Залишаюсь українцем/V/Незалежність

Залишаюсь українцем. Україна
Богдан Гаврилишин
Незалежність

Київ: 2011

Акт проголошення незалежності

1991 року в Києві після путчу, що відбувся 19-22 серпня, на суботу 24 серпня була скликана спеціальна сесія Верховної Ради. Відчувалося, що має статися щось важливе. В п'ятницю 23 серпня пізно ввечері я вирішив наступного ранку вилетіти до Києва. З аеропорту Бориспіль одразу попрямував до Верховної Ради, де якраз була перерва після запеклих вранішніх дебатів про те, чи розпустити комуністичну партію та проголосити незалежність, чи почати з проголошення незалежності.

Я приєднався до групи людей, що сиділи за круглим столом перед кабінетом голови Верховної Ради, які вносили останні правки в остаточну редакцію Акту проголошення незалежності. Раптом виникло питання, як буде називатися країна, незалежність якої збиралася проголосити Верховна Рада. Одразу перша пропозиція: “Звісно ж, Демократична Республіка Україна”. Але так само швидко пролунала реакція у відповідь: “Навколо вже є багато так званих демократичних республік! Чому б не назвати Республіка Україна?” Тоді Дмитро Павличко у своїй емоційний манері вигукнув: “А чому б не просто Україна?” Всі відразу погодились. Таким чином, доля офіційної назви країни була вирішена вісьмома людьми менш ніж за півхвилини.

Перерва скінчилась. От-от мала початися сесія. Однак було видно, що багатьох депутатів немає в залі, і кворуму не буде. Голова Верховної Ради Л. Кравчук вправно відкладав момент голосування, поки депутати повільно поверталися до зали засідань. Потім ходили чутки, що кілька депутатів комуністичної партії хотіли покинути будівлю через підземний хід, щоб не брати участь у голосуванні, але двері було заблоковано. Напруга в залі засідань була надзвичайна.

Нарешті Акт поставили на голосування і, на превеликий подив, він був прийнятий майже одностайно. Деякі депутати підбігли до вікон на другому поверсі будівлі Верховної Ради, повідчиняли їх та привітали людей, що зібралися перед нею. Коли я дивився на цих людей, які захоплено кричали: “Слава Україні!”, — ледь стримувався, аби не стрибнути з вікна і розділити радість із ними.

У понеділок 26 серпня, о 4-й годині, президія парламенту зібралася, щоб обговорити лише один пункт порядку денного: про Комуністичну партію України. Деякі з членів президії та кілька депутатів, що сиділи позаду кімнати, вимагали негайного розпуску комуністичної партії та націоналізації усіх її активів. Головуючий Леонід Кравчук дуже спокійно вислуховував юридичні поради, особливо Генерального прокурора Шишкіна, щоб бути впевненим, що те, що буде зроблено, буде законним. Через півтори години дебатів з'ясувалося, що можна заборонити партію, заморозити її активи, але залишити відкритим один рахунок для виплати зарплатні її адміністративним службовцям партії.

Перш ніж поставити пропозицію на голосування, головуючий Кравчук трохи іронічно поцікавився, скільки членів президії ніколи не входили до лав комуністичної партії. Піднялася лише одна рука: це був пан Лесь Танюк. Решта, включно з самим Леонідом Макаровичем Кравчуком, були її членами, деякі здали свої партійні квитки за рік до того, деякі — за кілька місяців до цих подій, деякі — протягом попередніх кількох днів і навіть кількох годин, а в декого вони, напевно, все ще лежали в кишені. Що цікаво — коли після цього запитання резолюцію про розпуск Комуністичної партії України було поставлено на голосування, вона була затверджена одностайно.

Комуністи вочевидь накивали п'ятами. Шкода, що потім у них з'явився шанс перегрупуватися. Менш ніж за чотири місяці демократичні сили, які були у меншості в парламенті, здобули моральну перевагу і могли захопити владу й створити уряд з людей, які ніколи не були членами комуністичної партії. Однак цього не сталось.

