Залишаюсь українцем/V/Радник трьох прем'єр-міністрів

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Залишаюсь українцем. Україна (2011
Богдан Гаврилишин
Радник трьох прем'єр-міністрів
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: 2011.

Радник трьох прем'єр-міністрів

Віктор Андрійович Ющенко

Економічний спад тривав. У грудні 1999 р. Кучмі вдалося переконати Віктора Андрійовича Ющенка стати прем'єр-міністром. Для цього знадобилася певна наполегливість. Ющенко був гарним головою Національного банку, добре керував фінансовою політикою, мав добру репутацію в Україні та був визнаний на міжнародному рівні як один із найкращих керівників центральних банків у світі. Проте його не дуже приваблювала перспектива переходу в політику. Я дуже добре знав Віктора Андрійовича з 1993 р., доволі часто з ним зустрічався, він був членом наглядової ради МІМ–Київ. Тому цілком природно, що він запросив мене стати його позаштатним радником, і я з превеликим задоволенням прийняв його пропозицію. Я здивував Ющенка та персонал МІМ–Київ, написавши йому листа як голова наглядової ради з проханням піти з ради, тому що прем'єр-міністр не повинен бути членом ради жодної організації, щоб його не могли звинуватити у конфлікті інтересів.

Юлія Тимошенко була призначена заступником прем'єр-міністра й відігравала ключову роль у вирішенні економічних питань, особливо в енергетичному секторі. Добре знаючи цей сектор, вона змусила виробничі та дистрибуторські компанії змінити бартерні угоди на грошові трансакції. Коли ті розраховувались одна з одною бартером, вони не декларували жодних прибутків і, відповідно, не сплачували жодних податків. Коли компанії перейшли на грошові трансакції, вони стали декларувати прибутки й платити значні податки, які були таким необхідним доходом для державного бюджету. Заборгованості з зарплати та пенсій були швидко виплачені, що збільшило попит на товари, й завдяки існуванню додаткових виробничих потужностей почалося дуже швидке зростання економіки без значної інфляції, що викликало вражаюче зростання ВВП — до 9 % у 2000 році, яке тривало високими темпами протягом якогось часу після того, як Ющенко на вимогу Кучми пішов у відставку.

Ющенко і Тимошенко дуже добре працювали разом. Кілька разів під час мого перебування у кабінеті Ющенка заходила Юлія Тимошенко і казала: “Вікторе Андрійовичу, нам треба прийняти ось таке рішення сьогодні до 5 години. Ходімо до мене в кабінет і поговоримо кілька хвилин”. Ющенко займався загальною політикою, був м'якіший, а Тимошенко після консультацій з Ющенком приймала сміливі рішення і з її характером та енергією робила все для того, щоб ці рішення було втілено в життя.

Хоча працювати з Ющенком було приємно й плідно, були дві сфери, в яких він був не на висоті. Пунктуальність не була однією з його чеснот. Одного разу в суботу він попросив мене прийти до нього в кабінет о 12 годині дня. Я чекав у приймальні, голова його канцелярії підходив до мене кожні 15 хвилин і казав, що у прем'єр-міністра все ще триває зустріч з делегацією МВФ. Та зустріч закінчилася лише о 13.15, одразу після неї Ющенко дав імпровізовану прес-конференцію. Нарешті о 13.50 він запросив мене до свого кабінету. Коли ми почали розмову, зайшла пані Тимошенко й попросила його піти до її кабінету. О 14.30 ми нарешті сіли, перекусили, випили чаю і мали спокійну та продуктивну розмову.

