Залишаюсь українцем/III/У Радянському Союзі
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Контакти з Радянським Союзом | Залишаюсь українцем. Залишаюсь українцем У Радянському Союзі |
Зустрічі з Фроловим, Примаковим і Горбачовим ▶ |
|
У 1971 р. Дж. Гвішиані запросив мене з дружиною та 17-річним сином Лесиком відвідати Радянський Союз в якості гостей уряду на подяку за успішне втілення угоди, підписаної два роки тому. Ми мали відвідати різні міста, взяти участь у культурних подіях, зустрітися з цікавими людьми. Дружина сумнівалася, чи варто приймати запрошення. У Радянському Союзі усіх, кого вважали ворогом народу, могли ув'язнити чи навіть розстріляти. Я переконав її, що ми будемо у безпеці, незважаючи на те, що я український націоналіст, який давав лекції та писав про те, що Україна має бути незалежною державою, а не колонією радянської імперії. В кількох країнах Європи та Північної Америки у мене були знайомі, які займали дуже високі посади і здійняли б галас та спробували натиснути на Радянський Союз, якби щось зі мною сталось. Отже, ми поїхали з великою цікавістю та відчуттям безпеки.
Для підготовки нашої поїздки Гвішиані направив Ірину Лук'янову, яка працювала у Держкомітеті й раніше брала участь у Міжнародному семінарі з інформаційних систем у ЦНМ. Протягом двох тижнів Ірина відвідувала нас щодня та насолоджувалася купанням у нашому басейні. День за днем вона ставила запитання, куди б ми хотіли поїхати, які організації відвідати тощо, тобто ті, на які я вже давав відповідь. Я пояснив, що ми хотіли б відвідати кілька інститутів у Москві, потім поїхати до “другої столиці” — Ленінграда, провести два чи три дні у Києві й кілька днів у Львові. Наголосив, що ми також хотіли б відвідати моє рідне село Коропець поблизу Карпат у Західній Україні. Після двотижневих щоденних набридань Ірина нарешті сказала, що все буде організовано відповідно до наших побажань.
Коли ми прибули до Москви, в аеропорту нас зустрів приємний молодий чоловік, який навчався у Массачусетському інституті технології. Він чудово володів англійською і працював на Держкомітет. Гвішиані сам цікавився MIT, який часто був генератором багатьох нових технологій, в результаті чого у Бостоні створили цілий ряд підприємств. Наш гід привіз нас до готелю “Україна” — величезної будівлі з 4000 номерів. Він швидко зареєстрував нас, провів до кімнат і сказав, що ми можемо відпочити, а потім він відвезе нас до Держкомітету, щоб детально обговорити програму нашого візиту. До Держкомітету я поїхав сам. Там мене зустріла Ірина та ще двоє чиновників.
Привітавшись, я запитав: “Чи погоджена нами програма дійсна?”
Ірина відповіла: “Так, так. За винятком однієї дрібнички”.
Я спитав: “Якої?”
Вона сказала: “Не можемо знайти кімнати для вас у жодному з готелів Львова”.
Я з недовірою подивився на них і сказав: “Ви не можете дістати дві кімнати для нас у жодному готелі у Львові?”
Вибачаючись, вона відповіла: “На жаль, ні”.
Тоді я сказав: “Я переоцінив вагу Держкомітету. Якщо ви не можете навіть знайти два готельних номери в цілому Львові, думаю, Держкомітет не має тут особливого впливу. Тому, будь ласка, купіть нам три зворотних квитки до Женеви на завтра”.
Ірина сказала: “Але, пане Гаврилишин... Буде дуже шкода, бо, бачте, ми хотіли б продовжити ваше перебування у Москві хоча б на один день, тому що так багато директорів різних інститутів хотіли б зустрітися з вами…”
Я сказав: “Ні, я повторю те, що сказав: або у нас є готельні номери у Львові, або ми повертаємося до Женеви”.
Після кількох коротких телефонних дзвінків кімнати у Львові було знайдено.Тоді я спитав: “А як щодо поїздки до мого рідного села Коропець?”
Ірина почервоніла і сказала: “Пане Гаврилишин, це справді неможливо, але з іншої причини. Ваше село дуже близько до Карпат, а в цьому регіоні багато військових об'єктів, тому село перебуває поза зоною доступу для будь-кого з-за кордону”.
Я вагався, проте подумав: “У кожному разі, ми хоча б будемо в Києві та Львові. Тому варто залишитись. Можливо, нам вдасться зробити щось із візитом до села після приїзду до Києва”.
Візити в Москві були цікавими, а перебування в готелі жахливим. За нами було закріплено спеціальний столик в одному з ресторанів. У готелі було кілька ресторанів, проте ми могли ходити тільки до того і мали завжди сидіти за тим самим столиком. У нас була сильна підозра, що під швейцарським прапорцем на нашому столику був мікрофон, але ми не мали змоги це перевірити. Ще гіршим було те, що офіціантки стояли й балакали між собою, зовсім не звертаючи на нас уваги. Іноді нам доводилося чекати до 20 хвилин доки одна з них врешті підходила до нас. Вона показувала меню, а коли ми щось вибирали, казала, що цього сьогодні немає. На запитання, що у них є, отримували відповідь: “Будь-що зі списку”. Коли ми замовляли будь-що інше, вона йшли на кухню, поверталася та казала, що цього теж нема. Нам доводилося двічі чи тричі робити замовлення, доки ми отримували щось поїсти. Сервіс у Москві був далеко не дружній.
