Залишаюсь українцем/III/Контакти з Радянським Союзом
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розправляючи крила | Залишаюсь українцем. Залишаюсь українцем Контакти з Радянським Союзом |
У Радянському Союзі ▶ |
|
Під час “холодної війни” Женева була єдиним місцем, де можна було зустріти людей з України. Причини очевидні: там розміщувалася штаб-квартира ООН, і Україна як член-засновник Об'єднаних Націй мала певні права, українці могли працювати у різних агенціях та відділах ООН. Першими, з ким я зустрівся, була сім'я Білорусів. Олег Білорус працював у Женеві в Комісії ООН з економічних питань Європи. Через те, що менеджмент відіграє важливу роль в економіці, тема освіти з менеджменту могла бути дуже цікавою для Олега Білоруса. Одного дня він потелефонував до мене і запитав, чи можна відвідати ЦНМ. Він прийшов, представився та поставив серію професійних запитань. Після того ми іноді зустрічались у нас вдома чи в помешканні Білорусів. Білорус був дуже відкритою людиною. Під час першої зустрічі він сказав: “Ми можемо зустрічатись, але тільки тричі на рік. Така кількість зустрічей може бути виправдана моїм професійним зацікавленням. В іншому випадку виникнуть підозри”. Цим він дав зрозуміти, що має звітувати про наші зустрічі.
Наші стосунки з Білорусами були дуже дружніми та приємними. Вони обоє були з України, говорили сучасною українською мовою. Його дружина гарно співала, а Білорус знав багато таких пісень, яких ми навіть не чули. Ми чудово проводили час за вечерею та піснями, обмінювались думками про різні речі, однак були обережними і не торкались делікатних тем. Білорус примудрявся говорити на політичні теми зі мною в такий спосіб, що навіть якби розмову записали, вона не стала б для нього надто небезпечною. Я також був дуже обережний і не ставив запитань, які могли б бути потрактованими як антирадянські.Я зустрічав кілька делегацій з Радянського Союзу, які відвідували ЦНМ. Особливо добре запам'ятав одну з них, тому що це була найвпливовіша делегація, яка будь-коли приїжджала звідти до нашої школи. Мені потелефонував Вадим Перчик, молодий українець з радянської місії при ООН. Він сказав, що в Женеві перебуває делегація з дев'яти осіб з Радянського Союзу, в складі якої є дуже поважні люди, які хотіли б відвідати ЦНМ і поговорити зі мною. Перчик назвав кілька ключових осіб, серед яких були заступник голови Госплану, директор тракторного заводу з Білорусії, на той час найбільшого в Радянському Союзі, а також український академік Стефан Ямпольський. Останній був для мене найцікавішим.
Перчик сказав, що делегацію цікавить, якою є міжнародна школа з менеджменту, що вона робить і як. Він запитав, чи можу я її прийняти. Я погодився. Коли вони прибули і розташувались у конференц-залі, я коротко привітав їх англійською і запитав, якою мовою мені краще розповідати про школу: англійською чи українською. Ямпольський одразу відповів: “Ясна річ, українською”. Це шокувало інших членів делегації і дещо збентежило мене, бо я вперше в житті мав говорити про освіту з менеджменту українською. Мене непокоїло, що я не зможу знайти відповідну термінологію. Коли почав говорити й писати дещо на дошці, Перчик, який сидів поряд із заступником голови Госплану, почав йому тихо перекладати з української на російську. Ямпольський зразу голосно сказав Перчику: “Перестаньте перекладати. Михайло Іванович[1] народився в Україні й має розуміти українську”. Я був у захопленні від сміливості Ямпольського, який не побоявся сказати такі речі публічно й голосно. Перчик, почервонівши, замовк, і я продовжив лекцію без жодних перешкод. Опісля було поставлено кілька запитань, в основному трьома присутніми українцями, хоча в делегації було також троє осіб з Москви і троє з Білорусії.
Після лекції я потиснув руку делегатам, з кожним обмінявся кількома словами, проте мав найдовшу розмову з Ямпольським. Я сказав йому: “Якщо ви вільні ввечері, можливо, могли б приїхати до мене додому на вечерю?” Він погодився. Приїхав із Перчиком, який був в якості гіда, але вірогідніше — для збереження звичної в той час процедури звітування в КГБ про наші розмови. Ямпольський ставив мені й Лені безліч запитань. Він оглянув мою бібліотеку й побачив Українську енциклопедію, видану Науковим товариством ім. Тараса Шевченка у Сарселі, Франція. Витягнув один том, розгорнув його й почав уголос читати про Степана Бандеру[2]. Потім сказав: “Бандера був видатною особистістю. Як сталося, що про нього так мало написано?” Ямпольський наполегливо демонстрував, що він — українець і не боїться реакції влади. Гадаю, його посада була досить висока, тому дозволяла йому почуватись у безпеці. Він народився в Харкові, у досить молодому віці став постійним членом Академії наук УРСР у Києві, потім — ректором Львівської політехніки, пізніше — іншої політехніки десь у Східній Україні, потому ставши директором Інституту економіки Академії наук у Києві. Після цієї зустрічі ми не мали жодних контактів, проте ця справді сильна особистість справила на нас велике враження. Після того як Україна стала незалежною, його онук працював у ООН в Женеві. Якось він подзвонив мені й переказав вітання від свого діда, який хотів, щоб ми знали, що йому дуже сподобався візит до інституту, а особливо до нашого дому.