Іншим слабким пунктом було те, що він добирав недостатньо компетентних фахівців до своїх служб та до Кабінету міністрів. Це проявилося протягом кількох наших спільних подорожей до Сполучених Штатів та Європейського Союзу. Коли у Вашингтоні у нас була зустріч з групою конгресменів, Ющенко запевнив їх, що Україна стане членом СОТ[1] до кінця 2000 року. Було б недоречно виправляти його у ході зустрічі, та коли ми йшли на іншу зустріч з так само важливою групою, один з його постійних радників або міністрів повинен був сказати йому, що членство в СОТ буде досягнуте не раніше, ніж через кілька років. Я не вважав, що саме мені слід сказати йому про це. Протягом наступної зустрічі він повторив те саме. Ба навіть гірше — коли за два тижні потому ми поїхали до Брюсселя, де я познайомив його з Романо Проді, який на той час був президентом Європейської комісії (ЄК), і між двома політиками, здалося, зав'язалися доволі приязні відносини, Ющенко знову повторив, що Україна стане членом СОТ до кінця року. Це підірвало довіру Проді до Ющенка, про якого в усьому іншому склалася дуже гарна думка.

Ющенко не тільки змусив економіку рухатись, він був справжнім демократом, прихильником ЄС та співпраці з НАТО. Загалом його діяльність на посаді прем'єр-міністра може бути оцінена як дуже добра. Однак не всі його рішення були до вподоби олігархам. По-друге, він ставав занадто популярним, а тому — можливим конкурентом Кучми. Нарешті, Медведчук, новий голова адміністрації президента, почав серйозно впливати на рішення Кучми. Тому наприкінці травня 2001 р. президент, на здивування народу, попросив Ющенка піти у відставку з посади прем'єр-міністра.

Анатолій Кирилович Кінах

Одразу після відставки Ющенка, на пропозицію Кучми, Верховна Рада призначила Анатолія Кінаха на посаду прем'єр-міністра. Кінах не мав такої харизми як Ющенко, однак добре розумів економічні проблеми, бо в минулому обіймав посаду президента Асоціації промисловців та підприємців (АПП). Коли А. Кінах вийшов із зали засідань Верховної Ради, він одразу ж запитав у мене, чи можу я стати його радником. Я відповів, що, зважаючи на те, що був радником Ющенка і зберігаю певну лояльність до нього, я маю спочатку порадитися з ним, чи ставати радником його наступника. Я подзвонив Ющенку, який відреагував так: “Вам не тільки слід, ви повинні прийняти пропозицію Кінаха стати його радником. Це буде корисно для України”. Я одразу подзвонив Кінаху й сказав, що з радістю стану його радником за умови, що він буде розмовляти українською під час публічних виступів, найперше як прем'єр-міністр. Він погодився. Зі своїх попередніх зустрічей з ним я знав, що він володіє українською, але на публіці говорив лише російською.

Я знав Кінаха й до цього. Генеральний секретар Міжнародної торговельної палати (МТП), розташованої у Парижі, Марія Каттаві запросила мене приїхати до Парижа на один день, де мені розказали, що і як робить МТП й особливо про її роль міжнародного арбітражного суду в торгових питаннях. Вона зажадала, щоб я розворушив українського представника МТП, тому що АПП була дуже пасивна, не направляла делегатів на конференції МТП, не користувався послугами організації, особливо її арбітражним судом. Перед поверненням до Києва я відвідав українське посольство в Парижі, де мені вдалося знайти дипломата посольства, на якого було покладено обов'язки контактної особи між МТП й Україною, який, на глибокий жаль, ніколи навіть не відвідував МТП, тому що думав, що вся їхня робота ведеться французькою, а він володів лише англійською. Насправді офіційною мовою організації була англійська, незважаючи на те, що штаб-квартира розташовувалась у Парижі. Це приклад неефективності деяких наших дипломатів. Я зустрівся з Кінахом у Києві, зробивши зауваження про неактивну участь у МТП, але також висловивши пропозицію, що необхідно знайти українського суддю чи юриста з добрим знанням англійської мови, який би став членом Арбітражного суду МТП. Я міг посприяти цьому, бо на той час головував у суді швейцарець, професор права і мій дуже добрий друг.

