За ворітьми (1929)/За ворітьми
| За ворітьми За ворітьми |
Політика ▶ |
|
Лемківка притоптана та завіяна пилом, мов той шпориш на вигоні.
Ішла степом — на чорноземі не стала, і не вспіла річку Червону перебрести, як треба було розсіяти хати з повітками на дрібних пісках, в отій червоній шелюзі, що з неї лемківці збиралися хліб їсти.
Білували шелюгу на сапети, плели корзини мальовані та по два злоти продавали, — не помоглося; півсела рушало за царизни по заробітках, і тільки влітку економія пана Пшіндзьовського давала заробити на штани та спідницю…
— Мабуть, ніхто, — казали сусідні села, — не вміє так любити землю, як оті люди з пісків…
Вони заздрили; справді, городи, хоч і порізані, мов ті стрічки молодої, а родили лемківцям картоплі з капустою аж на цілу зиму…
Революція прирізала панської, але на родючій картоплі розплодилося у всякого отого кукілю, що снаги мужицької аби хватало сорочку на плечі стулить…І недурно ж ото сидить вдова Марта на жорості за ворітьми та в'яже свої думки, мов осіннє сонце бабине літо по стерні, і пускає одну за одною в степ, як ластівку; у чорних просах степу мріють заіржавлені рейки, залізниці, і п'ять раз день-у-день, здається Марті, пробігає, не спиняючись на Лемківському перегоні, поїзд…
Марта за думками хитає головою, її найменша дочка-семиліток, Варка, грається з дітворою коло сусіднього двору; понасипали маленькі кубашки піску, це — кавуни, а Парасчин білоголовий Демидок — за діда-сторожа, і бігають дорогою, коло баштану, тільки злодії та собаки.
Варка трохи захрипла, і коли ловить прудкого Політка, з гарчанням падає на коліна, хватає його за колошу білих штаненят і починає довго та глухо гавкати, Демидок ховається тоді за вербою і, прицілившись з дерев'яної ложі, стріляє — «бу-х-х!»; злодії розбігаються, за ними женеться вздовж вулиці Варка, а «підстреленого» Політка ведуть під повітку — там має бути міліція…
Дорогою до міліції, Політок збирається тікати, його ловлять тоді вже всі, не помічаючи, що він от-от не збив з ніг баби Горпинки.
— Бий його сила божа! Наче камінюкою хто влупив: і не стид-страм — здорові отакі, в комсомол писать треба, а вони баштанують!
— Магай-бі, Марто, — привіталась побожно Горпинка і здивовано кивнула головою на мішок з нарізаними сояшниками та на сапет навибираних огірків.
— Оце так неділю вшанувала — сояшників мішок навернула?
— Переспіють же, бабо… Та ще внадилися горобці: клюють, клюють… Хіба мені в будній день є коли за чужою роботою хоч угору глянуть? — почала виправдуватись Марта, зідхнула і сказала:
— Од п'ятниці панщину Гордієвому Петру робила: гречку в'язала, просо на березі вижала, а своє горобці допивають…
— Не бійся, — таємниче одказала їй Горпинка, — у Сторчака не будуть пить, він знає таке слово, що скаже горобцям: — «летіть на коноплі!» — здіймуться, наче буря та, а його добра ніколи не зачеплять.
Марта смутно осміхнулася:
— Якби ж то, бабо, ми таке слово знали… А я, правду кажучи, і не вірю цьому; мене всі відьмою дражнять: була корова — була відьма, а продала в голодовку — чужих діти пасуть…
— Не кажи мені цього, — заперечувала, присідаючи на жоростах, Горпинка, — бо вже хай не дасть збрехать Петро Гордійчин: мололи, каже, восени у Захарка Вовка (рідня якась своя?), а дід один божився-розказував: «Плачеться, каже, один чоловік на пацюків — не можна нічого в млині вдержать, наче наслав хто, а Гайворонський дід (він уже покійний) слухав-слухав, засміявся, та: «А що б ти дав мені, як виведу зараз пацюків?»
Той чоловік йому з одного слова: «П'ять пудів пшеничної…». Він тоді вийшов з млина: «Дивіться, люди добрі», — поговорив щось, обійшов млина, помахав руками: «Хлопці, — це так до пацюків, — виходьте до мене, де який є!..»
