Залишаюсь українцем/III/Розправляючи крила

by Богдан Гаврилишин

◀ У Новому Світі. Повернення в ЦНМ

Залишаюсь українцем. Залишаюсь українцем Богдан Гаврилишин Розправляючи крила

Контакти з Радянським Союзом ▶

Київ: 2011

Розправляючи крила

Того ж літа я взяв участь у ще одній цікавій події, цього разу в Римі. Це суттєво вплинуло на мою подальшу працю. Я давав лекції у так званому “Університеті для молодих президентів”. 500 членів Організації молодих президентів зі своїми дружинами зібралися в Римі й проводили там тиждень, протягом якого щодня відбувалось п'ять чи шість паралельних сесій на різноманітні теми. Учасники обирали ті сесії, які здавалися їм найцікавішими. Серед інших спікерів були доктор Отто фон Габсбург та Ауреліо Печчеї, обидва видатні особистості. Мені пощастило зустріти їх обох.

Коли я згадав доктору фон Габсбургу, що я українець, він одразу запитав: “З Галичини?” і коли я кивнув, сказав: “Я так багато знаю про цю частину світу. Мій батько служив кадетом у Коломиї в Карпатах. Він часто згадував Коломию та весь регіон з великою теплотою. Я навіть задумався — що в нього там сталося, що він має такі теплі спогади”. Ми одразу ж потоваришували. Доктор фон Габсбург був надзвичайно освічений, дуже добре володів шістьма мовами, був відмінним журналістом, писав чудові статті про різні країни, в яких бував раніше і знав зі свого досвіду. Я запросив його приїхати до ЦНМ та дати кілька лекцій, що він і робив багато років підряд. Його вважали одним з найкращих запрошених лекторів серед усіх, хто колись до нас приїжджав. Пам'ятаю, як він колись сказав: “Король Хуан Карлос добре попрацює для політичної трансформації Іспанії. Він не настільки розумний, а я це знаю, бо він мій родич, щоб спробувати зробити це власноруч, але він достатньо мудрий, щоб обрати для цього правильних людей”. Пізніше я зустрічав Адольфо Суареса і Гонсалеса^[1] та нещодавно мав можливість поговорити з королем Хуаном Карлосом II і пересвідчився, що Отто фон Габсбург був повністю правий.

З доктором Отто фон Габсбургом під час лекції для «Університету молодих президентів». Рим, липень 1968 р.

Після зустрічі з Отто фон Габсбургом я пішов послухати лекцію Ауреліо Печчеї. Він говорив, що ми живемо за рахунок тонкої оболонки біосфери, яка оточує землю: повітря, води, землі та мінералів у ній. Зі значним збільшенням населення та швидким розвитком технологій ми надто швидко вичерпуємо біосферу. Ми використовуємо природні ресурси, які не відновлюються, забруднюємо повітря, воду та ґрунт. Він підкреслив, що нам або потрібно змінити те, що і як роблять деякі люди та підприємства, або за якийсь час ми зіткнемося з дуже серйозним проблемами, можливо, навіть зі справжньою катастрофою. Мене захопила розповідь Печчеї. Цей промисловець, який спорудив великі фабрики в кількох країнах, серед яких Аргентина та Китай, немолодий, проте ще дуже привабливий чоловік з хвилястим сивим волоссям, говорив про загрозливі проблеми в м'якому тоні та з добрим виразом в очах. Він вразив мене як справжній гуманіст, ким справді був. Він також став моїм добрим приятелем, проте я більше вважав його ідеологічним патріархом, аніж другом. Саме цього літа в Римі Ауреліо Печчеї разом з доктором Александром Кінґом, шотландцем, в той час директором технологічного департаменту Організації економічної кооперації та розвитку, в при сутності кількох інших людей створили Римський Клуб.

У серпні того ж року з Лені й нашими дітьми — 13-річним Лесиком, 11-річною Тусею та 9-річною Тіною поїхали машиною до Греції на двотижневу відпустку. Ми перетнули Альпи і потрапили до Італії, поїхали на південь, відвідали Помпеї, повернули на північ і потім через Трієст поїхали вздовж Далматійського узбережжя Югославії. Ми проїхали через Дубровнік, провівши ніч у маленькому готелі “Свет Стефан”, що повністю займав невеличкий острів, після чого повернулися на узбережжя, щоб відвідати Сараєво. Це місто цікавило нас із двох причин: там у 1913 р. було вбито принца фон Габсбурга і це стало причиною Першої світової війни, а також ми хотіли побачити мусульманських слов'ян, тобто християн слов'янського походження, здебільшого сербів, яких навернули до Ісламу протягом 500 років панування турків. Вони говорили з нами сербсько-хорватською, але жінки були вдягнені та виглядали дуже по-мусульманськи. Ми також відвідали колишній гарем. Після того проїхали Македонію без жодних яскравих вражень про Скоп'є.