Працювати з Кінахом було легко. Я подорожував з ним до США та Брюсселя. Він був добре підготовлений та ефективно використовував ресурси членів делегації. Під час офіційного візиту до США ми зупинилися в Нью-Йорку, де мали зустріч з представниками Єврейського конгресу, були прийняті Стівом Форбсом, власником відомих журналів, відвідали службу в Українській греко-католицькій церкві пам'яті людей, які загинули 11 вересня під час атак на хмарочоси-близнюки, а потім поїхали у Вашингтон для зустрічей з урядом, Світовим банком, МВФ. Кінах попросив мене піти окремо на зустріч з Американською комісією з культурної спадщини замість заступника міністра культури України, який також був у складі делегації. Вони обоє подумали, що я зможу краще впоратися із завданням співпраці з комісією. На мій подив, виявилося, що голова комісії призначається президентом США, який також мав схвалювати кандидатури членів комісії. Таким чином, у комісії були дуже значні повноваження. Голова й усі члени комісії були євреї, її метою насправді було одержати деякі культурні пам'ятки та власність, що належали євреям до заснування Радянського Союзу й були націоналізовані.

Основним питанням обговорення з комісією було те, чи можна повернути колишнє єврейське кладовище у Рівному. Воно було розташоване на краю міста, але з його розвитком стало ближче до центру. Це був значний об'єкт власності, повернення якого з культурних та фінансових причин стало дуже важливим, але місту й усьому регіону було непросто від нього відмовитись. Я слухав комісію зі співчуттям, зауважуючи, що у нас в Україні є схожі проблеми з поверненням деяких ключових артефактів трипільської культури, вивезених з України і виставлених в Ермітажі у Ленінграді (Санкт-Петербурзі). Ми гарно поговорили, але я знав, що не зможу вирішити цю проблему. Протягом кількох років я отримував листи від комісії, що приязно ставилася до мене і нагадувала, як я можу найкращим чином вплинути на це складене питання з кладовищем.

За Кінахом не стояла жодна сильна партія, він не мав підтримки парламенту чи президента й був змушений піти у відставку в листопаді 2002 р.

Віктор Федорович Янукович

У день відставки Кінаха Віктор Федорович Янукович був призначений прем'єр-міністром. У січні 2003 року він вирішив взяти участь у Світовому економічному форумі в Давосі. За тиждень до початку форуму мені подзвонили з українського представництва в Женеві, а потім і з Міністерства закордонних справ України та попросили про допомогу. У Януковича був запланований сніданок на суботу о 07.30, на який мали прийти бізнесмени, керівники великих компаній, які можуть мати інтерес до інвестицій або інших форм бізнесу в Україні. Зважаючи на імідж, який мав Янукович за межами країни, посадовці, які дзвонили, були стурбовані тим, що не буде багато охочих прийти на сніданок. Вони спитали, чи зможу я зробити так, аби знані бізнесмени все-таки прийшли на цю зустріч. Я розіслав приблизно п'ятнадцять е-мейлів людям, яких добре знав, більшість із них — колишні випускники програм для президентів підприємств у МІМ–Женева. Тієї суботи о 09.30 ранку Віктор Федорович подзвонив мені додому в Женеві. Він почав зі слів: “Я вдячний вам за те, що така кількість визнаних бізнесменів з трьох різних континентів прийшла на зустріч зі мною. Я був глибоко вражений тим, яких вершин досягли ваші колишні випускники”. Янукович продовжив: “Але в мене є проблема. Я знаю вас, але ви не знаєте мене”.

Я відповів, можливо, трохи іронічно: “Я дещо про вас чув”.