І, — матінко моя, — як посунули вони, як посунули — так того горба заїзного і вкрили, стоять тільки та вусики у муці витрушують, лавою стали, як ті москалі — нічичирк.
А дід махнув рукою: «На чотирі лави, хлопці, розбийтеся, хто куди, а в цьому млині, хай духу вашого не буде!..»
А ти не віриш: є, голубко, такі люди, хай бог береже…
— Трам-та, трам-та… — сокоріла Горпинка, але смутку Мартиного не розвіяла, бо вп'ялися її очі у стіжок з п'яти кіп жита і не можна нікуди одвести — так наче вимірюють на серці тугу:
— Прийдеться, мабуть, — гадає Марта, — і овечата продати під осінь, а ціна ж тепер на скотину — не годуй краще…
Горпинка трохи згодом, помовчавши:
— Обтикалась ти ними, як дівка гвоздиками: і ні до людей, ні до бога… А сьогодні така прехороша служба була, наче у великдень на утрені: батюшка говорив про голод: бога, каже, забули, а церкви хотять за налоги замикать… І-і, такий юрмис у народі, таке!..— Таке саме, бабо, — знехотя одказувала Марта, — як з тими пацюками — не вірю: добре комусь блягузкать язиком, добре Гордійчиному Петру одмолюваться — є за що, хай дякує богу, а такій нужді, як ми — нема за що, то… хай вибачає…
— Варко, іди полуднувать! — гукнула вздовж вулиці Марта, та Варка не чула.
Політкові саме робили допита, і Демидок, насунувши на лоба картуза, суворо випитував злодія:
— Ти признайсь, товариш, краще буде… Брав у старика кавуни, чи ні — говори?.. Говори правду, товариш, гамністія буде…
Політок шморгав носом, обдивлявся скоса вартових — Варку та голочеревого хлопчика і, шекеряючи, казав:
— Я не крляв: хай мені рлуки покорлчить…
— Товариш-начальник!.. Позвольте до вєтру сходить?..
…Утік, утік!.. І сонна вулиця знову позіхнула, збила ногами дітвори пісок і покотила дитячий вереск так сильно, що порушила у сояшниках сон собаки — Жука; він, не розкриваючи очей, клацнув зубами, загарчав і заспокоївся… Хотів гавкнути, але рішив — даремне, і пересунув за сонцем свою голову в гарбузиння…
— Діти, діти… — згадала щось своє Горпинка, а, спам'ятавшись, по думці, пхикнула губами, знизала плечима, і докори на Марту вимовляла дрібно-дрібно; до неї десь іздалеку підкралася така хитра та влесливо-ласкава думка: чи не здуріла вдова з малечею?.. Вона сказала:
— Не бог винуватий, Марто, а ті великорозумні, що царя вбили.
Марта:
— Я не знаю, бабо, хто там винуватий, а з вашого царя пользи нам не було, як молока з цапа…
— У мене гриз на нозі, кісточку роз'їдає, — змовчавши, сказала Горпинка, — ніякої ради: парила в березі, безсмертник на ніч клала, — не помагає, а це насовітували до тебе: погризи… Ато аж крутить ногу.
І вона поставила на жороста стару, збрижену, мов постіл, ногу, де поприсихав ще на волоссі коров'ячий кал…
Марта з огидою, як здалося Горпинці, закопилила губу, і намалювала на губах щось гидке-гидке, аж сплюнула; тоді вона поспішила сказати:
— Я ж дурно не схочу тобі: чи паляницю, чи хлібину, скільки там слід… Ой, хліб тепер кусається! Повіриш, у нас було колись стоги стоять, а сейгод — три засторонки в клуні: хоч їж, хоч дивись!.. До може підем до хати да погризеш? — несміливо додала вона.
Марта засміялася:
— Хіба, бабо, думаєте, що за вашу паляницю треба вже, вибачайте, гній на нозі вилизувать?
Горпина здивувалася:— От такої! Радуйтеся… за паляницю: хіба ти така вередлива? Наче й роду не панського — пхи, аж диво мені слухать.
Вона гордовито підкреслила:
— В хазяйстві, дочко, нога буде — не бомага, а коло скотини як ходиш…
Але Марта перервала розмову і ще раз покликала з вулиці Варку.
