лекцій. Учасники починали коментувати прочитане. Моїм завданням було зробити так, щоб вони реагували на ідеї інших учасників, а не тільки на ідеї з прочитаного. Наприкінці кожної сесії я підсумовував ранкові дебати таким чином, щоб показати, який внесок зробили різні учасники до так званої архітектури чи системи ідей, не висновки, а збірку взаємопов'язаних думок. Мені подобалось давати лекції, головувати на конференціях чи зустрічах, проте виступати в ролі модератора імпонувало найбільше, тому що це був дуже демократичний процес. Лекції — автократичний процес. Ви виголошуєте кілька ідей і певним чином намагаєтесь нав'язати їх аудиторії, навіть якщо люди й можуть ставити запитання чи сперечатися з вами після лекції. Головування на конференціях теж досить автократичне, коли доповідачем нав'язується певна дисципліна і примається рішення, кому надати слово для коментарів чи запитань, а кому ні. Будучи ж модератором, людина лише допомагає учасникам виразити їхні погляди, а потім краще зрозуміти важливість поглядів інших учасників. Підсумки допомагають слухачам також зрозуміти, наскільки їхні думки відповідають дебатам.

Діти Туся, Лесик і Тіна. Аспен, Колорадо, 1978 р.

За допомогою праці в Аспені я не тільки пізнав ключові ідеї багатьох філософів, політично-наукових філософів та видатних письменників, а й познайомився з цікавими людьми серед учасників, декотрі з яких займали дуже високі посади. Пригадую, як на другий день обговорення теми “Особистість та суспільство” ми почали говорити про нацистську Німеччину. Панувала атмосфера відкритості. Раптом один американець, який виріс у Німеччині, сказав: “Я був членом молодіжного гітлерівського руху і, згадуючи, який політичний контекст був тоді в Німеччині, не думаю, що робив щось погане”. Всі заціпеніли та на мить запанувала тиша. Ситуацію врятувала Ширлі Теркл, доцент соціології з MIT. Вона сказала, що нещодавно була у Південній Африці, відвідуючи там своїх родичів, які всі були євреями. Її вразило, що, незважаючи на факт, що євреї страшенно постраждали під владою нацистів, у Південній Африці вони насолоджувалися своїм статусом білих людей, не відчуваючи ані занепокоєння, ані провини в тому, що чорношкірі люди дуже постраждали від апартеїду. Вона сказала, що не думає, що всі німці погані, а всі євреї хороші. У кожній нації чи етнічній групі є хороші й погані люди, а політичні, економічні чи соціальні обставини можуть викликати добре чи погане у людях. Ці кілька хвилин були дуже зворушливі. Всі ми були схвильовані згаданою дискусією.

На третій день семінару, який проходив цікаво і де я, вочевидь, добре виконував роль модератора, ми зробили звичайну перерву на фуршет. Я йшов з тарілкою на терасу, шукаючи вільний столик, коли мене зупинив один з учасників семінару і сказав: “Бобе, будь ласка, приєднуйтесь до нас”. Столик був на чотирьох і троє учасників уже сиділи за ним. Я відчував, що всі вони високо цінують мене. Один з них був знаним професором, другий — лідером профспілки, а третій — високопосадовцем з департаменту охорони здоров'я, освіти й соціального забезпечення. Коли я почав їсти, той, хто запросив мене, сказав: “Ви єврей, Бобе, чи не так?” — Я відповів: “Ні, я просто українець”. — Він одразу ж сказав: “Дивно. Ви, без сумніву, достатньо розумні, щоб бути євреєм”.

Наприкінці двотижневого семінару мені подякували за добру роботу, навіть написали кілька віршів для мене і про мене. Я тоді всім по черзі подякував і з ноткою гумору сказав: “Найкращою подякою та винагородою для мене стало те, що я отримав почесне єврейське громадянство”.

На семінарах було кілька людей, з якими я заприятелював. У найближчому контакті залишився з Каспаром Вайнбергером, який був міністром охорони здоров'я, освіти й соціального забезпечення. Пізніше він став міністром оборони і закінчив свою політичну кар'єру на цій же посаді. Символічним у наших стосунках став той факт, що я був у його офісі в той день, коли він залишав Пентагон.

У Аспені я відкрив для себе іншу Америку, хоч думав, що вже добре її знав. Там була літня симфонічна школа, яка кожного дня по обіді давала концерти з відомими солістами. Була також оперна трупа, яка виступала кілька вечорів. Були там і міжнародні конференції для різних професіоналів. Аспен, найкраще знаний як чудовий лижний курорт, влітку був справжнім культурним і академічним центром. Саме в Аспені наприкінці одного з семінарів Джов Слейтер удостоїв мене звання “Людини ренесансу”. Він вірив, що я знаю потроху про все, тому невдовзі залучив мене до широкого різноманіття подій і проектів, де сам відігравав важливу роль.

Протягом того десятиліття я став членом трьох міжнародних організацій-асоціацій: Римський Клуб (РК), Міжнародна академія менеджменту, Світова академія мистецтва та науки. Зустрівши Ауреліо Печчеї в Римі, я зацікавився РК. Влітку 1972 р. летів з Женеви до Кіото, колишньої столиці Японії, через Москву над Сибіром, широтою якого був зачарований. Мене втретє було запрошено дати лекції для Університету молодих президентів, цього разу на тему міжнародного бізнес-середовища. В літаку я читав перший звіт Римського Клубу, який вийшов під назвою “Межі економічного зростання”. Книга описувала прогноз, яким буде стан світу в 2050 р., якщо збільшуватиметься населення, так само швидко зростатиме індустріалізація, якщо все активніше використовуватимуться природні ресурси, а забруднення повітря, води й землі продовжиться в усе більшому темпі. Роботу було створено в Массачусетському інституті технології (MIT) групою молодих дослідників різних національностей під керівництвом Деніса Медовса з використанням методу індустріальної динаміки, розробленого професором Джеєм Форестером у MIT. На це дослідження РК одержав грант у 300 000 доларів США від “Фундації Фольксваґен”. З часом його надрукували 16 мовами тиражем у 37 мільйонів примірників. Висновком звіту було те, що якщо всі згадані тенденції продовжаться до 2050 року, станеться глобальна катастрофа.

Реакція на цю книгу була миттєва. Ділові кола, багато політиків та більшість економістів виступили надзвичайно критично. Вони називали членів РК “людьми нульового зростання”, “зловіщими пророками”, новими мальтузіанцями. З іншого боку, люди з різних сфер суспільства позитивно відреагували на книгу, яка спричинила виникнення організованих екологічних рухів, а пізніше — зелених політичних партій. Хоч я і розумів, що в книзі були деякі спрощення, вона вразила і зворушила мене, тому що показувала конкретні правдоподібні результати зловживання біосферою, як передбачав і Ауреліо Печчеї під час його виступів у Римі 1968 р. В літаку я вирішив змінити тему своєї лекції в Університеті молодих президентів для того, щоб поговорити про “Межі економічного зростання”. Моя лекція була не надто успішна, адже “Організація молодих президентів” складалася з успішних бізнесменів, які не тільки мріяли, а й планували, як швидше розширити свій бізнес. Це не вплинуло на мене, тому що я прагнув приєднатися до РК й присвячувати себе роботі в ньому. Я таки став дуже активним членом клубу, у два різні періоди був членом виконавчого комітету та 1980 р. написав свій звіт для Римського Клубу під назвою “До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє”, який пізніше видали дев'ятьма різним мовами. Було ще одне моє символічне залучення до РК, бо у 1972 р. клуб було зареєстровано як швейцарську організацію за юридичною адресою: Шеман де Конш 4, Женева — тобто за адресою ЦНМ.

У Кіото я відвідав кілька цікавих лекцій на різні теми, але найбільше мені сподобалася лекція Джеймса Міченера, автора кількох грандіозних історичних романів, таких як “Оповіді про південний тихоокеанський регіон”, “Повернення до раю”, “Сайонара”, “Гаваї” та інших. У літаку по дорозі назад знову над Сибіром я мав приємну розмову з Міченером. Мені було цікаво знати, скільки потрібно історичних досліджень для книги, як їх робити, чому він обрав саме ті теми і написав саме про ті країни. Міченер виявився дуже приємною людиною: скромний, відвертий, він з легкістю ділився свої ми ідеями. З ним було легко спілкуватись і він був дуже відкритим. Іноді, коли зустрічаєш автора книги, яка дуже сподобалась, особистість самого автора не віддзеркалює написаного ним. Так само буває з професорами: те, чого вони вчать, і те, що вони роблять, часто суперечить одне одному.

Богдан Гаврилишин, віце-президент Міжнародної академії менеджменту Педро Нуено та Адріан Кадбері

Міжнародна академія менеджменту за рівнем і важливістю поступалася Римському Клубу. Критерії відбору кандидатів у членство в академії були такі: значний внесок у теорію або практику менеджменту. Хоча люди, які стали членами академії, й відповідали цим двом критеріям, проте сама академія мала незначний вплив. Наші зустрічі відбувались у різних країнах, на різних континентах, іноді проходили досить цікаві лекції та дебати. Однак було б важко доводити, що академія як така опублікувала щось дуже важливе з управлінської освіти чи з менеджменту корпорацій.