Забезпечуючи незалежність

Рішення провести референдум з питання набуття Україною незалежності та одночасне проведення президентських виборів 1 грудня 1991 року було мудрим. Воно мало надати незалежності повну законність через волевиявлення її народу. Якби парламент задовольнився своєю Декларацією про незалежність, остання опинилася б під загрозою. Референдум пройшов без проблем з дуже позитивними результатами. Більше 90 % населення проголосували за незалежність. 82 % людей з російським корінням в Україні також проголосували за незалежність.

Офіційна церемонія проголошення незалежності України та приведення до присяги її першого президента відбулися в парламенті 5 грудня. Для мене та моєї дружини було дуже зворушливо дивитися на церемонію з балкона, а потім слухати, як хор імені Г. Верьовки співав “Боже великий, єдиний”.

Услід за Канадою і Польщею більшість країн одна за одною визнали незалежність України. Після церемонії президент Л. Кравчук запитав мене, чи зможу я стати його радником. Я одразу пристав на пропозицію і вважав її за честь. Кілька днів потому в Білорусі відбулася зустріч Леоніда Кравчука, Михайла Горбачова та кількох лідерів інших радянських республік, під час якої Радянський Союз офіційно припинив своє існування. Було створено Співдружність незалежних держав (СНД). Тим не менше, президент Кравчук, який брав участь у розпуску Радянського Союзу та посприяв створенню СНД, розглядав останню як частину “процедури розлучення”, а не як будь-яку форму заміщення СРСР.

Відкриття певних дверей

Молода українська держава мала обмежене коло закордонних контактів та незначні знання про зовнішній світ і міжнародні інституції. 16 грудня 1991 року я запропонував президенту Кравчуку вступити до Світового банку й Міжнародного валютного фонду. Я представив йому проекти листів українською і англійською мовами, адресовані президентові Світового банку та генеральному директору МВФ. Я запропонував, щоб ці листи були надруковані на офіційних бланках та підписані ним особисто, і щоб консультант Світового банку, який збирався до Вашингтона, передав ці листи особисто. Леонід Макарович на той час небагато знав про ці організації, але одразу ж прийняв мою пропозицію. Листи було доставлено, як і обіцялось, і Україна на три тижні випередила Росію у поданні заяв на вступ до двох згаданих організацій.

Робоча розмова з Л. Кравчуком

Леонід Кравчук відвідав симпозіум Світового економічного форуму в Давосі у січні 1991 р., але на той час він був головою парламенту Української радянської республіки. Тепер як президенту незалежної держави йому було важливо виступати на пленарному засіданні, а не просто брати участь у якихось другорядних подіях на форумі. Це відбулося наприкінці січня 1992 р. Леонід Кравчук виступав і поводився гідно, як належить президентові великої держави. Він робив те саме під час наступних зустрічей на найвищому рівні та дипломатичних зібраннях. Добре було перебувати поруч з ним у Давосі у складі невеличкої української делегації, щоб допомогти організувати ряд з зустрічей з іншими головами держав та відвідати офіційні вечері.

Після Давосу я взяв участь у кількох подорожах у складі офіційної делегації України. Ми відвідали Сполучене Королівство, потім Індію. В обох випадках Леоніда Макаровича Кравчука супроводжувала його дружина, Антоніна Миколаївна, а мене супроводжувала моя дружина. Дружина Кравчука була дуже приємна, релігійна і скромна людина, незважаючи на те, що вона була професором економіки у Київському університеті імені Тараса Шевченка. До цього вона не подорожувала за кордон, але ми з нею швидко порозумілись і вони з моєю дружиною провели разом багато часу, вільного від виконання офіційних обов'язків. Реакція, яку викликав Л. Кравчук протягом цих візитів, була дуже позитивна. Він випромінював упевненість у собі та гідність, як і пристало президентові великої держави.