…Демидок збив об корінь пальця і, пхикаючи, сердито гукнув на дівчину:
— Варко, мати кличе!.. Бігаєш… — незадоволено приказав він і знову слинив руку та замазував грязею кров на пальці:
— Ой-ой, зав'яжи, дурний, — кинула захекана Варка і побігла до свого двору.
— Не буду я гризти, — одказала рішуче Марта, — треба було хоч ногу обмить, а то…
Вона хотіла сказати — «принесла ратицю лизать», — але змовчала і повернула голову на дорогу, де в'їдав Жук на чужого, і долітало приказування: «Бач-бач, які люди — такі й собаки!..»
Горпинка забула на хвилинку про свою ногу і з цікавістю почала розглядатися своїми косими очима — хто ж іде, а коли впізнала, з пошаною промовила:
— Петро Гордійчин… Куди ж це він?
— Знов, мабуть, хлопця наймать, — зідхнула смутно Марта. — Видно мало ще, що поневіряється літо за чужою скотиною, — треба ще й на зиму запакувати… Не діждуть вони, — промовила останні слова про себе Марта.Вона нагримала на Варку, що принесла на голові розпатлане пасмо засмалених кіс, поправила любовно шлейку спідниці й наказала знайти Опанаса: пора вже із стігла гонить…
Коли доходив до Мартиного двору Гордійчин, то Горпинка виправила свій фартух з копійками, старечий, підсунула ноги краще і рішила пересидіти його та все таки, хай копилиться не копилиться, а паляниця на дорозі не валяється…
Вона сказала сама собі:
— Бреше… Погризе Вовківна ногу…
У Петра жупанина, як він казав, хоч і давня, але носив її тільки в празник; його залоєні поли показали на крамну сорочку та салдатські штани на-випуск до Лемківської роботи черевиків; чоловік заможній, і перше його слово перед прихильниками — це було сердечне та загрозливе: «Ой, зарізала, брате, Революція, і ноги не носять… Коли б хоч сюди, хоч туди… ворогам нашим: як бог милує?..»
А тут тільки було:
— Здрастуйте, — з повагою в голосі сказав він до Марти з Горпинкою, а, подумавши та крутнувши вуса, добавив, — з неділею, і схилився на ворота, що заскрипіли під вагою його тіла й похилилися.
— Бач, хилиться без хазяїна, — і сів поруч з Горпинкою, що привітала його, низько вклонившись, і навіть спідницю одсунула, щоб краще було сісти.
Марта знала, куди це ворота хиляться, та:
— Хай хиляться, прийде син з армії та нові поставить.
— А воно так: або нові поставить, або й ці спалить…
— Не спалить, — переконано заявила Марта.
Тоді Горпинка не втерпіла такої довгої мовчанки і почала розпитувати про пізні гречки, — згоріли, мовляв, ото біда буде…
Вона повернулася лицем до Петра:
— А в мене з ногою таке нещастя, така лиха година: як закрутить, хоч до бога, або на стінку лізь…
Той поцмакав, витягаючи тютюн, і не знайшовши паперу в капшуці, зняв синього картуза з ремінним ободком, що такого носив тільки економ пана Пшіндзьовського, і почав розправляти жовту від поту підкладку з паперу, — закурювати.
Коли потяг разів зо два цигарку, сплюнув і сказав невідомо до кого:
— Заробив, як Марко на вовні… Що там нога, бабо, — звернувся він до Горпинки, — коли жить не дають: хіба мислено, щоб отаке здирство, як зараз? Ой надопекли ж! Зарізала, брате, Революція!.. — розпочав він, але спам'ятався, що перед ним же не такі вже й свої, сказав:
— П'ятдесят карбованців штрафу… О…
Горпинку так захопила ця новина, що вона не тільки повернула до Петра голову, аж руками розвела:
— За що?