Він одразу ж відповів: “Я розкажу вам історію. Розмовляли троє чоловіків, і один сказав: ‘Я знаю того-то’. Двоє інших здивовано та з повагою підняли брови. Другий сказав: ‘А я знаю того-то!’ Двоє інших вигукнули: ‘Вау!' Тоді третій сказав: ‘А я знаю Брежнєва’. Поки двоє інших, цілком вражені, добирали слова для відповіді, чоловік додав: ‘Проблема в тому, що Брежнєв не знає мене’. Як бачите, у цьому моя проблема, тому що я справді багато про вас знаю, а ви мене не знаєте. 1993 року ви провели одноденний семінар під егідою Світового економічного форуму в Києві. Я був серед сімдесяти учасників на тому семінарі, а ви були один на сцені. Я багато чого навчився завдяки семінару, зав'язав деякі корисні знайомства. Для мене це був дуже важливий день. Тому я добре вас запам'ятав”. Янукович продовжив: “Завтра я відлітаю з Цюріха до Києва на своєму літаку й буду дуже вдячний, якщо ви зможете до мене приєднатись. У нас буде дві години під час польоту, протягом яких я хотів би поставити вам ряд запитань і ми могли б добре поговорити наодинці”.

Так збіглося, що я вже мав на той день квиток Женева–Київ, з проміжною зупинкою в Цюріху — якраз вчасно, щоб встигнути на президентський літак. Як він пообіцяв, мене зустріли в аеропорту, провели на літак і запросили до першої кабіни, де зазвичай літають президенти або прем'єр-міністри, і під час подорожі вони можуть запрошувати деяких найвищих членів делегації для розмов або консультацій. Отже, я опинився там разом з Януковичем. Ми пообідали й потім розмовляли без жодних перешкод або перерв до самої посадки в Бориспільському аеропорту. Наприкінці Віктор Федорович запитав у мене, чи бажаю я стати його радником. Я не дав йому чіткої відповіді.

Під час наступної подорожі до Києва у березні 2003 р., я, на свій подив, прочитав у газеті “Урядовий кур'єр”[2], що рішенням Кабінету міністрів мене призначено позаштатним радником прем'єр-міністра Януковича. Кілька днів по тому, в середу, від представників ЄС я отримав копію документа під назвою “Нова політика сусідства ЄС у контексті ширшої Європи”. Я одразу ж прочитав цей 48-сторінковий документ. Знав, що реакція української дипломатії на нього була негативна. Україна хотіла бути членом ЄС, а не просто добрим сусідом. Янукович повинен був їхати в Брюссель наступного понеділка на саміт між Україною та ЄС, що відбувався кожні півроку. По обіді мені подзвонив Романо Проді, який на той час був президентом Європейської комісії, який вже багато років був моїм добрим другом. Він сказав: “Богдане, ваш новий прем'єр-міністр хоче зустрітися зі мною сам-на-сам під час саміту. З огляду на те, що я про нього чув, я дуже не хотів би такої зустрічі. Наразі я не зреагував на прохання. Що ти думаєш?”

Я відповів: “Романо, Янукович є прем'єр-міністром України, тому вважаю, що тобі варто з ним зустрітися попри те, якої ти про нього думки. Якщо тобі так буде зручніше, я можу приїхати на цю зустріч разом з ним, щоб усе пройшло трохи легше”.

Наступного дня мені подзвонив керівник служби протоколу прем'єр-міністра й повідомив, що я увійшов до складу делегації, яка відлітає в Брюссель наступного понеділка. Я зрозумів, що Януковича попередили, що в нього відбудеться приватна зустріч з Проді. Я зателефонував до Віктора Федоровича, щоб сказати, що є документ, на який наша дипломатія відреагувала негативно, але згадана політика містить ряд гарних можливостей для співпраці з ЄС і навіть для отримання деякого фінансування. Я запропонував прийти до нього і обговорити документ, можливості, які він відкриває, та його недоліки. Янукович одразу відреагував і запросив мене до себе на зустріч о третій годині наступного дня. Ми провели годину і сорок п'ять хвилин без жодних телефонів чи інших втручань. Я читав документ рядок за рядком, підкреслюючи як позитивні, так і негативні елементи. Це був цікавий досвід. Янукович уважно слухав, як хороший студент, і поставив лише кілька запитань. Це, між іншим, одна з якостей, які я в ньому поважав. Він усвідомлював, що знає дуже мало про зовнішній світ, але був готовий вчитись і не соромився це показати. Ще мені в ньому подобається таке: коли Янукович був губернатором донецького регіону, він не дозволяв російських інвестицій. Він сам хотів бути керівником, а не слухати накази з Москви, які б почали надходити з великими російськими інвестиціями у Донецьку область, чого, до речі, боялися донецькі олігархи.