Коли пізно ввечері ми перетнули грецький кордон, то побачили яскравий неоновий показник “Готель Мангеттен”. Дуже втомлені, ми увійшли і спитали, чи є в них кімнати для нас. Відповідь була така: “Ми маємо одну велику кімнату, де ви всі зможете розміститись. Це коштуватиме вам 1 долар за людину”. Коли я згадав п'ятизіркові готелі в Нью-Йорку в районі Мангеттену, де я вже бував, мене шокувала занедбаність цього “Мангеттену” та низькі ціни. Ми заспокоїлись, коли побачили, що ліжка були досить зручні з абсолютно чистою та випрасуваною постільною білизною. Ми пригадали, що багато разів зупинялись поблизу маленьких хатинок біля доріг у Хорватії і завжди отримували дуже смачну свіжу їжу також за дуже низькими цінами. Всю дорогу наші діти співали привітальну пісню. Вони знали, що мене призначили директором ЦНМ, були самі щасливі з цього і хотіли, щоб я також почувався щасливим. Тіна, наймолодша дочка, сиділа за мною і масажувала мені плечі, щоб хоч якось зняти втому під час такої довгої подорожі за кермом.

Ми далі їхали по Греції до нашого пункту призначення — до пляжу “Гідра” (“Hydra beach”), де побачили частково лазурну, частково темно-синю морську воду. Ми зупинились у невеличкому білому будиночку серед оливкових дерев, про те обідали та вечеряли у ресторані готелю. Більшість часу проводили на пляжі, плаваючи та граючись у воді, незважаючи на медуз. Ми здійснили екскурсію на острів “Гідра”, проїхалися дуже вузькими вулицями на віслюках, поспостерігали за людьми у барах біля маленького порту. Що нас здивувало найбільше, то це як більшість грецьких батьків ставилися до своїх дітей на пляжі “Гідра”. Ті грецькі туристи, мабуть, були заможні, бо з ними були няні, які піклувалися дітьми, самі ж вони приділяли дітям мало часу, а якщо й приділяли, то були з ними надто різкі. Навіть наші діти це помітили.

На острові Гідра. Греція, серпень 1968 р.

Наші враження про Грецію та греків дуже змінились, коли за кілька років нас запросили на весілля двох моїх студентів: Константіна Ангелопулоса та Анни Марії Папандракополю. Костантін був сином сталевого магната, а Анна Марія — дочкою міністра закордонних справ Греції. Вони закохалися під час навчання у ЦНМ у 1970–1971 рр., попросили благословення у мене та Лені, а пізніше запросили нас на весілля до Афін (покривши всі наші витрати). Це було красиве весілля з радісною церковною церемонією. Завдяки цій церемонії я ще краще зрозумів, чому князь Київської Русі у 988 р. прийняв Християнство від Константинополя, а не від Риму. Церква у бароковому стилі була дуже яскрава, а служба радісна й красива. Була ще інша річ, яка зробила наше перебування в Афінах таким пам'ятним. Це був нічний клуб, де замість танців напівоголених жінок ми почули багато музики “Сіртакі”, побачили й почули Ніну Москурі, яка співала у своєму неповторному стилі, що й зробило її такою популярною в Європі протягом кількох десятиліть.

Повертаючись до Женеви, ми перетнули Адріатичне море на кораблі, висадились у Барі в Італії і раннім вечором поїхали далі на північ машиною. За кілька кілометрів від Барі наші діти побачили ресторанчик і заявили, що хочуть їсти. Я всім замовив по піці. Це була найсмачніша піца, яку кожен з нас колись куштував. Всі ми досі її пам'ятаємо, хоча японська темпура, китайське курча з мигдалем та, звісно ж, українські вареники тепер перебувають набагато вище піци у списку наших улюблених кулінарних страв.

Ще до того, як став директором ЦНМ, я займався різною діяльністю поза інститутом, подорожував, читав лекції, головував на конференціях, давав поради, був консультантом. Після 1968 р. така діяльність значно розширилась. Я більше подорожував та займався справами, які не були напряму пов'язані з інститутом, проте певним чином допомагали йому. На відміну від деяких деканів американських бізнес-шкіл, які часто приходять з високих посад у компаніях і чиє головне завдання збирати кошти для своїх шкіл, я був більше інтелектуальним лідером, аніж адміністратором. Я впроваджував нові курси, нові ідеї і в такий спосіб був ніби прапором для ЦНМ, хоча б де був і хоч би що робив. Моя діяльність поза інститутом підвищувала престиж школи.