У той самий час у РК були три критерії відбору у членство:

• велике зацікавлення долею людства,
• можливість інформувати людей через книги, лекції, дискусії про стан світу та, нарешті,
• спроможність зробити щось для того, щоб поліпшити долю людства.

Це ми пробували робити, пишучи книги як звіти для Римського Клубу, також допомагали створювати національні асоціації РК, впливати на людей, які ухвалюють важливі рішення. Членство у Римському Клубі обмежувалося кількістю в сто осіб, щоб ми могли знати одне одного. У нас були дуже цікаві зустрічі з деякими керівниками країн. Я вже згадував П'єра Трюдо, прем'єр-міністра Канади. Не менш цікавими були зустрічі з прем'єр-міністром Швеції, канцлером Австрії. Під час нашої зустрічі з прем'єр-міністром Швеції ми зосередились на питанні атомних електростанцій; ми навіть змогли моделювати наслідки використання різних джерел енергії.

Світова академія мистецтва та науки — це значно більша організація, ніж РК. Вона налічує більше 700 членів з різних країн, можливо, переважно з Північної Америки. Серед членів академії було і зараз є кілька лауреатів Нобелівської премії. Я вважаю поєднання мистецтва й науки дуже цікавим. У нас відбулося кілька надзвичайно цікавих конференцій; найбільші з них проходили раз на чотири роки. Згодом я опинився у складі наглядової ради Академії, хоча зосереджував свою діяльність на праці для України й тому не був дуже активним її членом.

Контакти з Радянським Союзом

Під час “холодної війни” Женева була єдиним місцем, де можна було зустріти людей з України. Причини очевидні: там розміщувалася штаб-квартира ООН, і Україна як член-засновник Об'єднаних Націй мала певні права, українці могли працювати у різних агенціях та відділах ООН. Першими, з ким я зустрівся, була сім'я Білорусів. Олег Білорус працював у Женеві в Комісії ООН з економічних питань Європи. Через те, що менеджмент відіграє важливу роль в економіці, тема освіти з менеджменту могла бути дуже цікавою для Олега Білоруса. Одного дня він потелефонував до мене і запитав, чи можна відвідати ЦНМ. Він прийшов, представився та поставив серію професійних запитань. Після того ми іноді зустрічались у нас вдома чи в помешканні Білорусів. Білорус був дуже відкритою людиною. Під час першої зустрічі він сказав: “Ми можемо зустрічатись, але тільки тричі на рік. Така кількість зустрічей може бути виправдана моїм професійним зацікавленням. В іншому випадку виникнуть підозри”. Цим він дав зрозуміти, що має звітувати про наші зустрічі.

Наші стосунки з Білорусами були дуже дружніми та приємними. Вони обоє були з України, говорили сучасною українською мовою. Його дружина гарно співала, а Білорус знав багато таких пісень, яких ми навіть не чули. Ми чудово проводили час за вечерею та піснями, обмінювались думками про різні речі, однак були обережними і не торкались делікатних тем. Білорус примудрявся говорити на політичні теми зі мною в такий спосіб, що навіть якби розмову записали, вона не стала б для нього надто небезпечною. Я також був дуже обережний і не ставив запитань, які могли б бути потрактованими як антирадянські.

Я зустрічав кілька делегацій з Радянського Союзу, які відвідували ЦНМ. Особливо добре запам'ятав одну з них, тому що це була найвпливовіша делегація, яка будь-коли приїжджала звідти до нашої школи. Мені потелефонував Вадим Перчик, молодий українець з радянської місії при ООН. Він сказав, що в Женеві перебуває делегація з дев'яти осіб з Радянського Союзу, в складі якої є дуже поважні люди, які хотіли б відвідати ЦНМ і поговорити зі мною. Перчик назвав кілька ключових осіб, серед яких були заступник голови Госплану, директор тракторного заводу з Білорусії, на той час найбільшого в Радянському Союзі, а також український академік Стефан Ямпольський. Останній був для мене найцікавішим.

Перчик сказав, що делегацію цікавить, якою є міжнародна школа з менеджменту, що вона робить і як. Він запитав, чи можу я її прийняти. Я погодився. Коли вони прибули і розташувались у конференц-залі, я коротко привітав їх англійською і запитав, якою мовою мені краще розповідати про школу: англійською чи українською. Ямпольський одразу відповів: “Ясна річ, українською”. Це шокувало інших членів делегації і дещо збентежило мене, бо я вперше в житті мав говорити про освіту з менеджменту українською. Мене непокоїло, що я не зможу знайти відповідну термінологію. Коли почав говорити й писати дещо на дошці, Перчик, який сидів поряд із заступником голови Госплану, почав йому тихо перекладати з української на російську. Ямпольський зразу голосно сказав Перчику: “Перестаньте перекладати. Михайло Іванович^[2] народився в Україні й має розуміти українську”. Я був у захопленні від сміливості Ямпольського, який не побоявся сказати такі речі публічно й голосно. Перчик, почервонівши, замовк, і я продовжив лекцію без жодних перешкод. Опісля було поставлено кілька запитань, в основному трьома присутніми українцями, хоча в делегації було також троє осіб з Москви і троє з Білорусії.

Після лекції я потиснув руку делегатам, з кожним обмінявся кількома словами, проте мав найдовшу розмову з Ямпольським. Я сказав йому: “Якщо ви вільні ввечері, можливо, могли б приїхати до мене додому на вечерю?” Він погодився. Приїхав із Перчиком, який був в якості гіда, але вірогідніше — для збереження звичної в той час процедури звітування в КГБ про наші розмови. Ямпольський ставив мені й Лені безліч запитань. Він оглянув мою бібліотеку й побачив Українську енциклопедію, видану Науковим товариством ім. Тараса Шевченка у Сарселі, Франція. Витягнув один том, розгорнув його й почав уголос читати про Степана Бандеру^[3]. Потім сказав: “Бандера був видатною особистістю. Як сталося, що про нього так мало написано?” Ямпольський наполегливо демонстрував, що він — українець і не боїться реакції влади. Гадаю, його посада була досить висока, тому дозволяла йому почуватись у безпеці. Він народився в Харкові, у досить молодому віці став постійним членом Академії наук УРСР у Києві, потім — ректором Львівської політехніки, пізніше — іншої політехніки десь у Східній Україні, потому ставши директором Інституту економіки Академії наук у Києві. Після цієї зустрічі ми не мали жодних контактів, проте ця справді сильна особистість справила на нас велике враження. Після того як Україна стала незалежною, його онук працював у ООН в Женеві. Якось він подзвонив мені й переказав вітання від свого діда, який хотів, щоб ми знали, що йому дуже сподобався візит до інституту, а особливо до нашого дому.

За іншої нагоди відбувся ще один несподіваний візит до нас людини з України. Чоловік приїхав до Женеви отримати премію за захист прав людини. Я був присутній на церемонії нагородження в ООН, де поспілкувався з ним та запросив до себе в гості. Він прийшов і намагався виправдати себе. Був досить відвертий. Коли я сказав: “Цікаво, що вам дали премію з захисту прав людини. Не думаю, що в Радянському Союзі хтось заслуговує на неї”. Він майже вибачався за те, що йому дали цю премію, сказавши: “Так, я розумію. Але, знаєте, ми справді маємо досить ліберальну конституцію. Я роблю все можливе для захисту людей, що діють у рамках конституції. Я намагаюся доводити, що задеклароване конституцією має реалізуватися на практиці”.

Контакти з Радянським Союзом здійснювалися не тільки з людьми з Української РСР. Це ставалося не з моєї ініціативи, я лише відповідав на ініціативу інших. У Радянському Союзі була важлива організація, яка називалася “Державний комітет з питань науки і техніки”. Комітет напряму звітував Раді міністрів, а не окремому міністру чи голові Ради міністрів. Організація мала формального голову. De facto головою і особою, яка відповідала за стосунки з зовнішнім світом, був Джермен Гвішиані, за походженням грузин, зять голови Ради міністрів Косигіна. Він був заступником голови Комітету, а також директором Інституту аналізу систем. Хоч як дивно, цей чоловік захистив докторську дисертацію з менеджменту і багато знав про цю ділянку. Деякі американські публікації звинувачували його в тому, що він очолює радянський промисловий шпіонаж. Насправді він був дуже інтелігентною та приємною людиною. Завдяки докторату Гвішиані знав про мене з літератури з менеджменту, хоча, напевно, й від делегатів, які відвідали ЦНМ. Він зв'язався зі мною на початку 1969 р. та запитав про можливість приїхати до Женеви і поспілкуватися зі мною. Я був заінтригований. Знав, що він мав високий статус у Радянському Союзі завдяки його ролі в Інституті та Комітеті.

М. Детвілер, Дж. Гвішиані та Б. Гаврилишин у ЦНМ. Женева, 1969 р.

Ми домовилися, що він прийде до нас на обід, під час якого зможемо поговорити. Я приїхав забрати його з “Отель дю Рон”^[4], запаркував машину напроти входу й зателефонував до його номера. Він спустився у вестибюль. Коли я провів його до машини, запросив сідати, а сам сів за кермо, він здавався спантеличеним. Я це помітив і запитав: “Ви здивовані, що у мене немає водія, як у вас? Це капіталістична, а не соціалістична країна”. Він посміхнувся.