Рано в понеділок ми відлетіли до Брюсселя. Коли прийшли до Європейської комісії, Романо Проді вийшов з будівлі привітати нас, спочатку міцно мене обійняв, а потім я представив йому Януковича. Приватна зустріч таки відбулась. Із Романо Проді був його головний політичний радник, а з Януковичем — я і Роман Шпек, посол України в ЄС, який також виступав у ролі перекладача. Янукович почав розмову кількома реченнями, вочевидь почуваючись трохи незручно. Я попередив його заздалегідь, що у якийсь із моментів зможу продовжити розмову. Я так і зробив, говорив з Проді від імені України. Обговорення тривало приблизно 40 хвилин, Проді ставив запитання і робив деякі пропозиції. З усіх тих разів, коли я супроводжував президентів чи прем'єр-міністрів під час офіційних візитів за кордон, це був перший, коли я взяв слово, а прем'єр-міністр відчував полегшення, а не образу. Після Брюсселя я супроводжував Януковича до Цюріха, де відбулася зустріч з великою групою швейцарських бізнесменів, потім він відлетів до Києва, а я повернувся до Женеви.

Місяць або два по тому мені знову подзвонив керівник служби протоколу Януковича, щоб повідомити , що я є в складі делегації, яка супроводжуватиме прем'єр-міністра під час офіційного візиту до Парижа. Я сказав: “З радістю поїду, якщо там відіграватиму якусь роль”. Я вже бував у Парижі понад 50 разів і не хотів летіти туди, щоб супроводжувати Януковича з однієї зустрічі на іншу, сидіти й слухати. Більше мені не дзвонили, тож до Парижа я не полетів. Мені не дзвонили з офісу прем'єр-міністра й після його повернення. Приблизно через місяць я знову прочитав в “Урядовому кур'єрі”: “Рішенням Кабінету міністрів Богдан Дмитрович Гаврилишин звільнений з посади радника прем'єр-міністра”. Думаю, Янукович був ображений тим, що я не захотів супроводжувати його до Парижа.

Через кілька місяців людина з академічних кіл, яка добре знала Януковича, подзвонила мені й сказала майже пошепки, що Янукович дуже хотів би зі мною побачитись і що ця зустріч буде суворо конфіденційною. Я відповів, що не маю ніяких особливих бажань чи потреб на зустріч з Януковичем і не знаю, чому він бажає бачити мене. Через кілька днів вищезгаданий посередник прийшов до мого офісу і сказав, що Янукович хотів зустрітися зі мною, щоб вибачитись. Через день увечері мене забрав урядовий лімузин і відвіз за Київ до державної резиденції прем'єр-міністра. Янукович швидко перейшов до суті. Він сказав: “Причиною, з якої Кабінет міністрів звільнив вас із посади мого радника, став дзвінок від Кучми (на той час президента), який різко мені наказав: “Позбався Гаврилишина”. Він додав: “Мені шкода, але я просто був змушений це зробити”. Це була моя остання зустріч віч-на-віч з Януковичем. Думаю, що Кучма дзвонив Януковичу на пораду Медведчука, бо сам Кучма ставився до мене дуже позитивно.


  1. Світова організація торгівлі.
  2. Щоденне видання Кабінету міністрів.