Коли я став директором, одним з моїх перших завдань було найняти нових викладачів, щоб упоратися з більшою кількістю програм та запроваджувати нові, для яких були потрібні нові кваліфікації. Викладацький склад стрімко розширився, але у відповідності до того самого правила, яке я застосовував до учасників будь-якої програми: не більше 10 % кожної національності. Це правило я застосував і до членів наглядової ради, яка з чотирьох топ-менеджерів “Алкана” трансформувалася на групу із зазвичай шістнадцятьма відомими людьми з різних континентів. На моє переконання, ці правила були єдиним способом упевнитись, що ми не вживали практику лише однієї країни як стандарт для порівняння, якщо школа була справді міжнародною.

Одним із членів колективу, якого тепер знає багато людей, був Клаус Шваб, президент Світового економічного форуму. Я не шукав його. Він сам знайшов наш інститут. У той час він працював на “Ешер Вісс Компані” (Escher Wyss Company). Клаус Шваб написав мені листа, зазначивши, що хотів би працювати у ЦНМ, і додав своє резюме, яке підтверджувало його блискучу освіту: Політехніка у Цюріху, Массачусетський інститут технологій, Гарвард. Я відповів та запросив його на співбесіду. Першим моїм запитанням було: “Чому ви хочете працювати у ЦНМ?” Він відповів: “Тому що хочу писати книгу”.

Я мав пояснити йому, що для отримання платні потрібно буде її заробити і він не зможе цього робити, якщо тільки писатиме книгу. Основним способом заробляти платню в нашому інституті було викладання. Я запитав, чи колись він викладав. Він відповів: “Ні”. — Я продовжив: “Чи зможете ви знайти щось цікаве та добре це викладати?” — Без вагань він відповів: “Так, зможу”.

Тоді я сказав йому, що він має двадцять хвилин для підготовки 15-хвилинної лекції, яку буду слухати я та ще двоє викладачів. Якщо ми вважатимемо, що він має потенціал стати хорошим викладачем, тоді я одразу ж візьму його на працю. Він дав лекцію про “Ешер Вісс”, розповівши про стратегію компанії. Було очевидно, що він може структурувати свої ідеї, презентувати їх у правильній послідовності й чітко говорити, використовуючи свою дещо особливу англійську. Було також видно, що він впевнений у собі й не тремтітиме перед аудиторією. Я одразу ж прийняв його на працю. Невдовзі він став викладати курс “Формування стратегії”. Його добре сприйняли, особливо слухачі однорічної програми.

У 1969 р. ми почали думати, як відзначити 25-річний ювілей створення ЦНМ, що мав відбутись через рік. Окрім самого святкування, я хотів відвідати президента Конфедерації та подякувати йому за те, що Центр так добре працює як міжнародна інституція саме тому, що розташований на території Швейцарії у дуже міжнародному місті Женева. З наближенням ювілею я запитав у свого заступника, швейцарця Макса Детвілера, як можна було б влаштувати зустріч з президентом Швейцарської Конфедерації. Він сказав: “Напишіть йому листа”. — “Що я маю написати?” — “Просто напишіть, чому хочете його бачити”.

Я продиктував короткого листа, не особливо сподіваючись на відповідь. За три дні моя секретарка вбігла до офісу і з хвилюванням промовила: “Секретарка президента Тшуді на телефоні й запитує, чи наступної середи о 15.00 вам буде зручно побачитись із президентом?”

Коли прийшов той день, я поїхав до Берна. Дещо поблукав поки знайшов, де розташований офіс президента Швейцарської Конфедерації. Я підійшов до відкритих воріт, біля яких мене зустрів з виду неозброєний охоронець. Показав йому листа, що підтверджував мою зустріч з президентом, і охоронець просто сказав: “Він на третьому поверсі”. Я піднявся на третій поверх і запитав чоловіка, який саме про ходив коридором, де офіс президента Тшуді. Чоловік сказав: “Він у кімнаті 322”. — Я запитав: “То що мені робити?” — Він відповів дещо іронічно, змусивши мене зніяковіти: “Постукайте в двері”.