Гордійчин зідхнув, наче після важкої роботи:
— Це ще треба подякувати, а то шість місяців тюрми за пухлого душу сиди…
Думки закрутились у Горпинчиній голові, і так почали одна одну переганяти, що не знала, чи питать же далі, чи хай сам скаже. «Це неодмінно, — прийняла вона останню догадку, — за порубаний ліс Пшіндзьовського штрафують… І ще вчора казала своїм дурням: — «Приховайте ви оці дубки на трям де-небудь, хай не колють людям очі», — не послухали, а тепер…»
— Хоч би ж заробляв ним, не жалко було б, — продовжував журливо, пихкаючи цигаркою, Гордійчин, — а то була думка к храму вигнать, і — зарізали: п'ятдесят карбованців — це ж сім кіп хліба чорту в зуби запхни!..
Горпинка зразу заспокоїлася; її обличчя стало заклопотане, смирне й трохи задумане; права нога, де гриз розсівся, аж тупнула з радощів: «Так і треба, хай скубнуть, не позичив нам молотилки, хай…»
— І доки вони мучитимуть? — вирвалось у неї, це ж наказаніє господнє, — пху, як би знаття, хіба ви гонили б її? — поспитала вона, співчуваючи.
— Кров би того гаряча пила, хто її гонив би: за п'ятдесят карбованців… Не дають жить, от що.— І це тільки у вас, чи ще в кого? — поспитала, аби що-небудь сказати, Марта.
— Всі гонять, — сказав він, — а на мені злість окошилася… П'ятдесят карбованців, та ще в недорід. Не дурно ото кажуть люди, до воно й правда: гіркі наші, сестро, заробітки… Заробила, вибачайте, сорочку… Отак і я… Просто заріз.
— Чого ж ти, — звернувся Гордійчин діловито до Марти, — не питаєш мене — чого прийшов?
— Скажете.
— До як же ми з хлопцем: зійдемося, чи ні?
— Ні; я не буду його наймать…
— Чого?
Горпинка використала вільну хвилинку й запитала Петра, не спускаючи з новини думки:
— Хіба у вас таке плохе жито, що сім кіп треба збить?
— Як де: навсонні — згоріло, а ярками — добре… Пропало вже, не вернеться…
А Марта в одну душу, — аж надоїло вже Петрові про це слухать:
— Хай що буде: оддам до школи; буде шануватись — будуть люди, а не буде — мати не винувата…
Гордійчин почав висміювати її завзяття:
— З науки хліба не їстиме… Чи може хочеться, щоб танцював на пасху в комсомолі, як Петренкові студентки? Одна вже витанцювала — отелилася.
— І-і, як же, коли? — аж присіла од такої новини Горпинка, і зла була на Петра — розказує, наче макуху жує…
— Не знаю, як там було, а Петренчиха носить по саду та дзелень-бом виспівує. Культура!
— І заводу гарного дівки були, а так розпаскудилися, — солодко сказала вона, і знову згадала про свою ногу: крутить.
Петро:
— До як же буде?
Марта:
— Отак і буде: попасе до Покрови, а там піде до школи…
— А в мене йому добре було б, харчі, що ми їмо — один стіл; на зиму пришви справив би, а в тебе ж, — він кивнув на стіжок жита в дворі, — хліб на учоті…
— Не подохнем, — згорда одказала Марта, — а за науку, яка вже не буде, хай потім не плачеться на матір, що не пустила до школи…
Петра образило останнє Мартине слово. «Всяке стерво по науку плазує, — гадав він, — нема щоб як раніше: «Прийміть, дядьку, — за шматок хліба робитиму…»
Він, похмуро засміявшись із своєї думки, сказав до Марти:
— Да воно правда: вивчиться по совєцьких школах краще лаяться… Я не силую: своя рука владика. До, мабуть, тепер із оранкою теж буде іначе: виорав тобі даровизни панської десятину, та привезу ще просо і — розквитаємося. А на ті клапті шукай собі орача.Він потяг востаннє недокурка, повернув його в жовтих пучках і кинув, плюнувши на пісок, сам устав, подивився ще раз хазяйським оком на Мартине дворище — нічого не сказав, а тільки поспитав бабу:
— Ваші хлопці дома?
— Здається… — зраділа Горпинка, і вимовила, запишавшись:
— Не знаю, як тобі й сказать: Пилип із церкви прийшов та спить у клуні; ти не був, мабуть, сьогодні? Там чуть до бійки не дійшло: Петренкова рідня автокефальну хоче — «Не розуміємо, нам, каже, на рідній мові…» Сміялися люди, а він аж запінився… Іди, когось да застанеш.