До нас було приставлено гіда, але не того, хто нас зустрів в аеропорту. Це був молодий чоловік 25 років. Його звали Віктор. Він був надзвичайно елегантно вдягнений, Віктор фактично не мав на собі нічого радянського виробництва. У нього був швейцарський годинник, італійське взуття, англійський костюм. Він відмінно говорив англійською. Певно, Віктор був компетентною людиною, якій довіряли. Незадовго до нашого приїзду він супроводжував міністра закордонних справ Швеції протягом його двотижневого візиту до Радянського Союзу. Під час вечері з Віктором за кілька столиків від нас ми помітили молоду жінку. Віктор заговорив з нашим сином Лесиком, запитавши його: “Бачиш цю дівчину? Чи вона не красуня? Хотів би зустрітися з нею?” Очі Лесика загорілися, він спалахнув, був явно зацікавлений, проте побоявся десь виходити сам.
У Ленінграді ми відвідали Ермітаж — справді фантастичний музей, сходили на балет. За обідом (дружина одразу ж це помітила) та сама дівчина, яку ми бачили в Москві, знову сиділа неподалік від нас. Вочевидь, Віктор намагався вплутати нашого сина у романтичні стосунки з надією отримати додаткову інформацію про мою діяльність. Перед поїздкою до Радянського Союзу я сказав Ірині Лук'яновій: “Ви знаєте, що я український патріот, що кількох членів моєї родини було ліквідовано у Радянському Союзі?” Вона відповіла: “Так, так, Богдане Дмитровичу, нам все про вас відомо. Але ми співпрацюємо з вами професійно, а не в політичному плані”.
Перед описом нашого перебування в Україні хотілося б пригадати, що у 1960-х режим в Радянській Україні став більш ліберальним та поблажливим. Впродовж кількох років відбувалося часткове відродження української культури й була певна політична свобода. Поети стали писати вільніше і не тільки про те, що замовляли згори. З'явилися нові композитори та автори пісень. Люди почувались вільніше. Хоча у 1971 р. політичний режим став жорстокішим, все ще лишалися певні ознаки тієї “політичної відлиги”. Ми побачили кілька прикладів цього. Віктор з якихось причин був українофобом і на кожному кроці скаржився на некомпетентність і низьку активність людей в Україні. Люди відчували таке ставлення й грали з ним у певну гру, показуючи, що те, що він приїхав з Москви зі спеціальними повноваженнями, завдяки яким всі його накази мали б швидко виконуватись, не дуже їх хвилювало. Навіть в готелі “Інтурист” (тепер “Дніпро”) люди розігрували його. Він розмовляв з ними, ніби був їхнім прямим начальником. Вони кивали головою, проте не виконували того, що він каже. Коли ми були на прогулянці кораблем по Дніпру, молода дівчина-гід вела екскурсію російською, як було зазвичай прийнято. Коли ми сказали їй, що ми українці зі Швейцарії, дівчина не зморгнувши оком перейшла на українську без жодного страху перед Віктором.
Один інцидент став добрим прикладом результатів поведінки Віктора. Якраз перед від'їздом до Львова я нагадав йому, що було б добре пообідати в Києві. Зважаючи на те, що наш літак відлітав в обідній час, обідати у Львові було б запізно. Віктор пішов до директорки ресторану, яка сказала йому: “Ми відкриваємось о 13 годині, а зараз лише дванадцята, тому подати обід вашим гостям неможливо”. Віктор був розлючений. Тоді я сам пішов до директорки і пояснив, що ми українці зі Швейцарії, здійснюємо поїздку країною і попросив подати нам обід. Вона сказала: “Звичайно!”, відкрила ресторан і ми змогли пообідати. Це ще більше вивело Віктора з рівноваги.
Невдовзі після прибуття до Києва я потелефонував Вадиму Перчику, який, як уже згадувалося, раніше працював у радянській місії в Женеві, але повернувся до Києва перед тим, як ми приїхали. Я розповів йому про нашу подорож і про бажання таки відвідати моє рідне село. Я згадав, що нам сказали “ні” в Москві, проте зараз ми в Українській РСР, тому в Києві хтось міг би сказати нам “так”. Він швидко і якось знервовано сказав: “Я чекатиму на вас у холі готелю за 45 хвилин”. Було зрозуміло, що такі речі не можна обговорювати по телефону.
Коли ми зустрілися в холі, Вадим, швидко озирнувшись, тихо промовив: “Все готово. Ви зможете відвідати Коропець. Коли заселитесь у свій готельний номер у Львові, подзвоніть за цим номером (він дав мені невеличкий кусник паперу), скажіть хто ви і повідомте, що хочете відвідати завод”.