Коли я так і зробив, почув голос: “Заходьте!” Президент, який там був, піднявся, потиснув мені руку і представив свого радника з питань науки та освіти. Між нами відбулась дуже неформальна, навіть дружня розмова, яка тривала 45 хвилин. Я був спантеличений. Хіба можна уяви ти візит до президента будь-якої країни без жодних перевірок та протоколів? Тільки тоді я зрозумів, що таке пряма швейцарська демократія, як керують країною, якими людьми є сім федеральних радників (в інших країнах їх називали б міністрами), один з яких протягом року виконував функції президента країни. Всі вони мали досить обмежені повноваження у прийнятті рішень, працювали колегіально, в консенсусі, зазвичай походили з чотирьох різних партій, мали скромні зарплати, приїжджали на роботу на малих “фольксваґенах” чи на велосипедах. Раз на рік без жодної охорони вони вирушали у дводенну подорож до кантону, з якого походив тогорічний президент. Коли роками пізніше я говорив з президентом Куртом Фурглером, я спитав: “Під час цієї щорічної подорожі хтось може вбити всіх сімох радників. Чи це щось змінить?” Він емоційно, але з нотою гумору, відповів: “Звичайно. Для родин цих семи радників”.

Після зустрічі з президентом Тшуді я спитав його секретарку, чи можу подзвонити до іншого федерального радника Роджера Бонвена. Я зустрічав його влітку 1962 р., коли ми були на відпустці в шале доктора Пола Генні у Шалон-сюр-Сон. Бонвен був свояком доктора. Якось я побачив, що доктор Генні піднімається крутою вузькою гірською доріжкою до шале, а за ним іде чоловік у похідному одязі з рюкзаком на плечах. Доктор Генні представив чоловіка як Роджера Бонвена, сказавши, що той в рюкзаку несе радіо, яке нам знадобиться під час відпустки. Як я з'ясував пізніше, у грудні 1961 р. Бонвена було обрано на чотирирічний строк на посаду федерального радника і він почав працювати у січні 1962-го.

Я подзвонив секретарці Бонвена з офісу Тшуді й сказав, що мав щойно зустріч з президентом Тшуді і в разі можливості хотів би зайти до радника Бонвена привітатись. Вона відповіла, що радник Бонвен зараз у парламенті, але повернеться за 10 хвилин, тому я можу прийти і почекати на нього. Це ще збільшило моє здивування і ще ясніше показало, хто і як керує Швейцарією. Роками пізніше це дозволило мені написати статтю до американської газети про пряму швейцарську демократію під назвою “Швейцарія, федерація без верху” (Switzerland, a Topless Federation). Я був упевнений, що принаймні чоловіки прочитають статтю з такою спокусливою назвою, хоч дехто, можливо, розчарується її змістом.

Коли наприкінці 1969 р. ми почали готувати велике святкування 25-ліття інституту, Клаус Шваб дуже активно залучався до обговорення. В певний момент він запропонував замість стандартної події з промовами та вечерею організувати визначну навчальну подію. Він згадав, що у Східній Швейцарії, в Давосі — на знаному лижному курорті, є добре влаштований зал, де проводиться багато конференцій. Він запропонував організувати двотижневий симпозіум з менеджменту для близько 500 топ-менеджерів і назвати це “Європейським форумом з менеджменту”. Дехто з колег дуже непокоївся щодо нашої спроможності організувати таку подію, а також щодо пов'язаного з цим серйозного фінансового ризику. Клаус поїхав на кілька днів і, повернувшись, сказав, що голова компанії “Ешер Вісс” дасть мільйон швейцарських франків у разі виникнення фінансових труднощів. Я погодився на організацію запропонованої події.

Враховуючи те, що ідея належала Клаусу, я був впевнений, що він зможе організувати конференцію, тому надав йому офіс у павільйоні та призначив одну з досвідчених секретарок. Разом вони працювали дуже ефективно. Клаус попросив дати йому письмовий дозвіл використовувати ім'я ЦНМ у будь-який необхідний для організації симпозіуму спосіб. Він виконував більшу частину роботи, потрібної для підготовки заходу. В той час такі події не були звичними. Клаус підготував програму та розклад симпозіуму з лекціями і дискусіями зранку та кількагодинною перервою, під час якої багато учасників могли покататися на лижах. Симпозіум мав продовжуватися після обіду та ввечері, включаючи робочі сесії, вечері, іноді з розвагами, такими як, наприклад, запрошення Жільбера Беко, французького співака, знаного як “людина у 100 тисяч вольт”. Запланована програма добре просувалася й усі побоювання частини викладацького складу ЦНМ, що високопосадовці під благовидним виправданням участі в освітній події приїдуть на курорт, виявилися зайвими. Симпозіум розпочався у січні 1971 р. з 500 платними учасниками. Я відкрив конференцію, проводив сесії. Першим доповідачем був американський професор канадського походження Джон Гелбрейт, знаний автор багатьох бестселерів з економіки, радник американських президентів, а пізніше посол.

