Залишаюсь українцем/V/Гіркий плід перемоги
| ◀ Помаранчева революція | Залишаюсь українцем. Україна Гіркий плід перемоги |
Майбутнє України — нова генерація ▶ |
|
Перші два тижні після виборів Ющенко як президент добре справлявся зі своїми обов'язками. Він здійснив короткі візити до Москви, Брюсселя і до СЕФ у Давосі. В Брюсселі й Давосі його приймали надзвичайно добре. Він був втіленням нової України. На початку січня відбулася урочиста вечеря для кількох сотень осіб, наближених до Ющенка. В якийсь момент він попросив мене написати кілька ключових ідей, які б міг увести в свою доповідь, яку збирався робити у Давосі. Я був щасливий зробити це. І то був наш останній особистий контакт. Через кілька тижнів ситуація стала погіршуватись. Ющенко міг тоді створити міцну коаліцію в уряді й просунути ряд необхідних політичних і економічних реформ. Люди надали йому повноваження робити це й очікували, що так і буде. Він почав коливатись між альянсом з Юлією Тимошенко і, хоч як дивно це може звучати, з Януковичем, чим викликав розчарування. Він став нерішучий, змінюючи свою думку щодо типу коаліції, цим викликав розлючення у потенційних політичних партнерів і втратив їхню довіру. Ніяких чітких дій, ніякого зеленого світла іноземним інвестиціям. Чи сталося це через його отруєння, результатом якого стало виснаження (йому довелося здійснювати щомісяця поїздку до Женеви на лікування у чудового французького дерматолога)? Очевидно, що так, принаймні частково. Для людини зі слабшим здоров'ям таке отруєння могло бути смертельним. Проте був також інший фактор.
Віктора Андрійовича оточила, я грубо назвав би, “банда чотирьох”: четверо важливих людей у президентській адміністрації. Кожен з них мав власні інтереси — і бізнесові, й політичні. Разом вони могли фільтрувати інформацію, яка надходила до президента, а також фільтрувати людей, які б мали доступ до нього, включаючи прибічників Ющенка і навіть його особистих друзів. Я став жертвою цього спеціального “верховного нагляду”. Як колишньому раднику й особистому другові мені завжди легко було зв'язатися з ним. Раніше я просто телефонував до офісу — і мене з'єднували або принаймні йому передавали повідомлення, що я намагався зв'язатися з ним, і він передзвонював мені. Тепер я мусив телефонувати до офісу Третьякова, одного із вищезгаданих людей, і одна з його трьох секретарок повідомляла, що Третьяков не може прийняти мій дзвінок і просила залишити повідомлення. Секретарки були надзвичайно ввічливі, але ніхто не передзвонював. В очах “банди чотирьох” я був небажаною особою, бо міг спостерігати й робити зауваження, які б не збігалися з тим, що говорили Ющенку вони.
Унаслідок такої нестачі рішучості й чітких дій іноземні інвестори охололи і серед населення стало поширюватися розчарування. Великі очікування перетворилися на великі розчарування. Щось дуже схоже на весняну квітку, яка зранку розкішно цвіте, а потім під час морозної ночі втрачає свої сили і в'яне.
У травні 2005 р. мені зателефонував ректор Тернопільської академії народного господарства (ТАНГ). Наближалося святкування 80-ї річниці з дня її створення (спочатку — інституту), й він запросив мене приїхати і узяти участь у цій важливій події як президента ТАНГ. Тоді, коли університети мали право мати президентів, мало хто це робив. Роль президента зводилась до сприяння зростанню престижу інституту, головування на засіданнях вченої ради (зібрання професури) та допомоги з міжнародними зв'язками. Ректор сказав, що президент Ющенко буде також, тому що річниця збіглася з 30-річчям його випуску з академії.