Я сказав: “Але мені не потрібен завод, я хочу поїхати до Коропця з Лені й нашим сином”.
Вадим відповів: “Не зважайте, просто робіть те, що я сказав. Все зорганізують”.
Наступного дня він запросив нас приїхати на їхню дачу. Це була лише маленька дерев'яна хатинка, але поряд був город, на якому вирощували картоплю та інші овочі, більшість з яких маринували на зиму. В такий спосіб родина Вадима, як і багато жителів Києва та інших міст України, долали нестачу продуктів харчування у колишній “житниці Європи”.
У Києві відбулося ще кілька цікавих зустрічей. У мене була запланована зустріч з академіком В. Глушковим, директором Інституту кібернетики, дуже впливової організації з 3000 працівників, що виробляла програмне забезпечення, переважно військового призначення та для космонавтики. Глушков був знаною особистістю. Він був одним з двох осіб з України, які мали членство в Академії наук Радянського Союзу. Він народився в Росії, але добре акліматизувався в Києві. Коли я прийшов до інституту, мене зустріли три заступники директора, які вибачились і повідомили, що Глушков саме був на шляху з Москви, проте мав скоро приїхати. Тим часом вони хотіли поспілкувалися зі мною. Двоє з них говорили російською. Третій на прізвище Добров, відомий академік, відмінно розмовляв українською, тому ми добре поспілкувалися. За тридцять хвилин зайшла секретарка й повідомила, що Глушков прибув і хотів би мене побачити. Я зайшов. З Глушковим була дівчина, яка мала б перекладати з української чи англійської на російську. Заступники директора навіть не знали, що він говорить українською. Ми потиснули один одному руку і я запитав Глушкова, якою мовою будемо продовжувати спілкування. Без вагань він відповів: “Звісно ж українською”. Глушков був одним з росіян, яких, можливо, направили в Україну, щоб допомогти з її русифікацією і частково допомогти контролювати країну політично. Він залишився росіянином, проте надавав перевагу українській культурі, стилю життя та стосункам між людьми. В цьому сенсі він навіть став місцевим патріотом.
На час нашого перебування в Києві Інститут кібернетики виділив нам машину з водієм, а також одного з інженерів як гіда. Водієві було шістдесят років і серед іншого він відмінно співав тенором. Він розповів, що в його родині було одинадцять дітей і що вони співають у чудовому домашньому хорі. Наш гід, який чудово говорив українською, показав нам основні будівлі та установи Києва. В один момент він прошепотів нам: “Знаєте, ми проїжджатимемо поруч з музеєм Лесі Українки. Може, ви хотіли б заскочити туди на пару хвилин?” Він додав, що його мати — директорка того музею. Коли ми увійшли, там було кілька людей і директорка українською читала цитати з творів Лесі Українки, написані на стінах, але давала пояснення до них російською. В ту хвилину, коли відвідувачі перейшли до наступної зали, вона одразу ж перейшла на українську. Відрізнялася не тільки мова, а й зміст розповіді про Лесю Українку. Вона говорила про неї не як про революціонерку, відповідно до радянської пропаганди, а як про справжню українку, яка турбувалася долею свого народу і своєї нації.
Найпідступніший жарт доля зіграла з Віктором, коли ми прибули в Бориспільський аеропорт, щоб вирушити до Львова. Наш водій, який співав усю дорогу до аеропорту, подарував Лені величезний кавун. Лені взяла кавуна, проте ледве змогла втримати, тому одразу ж передала його Віктору. Ми подумки добре посміялися, коли цей елегантно вдягнений москвич був змушений весь час тримати кавун на колінах в літаку, а потім по прибуттю до Львова — в машині дорогою до готелю.
У Львів ми прилетіли після обіду. Виконуючи настанову Вадима Перчика, я подзвонив за номером, який він мені дав, назвався і сказав, що хочу відвідати завод. Чоловік, який відповів, дуже ввічливо представився й запропонував підійти до його офісу і все обговорити детальніше. Я пішов туди пішки, бо офіс був неподалік від нашого готелю. Виявилося, що той чоловік — заступник голови обласної ради. Він мав російське прізвище, однак чудово говорив українською. Він одразу ж повідомив, що нашу поїздку до Коропця організовано, водій на офіційній машині чекатиме на нас біля готелю о шостій годині наступного ранку. Потім він дещо дивно продовжив: “Знаєте, у нас у Львові є кілька важливих заводів, серед них — великий завод з виробництва автобусів. Ми, однак, не знаємо, для кого виробляємо ті автобуси. Ми просто направляємо їх до Москви за державними цінами, а потім їх експортують до різних країн”. Чоловік вів далі: “Мені сказали, що у вас є чудові зв'язки у різних країнах. Якщо б ви могли влаштувати якісь контакти для нас, щоб ми могли продавати свої автобуси напряму до тих країн, а не через Москву. Це дуже б допомогло економіці нашої області”. Я з жалем відповів, що навряд Москва коли-небудь дозволить їм продавати автобуси напряму. Наостанок попросив його дати телеграму моїй двоюрідній сестрі в Коропці, що ми приїдемо до них післязавтра.