На цьому першому симпозіумі більшість доповідачів були професори, кілька позаштатних викладачів ЦНМ, а також інші — з різних університетів та інституцій. Ми були раді гарному початку. Успіх, навіть фінансовий, був забезпечений.

Враховуючи успіх події та сумніви кількох членів нашого викладацького складу щодо доцільності проведення подібних заходів нашою інституцією, Клаус вирішив створити фундацію під назвою “Європейський форум з менеджменту” (ЄФМ), щоб організовувати щорічну конференцію у Давосі цілком незалежно від ЦНМ. Він продовжував викладання свого курсу в Центрі наступні два роки, потім його було призначено професором на факультеті економіки та соціальних наук Університету Женеви. Також він продовжував про водити і вдосконалювати симпозіум. За кілька років змінив назву фундації і симпозіуму на “Світовий економічний форум” (СЕФ), який відтоді приваблює до 2500 осіб, серед яких багато знаних голів найбільших корпорацій, президентів та прем'єр-міністрів країн, які виступають як головні доповідачі. Подібні заходи проходять в окремих країнах та цілих регіонах, започатковано видавничі й інші проекти. Конференція в Давосі стала найважливішою світовою неурядовою подією не тільки для бізнесменів і топ-менеджерів, а й для ключових політичних лідерів. Я залишився у нормальних стосунках з Клаусом, бо цінував його виняткові здібності до концептуалізації, планування та виконання. Я побував на ряді симпозіумів, особливо коли запрошували президентів чи прем'єр-міністрів України. Найприємнішою річчю стало те, що Клаус і його дружина Гільде прийшли на святкування мого 80-річчя, організованого колишніми викладачами ЦНМ, на якому Клаус щиро сказав, що дуже мене поважає і навчився від мене багатьох речей.

У відповідь на студентську революцію в Парижі у 1968 р. було створено ще один важливий симпозіум, який почав працювати у травні 1971-го в Університеті Св. Галла (St. Gallen), Швейцарія. За організацією та проведенням він дуже відрізнявся від давоського. Метою цього симпозіуму було побудувати міст між двома поколіннями: студентами та головами корпорацій. Вольфганг Шюрер, випускник Університету Св. Галла та голова невеликої консалтингової компанії, створив студентський організаційний комітет з кількома десятками членів. Комітет розділили на кілька груп з різними функціями. Одна мала допомогти спланувати триденну програму, вислати запрошення для доповідачів та учасників симпозіуму. Інша група мала приймати спікерів та організувати їхній трансфер з аеропорту Цюриха до Св. Галла. Ще інша була відповідальна за реєстрацію та інформацію; остання ж група працювала офіціантами й офіціантками під час перерв та обідів.

Університет Св Галла — дуже консервативний, він спеціалізується на економіці, бізнесі та праві. Більшість студентів походять із заможних родин, багато хто з німецькомовних країн. Багато з них удома звикли мати домашню обслугу та водіїв. Під час симпозіуму студенти самі повинні були працювати водіями та офіціантами. У Вольфганга Шюрера був великий список контактів й він міг запрошувати дуже поважних осіб як спікерів: професорів, бізнес-лідерів, голів уряду та міжнародних організацій. Там було 600 бізнес-учасників, які платили значні кошти, що дозволяло організаторам запрошувати 400 студентів з різних країн взяти участь безплатно. Те, що симпозіум став зустріччю двох генерацій і що студенти займались його організацією, було його унікальними ознаками.

26-й симпозіум в Університеті Св. Галла. Швейцарія, Травень 1996 р.

На перші два симпозіуми, де кожен день вели різні люди, мене запросили виступити з короткими промовами та провести дискусії. На третій симпозіум запросили вести один день, а з наступного року і впродовж 24 років підряд запрошували головувати протягом усіх трьох днів симпозіуму. Лекції, доповіді й дискусії проводилися німецькою, французькою та англійською мовами з синхронним перекладом. Саме на цьому симпозіумі я познайомився, будучи головою, з рядом виняткових особистостей з усіх континентів. Це надзвичайно допомогло мені в усій моїй подальшій праці.