Під час церемонії офіційного відкриття Києво-Могилянської Академії з ректором В. Брюховецьким та президентом Л. Кравчуком. Київ, вересень 1992 р.

Працювати з президентом Кравчуком було дуже цікаво, але й водночас складно. Цікаво тому, що він дуже кмітливий, вмів слухати і дослухатись порад, міг приймати швидкі рішення за наявності необхідної інформації. Ключові посадовці в адміністрації були патріотичні, більшість із них — доволі компетентні. Одного разу я побував в офісі політичного радника Кравчука Антона Бутейка, людини цільної та сміливої. Я слухав, як він відповідав на дзвінок Кравчука. Він казав: “Леоніде Макаровичу, я порекомендував найкращий напрямок дій і дотримуюсь своїх рекомендацій. Якщо вам це не подобається, можете мене звільнити”. Він не був звільнений. Складність полягала в тому, що Кравчук мало знав економіку. Мені знадобилось багато часу, щоб зрозуміти, наскільки мало. Перебуваючи у Давосі 1993 року, я організував обід з Раймондом Барром, який дуже простими словами пояснив основи належної грошової політики Леоніду Кравчуку. Пізніше того року я нарешті виклав десять основних законів економіки вільного ринку на одному клаптику паперу і обговорив їх із Кравчуком. Наприкінці цього короткого курсу, замість того, щоб почуватись ображеним, він запропонував мені взяти на себе відповідальність за еко номічний розвиток країни. Він сказав, що Роман Шпек, який був заступником прем'єр-міністра, стане моєю контактною особою у Кабінеті міністрів і передаватиме мої рішення для виконання. Я, звісно, був вдячний і вражений, та це була не дуже реалістична ідея. Мені б знадобилася команда компетентних спеціалістів і посада заступника прем'єр-міністра з економічних та фінансових питань. З урахуванням того, як функціонує Кабінет міністрів, а особливо міністр Кабінету міністрів зі штатом в 600 бюрократів, які можуть заблокувати, переписати або викривити будь-яке рішення, моя місія була б приречена на провал.

Святкування 500-річчя заснування Запорозької Січі (з Б. Батрухом, Ю. Костенком). Запоріжжя, липень 1993 р.

Того літа у Запоріжжі святкувалася 500-та річниця заснування Січі. Святкування було організоване у традиційному козацькому стилі. Найважливішою подією став момент, коли отаман козаків підійшов до Кравчука і вручив йому булаву, зі словами: “Леоніде Макаровичу, ми передаємо вам, президентові України, цей символ влади, але пам'ятайте, що ми можемо у вас його забрати”. Це було досить різке нагадування про те, що козацькі отамани обирались, а не наслідували владу. Рік потому, під час виборів 1994 року, народ і справді забрав владу у Кравчука.

На теперішній час у Леоніда Кравчука вже є троє наступників на посаді президента. З них тільки він залишається справжнім державним мужем. За ці майже два десятки років я кілька разів з ним зустрічався і щоразу це був приємний та корисний досвід. Я відчуваю до нього велику повагу.

За часів президентства Кравчука відбувалися й інші міжнародні зібрання, менш престижні, ніж державні візити. Забезпечення участі України в тих подіях видавалося також важливим. Одним з таких зібрань став форум Кран Монтана на заході Швейцарії, де раз у рік на три дні збиралися прем'єр-міністри, міністри різних держав і кілька сотень бізнес-лідерів. Як членові міжнародної консультаційної ради цієї організації, де головував колишній прем'єр-міністр Франції, мені було неважко організувати запрошення віце-прем'єр-міністру Роману Шпеку та кільком заступникам міністрів для участі у цій події. Таким чином була представлена Україна. Присутність української делегації не дозволяла російській делегації негативно висловитися про Україну.