Мій графік був досить напружений і єдиною можливістю поїхати до Тернополя було полетіти разом з Ющенком на його літаку. Я зателефонував дружині президента Катерині Ющенко, яка потім розмовляла з особистим помічником Ющенка Вірою Іванівною Ульянченко (що пізніше стала головою Київської облдержадміністрації). Віра Іванівна зателефонувала по 11 годині вечора й повідомила, що мені слід направлятися прямо до президентського літака у Борисполі на 12 годину дня. Катерина Ющенко також потелефонувала й сказала, що я поїду з президентом і ми гарно поспілкуємося на літаку та обміняємося думка ми. Як тільки я зайшов у друге відділення літака, де, як правило, сидять ключові особи делегації, мене збентеженими поглядами зустріли двоє з “банди чотирьох”, заінтриговані й стурбовані, мабуть тому, що для того, щоб потрапити на цей літак, потрібно було отримати дозвіл Третьякова. Я чекав, що після зльоту мене запросять до кабіни президента на розмову, як і обіцяла Катерина Ющенко. Але цього не сталось. Лише деякі люди з третього відділення потрапили до нього, щоб накласти грим на обличчя, яке все ще було подразнене і потребувало косметичного догляду.
Коли ми приземлились у Тернополі й готові були виходити з літака, Ющенко підкликав мене до себе, поклав руку на плече і ми разом спустилися по трапу. Це мене здивувало, але я зрозумів. Це була “моя” область, я був президентом Академії й усі знали і поважали мене. Таким чином, то був крок піару, щоб показати людям, які там стояли, що ми добрі друзі. Я був і засмучений, і розчарований. З колишнього друга і радника я перетворився на інструмент піару.
Нас тепло зустріли ректор Академії і голова області. Вони обидва супроводили Ющенка й мене до офісу на приватну розмову. Потім нас провели в актову залу — на сцену в президію — разом із людьми з адміністрації президента. Зала була наповнена викладачами, студентами і деякими батьками. Люди навіть стояли у проходах. Атмосфера була піднесена. Ректор керував урочистою церемонією, сказав кілька слів і запросив до слова Ющенка, найвідомішого випускника академії. Ющенко говорив з ентузіазмом, привітав Академію зі значним розвитком, але відчувалась і ностальгія за його студентськими роками. Ющенко народився на північному сході України і лише за кілька років в Академії перетворився на справжнього українського патріота. Потім ректор запросив до слова голову Адміністрації президента. Ця людина не мала нічого спільного із системою освіти України, як і якогось відношення до цієї області. Прийшла черга наступного промовця — теж з оточення Ющенка. Коли запросили мене, я просто відмовився. Це було схоже на маскарад: вихід з президентом із літака, слухання виступів двох людей, які там і не мали бути. Я не хотів, щоб люди з Академії і з області відчували, що я — частина оточення чи Адміністрації президента, тому що на той момент і одне, й інше вже були серйозно дискредитовані.
Після урочистостей відбувся прийом із більшістю колишніх одногрупників Ющенка, впливовими людьми з Академії та області. Атмосфера була гарна і багато з присутніх, здавалося, все ще мали позитивні враження про Ющенка, сподіваючись, що він якимсь чином спрямує Україну на правильний шлях. Президент планував поїхати зі своїми двома приятелями у Карпати, де розташований його спеціальний президентський будинок. Я попрощався ще до того, як прийом закінчився, і один відомий випускник цілу ніч віз мене до Києва, щоб я вчасно встиг на зустріч наступного ранку.
Так, Ющенко був патріотом, який цікавився історією, культурою, фольклором України, йому вдалося відновити кілька важливих історичних будівель, відновити і перетворити Арсенал[1] на музей, мистецьку виставку, культурний центр. Проте він залишив Україну у “втомленому стані” з іміджем радше неефективної держави, ніж моделі для інших Нових Самостійних Держав, як усі сподівались. Тому не дивно, що на президентських виборах 2010 р. Ющенко вщент програв своєму опоненту по Помаранчевій революції — Вікторові Януковичу.
- ↑ Колишній завод боєприпасів. З 1991 р. будівлю зайняли військові. У березні 2005 р. вона була передана Київській державній адміністрації і перетворена на музей.