Як голова я зробив дві речі, які створили особливу атмосферу. До VIP-персон ставився так само, як і до інших учасників та студентів. Це було дуже корисно студентам, адже таким чином вони могли навіть ставити провокаційні запитання, вступати у дискусії з бізнесменами чи спікерами під час перерв на каву, обідів та вечері. Я також підсумовував усі доповіді на пленарних засіданнях, яких було близько 20, одразу ж після останнього доповідача. Я вибирав три речення чи ідеї з виступу кожного доповідача в такий спосіб, що здавалося, що існував зв'язок між усіма різним темами пленарних засідань. Це добре сприйняли, бо учасники побачили симпозіум як одне ціле, а не як серію різноманітних лекцій. З мого боку це потребувало значної концентрації уваги, енергії

Міністр Редіні вручає Золоту Медаль Італійської Республіки Б. Гаврилишину. 18.09.1976 р.

Посвідчення про нагородження Б. Гаврилишина Золотою Медаллю Італійської Республіки

та навіть певної відваги, щоб скоротити кожну з 20 півгодинних лекцій до трьох ідей і зробити підсумок усіх виступів за двадцять хвилин.

У 70-х я ставав усе більше затребуваний як лектор, радник, консультант і далі розправляв крила. Що мені більше всього подобалося, то це модерація семінарів з філософії в Інституті гуманістичних студій в Аспені, Колорадо. Інститут було створено американським філософом Мортімером Джеромом Адлером, експертом з праць Арістотеля. Головою правління інституту був Роберт О. Андерсон, успішний бізнесмен, голова нафтової компанії “Атлантік Річфілд”, а президентом інституту — Джозеф Е. Слейтер. Джозеф (Джов) Слейтер відіграв важливу роль у відбудові Німеччини після Другої світової війни, мав широкі знання й досвід і, маючи економічну освіту, був ще й справжнім гуманістом.

Багато років я був модератором двотижневих семінарів для управлінців. Структура семінарів була така: зараховувалося 24 учасники, більшість з яких — керівники компаній найвищої ланки, кілька високопоставлених державних службовців, кілька академіків та іноді лідери профспілок. У нас були різноманітні теми для обговорення на семінарах і близько 50 сторінок матеріалів до кожної теми, вибраних із праць різних авторів: китайські та грецькі філософи, філософи грецького ренесансу, а також сучасніші автори, такі як Джон Лок, Карл Маркс, Махатма К. Ганді. Читати можна було після обіду чи ввечері, а обговорення прочитаного відбувалося щоранку протягом чотирьох годин за круглим столом.

Не було жодних лекцій. Учасники починали коментувати прочитане. Моїм завданням було зробити так, щоб вони реагували на ідеї інших учасників, а не тільки на ідеї з прочитаного. Наприкінці кожної сесії я підсумовував ранкові дебати таким чином, щоб показати, який внесок зробили різні учасники до так званої архітектури чи системи ідей, не висновки, а збірку взаємопов'язаних думок. Мені подобалось давати лекції, головувати на конференціях чи зустрічах, проте виступати в ролі модератора імпонувало найбільше, тому що це був дуже демократичний процес. Лекції — автократичний процес. Ви виголошуєте кілька ідей і певним чином намагаєтесь нав'язати їх аудиторії, навіть якщо люди й можуть ставити запитання чи сперечатися з вами після лекції. Головування на конференціях теж досить автократичне, коли доповідачем нав'язується певна дисципліна і примається рішення, кому надати слово для коментарів чи запитань, а кому ні. Будучи ж модератором, людина лише допомагає учасникам виразити їхні погляди, а потім краще зрозуміти важливість поглядів інших учасників. Підсумки допомагають слухачам також зрозуміти, наскільки їхні думки відповідають дебатам.

Діти Туся, Лесик і Тіна. Аспен, Колорадо, 1978 р.