За іншої нагоди відбувся ще один несподіваний візит до нас людини з України. Чоловік приїхав до Женеви отримати премію за захист прав людини. Я був присутній на церемонії нагородження в ООН, де поспілкувався з ним та запросив до себе в гості. Він прийшов і намагався виправдати себе. Був досить відвертий. Коли я сказав: “Цікаво, що вам дали премію з захисту прав людини. Не думаю, що в Радянському Союзі хтось заслуговує на неї”. Він майже вибачався за те, що йому дали цю премію, сказавши: “Так, я розумію. Але, знаєте, ми справді маємо досить ліберальну конституцію. Я роблю все можливе для захисту людей, що діють у рамках конституції. Я намагаюся доводити, що задеклароване конституцією має реалізуватися на практиці”.
Контакти з Радянським Союзом здійснювалися не тільки з людьми з Української РСР. Це ставалося не з моєї ініціативи, я лише відповідав на ініціативу інших. У Радянському Союзі була важлива організація, яка називалася “Державний комітет з питань науки і техніки”. Комітет напряму звітував Раді міністрів, а не окремому міністру чи голові Ради міністрів. Організація мала формального голову. De facto головою і особою, яка відповідала за стосунки з зовнішнім світом, був Джермен Гвішиані, за походженням грузин, зять голови Ради міністрів Косигіна. Він був заступником голови Комітету, а також директором Інституту аналізу систем. Хоч як дивно, цей чоловік захистив докторську дисертацію з менеджменту і багато знав про цю ділянку. Деякі американські публікації звинувачували його в тому, що він очолює радянський промисловий шпіонаж. Насправді він був дуже інтелігентною та приємною людиною. Завдяки докторату Гвішиані знав про мене з літератури з менеджменту, хоча, напевно, й від делегатів, які відвідали ЦНМ. Він зв'язався зі мною на початку 1969 р. та запитав про можливість приїхати до Женеви і поспілкуватися зі мною. Я був заінтригований. Знав, що він мав високий статус у Радянському Союзі завдяки його ролі в Інституті та Комітеті.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
М. Детвілер, Дж. Гвішиані та Б. Гаврилишин у ЦНМ. Женева, 1969 р.
Ми домовилися, що він прийде до нас на обід, під час якого зможемо поговорити. Я приїхав забрати його з “Отель дю Рон”[3], запаркував машину напроти входу й зателефонував до його номера. Він спустився у вестибюль. Коли я провів його до машини, запросив сідати, а сам сів за кермо, він здавався спантеличеним. Я це помітив і запитав: “Ви здивовані, що у мене немає водія, як у вас? Це капіталістична, а не соціалістична країна”. Він посміхнувся.
Гвішиані мав витончені манери. На обіді з нами були двоє наших дочок, які зазвичай допомагали своїй матері з підготовкою будь-яких прийнять, тому що моя дружина все готувала власноруч. Гвішиані це теж здивувало. Привітавши наших дочок, він сів за фортепіано, зіграв “Пісню кохання” (Love Song) з однойменного фільму та ще кілька мелодій, популярних на Заході. Коли закінчив гру, ми сіли обідати. В той час наші дочки не дуже добре розмовляли українською, тому що в Женеві було ще тільки двоє дітей, з якими вони могли час від часу спілкуватись цією мовою. Єдиними людьми, з якими в особливих випадках вони говорили українською, були ми, їхні батьки. На цьому обіді без жодних розпоряджень з нашого боку вони говорили тільки українською, радше ніж більш звичною для них англійською чи французькою. Гвішиані був вражений і навіть спитав: “Як пояснити, що ваші діти говорять українською?” Я пояснив, що моя дружина українського походження в другому поколінні, народжена в Канаді, а діти є українцями в третьому поколінні, народжені в Канаді. Я спитав, чи його діти говорять грузинською. Він змінився в обличчі й сказав: “З російською дружиною та живучи в Москві? Думаєте, мої діти говоритимуть грузинською?” Його очі стали вологими. Здавалося, він говорив з жалем, що не може передати дещо від себе своїм дітям.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Туся, Дж. Гвішиані, Тіна та Лені Гаврилишини в домі Гаврилишиних. Женева, 1969 р.