Гвішиані мав витончені манери. На обіді з нами були двоє наших дочок, які зазвичай допомагали своїй матері з підготовкою будь-яких прийнять, тому що моя дружина все готувала власноруч. Гвішиані це теж здивувало. Привітавши наших дочок, він сів за фортепіано, зіграв “Пісню кохання” (Love Song) з однойменного фільму та ще кілька мелодій, популярних на Заході. Коли закінчив гру, ми сіли обідати. В той час наші дочки не дуже добре розмовляли українською, тому що в Женеві було ще тільки двоє дітей, з якими вони могли час від часу спілкуватись цією мовою. Єдиними людьми, з якими в особливих випадках вони говорили українською, були ми, їхні батьки. На цьому обіді без жодних розпоряджень з нашого боку вони говорили тільки українською, радше ніж більш звичною для них англійською чи французькою. Гвішиані був вражений і навіть спитав: “Як пояснити, що ваші діти говорять українською?” Я пояснив, що моя дружина українського походження в другому поколінні, народжена в Канаді, а діти є українцями в третьому поколінні, народжені в Канаді. Я спитав, чи його діти говорять грузинською. Він змінився в обличчі й сказав: “З російською дружиною та живучи в Москві? Думаєте, мої діти говоритимуть грузинською?” Його очі стали вологими. Здавалося, він говорив з жалем, що не може передати дещо від себе своїм дітям.

Туся, Дж. Гвішиані, Тіна та Лені Гаврилишини в домі Гаврилишиних. Женева, 1969 р.

Потім ми перейшли до розмови про ЦНМ. Він виступив із пропозицією: “Чи можливо було б укласти бартерну угоду між Державним комітетом з науки й техніки і Центром?” Він пояснив, що згідно з договором Держкомітет присилатиме по кілька осіб на різні програми у ЦНМ, а Центр у свою чергу відправлятиме учасників програм МВА на стажування до Радянського Союзу. Не мало бути між нами жодних грошових трансакцій, ми могли б рахувати людинодні, проведені стажувальниками з СРСР у ЦНМ, а наші студенти проводили б таку саму кількість людиноднів у СРСР. Така бартерна угода була важливою для Радянського Союзу, бо вони не мали доступу до закордонної валюти. Нас вона також влаштовувала. Я погодився на угоду, думаючи, що нашим слухачам на різних програмах буде цікаво мати поруч слухачів з Радянського Союзу, так само як цікаво буде тим, хто стажуватиметься в СРСР і зможе пізнати реальну ситуацію в тій країні. Учасникам з Радянського Союзу, звичайно, буде цікаво дізнатися про досвід західного світу. Так вони зможуть безпосередньо вчитись менеджменту та ефективно використовувати здобуті знання, які суперечили радянській пропаганді. У подальшому Держкомітет присилав нам професорів, навіть кілька деканів факультетів з різних університетів, а також чиновників високого рангу, в основному з Міністерства закордонної торгівлі та імпортно-експортних організацій. Ці люди могли не тільки використати знання про те, як працює “капіталістичний світ”, а й поширити їх шляхом викладання чи публікацій в Радянському Союзі.

Процедура була проста: Комітет надсилав нам список імен та резюме кандидатів на окремі програми, ми їх переглядали і якщо кандидати підходили за освітою, професійним досвідом, відповідності напрямові обраної ними програми, ми їх приймали. Якщо ні — давали несхвальні коментарі про одного чи двох кандидатів, яких Комітет потім заміняв іншими. Ця співпраця була дуже цікавою, не тільки під час занять, а й у процесі спостереження за тим, як люди з Радянського Союзу поводились у різних ситуаціях. Перша річ, яка нас вразила, сталася в день прильоту першої групи. Незважаючи на те, що ми заздалегідь поінформували їх про готель, в якому вони зупиняться, коли і де почнуться їхні програми і т. д., вони чекали, що хтось зустріне їх в аеропорту, привезе до готелю і скаже, що робити та яка програма для них приготована, включаючи суботи й неділі. Тому для відвідувачів з Радянського Союзу зробили так: підготували чітку програму, щоб їх скрізь хтось супроводжував і вони ніколи не залишалися самі, куди б не пішли. Другим шоком стало те, що вони не розуміли деякі базові речі з економіки, наприклад, як ціни утворюються попитом і пропозицією, хоча й читали щось про це.

Найцікавішим було те, що робили радянські відвідувачі після повернення до своїх інституцій та робочих місць. Вони публікували короткі чи довгі статті, іноді навіть книги, де описували досвід і уроки, які отримали під час навчання в ЦНМ. Статті завжди починалися цитатами з Маркса, Леніна, Брежнєва, потім йшов опис того, що вони “ніби то вивчили” і завжди закінчувалися приблизно такою фразою: “Зважаючи на наш передовий радянський досвід, ми не дізналися нічого нового. Ми, однак, повинні й далі відправляти наших делегатів до ЦНМ для того, щоб показати учасникам програм з інших країн наші передові знання в багатьох сферах”. Автори зазвичай передавали свої статті чи книги мені через наступних учасників програм ЦНМ. Їх завжди супроводжувала записка: “Ви зрозумієте”. Звісно, я розумів. Це був єдиний спосіб поділитися корисними знаннями про західний світ, при цьому залишившись відповідальними членами партії та лояльними радянськими громадянами.

Особливо добре мені запам'ятався один учасник з Новосибірська, який ще називали “академічним містечком”. Навіть тепер там сконцентровано багато університетів, інститутів та дослідницьких центрів. Учасника звали Олександр Веліхотський і він навчався на “Підвищеній програмі з менеджменту”. Його англійська була досить обмежена, тому він сидів поряд з учасником з Польщі, Анджеєм Клопотовським і той пошепки перекладав йому лекції та дискусії російською. Веліхотський особливо цікавився курсом з формування стратегії. Після повернення до Новосибірська він написав статтю на 54 сторінки. Ця стаття стала найбільшою серед усіх, будь-коли написаних про ЦНМ. У ній автор описав, яким чином буде можливо використовувати у плановій економіці методи, які вживають великі міжнародні компанії при формуванні їхньої корпоративної стратегії. Цей приклад показує, якими були цікавими та як впливали на учасників з Радянського Союзу знання, отримані в ЦНМ.

У Радянському Союзі

У 1971 р. Дж. Гвішиані запросив мене з дружиною та 17-річним сином Лесиком відвідати Радянський Союз в якості гостей уряду на подяку за успішне втілення угоди, підписаної два роки тому. Ми мали відвідати різні міста, взяти участь у культурних подіях, зустрітися з цікавими людьми. Дружина сумнівалася, чи варто приймати запрошення. У Радянському Союзі усіх, кого вважали ворогом народу, могли ув'язнити чи навіть розстріляти. Я переконав її, що ми будемо у безпеці, незважаючи на те, що я український націоналіст, який давав лекції та писав про те, що Україна має бути незалежною державою, а не колонією радянської імперії. В кількох країнах Європи та Північної Америки у мене були знайомі, які займали дуже високі посади і здійняли б галас та спробували натиснути на Радянський Союз, якби щось зі мною сталось. Отже, ми поїхали з великою цікавістю та відчуттям безпеки.

Для підготовки нашої поїздки Гвішиані направив Ірину Лук'янову, яка працювала у Держкомітеті й раніше брала участь у Міжнародному семінарі з інформаційних систем у ЦНМ. Протягом двох тижнів Ірина відвідувала нас щодня та насолоджувалася купанням у нашому басейні. День за днем вона ставила запитання, куди б ми хотіли поїхати, які організації відвідати тощо, тобто ті, на які я вже давав відповідь. Я пояснив, що ми хотіли б відвідати кілька інститутів у Москві, потім поїхати до “другої столиці” — Ленінграда, провести два чи три дні у Києві й кілька днів у Львові. Наголосив, що ми також хотіли б відвідати моє рідне село Коропець поблизу Карпат у Західній Україні. Після двотижневих щоденних набридань Ірина нарешті сказала, що все буде організовано відповідно до наших побажань.

Коли ми прибули до Москви, в аеропорту нас зустрів приємний молодий чоловік, який навчався у Массачусетському інституті технології. Він чудово володів англійською і працював на Держкомітет. Гвішиані сам цікавився MIT, який часто був генератором багатьох нових технологій, в результаті чого у Бостоні створили цілий ряд підприємств. Наш гід привіз нас до готелю “Україна” — величезної будівлі з 4000 номерів. Він швидко зареєстрував нас, провів до кімнат і сказав, що ми можемо відпочити, а потім він відвезе нас до Держкомітету, щоб детально обговорити програму нашого візиту. До Держкомітету я поїхав сам. Там мене зустріла Ірина та ще двоє чиновників.

Привітавшись, я запитав: “Чи погоджена нами програма дійсна?”

Ірина відповіла: “Так, так. За винятком однієї дрібнички”.

Я спитав: “Якої?”

Вона сказала: “Не можемо знайти кімнати для вас у жодному з готелів Львова”.

Я з недовірою подивився на них і сказав: “Ви не можете дістати дві кімнати для нас у жодному готелі у Львові?”