Ми зупинились у відомому львівському готелі “Жорж”, який було збудовано під час австрійського періоду. Ввечері пішли до клубу з живою музикою. Я намагався встановити якомога більше контактів з людьми з України. Коли ми зайшли до приміщення, побачив за столиком пару молодих людей. Я підійшов до них і сказав: “Ми приїхали сюди як гості радянського уряду, ми українці зі Швейцарії. Чи можна нам приєднатися до вас?” Вони додали ще один стілець і наш син також сів з нами. Ми одразу ж почали розпитувати, хто вони. Виявилося, що молодий чоловік віком 30–31 року працював нейрохірургом. Він щодня робив по дві операції на мозку. Навчався у Ленінграді, потім повернувся до Львова, звідки походив. Сказав, що зазвичай лише одна з двох операцій проходила успішно, і додав: “Сьогодні був один з тих днів, коли вдалися обидві операції. Ми святкуємо цю подію”. Його дівчина віком 25–26 років працювала біологом. Коли ми роззнайомилися, лікар сказав: “Якщо ви зі Швейцарії, може, знаєте, як там Жан П'яже? Чи досі такий само активний?” Я подумав, що нейрохірург, певно, чув про Жана П'яже, бо той цікавився інтелектуальним розвитком дітей, і відповів, що П'яже часто проїжджає на велосипеді через нашу околицю і, здається, він у чудовій формі. Ще більше мене здивувало наступне запитання нейрохірурга: “Чи Одерматт написав якісь нові п'єси?” Хоч я й жив у Швейцарії вже одинадцять років, чув про Одерматта лише тому, що хтось із наших дітей читав один з його творів. Тому відповів, що не знаю, чи він написав щось нове. Потім він спитав про Макса Фріша. Присоромлений, я запитав: “Вибачте, а хто він?” — “Швейцарський письменник”. Це був надзвичайно сильний знак для мене. Уявіть, молодий нейрохірург з України знав про ключові фігури швейцарської літератури. Пояснення цієї загадки з'ясувалося пізніше: в Україні щомісяця виходив журнал зарубіжної літератури “Всесвіт” і для багатьох людей в Україні це була єдина можливість дізнатися про те, що відбувається у світовій літературі. Це був один з небагатьох способів, яким українці могли відкрити дещо про світ, читаючи зарубіжну літературу.
Молодий біолог, Оля Мороз, запитала, чи могли б ми вислати їй “тест Роршаха”. Психологи користуються цим тестом для визначення типу характеру людей. Мене здивувало, навіщо це потрібно біологу, але я пообіцяв їй його вислати. Вона сказала, що у неї є молодша 18-річна сестра Наталя, і почала розмову про сучасну музику з нашим сином. Це стало ще одним сюрпризом. Оля пояснила, що коли молоді люди приїжджали з-за кордону, вони привозили з собою касети з записами. З цих касет одразу ж підпільно робили багато копій і розповсюджували серед близьких друзів. Така практика була дуже поширена. Коли наш син зустрівся з Наталею, було абсолютно неймовірним те, що все, що він знав про сучасні гурти, вона знала так само добре, ніби вони обоє жили в одній західній країні.
Кульмінацією нашого візиту до Львова стало відвідання другого дня Олиної домівки. Звісно ж, ми пішли туди таємно, наш гід Віктор нічого про це не знав. Ми домовилися, що вона чекатиме нас на вулиці за 100 метрів від нашого готелю. Її батько був професором університету імені Івана Франка у Львові. Ми знов побачили, як люди знаходять спосіб непомітно критикувати Радянський Союз. Професор Мороз дістав з дальнього кутка своєї бібліотеки маленьку книжечку. Це був буклет фотокопій поезій Тараса Шевченка, написаних від руки автором з деякими виправленнями. Він також дав інше видання вже надрукованих поезій Шевченка, сказавши: “Можливо, вам було б цікаво переглянути ці два видання тих самих творів Шевченка”. Ми побачили, як в Радянському Союзі перекручували нашу літературну спадщину. Для Радянського Союзу Тарас Шевченко був революціонером, хоча насправді він був художником і поетом, який сприяв ренесансу української мови, мистецтва й історії. За критику Російської імперії Шевченка змусили служити рядовим солдатом, відправили у заслання з забороною малювати та писати. Він помер у молодому віці, 47-річним. Професор Мороз, не сказавши жодного критичного слова, дуже добре доніс до нас свої справжні думки.