Потім ми перейшли до розмови про ЦНМ. Він виступив із пропозицією: “Чи можливо було б укласти бартерну угоду між Державним комітетом з науки й техніки і Центром?” Він пояснив, що згідно з договором Держкомітет присилатиме по кілька осіб на різні програми у ЦНМ, а Центр у свою чергу відправлятиме учасників програм МВА на стажування до Радянського Союзу. Не мало бути між нами жодних грошових трансакцій, ми могли б рахувати людинодні, проведені стажувальниками з СРСР у ЦНМ, а наші студенти проводили б таку саму кількість людиноднів у СРСР. Така бартерна угода була важливою для Радянського Союзу, бо вони не мали доступу до закордонної валюти. Нас вона також влаштовувала. Я погодився на угоду, думаючи, що нашим слухачам на різних програмах буде цікаво мати поруч слухачів з Радянського Союзу, так само як цікаво буде тим, хто стажуватиметься в СРСР і зможе пізнати реальну ситуацію в тій країні. Учасникам з Радянського Союзу, звичайно, буде цікаво дізнатися про досвід західного світу. Так вони зможуть безпосередньо вчитись менеджменту та ефективно використовувати здобуті знання, які суперечили радянській пропаганді. У подальшому Держкомітет присилав нам професорів, навіть кілька деканів факультетів з різних університетів, а також чиновників високого рангу, в основному з Міністерства закордонної торгівлі та імпортно-експортних організацій. Ці люди могли не тільки використати знання про те, як працює “капіталістичний світ”, а й поширити їх шляхом викладання чи публікацій в Радянському Союзі.
Процедура була проста: Комітет надсилав нам список імен та резюме кандидатів на окремі програми, ми їх переглядали і якщо кандидати підходили за освітою, професійним досвідом, відповідності напрямові обраної ними програми, ми їх приймали. Якщо ні — давали несхвальні коментарі про одного чи двох кандидатів, яких Комітет потім заміняв іншими. Ця співпраця була дуже цікавою, не тільки під час занять, а й у процесі спостереження за тим, як люди з Радянського Союзу поводились у різних ситуаціях. Перша річ, яка нас вразила, сталася в день прильоту першої групи. Незважаючи на те, що ми заздалегідь поінформували їх про готель, в якому вони зупиняться, коли і де почнуться їхні програми і т. д., вони чекали, що хтось зустріне їх в аеропорту, привезе до готелю і скаже, що робити та яка програма для них приготована, включаючи суботи й неділі. Тому для відвідувачів з Радянського Союзу зробили так: підготували чітку програму, щоб їх скрізь хтось супроводжував і вони ніколи не залишалися самі, куди б не пішли. Другим шоком стало те, що вони не розуміли деякі базові речі з економіки, наприклад, як ціни утворюються попитом і пропозицією, хоча й читали щось про це.
Найцікавішим було те, що робили радянські відвідувачі після повернення до своїх інституцій та робочих місць. Вони публікували короткі чи довгі статті, іноді навіть книги, де описували досвід і уроки, які отримали під час навчання в ЦНМ. Статті завжди починалися цитатами з Маркса, Леніна, Брежнєва, потім йшов опис того, що вони “ніби то вивчили” і завжди закінчувалися приблизно такою фразою: “Зважаючи на наш передовий радянський досвід, ми не дізналися нічого нового. Ми, однак, повинні й далі відправляти наших делегатів до ЦНМ для того, щоб показати учасникам програм з інших країн наші передові знання в багатьох сферах”. Автори зазвичай передавали свої статті чи книги мені через наступних учасників програм ЦНМ. Їх завжди супроводжувала записка: “Ви зрозумієте”. Звісно, я розумів. Це був єдиний спосіб поділитися корисними знаннями про західний світ, при цьому залишившись відповідальними членами партії та лояльними радянськими громадянами.
Особливо добре мені запам'ятався один учасник з Новосибірська, який ще називали “академічним містечком”. Навіть тепер там сконцентровано багато університетів, інститутів та дослідницьких центрів. Учасника звали Олександр Веліхотський і він навчався на “Підвищеній програмі з менеджменту”. Його англійська була досить обмежена, тому він сидів поряд з учасником з Польщі, Анджеєм Клопотовським і той пошепки перекладав йому лекції та дискусії російською. Веліхотський особливо цікавився курсом з формування стратегії. Після повернення до Новосибірська він написав статтю на 54 сторінки. Ця стаття стала найбільшою серед усіх, будь-коли написаних про ЦНМ. У ній автор описав, яким чином буде можливо використовувати у плановій економіці методи, які вживають великі міжнародні компанії при формуванні їхньої корпоративної стратегії. Цей приклад показує, якими були цікавими та як впливали на учасників з Радянського Союзу знання, отримані в ЦНМ.