Вибачаючись, вона відповіла: “На жаль, ні”.

Тоді я сказав: “Я переоцінив вагу Держкомітету. Якщо ви не можете навіть знайти два готельних номери в цілому Львові, думаю, Держкомітет не має тут особливого впливу. Тому, будь ласка, купіть нам три зворотних квитки до Женеви на завтра”.

Ірина сказала: “Але, пане Гаврилишин... Буде дуже шкода, бо, бачте, ми хотіли б продовжити ваше перебування у Москві хоча б на один день, тому що так багато директорів різних інститутів хотіли б зустрітися з вами…”

Я сказав: “Ні, я повторю те, що сказав: або у нас є готельні номери у Львові, або ми повертаємося до Женеви”.

Після кількох коротких телефонних дзвінків кімнати у Львові було знайдено.

Тоді я спитав: “А як щодо поїздки до мого рідного села Коропець?”

Ірина почервоніла і сказала: “Пане Гаврилишин, це справді неможливо, але з іншої причини. Ваше село дуже близько до Карпат, а в цьому регіоні багато військових об'єктів, тому село перебуває поза зоною доступу для будь-кого з-за кордону”.

Я вагався, проте подумав: “У кожному разі, ми хоча б будемо в Києві та Львові. Тому варто залишитись. Можливо, нам вдасться зробити щось із візитом до села після приїзду до Києва”.

Візити в Москві були цікавими, а перебування в готелі жахливим. За нами було закріплено спеціальний столик в одному з ресторанів. У готелі було кілька ресторанів, проте ми могли ходити тільки до того і мали завжди сидіти за тим самим столиком. У нас була сильна підозра, що під швейцарським прапорцем на нашому столику був мікрофон, але ми не мали змоги це перевірити. Ще гіршим було те, що офіціантки стояли й балакали між собою, зовсім не звертаючи на нас уваги. Іноді нам доводилося чекати до 20 хвилин доки одна з них врешті підходила до нас. Вона показувала меню, а коли ми щось вибирали, казала, що цього сьогодні немає. На запитання, що у них є, отримували відповідь: “Будь-що зі списку”. Коли ми замовляли будь-що інше, вона йшли на кухню, поверталася та казала, що цього теж нема. Нам доводилося двічі чи тричі робити замовлення, доки ми отримували щось поїсти. Сервіс у Москві був далеко не дружній.

До нас було приставлено гіда, але не того, хто нас зустрів в аеропорту. Це був молодий чоловік 25 років. Його звали Віктор. Він був надзвичайно елегантно вдягнений, Віктор фактично не мав на собі нічого радянського виробництва. У нього був швейцарський годинник, італійське взуття, англійський костюм. Він відмінно говорив англійською. Певно, Віктор був компетентною людиною, якій довіряли. Незадовго до нашого приїзду він супроводжував міністра закордонних справ Швеції протягом його двотижневого візиту до Радянського Союзу. Під час вечері з Віктором за кілька столиків від нас ми помітили молоду жінку. Віктор заговорив з нашим сином Лесиком, запитавши його: “Бачиш цю дівчину? Чи вона не красуня? Хотів би зустрітися з нею?” Очі Лесика загорілися, він спалахнув, був явно зацікавлений, проте побоявся десь виходити сам.

У Ленінграді ми відвідали Ермітаж — справді фантастичний музей, сходили на балет. За обідом (дружина одразу ж це помітила) та сама дівчина, яку ми бачили в Москві, знову сиділа неподалік від нас. Вочевидь, Віктор намагався вплутати нашого сина у романтичні стосунки з надією отримати додаткову інформацію про мою діяльність. Перед поїздкою до Радянського Союзу я сказав Ірині Лук'яновій: “Ви знаєте, що я український патріот, що кількох членів моєї родини було ліквідовано у Радянському Союзі?” Вона відповіла: “Так, так, Богдане Дмитровичу, нам все про вас відомо. Але ми співпрацюємо з вами професійно, а не в політичному плані”.

Перед описом нашого перебування в Україні хотілося б пригадати, що у 1960-х режим в Радянській Україні став більш ліберальним та поблажливим. Впродовж кількох років відбувалося часткове відродження української культури й була певна політична свобода. Поети стали писати вільніше і не тільки про те, що замовляли згори. З'явилися нові композитори та автори пісень. Люди почувались вільніше. Хоча у 1971 р. політичний режим став жорстокішим, все ще лишалися певні ознаки тієї “політичної відлиги”. Ми побачили кілька прикладів цього. Віктор з якихось причин був українофобом і на кожному кроці скаржився на некомпетентність і низьку активність людей в Україні. Люди відчували таке ставлення й грали з ним у певну гру, показуючи, що те, що він приїхав з Москви зі спеціальними повноваженнями, завдяки яким всі його накази мали б швидко виконуватись, не дуже їх хвилювало. Навіть в готелі “Інтурист” (тепер “Дніпро”) люди розігрували його. Він розмовляв з ними, ніби був їхнім прямим начальником. Вони кивали головою, проте не виконували того, що він каже. Коли ми були на прогулянці кораблем по Дніпру, молода дівчина-гід вела екскурсію російською, як було зазвичай прийнято. Коли ми сказали їй, що ми українці зі Швейцарії, дівчина не зморгнувши оком перейшла на українську без жодного страху перед Віктором.

Один інцидент став добрим прикладом результатів поведінки Віктора. Якраз перед від'їздом до Львова я нагадав йому, що було б добре пообідати в Києві. Зважаючи на те, що наш літак відлітав в обідній час, обідати у Львові було б запізно. Віктор пішов до директорки ресторану, яка сказала йому: “Ми відкриваємось о 13 годині, а зараз лише дванадцята, тому подати обід вашим гостям неможливо”. Віктор був розлючений. Тоді я сам пішов до директорки і пояснив, що ми українці зі Швейцарії, здійснюємо поїздку країною і попросив подати нам обід. Вона сказала: “Звичайно!”, відкрила ресторан і ми змогли пообідати. Це ще більше вивело Віктора з рівноваги.

Невдовзі після прибуття до Києва я потелефонував Вадиму Перчику, який, як уже згадувалося, раніше працював у радянській місії в Женеві, але повернувся до Києва перед тим, як ми приїхали. Я розповів йому про нашу подорож і про бажання таки відвідати моє рідне село. Я згадав, що нам сказали “ні” в Москві, проте зараз ми в Українській РСР, тому в Києві хтось міг би сказати нам “так”. Він швидко і якось знервовано сказав: “Я чекатиму на вас у холі готелю за 45 хвилин”. Було зрозуміло, що такі речі не можна обговорювати по телефону.

Коли ми зустрілися в холі, Вадим, швидко озирнувшись, тихо промовив: “Все готово. Ви зможете відвідати Коропець. Коли заселитесь у свій готельний номер у Львові, подзвоніть за цим номером (він дав мені невеличкий кусник паперу), скажіть хто ви і повідомте, що хочете відвідати завод”.

Я сказав: “Але мені не потрібен завод, я хочу поїхати до Коропця з Лені й нашим сином”.

Вадим відповів: “Не зважайте, просто робіть те, що я сказав. Все зорганізують”.

Наступного дня він запросив нас приїхати на їхню дачу. Це була лише маленька дерев'яна хатинка, але поряд був город, на якому вирощували картоплю та інші овочі, більшість з яких маринували на зиму. В такий спосіб родина Вадима, як і багато жителів Києва та інших міст України, долали нестачу продуктів харчування у колишній “житниці Європи”.

У Києві відбулося ще кілька цікавих зустрічей. У мене була запланована зустріч з академіком В. Глушковим, директором Інституту кібернетики, дуже впливової організації з 3000 працівників, що виробляла програмне забезпечення, переважно військового призначення та для космонавтики. Глушков був знаною особистістю. Він був одним з двох осіб з України, які мали членство в Академії наук Радянського Союзу. Він народився в Росії, але добре акліматизувався в Києві. Коли я прийшов до інституту, мене зустріли три заступники директора, які вибачились і повідомили, що Глушков саме був на шляху з Москви, проте мав скоро приїхати. Тим часом вони хотіли поспілкувалися зі мною. Двоє з них говорили російською. Третій на прізвище Добров, відомий академік, відмінно розмовляв українською, тому ми добре поспілкувалися. За тридцять хвилин зайшла секретарка й повідомила, що Глушков прибув і хотів би мене побачити. Я зайшов. З Глушковим була дівчина, яка мала б перекладати з української чи англійської на російську. Заступники директора навіть не знали, що він говорить українською. Ми потиснули один одному руку і я запитав Глушкова, якою мовою будемо продовжувати спілкування. Без вагань він відповів: “Звісно ж українською”. Глушков був одним з росіян, яких, можливо, направили в Україну, щоб допомогти з її русифікацією і частково допомогти контролювати країну політично. Він залишився росіянином, проте надавав перевагу українській культурі, стилю життя та стосункам між людьми. В цьому сенсі він навіть став місцевим патріотом.