Марта зо зла та несподіванки, що сказав про оранку Гордійчин, не знала, що йому й сказати: умовлялися за хлопця, що пастиме — орати й ті клапті, а тут…
— На чорта й краще, — сказала вона: — пас-пас ціле боже літо, падав за скотиною, а в тебе совісти знайшлося тільки панську десятину виорати?.. Ми ж умовлялися…
Петро дивився в землю, і твердо:
— Умовлялися одно, а робота — друге.
Марта запеклася й безпорадно мовчала; тоді з кінця жоросту підвівся гонкий, білявий, з різкими рисами обличчя, Опанас, її тринадцятилітній син, і злісно сказав Петрові:
— Як така балачка, дядько, до чорти вам більше пастимуть, а не я: виорали на панському, і кінець! А сьогодні я вже не пожену.
Гордійчин не ждав такої рішучої заяви, але, коли помітив, що Марта теж згоджується з думкою хлопця, почав його залякувати:
— А в суд не хочеш? Гляди, бач, щоб з великого розуму дурним не став: за саму оранку треба до Покрови служить — знаєш це?
— Не сваріться… Да ладком, не треба цього, хіба не можна всовістити його? — сказала Горпинка до Марти, натякуючи на сина. Сварку слухала вона з великою насолодою: рідко ж бувають у Лемківці такі веселі дні! «Як вишкварка та…» — подумала вона про Опанаса й затихла, бо Марта, — по очах було видно, — розлютилася й далі не змогла стерпіти:
— Подавай у суд, — кинула вона злісно Гордійчиному, — не думай так високо про свою могутність: Пшіндзьовський кращий був, та зуби поламав, а таких панів, що бублик у руці держить, а чорну лусту хліба прасує — знаємо!
Це була найбільша образа Петрові, бо про цей бублик усе село говорило.
— А-а, ось якої ми! Зраділа, що десятину землі чужої дали? Думаєш — чужі сльози злидні виплачуть? Не безпокойся, недовго вже зосталось царствувать: прийде ще коза до воза, та смердітиме погано… Ось поназдивишся, — загрозливо скінчив Гордійчин, — коли не прийдеться руки цілувать, щоб простили люди за чуже добро… Злидні!..І він, сердито вигукнувши лайку, пішов кутком до Горпинчиних синів.
Горпинка була задоволена неділею: такий прехороший день удався, так багато новин, і ця сварка з Петром; ще хотіла розказати Марті сон позавчорашній та, мабуть, не треба буде… «Б'ється козачка, як риба тая, — загадала вона; — ні, не вміє шанувати заможніх людей, не змалюється, хай попухне на картоплі — ласкавіша стане…»
«Ногу, — рішила Горпинка, — треба неодмінно погризти; з паляницею, коли пришле оцього лобатого Опанасика: «Сьогодні нема печеного», — хай походить».
— Мабуть, Марто, зроби вже мені ласку — погризи, — піду й собі додому, — сказала вона, підвівшись та хруснувши ногою, нахилилася й потерла рукою чорну кісточку, мов грудку землі…
— Письмо від Митра прийшло, — сповістив, нахилившися до матері, Опанас; але Марта заховала свою радість і перервала його, щоб одправити Горпинку, і сказала:
— Ідіть, бабо, додому, та другим разом, як ногу обмиєте. Я хоч до церкви не хожу, а неділю святкую: прийдіть у будень.
Горпинка образилася:
— Чудасія, прямо! Хіба це довге діло — пополоскати в казанку — пхи!.. Забилася такий світ: чи ти смієшся, чи що?
— Я не сміюся давно вже, а гризти сьогодні не буду вам. — І Марта стала у воротях та ждала, як видно, коли попрощається Горпинка.
— Мамо, Опанас каже, що наша теличка пополювала сьогодні, — сказала Варка, але на неї зо-зла глянув Опанас, і вона злякано замовкла.
— Дурна ти, — одказала їй мати.
«Неодмінно, — рішила Горпинка, — з Петровим бугаєм… О, ця нужда любить дурничку!.. Треба сказать йому, як застану.»