Наступного дня ми вирушили у подорож до Коропця. Віктора з нами не було. В розмові з заступником голови обласної ради я попросив знайти поважну причину залишити нашого “янгола-охоронця” з Москви у Львові. В присутності Віктора нам було б дуже незручно зустрічатися з родичами[1]. Ми виїхали о шостій годині ранку. На шляху нам зустрілися кілька представників ДАІ (чи хто б вони були). Вони зупиняли машину, наш водій показував якийсь папірець і нас одразу ж відпускали. Подорож була добре спланована. На в'їзді до Коропця нас зустріли голова колгоспу, голова районної ради і моя племінниця Маруся. Вони пересадили нас в іншу машину, відвезли до центральної будівлі у селі — Будинку культури, де на нас уже чекало багато родичів. Було безліч квітів, усі були надзвичайно раді нас бачити. До цього моменту вони не знали, де я і що сталося зі мною та моїм батьком, братом і сестрою. Звістка про наш приїзд прийшла лише за кілька годин до нашого прибуття до Коропця. Потім сталася дивна річ. Коли моя дружина Лені вийшла з машини, вона вдихнула повітря і раптом з подивом у голосі промовила: “Я тут належу!” Це було справжнє дивом. Вона народилася в канадському місті Едмонтон, не знала сільського життя. А тут раптово відчула, що справді почуває себе вдома там, де її коріння. Від цього моменту вона стала Леонідою Петрівною і гордилася своїм ім'ям, тоді як в Канаді була просто Лені.
Наші родичі намагалися пошепки передати нам прохання робити усе, що скаже голова колгоспу. Він запропонував почати з відвідин середньої школи, де на нас вже чекали учні й учителі. Я сказав: “Я щойно дізнався, що моя тітка захворіла. Думаю, потрібно першою відвідати саме її”. Мої родичі були шоковані тим, що я посмів таке сказати. Проте у голови колгоспу не було вибору. Його поінформували зі Львова, що до них їде дуже важлива особа зі Швейцарії і тому потрібно сприяти виконанню її побажань. Після візиту до тітки, він сказав, що наступним пунктом нашого графіка має бути візит до Будинку культури. Я знову відмовився, сказавши: “Тут поблизу кладовище, там похована моя мати. Я хотів би побачити її могилу”. Це знову викликало певний конфуз. Потому голова колгоспу знову запитав, чи не хотіли б ми відвідати школу. Цього разу я відповів, що перед візитом до школи хочу побачити хату, де народився. Коли ми туди йшли, я помітив, що старої церкви, яка була справжньою перлиною архітектури, вже нема. Я запитав, що з нею сталося. Голова райради відповів, що церква була надто стара, тому її спалили.
Врешті ми прийшли до школи. Мені стало шкода бідних школярів, адже всіх учнів старших класів тримали у класах доки ми не приїдемо. Я сказав дітям, що народився в Коропці, проте живу у Швейцарії. Розповів також, що бачив багато різних країн на різних континентах.
Потім процитував кілька рядків з однієї з поем Шевченка:
|
Не дуріте самі себе, |
Це знову стало шоком для директора та вчителів, бо, зважаючи на русифікацію, слова Шевченка звучали дещо революційно. Втім, я відчув, що їм подобається чути, що колишній коропецький хлопець на світовому рівні доводить важливість українських речей.
Всі відчули полегшення, коли нас та наших родичів запросили на вечерю до Будинку культури. Голова колгоспу Кудровський за освітою був історик. Після вітальної промови він запитав мене:
“Богдане Дмитровичу, я знаю, що ви дуже поважна людина, але чим ви займаєтесь?” (Мабуть, він думав, що я був першим секретарем Комуністичної партії Швейцарії…)
Я відповів: “Я не важлива персона. Я лише професор та директор школи з менеджменту”.
“О! Менеджмент? Це дуже важливо!”
Я спитав: “Чому ви вважаєте, що менеджмент дуже важливий?”
Він пояснив: “Нещодавно я відвідував курси, де нам розповіли про десять важливих подій у розвитку менеджменту та управлінської освіти”.
Голова попросив свого помічника принести його нотатки. Після його повернення Кудровський продовжив:
“Першим був Фридерик Тейлор, який в кінці дев'ятнадцятого століття почав вивчати менеджмент із секундоміром з метою вивчення трудового процесу в часі”.
Я підтвердив: “Це справді так”.
“Потім було створено першу справжню школу з менеджменту в Гарварді, США”.
Я знав, що це не зовсім так, тому що насправді першою колегіальною бізнес-школою стала започаткована у 1881 р. Вортонська школа фінансів у Філадельфії. Однак не став цього коментувати.
Кудровський продовжив: “У 1922 році Форд написав книгу про те, як він створив свій автомобільний завод”.
Я сказав: “Цієї книги не читав, проте, якщо ви так кажете, я впевнений, що вона існує”.
Він продовжив: “Альфред Слоун, який створив “Дженерал Моторз”, був перший, хто замислився над стратегією”.
Я був вражений.Несподівано він продовжив: “У 1946 році було започатковано першу Міжнародну школу з менеджменту в Женеві”.
З усмішкою я сказав: “Чудово, що у Радянському Союзі це вважається важливою подією. Так сталося, що я є директором цієї школи”.
Очі Кудровського спалахнули від задоволення й полегшення, він повернувся до моєї племінниці й сказав: “Марусю, тепер у тебе буде новий дах”. Потім я дізнався, що в її хаті протікав дах і вона вже довго благала Кудровського виділити матеріали, щоб його полагодити, але їй постійно відмовляли. Дізнавшись, що я є директором відомої школи, він миттю вирішив, що тепер племінниці можна замінити дах.