За допомогою праці в Аспені я не тільки пізнав ключові ідеї багатьох філософів, політично-наукових філософів та видатних письменників, а й познайомився з цікавими людьми серед учасників, декотрі з яких займали дуже високі посади. Пригадую, як на другий день обговорення теми “Особистість та суспільство” ми почали говорити про нацистську Німеччину. Панувала атмосфера відкритості. Раптом один американець, який виріс у Німеччині, сказав: “Я був членом молодіжного гітлерівського руху і, згадуючи, який політичний контекст був тоді в Німеччині, не думаю, що робив щось погане”. Всі заціпеніли та на мить запанувала тиша. Ситуацію врятувала Ширлі Теркл, доцент соціології з MIT. Вона сказала, що нещодавно була у Південній Африці, відвідуючи там своїх родичів, які всі були євреями. Її вразило, що, незважаючи на факт, що євреї страшенно постраждали під владою нацистів, у Південній Африці вони насолоджувалися своїм статусом білих людей, не відчуваючи ані занепокоєння, ані провини в тому, що чорношкірі люди дуже постраждали від апартеїду. Вона сказала, що не думає, що всі німці погані, а всі євреї хороші. У кожній нації чи етнічній групі є хороші й погані люди, а політичні, економічні чи соціальні обставини можуть викликати добре чи погане у людях. Ці кілька хвилин були дуже зворушливі. Всі ми були схвильовані згаданою дискусією.

На третій день семінару, який проходив цікаво і де я, вочевидь, добре виконував роль модератора, ми зробили звичайну перерву на фуршет. Я йшов з тарілкою на терасу, шукаючи вільний столик, коли мене зупинив один з учасників семінару і сказав: “Бобе, будь ласка, приєднуйтесь до нас”. Столик був на чотирьох і троє учасників уже сиділи за ним. Я відчував, що всі вони високо цінують мене. Один з них був знаним професором, другий — лідером профспілки, а третій — високопосадовцем з департаменту охорони здоров'я, освіти й соціального забезпечення. Коли я почав їсти, той, хто запросив мене, сказав: “Ви єврей, Бобе, чи не так?” — Я відповів: “Ні, я просто українець”. — Він одразу ж сказав: “Дивно. Ви, без сумніву, достатньо розумні, щоб бути євреєм”.

Наприкінці двотижневого семінару мені подякували за добру роботу, навіть написали кілька віршів для мене і про мене. Я тоді всім по черзі подякував і з ноткою гумору сказав: “Найкращою подякою та винагородою для мене стало те, що я отримав почесне єврейське громадянство”.

На семінарах було кілька людей, з якими я заприятелював. У найближчому контакті залишився з Каспаром Вайнбергером, який був міністром охорони здоров'я, освіти й соціального забезпечення. Пізніше він став міністром оборони і закінчив свою політичну кар'єру на цій же посаді. Символічним у наших стосунках став той факт, що я був у його офісі в той день, коли він залишав Пентагон.

У Аспені я відкрив для себе іншу Америку, хоч думав, що вже добре її знав. Там була літня симфонічна школа, яка кожного дня по обіді давала концерти з відомими солістами. Була також оперна трупа, яка виступала кілька вечорів. Були там і міжнародні конференції для різних професіоналів. Аспен, найкраще знаний як чудовий лижний курорт, влітку був справжнім культурним і академічним центром. Саме в Аспені наприкінці одного з семінарів Джов Слейтер удостоїв мене звання “Людини ренесансу”. Він вірив, що я знаю потроху про все, тому невдовзі залучив мене до широкого різноманіття подій і проектів, де сам відігравав важливу роль.

Протягом того десятиліття я став членом трьох міжнародних організацій-асоціацій: Римський Клуб (РК), Міжнародна академія менеджменту, Світова академія мистецтва та науки. Зустрівши Ауреліо Печчеї в Римі, я зацікавився РК. Влітку 1972 р. летів з Женеви до Кіото, колишньої столиці Японії, через Москву над Сибіром, широтою якого був зачарований. Мене втретє було запрошено дати лекції для Університету молодих президентів, цього разу на тему міжнародного бізнес-середовища. В літаку я читав перший звіт Римського Клубу, який вийшов під назвою “Межі економічного зростання”. Книга описувала прогноз, яким буде стан світу в 2050 р., якщо збільшуватиметься населення, так само швидко зростатиме індустріалізація, якщо все активніше використовуватимуться природні ресурси, а забруднення повітря, води й землі продовжиться в усе більшому темпі. Роботу було створено в Массачусетському інституті технології (MIT) групою молодих дослідників різних національностей під керівництвом Деніса Медовса з використанням методу індустріальної динаміки, розробленого професором Джеєм Форестером у MIT. На це дослідження РК одержав грант у 300 000 доларів США від “Фундації Фольксваґен”. З часом його надрукували 16 мовами тиражем у 37 мільйонів примірників. Висновком звіту було те, що якщо всі згадані тенденції продовжаться до 2050 року, станеться глобальна катастрофа.