Вона востаннє згадала про ногу, і дала виговір Марті:
— Не знала я, що Вовкова дочка така вередлива: бач, погидувала ногу гризти… А може колись прийшлося б, бо в тебе ж діти?..
Марта:
— Не ваше діло до моїх дітей; прийшли, то йдіть собі з богом… (під три чорти, де й ті два, — добавила вона до себе), зачинила перед самим Горпинчиним носом ворота, і пішла, не попрощавшись з нею, до хати.
Опанас жваво підняв із землі клунок із сояшниками та сапет огірків, і поніс їх до призьби; Горпинка постояла здивована хвилин зо-дві, плюнула тричі проти воріт, і швидко-швидко задріботіла вулицею; хлопець догнав її лайкою:
— Ще плюється — такі вже драглі…
Його докірливо спинила Марта:
— Не займай, сину, — вона тобі не панібрат.
— А чого ж вона плює? Що багата, думає? — сердито та схвильовано казав син матері, коли йшли до хати.У хаті гули мухи, мов два рої бджіл у вулику; і коли махнула руками Варка коло столу, то вони знялися — осінні та в'їдливі, і почали по вікнах дражнити сонце…
А воно освітило хату, і подушки на полу чорні розпарило, що аж дишуть, здається, важко, бо хата мала, стара й в кутках мокра: літо пройшло, а на покуті — як стояв ще з зими заплаканий Микола-чудотворець, то й зараз іще сльози ті не висохли; рушник на святому старий, давно пратий, і квітками з пшениці та плетеними хрестами обтиканий…
На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежить дві-три книжки, а проти них, на поколупаній грубі, — тістом примазаний, висить портрет Шевченка: Варка хотіла помазати грубу, та замазала йому кожуха, і Опанас тоді сварився й наказував — ніколи не займати, що не вміє…
Коли всі з хати розійшлися, то Варка плакала, вмиваючи Шевченка, і приказувала:
— За вас, діду, і мені од Опанаса попало…
А він теж посмутнів, і висить у Мартиній хаті — такий журний, наче тільки-що виплакався, і сонце стріляє йому з вікна просто межи очі…
Під ним тихо сіла Варка, коли Опанас матері письмо читав, і слухала так пильно, що, коли згадав Дмитро про неї, та ще за чоботи — розплакалася, бо ніколи ще вона не бачила таких рясних сліз у матері, як із того письма:Дорогі мамо, сестро, і ти, Опанасе! Пишу цього листа до вас аж із китайської границі. Стояли ми полком у Байкальських горах, а це прийшов приказ, та пішли на своїх куцих конях до границі. Я дужий та здоровий, і школу кавалерійську скінчив… І веселе товариство наше, бо, мабуть, у полку найбільше нас із України…
— Так чудно пише, що й розібрати трудно, — промовив Опанас, і далі:
…І гаолян, більший за наш очерет удвоє, листатий, де стоїть бідний ходя, наче в сурму приграє нам, як заведуть хлопці: «Та веселая та доріженька», або співають ще часто: «Дадуть тобі, мій синочку, ще й казенну рушницю»… Це їх вивчив тут один учитель такої.
Хлопець поклав листа й радісно засміявся:
— Який, думає, що в нас такої не співають.
Але мати сиділа смутна, і просила читати:
…Дійшла до нас звістка з України, що недорід у вас, і так мене прибила, що коли згадаю нашу Лемківку вбогу, та ваше, мамо, поневіряння по чужих роботах, — наче обценьками хто здавить серце… Чи помагають же вам із комнезаму, — треба, щоб помагали, бо такий закон є для тих, хто служить у Червоній Армії…
— Сину, сину, — яка тая поміч? — проказала в півголоса Марта; ніби жалілася синові, казала:
— Пішла до зборні: виоріть хоч поле, а голова знитився, та: «Самому треба наймати…»…Рідко, Опанасе, пишеш до мене письма: чи може забагатів, чи може грошей на папір немає?..
— Таки догадався, — осміхнувся гірко хлопець.
Мати витерла заплакані очі.
…Отож посилаю вам червінця, та справте чоботи Варці, хай не бігає за скотиною боса, бо скоро осінь — підуть ранки холодні, росяні… Не забудьте ж, мамо, справити їй хоч поганенькі пришви…
— Уже й тепер холодно… — заплакала на лаві Варка, але побачила строгі очі Опанасові, повні жалю — змовкла.