Щасливі й задоволені ми продовжили святкування аж до пізнього вечора. Коли прийшов час від'їжджати, Кудровський, голова районної ради та наші родичі вирішили провести нас за десять кілометрів до кордону коропецьких земель та лісів. Там вони зупинилися, витягли пляшку українського шампанського, кошик із закусками, застелили скатертиною капот нашої машини і ми випили кілька останніх келихів, заспівали “Многая літа” й зі сльозами на очах розпрощались. Ми вирушили в напрямку Бучача. Було близько дванадцятої години, ніч була дуже темна. Я напрочуд добре орієнтувався, коли потрібно повертати праворуч чи ліворуч, адже наш водій дороги не знав. Востаннє я був у Коропці 1943 року. Тепер був 1971-й. Якимось дивом у моїй пам'яті зберігся кожен кілометр тієї дороги.
За три кілометри до Бучача дорога пішла стрімко вниз і я зрозумів, що ми поблизу будинку, в якому мешкав з 1930 р., він був нашим аж до того часу, коли батько залишив його у 1944-му. В ті часи дорога, що проходила біля нашого будинку, була дуже вузька й кручена. Ми ж їхали по рівній та широкій. Я не міг нічого побачити в темряві. В цей час назустріч нам повільно їхала на гору вантажівка, ми зупинили її і я запитав водія: “Колись тут неподалік мешкала родина Гаврилишиних”. Він сказав: “Звичайно, будинок і досі там. Він ліворуч від вас десь за 60 метрів звідси”. Я вирішив відвідати будинок, ми пройшли до нього і постукали в двері. У СРСР стук серед ночі міг означати загрозу арешту та заслання до Сибіру. Тому я швидко пояснив наляканим хазяям, що жив у цьому будинку з 1930 по 1944 роки. Вони одразу сказали: “В такому разі, це ваш дім і ви можете забрати його назад, коли забажаєте. Він ваш, а не наш”. Це було дуже зворушливо, однак я запевнив, що не хочу забирати будинок. Від тих людей довідався, що родина, яка мешкала за дві хати від нашої і була депортована до Сибіру в 1940 році, якраз коли я ховався в їхній стайні, повернулась. Я швидко пішов до того будинку і запитав про мого друга дитинства Міська (Михайла), з яким ми завжди ходили разом до школи. Його батько сказав, що Місько мешкає в Бучачі. Ми знайшли його квартиру. Було близько першої години ночі. Коли я постукав у двері, якийсь час панувала тиша. Потім їх відчинив наляканий чоловік і я одразу сказав: “Міську, це я, Данко[2]”. Він глянув на мене недовірливо, але впізнав моє обличчя. Для нього це було наче диво. Місько впав на коліна й поцілував мою руку. Я плакав від щастя, але, зважаючи на жест Міська, це був один з найболючіших моментів мого життя. Ми трохи поговорили про моє життя на Заході та його життя у Сибіру. Вони з дружиною хотіли пригостити нас і запропонували холодну варену картоплю. Ми дуже добре повечеряли в Коропці й уже давно мали б бути у Львові, тому попрощались і поїхали.
До львівського готелю ми прибули о 3-й годині ночі й побачили бідного Віктора, що був дуже блідий і весь тремтів. Він вимовив: “Чому ви так пізно? Де ви були? У нас літак до Москви о 5-й ранку!” — Я запитав: “Чому? Ми мали повертатися тільки ввечері”. — Він відповів: “На вас чекає доктор Гвішиані. Це дуже важливо. Нам треба їхати”.
Ми дуже здивувались, проте швидко спакували свої речі, сіли у літак, прибули до Москви й повернулися до готелю “Україна”. Ми сиділи у нашій кімнаті й чекали, але нічого не відбувалось. Я намагався по телефонувати Гвішиані, але мені сказали, що його немає на місці. Я спробував зв'язатися з його заступником — і знов нічого. Віктора також не було. Повна тиша. Моя дружина налякалась і невдовзі я також почав турбуватись. Той факт, що із жодним з людей, які нас запросили, з якоїсь причини неможливо було зв'язатися, справді був вагомим приводом для хвилювання. Я подзвонив канадському послу і сказав йому: “Ми громадяни Канади і, здається, ми у небезпеці. Чи можете ви щось зробити?” Коли приїхали до канадського посольства, посол жестами попросив Леоніду Петрівну голосно поговорити з його дружиною, а сам написав крейдою на невеличкій дошці: “Ходімо в садок”. Ми пройшли до саду. Він сказав, що не може говорити зі мною в будинку, тому що там все прослуховується, і запитав, у чому полягає проблема. Я пояснив ситуацію. Він сказав: “Вибачте, але я можу діяти тільки у випадку, якщо з вами щось трапиться. Якщо вас заарештують, я спробую втрутитись. Але поки що з вами нічого не сталося, тому я нічого не можу зробити”.Та ніч була не найкраща в нашому житті. Вранці нам нарешті подзвонив чоловік, який зустрів нас, коли ми вперше прибули до Москви. Він поінформував, що після обіду ми зможемо відлетіти до Женеви. Ми поїхали до аеропорту усе ще страшенно стурбовані. Коли сіли в літак (“Пакистанські міжнародні авіалінії”), я дістав англійську газету й прочитав заголовок: “104 особи з посольства Радянського Союзу в Лондоні оголошені персонами non grata й відправлені до Москви”. Гвішиані та інші люди, які, можливо, були пов'язані з промисловим шпіонажем, певно, мали купу клопотів. Гадаю, що це було поясненням того, чому нас залишили на 24 години напризволяще у суцільній тиші.