Саме під час форуму в Кран Монтана я познайомився з “президентом” Криму Мєшковим. Він вперше поїхав за кордон і здавався розгубленим на цьому зібранні. Він був зі своєю дружиною, тому я зі своєю дружиною Леонідою Петрівною запросив їх на вечерю. Мєшков був росіянин, а його дружина — українського походження й розуміла нас. У неї були найпрекрасніші очі з усіх жінок, яких я коли-небудь зустрічав. Вони обоє були дуже нам вдячні та запросили нас із офіційним візитом до Криму, який вважали скоріше незалежною державою, а не просто автономною республікою України. Ми прийняли запрошення. Подорож до Криму була незабутньою. В аеропорт Сімферополя нас приїхав зустріти голова представництва МВФ, але як тільки літак приземлився, голова служби протоколу Мєшкова зайшов до літака і запросив нас сісти у величезний лімузин ЗІЛ. Представник МВФ поїхав за нами на своїй маленькій машині. Два міліціонери на мотоциклах із сиренами розганяли потік машин, щоб наш лімузин міг їхати дуже швидко і безпечно. Це було надзвичайне шоу. Мене приймали як голову держави. На половині дороги до Ялти наш вражаючий лімузин почав кашляти й зупинився. Швидко його відремонтувати не вдалося, тож на превеликий сором тих, хто нас зустрічав, ми сіли в машину представника МВФ, який на той час нас наздогнав.

Ми приїхали до президентського палацу, у супроводі мотоциклів, але на старій машині. Нас зустріли президент і його дружина й провели через сад до спеціальної вілли для офіційних гостей. За вечерею дружина сказала, що наступного дня вони святкуватимуть 25 річницю свого весілля, але спершу відбудеться церемонія вінчання, бо раніше в них відбулася лише цивільна церемонія. Вони вирішили запросити на офіційну вечерю лише 25 людей. Кожен з гостей по черзі проголошував тост “за молодят”. Всі тости лунали російською. Я підняв тост українською, сказавши, що це не лише моя рідна мова, а й офіційна мова України. На мить запала незручна тиша, а потім один з гостей почав співати “Многая літа” українською, і всі присутні, включно з дружиною президента, приєдналися до співу. Протягом наступної години ми всі співали українські народні пісні з очевидним задоволенням. Усе це було схоже на маскарад або на уривок з п'єси театру парадоксів.

Симпозіум в Університеті Св. Галла. 1993 р.

Відбулась інша щорічна міжнародна подія у Швейцарії: триденний Міжнародний симпозіум менеджерів, організований в Університеті Св. Галла для 600 бізнесменів з багатьох країн, 300 студентів з усього світу. Я головував на цих симпозіумах протягом 24 років підряд аж до 1997-го. Симпозіум організували студенти університету під керівництвом талановитого випускника Вольфганга Шюрера, на ньому виступали доповідачі світового рівня. Я дуже хотів залучити до участі українських студентів. У них не було корпоративних спонсорів, але тому що я головував на тих симпозіумах, мені вдалося переконати організаторів сплатити витрати за п'ятьох осіб з України упродовж трьох років. Це були студенти з Тернополя, Львова та Києва. Молодим українцям було корисно зустрітися та поспілкуватися зі студентами з різних континентів.

Українці, які взяли участь у симпозіумі в травні 1993 р., безумовно його запам'ятали. Канцлер Гельмут Коль був одним з основних доповідачів. Я коротко його представив. Він піднявся — надзвичайна особистість величезних розмірів та велика політична фігура. Я сидів поруч і в порівнянні з ним здавався зовсім незначним, але був у кріслі головуючого. Канцлер Коль говорив виважено, ясно й переконливо. Аудиторія слухала з напруженою увагою. Його також слухали три попередні доповідачі: Вацлав Клаус, у той час прем'єр-міністр Чехословаччини, Лєшек Бальцерович, заступник прем'єр-міністра, автор відомої шокової терапії польської економіки, та міністр фінансів Угорщини.