…Хоч би батько живий був, бо тепер же ви там, як та мошка дрібна: нікому ні заступитися, ні помогти…
Опанас, при цих словах, коли в голос мати заплакала, розхилив свої брови, і став з розкритими очима, наче збирався вступити з кимось невідомим, але сильним, у бійку.
Він сказав до матері:
— Чого це ви? Не люблю, коли таке пише… Не пропадем, хай не радіють…
І на слова його:
Марта подивилась на свою дранку-кохту, що лежала коло Варки:
— Мабуть, сину, і ми не кращі за китайців тих бідних…
…А ти, Опанасе, шануй Варку, та живіть тихо — не сваріться з матір'ю, бо вони й так у нас згоріли, як та суха трава: за батьком нас доглядали та добра не зазнали, а підтопталися — ще краще стало. Чи хватить же у вас хліба до нового? Та не забудьте, мамо, справити, як получите гроші, чоботята Варці: хіба вона не заробила за літо, спотикаючись за чужими овечками?..
— Заробила… Заробила, сину… — витерла великі сльози Марта, а Опанас іще дочитував:
…Пригортаю всіх та цілую. Ваш Дмитро.
Марта, коли Опанас скінчив письмо, наче помолоділа надіями сина і пішла до печі рівна та бадьора, щоб дати пополуднувать дітям: і жаль, і радість, як сполохана птиця, забилися під серцем:
— А на що вже ти, Опанасе, вивчишся? — поспитала вона сина.
Хлопець стояв посеред хати — такий був розпалений, що ніби хто поклав до його очей дотлівать жар, а на лобі провів смужку, і вуха облив калиновою юшкою — такі червоні…
Він сказав матері:
― Ні на що я не хочу вчитися, аби вмів їздити автомобілем… О, я ту машину глядітиму не так, як скот ваш, ні, я її буду так чистить, так ходить коло неї, що коли бігтиме, то не кричатиме, наче недорізане порося, а вигукуватиме…
Варка при цих словах засміялася і перекривила крик машини: ків-ків-ків....
Мати поставила на стіл миску, і Опанас та Варка, що пасла овечки, почали залазити за стіл; полуднували нашвидку, сьорбнувши борщу по ложці (хотіла ж Марта купити сьогодні хоч олії на базарі, але гірків тих понавивозили — розминуться не можна, і вона продала свій клунок за 20 коп. та на всі пшона торбу сторгувала, і два фунти соли — отакий базар!), і пастухи її почали чистити гірки, посипати сіллю, і хрумкати.
І Опанас, пополуднувавши, не дякуючи богові, як це почала за ним примічати Марта, — взяв з лави її драну кохту, в якій одпоров стан і носив замість піджака (свого старого піджака він зберігав для школи), надів її уже в сінях, зайняв свою телицю, ляснув, чи зо-зла, чи з радости на вулиці нагайкою, і погнав, займаючи займанки у сусідів…
А Марта довго стояла за ворітьми — проводила очима дітей; її Опанас у кохті, наче той чорногуз, ступав у білих штанях за скотом, і голова хлопця була схилена до землі, як той колос, що серп не зрізав на межі…
— Я вже ту школу, сину, виплачу тобі, а приймуть… — приказувала сама собі мати, додавала: — нехай на злість багачам Лемківським, що синів докторами та артистами виводять, мій хоч автомобілем їздитиме!
І пирхкав, голосно заспівував у Мартиному серці той автомобіль, що її Опанас правити ним збирався; вона, як мати, загордувала своїми синами, що не чула, коли новобранці з неділею привітали, а за Гордійчиного Петра левадами затяг котрийсь тієї самої, що в письмі син згадував…
Вона загадалася:
— А мій же Дмитро так тяг, що коли співав — і старі слухали…
І прийшла до неї за ворітьми стара, ще од баби своєї, мабуть, за сто літ, пісня — така, що ніхто вже її в селах ніколи не заспіває, хіба лише мати, як розплачеться:
Ой, пустила синів за ворота,
Як тих соколоньків…
Хотіла заспівати Марта чи з горя великого, чи з радости, але не було голосу, і не до лиця старій співати.