На час нашого перебування в Києві Інститут кібернетики виділив нам машину з водієм, а також одного з інженерів як гіда. Водієві було шістдесят років і серед іншого він відмінно співав тенором. Він розповів, що в його родині було одинадцять дітей і що вони співають у чудовому домашньому хорі. Наш гід, який чудово говорив українською, показав нам основні будівлі та установи Києва. В один момент він прошепотів нам: “Знаєте, ми проїжджатимемо поруч з музеєм Лесі Українки. Може, ви хотіли б заскочити туди на пару хвилин?” Він додав, що його мати — директорка того музею. Коли ми увійшли, там було кілька людей і директорка українською читала цитати з творів Лесі Українки, написані на стінах, але давала пояснення до них російською. В ту хвилину, коли відвідувачі перейшли до наступної зали, вона одразу ж перейшла на українську. Відрізнялася не тільки мова, а й зміст розповіді про Лесю Українку. Вона говорила про неї не як про революціонерку, відповідно до радянської пропаганди, а як про справжню українку, яка турбувалася долею свого народу і своєї нації.

Найпідступніший жарт доля зіграла з Віктором, коли ми прибули в Бориспільський аеропорт, щоб вирушити до Львова. Наш водій, який співав усю дорогу до аеропорту, подарував Лені величезний кавун. Лені взяла кавуна, проте ледве змогла втримати, тому одразу ж передала його Віктору. Ми подумки добре посміялися, коли цей елегантно вдягнений москвич був змушений весь час тримати кавун на колінах в літаку, а потім по прибуттю до Львова — в машині дорогою до готелю.

У Львів ми прилетіли після обіду. Виконуючи настанову Вадима Перчика, я подзвонив за номером, який він мені дав, назвався і сказав, що хочу відвідати завод. Чоловік, який відповів, дуже ввічливо представився й запропонував підійти до його офісу і все обговорити детальніше. Я пішов туди пішки, бо офіс був неподалік від нашого готелю. Виявилося, що той чоловік — заступник голови обласної ради. Він мав російське прізвище, однак чудово говорив українською. Він одразу ж повідомив, що нашу поїздку до Коропця організовано, водій на офіційній машині чекатиме на нас біля готелю о шостій годині наступного ранку. Потім він дещо дивно продовжив: “Знаєте, у нас у Львові є кілька важливих заводів, серед них — великий завод з виробництва автобусів. Ми, однак, не знаємо, для кого виробляємо ті автобуси. Ми просто направляємо їх до Москви за державними цінами, а потім їх експортують до різних країн”. Чоловік вів далі: “Мені сказали, що у вас є чудові зв'язки у різних країнах. Якщо б ви могли влаштувати якісь контакти для нас, щоб ми могли продавати свої автобуси напряму до тих країн, а не через Москву. Це дуже б допомогло економіці нашої області”. Я з жалем відповів, що навряд Москва коли-небудь дозволить їм продавати автобуси напряму. Наостанок попросив його дати телеграму моїй двоюрідній сестрі в Коропці, що ми приїдемо до них післязавтра.

Ми зупинились у відомому львівському готелі “Жорж”, який було збудовано під час австрійського періоду. Ввечері пішли до клубу з живою музикою. Я намагався встановити якомога більше контактів з людьми з України. Коли ми зайшли до приміщення, побачив за столиком пару молодих людей. Я підійшов до них і сказав: “Ми приїхали сюди як гості радянського уряду, ми українці зі Швейцарії. Чи можна нам приєднатися до вас?” Вони додали ще один стілець і наш син також сів з нами. Ми одразу ж почали розпитувати, хто вони. Виявилося, що молодий чоловік віком 30–31 року працював нейрохірургом. Він щодня робив по дві операції на мозку. Навчався у Ленінграді, потім повернувся до Львова, звідки походив. Сказав, що зазвичай лише одна з двох операцій проходила успішно, і додав: “Сьогодні був один з тих днів, коли вдалися обидві операції. Ми святкуємо цю подію”. Його дівчина віком 25–26 років працювала біологом. Коли ми роззнайомилися, лікар сказав: “Якщо ви зі Швейцарії, може, знаєте, як там Жан П'яже? Чи досі такий само активний?” Я подумав, що нейрохірург, певно, чув про Жана П'яже, бо той цікавився інтелектуальним розвитком дітей, і відповів, що П'яже часто проїжджає на велосипеді через нашу околицю і, здається, він у чудовій формі. Ще більше мене здивувало наступне запитання нейрохірурга: “Чи Одерматт написав якісь нові п'єси?” Хоч я й жив у Швейцарії вже одинадцять років, чув про Одерматта лише тому, що хтось із наших дітей читав один з його творів. Тому відповів, що не знаю, чи він написав щось нове. Потім він спитав про Макса Фріша. Присоромлений, я запитав: “Вибачте, а хто він?” — “Швейцарський письменник”. Це був надзвичайно сильний знак для мене. Уявіть, молодий нейрохірург з України знав про ключові фігури швейцарської літератури. Пояснення цієї загадки з'ясувалося пізніше: в Україні щомісяця виходив журнал зарубіжної літератури “Всесвіт” і для багатьох людей в Україні це була єдина можливість дізнатися про те, що відбувається у світовій літературі. Це був один з небагатьох способів, яким українці могли відкрити дещо про світ, читаючи зарубіжну літературу.

Молодий біолог, Оля Мороз, запитала, чи могли б ми вислати їй “тест Роршаха”. Психологи користуються цим тестом для визначення типу характеру людей. Мене здивувало, навіщо це потрібно біологу, але я пообіцяв їй його вислати. Вона сказала, що у неї є молодша 18-річна сестра Наталя, і почала розмову про сучасну музику з нашим сином. Це стало ще одним сюрпризом. Оля пояснила, що коли молоді люди приїжджали з-за кордону, вони привозили з собою касети з записами. З цих касет одразу ж підпільно робили багато копій і розповсюджували серед близьких друзів. Така практика була дуже поширена. Коли наш син зустрівся з Наталею, було абсолютно неймовірним те, що все, що він знав про сучасні гурти, вона знала так само добре, ніби вони обоє жили в одній західній країні.

Кульмінацією нашого візиту до Львова стало відвідання другого дня Олиної домівки. Звісно ж, ми пішли туди таємно, наш гід Віктор нічого про це не знав. Ми домовилися, що вона чекатиме нас на вулиці за 100 метрів від нашого готелю. Її батько був професором університету імені Івана Франка у Львові. Ми знов побачили, як люди знаходять спосіб непомітно критикувати Радянський Союз. Професор Мороз дістав з дальнього кутка своєї бібліотеки маленьку книжечку. Це був буклет фотокопій поезій Тараса Шевченка, написаних від руки автором з деякими виправленнями. Він також дав інше видання вже надрукованих поезій Шевченка, сказавши: “Можливо, вам було б цікаво переглянути ці два видання тих самих творів Шевченка”. Ми побачили, як в Радянському Союзі перекручували нашу літературну спадщину. Для Радянського Союзу Тарас Шевченко був революціонером, хоча насправді він був художником і поетом, який сприяв ренесансу української мови, мистецтва й історії. За критику Російської імперії Шевченка змусили служити рядовим солдатом, відправили у заслання з забороною малювати та писати. Він помер у молодому віці, 47-річним. Професор Мороз, не сказавши жодного критичного слова, дуже добре доніс до нас свої справжні думки.

Наступного дня ми вирушили у подорож до Коропця. Віктора з нами не було. В розмові з заступником голови обласної ради я попросив знайти поважну причину залишити нашого “янгола-охоронця” з Москви у Львові. В присутності Віктора нам було б дуже незручно зустрічатися з родичами^[5]. Ми виїхали о шостій годині ранку. На шляху нам зустрілися кілька представників ДАІ (чи хто б вони були). Вони зупиняли машину, наш водій показував якийсь папірець і нас одразу ж відпускали. Подорож була добре спланована. На в'їзді до Коропця нас зустріли голова колгоспу, голова районної ради і моя племінниця Маруся. Вони пересадили нас в іншу машину, відвезли до центральної будівлі у селі — Будинку культури, де на нас уже чекало багато родичів. Було безліч квітів, усі були надзвичайно раді нас бачити. До цього моменту вони не знали, де я і що сталося зі мною та моїм батьком, братом і сестрою. Звістка про наш приїзд прийшла лише за кілька годин до нашого прибуття до Коропця. Потім сталася дивна річ. Коли моя дружина Лені вийшла з машини, вона вдихнула повітря і раптом з подивом у голосі промовила: “Я тут належу!” Це було справжнє дивом. Вона народилася в канадському місті Едмонтон, не знала сільського життя. А тут раптово відчула, що справді почуває себе вдома там, де її коріння. Від цього моменту вона стала Леонідою Петрівною і гордилася своїм ім'ям, тоді як в Канаді була просто Лені.