Договір з Держкомітетом СРСР усе ще діяв, проте я став відчувати певне розчарування. Багато разів наголошував його представникам, що я українець з України, і запитував, чому всі люди, яких направляв Комітет, були росіянами. У Радянському Союзі п'ятнадцять республік. Чому приїжджали тільки з Росії? Вони обіцяли щось із цим зробити. Проте нічого не змінилось. Нам, наприклад, направляли анкети чотирьох кандидатів, із них двоє з України. Однак за два чи три дні до початку програми ми отримували телекс, де повідомляли, що тих двох кандидатів з України призначено на дуже важливі посади, і пропонували замінити їх іншими, як і очікувалося — з Росії. Мене все більше й більше дратувала ця гра. Врешті, коли армія Радянського Союзу вторглася до Афганістану, я розірвав угоду про співробітництво з Держкомітетом з питань науки та техніки.
У 1972 р. я отримав дуже неочікуване запрошення. Фундація Форда домовилася з Академією наук Радянського Союзу організувати тижневий семінар у Києві на тему “Планування організаційної структури”. Дванадцять кращих американських професорів — експертів з менеджменту та планування організаційної структури — були відібрані Фундацією Форда, а Академія наук Радянського Союзу відібрала дванадцять своїх академіків, зацікавлених даною темою. Мене запросили як “нейтрального спостерігача із Західної Європи”. Маршал Робінсон, віце-президент Фундації Форда, добре мене знав і 1971 року навіть виділив грант у 250 тисяч доларів на розвиток “Програми ділового партнерства” у ЦНМ. Він, відповідно, запропонував запросити мене. З боку Академії наук ідея запросити мене, певно, належала Глушкову. Як виявилося, Віктор Глушков був головою того семінару, який проводився в Інституті теоретичної фізики у Феофанії, чудовій місцевості поблизу Києва, оточеній лісами. Під час перерв було приємно прогулятися та послухали співи солов'їв у цей період пізньої весни.
Семінар був цікавий з кількох причин. Першим виступав Глушков. Привітавши нас, він почав свою лекцію словами: “У Радянському Союзі ми приймаємо десять у п'ятнадцятому ступені управлінських рішень щороку”. Я одразу ж подумав про всі ці нулі. Цифра була астрономічна. Мене зацікавило, як вони відстежують всі ті рішення. Подумав: “Мабуть, він добрий теоретик, але не має практичного розуміння, що таке у менеджменті управлінські рішення”. Мої американські друзі, одначе, були вражені. Я знав декого з них, особливо добре Ігора Ансоффа, який народився у Владивостоці, працював професором Школи промислової адміністрації при Університеті Карнеґі-Меллона та написав першу книгу з корпоративної стратегії у 1964 р. Глушков продовжив лекцію написанням ряду математичних формул на дошці. Тон семінару було задано.
Наступним доповідачем був американський професор з MIT, який говорив про різні форми організаційної структури, що вживали залежно від природи та роду діяльності організації. Потому виступав естонець, член Академії наук, голова Ради міністрів Естонської республіки. Він говорив про спеціальну програму з планування організаційних структур, яку вони розробили у СРСР. Після введення в комп'ютер кількох ключових характеристик, природи та спрямованості організації, ця програма дозволяла видрукувати організаційну схему, в якій відображались усі основні посади з коротким описом відповідальності кожної людини на цих посадах. На дошці він написав усі математичні формули, які використовувались цією програмою. Вони вражали, однак, думаю, були за межами розуміння усіх американських професорів, які не занурювались у вищу математику, плануючи організаційні структури. Формули точно були за межами і мого розуміння й викликали скептицизм відносно того, що всі питання організаційних структур можна вирішити за допомогою вищої математики та комп'ютерів.
Моє скептичне ставлення скоро виправдалося. Під час третього дня семінару я пішов до секретаріату і запитав, чи могли б вони підтвердити мій квиток до Женеви. У секретаріаті таке прохання викликало здивування і вони сказали: “Ні, ми нічого не можемо зробити. Вам потрібно їхати до офісу Аерофлоту”.
Я запитав: “Чому? Хіба ви не можете просто зателефонувати їм, адже я маю квиток і повинен лише його підтвердити”.Замість відповіді вони виділили мені машину й водія, тому я сам поїхав до офісу Аерофлоту. Там мені довелося трохи почекати, потім я підійшов до віконця і попросив підтвердити мій переліт. Мені сказали: “Нам потрібно відправити телеграму з вашим проханням у Москву”.