Виступ канцлера Німеччини Гельмута Коля на симпозіумі. Університет Св. Галла, 1993 р.

Як неперевершений політик, канцлер Коль скористався нагодою, щоб підкреслити, що основним пріоритетом зовнішньої політики Німеччини було встановлення дружніх відносин з Чехословаччиною, Угорщиною та Польщею. Після тривалих оплесків він зійшов зі сцени та сів у першому ряду, задоволено усміхаючись від добре виконаної ролі. Коли аплодисменти вщухли, я сказав: “Канцлере Коль, ваша промова була б цілком відмінною… якби тільки ви не забули назвати серед своїх політичних пріоритетів гарні стосунки з Україною”. Аудиторія, добре знаючи, що я українець, реготала. Канцлер Коль лише здивовано озирався навколо.

Варто віддати належне його пам'яті та почуттю гумору. Два роки потому Коль приїхав з офіційним візитом до України. Я був радником Івана Плюща, голови Верховної Ради. Коли він зайшов до зали прийому й побачив мене, то підійшов, потис мені руку і видав своє громоподібне “ха-ха-ха!” перш ніж повернувся, щоб привітати Івана Плюща. Це була ще одна нагода пересвідчитись, що насправді важливі персони, до яких зазвичай ставляться з підвищеною шанобливістю, люблять, коли час від часу до них звертаються як до звичайних людей, особливо коли це робиться з гумором.

Договір про ядерне роззброєння

Одним із важливих кроків Леоніда Кравчука стало підписання з президентом США Біллом Клінтоном та президентом Російської Федерації Борисом Єльциним 14 січня 1994 року договору про ядерне роззброєння України. Україна погодилась передати свої ядерні боєголовки усіх типів (міжконтинентальні балістичні ракети, стратегічні бомбардувальники тощо) Російській Федерації для демонтажу та утилізації урану. Це був добровільний крок країни, яка мала треті за розміром запаси ядерної зброї (після США та Росії). На жаль, жодна інша країна, яка на той час вже мала ядерну зброю або розробляла її, не наслідувала приклад України. Україна пішла на цей крок частково для того, щоб зробити свій внесок у ядерне роззброєння світу, а також через те, що утримання великого арсеналу ядерної зброї потребувало значних витрат, які Україна навряд чи могла собі дозволити, зважаючи на своє скрутне економічне становище.

Процес переміщення зброї, ядерних ракет із бункерів та перевезення їх у Росію також був досить затратний. США пообіцяли надати значну фінансову допомогу для цих потреб. Однак час проходив без жодних фінансових надходжень. Нарешті українську делегацію запросили до Вашингтона для обговорення питання обіцяної фінансової допомоги. До складу делегації увійшли заступник прем'єр-міністра Роман Шпек, директор політичного департаменту президентської адміністрації Антон Бутейко, я та один експерт з ядерної зброї, який чудово знав, яким буде процес ядерного роззброєння і скільки він коштуватиме. Ми провели у Вашингтоні п'ять днів, зустрічаючись із представниками Держдепартаменту, Департаменту безпеки та Казначейства. Після тривалих дискусій нам нарешті пообіцяли 156 мільйонів доларів. Сполучені Штати одразу оголосили, що Україна стала третім найбільшим отримувачем допомоги США після Ізраїлю та Єгипту, хоча масштаби були дуже різні. Допомога двом згаданим країнам обчислювалась у мільярдах, а не мільйонах доларів.