Наші родичі намагалися пошепки передати нам прохання робити усе, що скаже голова колгоспу. Він запропонував почати з відвідин середньої школи, де на нас вже чекали учні й учителі. Я сказав: “Я щойно дізнався, що моя тітка захворіла. Думаю, потрібно першою відвідати саме її”. Мої родичі були шоковані тим, що я посмів таке сказати. Проте у голови колгоспу не було вибору. Його поінформували зі Львова, що до них їде дуже важлива особа зі Швейцарії і тому потрібно сприяти виконанню її побажань. Після візиту до тітки, він сказав, що наступним пунктом нашого графіка має бути візит до Будинку культури. Я знову відмовився, сказавши: “Тут поблизу кладовище, там похована моя мати. Я хотів би побачити її могилу”. Це знову викликало певний конфуз. Потому голова колгоспу знову запитав, чи не хотіли б ми відвідати школу. Цього разу я відповів, що перед візитом до школи хочу побачити хату, де народився. Коли ми туди йшли, я помітив, що старої церкви, яка була справжньою перлиною архітектури, вже нема. Я запитав, що з нею сталося. Голова райради відповів, що церква була надто стара, тому її спалили.

Врешті ми прийшли до школи. Мені стало шкода бідних школярів, адже всіх учнів старших класів тримали у класах доки ми не приїдемо. Я сказав дітям, що народився в Коропці, проте живу у Швейцарії. Розповів також, що бачив багато різних країн на різних континентах.

Потім процитував кілька рядків з однієї з поем Шевченка:

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.

Це знову стало шоком для директора та вчителів, бо, зважаючи на русифікацію, слова Шевченка звучали дещо революційно. Втім, я відчув, що їм подобається чути, що колишній коропецький хлопець на світовому рівні доводить важливість українських речей.

Всі відчули полегшення, коли нас та наших родичів запросили на вечерю до Будинку культури. Голова колгоспу Кудровський за освітою був історик. Після вітальної промови він запитав мене:

“Богдане Дмитровичу, я знаю, що ви дуже поважна людина, але чим ви займаєтесь?” (Мабуть, він думав, що я був першим секретарем Комуністичної партії Швейцарії…)

Я відповів: “Я не важлива персона. Я лише професор та директор школи з менеджменту”.

“О! Менеджмент? Це дуже важливо!”

Я спитав: “Чому ви вважаєте, що менеджмент дуже важливий?”

Він пояснив: “Нещодавно я відвідував курси, де нам розповіли про десять важливих подій у розвитку менеджменту та управлінської освіти”.

Голова попросив свого помічника принести його нотатки. Після його повернення Кудровський продовжив:

“Першим був Фридерик Тейлор, який в кінці дев'ятнадцятого століття почав вивчати менеджмент із секундоміром з метою вивчення трудового процесу в часі”.

Я підтвердив: “Це справді так”.

“Потім було створено першу справжню школу з менеджменту в Гарварді, США”.

Я знав, що це не зовсім так, тому що насправді першою колегіальною бізнес-школою стала започаткована у 1881 р. Вортонська школа фінансів у Філадельфії. Однак не став цього коментувати.

Кудровський продовжив: “У 1922 році Форд написав книгу про те, як він створив свій автомобільний завод”.

Я сказав: “Цієї книги не читав, проте, якщо ви так кажете, я впевнений, що вона існує”.

Він продовжив: “Альфред Слоун, який створив “Дженерал Моторз”, був перший, хто замислився над стратегією”.

Я був вражений.

Несподівано він продовжив: “У 1946 році було започатковано першу Міжнародну школу з менеджменту в Женеві”.

З усмішкою я сказав: “Чудово, що у Радянському Союзі це вважається важливою подією. Так сталося, що я є директором цієї школи”.

Очі Кудровського спалахнули від задоволення й полегшення, він повернувся до моєї племінниці й сказав: “Марусю, тепер у тебе буде новий дах”. Потім я дізнався, що в її хаті протікав дах і вона вже довго благала Кудровського виділити матеріали, щоб його полагодити, але їй постійно відмовляли. Дізнавшись, що я є директором відомої школи, він миттю вирішив, що тепер племінниці можна замінити дах.

Щасливі й задоволені ми продовжили святкування аж до пізнього вечора. Коли прийшов час від'їжджати, Кудровський, голова районної ради та наші родичі вирішили провести нас за десять кілометрів до кордону коропецьких земель та лісів. Там вони зупинилися, витягли пляшку українського шампанського, кошик із закусками, застелили скатертиною капот нашої машини і ми випили кілька останніх келихів, заспівали “Многая літа” й зі сльозами на очах розпрощались. Ми вирушили в напрямку Бучача. Було близько дванадцятої години, ніч була дуже темна. Я напрочуд добре орієнтувався, коли потрібно повертати праворуч чи ліворуч, адже наш водій дороги не знав. Востаннє я був у Коропці 1943 року. Тепер був 1971-й. Якимось дивом у моїй пам'яті зберігся кожен кілометр тієї дороги.

За три кілометри до Бучача дорога пішла стрімко вниз і я зрозумів, що ми поблизу будинку, в якому мешкав з 1930 р., він був нашим аж до того часу, коли батько залишив його у 1944-му. В ті часи дорога, що проходила біля нашого будинку, була дуже вузька й кручена. Ми ж їхали по рівній та широкій. Я не міг нічого побачити в темряві. В цей час назустріч нам повільно їхала на гору вантажівка, ми зупинили її і я запитав водія: “Колись тут неподалік мешкала родина Гаврилишиних”. Він сказав: “Звичайно, будинок і досі там. Він ліворуч від вас десь за 60 метрів звідси”. Я вирішив відвідати будинок, ми пройшли до нього і постукали в двері. У СРСР стук серед ночі міг означати загрозу арешту та заслання до Сибіру. Тому я швидко пояснив наляканим хазяям, що жив у цьому будинку з 1930 по 1944 роки. Вони одразу сказали: “В такому разі, це ваш дім і ви можете забрати його назад, коли забажаєте. Він ваш, а не наш”. Це було дуже зворушливо, однак я запевнив, що не хочу забирати будинок. Від тих людей довідався, що родина, яка мешкала за дві хати від нашої і була депортована до Сибіру в 1940 році, якраз коли я ховався в їхній стайні, повернулась. Я швидко пішов до того будинку і запитав про мого друга дитинства Міська (Михайла), з яким ми завжди ходили разом до школи. Його батько сказав, що Місько мешкає в Бучачі. Ми знайшли його квартиру. Було близько першої години ночі. Коли я постукав у двері, якийсь час панувала тиша. Потім їх відчинив наляканий чоловік і я одразу сказав: “Міську, це я, Данко^[6]”. Він глянув на мене недовірливо, але впізнав моє обличчя. Для нього це було наче диво. Місько впав на коліна й поцілував мою руку. Я плакав від щастя, але, зважаючи на жест Міська, це був один з найболючіших моментів мого життя. Ми трохи поговорили про моє життя на Заході та його життя у Сибіру. Вони з дружиною хотіли пригостити нас і запропонували холодну варену картоплю. Ми дуже добре повечеряли в Коропці й уже давно мали б бути у Львові, тому попрощались і поїхали.

До львівського готелю ми прибули о 3-й годині ночі й побачили бідного Віктора, що був дуже блідий і весь тремтів. Він вимовив: “Чому ви так пізно? Де ви були? У нас літак до Москви о 5-й ранку!” — Я запитав: “Чому? Ми мали повертатися тільки ввечері”. — Він відповів: “На вас чекає доктор Гвішиані. Це дуже важливо. Нам треба їхати”.

Ми дуже здивувались, проте швидко спакували свої речі, сіли у літак, прибули до Москви й повернулися до готелю “Україна”. Ми сиділи у нашій кімнаті й чекали, але нічого не відбувалось. Я намагався по телефонувати Гвішиані, але мені сказали, що його немає на місці. Я спробував зв'язатися з його заступником — і знов нічого. Віктора також не було. Повна тиша. Моя дружина налякалась і невдовзі я також почав турбуватись. Той факт, що із жодним з людей, які нас запросили, з якоїсь причини неможливо було зв'язатися, справді був вагомим приводом для хвилювання. Я подзвонив канадському послу і сказав йому: “Ми громадяни Канади і, здається, ми у небезпеці. Чи можете ви щось зробити?” Коли приїхали до канадського посольства, посол жестами попросив Леоніду Петрівну голосно поговорити з його дружиною, а сам написав крейдою на невеличкій дошці: “Ходімо в садок”. Ми пройшли до саду. Він сказав, що не може говорити зі мною в будинку, тому що там все прослуховується, і запитав, у чому полягає проблема. Я пояснив ситуацію. Він сказав: “Вибачте, але я можу діяти тільки у випадку, якщо з вами щось трапиться. Якщо вас заарештують, я спробую втрутитись. Але поки що з вами нічого не сталося, тому я нічого не можу зробити”.

Та ніч була не найкраща в нашому житті. Вранці нам нарешті подзвонив чоловік, який зустрів нас, коли ми вперше прибули до Москви. Він поінформував, що після обіду ми зможемо відлетіти до Женеви. Ми поїхали до аеропорту усе ще страшенно стурбовані. Коли сіли в літак (“Пакистанські міжнародні авіалінії”), я дістав англійську газету й прочитав заголовок: “104 особи з посольства Радянського Союзу в Лондоні оголошені персонами non grata й відправлені до Москви”. Гвішиані та інші люди, які, можливо, були пов'язані з промисловим шпіонажем, певно, мали купу клопотів. Гадаю, що це було поясненням того, чому нас залишили на 24 години напризволяще у суцільній тиші.