Я спитав: “Навіщо вам відправляти телеграму до Москви, якщо рейс відправляється з Києва й у мене вже є квиток з Києва до Женеви?”
Відповідь була така: “В будь-якому випадку ми маємо відправити телеграму до Москви”.
Я сказав: “Добре, я почекаю”.
Вони відповіли: “Ні, ні! Ви не можете почекати. Приходьте завтра”.
Наступного дня я повернувся туди й запитав, чи прийшло підтвердження. Мені сказали, що нічого з Москви не отримували. Я запропонував подзвонити до Москви за мій рахунок. У відповідь почув: “Ні, ми не можемо цього зробити, потрібно почекати, доки прийде відповідь телеграфом”.
Мене надзвичайно здивувала ця процедура і особливо контраст із передовими теоретичними “ноу-хау”, які демонстрували радянські академіки. Я повернувся до нашої резиденції, де проходив семінар. За обідом в розмові із одним з московських академіків я розповів про всі свої пригоди з квитком. Він сказав: “Знаєте, я можу вам допомогти. Голова Аерофлоту — мій друг, я потелефоную йому ввечері й він вирішить проблему”. Так все і сталося. Він того самого вечора подзвонив товаришеві, а наступного дня я поїхав до офісу Аерофлоту й отримав підтвердження свого квитка.
Я описую цей інцидент в таких деталях, тому що він переконливо довів те, що я вже знав: у Радянському Союзі було багато наукових досягнень, навіть геніальних, дуже передових, багато відмінних математиків, фізиків, хіміків. Однак трансформація їхніх “ноу-хау” в процеси, продукти та процедури була надзвичайно недосконала. Це працювало лише у військовому секторі, тому що військові знали, що їм потрібно, наприклад радар чи комунікаційні системи. Вони точно визначали свої потреби, і відповідний інститут розробляв необхідний продукт, а військові заводи його виготовляли. У цивільному секторі ця трансформація взагалі не працювала, тому що невійськові фабрики виготовляли те, що казав виготовляти Госплан, і для споживача не було жодної можливості на нього вплинути.
Моя книга “До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє” вийшла у світ на початку 80-х. Менш ніж за півроку мені подзвонив українець, який працював у Східній Німеччині. Він сказав мені, що прочитав книгу, видрукувану в німецькому видавництві, її назва російською — “Глобальные вопросы современности”. Він повідомив: “Там дуже багато цитат із вашої книги. Я відправлю вам копії сторінок, на яких вас процитували. У мене лише один примірник цього видання і я не хочу відправляти її повністю”. Коли я отримав згадані сторінки й почав читати, то дуже здивувався. Я не був упевнений, що мою книгу розповсюдять у Радянському Союзі, тому що в ній передбачив розпад СРСР. Яким же чином могли з'явитися довгі цитати з мого твору? Згадана книга була написана двома авторами — Іваном Фроловим, головним редактором “Правди”, та Вадимом Загладіним, членом ЦК Компартії з питань закордонних комуністичних партій. Книга була цікава — побачив це з назв розділів. Автори цитували публікації тих, кого вони вважали обізнаними і хто написав значні праці у сферах технологій, екології, економіки, політики та соціології.
У той час я вже знав, що в Москві існує спеціальна бібліотека (спецфонд). Лише обмежене коло осіб у Радянському Союзі мали до нього доступ. Я також знав, що директоркою тієї бібліотеки була дружина Гвішиані, дочка Косигіна. Коли прочитав цитати, стало зрозуміло, чому з'явилася така швидка реакція на мою книгу. Радянський Союз був серед країн, які я досліджував і яким запропонував, що можна зробити для поліпшення їхньої ефективності, використовуючи політичний, економічний та соціальний критерії ефективності. Мої рекомендації щодо Радянського Союзу були такі, що СРСР має почати процес децентралізації економіки, переходячи на “соціальну вільну ринкову систему”. Також запропонував їм зробити адміністративну реформу, але дуже повільно, якщо б вони не хотіли, щоб країна розпалась. Я писав, що ідеологія, система цінностей і норм поведінки людей поступово зміняться під впливом нової економічної системи та більшої політичної свободи. Я застеріг, що Радянський Союз розпадеться, якщо не спроможеться провести згадані реформи.
Згодом я дістав російську копію тієї книги. Цитат з моєї праці було майже стільки ж багато і вони були майже так само довгі, як цитати з праць Маркса, Леніна та навіть Брежнєва. Іншою несподіванкою стало те, що вони дуже відверто процитували усі мої рекомендації. Не було жодних викривлень чи фальсифікацій змісту мого тексту. Я з гумором прочитав кінцевий коментар самих авторів: “Гаврилишин рекомендує нам перейти до капіталістичної системи. Отже, його книгу потрібно назвати “Дороговкази в минуле”, а не “Дороговкази в майбутнє”.