Знову пройшло кілька місяців, а допомога не надійшла. На той час другим президентом був обраний Леонід Данилович Кучма. Була створено комісію Кучми–Гора^[1] для забезпечення виконання договору про ядерне роззброєння. Кучма гостро вимагав, щоб США виконали свої зобов'язання. В результаті до Києва прибули двоє американців — високопосадовець із Держдепартаменту та генерал з Департаменту безпеки. Вони привезли з собою альбом із фотографіями обладнання, замовленого в американських компаній, — з підписами та назвами, датами його доставки. Ми здивовано і, я навіть сказав би, з відразою продивлялись альбом. Стало очевидно, що Україна не отримає ніяких грошей, що все замовлене обладнання дуже дороге, з відстроченими датами поставок, тоді як певну його частину можна було б купити в Україні за півціни, наприклад електричні дрилі та свердла, показані на фото в альбомі. До нас ставились як до безграмотного племені у джунглях, якому треба було на картинках показувати, що таке електрична дриль.

У мене є багато чудових спогадів, пов'язаних з американцями, до і після цієї події. У їхній країні я бачив багато мудрості й щедрості. А про цей випадок згадав для того, щоб показати, що навіть найпотужніша країна у світі може час від часу припускатись дуже грубих помилок.

Візит до мого регіону

Я люблю моє рідне село Коропець, незважаючи на те, що ми переїхали звідти, коли мав лише 4 роки. Це велике село з населенням у 4 000 мешканців, розташоване в долині на обох берегах маленької річки з тією самою назвою, яка у кінці села впадає в Дністер. Якщо дивитися вниз з одного з пагорбів у бік Дністра, можна побачити, як він чудово в'ється, ніби голублячи один берег ріки та відштовхуючи інший. Це неймовірно гарний вид. Я пишаюся своїм селом, тому що воно було національно свідоме, дуже патріотичне, мало надзвичайно велику кількість своїх мешканців у лавах Української повстанської армії.

Над Дністром. Коропець, 22 вересня 1990 року

Я відвідую Коропець щонайменше раз на рік з того часу, як повернувся до України, щоб помолитись на могилі матері, відвідати родичів, які пережили Сибір, та двох племінників — Мирона й Володимира Гаврилишиних з родинами. Мирон — єдиний лікар у селі й живе в домі, Біля в'їзду в Коропець. Великдень, 5 травня 2002 року

Перед рідною хатою. Коропець, квітень 1989 р.

Біля гробу мами. Коропець, квітень 1989 р. який належав моєму прадіду. Володимир закінчив юридичний факультет, але також не зробив справжньої кар'єри, бо тоді існувало неписане правило, що треба обирати між членством у комуністичній партії та родиною й селом. Обидва обрали останнє.

Під владою Австрії та Польщі село належало до регіону Івано-Франківська (тоді — Станиславів). Я досі відчуваю, що належу до тієї частини країни, частково через те, що Івано-Франківськ розташований поблизу Карпат, які були й лишаються для мене найулюбленішою і найпривабливішою частиною України. За радянських часів село разом з прилеглими територіями було передано Тернопільській області. Подобається це мені чи ні — відтепер я належу до Тернополя і маю це “обласне громадянство”. До певної міри в мене не було вибору, тому що Тернопіль заявив свої права на мене. Мене обрали президентом Тернопільської академії національної економіки, ректор якої був винятково енергійним адміністратором, дуже завзятою людиною. Я щорічно відвідував академію. Мені подобалося читати лекції її уважним та патріотично налаштованим студентам. Я також головував на позачергових засіданнях Вченої Ради академії і пишався тим, що серед випускників університету були: колишній голова Національного банку України, а згодом прем'єр-міністр і президент Віктор Ющенко, ряд високо поставлених представників державної адміністрації, бізнесу, науки і культури.

На конференції «Україна і Європейський Союз». Київ, 1996 р.

Академія мала налагоджені контакти та реальну співпрацю з західними університетами, особливо у Німеччині, Голландії та Великобританії. Ми проводили міжнародні конференції з питань інтеграції України до Європейського Союзу, які проходили у філіалі академії в Криму. Три такі щорічні конференції були присвячені різним аспектам інтеграції. У цьому та деяких інших питаннях академія випереджала уряд.

↑ Віце-президент США.

[1] Віце-президент США.

[1]