Договір з Держкомітетом СРСР усе ще діяв, проте я став відчувати певне розчарування. Багато разів наголошував його представникам, що я українець з України, і запитував, чому всі люди, яких направляв Комітет, були росіянами. У Радянському Союзі п'ятнадцять республік. Чому приїжджали тільки з Росії? Вони обіцяли щось із цим зробити. Проте нічого не змінилось. Нам, наприклад, направляли анкети чотирьох кандидатів, із них двоє з України. Однак за два чи три дні до початку програми ми отримували телекс, де повідомляли, що тих двох кандидатів з України призначено на дуже важливі посади, і пропонували замінити їх іншими, як і очікувалося — з Росії. Мене все більше й більше дратувала ця гра. Врешті, коли армія Радянського Союзу вторглася до Афганістану, я розірвав угоду про співробітництво з Держкомітетом з питань науки та техніки.

У 1972 р. я отримав дуже неочікуване запрошення. Фундація Форда домовилася з Академією наук Радянського Союзу організувати тижневий семінар у Києві на тему “Планування організаційної структури”. Дванадцять кращих американських професорів — експертів з менеджменту та планування організаційної структури — були відібрані Фундацією Форда, а Академія наук Радянського Союзу відібрала дванадцять своїх академіків, зацікавлених даною темою. Мене запросили як “нейтрального спостерігача із Західної Європи”. Маршал Робінсон, віце-президент Фундації Форда, добре мене знав і 1971 року навіть виділив грант у 250 тисяч доларів на розвиток “Програми ділового партнерства” у ЦНМ. Він, відповідно, запропонував запросити мене. З боку Академії наук ідея запросити мене, певно, належала Глушкову. Як виявилося, Віктор Глушков був головою того семінару, який проводився в Інституті теоретичної фізики у Феофанії, чудовій місцевості поблизу Києва, оточеній лісами. Під час перерв було приємно прогулятися та послухали співи солов'їв у цей період пізньої весни.

Семінар був цікавий з кількох причин. Першим виступав Глушков. Привітавши нас, він почав свою лекцію словами: “У Радянському Союзі ми приймаємо десять у п'ятнадцятому ступені управлінських рішень щороку”. Я одразу ж подумав про всі ці нулі. Цифра була астрономічна. Мене зацікавило, як вони відстежують всі ті рішення. Подумав: “Мабуть, він добрий теоретик, але не має практичного розуміння, що таке у менеджменті управлінські рішення”. Мої американські друзі, одначе, були вражені. Я знав декого з них, особливо добре Ігора Ансоффа, який народився у Владивостоці, працював професором Школи промислової адміністрації при Університеті Карнеґі-Меллона та написав першу книгу з корпоративної стратегії у 1964 р. Глушков продовжив лекцію написанням ряду математичних формул на дошці. Тон семінару було задано.

Наступним доповідачем був американський професор з MIT, який говорив про різні форми організаційної структури, що вживали залежно від природи та роду діяльності організації. Потому виступав естонець, член Академії наук, голова Ради міністрів Естонської республіки. Він говорив про спеціальну програму з планування організаційних структур, яку вони розробили у СРСР. Після введення в комп'ютер кількох ключових характеристик, природи та спрямованості організації, ця програма дозволяла видрукувати організаційну схему, в якій відображались усі основні посади з коротким описом відповідальності кожної людини на цих посадах. На дошці він написав усі математичні формули, які використовувались цією програмою. Вони вражали, однак, думаю, були за межами розуміння усіх американських професорів, які не занурювались у вищу математику, плануючи організаційні структури. Формули точно були за межами і мого розуміння й викликали скептицизм відносно того, що всі питання організаційних структур можна вирішити за допомогою вищої математики та комп'ютерів.

Моє скептичне ставлення скоро виправдалося. Під час третього дня семінару я пішов до секретаріату і запитав, чи могли б вони підтвердити мій квиток до Женеви. У секретаріаті таке прохання викликало здивування і вони сказали: “Ні, ми нічого не можемо зробити. Вам потрібно їхати до офісу Аерофлоту”.

Я запитав: “Чому? Хіба ви не можете просто зателефонувати їм, адже я маю квиток і повинен лише його підтвердити”.

Замість відповіді вони виділили мені машину й водія, тому я сам поїхав до офісу Аерофлоту. Там мені довелося трохи почекати, потім я підійшов до віконця і попросив підтвердити мій переліт. Мені сказали: “Нам потрібно відправити телеграму з вашим проханням у Москву”.

Я спитав: “Навіщо вам відправляти телеграму до Москви, якщо рейс відправляється з Києва й у мене вже є квиток з Києва до Женеви?”

Відповідь була така: “В будь-якому випадку ми маємо відправити телеграму до Москви”.

Я сказав: “Добре, я почекаю”.

Вони відповіли: “Ні, ні! Ви не можете почекати. Приходьте завтра”.

Наступного дня я повернувся туди й запитав, чи прийшло підтвердження. Мені сказали, що нічого з Москви не отримували. Я запропонував подзвонити до Москви за мій рахунок. У відповідь почув: “Ні, ми не можемо цього зробити, потрібно почекати, доки прийде відповідь телеграфом”.

Мене надзвичайно здивувала ця процедура і особливо контраст із передовими теоретичними “ноу-хау”, які демонстрували радянські академіки. Я повернувся до нашої резиденції, де проходив семінар. За обідом в розмові із одним з московських академіків я розповів про всі свої пригоди з квитком. Він сказав: “Знаєте, я можу вам допомогти. Голова Аерофлоту — мій друг, я потелефоную йому ввечері й він вирішить проблему”. Так все і сталося. Він того самого вечора подзвонив товаришеві, а наступного дня я поїхав до офісу Аерофлоту й отримав підтвердження свого квитка.

Я описую цей інцидент в таких деталях, тому що він переконливо довів те, що я вже знав: у Радянському Союзі було багато наукових досягнень, навіть геніальних, дуже передових, багато відмінних математиків, фізиків, хіміків. Однак трансформація їхніх “ноу-хау” в процеси, продукти та процедури була надзвичайно недосконала. Це працювало лише у військовому секторі, тому що військові знали, що їм потрібно, наприклад радар чи комунікаційні системи. Вони точно визначали свої потреби, і відповідний інститут розробляв необхідний продукт, а військові заводи його виготовляли. У цивільному секторі ця трансформація взагалі не працювала, тому що невійськові фабрики виготовляли те, що казав виготовляти Госплан, і для споживача не було жодної можливості на нього вплинути.

Моя книга “До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє” вийшла у світ на початку 80-х. Менш ніж за півроку мені подзвонив українець, який працював у Східній Німеччині. Він сказав мені, що прочитав книгу, видрукувану в німецькому видавництві, її назва російською — “Глобальные вопросы современности”. Він повідомив: “Там дуже багато цитат із вашої книги. Я відправлю вам копії сторінок, на яких вас процитували. У мене лише один примірник цього видання і я не хочу відправляти її повністю”. Коли я отримав згадані сторінки й почав читати, то дуже здивувався. Я не був упевнений, що мою книгу розповсюдять у Радянському Союзі, тому що в ній передбачив розпад СРСР. Яким же чином могли з'явитися довгі цитати з мого твору? Згадана книга була написана двома авторами — Іваном Фроловим, головним редактором “Правди”, та Вадимом Загладіним, членом ЦК Компартії з питань закордонних комуністичних партій. Книга була цікава — побачив це з назв розділів. Автори цитували публікації тих, кого вони вважали обізнаними і хто написав значні праці у сферах технологій, екології, економіки, політики та соціології.

У той час я вже знав, що в Москві існує спеціальна бібліотека (спецфонд). Лише обмежене коло осіб у Радянському Союзі мали до нього доступ. Я також знав, що директоркою тієї бібліотеки була дружина Гвішиані, дочка Косигіна. Коли прочитав цитати, стало зрозуміло, чому з'явилася така швидка реакція на мою книгу. Радянський Союз був серед країн, які я досліджував і яким запропонував, що можна зробити для поліпшення їхньої ефективності, використовуючи політичний, економічний та соціальний критерії ефективності. Мої рекомендації щодо Радянського Союзу були такі, що СРСР має почати процес децентралізації економіки, переходячи на “соціальну вільну ринкову систему”. Також запропонував їм зробити адміністративну реформу, але дуже повільно, якщо б вони не хотіли, щоб країна розпалась. Я писав, що ідеологія, система цінностей і норм поведінки людей поступово зміняться під впливом нової економічної системи та більшої політичної свободи. Я застеріг, що Радянський Союз розпадеться, якщо не спроможеться провести згадані реформи.

Згодом я дістав російську копію тієї книги. Цитат з моєї праці було майже стільки ж багато і вони були майже так само довгі, як цитати з праць Маркса, Леніна та навіть Брежнєва. Іншою несподіванкою стало те, що вони дуже відверто процитували усі мої рекомендації. Не було жодних викривлень чи фальсифікацій змісту мого тексту. Я з гумором прочитав кінцевий коментар самих авторів: “Гаврилишин рекомендує нам перейти до капіталістичної системи. Отже, його книгу потрібно назвати “Дороговкази в минуле”, а не “Дороговкази в майбутнє”.