Реакція на цю книгу була миттєва. Ділові кола, багато політиків та більшість економістів виступили надзвичайно критично. Вони називали членів РК “людьми нульового зростання”, “зловіщими пророками”, новими мальтузіанцями. З іншого боку, люди з різних сфер суспільства позитивно відреагували на книгу, яка спричинила виникнення організованих екологічних рухів, а пізніше — зелених політичних партій. Хоч я і розумів, що в книзі були деякі спрощення, вона вразила і зворушила мене, тому що показувала конкретні правдоподібні результати зловживання біосферою, як передбачав і Ауреліо Печчеї під час його виступів у Римі 1968 р. В літаку я вирішив змінити тему своєї лекції в Університеті молодих президентів для того, щоб поговорити про “Межі економічного зростання”. Моя лекція була не надто успішна, адже “Організація молодих президентів” складалася з успішних бізнесменів, які не тільки мріяли, а й планували, як швидше розширити свій бізнес. Це не вплинуло на мене, тому що я прагнув приєднатися до РК й присвячувати себе роботі в ньому. Я таки став дуже активним членом клубу, у два різні періоди був членом виконавчого комітету та 1980 р. написав свій звіт для Римського Клубу під назвою “До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє”, який пізніше видали дев'ятьма різним мовами. Було ще одне моє символічне залучення до РК, бо у 1972 р. клуб було зареєстровано як швейцарську організацію за юридичною адресою: Шеман де Конш 4, Женева — тобто за адресою ЦНМ.

У Кіото я відвідав кілька цікавих лекцій на різні теми, але найбільше мені сподобалася лекція Джеймса Міченера, автора кількох грандіозних історичних романів, таких як “Оповіді про південний тихоокеанський регіон”, “Повернення до раю”, “Сайонара”, “Гаваї” та інших. У літаку по дорозі назад знову над Сибіром я мав приємну розмову з Міченером. Мені було цікаво знати, скільки потрібно історичних досліджень для книги, як їх робити, чому він обрав саме ті теми і написав саме про ті країни. Міченер виявився дуже приємною людиною: скромний, відвертий, він з легкістю ділився свої ми ідеями. З ним було легко спілкуватись і він був дуже відкритим. Іноді, коли зустрічаєш автора книги, яка дуже сподобалась, особистість самого автора не віддзеркалює написаного ним. Так само буває з професорами: те, чого вони вчать, і те, що вони роблять, часто суперечить одне одному.

Богдан Гаврилишин, віце-президент Міжнародної академії менеджменту Педро Нуено та Адріан Кадбері

Міжнародна академія менеджменту за рівнем і важливістю поступалася Римському Клубу. Критерії відбору кандидатів у членство в академії були такі: значний внесок у теорію або практику менеджменту. Хоча люди, які стали членами академії, й відповідали цим двом критеріям, проте сама академія мала незначний вплив. Наші зустрічі відбувались у різних країнах, на різних континентах, іноді проходили досить цікаві лекції та дебати. Однак було б важко доводити, що академія як така опублікувала щось дуже важливе з управлінської освіти чи з менеджменту корпорацій.

У той самий час у РК були три критерії відбору у членство:

• велике зацікавлення долею людства,
• можливість інформувати людей через книги, лекції, дискусії про стан світу та, нарешті,
• спроможність зробити щось для того, щоб поліпшити долю людства.

Це ми пробували робити, пишучи книги як звіти для Римського Клубу, також допомагали створювати національні асоціації РК, впливати на людей, які ухвалюють важливі рішення. Членство у Римському Клубі обмежувалося кількістю в сто осіб, щоб ми могли знати одне одного. У нас були дуже цікаві зустрічі з деякими керівниками країн. Я вже згадував П'єра Трюдо, прем'єр-міністра Канади. Не менш цікавими були зустрічі з прем'єр-міністром Швеції, канцлером Австрії. Під час нашої зустрічі з прем'єр-міністром Швеції ми зосередились на питанні атомних електростанцій; ми навіть змогли моделювати наслідки використання різних джерел енергії.

Світова академія мистецтва та науки — це значно більша організація, ніж РК. Вона налічує більше 700 членів з різних країн, можливо, переважно з Північної Америки. Серед членів академії було і зараз є кілька лауреатів Нобелівської премії. Я вважаю поєднання мистецтва й науки дуже цікавим. У нас відбулося кілька надзвичайно цікавих конференцій; найбільші з них проходили раз на чотири роки. Згодом я опинився у складі наглядової ради Академії, хоча зосереджував свою діяльність на праці для України й тому не був дуже активним її членом.

---

1. Перший прем'єр-міністр Іспанії, обраний демократичним шляхом після диктатури Франко.