Зустрічі з Фроловим, Примаковим і Горбачовим

За збігом обставин наступного року я відвідав конференцію у Гельсінкі, на якій також був присутній Іван Фролов. Під час перерви він підійшов до мене і запитав: “Ви розумієте, Богдане Дмитровичу, чому ми написали, що вашу книгу слід назвати ‘Дороговкази в минуле?’” Я сказав, що, звичайно ж, розумію. Раніше згадував, як учасники програм ЦНМ з Радянського Союзу дуже правдиво описували уроки, які отримали в Центрі, проте для захисту від політичного тиску вони робили такі коментарі чи подавали такі цитати, які, здавалося б, знецінювали усе написане в їхніх статтях чи книгах.

У своїй книзі я також прогнозував, чи приймуть і втілять описані мною країни ті зміни, які запропонував, і якщо ні — передбачав умови, в яких вони опиняться за десять чи п'ятнадцять років від часу написання книги. Радянський Союз моїми порадами не скористався, на відміну від Китаю, який почав реформи у 1982 р. і завдяки цьому став за короткий час економічним гігантом.

Богдан Гаврилишин з віце-президентом Китаю Ю Чилі. Пекін, 1982 р.

Михайло Горбачов не хотів розпаду Радянського Союзу. Він прагнув реформувати його для вирішення нагальних потреб: існувала економічна стагнація, країна не могла підтримувати гонку озброєнь із США. Також Горбачов хотів дати більшої політичної свободи. Отже, він почав політичну “перестройку”, вилучивши комуністичну партію з системи управління. В ті часи всі важливі рішення на всіх рівнях приймалися комуністичною партією, а формальні урядові організації їх виконували. Наприклад, 85 % підприємств України управлялися напряму з Москви і контролювалися партією. Тому не дивно, що коли партія — “червона нитка”, яка все утримувала разом, — була відсторонена від державних рішень, усе розпалося. Відстежуючи спроби Горбачова провести реформи, я залишався впевненим, що Радянський Союз розпадеться.

Цікавою була й моя розмова з Євгеном Примаковим, якого я зустрів поблизу Відня у Міжнародному інституті аналізу систем^[7]. На тому етапі своєї кар'єри Примаков, знавець арабських мов, був головою шпіонажу, а після розвалу Радянського Союзу став прем'єр-міністром Російської Федерації. Я спитав його: “Невже ваша російська еліта не розуміє, що у теперішні часи бути такою імперію, як Радянський Союз, невигідно? У далекому минулому розмір країни, її населення і особливо природні ресурси й плодючість землі визначали її багатство та виробничий потенціал. Зараз багатство країни визначають бажання працювати, ноу-хау, добра система економіки та управління. Погляньте на Японію чи Швейцарію. Для того, щоб і далі бути імперією, необхідно забагато політичної енергії, великі витрати на військовий сектор та безпеку”. Примаков відповів з посмішкою: “Ми інакше ставимося до цього”. За кілька років він з такою само посмішкою привітав мене вже як прем'єр-міністр, коли я прийшов до його кабінету в Кремлі.

У мене була нагода зустрітися з Михайлом Горбачовим на різних заходах. Вперше ми зустрілися, коли він усе ще номінально був при владі, у Вольфсбурзі, де тоді розташовувалася штаб-квартира компанії “Фольксваґен”. У той час виконавчим директором “Фольксваґена” був француз. Він був цікавою особистістю і, хоча обіймав такий високий пост, глибоко цікавився освітою, довкіллям та політичною ситуацією у світі. Він створив спеціальну організацію для проведення конференцій найвищого рівня для ключових людей зі Сходу й Заходу. Конференція, в якій я взяв участь, була присвячена Радянському Союзу і відбувалась якраз під час його розвалу. Президент “Фольксваґена” запросив Горбачова, Шушкевича, голову парламенту Білоруської республіки та Кравчука, якого не так давно обрали президентом України. Кравчук не зміг приїхати, тому я поїхав замість нього дати доповідь про Україну, її поточну ситуацію та можливе майбутнє. Для аудиторії, яка складалася з більш ніж чотирьохсот запрошених, та для Горбачова було сюрпризом те, що я представляв Україну і говорив англійською, а не російською, як усі зазвичай чекали. Після трьох виступів і обговорень була вечеря. Я й Леоніда Петрівна сиділи за сусіднім столом з Горбачовим, його дружиною Раїсою та ще кількома іншими людьми. Я повернувся до Горбачова й привітався з ним українською, сказавши: “Доброго вечора!” Він з усмішкою відповів: “Ви знаєте, я розумію українську і навіть можу трохи нею розмовляти, бо народився у Ставрополі на Кубані ^[8]. В дитинстві я бавився зі своїми шкільними друзями і між собою ми розмовляли українською”. Потім він гордо додав: “Моя дружина Раїса — чистокровна українка. Її дідусь мав прізвище Титаренко і народився в Україні”. Реакція Раїси дуже відрізнялася від реакції Михайла Сергійовича. Коли я представив свою дружину подружжю Горбачових, Раїса Максимівна сказала, що не знає й слова українською, а потім вона просто уникала спілкування з нами. Вона хотіла, щоб її вважали чистокровною росіянкою.

Згодом я зустрів Горбачова на кількох заходах у Женеві. Коли МІМ–Женева^[9] вирішив об'єднатися з іншою школою менеджменту та створити IMD (Інститут розвитку менеджменту) у Лозанні, ми продали уряду Женеви нерухомість МІМу в Конші. Там було чотири з половиною гектари землі над річкою Арв з чудовими садами та кількома гарними старовинними будівлями, дві з яких вважалися пам'ятками архітектури. У власності МІМу була також сучасна, проте не така гарна вілла. Горбачов, який тоді створив “Фундацію Зеленого Хреста”, приїхав до Женеви, щоб відвідати офіс фонду, який і містився у згаданій сучасній віллі. Віллу запропонувала влада Женеви на прохання президента “Фольксваґена”.

У той час МІМ ще використовував свою власність. Мене запросили на зустріч “Зеленого Хреста” у віллі. Я був єдиною людиною на засіданні, яка могла розуміти Горбачова, коли він говорив російською. Після зустрічі мала відбутися прес-конференція у павільйоні МІМу. Ми йшли з вілли до павільйону і дорогою розмовляли. Я говорив українською, а Горбачов — російською. Я мав проводити прес-конференцію, яка проходила французькою та російською мовами. Горбачов поводився дуже дружньо, відкрито відповідав на усі запитання, потім тепло подякував мені за те, що я провів прес-конференцію. За кілька років він виступав перед Американським Клубом Женеви і ми теж мали невеличку розмову.

Під час візиту М. Горбачова до офісу “Фундації Зеленого Хреста”, МІМ–Женева. 1995 р.

Ще за кілька років я зустрів Горбачова у Москві. Римський Клуб саме проводив конференцію на тему “Майбутнє Російської Федерації”. Не всі члени РК брали участь у конференції. Нас було тільки п'ятнадцять — ті, хто цікавився та щось знав про Російську Федерацію. З російської сторони участь брали багато важливих осіб. Був Примаков, Горбачов, інші політики найвищого рангу та знані академіки. У 2009 р. я знову мав коротку розмову з Горбачовим, коли він робив доповідь в Організації Об'єднаних Націй у Женеві. Він стояв на трибуні, а я сидів у першому ряду саме перед ним. Після доповіді він спустився та ми обмінялися кількома фразами. Горбачов був прогресивною людиною й досить приємною особистістю. Він, одначе, не досить добре розумівся на політичних процесах. Ясна річ, у нього не було найменшого бажання розвалити Радянський Союз. Це сталося тому, що він розпочав реформи у Радянському Союзі з того, що відсторонив від влади комуністичну партію. Таке рішення стало каталізатором, який прискорив дезінтеграцію Радянського Союзу.

На мій превеликий подив під час перерви на каву на нашій конференції в Москві до мене підійшов досить молодий чоловік і сказав: “Ви мене пам'ятаєте? Я ваш колишній студент. Я був на програмі ЦНМ у 70-х. Останні два роки працюю міністром науки Російської Федерації”. На мене чекала ще одна несподіванка. Конференція проводилась у Московському університеті. Ректором університету виявився академік Садівничий, який народився й виріс у Харкові. Він дуже добре розмовляв українською і ми спілкувалися виключно нею. Пізніше він став членом Римського Клубу. Світ тісний.

---

1. Перший прем'єр-міністр Іспанії, обраний демократичним шляхом після диктатури Франко.
2. Михайло Іванович Міснік — заступник голови Госплану з 1966 по 1973 роки. Народився в Чернігові, Україна.
3. Лідер Організації українських націоналістів.
4. Тепер цей готель називається “Мандарин Орієнталь”.
5. Дехто з них кілька років був у засланні в Сибіру і зміг повернутися, коли до влади прийшов Хрущов.
6. Так мене називали до того, як забрали до Німеччини.
7. Міжнародний інститут аналізу систем — спільний американсько-радянський інститут, започаткований Дж. Гвішиані.
8. Регіон, який належить Росії, але серед населення багато українців, предки яких (здебільшого козаки) мігрували з України після зруйнування Запорозької Січі.
9. ЦНМ було перейменовано на МІМ (Міжнародний інститут менеджменту) в 1981 р.